Зміст

• Вступ
• 1. Зарубіжні теорії розміщення виробництва
• 2. Основні фактори, що впливають на розміщення продуктивних сил
• Висновок
• Література
• Вступ
• Становлення методологічних основ науки про розміщення продуктивних сил відбувалося досить тривалий час. Основоположниками ринкової теорії розміщення виробництва є І. Тюнен, А. Вебер, А. Гетнер, А.Льош, В. Крісталлер, У. Ізард, Дж. Чорлі, П. Хаггет та ін.
• Питання розміщення виробництва спочатку розглядалися переважно в площині вибору оптимального варіанта розташування окремого підприємства.
• У своїх наукових працях А. Вебер та І. Тюнен як засновники теорії розміщення виробництва довели, що характер розміщення підприємства суттєво впливає на рівень його прибутковості; окреме підприємство можна розташувати таким чином, щоб одержувати найбільший прибуток. У «теорії штандорту» А. Вебер доводив, що виробництво розміщується за принципом найменших витрат, а розміщення промисловості підпорядковується дії певних «орієнтацій», серед яких він виділив транспортний фактор, наявність робочої сили та агломерацій. У так званій «хорологічній концепції» А. Гетнера відображено причинний взаємозв'язок між окремими економічними явищами та особливостями територій.

1. Зарубіжні теорії розміщення виробництва

Значна частина зарубіжних вчених не визнає вирішального впливу способу виробництва і суспільного ладу на розміщення продуктивних сил і віддає перевагу природним факторам, географічному середовищу.

Початок розробки теорії розміщення виробництва відноситься до кінця XVIII -- початку XIX ст. і був покладений» послідовниками Д. Рікардо. Вони вважали, що розміщення промисловості є наслідком просторового розподілу надлишків сільськогосподарської продукції, яка використовувалась як продовольство для робітників і як сировина для виробництва.

У цей період найбільш відомими в Німеччині та за її межами були теорії І. Тюнена і А. Вебера. Модель І. Тюнена, яка була опублікована в 1826 р. у його праці «Ізольована держава», вважалась для свого часу класичною моделлю розміщення сільського господарства. Вона була до певної міри умовною і практично могла бути використана тільки в окремих районах деяких країн Західної Європи і в деяких штатах США. Основними передумовами для використання цієї моделі автор вважав такі:

1) існує «ізольована держава»;

2) її центральне місто -- єдиний ринок збуту;

3) це місто оточене однорідною рівниною;

4) «ізольована держава» обслуговується тільки одним видом транспорту -- гужовим;

5) рівнина заселена фермерами, які забезпечують постачання продукції центральному місту;

6) фермери намагаються максимально збільшити прибутки і автоматично пристосовуються до попиту на центральному ринку.

Територія сільськогосподарських земель навколо центрального міста держави розбивалась концентричними кільцями. Для удосконалення першого варіанта своєї моделі Тюнен запропонував і другий, в якому покращив транспортні умови. Передбачив і другий ринковий центр менших розмірів та ін.

Основними факторами, які впливали на розміщення фермерських господарств, на думку автора, були: віддаль від ферми до ринку, ціна, за якою фермер реалізовував свою продукцію, і земельна рента.

Вказана праця Тюнена за характером її викладу була описовою, але економісти пізнішого періоду (Гувер 1935, Льош 1954) і інші, які тієї чи іншою мірою удосконалювали модель Тюнена, використовували її як основу для нормативних моделей.

Схема розміщення виробництва, що її розробив Тюнен 173 роки тому, на даний час докорінно змінилася із-за розвитку транспорту, виникнення нової техніки тощо. І все ж таки, як вважають деякі зарубіжні вчені, цю модель в окремих випадках можна використовувати ще і в наші дні.

Модель А. Вебера (1909) була визнана на цей час найбільш вдалою для розміщення промисловості. У її основі, так само як і в Тюнена, лежить ізольована держава, а природні ресурси, необхідні для забезпечення виробництва, знаходяться в концентричних зонах, які розташовані навколо визначених ринкових центрів.

Природні ресурси поділяються Вебером на «локалізовані матеріали» (мінеральне паливо, руди і т. ін.) та «повсюдні» (вода, пісок, глина і т. ін.). Виходячи із вказаних передумов, автор вважав, що економічна вигідність окремих варіантів розміщення буде варіювати залежно від постачання і попиту.

Враховуючи неоднорідність умов, підприємець буде розміщувати завод у місцях з мінімальними витратами, які визначаються трьома головними факторами розміщення: транспортом, робочою силою і агломерацією чи дегломерацією (розосередженням) об'єктів. При цьому враховувалась передумова, що транспортні витрати залежать від ваги перевезених матеріалів і дальності перевезень. Виходячи з цих міркувань, точка мінімальних транспортних витрат повинна знаходитись там, де сума зважених перевезень сировини, яка доставляється на завод, і готової продукції, яка збувається на ринках, буде мінімальною.

З метою удосконалення свої моделі Вебер запропонував «матеріальний індекс», який являє собою відношення ваги локалізованих матеріалів, що поступають на завод, до ваги готової продукції.

Цей індекс дозволяє на основі знаходження пункту мінімальних транспортних витрат визначити -- чи знаходиться він ближче до джерел матеріалів (індекс > 1), чи до ринку збуту (індекс < 1). Важливим є також введення Вебером «робочого коефіцієнта», що характеризує відношення витрат на робочу силу до сумарної ваги матеріалів, які витрачаються, і готової продукції. Він вважав, що в тих виробництвах, де вартість робочої сили висока, цей фактор може вплинути на переміщення промислового підприємства з місця мінімальних транспортних витрат в іншу точку (за умови, що економія питомих витрат на робочу силу компенсує більш високі транспортні витрати).

Значну увагу Вебер приділив агломераційній економії. Він вважав, що вигоди, які забезпечує агломерація, пов'язані з можливістю здобути в цих точках економію від укрупнення виробництва. В той же час він звертав увагу на те, що на певному рівні концентрації виробництва значно збільшуються ціни на земельні ділянки в швидко зростаючих містах, а це стимулює розосередженість виробництва.

Слабкі місця в моделі Вебера піддавалися критиці з боку таких вчених, як Хаміл, Мозес, Ізард, Александер, Дін, Гувер. В кінцевих заключеннях критиків робився загальний висновок про те, що веберівська модель розміщення, в якій взято за основу прагнення до мінімальних витрат, має багато вад із-за її відриву від реальних умов. Але при всьому цьому ряд вчених весь час працював над удосконаленням, перебудуванням моделі Вебера, наближенням її до дійсності, до можливості її застосування в різних умовах. І в цьому плані пропонувались різні варіанти.

На першому етапі робіт зарубіжних вчених по розміщенню виробництва більша їх частина була присвячена окремим проблемам. Мета таких досліджень полягала в тому, щоб визначити найбільш вигідне місце розташування одного підприємства.

Менша частина вчених займалась розробкою загальної теорії розміщення господарської діяльності. Початок цьому напряму поклав В. Крісталлер (1933), який розробив теорію центральних місць і обґрунтував її емпіричними даними.

Економічні центри, що забезпечують продукцією свою округу, яка може бути як сільською місцевістю, так і розосередженими поселеннями міського типу, він назвав центральними місцями. Ці місця він розподілив за рангами: чим вище ранг, тим більша територія, якій він постачає свою продукцію.

Крісталлер побудував свою систему центральних місць на основі того, що віддаль між сусідніми центрами повинна бути однаковою, а самі центри розташовані в вершинах рівносторонніх трикутників і відповідно зона збуту має форму правильного шестикутника. В подальшому система центральних місць будувалась на принципі того, що в центрі тяжіння трикутника, утвореного трьома рівновіддаленими центрами, має бути розташований центр нижчого рангу. Подальша побудова мережі продовжується доти, доки не будуть визначені мінімальні зони збуту і центральні місця нижчого рангу.

Крісталлер підтвердив свою теорію фактичними даними про число, розміри і розміщення центрів тільки на прикладі південної Німеччини.

У 1944 р. і пізніше з'явилися роботи німецького економіста А. Льоша. На відміну від А. Вебера, який намагався знайти місце для підприємства, що забезпечувало б підприємцю мінімальні витрати, А. Льош за основу брав максимальний прибуток.

На відміну від своїх попередників він розглядав не окрему галузь чи підприємство, а всю економіку в цілому. Але разом з цим він вважав головним районоутворюючим фактором не спеціалізацію економічного району, а ринковий збут товарів.

Спираючись на ті ж самі принципи, що і Крісталлер, Льош розробив свою систему центрів з більш ретельним економічним обґрунтуванням і кращим використанням різних геометричних побудов (схем розміщення). Оптимальні розміри ринкових зон він визначає мережею, яка складається з правильних шестикутників. Він показав, що можливе існування трьох типів ринкових зон шестикутної форми. Визначення системи центрів Льош зробив за допомогою накладання однієї на іншу типових мереж ринкових зон для різних продуктів, які мають хоча б один загальний центр.

Основні зауваження щодо моделі Льоша зводились до того, що він виключив ієрархічну рангову класифікацію центрів, яка присутня у Крісталлера, виходив з передумов рівномірного розподілу попиту в просторі, тоді як визначене ним кінцеве розміщення центрів і галузей не відповідає цій умові, що він ігнорував вплив транспортних витрат.

Вагомий внесок у розробку методологічних основ науки про розміщення продуктивних сил, і зокрема науки про регіон, зробив вчений У.Ізард. Його концептуальні розробки ґрунтувалися на положеннях теорії ринкової економіки. В дослідженні «Методи регіонального аналізу. Вступ до регіонознавства» проводиться думка про взаємодію політичних, соціальних і економічних сил, яка повинна враховуватися у процесі аналізу розвитку регіонів. При цьому населення розглядається як головне регіоноутворююче ядро, яке зумовлює всі інші параметри економічного і соціального розвитку. Цей методологічний підхід дозволяв зосередити проблеми людського розвитку в центрі регіональної економічної системи.

В останні роки у західних країнах популярною стала «регіональна наука», найбільш відомими представниками якої є У. Ізард (США) і П.Хаггет (Англія).

Вони використовують у своїх працях цінні практичні розрахунки і математичні методи аналізу розміщення й територіального розвитку продуктивних сил. У своїх працях ці вчені розкривають взаємозв'язки розміщення підприємств і галузей за допомогою міжгалузевих балансів. В науковій літературі є також і ряд інших теорій і моделей розміщення виробництва і населення.

Значного поширення в країнах з ринковою економікою набула теорія «географічного детермінізму», яка розглядає географічне середовище як визначальний чинник розміщення і розвитку промисловості будь-якого району чи країни в цілому. Однією з її течій є «вульгарний географізм», який розглядає природні сили як такі, що визначають напрями суспільного розвитку. За своїми ідеями до цього вчення наближений «енвайронменталізм» -- наукова течія, що виникла у США. її представники вважають, що міжнародний поділ праці визначається переважно відмінностями у природному середовищі. Поряд з названими досить поширеною є теорія «кліматичних оптимумів», за якою сприятливі умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.

Необхідно відмітити, що із запровадженням досягнень науково-технічного прогресу в господарську практику стає очевидною обмеженість певних положень «географічного детермінізму», оскільки істотно знижується залежність розміщення окремих галузей чи виробництв від природних умов і ресурсів. Разом з тим всебічна і об'єктивна оцінка природно-географічного та природно-ресурсного фактора конче необхідна для прийняття обґрунтованих рішень щодо розміщення продуктивних сил.

У своїх наукових обґрунтуваннях щодо розміщення продуктивних сил марксистська теорія надає пріоритетного значення способу виробництва та соціально-політичній організації суспільства. Саме з цієї причини у постсоціалістичних державах переважало високоцентралізоване планування розвитку виробництва, яке охоплювало всі без винятку рівні управління народним господарством. При цьому формувався адміністративний механізм розподілу і перерозподілу ресурсів, фондів, продукції.

2. Основні фактори, що впливають на розміщення продуктивних сил

Вказані вище теорії лягли в основу теоретичних засад розміщення виробництва, та використовувалися на практиці, для визначення раціональних центрів розміщення виробництва. Але всі теорії повинні враховувати фактори розвитку ПС.

Під факторами розміщення розуміють сукупність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця для окремих підприємств, їх груп і галузей. Усі фактори розміщення продуктивних сил можуть бути представлені такими основними укрупненими групами: природно-географічні, геополітичні, демоекономічні, соціально-економічні та техніко-економічні.

Природно-географічні фактори включають характеристику природнокліматичних умов та економічну оцінку природних ресурсів.

В Україні з розвідкою, видобутком та переробкою різноманітних корисних копалин пов'язано близько 45% усіх промислових підприємств і до 20% трудових ресурсів. Екстенсивне не-комплексне використання багатьох родовищ призвело до передчасного відпрацювання промислових запасів цінної мінеральної сировини. Кризовий стан з енергоносіями є прямим наслідком невиправдано високих темпів їх видобутку з легкодоступних родовищ у роки існування СРСР. Внаслідок недосконалості технології видобування та переробки мінеральної сировини, некомплексного освоєння родовищ у надрах сьогодні залишається і губиться: розвіданих запасів нафти - 70%, солей - 50%, вугілля - 40%, металів - 25%.

Для раціонального розміщення продуктивних сил України необхідно: визначити потреби суспільного виробництва в мінерально-сировинних та паливно-енергетичних ресурсах з позицій збалансованості, достатньої необхідності, комплексності та екологічної безпеки; розробити екологічні вимоги до охорони і раціонального використання надр у нових економічних умовах.

Сучасне використання земельних, водних і лісових ресурсів України не відповідає вимогам раціонального природокористування. Тому в перспективі для посилення позитивного впливу цієї групи факторів на розміщення продуктивних сил необхідно сформувати високоефективну систему водо-, земле- та лісокористування.

Геополітичні фактори розвитку і розміщення продуктивних сил охоплюють: географічне положення території; конкурентні переваги вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства; модель інтеграції в світовий економічний простір. В цілому географічне положення України є сприятливим для економічного розвитку.

Дія геополітичних факторів забезпечує інтеграцію продуктивних сил країни чи певного регіону в структуру світового економічного простору і міжнародного поділу праці на основі розвитку різних форм зовнішньоекономічних зв'язків. При цьому визначальну роль відіграють певні конкурентні переваги держави в світогосподарській сфері, які залежать від рівня ефективності використання природно-ресурсного потенціалу, структури економіки, курсу зовнішньоекономічної політики.

В сучасній системі світового господарства зовнішньоекономічні зв'язки національних економік охоплюють ширший, ніж раніше спектр взаємодій: торговельний обмін переріс у науково-технологічне та інвестиційне співробітництво. Склалася нова модель таких зв'язків -- виробничо-інвестиційна, в якій важливе місце посідає не тільки зовнішня торгівля, а й співробітництво по всіх ланках виробничо-технічного прогресу з винесенням частини з Них за національні межі.

Для України вихід на світовий ринок пов'язаний з формуванням конкурентоспроможної національної економіки, що вимагає докорінної зміни територіально-галузевої структури регіональних господарських комплексів, підвищення питомої ваги виробництв з високим ступенем переробки сировини, зниження залежності від імпорту енергоносіїв, створення нових виробництв для Забезпечення власних потреб у товарах широкого вжитку. Вирішення цих надзвичайно складних завдань потребує реалізації принципово нових підходів до обґрунтування розміщення нових виробництв.

Демоекономічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил включають: загальну чисельність населення, його структуру, режим відтворення та територіальні особливості розміщення; чисельність трудових ресурсів, їх територіально-галузевий розподіл та якісні характеристики; чисельність робочої сили, основні форми її зайнятості, рівень зареєстрованого і прихованого безробіття; мобільність робочої сили та форми її економічного руху.

Комплексний аналіз демоекономічних факторів дозволяє оцінити рівень трудозабезпеченості певних територій, а відтак і можливостей розміщення нових виробництв чи доцільності скорочення діючих у зв'язку з погіршенням екологічної ситуації, низькою рентабельністю, необхідністю реструктуризації господарського комплексу тощо. Демоекономічні фактори чинять вагомий вплив на розміщення трудо- та наукомістких галузей промисловості, а також тих галузей, які потребують робочої сили певного професійно-кваліфікаційного складу.

У зв'язку із зміною соціально-економічної ситуації в державі та появою значного контингенту незайнятого населення ця обставина також враховується при вирішенні питання щодо розвитку різних форм територіальної організації продуктивних сил. Зокрема, формування вільних економічних зон сприяє піднесенню ділової активності населення, зростанню рівня зайнятості та відповідно скороченню різних форм безробіття, особливо соціальне небезпечних.

Основні проблеми демоекономічного розвитку України, які істотно впливають на характер розміщення і розвитку продуктивних сил, полягають у: різкому падінні показників народжуваності, погіршенні показників шлюбності, високій дитячій смертності, особливо на першому році життя; низькій порівняно із показниками розвинутих країн світу середній тривалості життя; несприятливій, з точки зору потреб сучасної економіки, віковій структурі населення; високому рівні смертності з причин виробничого травматизму; зростанні економічного навантаження на працездатне населення з боку осіб, що вийшли за межі працездатного віку; збільшенні кількості територій з від'ємним природним приростом населення внаслідок перевищення смертності над народжуваністю.

Соціально-економічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил охоплюють: рівень розвитку соціальної інфраструктури, що задовольняє потреби населення в освіті, охороні здоров'я, сфері послуг та житлово-комунальному обслуговуванні; стан навколишнього середовища і природоохоронну діяльність; санітарно-гігієнічні умови праці.

З розвитком продуктивних сил актуальність соціально-економічних факторів постійно зростає. В площині практичних дій це означає необхідність створення потужного інфраструктурного потенціалу всієї соціальної сфери та вирішення питань щодо задоволення відповідних соціальних потреб населення. Важливо досягти внутрірегіональної збалансованості в економічному і соціальному розвитку, і в першу чергу на рівні міських і сільських поселень.

Великі міста і промислові центри мають розвиватися на основі модернізації, реконструкції та екологізації виробництва, прискореного розвитку соціальної інфраструктури, раціонального використання міських територій. Для середніх і малих міських поселень першочергове значення має зміцнення промислової бази та соціальної інфраструктури. Особливо гострою є проблема створення на селі розвинутої мережі закладів соціальної сфери. Цьому сприятиме реалізація широкомасштабних заходів щодо соціально-економічного розвитку сільських поселень відповідно до Національної програми відродження села.

За сучасної економічної ситуації, крім традиційних цілей, соціально-економічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил повинні забезпечити: зменшення масштабів бідності та посилення соціального захисту населення, розширення продуктивної зайнятості населення і скорочення безробіття, сприяння соціальній інтеграції.

Техніко-економічні фактори включають: основні напрями науково-технічного прогресу та конкретні форми впровадження його результатів у практику господарювання, форми суспільної організації виробництва та рівень розвитку транспортної системи. Сукупна дія цих факторів створює можливості для рівномірного розміщення продуктивних сил на основі зниження трудо-, фондо- і матеріаломісткості виробництва, встановлення раціональних міжгалузевих та внутрігалузевих зв'язків, забезпечення ефективного використання усіх видів ресурсів.

Поряд з основними закономірностями і принципами важливу роль в територіальній організації продуктивних сил відіграють і критерії їх розміщення. Критерії -- це інтегральні показники, (орієнтири практичної спрямованості (природно-географічні, демографічні, техніко-технологічні, соціальні), якими керуються відповідні органи господарського управління при виборі оптимального варіанта розміщення об'єктів виробничого чи невиробничого призначення, а також при виробленні системи заходів щодо вдосконалення територіальної і галузевої структури економіки.

На сьогодні визначальними критеріями раціонального розміщення продуктивних сил виступають екологічні та соціальні. Дотримання екологічних критеріїв передбачає: збереження просторової цілісності природних систем у процесі їх господарського використання; освоєння та застосування природо- і ресурсозберігаючих, маловідходних та безвідходних технологій; виробництво екологічно чистих видів продукції. Керуючись вимогами цього критерію, необхідно надавати пріоритет саме збереженню природного середовища і підпорядковувати йому суто економічні цілі.

Соціальні критерії передбачають врахування потреб та інтересів населення в соціально-економічному розвитку території, екологобезпечному проживанні в певному регіоні, розширенні мережі соціально-культурних закладів та сфери послуг, достатній забезпеченості робочими місцями, створенні територіальних центрів соціальної допомоги.

Висновок

Вагомий внесок у розробку методологічних основ науки про розміщення продуктивних сил, і зокрема науки про регіон, зробив вчений У.Ізард. Його концептуальні розробки ґрунтувалися на положеннях теорії ринкової економіки. В дослідженні «Методи регіонального аналізу. Вступ до регіонознавства» проводиться думка про взаємодію політичних, соціальних і економічних сил, яка повинна враховуватися у процесі аналізу розвитку регіонів. При цьому населення розглядається як головне регіоноутворююче ядро, яке зумовлює всі інші параметри економічного і соціального розвитку. Цей методологічний підхід дозволяв зосередити проблеми людського розвитку в центрі регіональної економічної системи.

Суттєво вплинули на становлення методологічних основ науки про розміщення продуктивних сил висновки, зроблені в наукових працях німецького професора А. Льоша. Основні ідеї його теорії такі: наявність ринку збуту виступає головним чинником розміщення підприємств; максимізація прибутку є основним оцінним критерієм доцільності розміщення виробництва; інтереси всього господарства країни повинні враховуватися при розміщенні будь-якого об'єкта; теорія відіграє обмежену роль при вирішенні практичних питань щодо вибору місця розташування окремих підприємств і навіть великих міст.

Література

1. Дорогунцов С., Даншишин Б.М., Лібанова Е.М., Шевчук В.Я. Україна: проблеми сталого розвитку: Наукова доповідь. -- К.: РВПС України НАН України, 1997. -- С. 5 -- 96.

2. Економіка України: сучасний стан, динаміка, тенденції розвитку: Інформаційно-аналітичний огляд (1997 р.) / За ред. В.С. Найдьонова. -- Донецьк: ДІКОМ, 1998. -- 80 с.

3. Економічний словник-довідник / За ред. С.В. Мочерного. -- К.: Femina, 1995. --С. 45, 95--97, 131, 146, 154, 164, 176,251,268,279,344.

4. Іщук С.І. Розміщення продуктивних сил (теоретико-методологічні основи). -- К.: Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу, 1997. -- С. 11 -- ЗО.

5. Кравців В.С. Економічний розвиток і екологічна безпека: шлях України // Регіональна економіка. -- 1997. --№ 3. -- С. 97--105.

6. Пастернак-Таранущенко Г. Результати дослідження шляхів забезпечення економічної безпеки України // Економіка України. - 1999.--№2.--С. 21--28.

7. Регіональна політика України / За ред. Н. Г. Курдюкової. -- К.: Наукова думка, 1995. -- 210с.

8. Розміщення продуктивних сил: Навч. посібник / За ред. В.В. Ковалевського та О.Л. Михайлюк. -- К.: Либідь, 1996. -- С. 19 -- 32.

9. Розміщення продуктивних сил: Підручник // В.В. Ковалевсь-кий, О.Л. Михайлюк, В.Ф. Семенов та ін. -- К.: Знання, КОО, 1998. -- С. 285.

10. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є.П. Качана. -- К.: Вища школа, 1998. -- С. 10--18.