Управління первинними ланками національної економіки

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни „ Економіка підприємства”

Управління первинними ланками національної економіки”

Виконав(ла) студентка ____ курсу

______________________групи

Оцінка _______________________

Керівник _____________________

2006р.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА І ПІДПРИЄМНИЦТВА

1.1 Сучасне світове господарство

1.2 Міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва: сутність, форми, напрямки розвитку

1.3 Глобалізація й проблема національних суверенітетів підприємництва

1.4 Суть, роль та функції малого підприємництва в національних економіках

РОЗДІЛ 2 ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМНИЦТВА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ РЕГІОНІ

2.1 Основні моделі соціально-економічного розвитку країн Західної Європи

2.2 Державне регулювання економіки та підприємництва у західноєвропейських країнах

РОЗДІЛ 3 ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ОБ'ЄДНАННЯ ПІДПРИЄМСТВ - РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНИХ ТА ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ ПРОМИСЛОВО-ФІНАНСОВИХ ГРУП

3.1 Економічна модель підприємництва в Японії

3.2 Фінансово- промислові групи(чеболь) у Південній Кореї

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Провідним напрямком світогосподарського розвитку останніх десятиліть (особливо останнього) є поступовий перехід багатьох країн до економіки відкритого типу. Він передбачає ліквідацію державної монополії зовнішньої торгівлі, використання різних форм спільного підприємництва, організацію зон вільного підприємництва, інтеграцію господарського комплексу в світове господарство та світовий ринок. Одним з найважливіших критеріїв цього переходу є сприятливий інвестиційний клімат країн, що стимулює приплив капіталовкладень, технології , товарів. Внутрішній ринок доступний для таких надходжень, але водночас відкрита економіка не допускає безконтрольності у зовнішньоекономічних зв'язках. Вона вимагає активного державного регулювання структури експорту та імпорту, руху капіталів, митної, валютної, податкової, кредитної та інвестиційної політики тощо, щоб не допустити одностороннього переважання економічно розвинених країн.

Традиційне централізоване державне управління первинними ланками національної економіки потребує нового підходу для регулювання діяльності підприємництва в інтеграційних фінансово-промислових групах та транснаціональних корпораціях.

Зважаючи на це, актуальністю теми курсової роботи є врахування досвіду централізованого управління первинними ланками підприємництва в різних країнах світу в умовах процесів глобалізації та транснаціональних фінансово-промислових корпорацій.

Метою курсової роботи було дослідження особливостей процесів в світовій економіці та вплив інтеграційних процесів на державне регулювання та підтримку національного підприємництва.

Інформаційною базою дослідження були матеріали „електронних” баз мережі Інтернет, огляди з економічної географії та міжнародної економіки країн світу.

РОЗДІЛ 1 ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА І ПІДПРИЄМНИЦТВА

1.1 Сучасне світове господарство

Для сучасного періоду міжнародного економічного розвитку характерне широке залучення країн у міжнародні взаємозв'язки. Це пов'язане з тим, що масштаби сучасного виробництва переросли національні рамки. У міжнародних масштабах переміщуються не лише товари, а й фактори виробництва, насамперед капітал та робоча сила. Охопленою сферою стала не лише сфера обігу, а й сфера виробництва. Для нормального підтримання і розвитку національного виробниц-тва стає необхідним взаємодія з іншими країнами, участь у міжнародному поділі праці та обміні. Посилюється інтернаціоналізація виробництва й усього господар-ського життя, що стало основою формування світового господарства.

Наведені вище міркування відображені у понятті світове господарство

світове (всесвітнє) господарство - це сукупність національних господарств, взаємозв ' язаних міжнародним поділом праці, міжнародними економічними відносинами;

світове господарство - сукупність національних економік країн світу, поєднане мобільними факторами виробництва;

сучасне світове господарство - це сукупність національних економік, що перебувають у тісній взаємодії і взаємозалежності, глобальний економіч-ний організм, підпорядкований об'єктивним законам ринкової економіки;

світове господарство - це сукупність міжнародних відносин у взаємозв ' язку з продуктивними силами та відповідним механізмом регулювання та управління;

Світове господарство є складною комплексною системою з досить чіткими межами, якісними і кількісними параметрами. Його не треба ототожнювати зі сві-товою економікою, яка стосується здебільшого продуктивних сил, їхніх націо-нальних та регіональних особливостей. Відмінність світового господарства від світового ринку полягає в тому, що воно проявляється насамперед через міжна-родний рух факторів виробництва та товарів(меншою мірою). Для світового рин-ку переважно характерне міжнародне переміщення товарів, міжнародна торгівля. Світове господарство поєднує усі основні параметри світового ринку і доповнює його новими суттєвими рисами, пов ' язаними з міжнародною мобільністю факто-рів виробництва.

Характерними рисами сучасного світового господарства є :

розвиток міжнародного переміщення факторів виробництва, передовсім у формах ввезення - вивезення капіталу, робочої сили, технології;

зростання на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих в декількох країнах, насамперед у рамках транснаціональних корпорацій (ТНК);

економічна політика держав у підтримці міжнародного руху товарів і факторів виробництва на двосторонній та багатосторонній основах;

виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав та міждержавних об ' єднань.

Кінець 20 і початок 21 сторіччя є періодом формування нової системи світо-вого господарства з властивою їй ієрархією національних економік у міжнародно-му поділі праці та на міжнародному ринку факторів виробництва. Основною її ри-сою все більше стає не суперечність, а тенденція до співробітництва та взаємо -розуміння.

Провідним напрямком світогосподарського розвитку останніх десятиліть (особливо останнього) є поступовий перехід багатьох країн до економіки відкри-того типу. Він передбачає ліквідацію державної монополії зовнішньої торгівлі, використання різних форм спільного підприємництва, організацію зон вільного підприємництва, інтеграцію господарського комплексу в світове господарство та світовий ринок. Одним з найважливіших критеріїв цього переходу є сприятливий інвестиційний клімат країн, що стимулює приплив капіталовкладень, технології , товарів. Внутрішній ринок доступний для таких надходжень, але водночас відкри-та економіка не допускає безконтрольності у зовнішньоекономічних зв ' язках. Вона вимагає активного державного регулювання структури експорту та імпорту, руху капіталів, митної, валютної, податкової, кредитної та інвестиційної політики тощо, щоб не допустити одностороннього переважання економічно розвинених країн [1], [3].

Капітал, як фактор виробництва являє собою насамперед запас матеріальних благ тривалого користування, необхідних для виробництва інших товарів. Цей вид капіталу - машини, устаткування, тобто фізичний капітал, переміщається між країнами, але таке переміщення, як правило, повинне розглядатися як звичайна зовнішня торгівля. Коли ж ми говоримо про міжнародний рух капіталу, то маємо на увазі головним чином переміщення в міжнародному масштабі капіталу в гро-шовій формі, що представляє собою фінансові потоки між кредиторами і пози-чальниками, що знаходяться в різних країнах, чи між власниками і приналежними їм підприємствами, що знаходяться за рубежем.

Міжнародні потоки капіталу можна підрозділити на кілька видів :

а) по джерелах походження - на приватний капітал (закордонні інвестиції, міжбанківське кредитування і т.д.) і державний (офіційний) капітал (міждержавні кредити, офіційна допомога, надана на основі міжурядових угод, кредити міжнародних фінансових організацій);

б) по термінах вкладення - на довгостроковий капітал (більш 1 року) і короткостроковий капітал (менш 1 року);

в) по меті вкладення - на прямі інвестиції (довгострокове вкладення капіта-лу в масштабах, що забезпечують контроль інвестора над об'єктом розміщення капіталу) і портфельні інвестиції( довгострокові і короткострокові вкладення капіталу в цінні папери, що не дають інвестору права контролю над об'єктом інвестування).

Рух капіталу в масштабах світового господарства виступає, насамперед, у виді міжнародного кредиту, при цьому основною причиною , що спонукує капітал пересуватися з країни в країну, є різниця в рівні доходу на капітал.

Міжнародне кредитування приносить додатковий виграш і країні-кредито-ру, і країні-позичальнику, тобто є взаємовигідним, що аналогічно висновкам, от-риманим при аналізі міжнародної торгівлі. Однак, так само, як і у випадку з між-народними товарними потоками, міжнародні потоки капіталу поділяють суспіль-ство на тих, що виграли, і тих, що програли. У країні-кредиторі виграють власни-ки капіталу, що одержують можливість надавати позики під більш високий відсо-ток, але позичальники програють, оскільки змушені брати внутрішні кредити під більш високий відсоток, оскільки надлишкова пропозиція капіталу, яка на внут-рішньому ринку привела б до зниження ставки оплати при розширенні внутріш-нього попиту, переміщується за рубіж.

Протилежна картина спостерігається в країні, у яку притікає іноземний капітал :там позичальники виграють за рахунок зниження внутрішньої ставки оплати за кредит при надходженні надлишку капіталу з закордонних економічних систем ,а внутрішні кредитори програють, оскільки при дефіциті пропозиції капіталу їм удавалося тримати ставки оплати за кредит при наявності надлишкового попиту - на дуже високому рівні, що власне і залучило іноземний капітал, якщо йому дали можливість проникнути на внутрішній ринок навіть по більш низьких ставках.

Найважливіша специфічна риса капіталу як фактора виробництва полягає в тому, що при його використанні велику роль грає фактор часу. Інвестуючи чи надаючи в позичку капітал, його власник відмовляється від поточного споживан-ня, щоб у майбутньому одержати більший доход. Відповідно, відсоток як доход на капітал є платою за те, що кредитор надає позичальнику можливість викорис-товувати ресурси сьогодні, замість того, щоб чекати, поки будуть накопичені гро-ші для їхнього придбання в майбутньому. З цього погляду міжнародне кредиту-вання і запозичення можна розглядати як особливий вид міжнародної торгівлі, що одержала назву міжчасова торгівля.Міжнародний рух капіталу, зв'язаний з різни-цею в рівні доходу на капітал у різних країнах, може бути пояснений наявністю міжчасових порівняльних переваг. Якщо країна має великі потенційні можливості для виробництва споживчих благ у майбутньому ( тобто має порівняльну перева-гу в порівнянні з іншими країнами в інвестиційних можливостях), то вона буде мати низьку відносну ціну майбутнього споживання і, отже, високу реальну про-центну ставку. У цьому випадку їй буде вигідно брати в борг за рубежем у краї-нах, що мають гірші інвестиційні можливості, де рівень процентної ставки низь-кий і висока порівняльна ціна майбутнього споживання. Іншими словами, країна-кредитор як би продає поточне споживання, а країна-позичальник, купуючи його, продає своє майбутнє споживання. Істотна частина міжнародної міграції капіталу приходиться на прямі закордонні інвестиції. Прямі закордонні інвестиції - це вид міжнародної інвестиційної діяльності, що полягає в придбанні резидентом однієї країни(прямим інвестором) стійкого впливу на діяльність підприємства, що є ре-зидентом іншої країни (підприємство прямого інвестування). Пропорція, що виз-начає «істотність» ролі інвестора в керуванні підприємством розрізняється по кра-їнах, однак міжнародно визнаним прямим закордонним інвестуванням визнається усяке вкладення капіталу(шляхом кредитування чи придбання акцій), якщо інвес-тор розташовує чи одержує не менш 10% простих акцій чи голосів(для корпора-тивного підприємства) чи відповідний еквівалент власності(для некорпоративного підприємства). Таким чином, щоб стати прямим інвестором, інвестору не обов'яз-ково мати контрольний пакет акцій. Зі збільшенням в останні десятиліття масш-табів прямого закордонного інвестування зв'язані виникнення і швидкий розвиток міжнародних корпорацій - великих компаній, що здійснюють інвестиції і мають філії і дочірні компанії в багатьох країнах світу. Міжнародні корпорації бувають двох основних видів - транснаціональні корпорації (ТНК), у яких головна компа-нія належить капіталу однієї країни, і багатонаціональні корпорації (МНК), у яких головна компанія належить капіталу двох і більш країн. Велика частина сучасних міжнародних корпорацій має форму ТНК.Прагнення крупних компаній вкладати капітал за кордоном, створюючи філії і дочірні підприємства, може бути пояснено цілим рядом причин. Важлива особливість прямого інвестування на відміну від портфельного полягає в тім, що поряд з доходами на вкладений капітал, прямі інвестори можуть одержувати додаткові економічні вигоди, що випливають з факту володіння вирішальним голосом у керуванні підприємством. У цьому ви-падку закордонне інвестування стає важливим інструментом конкурентної бо-ротьби, коли ТНК, будучи монополістами на внутрішньому ринку країни базуван-ня, прагнуть підсилити своє монопольне положення шляхом захоплення нових ринків і придбання контролю над підприємствами в закордонних країнах. Крім того, вклавши капітал у недостатньо прибуткове підприємство, прямий інвестор може підвищити його рентабельність і вартість, завдяки своїм адміністративним здібностям, управлінському досвіду чи компетентності в інших областях. Нарешті, нестабільність ринку спонукує ТНК із метою мінімізації ризику диверсифікувати свої активи, у тому числі географічно.

Міжнародні корпорації своєю діяльністю впливають на економіку як країни базування, так і приймаючих країн. Однієї з важливих проблем, породжуваних ТНК - трансферні ціни. Оскільки ТНК розміщає різні стадії єдиного технологіч-ного процесу в різних країнах, між її закордонними філіями і головною компанією відбувається інтенсивний товарообмін. Однак ціни внутрикорпораційної торгівлі (трансферні ціни) як правило істотно відрізняються від ринкових цін. Маніпулю-ючи рівнем трансферних цін, ТНК намагаються уникнути оподатковування, міні-мізувати мита, нелегально переводити прибутку за кордон і т.д., що підриває ефективність економічної політики держави. Володіючи колосальними виробни-чими і фінансовими ресурсами, ТНК у стані захопити ключові позиції в економі-ці, ставлячи під погрозу економічну безпеку приймаючої країни, і навіть робити на неї політичний тиск.

Новий економічний порядок (НЕП) - пакет висунутих країнами пропозицій, що розвиваються, про корінні зміни в їхніх відносинах з індустріально розвитими країнами; ці відносини мають своєю метою прискорення економічного росту країн, що розвиваються, і перерозподіл світового доходу на їх користь. Декларація по встановленню нового міжнародного економічного порядку була прийнята 1 травня 1974 року Генеральною Асамблеєю ООН. У ній відзначалося, що на країни, що розвиваються, у яких проживає 70% населення земної кулі, приходиться лише 30% світового доходу. Новий міжнародний економічний порядок повинний бути заснований на 20 принципах, серед яких:

суверенна рівність держав, самовизначення всіх народів, неприпустимість захвату території силою, територіальна цілісність і невтручання у внутрішні справи інших держав;

повна й ефективна участь на основі рівності всіх країн у дозволі світових економічних проблем;

кожна країна має право прийняти ту економічну і соціальну систему, що вона вважає найбільш придатної для її власного розвитку;

повний суверенітет кожної держави над своїми природними ресурсами і всією економічною діяльністю;

регулювання і нагляд за діяльністю транснаціональних корпорацій шляхом уживання заходів в інтересах національної економіки країн, у яких діють такі корпорації, на основі повного суверенітету цих країн;

право країн, що розвиваються, і народів територій, що знаходяться під колоніальним і расовим пануванням і іноземній окупації, на досягнення звільнення;

справедливе і рівноправне співвідношення між цінами на сировину, сировинні товари, готові вироби і напівфабрикати, експортовані країнами, що розвиваються, і цінами на товари, експортовані ними;

надання всім міжнародним співтовариством активної допомоги країнам, що розвиваються, без яких-небудь політичних чи військових умов;

забезпечення сприятливих умов для передачі фінансових засобів країнам, що розвиваються.

Всі основні положення Декларації були розвиті і доповнені в Програмі дій по встановленню нового міжнародного економічного порядку ( прийнятої одночасно з Декларацією ) і в Хартії економічних прав і обов'язків держав ( схваленої на Генеральній Асамблеї ООН у грудні 1974 року ).

У програмі дій підкреслювалася першорядність структурних перетворень за допомогою широкого кола мір, зв'язаних зі значною перебудовою структури глобального виробництва, споживання і торгівлі й економіки країн, що розвиваються, що передбачають трансформацію, таким чином, щоб збільшити їхню частку у світовому промисловому виробництві і торгівлі готовими товарами.

Хартія економічних прав і обов'язків держав покликана стати “ефективним інструментом створення нової системи міжнародних економічних відносин”, говориться в резолюції Генеральній Асамблеї ООН від 12 грудня 1974 року. Серед головних принципів, на яких повинні регулюватися економічні, політичні й інші відносини між державами, у Хартії зазначений наступні: суверенітет; територіальна цілісність і повна незалежність держав; ненапад, невтручання, мирне співіснування, рівноправність і самовизначення народів; міжнародне співробітництво з метою розвитку й ін.

Зазначені три документи - Декларація, Програма дій по встановленню нового міжнародного економічного порядку і Хартія економічних прав і обов'язків держав - стали основою нового міжнародного економічного порядку. Поява цієї концепції і прийняття її основних положень Генеральною Асамблеєю ООН означало, що в міжнародних економічних відносинах відбулися серйозні зрушення.

Програма нового міжнародного економічного порядку викликає запеклі суперечки. На думку бідних країн, висунуті цією програмою пропозиції перейняті духом рівності і справедливості. Однак для багатьох розвитих країн ідея програми зводиться до вимоги радикального перерозподілу доходів і багатства в сучасному світі, що зовсім не входить у їхні плани. Багато розвитих країн переконані, що не існує “швидкого лікування” від економічної відсталості і що бідні країни повинні пройти тим же шляхом терплячого напруженої праці і постійного нагромадження капіталу, по якому пройшли розвиті країни за останні два сторіччя. Саме собою зрозуміло, що страгфляція і млявість економічного росту, що періодично уражали країни, що розвиваються, у післявоєнні роки, навряд чи створюють сприятливу атмосферу для щедрості і розуміння проблем економічно відсталих країн.

1.2 Міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва: сутність, форми, напрямки розвитку

Міжнародний поділ праці, міжнародна спеціалізація і кооперування (кооперація) виробництва (МСКП) -- нерозривні й взаємозв' язані друг з другом суспільні явища, що носять складний і суперечливий характер. МРП є більш широкою економічною категорією в порівнянні з міжнародним кооперуванням, що є однієї зі сторін і одночасно головних форм прояву МРП. У свою чергу, міжнародне кооперування ґрунтується на спеціалізації виробництва, що відбиває іншу сторону й іншу основну форму МРП.

Міжнародне кооперування і міжнародна спеціалізація є не просто формами МРП, але і його елементами, що визначають його сутність. У границях коопераційного процесу поділ праці з'являється як форма кооперації праці. Саме в цьому зв'язку К. Маркс відзначав, що «поділ праці вже саме по собі є особливий вид кооперації».

Під міжнародною спеціалізацією виробництва (МСП) розуміється така форма поділу праці між країнами, при якій ріст концентрації однорідного виробництва й усуспільнення праці у світі відбувається на основі процесу диференціації національних виробництв, виділення в самостійні (відособлені) технологічні процеси, в окремі галузі і підгалузі виготовлення усе більш однорідних продуктів праці понад внутрішні потреби, що викликає усе більше взаємне доповнення диференційованих національних комплексів. Зазначені процеси знаходять висвітлення в інтенсифікації міжнародного обміну товарами, послугами, науково-технічними знаннями.

МСП розвивається по двох напрямках -- виробничому і територіальному. Основними видами МСП є предметна (виробництво продуктів), подетальна (виробництво частин, компонентів продуктів) і технологічна, чи стадійна, спеціалізація (здійснення окремих чи операцій виконання окремих технологічних процесів, наприклад зборка, фарбування, зварювання, термічна обробка, виробництво виливків, кувань, заготівель і т.п.). МСП -- динамічна форма МРП. Вона перетерплює систематичні зміни в силу внутрішньої логіки свого руху і впливу зовнішніх умов, що визначають її розвиток. На всіх історичних етапах, а на сучасному особливо, для міжнародної спеціалізації виробництва характерна динамічність процесу, що протікає, безупинна зміна її видів, напрямків, перехід до більш складних форм, породжуваним глибинними змінами в суспільному виробництві, зрушеннями в структурі всесвітніх потреб, впливом НТР.

У 30-і роки у світі переважали міжнародна міжгалузева спеціалізація виробництва і відповідний обмін продукції однієї комплексної галузі (наприклад, що обробляє промисловості) на продукцію іншої (видобувної промисловості і/чи сільського господарства). У 50--60-і роки ведуче місце продовжувала займати міжнародна спеціалізація виробництва, але вже на рівні первинних галузей (автомобіле- і авіабудування, виробництво пластмас, підшипників, радіоапаратури і т.д.). У 70--80-і роки на перший план виходить і закріплює своє положення внутрішньогалузева МСП і відповідний обмін товарами-аналогами з що розрізняються характеристиками (наприклад, колісних тракторів на гусеничні машини, шкіряного взуття на гумову і т.д.). Значимість МСКП як фактора підвищення ефективності національних виробництв і інтенсифікації міжнародного обороту стійко підвищується. Так, у 70--80-і роки темпи приросту світової торгівлі продукцією машинобудування на 40% (у 60-і рр. на 4%) забезпечувалися за рахунок комплектуючих виробів. За 1960--1990 роки частка деталей і вузлів у якості комплектуючих у зовнішній торгівлі економічно розвитих країн продукцією машинобудування більш ніж подвоїлася і нині перевищує 40%.

Найбільш повний розвиток усі види спеціалізації виробництва одержали в машинобудуванні, що порозумівається наступним. По-перше, його продукція має конструктивні особливості -- машини, устаткування, механізми складаються з великого числа компонентів (агрегати, вузли, деталі), виробництво яких вимагає свого відокремлення, тобто спеціалізації. По-друге, продукція машинобудування має багато кількісних і якісних особливостей. Вона включає вироби сотень тисяч найменувань, що випускаються в різних масштабах (одиничне, дрібно- і крупносерійне, поточно-масове виробництво). У силу конструктивної складності виробництво багатьох з них вимагає кооперованої роботи десятків, сотень і навіть тисяч підприємств різних країн. З особливістю машинобудівних виробів зв'язана і концентрація випуску найбільш складних з них на обмеженому числі підприємств у вузькому колі країн. По-третє, для машинобудування характерні технологічні особливості продукції, що випускається, у силу яких ті самі заготівлі і деталі виробляються з застосуванням різних технологічних процесів, у тому числі масове спеціалізоване виробництво. При цьому границі національного ринку звичайно стають тісними для такої продукції.

До основних показників рівня міжнародної спеціалізації галузі відносяться коефіцієнт відносної експортної спеціалізації (КОЭС) і експортна квота у виробництві галузі. КОЭС визначається по формулі:

Ко = Эо/Эм

где Эо -- питома вага товару (сукупності товарів галузі) в експорті країни; Эм -- питома вага товару (товарів-аналогів) у світовому експорті.

За допомогою КОЭС можна в першому наближенні визначити коло товарів і відповідно галузі, що є міжнародно спеціалізованими для даної країни. Чим вище (більш 1) співвідношення на користь національної структури експорту по визначеному чи товарі групі товарів, тим більше явної є міжнародна спеціалізація відповідної галузі. Навпроти, чим нижче таке співвідношення (менше 1), тим менше основ вважати відповідні товари і галузі міжнародно спеціалізовані. Експортна квота свідчить про тім, у якому ступені національна промисловість, окремі її галузі орієнтуються на зовнішні ринки, і одночасно показує міру відірваності останніх від національного ринку. Збільшення експортної квоти у виробництві свідчить про інтенсифікацію міжнародних зв'язків промисловості в одному напрямку -- до іноземних споживачів і про підвищення конкурентноздатності міжнародно спеціалізованої продукції.

Інший аспект якісної сторони міжнародної спеціалізації виробництва зв'язаний із широтою номенклатури (асортименту) товарів, що поставляються на зовнішні ринки. Швидке розширення номенклатури експорту є в цілому свідченням міжнародної деспеціалізації країни і, навпаки, скорочення номенклатури робить більш чітким експортний профіль. Такий висновок, однак, є занадто загальним і має потребу в уточненнях. Так, якщо розширення номенклатури експорту в цілому відбувається за рахунок міжнародно спеціалізованих виробів і частка останніх у вивозі росте, те фактично відбувається підвищення рівня міжнародної спеціалізації виробництва; розширення номенклатури за рахунок неспеціалізованих видів виробів викликає зворотні результати. Отже, розширення асортименту саме по собі ще не свідчення погіршення МСП країни.

Загальною об'єктивною основою міжнародного кооперування виробництва (МКП) є зростаючий рівень розвитку продуктивних сил, а отже, ступінь їхнього розчленовування на галузі, виробництва, підприємства. У результаті впливу НТР була створена матеріальна основа для широкого розвитку виробничого кооперування. НТР змусила змінити і сам характер МКП, включивши в нього як найважливіший елемент науку. Таким чином, головна функція кооперації праці -- служити засобом збільшення вироблених матеріальних благ при більш високій продуктивності праці -- була доповнена іншою важливою функцією -- реалізацією принципово нових задач, що дуже чи важко неможливо вирішити без об'єднання зусиль виробників декількох країн. В основні ознаки МКП входять: попереднє узгодження сторонами в договірному порядку умов спільної діяльності; координація господарської діяльності підприємств-партнерів з різних країн у визначеній, взаємопогоджуваній сфері цієї діяльності як головний метод співробітництва; наявність як безпосередніх суб'єктів виробничого кооперування промислових підприємств (фірм) з різних країн; закріплення в договірному порядку як головні об'єкти кооперування готових виробів, компонентів і відповідної технології; розподіл між партнерами завдань у рамках погодженої програми, закріплення за ними виробничої спеціалізації, виходячи з основних цілей коопераційних угод; безпосередній зв'язок здійснюваних партнерами взаємних чи однобічних постачань товарів з реалізацією виробничих програм у рамках кооперування, а не як наслідок виконання звичайних договорів закупівлі-продажу.

Основними методами, що використовуються при налагодженні коопераційних зв'язків, є: 1) здійснення спільних програм, 2) спеціалізація в договірному порядку, 3) створення спільних підприємств (СП).

У рамках першого методу - здійснення спільних програм МКП виявляється в двох основних формах: підрядному кооперуванні і спільному виробництві. Підрядне кооперування -- найбільш старий вид виробничих зв'язків у промисловості. Сутність підрядної діяльності полягає в тому, що одна зі сторін угоди (замовник) доручає іншої (виконавцю) виконання визначеної роботи відповідно до заздалегідь обумовлених вимог до її виконання щодо термінів, обсягів, якості виконання й інших умов. Підрядне виробниче кооперування має два головні різновиди: «класичний» підряд по виготовленню продукції і підряд по проектуванню і випуску нового продукту.

Другий метод виробничого кооперування -- договірна спеціалізація, що полягає в розмежуванні виробничих програм учасників такого роду угод. Відповідно до угод про спеціалізацію договірні сторони прагнуть чи усунути зменшити дублювання виробництва, а отже, і пряму конкуренцію між собою на ринку. Найважливіша умова, що додає такого роду угодам про спеціалізацію коопераційний характер,-- це наявність у ньому положень про тісне співробітництво учасників у формі спільного виробництва звичайно складної продукції, взаємних чи однобічних субпідрядних постачань, проведення спільних досліджень і розробок і т.д.

Створення виробничих спільних підприємств -- один із трьох основних методів коопераційної діяльності, що одержує усе більш широке поширення в Україні, так само як і у світі. Це так називана інтегрована кооперація, коли під єдиною організаційною формою поєднується капітал декількох учасників для досягнення окремих, спільно погоджених цілей.

1.3 Глобалізація й проблема національних суверенітетів підприємництва

Глобалізацією звичайно називають процес зростання економічної взаємо-залежності країн миру внаслідок усе більше тісної інтеграції (зрощування) їхніх національних ринків товарів, послуг і капіталів. Розвиток міжнародної торгівлі й ріст іноземних інвестицій є основного складового цього процесу, що містить у со-бі також розвиток науково-технічного й культурного співробітництва між країна-ми, розвиток міжнародного туризму й багато інших аспектів зближення народів різних країн.

Глобалізація - це загальний термін, що позначає усе більше складний ком-плекс трансграничних взаємодій між фізичними особами, підприємствами, ін-ти-тутами й ринками, що проявляється в розширенні потоків товарів, технологій і фі-нансових коштів, у неухильному росту й посиленні впливу міжнародних інти-тутів цивільного суспільства, у глобальній діяльності транснаціональних корпора-цій, у значному розширенні масштабів трансграничних комунікаційних й інфор-маційних обмінів, насамперед через Інтернет, у трансграничному перенесенні захворювань й екологічних наслідків і в усі більшій інтернаціоналізації певних типів злочинної діяльності.
Також під глобалізацією можна розуміти поступове перетворення світового простору в єдину зону, де безперешкодно переміщаються капітали, товари, послу-ги, де вільно поширюються ідеї й пересуваються їхні носії, стимулюючи розвиток сучасних інститутів і шліфуючи механізми їхньої взаємодії. Глобалізація, таким чином, має на увазі утворення міжнародного правового й культурно-інформацій-ного поля, свого роду інфраструктури міжрегіональних, у т.ч. інформаційних, обмінів.

Особливе й принципово важливе місце в системі глобалізації світового господарства й міжнародних економічних відносин займають транснаціональні корпорації (ТНК).

Транснаціональні корпорації (ТНК) - це найбільші компанії, що діють у міжнародному масштабі й контролюють істотній частці світового промислового виробництва й торгівлі. Переважна більшість ТНК належить або контролюється капіталом якоїсь однієї країни, тобто однонаціонально по складу ядра акціонерного капіталу головний (материнської) компанії й характеру контролю над діяльністю всієї корпорації.

ТНК контролюють від 1/3 до 1/2 світового промислового виробництва, 2/3 міжнародної торгівлі, внутріфірмові поставки в рамках ТНК забезпечують 2/5 світових потоків товарів і послуг, 4/5 світового банку патентів і ліцензій. В 1999 р. обсяг експорту й імпорту прямих, портфельних й інших інвестицій досяг 22,6% світового ВВП. Під контролем ТНК перебуває 90% світового ринку кави, шени-ці, кукурудзи, лісоматеріалів, тютюну, джуту, залізної руд, 85% ринку міді й бокси-тів, 80% - сподіваючись й олова, 75% - бананів, натурального каучуку й сирої нафти.

Національні держави зіштовхуються з тим, що «середовище їхнього перебування» стихійно утворюють наднаціональні структури (у тому числі наднаціональні структури, що володіють метатехнологиями), які, таким чином, багато в чому визначають їхньої дії й у чинність егоїстичних спонукань мимоволі ведуть людство до серйозних катаклізмів і різкого вповільнення розвитку.

У результаті виникнення глобальних монополій іде одночасно у двох напрямках:

формування глобальних монополій на глобальних ринках окремих фінансових інструментів;

формування єдиної глобальної монополії в результаті інтеграції зазначених ринків (зниження «ціни переходу» з одного на іншій до пренебрежимо малого рівня).

У ролі останньої монополії все більшою мірою виступає американська держава, тісно взаємодіюче в базованими на території США транснаціональними корпораціями, у тому числі фінансовими, багато хто з яких у чинність специфіки своєї діяльності не мають потреби в організаційному оформленні.

Справа йде до того, що світова політика незабаром перестане існувати на рівні держав, перемістившись, з одного боку, на наднаціональний рівень глобальних груп капіталів і технологій, з іншого боку - на внутрішній рівень політичного життя країни, що контролює основну частину цих капіталів і технологій.

Сьогодні можна з повною впевненістю сказати, що наприкінці XX століття глобалізація стало, мабуть, самою головною тенденцією в розвитку світової економіки, така ж роль чекає її й у столітті XXI. При цьому треба помітити, що роль глобалізації в житті людства не обмежена тільки зміною структури економіки - її прояву ми випробовуємо на собі й у соціальної, і в культурній сфері.

1.4 Суть, роль та функції малого підприємництва у національних економіках

Одним із ключових елементів ринкових перетворень виступає мале підприємництво. У розвинутих країнах малий бізнес є невід'ємною частиною ринкового господарства. Він, як джерело прогресивних економічних змін, набув особливої актуальності у 90-х роках: малі підприємства (МП) сприяють розвиткові конкуренції, створюють нові робочі місця, інтенсивно займаються науковими розробками, тощо. Крім того, малий бізнес є запорукою демократизації економіки та суспільного життя, чинником підтримання соціальної справедливості в суспільстві. Зарубіжний досвід підтверджує ефективність існування сектору малих підприємств в сучасній економіці. Будь-яка "здорова" економічна система не може обійтися без балансу великого та малого бізнесу. Малі підприємства відіграють провідну роль у зміні структури форм власності, оскільки фактично представляють приватні інтереси. В умовах масового закриття державних підприємств та стрімкого зростання безробіття розвиток малого підприємництва може створити багато можливостей для працевлаштування широких верств населення.

У більшості країн малими вважають підприємства, які відповідають певним ознакам, а саме якісним: підприємство є незалежним, ним керують власники або співвласники, його діяльність має переважно локальний характер і не може суттєво впливати на ціни та обсяги виторгів у своїй галузі, та кількісним: законодавчо встановленим критеріям. Загалом, у світі є понад 50 визначень малого підприємства. Кожна країна користується власним набором критеріїв, який відповідає особливостям розвитку її підприємницького сектору.

У малому бізнесі приватна форма власності є найефективнішою, оскільки вона створює оптимальне середовище для реалізації власних інтересів, дає право на вільне використання результатів своєї праці та організацію бізнесу. Приватна власність має своє призначення в економічній системі. Вона відіграє особливу роль, яку не можуть замінити інші. Існування приватної власності випливає із об'єктивних законів людської природи: індивід сприймає навколишній світ перш за все через призму власних потреб. Приватна власність дає кожному індивідуму свободу, оскільки встановлює межі, в яких він може діяти на свій розсуд, без тиску волі інших людей. Переважно приватні підприємства демонструють кращі показники діяльності, ніж державні. В цілому світовий досвід свідчить, що колективна та державна форми власності не дуже "прижилися" на грунті малого бізнесу.

Сьогодні світова економіка переживає так званий "бум" малого підприємництва. Він зумовлений поглибленням спеціалізації та децентралізації виробництва; зростанням ролі послуг в економіці; проведенням приватизації та зменшенням регулюючої ролі держави у деяких галузях, забезпеченням державою свободи підприємницької діяльності, розширенням державної підтримки малого бізнесу, тощо.

Стрімке зростання продуктивності праці протягом останніх десятиліть призводить до поступового зменшення кількості зайнятих на підприємствах. Протягом останніх двадцяти років виробіток на одного робітника майже подвоївся. Завдяки науково-технічному прогресові з'являються нові механізми, які щоразу більше заміняють людську працю. Зростання чисельності безробітних та популярності надомного бізнесу сприяє збільшенню кількості осіб, які відкривають своє діло.

У ринковій економіці мале підприємництво виконує цілу низку життєво важливих функцій: МП відіграють особливу роль у розвитку торгівлі, сфери послуг, громадського харчування, виробництва товарів народного споживання; сприяють формуванню конкуренції та протистоять монополістичним тенденціям; створюють велику частку товарів в економіці; сприяють вирішенню проблеми зайнятості; задовольняють специфічні потреби споживачів, формують індивідуальний попит; роблять значний внесок у науково-технічний прогрес; забезпечують базу для становлення середніх та великих підприємств у майбутньому; пом'якшують економічні кризи; підтримують соціальну та політичну стабільність, утверджують демократизм у бізнесі, тощо.

Проте малий бізнес має і деякі недоліки. Невеликий обсяг операцій лімітує можливості малого підприємства розширювати свою діяльність, а також вести великі наукові розробки. МП відрізняються підвищеною вразливістю до коливань ринкової кон'юнктури, що призводить до частих розорень та банкрутств. Відповідно працівники малих компаній є менш соціально захищеними, ніж на великих фірмах.

Малий бізнес також виступає чинником реформування та демократизації у перехідній економіці. Він відіграє провідну роль у побудові ринкового господарства та підвищенні рівня життя населення. Мале підприємництво забезпечує структурну перебудову монополізованої економіки, розвиток обслуговуючих галузей, поповнює ринок праці робочими місцями, тощо. Утвердження і розвиток приватної власності, свободи підприємницької діяльності неможливі без малого бізнесу. Тому становлення МП є одним із надзвичайно важливих та пріоритетних напрямків процесу реформування країни.

Розглянемо специфіку розвитку малого підприєсництва у Великобританії. Підйом малого бізнесу в 80-і роки пояснюється рядом обставин. Серед них найбільш важливі - структурно-технологічна перебудова виробництва і швидкий розвиток “економіки базуючої на знаннях”. Підйому малого підприємництва сприяла політика консервативного керування, значні фінансові пільги, створення розгалуженої мережі спеціалізованих програм, консультативних служб, курсів по вивченню техніки бізнесу. А також, швидкий темп зростання малого бізнесу нерозільний від загальної економічної ситуації в країні. А вона була благоприємною і з 1982 року іде неперервний ріст економіки; об'єм ВНП за 1985-1990 р.р. виріс на 20%; пройшло оздоровлення фінансів; інфляція знизилась до 5-7%

Зараз особливо велика рольмалого бізнесу в сфері організаційних і технологічних нововведень. Вони дають швидший рух найновішим технічним і комерційним ідеям, випуску високотехнологічної продукції, він виступає провідником науково-технічного процесу.

Частина малого підприємництва являється особливим і причому важливим сегментом господарства країни. Малі підприємства діють в промисловому виробництві, в готельному господарстві і в громадському харчуванні, в сфері побутових послуг, професійних і ділових послуг, будівництві. Із загального числа приватних компаній на долю малих приходиться : в торгівлі - 65%, в будівництві - 38%, в обробній промисловості - 27%, в секторі побутових послуг - 23%, в сфері охорони здоров'я - 18%, в секторі ділових послуг - 13%, в транспорті і комунальних послугах - 10%.

Дослідження виділяють три моделі розвитку малого підприємництва: консервація масштабів діяльності із збереженням статус-кво; повільне розширення ділової активності; швидка експансія малих фірм і обернення їх в середні, а потім і в крупні компанії.

Підтримка малого бізнесу була одною із основних цілей економічної політики. В економічній політиці направленій на створення благоприємної атмосфери для підприємницької активності, провідними можуть рахуватися законодавчі міри в області оподаткування. Найбільш важливі серед них - скорочення податків на малі підприємства, на капіталовкладення в нові сфери бізнесу,особливо пов'язані з високим рівнем ризику, зниження податкової ставки на інвестування, розширення практики надання податкових знижок підприємцям. До цього слід додати зниження всіх ставок індивідуального подоходного податку, в тому числі базисної податкової ставки на 10% і вищої на 60%, а також збільшення “порогу” заробітної плати, що підлягає найбільшому оподаткуванню.

Розвитку малого підприємництва сприяв також масовий розпродаж муніципальних будинків і квартир, що полегшило організацію малого бізнесу і індивідуальну трудову діяльність.

В країні сформувалась і успішно діє розгалужена система організацій, які дають за невисоку плату або ж безплатно консультативні послуги, науково-технічну інформацію і рекомендації. Серед них “Служба малих фірм”; “центри праці”, що допомагають безробітним в організації своєї справи; комунальні об'єднання і ініціативні групи, котрі допомагають розвитку місцевого підприємництва. Фінансову допомогу малим бізнесменам надають національні та місцеві банки, державно-підприємницькі структури, різнобічні програми підтримки підприємництва. Існує цілий ряд спеціалізованих програм підтримки малого підприємництва, призначеного для різних категорій населення, представників різних професійних груп, включаючи спеціалістів і людей, які не мають спеціальної підготовки, чи відповідної кваліфікації. Важливе місце має захід проведений в 1983 році, який називався “Схема підтримки підприємництва”, ціль якого - залучити безробітних від 18 років до пенсійного віку, немаючі роботи білше 13 тижнів і володіючи капіталом не менше 1 тисячі фунтів стерлінгів для інвестування в бізнес. Велику увагу держава приділяє створенню умов для молодіжного підприємництва. Діюча програма “Молоді підприємці” надає фінансову допомогу, юридичну, коультативну молдіжним кооперативам і молодим людям. Вони отримують на пільгових умовах позики, звільняються від подоходного податку на капітал, нерухомість, ділові операції.

РОЗДІЛ 2 ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМНИЦТВА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ РЕГІОНІ

2.1 Основні моделі соціально-економічного розвитку країн Західної Європи

В найбільш загальному плані Європейський регіон можна поділити на дві великі частини: Західна Європа та Центральна та Східна Європа. Така диференціація повязана зі ступенем розвику, характеристикою економічних систем та економічної політики, що проводиться урядами країн цих субрегіонів. В сучасній літературі країни першої групи відносять до країн з ринковою економікою, країни другої групи характеризують як постсоціалістичні, а частіше - країни з перехідною економікою. Внаслідок збільшення розриву в темпах розвитку і успішності економічних реформ в країнах з перехідною економікою відбувся процес дезінтеграції колишніх партнерів по Раді Економічної взаємодопомоги і утворення угрупувань країн, що відрізняються як за географічним положенням, так і за рівнем розвитку економіки. В економічній літературі закріпилося розмежування колишніх соціальстичних країн Європи як субрегіон Центральної та Східної Європи і країни колишнього СРСР. З другої підгрупи в першу чергу нас цікавлять ті країни колишнього СРСР, які відносяться до Європейського регіону (Росія має специфічний статус. За статистичними звітами ООН її відносять до країн регіону ЦСЄ, за звітами ж МФО - це центрально- азіатська країна) Україна, Білорусь, Молдова. Стан і ступінь розвитку економік країн Західної та Центральної та Східної Європи встановлюються не лише географічними та економічними умовами, а й моделями соціально-економічного розвитку, що покладені в основу економічних програм і економічною політикою цих країн. Ці моделі розрізняються за ступенем застосування державних та ринкових важелів.

Можна виділити три основні економічні моделі за якими розвивалися країни західної Європи:

1. Німецька модель (неоліберальна модель). З 1948 року втілювалася урядом Ерхарда у процесі післявоєнної реконструкції Німеччини. Офіційно ця модель була проголошена, як модель соціального ринкового господарства.

Основні засади моделі:

а). Побудова підприємств трудові відносини на яких основані на соціальному порядку. Корисність співробітників оцінювалася не лише з економічної точки зору.

б). Створення досконалого конкурентного середовища. Забезпечення зайнятості, соціальних гарантій та безпеки робітників на максимально можливому рівні.

в). Сворення міцного середнього прошарку населення. Врівноваження і стабілізація доходів населення не через адміністративні, а через ринкові економічні заходи.

г). Встановлення мінімальних доходів, гарантій та заробітної плати.

д). Встановлення міцної системи соціального забезпечення і соціального страхування, які знаходяться під контролем та гарантуються державою. Виконання цієї умови забезпечується через чітку систему оподаткування, високих ставок податку.

е). Мінімальне пряме втручання держави в економічні реформи та валютну політику. Недоліком такої системи є виникнення певного прошарку людей, який існує за рахунок системи соціального забезпечення і не приймає адекватногї участі у створення ВВП.

2. Європейсько-кейнсіанська модель - спирається на тезу про необхідність підтримки і стимулювання сукупного попиту в економіці (Великобританія, Франція, Італія). Економічна політика, що спирається на дану модель, характеризується наступними рисами:

А). Сукупний попит легше піддається контролю, коли державний сектор або державна власність відіграються значну роль у структурі виробництва.

Б). Бюджет та фіскальна політика використовуються як ключовий інструмент впливу на сукупний попит і напрямки розвитку економіки.

В). Узгодження рівня доходів в економіці між урядом, підприємствами та профспілками.

Г).Наявність індикативного планування в економіці. (Державі відводиться роль контролера та спостерігача на відміну від імперативного планування, коли державні рішення мають дерективний характер).

Ця модель може створювати неефективних виробників і є негнучкою до фундаментальних змін. Вона панувала в Великобританії до середини 80-х. З приходом до влади М. Тетчер почався процес зниження ролі державного сектора у сукупному виробництві, роздержавлення і приватизація.

3. Шведська, Скандинавська модель (соціально-демократична).

Скандинавські країни, Португалія, Греція, Іспанія.

Характерними ознаками цієї моделі є:

Досягнення максимального рівня зайнятості.

Підтримка постійно високих темпів економічного зростання за державної підтримки.

Справедливий розподіл добробуту, створення міцного суспільного сектора, що охоплює сфери побуту, освіти, житлового будівництва, охорони здоровя та пенсійного забезпечення. Активна участь держави у розробці та реалізації соціальних програм.

Встановлення і підтримка високих стандартів життя і доходів населення.

Створення міцної системи місцевого самоврядування.

Скоординована політика уряду, підприємців та профспілок у забезпеченні максимального рівня зайнятості і високих стандартів оплати праці.

Високі податки та висока податкова база.

Державна підтримка зовнішньої торгівлі і забезпеченні рівноваги платіжного балансу.

4. Європейські країни з перехідною економікою (концепції переходу до ринкової економіки).

Ключовою передумовою успішного переходу колишніх соціалістичних країн до ринкової системи є стабілізація економіки.

В контексті моделі економічної трансформації в країнах субрегіону :

Неоліберальна модель ( Польща, Чехія , Словенія, Ховатія, Латвія, Литва, Естонія, СРЮ).

Характерні риси моделі:

Швидкі (радикальні) реформи, прискорена приватизація і перехід до ринкових важелів розвитку економіки;

Скорочення державного сектору і державного втручання в соціальну сферу;

Активний процес роздержавлення підприємств, надання переваги приватній власності.

Сприяння утворенню конкурентного середовища;

Лібералізація цін і орієнтація на вільний ринковий механізм ціноутворення;

Реструктуризація і ліквідація нерентібельних підпрємств і підприємств-банкрутів.

2.2 Державне регулювання економіки та підприємництва у західноєвропейських країнах