Зайнятість та безробіття

ЗАЙНЯТІСТЬ ТА БЕЗРОБІТТЯ



1. Поняття, види та форми зайнятості

Використання трудових ресурсів характеризується показником зайнятості.

В рамках формування сучасної економіки України надзвичайно актуальною є проблема зайнятості населення. Це пояснюється тим, що іманентною властивістю зайнятості є праця, яка з одного боку - об'єктивна потреба, а з другого боку - основна рушійна сила суспільного розвитку.

Загалом, згідно із Законом України «Про зайнятість населення», зайнятість - це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб працездатного населення щодо створення скупного продукту або національного доходу. Саме в цьому полягає її економічна сутність. Зайнятість населення - найбільш узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває досягнутий рівень економічного розвитку, внесок живої праці в досягнення виробництва. Зайнятість об'єднує виробництво і споживання, а її структура визначає характер їхніх взаємозв'язків.

Соціальна сутність зайнятості відображає потребу людини в самовираженні, а також у задоволенні матеріальних і духовних потреб через дохід, який особа отримує за свою працю.

Демографічна сутність зайнятість відображає взаємозалежність зайнятості з віково-статевими характеристиками населення, його структуру тощо.

Згідно з Законом України «Про зайнятість населення» до зайнятого населення належать громадяни нашої країни, які проживають на її території на законних підставах, а саме:

- працюючі за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за кордоном;

- громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, які беруть участь у виробництві;

- вибрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління чи в суспільних об'єднаннях;

- громадяни, які служать у Збройних силах, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, органах національної безпеки та внутрішніх справ;

- особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; які навчаються у денних загальноосвітніх школах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах;

- зайняті вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та громадянами похилого віку;

- працюючі громадяни інших держав, які тимчасово перебувають на території України і виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

Незайняте населення - це працездатні громадяни у працездатному віці, які не мають постійної або тимчасової роботи, не шукають роботи, незареєстровані в державній службі зайнятості і мають дохід за межами трудової діяльності.

Тимчасово незайняте населення - це працездатні громадяни у працездатному віці, що не мають підходящої роботи, зареєстровані у державній службі зайнятості як ті, що шукають роботу.

Законодавчо встановлено, що підходящою вважається робота, що відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій самій місцевості, де він проживає. Заробітна плата повинна відповідати рівню, який особа мала за попередньою роботою з урахуванням її середнього рівня, що склався в галузях відповідного регіону за минулі три місяці.

Принципами зайнятості в ринкових умовах є:

- право громадян розпоряджатися своєю здатністю до продуктивної і творчої праці. Тобто людина незалежно від статі, віку, національності має пріоритетне право брати або не брати участі в суспільній праці, самостійно вибирати для себе зручні режими праці і зайнятості. Роль суспільства полягає в створенні для всіх однакових умов щодо реалізації їхніх здібностей;

- відповідальність держави за створення умов для реалізації права громадян на працю, сприяння розкриттю інтересів і потреб людини через свободу і добровільність вибору сфери суспільно корисної діяльності. Вплив держави на зайнятість має бути непрямим і ґрунтуватися переважно на заохочувальних і стимулюючих заходах, виявлятися переважно на заохочувальних і стимулюючих заходах, виявлятися в активній і заінтересованій участі суб'єктів (найманих працівників в особі своїх профспілок, роботодавців і уряду) соціально-трудових відносин у вирішенні питань розвитку зайнятості та її регулювання.

Реалізація цих принципів сприятиме активному впливу на стан зайнятості, поліпшенню всіх її якісних характеристик, таких як освітній, професійно-кваліфікаційний склад зайнятого населення, його галузева і демографічна структура, соціально-економічна мобільність, конкурентоспроможність тощо.

Відповідно до Міжнародного класифікатора статусу зайнятості (МКСЗ-93) виділяться зайнятого населення:

- наймані працівника;

- роботодавці;

- особи, які працюють за свій рахунок;

- члени виробничих кооперативів;

- члени сім'ї, які допомагають у роботі;

- працівники, які не класифікуються за статусом.

Важливою проблемою економічної науки, ключовим завданням соціально-економічної політики держави є досягнення повної й ефективної зайнятості.

Повна зайнятість - це забезпечення професійною працею, яка приносить доход людині, уможливлює існування її самої та її сім'ї.

Вільно вибрана зайнятість - це право розпоряджатися власною працею. Цей принцип гарантує право кожного працівника на вибір між зайнятістю і незайнятістю та забороняє будь-яке адміністративне притягнення до праці.

Розрізняють також форми зайнятості: повну, неводну, часткову, первинну та вторинну зайнятість.

Повна зайнятість - це діяльність протягом повного робочого дня (тижня, сезону, року), яка забезпечує дохід у нормальних для даного регіон розмірах.

Неповна зайнятість характеризує зайнятість конкретної особи протягом певного робочого часу або з неповною оплатою чи недостатньою ефективністю. Неповна зайнятість, у свою чергу, може бути явною або прихованою.

Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема необхідністю здобути освіту, професію, підвищити кваліфікацію тощо. Неповну зайнятість заробіток, відпрацьований час, або ж за допомогою спеціальних вибіркових обстежень.

Прихована неповна зайнятість відбиває порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими факторами. Вона пов'язана, зокрема, зі зменшенням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства і проявляється в низьких доходах населення, неповному використанні професійної компетенції або в низькій продуктивності праці.

Часткова зайнятість - це добровільна неповна зайнятість.

Первинна зайнятість характеризує зайнятість за основним місцем роботи. Якщо крім основної роботи чи навчання є ще додаткова зайнятість, вона називається вторинною.

Види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів за сферами використання праці, професіям, спеціальностями тощо. Під час їх визначення враховують:

- характер діяльності;

- соціальну належність;

- галузеву належність;

- територіальну належність;

- рівень урбанізації;

- професійно-кваліфікаційний рівень;

- статеву належність;

- віковий рівень;

- вид власності тощо.

Зайнятість за характером діяльності - це:

- робота в організаціях різних форм власності і господарювання;

- робота за кордоном і на спільних підприємствах;

- служба в армії;

- навчання в денних навчальних закладах;

- ведення домашнього господарства;

- індивідуальна трудова діяльність;

- виховання дітей у сім'ї;

- догляд за хворими, інвалідами та людьми похилого віку;

- інші види діяльності, встановлені законодавством.

Зайнятість за соціальною належністю:

* робітники;

* професіонали, фахівці, технічні службовці;

* керівники;

* фермери;

* підприємці.

Зайнятість за галузевою незалежністю:

* у сфері матеріального виробництва;

* у невиробничій сфері;

* в окремих великих галузях (промисловість, сільське господарство, будівництво, на транспорті й у зв'язку тощо).

Зайнятість за територіальною належністю:

* в окремих регіонах;

* в економічних районах;

Зайнятість за рівнем урбанізації:

* у міській місцевості;

* у сільській місцевості.

Зайнятість за формами власності:

* державної;

* приватної;

* колективної;

* змішаної.

Зайнятість за особистими використанням робочого часу:

* повна;

* неповна;

* явна неповна;

* прихована неповна;

* часткова.

Окрім цих видів зайнятості, існують ще так звані нетрадиційні, до яких належать: сезонна, поденна та тимчасова зайнятість, зайнятість неповний робочий день.

Сьогодні в Україні ці види зайнятості охоплюють велику частину населення.

Зайнятість неповний робочий день - це робота в неповну робочу зміну у зв'язку з неможливістю забезпечити працівника роботою на повну норму робочого часу або за бажанням працівника відповідно до його соціальних потреб, а також у зв'язку з модернізацією або реконструкцією виробництва.

Тимчасова зайнятість - це робота за тимчасовими контрактами. До категорії тимчасових належать працівники, які наймаються за контрактами на певний строк.

Сезонна зайнятість - це зайнятість, яка пов'язана зі специфікою виробництва. Робота надається на певний період на мовах повного робочого часу і оформлюється відповідним контрактом.

В умовах перехідної економіки в Україні досить поширена нерегламентована форма зайнятості, яка функціонує і як первинна, і як вторинна зайнятість громадян.

Нерегламентована зайнятість - це діяльність працездатного населення працездатного віку, яка виключена зі сфери соціально-трудових норм та відносин і не враховується державною статистикою.

Розширення нерегламентованої зайнятості супроводжується подальшим знецінюванням робочої сили, зниженням мотивації до праці, насамперед у державному секторі, зростанням інфляції та цін. Доходи від такої діяльності не оподатковуються, тому держава зазнає певних збитків. Водночас через вищі заробітки та зовнішню привабливість нерегламентованої діяльності у людей формується ставлення до неї як до престижної.

Кількісну оцінку ефективної зайнятості можна характеризувати через систему показників:

1. Рівень зайнятості населення професійною працею. Коефіцієнт зайнятості населення професійною працею визначається діленням зайнятих професійною працею на загальну чисельність населення. Цей показник відбиває залежність зайнятості від демографічних факторів (коефіцієнт народжуваності, смертності і приросту населення). Цей коефіцієнт - одна із характеристик добробуту суспільства:

Кз = (Чз/Ч) 100, де (1)

Чз - чисельність зайнятого населення;

Ч - загальна чисельність населення.

2. Рівень зайнятості працездатного населення в суспільному господарстві. Цей показник пов'язаний з динамікою працездатного населення залежно від змін демографічних і соціально-економічних факторів. Він розраховується аналогічно першому показникові, тобто к відношення чисельності всього працездатного населення (трудові ресурси).

3. Рівень розподілу трудових ресурсів суспільства по сферах суспільно-корисної діяльності. Коефіцієнти зайнятості навчання, у домашньому господарстві та в інших видах суспільно-корисної діяльності визначаються аналогічно попереднім з метою установлення необхідних пропорцій у розподілі трудових ресурсів.

4. Рівень раціональної структури розподілу працівників по галузях і секторах економіки. Цей показник характеризує раціональну зайнятість і має самостійне значення. Раціональна зайнятість являє собою пропорції розподілу трудового потенціалу за видами занять, галузями, секторами економіки.

Незадовільний розподіл робочої сили супроводжується суперечностями, збитками, що виникають на стиках (межах) між ланками виробництва, галузями і секторами економіки. Раціональна зайнятість сприяє значному скороченню цих збитків, раціональнішому використанню робочої сили.

У сучасних ринкових умовах дедалі більша увага приділяється глобалізації, подальшому розвитку технологій, насамперед інформаційних і телекомунікаційних, а також новим можливостям інтеграції національних господарств у світову економіку.

Розвиток глобалізації і технологічний прогрес створюють нові загальні для всіх країн проблеми.

Глобалізація економічної інтеграції і технологічного прогресу, з одного розширення зайнятості.

За більш відкритої економіки рівень і якість кваліфікації робочої сили в державі можуть стати важливими факторами для отримання вигоди зі створених можливостей і мінімізації соціальних втрат. Таким чином, потрібна виважена соціально-економічна політика держави, спрямована на використання глобальних тенденцій у прискореному розвитку передових галузей економіки і захист тих галузей, які задовольняють потреби внутрішнього ринку.

2. Сутність и причини безробіття

Аналіз ринку праці й соціально-трудових відносин був би неповним без дослідження проблеми безробіття. Безробіття - це неодмінний атрибут ринкової економіки. Проявляючись через ринок праці, безробіття все-таки не є результатом функціонування тільки ринку праці. Подібний підхід випливає не тільки з того, що ринок праці органічно включений у систему ринкових зв'язків, а попит та особливий пропозиція робочої чинності формуються за рахунок економічних і позаекономічних факторів. Загальноекономічний характер безробіття обумовлений ще й тим, що властиво ринок праці, пропорції між попитом та пропозицією праці формують зайнятість, а не безробіття. Безробіття, з одного боку, є як би «виворотом» зайнятості, з іншого боку, зазнає впливу від факторів відмінних від тих, що формують зайнятість.

Проте безробіття завжди розглядається в контексті зайнятості, збільшення зайнятості, як правило, знижує безробіття, тоді як скорочення - збільшує неї. По визначенню, безробіття - це кількість незайнятого працездатного населення, що бажає працювати. У макроекономічному плані безробіття - це завжди невикористання трудового потенціалу суспільства, сукупної робочої чинності як фактору виробництва. У цьому змісті безробіття рівносильне надлишковим виробничим потужностям або не використовуваним земельним угіддям, але, на відміну від надлишку інших факторів виробництва, «зайва» робоча чинність - явище постійне в ринковій економіці.

Закордонні економісти ніколи не заперечували наявності безробіття взагалі, навіть класики й неокласики. Більше того, вони вважають, що певний рівень безробіття життєво необхідний для ринкової економіки в чинність циклічного характеру її розвитку: у період підйому фірми швидко знаходять на ринку праці необхідну робочу чинність, що була викинута туди в період спаду. Однак сучасний рівень виробництва, заснований на науково-технічному прогресі, робить таку «резервну армію праці» малоефективної для економіки, - фірмам потрібна не просто робоча чинність, а праця певної якості, певної кваліфікації.

Тому поняття «природної», тобто нормальної й навіть необхідної для ринкової економіки безробіття трактується сьогодні по-різному [2, с.642]. Одні економісти визначають природний рівень безробіття як рівень, при якому заробітна плата й інфляція стійкі: зниження безробіття нижче цього рівня викличе ріст інфляції. Власне кажучи, це визначення природного безробіття належить неокласикам, які зв'язують інфляцію із заробітною платою й рівнем зайнятості. Інші дослідники природним рівнем безробіття вважають такий, при якому безробіття носить добровільний характер, - це так званий рівноважний рівень безробіття. Треті визначають природний рівень безробіття як рівень, при якому кількість вакансій дорівнює кількості безробітних. Четверті - по незмінному рівні безробіття й нормальної її тривалості.

Таким чином, природний рівень безробіття - це як би безробіття в «нормальні» часи, що характеризуються помірною інфляцією й стабільними темпами росту.

3. Класифікація безробіття

Залежно від причин виникнення безробіття буває: фрикційної, структурної, сезонної, циклічної.

Фрикційне безробіття традиційно розглядається як безробіття, викликана природним прагненням людини шукати більше вигідні й цікаві сфери додатка своєї робочої чинності. Фрикційне безробіття - це безробіття «між роботами», коли людина залишила колишнє місце й перебуває у пошуку іншого. Причин пошуку нової роботи може бути багато: і кращі умови праці, і більше висока заробітна плата, і переїзд на нове місце проживання, і конфліктні ситуації в колективі. Взагалі психологи вважають, що для збереження життєвого тонусу, працездатності й морально-психологічної рівноваги людина повинен за своє життя не менш шести разів міняти місце роботи. З іншого боку, наприклад, японські фахівці не дотримуються такого погляду: навпроти, уважають вони, людина повинна бути «прикріплена» до своєї фірми, щоб сприймати її як частина свого життя, а колектив - як більшу родину.

Незважаючи на національні особливості, фрикційне безробіття існує у всіх країнах з ринковою системою господарювання. Так, у США в останні двадцять років принаймні 10% безробітних становили люди, що добровільно залишили роботу [2, с.621] Як правило, люди, що звільняються з одного місця роботи, уже мають на прикметі інше. Тому фрикційне безробіття завжди короткочасне (не більше одного місяця).

Структурне безробіття закордонними економістами теж ставиться до категорії «нормальної», оскільки викликано вона структурними змінами в економіці: виникненням нових виробництв і галузей на тлі поступового стагнирування старих. Структурне безробіття - це безробіття серед тих, чиї професії вже застаріли. До структурного безробіття ставиться й технологічним, викликаним удосконалюванням технічного рівня виробництв і галузей. Іноді технологічне безробіття розглядають як окремий, особливий вид безробіття. На нашу думку, технологічне безробіття - це частина, невід'ємний елемент структурного безробіття: у нормально функціонуючій економіці структурній зміни завжди означають технологічні зміни.

Сезонне безробіття, характерна для сільського господарства, туристичного бізнесу, деяких промислів, викликана природними факторами й досить легко прогнозується. Реальну проблему сезонне безробіття представляє тільки в тих регіонах, де переважаючими є зазначені види економічної діяльності.

Таким чином, безробіття може бути викликана різними причинами: спад в економіці (циклічна), природні фактори (сезонна), структурні зміни (структурне, технологічне безробіття), недосконалість інформації на ринку праці (фрикційна). Всі ці види безробіття існують і на Україні, причому у своїх специфічних проявах.

Комбінація вищесказаних факторів безробіття формує її загальний рівень у країні. Разом з тим за загальною цифрою коштують реальні люди зі своїм соціальним статусом, реальні регіони й галузі. Нарешті, загальний рівень безробіття - це всього лише статистичний показник, що може відрізнятися від реального положення на ринку праці. У зв'язку із цим поняття безробіття варто конкретизувати, використовуючи різні критерії (рис. 1). Така конкретизація особливо необхідна при дослідженні проблем, що виникають із приводу безробіття, а також для розробки системи соціального захисту й шляхом мінімізації безробіття.

Особливу проблему при розробці політики зайнятості становить вірогідність визначення кількості безробітних. Сьогодні практично всі країни (тому числі Україна) використають стандартну методику МОП для визначення чисельності безробітних. Ця методика базується на трьох критеріях «безробітного стану»: відсутність роботи або; готовність і здатність працювати тепер; здійснення практичних кроків по пошуку роботи.

У визначенні МОП безробітними є особи у віці 15-70 років (як зареєстровані, так і незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно відповідають трьом умовам:

- не мають роботи (прибуткового заняття);

- шукають роботу або намагаються організувати власну справу;

- готові приступити до роботи протягом наступних двох тижнів. До цієї категорії належать особи, що навчаються за направленнями служби зайнятості, знайшли роботу і чекають відповіді або готуються почати працювати, але на даний момент ще не працюють.

Згідно із Законом України «Про зайнятість населення» безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших передбачених чинним законодавством доходів через відсутність відповідної роботи, зареєстровані у державній службі зайнятості, тобто це особи, що шукають роботу та здатні почати працювати.

Не можуть бути визнані безробітними громадяни:

а) віком до 16 років, за винятком тих, які працювали і були вивільнені у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці: реорганізацією, перепрофілюванням і ліквідацією підприємства, установи й організації або скороченням чисельності (штату);

б) які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), в тому числі випускники загальноосвітніх шкіл, якщо вони відмовляються від проходження професійної підготовки або від оплачуваної роботи, у тому числі тимчасового характеру;

в) які відмовилися від двох пропозицій підходящої роботи з моменту реєстрації їх у службі зайнятості як осіб, котрі шукають роботу. При цьому вони втрачають право на надання статусу безробітного строком на три місяці з подальшою реєстрацією;

г) які мають право на пенсію відповідно до законодавства України.

Показниками, що характеризують рівень безробіття, є:

У визначенні МОП -

Рб = (Б/Еа)*100 (2)

Рівень зареєстрованого безробіття:



Р = (Бз/Чп.н)*100, де (3)

Рб - рівень безробітних, %

Б - кількість безробітних у віці 15-70 років;

Еа - кількість економічно активного населення;

Бз - кількість безробітних, зареєстрованих у державній службі зайнятості;

Чп.н - кількість працездатного населення у працездатному віці.

Має також місце і приховане безробіття.

Приховане безробіття характерне для ситуації економічного спаду. Воно зумовлене неповним завантаженням потужностей підприємств, зменшенням обсягів виробництва, різким зниженням продуктивності праці, наданням працівникам неоплачуваних відпусток, неповною зайнятістю протягом робочого тижня.

Наявність значної кількості працездатних осіб, які лише формально зайняті, а фактично не працюють і одержують низьку заробітну плату (або зовсім не одержують її), сприяє збільшенню чисельності зайнятих у нерегламентованій діяльності, ускладненню криміногенної ситуації, загостренню соціальних конфліктів.

Зарубіжний досвід свідчить, що і в країнах з розвинутою економікою відбувається зростання вимушеної неповної зайнятості.

Проте перехід на скорочений робочий день (тиждень) розглядається як ефективний захід щодо запобігання безробіттю. Масштаби неповної зайнятості в США, Німеччині, Франції, Португалії за останні роки збільшилися в десятки разів. При цьому активно використовуються державні дотації (субсидії) підприємствам на заробітну плату працівникам для компенсацій витрат у разі скорочення збиткових і нерентабельних робочих місць.

Отже, проблема неповної зайнятості і прихованого безробіття і згодом виявлятиметься як проблема часткового (тимчасового зменшення або установлення законом скороченої тривалості робочого дня) або тимчасового повного безробіття (перерви в одержанні заробітної плати або зменшення її розміру з причини тимчасового припинення виробництва без розірвання трудових відносин).

Загострення проблеми безробіття супроводжується економічними втратами, насамперед зменшенням валового національного валового продукту (ВНП), його відставанням від потенційного ВНП, який визначається за припущення існування природного рівня безробіття та певних «нормальних» темпів економічного зростання. Чим вищий рівень безробіття, тим більше відставання ВНП. В економічній науці такий взаємозв'язок виражає закон А.Оукена: якщо фактичний рівень безробіття перевищує природний рівень (3-5%) на 1%, то відставання обсягу валового національного продукту становить 2,5%. З цього закону можна зробити висновок щодо практичної діяльності, а саме: необхідно щорічно неменше як 2,5-3% ВНП спрямувати на створення нових робочих місць.

Економічними збитками від безробіття є також звуження споживчого ринку, нарощування елементів кризи надвиробництва. Крім того, люди, які перебувають у статусі безробітних, втрачають професійні навички, стереотипи трудової поведінки.

Серйозною проблемою є регіональне безробіття. Його подолання потребує відповідної структурної політики і розроблення регіональних програм забезпечення ефективної зайнятості населення на основі подальшої диверсифікації економіки, залучення та функціонування приватного капіталу, розвитку інфраструктури, відкриття центрів перепідготовки робочої сили, формування спеціальних фондів кредитування приватних підприємців.

У Великій Британії, наприклад, зменшення регіонального безробіття досягається через організацію «підприємницьких зон», в яких усі підприємства практично звільнені від сплати податку на нерухоме майно. Практикується пільговий продаж державою муніципальних земель, лібералізація правил забудови, що сприяло підвищення темпів зростання зайнятості в цих регіонах.

В умовах становлення ринкової економіки особливо зростає. Для її вирішення необхідно створити реальні передумови для обґрунтованого роботи з урахуванням потреб ринку праці, а також покликання, здібностей і психофізіологічних можливостей молодої людини та її професійної підготовки.

Важливим напрямом запобігання безробіттю серед молоді є реалізація забезпечують розширення зайнятості створенням для неї додаткових робочих місць без великих матеріальних витрат, зокрема організацією сезонної і тимчасової участі в проведенні сільськогосподарських робіт, обслуговуванні і ремонті сільськогосподарської техніки, транспортуванні і реалізації урожаю, через надання допомоги інвалідам, людям похилого віку, роботу в лікарнях, інтернатах, дитячих будинках та ін.

4. Основні моделі державної політики зайнятості населення

В цілому, політика зайнятості (сукупність заходів прямого і переносного впливу на соціально-економічний розвиток суспільства загалом і кожного з його членів зокрема) має декілька рівнів: державний, регіональний і локальний.

Так, державна політика зайнятості населення залежить від темпу і характеру ринкових перетворень.

На сьогоднішній час можливо виділити три основні моделі державної політики зайнятості.

1. Європейська модель - це скорочення числа зайнятих при підвищенні виробництва праці і як наслідок росту доходу. Така політика передбачає дорогу систему допоміг для великої кількості безробітних.

2. Скандинавська модель - це забезпечення зайнятості практично всіх трудящих шляхом утворення робочих місць в державному секторі з середніми умовами оплати праці. Така політика розрахована в основному на державні кошти, при дефіциті яких наступає спад виробництва, що породжує за собою звільнення.

3. Американська модель орієнтується на утворення робочих місць, які не потребують високої продуктивності, для значної частини економічно активного населення. При такому підході безробіття формально зменшується, але збільшується кількість людей з низькими доходами.

Державне регулювання зайнятості ґрунтується на:

- забезпеченні соціального партнерства суб'єктів ринку праці;

- сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіття, створенню нових робочих місць;

- добровільному виборі сфери діяльності й робочих місць;

- дотриманні комплексності заходів щодо регулювання зайнятості населення;

- підтримці працездатних громадян в працездатному віці, які потребують соціального захисту;

- забезпеченні заходів запобіжного характеру щодо регулювання зайнятості населення та відтворення робочих місць;

- повній гарантії збереження робочих місць і професій, одержання доходів тощо.

Залежно від стану економіки та ринку праці передбачається два основних варіанти заходів проведення політики зайнятості: активний і пасивний.

Так, активна політика зайнятості - це сукупність правових, організаційних і економічних заходів, які проводить держава з ціллю зниження рівня безробітних. Вона передбачає заходи з профілактикою звільнення, навчання і підвищення осіб, активний пошук і підбір робочих місць, фінансування створення нових робочих місць.

Пасивна політика зайнятості передбачає виплату допомог безробітним і надання простих послуг щодо робочих місць через державну службу зайнятості. Така політика може себе виправдати лише при високій гнучкості ринку праці робочої сили в цілому.

Слід зазначити, що кожна із держав прагне сформувати ефективну систему соціального страхування на випадок безробіття, насамперед, через функціонування відповідних фондів (табл.3.1)

Таблиця 3.1. Розміри відрахувань у фонди соціального страхування на випадок безробіття (по підприємствах - у відсотках до фонду оплати праці, по працівникам - у відсотках до заробітної плати),%

Країни	Загальний розмір відрахувань до фонду соціального страхування на випадок безробіття	В тому числі відрахування
		по підприємствах	по працівниках
Франція	8,43	5,13	3,3
Канада	7,03	4,13	2,9
Німеччина	6,5	3,25	3,25
США	6,2	6,2	0
Австрія	6	3	3
Нідерланди	7,25	5,05	2,2
Іспанія	7,8	6,2	1,6
Швеція	5,42	5,42	0
Італія	4,41	4,41	0
Японія	1,15	0,75	0,4
Україна	3	2,5	0,5

У цілому українська політика сприяння зайнятості й захисти від безробіття заснована на багатому досвіді розвинених країн. Однак досвід цей недостатньо коректується стосовно до українських умов. Основні напрямки політики зайнятості, представлені на мал.2, дають не тільки структурну, але й історико-логічну картину еволюції політики зайнятості. Справді, активної політики зайнятості повинні передувати добре налагоджені методи обліку, реєстрації й ефективної підтримки безробітних (так називана політика зайнятості). Як показує досвід розвинених країн, тільки забезпечивши соціальний захист безробітних, уряд може йти далі, - спочатку до стабілізації (збереженню) зайнятості, а потім і до стимулювання її росту. При цьому стимулювання росту зайнятості відбувається по трьох напрямках: робота з підприємцями (наприклад, податкові пільг при створенні робочих місць), активізація пошуку роботи з боку безробітних (стимулювання пропозиції робочої чинності) і висновок частини найманих робітників з ринку праці (підтримка самозайнятості).

Рис.1. Основні напрямки політики зайнятості

Основні фактори, які впливають на безробіття є:

- структурні зрушення в економіці, які призводять до масштабних змін у структурі і кількості попиту на робочу силу та які мають особливо тяжкі наслідки в період підвищення або зниження ділової активності;

- зниження темпів економічного розвитку, що призводить до зменшення кількості робочих місць, порушення збалансованості числа робочих з числом наявних робочих місць;

- недостатній сукупний попит;

- інфляція, яка виявляється в скороченні капітальних вкладів (падіння інвестиційних вкладень веде до скорочення виробництва, а отже і занятості),а також у зниженні реальних доходів населення, що призводить до збільшення пропозиції робочої сили при зниженні попиту на неї;

- сезонні коливання виробництва, які викликають коливання в попиті на робочу силу;

- соціальні фактори, які в свою чергу поділяються на:

а) недосконале трудове законодавство;

б) трансферні платежі, що впливають як на зниження, так і на підвищення рівня безробіття;

в) недостатня професійна і територіальна мобільність робочої сили;

г) недостатній розвиток програм зайнятості;

д) рівень і статус системи освіти, професійної підготовки і перепідготовки;

ж) брак інформації про вільні робочі місця;

з) економічна активність різних груп населення;

- демографічні фактори, у тому числі:

а) зміни чисельності населення;

б) зміни статево вікової структури.

5. Регулювання зайнятості населення

Ринок праці як важлива багатопланова сфера економічного і соціально-політичного життя суспільства потребує кваліфікованого регулювання з метою підвищення ефективності його функціонування. Саме створення дійової системи регулювання сфери зайнятості є одним з основних соціальних заходів розвитку суспільства.

Залежно від стану економіки та ринку праці передбачається здійснення активних і пасивних заходів регулювання зайнятості.

До активних заходів належать:

- створення додаткових і нових робочих місць шляхом реструктуризації економіки, розвитку приватного бізнесу, особливо малого й середнього, створення умов для іноземного інвестування та для само зайнятості населення тощо;

- профорієнтація, підготовка й перепідготовка кадрів;

- організація громадських робіт;

- посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили;

- розвиток служби зайнятості тощо.

До пасивних заходів належать: виплата допомоги у зв'язку з безробіття і надання допомоги членам сімей, які перебувають на утриманні безробітних.

Великого значення набуває підвищення гнучкості системи профнавчання і перекваліфікації, передусім завдяки розвитку прямих договірних відносин між підприємцями, підприємствами і навчальними закладами. При цьому плани і програми навчання слід орієнтувати на задоволення конкретних потреб замовника.

Необхідно удосконалити систему інформації щодо вакансій, передусім створити інтегральну базу даних про ринок робочої сили, яка б містила інформацію про потребу підприємств у кадрах за професіями та кваліфікаційними розрядами (структура професій, рівень кваліфікації), а також дані про кількість наявних та необхідних робочих місць за категоріями персоналу.

Через удосконалення системи інформації та підвищення її ефективності можливе входження комп'ютерної системи державної служби зайнятості до простору «INERNET».

Водночас слід поліпшити інформаційне обслуговування молодіжного сектору ринку праці через періодичну підготовку і доведення до учнів та студентів інформації про потребу підприємств у робочій силі, про необхідність продовжувати навчання та одержання професії, конкурентоспроможної на ринку праці. Необхідно також проводити спеціалізовані (галузеві) та регіональні (міжгалузеві) ярмарки вакансій; забезпечувати розвиток профорієнтаційних послуг ля молоді (інформаційних, діагностичних, консультативних та ін.).

В умовах зростання безробіття і переростання його в деяких регіонах і галузях народного господарства у масове важливим засобом активної політики держави на ринку праці є подальше розширювання оплачуваних громадських робіт.

Організація громадських робіт дає змогу раціональніше використовувати робочу силу, створювати тимчасову зайнятість безробітного населення як на регіональному рівні, так і під час реалізації проектів загальнодержавного характеру.

Громадські роботи регулюють попит на робочу силу і пом'якшують гостроту проблеми безробіття. Це означає, що в період відносно стійкого економічного розвитку вдаватися до організації громадських робіт необхідно у разі крайньої потреби, як би створюючи «запас» на той період, коли темпи економічного розвитку уповільнюються. Резервування робіт означає не тільки зміну строків будівництва об'єктів, а й нагромадження певних фінансових та матеріальних засобів.

Залучення до громадських робіт є засоби кращим порівняно з виплатою допомоги у зв'язку з безробіттям з позицій як окремої особи, так і держави:

1. Кошти виплачуються не безплатно, а за певну громадську користь.

2. Створюються нові робочі місця.

3. Висока частка заробітної плати в загальних витратах, яка характерна для тих галузей, де звичайно застосовуються громадські роботи, робить доцільним використання останніх для уповільнення зниження купівельного попиту населення, особливо небезпечного в період зниження темпів економічного зростання.

4. Вироблена на цих роботах продукція не веде до товарного надвиробництва, небезпечного в період економічної нестабільності, оскільки виробництво регламентується і не має масового характеру.

В умовах масового безробіття доцільним є державне регулювання громадських робіт. Однак воно має передбачати сприятливі умови для підприємців і звужуватися у міру пожвавлення виробництва та збільшення попиту на робочу силу.

Оскільки серед безробітних високу частку становлять жінки та молодь, залучення їх до громадських робіт можна здійснювати через розгортання спеціалізованих робіт, таких як виконання тимчасових та сезонних сільськогосподарських робіт у приміських господарствах, виконання робіт щодо благоустрою, надання послуг соціально-побутового характеру (догляд за дітьми, хворими, робота в архівах, бібліотеках, статистичних органах, навчальних закладах тощо); організація навчання жінок ручному ткацтву, мереживоплетінню, вишиванню.

В Україні широкому використанню громадських робіт заважають, з одного боку, відсутність коштів у місцевих бюджетах, незаінтересованість підприємств в організації цих робіт унаслідок обмеженої потреби в робочій силі, з іншого боку - непопулярність, невідповідність кваліфікаційному рівню і, як наслідок, психологічну неприйнятність.

6. Програми сприяння зайнятості

Державна активна політика зайнятості передбачає розроблення програм сприяння зайнятості. Ці програми можуть охоплювати як окремі категорії населення, передусім маргінальні групи: молодь, жінок, інвалідів, так і специфічні випадки загрози безробіття, зумовлені економічною або іншою ситуацією (демографічним, політичним, стихійним лихом тощо).

У розвинутих країнах більшість програм зайнятості стосується певних категорій населення, які потребують підтримки й допомоги.

Розрізняють довгострокові й короткострокові (на один рік) програми. Вони розробляються як на державному, так і на регіональному рівнях.

Метою державних і регіональних програм зайнятості є сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці.

Державні і територіальні програми зайнятості населення спрямовані на:

* сприяння розвитку і структурній перебудові економіки, створення умов для направлення вивільнюваних працівників насамперед на рентабельні виробництва та в пріоритетні галузі економіки;

* попередження розвитку безробіття і його скорочення через підвищення економічної заінтересованості підприємств і організацій у створенні додаткових робочих місць, переважно з гнучкими формами зайнятості;

* удосконалення системи відтворення робочої сили водночас зі збільшенням числа робочих місць, поліпшення професійної орієнтації, підвищенням кваліфікації працівників та ефективності використання трудових ресурсів;

* захист безробітних та їхніх сімей від негативних наслідків безробіття і забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і не спроможні конкурувати на ринку праці;

* формування кадрової, матеріальної, інформаційної, статистичної, фінансової та науково-методичної бази державної служби зайнятості;

* заходи сприяння зайнятості населення, яке проживає у сільській місцевості.

Спеціальні галузеві програми зайнятості населення призначенні для вирішення на рівні окремих галузей і підприємств проблем прихованого безробіття, сприяння продуктивній занятості працівників і практичній реалізації диференційованого підходу до окремих підприємств з урахуванням державної політики структурної перебудови, санації державних підприємств і заходів державної політики на ринку праці.

У програмах, розроблених в Україні, узагальнюються конкретні заходи щодо створення відповідного правового, організаційного та методичного забезпечення політики зайнятості за такими напрямами:

* формування механізму диференційованого підходу щодо збереження робочих місць;

* створення механізмів реалізації політики зайнятості в загальнонаціональних (зокрема, в програмах громадських робіт, сприяння зайнятості молоді, відродження села та ін.);

* регулювання трудових міграцій;

* забезпечення додаткових гарантій зайвості населення окремим категоріям громадян;

* сприяння професійній мобільності;

* розвиток соціально-трудових відносин;

* удосконалення інформаційно-статистичної бази розвитку ринку праці;

* сприяння зайнятості шляхом розвитку соціального партнерства.

У програмах також обґрунтовується організаційне, наукове і фінансове забезпечення усіх запланованих заходів та необхідність контролю щодо їх реалізації.

Заходи, розроблені у програмах, передбачають забезпечення сприятливих податкових, інвестиційних, фінансово-кредитних та інших умов господарювання для підприємств, організацій, установ усіх форм власності.

Формування державної програми зайнятості має подвійний характер. З одного боку, вона розробляється знизу і являє собою узагальнення територіальних програм. З іншого боку, державна програма зайнятості формується зверху, узагальнюючи завдання, які можуть визначатися тільки на загальнодержавному і міжрегіональному рівнях. Це здійснюється через розроблення законодавчих актів, удосконалення системи управління, координації фінансових витрат на реалізацію заходів економічної і соціальної політики у сфері зайнятості. підвищення рівня її наукового обґрунтування.

Важливим є об'єднання річного та довгострокового підходів до програмування зайнятості населення, як це передбачено статтею 14 Закону України «Про зайнятість населення».

Стратегія зайнятості населення в Україні має пов'язуватися з подальшим розвитком і розширенням активних заходів для запобігання безробіттю.

Щодо розміру допомоги у зв'язку з безробіттям, то рекомендаціями МОП передбачено, що вона має становити 60% середньої заробітної плати. У скандинавських країнах така допомога досягає 50-70% середньої заробітної плати за рівня безробіття 0,5-1%. Ураховуючи дуже низький рівень середньої заробітної плати в Україні, можна стверджувати, що розмір допомоги у зв'язку з безробіттям не може бути меншим за 50% середньої заробітної плати (що маж місце нині в Україні),оскільки не забезпечуватиме мінімальних фізіологічних потреб людини. Інша річ, що при цьому слід обмежити термін надання допомоги і зробити все можливе для працевлаштування безробітного. Однак ситуація складається таким чином, що вартість соціального захисту населення зростає, а виробництво зменшується, що не дає можливості фінансувати систему соціального захисту за встановленими нормами.

Основним елементом інфраструктури ринку праці є державна служба зайнятості.

Служби зайнятості в Україні відразу формувалася як централізована державна система на правовій основі Закону «Про зайнятість населення» і на базі широко розгалуженої державної служби працевлаштування -технічної бази, системи обліку й кадрового складу працівників.

Головними функціями служби зайнятості є:

- аналіз ринку праці та інформування про його стан;

- трудове посередництво і сприяння роботодавцям у забезпеченні підприємств робочою силою, а громадян - в одержанні роботи;

- регулювання ринку праці, яке здійснюється як через трудове посередництво, так і через реалізацію програм профорієнтації, а також сприяння зайнятості;

- допомога безробітним, яка містить як попередні функції, так і матеріальну підтримку на період безробіття;

- безпосередня участь у реалізації державної політики зайнятості тощо.

В Україні функціонують такі центри зайнятості: державний, Кримський республіканський, обласні, районні та районні у містах (рис.3).

Досвід розвинених країн свідчить про те, що служба зайнятості успішніше діє там, де вона належить державі, підпорядкована органам влади, має штат висококваліфікованих спеціалістів з питань зайнятості. Проте в умовах ринкової економіки неминуче виникають різні приватні (недержавні) установи сприяння зайнятості.

Рис 3. Структура служби зайнятості в Україні