Державне регулювання інвестицій

2

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТЕХНОЛОГІЙ ТА ДИЗАЙНУ

Контрольна робота

ДЕРЖАВНЕ ЕКОНОМІЧНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

На тему: Державне регулювання інвестицій

Виконав:

ст. гр. 3Ф ЗЕ-02-04

ЗЛОБІНА В.М.

Перевірив:

доцент

ТЕМІНДАРОВА Ю.А.

м. Київ 2006 р.

Зміст

Вступ

1. Суть і види інвестицій

2. Механізм державного регулювання інвестиційною діяльністю

3. Інвестиції у виробничу і соціальну інфраструктури

4.Прогнозування і державне регулювання відтворення основних фондів, введення в дію виробничих потужностей і об'єктів

Висновки

Вступ

Успішне проведення ринкових реформ в Україні неможливо без ефективної структурно-інвестиційної політики перетворення економіки з метою створення сприятливого інвестиційного клімату. Докорінно повинно помінятись діяльність інвесторів в умовах ринкового розподілу створюваного національного багатства.

Нові організаційно-правові відносини між суб'єктами інвестиційної діяльності вимагають глибоких теоретичних і практичних знань для ефективного здійснення інвестицій у всіх її формах: фінансові, реальні, інтелектуальні, інноваційні.

В першу чергу ринкові перетворення повинні пройти в інвестиційній сфері, яка відіграє ключову роль в економіці. Комплекс галузей і виробництв, які створюють інвестиційну сферу, покликаний в короткі терміни забезпечити стабілізацію економіки та розширене виробництво. Суттєвим чином на інтенсифікацію відтвореного процесу повинен вплинути інвестиційний ринок, котрий в Україні досі формується.

Поняття “інвестиції” виступаю первинною категорією, яка є базою побудови ієрархії решти категорій, що відображають відтворення основного та оборотного капіталів.

Економічну характеристику інвестицій можна було б сформулювати так: інвестиції відображають відносини, пов'язані з довгостроковим авансуванням грошових, майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької діяльності, в їхні оборотні фонди, а також у науково-технічний розвиток, якісне вдосконалення виробничої бази та освоєння випуску нових видів продукції від моменту авансування до реального відшкодування й одержання прибутку або соціального ефекту.

Інвестиції відповідно до закону українського законодавства можуть існувати в грошовій або матеріальній формах, у формі майнових прав та інших цінностей. До інвестицій у грошовій формі належать укладені в них грошові засоби, цільові банківські вклади, паї та цінні папери. Інвестиції в матеріальній формі поділяються на рухоме та нерухоме майно. Інвестиції у формі майнових прав групуються за напрямками: у формі інтелектуальних прав (авторське право, “ноу-хау”, інші), у формі користування природними ресурсами (землею, іншими ресурсами). Виділяється також група інших цінностей.

1. Суть і види інвестицій

Інвестиції у перекладі з англійської мови - це капітальні вкладення. Вони є довгостроковими, цільовими, здійснюються державними і недержавними (приватними або індивідуальними) інвесторами на підставі інвестиційної угоди, передбачають отримання прибутку інвестором, підлягають державній реєстрації.

Однак капіталовкладення - інвестиції у широкому розумінні. У вузькому ж розумінні інвестування - це довгострокове вкладення капіталу. Інвестиції за національною ознакою можна поділити на іноземні інвестиції в Україну, з України за кордон і внутрішньодержавні інвестиції.

За об'єктом вкладення інвестицій виділяють реальні і фінансові інвестиції У нас фінансові інвестиції іноді називають прямими, що розбігаються з американською термінологією, згідно якою останніми є інвестиції у фірму, що складають більше 10% капіталу.

Якщо мова йде про іноземні інвестиції, у світовій практиці до прямих відносять такі, що складають 25% капіталу фірми.

Перш, ніж з'ясувати відмінність між реальними та фінансовими інвестиціями зазначимо, що інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та іншої діяльності, у результаті якої створюється прибуток або досягається соціальний ефект.

Отже, реальні інвестиції являють собою вкладення капіталу безпосередньо у засоби виробництва і предмети споживання (наприклад, у будинки, споруди, устаткування, та інші матеріальні цінності).

Порівняно новим явищем для даного виду інвестицій є лізинг (від англійського “leasing” - довгострокова оренда машин і устаткування).

Лізинг забезпечує промисловим, транспортним, торгівельним та іншим підприємствам можливість отримати у користування широкий асортимент промислового та іншого обладнання, транспортні засоби (у т.ч. літаки і кораблі) у спеціалізованих лізингових компаніях. Лізінгові компанії за власні кошти купують обладнання і здають в оренду.

Лізинг дозволяє промисловим та іншим компаніям задовільнити потреби у основних фондах без здійснення значних одноразових капітальних затрат, використовуючи при цьому дороге чи спеціальне обладнання.

Він є привабливим методом фінансування інвестицій і в легкій промисловості для середніх і дрібних, але прибуткових і конкурентноздатних фірм.

Включення лізингу в інвестиційні програми промислових підприємств дозволяє також покращити планування та організацію інвестиційного процесу. Адже більшість угод за ним заключається за фіксованими ставками і на попередньо узгоджених умовах.

Лізинг забезпечує фірмам-орендарям ряд фінансових вигод:

придбання устаткування обходиться дешевше, оскільки фінансова компанія може отримати позику на кредитному ринку по більш низькій ставці, ніж підприємство-орендар;

він дозволяє промисловим та іншим компаніям ширше використовувати державні податкові і амортизаційні пільги;

вдається у певній мірі уникнути негативного впливу інфляцій, оскільки орендні ставки встановлюються на дату підписання угоди і потім, як правило, не переглядаються. У сучасній світовій практиці найбільшого значення набув фінансовий лізинг (частіше через оренду із залученням засобів третьої сторони).

За підрахунками західних економістів у розвинених капіталістичних країнах лізинг покриває від 6% до 20% щорічних потреб у засобах для інвестицій в основні фонди.

Лізинг став транснаціональним явищем. Найбільший розвиток лізингової компанії отримали у США. На його умовах у США можна придбати практично будь-яке обладнання. У Європі лізингові операції досить поширенні в Англії та Франції.

Фінансовими інвестиціями є вкладення у цінні папери, а також розміщення капіталу у банку. У складі фінансових інвестицій можна виділити портфельні - це сукупність цінних паперів різних елементів, які придбав інвестор з метою отримання прибутків шляхом інвестицій у ці папери.

Виходячи із сучасної структури фондового ринку України, одне з основних місць у портфелі повинні були б зайняти акції банків. Однак останнім часом банки все пасивніше розповсюджують свої акції серед сторонніх і в першу чергу - індивідуальних інвесторів. Цим і обумовлюється те, що більшість банків особливо не турбуються про підтримання ліквідності своїх акцій.

При формуванні інвестиційного портфеля великий інтерес викликають акції та інвестиційні сертифікати інвестиційних фондів і компаній.

Досить рідким фінансовим інструментом на нашому фондовому ринку залишаються облігації, хоча і вони є у портфелі.

До інвестиційного портфеля входять також облігації органів управління, казначейські зобов'язання, ф'ючерси, опціони.

Крім власне цінних паперів, до інвестиційного портфеля як найбільший поширений сьогодні альтернативний спосіб вкладення вільних грошових засобів, включений американський долар, який виступає свого роду базою для порівняння цінних паперів, включених до портфеля.

Поряд з реальними і фінансовими інвестиціями існують і так звані інтелектуальні інвестиції, тобто сукупність технічних, технологічних знань, ліцензій, ноу-хау, підготовка та перепідготовка кадрів тощо.

У практиці інвестування зустрічаються реінвестиції, вкладання коштів, що отриманні у формі доходів від інвестиційних операцій. Напрямки реінвестиційної діяльності ті ж самі, що і інвестицій у власному розумінні слова - оборот продуктивного, грошового та фіктивного капіталу. Основна мета реінвестування - одержання підприємницького прибутку, проценту або дивіденту. Розрізняють реальні і фінансові реінвестиції.

Отримує розповсюдження нова інвестиційна стратегія, яка орієнтується на конкретних людей та конкретні підприємства. Це так званий селенг - залучення особистих коштів працівників підприємств (фірм), коли останні, переносячи труднощі з фінансовими ресурсами, змушені звертатись за допомогою до своїх працівників. Селенг - це один із способів інвестування різних програм.

Інвестори. Це суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Ними можуть бути громадяни і юридичні особи України, іноземних держав, а також держави. Інвестори можуть виступати у ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. До об'єктів інвестиційної діяльності, таким чином відносяться і її учасники - інвестори, замовники, користувачі робіт, постачальники, банківські, страхові і посередницькі організації, біржі тощо.

Зазначимо, що абсолютна більшість юридичних осіб, які діють на фондовому ринку в якості інвесторів, є інститути. Тому цю категорію інвесторів називають інституційними інвесторами. Вони купують акції і облігації з різних причин. Найбільш поширеною серед них є прагнення не лише захистити свої тимчасово вільні кошти від знецінення, але й одержати певний дохід. Поряд із цим інституційні інвестори купують цінні папери з метою впливу на упраління емітентом, використання їх як засобу розрахунків.

Крім інституційних інвесторів діють ще індивідуальні інвестори, тобто фізичні особи, які переслідують свої особисті інтереси і є досить багаточисельними на фондовому ринку.

Таким чином, якщо індивідуальні інвестори на фондовому ринку є, як правило, у більшій мірі - багаточисленими, інституційні інвестори - у більшій мірі впливовими. Це пояснюється рядом причин: по-перше, як правило, інституційні інвестори володіють більшими коштами, ніж окремо взяті індивідуальні, які можуть спрямовуватись на придбання цінних паперів. По-друге, саме інституційні інвестори частіше бувають зацікавленими у тому, щоб брати участь у повсякденному управлінні справами емітента. По-третє, якщо індивідуальні інвестори купують цінні папери, керуючись головним чином особистими інтересами, то інституційні досить часто роблять це з метою поєднання інтересів як власних, так і емітента.

Основними нормативними актами, що визначають правовий статус iнвесторiв в Українi, є закон “Про iнвестицiйну дiяльнiсть”, “Про цiннi папери i фондову бiржу”, Про господарськi товариства”, “Про банки i банкiвську дiяльнiсть”, “Про приватизацiйнi папери”, Цивiльний кодекс, Декрет КМ “Про режим iноземного iнвестування”, Положення “Про iнвестицiйнi фонди та iнвестицiйнi компанiї” i т.д.

I далi. Iнституцiйнi iнвестори можна подiлити на три групи.

Такi, що здiйснюють скерованi iнвестицiї у обмежене коло пiдприємств - холдiнги, фiнансовi групи, фiнансовi компанiї.

Такi, що здiйснюють повсюднi iнвестицiї, тобто не обмежуються ранiше визначеними об'єктами iнвестування. До цiєї групи входять iнвестицiйнi фонди та компанiї, страховi фiрми i т.д. Хоча треба сподiватись, що у недалекому майбутньому вони будуть спецiалiзуватись по певних об'єктах iнвестування. Портфель iнвестицiй цих iнвесторiв досить широкий i вiдносно стабiльний.

Такi, що здiйснюються повсюднi iнвестицiї, але не мають стабiльного портфеля цiнних паперiв - iнвестицiйнi дiлери. Це iнвестори, якi намагаються отримати прибуток шляхом спекулятивної гри на бiржi (торгiвельнi компанiї, iнвестицiйнi банки тощо). Iнвестицiйна дiяльнiсть. Iнвестицiйною дiяльнiстю є сукупнiсть практичних дiй громадян, юридичних осiб i держави щодо реалiзацiї iнвестицiй. Вона здiйснюється на основi:

iнвестування, здiйснюваного громадянами, недержавними пiдприємствами, господарськими товариствами, а також громадськими i релiгiйними органiзацiями;

державного iнвестування за рахунок коштiв бюджетiв, позабюджетних фондiв i позичкових коштiв;

iноземного iнвестування.

Iнвестицiйна дiяльнiсть здiйснюється згiдно з такими основними принципами:

невтручання органiв держави, юридичних осiб i громадян в iнвестицiйну дiяльнiсть, яка не протирiчить дiючому законодавству;

добровiльнiсть iнвестування;

рiвноправнiсть всiх iнвесторiв i учасникiв iнвестицiйної дiяльностi;

захищеностi iнвестицiй;

свободи вибору критерiїв при здiйсненнi iнвестицiйної дiяльностi.

Об'єкти iнвестування. Об'єктами iнвестицiйної дiяльностi може бути будь-яке майно, в основнi фонди i оборотнi кошти в усiх галузях та сферах господарства, цiннi папери, цiльовi грошовi вклади, науково-технiчна продукцiя, iнтелектуальнi цiнностi, iншi об'єкти власностi, а також майновi права.

Забороняється iнвестування в об'єкти, створення i використання яких не вiдповiдає вимогам санiтарно-гiгiєнiчних, радiацiйних, екологiчних, архiтектурних та iнших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та iнтереси громадян, юридичних осiб i держави, що охороняється законом.

Замовники iнвестицiй i користувачi об'єктiв iнвестування. Замовником може бути iнвестор, а також будь-якi iншi фiзичнi та юридичнi особи, уповноваженi iнвестором здiйснювати реалiзацiю iнвестицiйного проекту. При цьому замовник не повинен втручатись у пiдприємницьку дiяльнiсть iнших учасникiв iнвестицiйного процесу, якщо iнше не передбачене угодою.

Користувачами можуть бути iнвестори, а також iншi фiзичнi та юридичнi особи, державнi та мунiцiпальнi органи, iноземнi держави та мiжнароднi органiзацiї, для яких створено об'єкт iнвестування.

Основним правовим документом, який регулює взаємовiдносини мiж суб'єктами iнвестицiйної дiяльностi, є iнвестицiйна угода, вибiр умов якої є їх виключною компетенцiєю. Хоча законодавство мiстить, скажiмо, умови, за яких iнвестицiйна дiяльнiсть припиняється (наприклад, оголошення iнвестора банкрутством).

Економічна діяльність окремих господарюючих суб'єктів та країни в цілому значною мірою характеризується обсягом здійснюваних інвестицій.

За фінансовим визначенням, ІНВЕСТИЦІЇ - це всі види активів (коштів), що вкладаються в господарчу діяльність з метою отримання доходу. Економічне визначення інвестицій можна сформулювати таким чином:

інвестиції - це видатки на створення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу, а також на пов'язані з цим зміни оборотного капіталу, оскільки зміни у товарно-матеріальних запасах здебільшого залежать від руху видатків на основний капітал.

Інвестиції в об'єкти підприємницької діяльності здійснюються в різних формах. З метою обліку, аналізу та планування інвестиції класифікуються за різними ознаками.

1. За об'єктами вкладень виділяються реальні та фінансові інвестиції.

Під РЕАЛЬНИМИ інвестиціями розуміють вкладення коштів у реальні активи - як матеріальні, так і нематеріальні (Іноді вкладення коштів у нематеріальні активи, пов'язані з науково-технічним прогресом, характеризуються як інноваційні Інвестиції).

Під ФІНАНСОВИМИ Інвестиціями розуміють вкладення коштів у різні фінансові активи, серед яких найбільш значущу частку посідають вкладення коштів у цінні папери.

2. За характером участі в інвестуванні виділяються прямі та непрямі інвестиції.

Під ПРЯМИМИ інвестиціями розуміється безпосереднє вкладення коштів Інвестором в об'єкти Інвестування.

Під НЕПРЯМИМИ Інвестиціями розуміється інвестування, опосередковане іншими особами (інвестиційними або фінансовими посередниками).

3. За періодом інвестування розрізняють короткострокові та довгострокові інвестиції.

Під КОРОТКОСТРОКОВИМИ інвестиціями розуміють звичайно вкладення капіталу на період, не більше одного року.

Під ДОВГОСТРОКОВИМИ інвестиціями розуміють вкладення капіталу на період більше одного року.

У практиці великих інвестиційних компаній довгострокові інвестиції деталізуються таким чином:

а) до 2 років;б) від 2 до 3 років;в) від 3 до 5 років;г) понад 5 років.

4. За формами власності інвесторів розрізняють інвестиції приватні (акціонерні), державні, іноземні та спільні.

5. За регіональною ознакою виділяють інвестиції всередині країни та за кордоном.

Під ВНУТРІШНІМИ інвестиціями розуміють вкладення коштів у об'єкти інвестування, розміщені в межах даної країни.

Під інвестиціями ЗА КОРДОНОМ (іноземні Інвестиції) розуміють вкладення коштів у об'єкти Інвестування, розміщені за межами даної країни.

Під інвестиціями звичайно розуміються довгострокові вкладення капіталу в підприємства різних галузей народного господарства, в інфраструктуру, в соціальні програми, в охорону навколишнього середовища. Інвестиції виражають усі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, у результаті якої формується прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Державні інвестиції можуть здійснюватись і з метою регулювання розвитку економіки.

Основними цінностями інвестицій є:

* рухоме та нерухоме майно (будівлі, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності);

* кошти, цільові банківські внески, кредити, акції та інші цінні папери;

* майнові права, похідні від авторського права - ліцензії, "ноу-хау", досвід та інші інтелектуальні цінності;

* право користування землею та іншими природними ресурсами, а також інші майнові права.

Головними етапами інвестування є:

* перетворення ресурсів у капітальні вкладення (витрати), тобто процес спрямування інвестицій у конкретні об'єкти інвестиційної діяльності (власне інвестування);

* перетворення вкладених коштів у приріст капітальної вартості, що характеризує кінцеве перетворення інвестицій та отримання нової споживчої вартості;

* приріст капітальних вартостей у формі доходу або соціального ефекту, тобто кінцева мета інвестиційної діяльності.

Початковий та кінцевий ланцюжки замикаються, утворюючи новий взаємозв'язок: прибуток - ресурси, тобто процес нагромадження повторюється.

Інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій юридичних осіб, держави та громадян щодо реалізації інвестицій. Нинішня правова система України складається з більше ніж 100 законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність.

Серед них слід насамперед відзначити Закон України "Про інвестиційну діяльність", Закон України "Про іноземні інвестиції", Закон України "Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні", Закон України "Про цінні папери та фондову біржу", які створюють правову основу інвестиційної діяльності.

Законодавство визначає, що всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права в частині здійснення цієї діяльності; самостійно визначають цілі, напрямки, види та обсяги інвестицій; залучають для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів та торгів.

Об'єктами інвестиційної діяльності в Україні є:

* новостворювані та ті, що реконструюються, основні фонди, а також обігові кошти в усіх галузях народного господарства;

* цінні папери (акції, облігації та ін.);

* цільові грошові внески;

* науково-технічна продукція та інші об'єкти власності; майнові права та права на інтелектуальну власність.

Аналогічні об'єкти має і діяльність зарубіжних інвесторів, якщо вона не суперечить законодавству України. Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестування на території України шляхом:

* пайової участі спільно з юридичними та фізичними особами України у створенні підприємств;

* створення підприємств, цілком належних іноземним інвесторам, а також філіалів підприємств іноземних юридичних осіб;

* придбання підприємств, будівель, споруд, паїв, акцій, облігацій та інших цінних паперів, а також іншого майна, яке за законодавством України може належати іноземним інвесторам;

* придбання прав користування землею та іншими природними ресурсами;

* надання позик, кредитів, майна та майнових прав.

Суб'єктами інвестиційної діяльності є:

* інвестори (замовники);

* виконавці робіт (підрядники);

* користувачі об'єктів інвестиційної діяльності;

* постачальники товарно-матеріальних цінностей, обладнання та проектної продукції;

* юридичні особи (банківські, страхові та посередницькі організації, інвестиційні фонди та компанії та ін.);

* громадяни України;

* іноземні юридичні та фізичні особи, держави та міжнародні організації.

Інвесторові надане право володіти, користуватись та розпоряджатись об'єктами та результатами інвестиційної діяльності, у тому числі здійснювати торговельні операції та реінвестування.

Інвестор може придбати необхідне йому майно за цінами та на умовах, що визначаються за домовленістю, без обмежень щодо обсягу та номенклатури, якщо такі угоди не суперечать законодавству України. Інвестор може передати за угодою (контрактом) свої права щодо інвестицій, їх результатів юридичним та фізичним особам, державним та муніципальним органам.

Учасники інвестиційної діяльності повинні мати у своєму розпорядженні ліцензію або сертифікат на право її здійснення.

Інвестиційна діяльність є найважливішою складовою частиною підприємницької діяльності компанії (фірми), підприємства.

Основною метою інвестиційної діяльності є забезпечення найбільш ефективних шляхів реалізації інвестиційної стратегії компанії (фірми), підприємства на окремих етапах їх розвитку.

У процесі реалізації цієї основної мети інвестиційна діяльність спрямована на вирішення таких найважливіших завдань розвитку економіки:

1. Визначення шляхів прискорення реалізації інвестиційних програм та проектів. Вирішальна роль у реалізації інвестицій належить галузям інвестиційного комплексу, передусім будівництву. Тому основним завданням інвестиційної діяльності є визначення шляхів розвитку цих галузей. Розвинений інвестиційний комплекс дозволяє забезпечувати стійкі темпи зростання народного господарства, запроваджувати найновітніші досягнення технічного прогресу, реалізовувати великі соціально-економічні завдання.

2. Забезпечення високих темпів економічного розвитку підприємства. Стратегія розвитку будь-якого підприємства від моменту їх створення передбачає постійне економічне зростання за рахунок збільшення обсягів результатів підприємницької діяльності, а також галузевої, асортиментної та регіональної диверсифікації цієї діяльності.

Це економічне зростання забезпечується насамперед за рахунок інвестиційної діяльності, у процесі якої реалізуються довгострокові стратегічні цілі підприємства.

3. Забезпечення максимізації доходів від інвестиційної діяльності, Прибуток є основним показником, що характеризує результати не тільки інвестиційної, але й усієї підприємницької діяльності підприємства.

4. Забезпечення мінімізації інвестиційних ризиків. Сучасне ринкове середовище немислиме без ризику.

За певних несприятливих умов ці ризики можуть викликати втрату не тільки прибутку та додаткового доходу від інвестицій, але й частини інвестованого капіталу. Ці обставини зумовлюють необхідність пошуку шляхів та способів зниження ризику при реалізації інвестиційних проектів.

5. Забезпечення фінансової стійкості та платоспроможності підприємства у процесі здійснення інвестиційної діяльності.

Усі перелічені завдання інвестиційної діяльності тісно взаємопов'язані та взаємозумовлені.

Забезпечення високих темпів розвитку підприємства може бути досягнуте за рахунок добору високоприбуткових інвестиційних проектів, та за рахунок прискорення реалізації інвестиційних програм, передбачених на тому чи іншому етапі її розвитку. У свою чергу максимізація прибутку.

Мінімізація інвестиційних ризиків є одночасно найважливішою умовою забезпечення фінансової стійкості та платоспроможності компанії у процесі здійснення інвестиційної діяльності.

Виходячи з цього, серед розглянутих завдань інвестиційної діяльності пріоритетною є не максимізація доходу (прибутку) від інвестиційної діяльності, а забезпечення високих темпів економічного розвитку компаній (фірм) та підприємств при достатній їхній фінансовій стійкості.

2. Механізм державного регулювання інвестиційною діяльністю

Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні визначається Законом України "Про інвестиційну діяльність".

Державне регулювання інвестиційної політики визначається:

показниками економічного і соціального розвитку України;

регіональними програмами розвитку народного господарства;

державним і місцевими бюджетами, передбаченими в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності.

Державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов такої діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками.

Управління державними інвестиціями здійснюється загальнодержавними та місцевими органами державної влади.

Управління державними інвестиціями включає планування, визначення умов і виконання конкретних дій щодо інвестування бюджетних і позабюджетних коштів. Основою для прийняття рішення про інвестування загальнодержавних бюджетних коштів є:

прогнози економічного і соціального розвитку України;

схеми розвитку і розміщення продуктивних сил;

цільові науково-технічні і комплексні програми;

техніко-економічні обгрунтування доцільності таких інвестицій.

Стратегія пріоритетів визначається на підставі відповідних цільових комплексних, галузевих (міжгалузевих) і територіальних програм. Це робиться у зв'язку з тим, що за умов скорочення бюджетних інвестицій держава не спроможна забезпечити розвиток усіх пріоритетних напрямів.

Інвестиційний клімат держави -- це сукупність політичних, правових, економічних та соціальних умов, що забезпечують та сприяють інвестиційній діяльності вітчизняних та закордонних інвесторів. Сприятливий інвестиційний клімат має забезпечити захист інвестора від інвестиційних ризиків.

Враховуючи стан економічного потенціалу й обмежені внутрішні інвестиційні можливості впродовж всього періоду трансформації економіки, українська держава намагається створити сприятливі рамкові умови для розвитку інвестиційної сфери. Здійснено перехід до управління інвестиціями на базі ринкових відносин. Формується багатосекторна система капітального будівництва. Розукрупнені та приватизуються будівельні організації. У макроекономічній політиці наголос робиться на створенні передумов зростання інвестицій -- послаблення інфляції, забезпечення оптимальних відсотків за депозитами і вкладеннями, зниження відсоткових ставок за кредитами, скорочення заборгованості та зростання споживчого попиту населення.

Державне регулювання іноземного інвестування є одним із видів соціального управління, являє собою важливий вид діяльності органів державної влади по ефективному залученню та раціональному використанню іноземних інвестицій і визначається показниками економічного та соціального розвитку держави. Державне регулювання інвестиційної діяльності в Україні включає управління іноземними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та її учасниками.

В Україні порядок державного регулювання інвестиційної діяльності та іноземного інвестування, як її складової частини, викладено у Концепції регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 01.06.95 № 384, де іноземні інвестиції згадуються поряд з іншими джерелами інвестування. Економічна доцільність прямих інвестицій залежить від багатьох чинників, зокрема:

· прямі інвестиції повинні бути направлені на заміщення імпорту готовою продукцією власного виробництва;

· за рахунок таких інвестицій повинні також створюватись виробництва, орієнтовані на експорт;

· в результаті одержання прямих інвестицій повинен бути накопичений технологічний потенціал та управлінський досвід у важливих галузях економіки держави.

Специфікою державного регулювання іноземного інвестування в Україні є те, що функції по його здійсненню розподілені між кількома центральними органами виконавчої влади як функціональної, так і галузевої компетенції. Це зумовлено міжгалузевим характером даного об'єкта державного регулювання.

Законодавчою базою державного регулювання іноземних інвестицій є Закон України „Про режим іноземного інвестування” від 19.03.96 № 93, Закон України „Про інвестиції до економіки” від 18.09.91 № 1560, Закон України „Про захист іноземних інвестицій” від 10.09.91 № 1540а.

Особливістю державного правового регулювання діяльності іноземних інвесторів на території України є те, що поряд із зазначеними галузевими Законами вони повинні враховувати також положення ряду міжгалузевих Законів та підзаконних нормативних актів. Це Закони України „Про зовнішньоекономічну діяльність”, „Про підприємництво”, „Про власність”, „Про господарські товариства”, „Про банки і банківську діяльність” та інші.

Закон України „Про інвестиційну діяльність” був першим нормативним актом, в якому викладено загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України. В Законі зазначається, що інвестиційна діяльність в Україні, поряд з іншим, здійснюється на основі іноземного інвестування.

Відповідно до Закону України „Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження” від 17.02.2000 р. Фактично скасовано пільги щодо митного та валютного регулювання та справляння податків підприємствам з іноземними інвестиціями.

При цьому держава встановила гарантії захисту іноземних інвестицій, зокрема:

1. Гарантії у разі зміни законодавства, які полягають в тому, що, якщо в подальшому спеціальним законодавством України про іноземні інвестиції будуть змінюватися гарантії захисту іноземних інвестицій, зазначені в розділі II цього Закону, то протягом десяти років з дня набрання чинності таким законодавством на вимогу іноземного інвестора застосовуються державні гарантії захисту іноземних інвестицій.

2. Гарантії щодо примусових вилучень, а також незаконних дій державних органів та їх посадових осіб, що означає, що іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації. Державні органи не мають права реквізувати іноземні інвестиції, за винятком випадків здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Зазначена реквізиція може бути проведена на підставі рішень органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів України.

3. Компенсація і відшкодування збитків іноземним інвесторам, яка полягає в тому, що іноземні інвестори мають право на відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завданих їм внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання державними органами України чи їх посадовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо іноземного інвестора або підприємства з іноземними інвестиціями, відповідно до законодавства України.

4. Гарантії в разі припинення інвестиційної діяльності. У разі припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення не пізніше шести місяців з дня припинення цієї діяльності своїх інвестицій у натуральній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску (з урахуванням можливого зменшення статутного фонду) без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент припинення інвестиційної діяльності, якщо інше не встановлено законодавством або міжнародними договорами України.

5. Гарантії переказу прибутків, доходів та інших коштів, одержаних внаслідок здійснення іноземних інвестицій, що означає, що іноземним інвесторам після сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів гарантується безперешкодний і негайний переказ за кордон їх прибутків, доходів та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах внаслідок здійснення іноземних інвестицій.

3. Інвестиції у виробничу і соціальну інфраструктури

Для пріоритетних об'єктів інвестування у соціальній сфері передбачається дві форми інвестування -- у вигляді: а) бюджетних асигнувань; б) державного кредиту.

Усі розрахунки по інвестиціях і розподіл асигнувань за напрямами і міністерствами, відомствами здійснюють при формуванні державного плану соціально-економічного розвитку України.

Система регулювання умов інвестиційної діяльності не є стабільною і коригується залежно від економічної політики держави у кожний конкретний період, ступеня інвестиційної активності суб'єктів господарювання тощо. Для активізації або стримування інвестиційного попиту держава може використовувати традиційні, відпрацьовані світовою практикою методи:фіскальну політику,стимулювання інвестицій,втручання в ринок цінних паперів.

Процес обороту основних фондів виступає по відношенню до процесу нагромадження та розширеного відтворення в цілому як його база, тобто як просте відтворення.

Якщо розглядати відтворювальні процеси як один з напрямків інвестиційної діяльності підприємства, то циклічність відтворення основних фондів природньо обумовлює кругообіг інвестицій, який залучає підприємство у взаємовідносини з суб'єктами ринків капіталів, і кон'юнктура який, у свою чергу, істотно впливає на кругообіг основних фондів.

Оскільки метою інвестування здебільшого є одержання доходу (прибутку), то обіг інвестицій обов'язково включає в себе період виробничого використання капітального майна до моменту накопичення фінансових ресурсів (у вигляді амортизаційних відрахувань або частки прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства), які мають окупити вкладений капітал. Чим вища норма рентабельності капітального майна, тим нижчий строк окупності, тобто період обігу інвестицій. В той же час досягнення високої норми рентабельності потребує безперервного оновлення основного капіталу, особливо машин та обладнання.

Головним напрямком в русі циклу відтворення основних фондів підприємства повинна стати тенденція до його скорочення та наближення до нормативного рівня за умов повного його використання.

У зв'язку з необхідністю оцінки технічного рівня відтворення особої гостроти в економічно нестабільні періоди набуває питання створення достовірної системи оцінок вартісних показників відтворення, що в повній мірі стосується оцінки вартості основних фондів.

Співставлення окремих фаз кругообігу основних фондів з процесом відтворення суспільного продукту має економічний смисл, якщо в кожний момент досягнуто відповідність між оцінками основних фондів та рештою елементів суспільного продукта.

Від правильної оцінки основних фондів залежать всі вартісні пропорції відтворення: співвідношення між фондом відшкодування і доходом, доля нагромадження в національному доході, знос основних фондів і доля амортизації в собівартості продукції, співвідношення між основними та оборотними виробничими фондами, фондоотдача тощо.

Встановлення необхідного обсягу інвестицій в основні фонди залежить від економічної ситуації на ринку, яка може бути такою:

а) ринковий попит на продукцію підприємства задовільняється повністю і це не вимагає нарощування обсягів виробництва на даному підприємстві. В цьому випадку повинно здійснюватись лише просте відтворення основних фондів за рахунок амортизаційних відрахувань. Необхідний розмір капіталу визначається на основі даних про потребу в новому устаткуванні, цін на нього з врахуванням вартості його монтажу;

б) попит на продукцію підприємства є зростаючим, тому має зміст нарощування обсягів виробництва продукції з метою збільшення приросту прибутку. В цьому випадку необхідне розширене відтворення основних фондів і нарощування виробничої потужності підприємства шляхом реконструкції, технічного переоснащення, розширення виробництва за попередньо розробленим проектом. Для визначення необхідного обсягу інвестицій в основні фонди в цій ситуації користуються методом прямих розрахунків за даними кошторису технічного переозброєння, реконструкції або розширення виробництва;

в) попит на пропоновану підприємством продукцію різко зменшився, вона втратила конкурентоспроможність. Підприємство повинно модернізувати виробництво або організувати виробництво нової продукції. В цій ситуації слід здійснити докорінну перебудову техніко-технологічної бази виробництва.

5. Прогнозування і державне регулювання відтворення основних фондів, введення в дію виробничих потужностей і об'єктів

За умов перехідного періоду і становлення механізму державного регулювання в індикативному плані розробляють держзамовлення на введення в дію виробничих потужностей,що фінансуються за рахунок держбюджету або увійшли до складу пріоритетних.

Показники введення в дію виробничих потужностей основних фондів і об»єктів характеризують кінцеві результати інвестиційної діяльності.

Державне регулювання процесу відтворення основних фондів реалізує такі основні функції: індикативну (пов'язану з визначенням орієнтирів і розробкою рекомендацій щодо рівня народногосподарських потреб у капітальних вкладеннях, основних фондах), стимулюючу (яка проявляється через створення економічних умов та стимулів для заінтересування всіх учасників у забезпеченні нормального режиму відтворювальних процесів), контрольну (пов'язану безпосередньо з контролем процесу відтворення основних фондів, а також аналізом того, як фактично працюють зазначені умови та стимули).

Практична реалізація цих функцій і завдань досягається за допомогою різних методів. Наприклад, за допомогою законодавчо-правових методів забезпечується вплив держави на поведінку учасників суспільних відносин в інтересах всього суспільства з метою підпорядкування поведінки окремих суб'єктів встановленому правопорядку. Організаційні методи розмежовують функції, права і відповідальність між кожним рівнем (ланкою) управління, починаючи від урядових органів і закінчуючи підприємствами. Соціально-психологічні методи передбачають формування зв'язків і взаємовідносин у колективі.

Невід'ємними складовими державного управління є адміністративні та економічні методи. Однак, якщо перші передбачають прямий централізований вплив на об'єкт, яким управляють, і є обов'язковими, то другі -- впливають на поведінку керованих через їхні інтереси.

Як бачимо, кожен із зазначених методів відіграє важливу роль в управлінні процесом відтворення основних фондів. Проте, якщо в нормально функціонуючий ринковій економіці вони застосовуються комплексно, у взаємодії, то в нашій країні протягом багатьох років, в умовах монополії державної власності, обмеження самостійності господарюючих суб'єктів фактично використовувалися лише адміністративні методи управління. Тому тепер найважливішим завданням у сфері державного управління економікою в цілому і процесами відтворення зокрема є відновлення у правах кожного із зазначених методів і, насамперед, економічних та правових. Вони мають більшою мірою, ніж тепер, доповнювати один одного і орієнтуватися на розробку законодавчої та нормативної бази, яка регулювала б процеси функціонування економіки. Це стосується передусім процесів формування і функціонування ринку капіталу, податкової та кредитно-фінансової сфери, з урахуванням необхідності стимулювання та активізації інвестиційної та інноваційної діяльності суб'єктів підприємництва. Наприклад, перехід підприємств на самофінансування повинен здійснюватися одночасно з розробкою та прийняттям податкового законодавства, мати місце збільшення фонду споживання на шкоду фонду нагромадження, що призведе до ускладнення процесу розширеного відтворення.

Амортизаційна політика -- це сукупність заходів, що здійснюються державою і спрямовані на забезпечення нормального режиму відтворення основних фондів. Найважливішою умовою ефективного функціонування підприємств у ринковому середовищі є забезпечення принципу самофінансування, який передбачає здійснення господарської та інвестиційної діяльності за рахунок власних джерел (амортизації та нерозподіленого прибутку), а також залучених кредитних ресурсів. Серед джерел самофінансування амортизаційні відрахування посідають головне місце тому, що завдяки синхронності між кругооборотом основних фондів і формуванням амортизаційного фонду, менший їх схильності до кон'юктурних коливань, пов'язаних з результатами господарської діяльності, вони більшою мірою, ніж прибуток, можуть бути фінансовою базою самостійності підприємств у відтворенні основних фондів. Дієздатність і ефективність амортизаційної політики великою мірою визначаються обгрунтованістю строків служби основних фондів і нормами амортизації. У господарській практиці розрізняють фактичні, нормативні та економічні строки служби засобів праці. Останні характеризують період продуктивного функціонування основних фондів, протягом якого вони дають економічний ефект. Коли існують ідеальні умови, економічні та нормативні строки можуть збігатися. Однак на практиці це, як правило, не відбувається, оскільки для їх зближення існують бар'єри: можливості виробництва нових видів техніки, темпи і напрями науково-технічного прогресу, рівень технічної оснащеності машинобудування та інших галузей народного господарства.

Розглядаючи строки служби основних фондів та норми амортизації як основні елементи амортизаційної політики, слід зазначити, що їх розробка тісно пов'язана з проблемою диференціації норм та класифікації основних фондів. Це зумовлюється тим, що правильний облік спрацювання основних фондів, визначення витрат на виробництво продукції, прибутку та інших показників, які залежать від основних фондів, можна зробити лише на основі диференційних норм амортизації

Важливою економічною підоймою в системі амортизації є методи її нарахування, які дозволяють активно впливати на обсяг амортизаційного фонду, ступінь концентрації ресурсів у різні періоди функціонування фондів, і це дає змогу динамічно підходити до відтворення основних фондів, враховувати вплив фактора часу.

В господарській практиці застосовуються пропорціональні, регресивні методи (або методи прискореної амортизації). Крім загальних методів нарахування амортизації використовується ряд спеціальних, коли це зумовлюється особливістю амортизаційного об'єкта, галузевою спеціальністю. Структура інвестиційних джерел формується залежно від організаційно-правової форми підприємств, кон'юнктури ринку та інших факторів. Вона складається з власних, позичкових і залучених коштів вітчизняних та іноземних інвесторів, а також із бюджетних асигнувань, що використовуються в разі зацікавленості в інвестиційних проектах центральних або місцевих органів влади. До основних джерел самофінансування відносять власні накопичення підприємств у вигляді нерозподіленого прибутку та амортизації, що доповнюються певною часткою емісії цінних паперів і кредитів, одержуваних із ринку позичкових капіталів.

Проблема формування стратегії фінансування технічного розвитку підприємства полягає не тільки у визначенні обсягів коштів, джерел їх надходження і способів збільшення, а й у раціональному розподілі їх за напрямками технічного розвитку підприємства, пов'язаними: по-перше, зі створенням нових видів продукції, з удосконаленням уже освоєної продукції, поліпшенням її якості; по-друге, з упровадженням прогресивних технологічних процесів, механізацією та автоматизацією виробництва.

Висновки

На сьогоднішній день в нашій державі існує проблема недостатнього використання інвестиційного потенціалу, яка пов'язана із політичною нестабільністю, надмірним втручанням держави у регулювання іноземних інвестицій, постійними змінами у чинному законодавстві, від сутністю в Україні єдиного центрального органу з питань державного управління іноземного інвестування, недостатнім розвитком малого та середнього підприємництва, наявністю великої кількості „тіньових капіталів”.

В той же час пряме іноземне інвестування для нас буде мати тільки позитивні наслідки. За допомогою іноземних інвестицій створюється можливість модернізації виробничої бази, створення нових робочих місць, розвитку важливих галузей економіки тощо. При цьому ми економимо національні бюджетні кошти, які можна спрямувати на будь-які інші не менш важливі сфери економіки, соціального забезпечення.

Таким чином, напрями інвестиційної політики України необхідно удосконалювати та розробити єдину чітку стратегію залучення іноземних інвестицій, оскільки залучення іноземних інвесторів з метою вкладення грошей в економіку держави є основною органічною частиною інвестиційної політики будь-якої країни.

Лiтература

1. Економіка, Фінанси, Право//Механізм державного регулювання інвестування в Україні. Наскільки він досконалий?, Я. Шестакова, - 6, 2002

2. Проблемы теории и практики управления//Проблемы повышения инвестиционной активности в Украинской экономике, В. Косов - 5, 2001

3. Розробка державної політики. Аналітичні записки//Вдосконалення механізму залучення прямих іноземних інвестицій в економіку України, О. Шараєнко.

4. Рудченко О., Омелянчик Н., Тютюн М. Методічні підходи до регулювання процесу відтворення основних фондів // Економіка України, № 2, 1997, С. 52--58.

5. Чумаченко М. Напрями інвестиційної політики в промисловості // Економіка Україні. № 11, 1999, С. 11--18.

6. Шевчук, Рогожин “ Основи інвестиційної діяльності” Київ видавництво “ Генеза” 1997

7. В.М.Опарін. Фінанси. Київ, 1999 р.

8. Мозговой О.Н. Фондовый рынок Украины. Киев, ФЕНИКС, 1997 г.