Механізм державного регулювання оплати праці та соціального захисту в умовах ринкової економіки

5

ЗМІСТ

Вступ

1. Державне регулювання соціальної політики

1.1 Соціальна політика держави: цілі, пріоритети, принципи

1.2 Механізм державного регулювання соціальної політики в Україні в ринкових умовах господарювання

1.3 Шляхи удосконалення державної політики в галузі соціального захисту населення

2. Державне регулювання оплати праці в ринкових умовах

2.1 Соціально-економічна сутність заробітної плати

2.2 Необхідність та інструменти державного регулювання оплати праці

2.3 Сучасний стан державного регулювання оплати праці в Україні та шляхи його удосконалення

Висновок

3. Виконання практичних розрахунків економічних показників

Використана література

Додаток А - Середній розмір місячної пенсії та кількість пенсіонерів

Додаток Б - Працевлаштування не зайнятих трудовою діяльністю громадян за видами економічної діяльності

Додаток В - Заборгованість із виплати заробітної плати у 2005 - 2009 роках

Додаток Г - Індекси реальної заробітної плати за регіонами у 2009 році

Додаток Д - Динаміка середньомісячної заробітної плати по регіонах у 2005-2008 роках

Додаток Ж - Середня заробітна плата за видами економічної діяльності за місяць у 2009 році

ВСТУП

В ринкових умовах господарювання в країнах створюються нові соціальні та економічні відносини у суспільстві. Важлива роль відводиться питанням організації оплати праці та соціального захисту, тому що прогрес суспільства та його конкретних субєктів реалізується перш за все через створення необхідних передумов для економічного оздоровлення, стабільного становища людини впродовж усієї трудової діяльності й після її завершення. Саме це і визначає актуальність вибраної теми.

Метою даної курсової роботи є вивчення і аналіз механізму державного регулювання оплати праці та соціального захисту в умовах ринкової економіки.

Для реалізаії поставленої мети необхідно поставити та вирішити цілий комплекс завдань. Серед них доцільно виділити слідуючі: дослідити сутність і складові елементи організації оплати праці; показати структуру заробітної плати; оцінити форми та системи оплати праці в Україні; детально дослідити елементи механізму державного регулювання соціального захисту; провести аналіз методів проведення соціальної політики, а також якісних змін в них, зроблених державою заради досягнення дійсно ринкових відносин.

Предметом дослідження є структурні елементи соціальної політики держави, в тому числі і механізм державного регулювання оплати праці, як одного з головних чинників суспільного відтворення.

Об'єктом даної курсової роботи є вся сукупність соціально-економічних гарантій, забезпечених державою, які є суспільно необхідними і без яких, по-суті, не можливо створити демократичну державу зі стійкою і розвиненою економікою.

1. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАНЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

1.1 Соціальна політика держави: цілі, пріоритети, принципи

Вирішення проблем, пов'язаних із функціонуванням соціальної сфери, є преригативою держави як у сталій, так і в трансформованій економіці.

Соціальна сфера -- підсистема національної економіки, тобто явища, процеси, види діяльності та об'єкти, які пов'язані з забезпеченням життєдіяльності суспільства, людини, задоволенням їхніх потреб, інтересів.

Соціальна політика:

1) діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності у країні;

2) система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання.

Суб'єкти соціальної політики, як і соціального управління взагалі, різняться домінуючим впливом. Багатогранна структура таких суб'єктів, складність їх взаємовідносин у процесі реалізації соціальної політики передбачають чіткий розподіл між ними завдань, функцій та компетенції. Суб'єкти соціальної політики потребують підтримання необхідного співвідношення між її складовими, застосовуваними формами та засобами впливу на об'єкт, а також узгодження зусиль державних, політичних, громадських, господарських та інших організацій, трудових колективів і єдності інституціональних та інших суб'єктів. Це потребує виокремлення в системі основного координуючого суб'єкта, який поєднував би зусилля і багатогранну діяльність інших учасників цього процесу. Серед інституціональних структур ( інституціоналізація -- це процес впорядкування і формалізації соціальних зв'язків), які здійснюють соціальну політику в цій сфері, вирішальну роль відіграє держава. Держава є основним суб'єктом соціальної політики, що покликаний виконувати координуючу, організуючу роль у регулюванні процесів функціонування та розвитку соціального буття. За потенціалом держава як суб'єкт соціальної політики переважає можливості інших суб'єктів цього процесу.

Державне регулювання соціальних процесів -- вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.

Соціальна політика держави включає[15]:

1) регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);

2) вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

3) розподіл і перерозподіл доходів населення;

4) формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

5) створення системи соціального захисту населення;

6) забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);

7) захист навколишнього середовища тощо.

Системотворчий характер соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика виступає елементом:

1) життєздатності суспільства;

2) стабілізації та розвитку суспільства;

3) консолідації суспільства.

До моделей соціальної політики держави відносять нижче викладені.

Модель розвитку соціальної сфери і соціального захисту в адміністративно-командній економіці -- превалювання ідеї вторинності соціальної сфери щодо виробництва; жорсткий контроль державою соціальних відносин; зрівняльний принцип розподілу (егалітаризм), низький рівень доходів; визнання зарплати, отриманої на державних підприємствах, їх основним джерелом; заохочення колективних форм споживання, у тому числі в "натуральному вираженні" (надання безоплатного житла, відпочинку, соціальних послуг тощо), на шкоду більш ринковим грошовим трансфертам; незацікавленість в особистих збереженнях та інвестуванні.

Американська модель соціальної політики -- найбільш лібералізований варіант, який базується на принципі відокремлення соціального захисту від вільного ринку й обмеженні захисту лише тих, хто не має інших доходів, крім соціальних виплат. При цьому забезпечується досить високий рівень і якість життя основної частини населення.

Шведська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші країни) -- найбільш соціалізована модель, тобто економіка найбільшою мірою працює на задоволення потреб членів суспільства. Вона відзначається надзвичайно високою часткою ВВП, яка розподіляється через бюджет (понад 50%), акумулюванням у руках держави значних фінансових ресурсів, домінуванням ідеї рівності та солідарності у здійсненні соціальної політики, активною упереджувальною політикою, профілактичними заходами у сфері зайнятості, жорсткою політикою доходів, високим рівнем соціального захисту населення, що забезпечується в основному за державні кошти. Тут соціальна політика тісно пов'язана з державним регулюванням економіки, яке має чітко виражену соціальну спрямованість, тобто соціальна політика виступає як мета економічної діяльності держави.

Німецька модель (ФРН, Франція, Австрія) характеризується високими обсягами ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет (близько 50%), створенням розвиненої системи соціального захисту на основі залучення коштів держави та підприємців.

Японська модель соціальної політики передбачає проведення політики вирівнювання доходів, особливу політику використання робочої сили (система довічного найму з певними сучасними модифікаціями), домінування психології колективізму, солідарності в доходах, досягнення консенсусу між різними суб'єктами у вирішенні соціально-економічних проблем, виділення питань підвищення життєвого рівня населення в ранг національних пріоритетів.

Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) виступає як проміжна між лібералізованою американською і соціальне орієтованою шведською та німецькою моделями. Для неї характерним є активніше, ніж для першої моделі, регулювання соціальних процесів з боку держави, проте нижчий, ніж в останніх двох моделях, рівень оподаткування і перерозподіл ВВП через держбюджет (не більше 40%). Крім того, має місце приблизно рівний розподіл витрат на соціальне забезпечення між державою та приватним сектором, пасивна державна політика на ринку праці.

До цілей соціальної політики в умовах ринкової економіки можна віднести наступні :

1)Стратегічного характеру:

а) наповнення реформ соціальним змістом;

б)розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формування громадянського суспільства;

в)активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері;

г)забезпечення гідних і безпечних умов життя та праці, зростання добробуту громадян;

д)створення кожній людині можливостей реалізувати її здібності, одержувати доход відповідно до результатів праці, компетентності, таланту;

ж)стимулювання мотивації до трудової та підприємницької діяльності, становлення середнього класу;

к)забезпечення відтворення населення, оптимізація ситуації на ринку праці;

л)гармонізація відносин між різними соціальними групами, формування почуття соціальної солідарності;

м) формування ефективної системи соціального захисту населення;

н) реформування пенсійної системи;

п) розвиток соціальної інфраструктури, створення умов для виховання, освіти, духовного розвитку дітей, молоді; зміцнення сім'ї, підвищення її ролі у суспільстві.

2) Поточного характеру:

а) погашення заборгованості з заробітної плати та соціальних виплат;

б) забезпечення прожиткового мінімуму;

в) боротьба з бідністю, надання адресної допомоги;

г) захист громадян від інфляції за допомогою своєчасної індексації доходів;

д) обмеження безробіття та стимулювання зайнятості населення;

ж) створення екологічно та соціальне безпечних умов життя;

к) запобігання соціальній деградації тощо.

1.2 Механізм державного регулювання соціальної політики в Україні в ринкових умовах господарювання

Соціальний захист в Україні реалізується через матеріальне забезпечення економічно активного населення (шляхом соціального страхування); пенсійне забезпечення; соціальну допомогу найбільш вразливим категоріям; матеріальну допомогу сім'ям з дітьми; компенсації, індексації та пільги населенню; соціальне обслуговування тощо. Таким чином, соціальний захист здійснюється за допомогою соціального забезпечення та соціальної допомоги.

Згідно зі ст. 46 Конституції України [1] "соціальний захист" включає в себе таку важливу складову, як "соціальне забезпечення", яке відображає в собі одну з форм розвитку інституту соціального захисту.

Соціальне забезпечення здійснюється у випадках тимчасової непрацездатності, вагітності та пологів, догляду за дитиною-інвалідом, хвороби; досягнення пенсійного віку, безробіття, смерті годувальника, нещасного випадку на виробництві, професійного захворювання тощо.

На відміну від соціального забезпечення питання про надання соціальної допомоги розглядається індивідуально, згідно чинного законодавства і стосовно людей, що в силу різних обставин суттєво знизили свій рівень життя. Соціальна допомога - це система заходів для покращення стану певних соціальних прошарків шляхом соціальних програм та забезпечення діяльності мережі відповідних соціальних закладів. При прийнятті рішення про соціальну допомогу враховується матеріальний стан людей. Прикладом соціальної допомоги, в якому втілилися її характерні особливості, є державна Програма житлових субсидій.

Більш глибоке вивчення соціального захисту потребує проведення аналізу його організаційно-правової структури, яку можна представити у вигляді чотирьохрівневої системи: [9]

1) рівень державного управління містить заходи та дії глобального характеру, спрямовані на управління соціальним захистом усього населення України, визначає загальну лінію розвитку соціального захисту населення;

2)рівень галузевого управління - являє собою соціальний захист за професійною ознакою, включає мережу відомчих соціальних установ, де заходи носять прикладний характер;

3)рівень регіонального управління - включає заходи щодо соціального захисту населення, які враховують регіональну специфіку, природні умови, соціально-економічне розміщення продуктивних сил, етнічно-національні фактори та містить конкретні регіональні програми соціального захисту населення, що узгоджуються з державними;

4)місцеве управління соціальним захистом - включає заходи, спрямовані на реалізацію соціального захисту на рівні міст і районів, що носять винятково прикладний характер.

Державна соціальна політика на загальнонаціональному рівні реалізується за допомогою державних органів соціального захисту. До законодавчих органів відносяться Президент України, Верховна Рада, комітети Верховної Ради України з питань соціальної політики і праці, зі справ пенсіонерів, ветеранів і інвалідів. Безпосереднє управління соціальним захистом населення України здійснюється за допомогою виконавчих органів державного рівня: Кабінет Міністрів України, Міністерство праці та соціальної політики, Рада у справах інвалідів при КМУ, Управління з питань соціальної політики при КМУ та ін.

Галузеве управління соціальним захистом здійснюється міністерствами і відомствами України. Органи соціального захисту представлені профспілками, компетенція яких поширюється на підприємства галузей. Заходи щодо соціального захисту працівників знаходяться в компетенції підприємств і регулюються за допомогою колективних трудових договорів.

Основною задачею регіонального управління соціальним захистом є реалізація державної соціальної політики в окремих адміністративно-територіальних одиницях України. Для цього в структурі органів місцевого самоврядування створені відділи і управління по соціальному захисту населення.

Місцеве управління соціальним захистом населення діє в рамках регіонального. Система органів управління складається з районних і міських установ соціального захисту, аналогічних за змістом регіональним органам. Місцевий рівень є останнім у вертикалі системи соціального захисту населення і виконує специфічну роль сполучної ланки між об'єктом соціального захисту - населенням - і всією системою соціального захисту.

Важливими характеристиками системи соціального захисту слід вважати соціальне страхування та соціальний ризик.

Згідно з Законом України "Про страхування", страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів[6].

Система державного соціального страхування - це система прав, обов'язків і гарантій, що передбачає надання громадянам соціального захисту за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхових зборів громадян і підприємств, установ і організацій, що використовують найману працю, а також за рахунок бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Задачею соціального страхування є "захист прав і інтересів громадян, що мають право на пенсію, а також на інші види соціального захисту, що включають право на їхнє забезпечення у випадку хвороби, постійної або тимчасової втрати працездатності, безробіття з незалежних від них обставин, народження дитини, необхідності догляду за малолітньою дитиною або дитиною-інвалідом, хворим членом родини, у випадку смерті громадянина і членів його родини та ін."

Основні поняття, суб'єкти і об'єкти страхування, принципи управління, структура та елементи системи загальнообов'язкового державного соціального страхування, що запроваджується в Україні, визначено Основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування [6].

Діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.

Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.

Законодавство про соціальну захищеність інвалідів в Україні складається з Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"[4] та інших актів законодавства, що видаються відповідно до нього. Загальні права інвалідів сформульовані в Декларації ООН "Про права інвалідів".

Важливою ланкою соціального захисту населення є програми працевлаштування і перекваліфікації. При введенні в дію цих програм беруть участь держава і підприємці. Держава витрачає на реалізацію програм перекваліфікації велику частину засобів.

В Україні законодавчу основу програм захисту населення закладено в законі України “Про зайнятість” і Державній програмі зайнятості[15].

У цій програмі передбачений комплекс мір, спрямованих на збереження високого рівня зайнятості, зміну структури робочих місць за рахунок вивільнення частини працівників з безперспективних у перспективні галузі і збільшення зайнятості в сфері нематеріального відтворення, підвищення загальноосвітнього, кваліфікованого рівня робочої сили. Більш конкретно ставиться задача створення додаткових робочих місць у західних областях України (де існує надлишок робочої сили), формування держзамовлення на проведення суспільних робіт з метою поліпшення навколишнього середовища, розвитку мережі доріг і створення соціальної інфраструктури населених пунктів; забезпечення професійної підготовки і перекваліфікації робочої сили; забезпечення зайнятості тим громадянам, яким необхідна соціальний захист (молодь, інваліди й ін.); формування інфраструктури ринку робочої сили (оснащення відповідною технікою центрів зайнятості, утворення інформаційно-довідкової системи зайнятості населення і т.д.).

Одним з елементів соціального захисту населення при планово-ринковій економіці є правове регулювання найманої праці, що здійснюється шляхом законодавчого встановлення мінімального рівня заробітної плати, пенсій, порядку здійснення колективних договорів стосовно умов праці, оплата робочої сили, соціального страхування, відпусток і т.д.

Надзвичайно важливою ланкою системи соціального захисту населення є індексація грошових доходів відповідно до рівня цін. Вона застосовується у всіх розвитих країнах. В окремих країнах деякі профспілки домагалися повної компенсації росту цін. В Україні така компенсація є дуже незначною, що ставить велику частину населення за рису виживання.

1.3 Шляхи удосконалення державної політики в галузі соціального захисту населення

В умовах трансформаційних процесів, що проходять в національній економіці виникають певні соціальні небезпеки та ризики. Тому держава мусить стати соціальним амортизатором цих процесів і водночас здійснювати активну соціальну політику.

Призначення соціальних амортизаторів:

1) нівелювання дестабілізуючих наслідків ринкової економіки;

2) запобігання соціальної напруги;

3) забезпечення м'якої адаптації суспільних структур.

Теперішня ситуація показує, що держава має більш розвивати соціальне страхування, перейти від бюджетного до страхового принципу фінансування значної частини видатків на соціальну сферу. Йдеться про створення нових механізмів управління коштами соціального страхування на основі паритетності представників від застрахованих осіб, роботодавців та держави, забезпечення діяльності системи на засадах гласності, прозорості та доступності для всіх верств населення. Необхідно запровадити нову систему пенсійного забезпечення, а також вирішити весь комплекс законодавчих, фінансових та організаційних проблем щодо запровадження загальнообов'язкового медичного страхування.

Потребує суттєвого удосконалення діюча система пільг та допомоги, яка є надто розгалуженою, фінансово необґрунтованою, значною мірою декларативною, непрозорою та соціально несправедливою: порядок надання пільг регулюється понад 40 нормативно-правовими актами. Згідно з діючим законодавством налічується близько 30 пільгових категорій і понад 20 різних видів пільг. Пільги набули настільки широкого поширення, що на кожного мешканця країни припадає більше одного випадку використання пільг. Розрахунки Міністерства фінансів України вказують на те, що діюча система пільг орієнтована здебільшого на забезпечене населення - якщо на одного бідного в середньому припадає 8,2 грн. на місяць у вигляді пільг, то на одного небідного - відповідно 19,1 грн. Як наслідок - пільги, допомоги та субсидії поглиблюють диференціацію в доходах.[14]

Неефективною на сьогодні є система адресної соціальної допомоги, для чого необхідно забезпечити:

1) диференціацію максимального рівня допомоги для різних категорій населення, зниження максимального рівня допомоги для працездатних верств населення та підвищення максимального рівня допомоги для соціально вразливих верств населення, передусім бідних сімей з дітьми за умови одночасного стимулювання зайнятості батьків;

2) посилення адресності соціальних виплат, що потребує вдосконалення методики визначення права сім'ї на адресну допомогу, законодавчого врегулювання критеріїв оцінки рівня життя претендентів на адресну допомогу, створення єдиної бази даних отримувачів усіх видів соціальної допомоги, поліпшення поінформованості населення стосовно права на отримання адресної допомоги, перевірки реального рівня життя претендентів на соціальну допомогу;

3) активізацію виявлення нужденних, передусім серед неблагополучних сімей з дітьми, уніфікацію видів соціальної допомоги, зведення їх до однієї адресної виплати з пріоритетним призначенням адресної допомоги окремим категорій; відповідно до цього необхідно реформувати систему субсидій на житлово-комунальні послуги і паливо, переорієнтувати її на єдину адресну виплату;

4) запровадження моніторингу оцінки ефективності дії інституту адресної допомоги, забезпечення оптимального співвідношення між державними витратами на соціальні цілі та змінами ситуації з бідністю, систематичне коригування системи пріоритетів надання адресної допомоги відповідно до змін ситуації з бідністю.

Отже, нова філософія державної соціальної політики має полягати в тому, що не слід відмовлятися від держави як її суб'єкта, а докорінно змінити зміст і форми її діяльності в цій сфері суспільного буття. В основу такої філософії мають бути покладені вироблені державою загальні принципи та орієнтири щодо реалізації соціальної політики, які б забезпечували людині, соціальним спільностям право на повноцінний соціальний розвиток. Держава повинна не нав'язувати спущені "згори" форми, способи розв'язання соціальних проблем виходячи з якоїсь уніфікованої програми чи жорсткого шаблону, а раз і назавжди відмовитись від функції оперативного втручання в ті чи інші сфери життєдіяльності людини, функціонування соціального буття, що сприяють його збагаченню. Важливим у державному регулюванні процесів, що впливають на розвиток соціального, має стати принцип диференційованого підходу, який виходив би не з одноманітності, а з багатогранності, розмаїття життя певної соціальної спільності, ураховував неповторність кожної конкретної ситуації, проблеми, специфіку виникнення й прояву суперечності у певній сфері. Для держави, яка здійснює регулятивну діяльність із соціального розвитку, що відбувається на засадах загальних принципів, політика у сфері соціальних відносин має стати політикою людини, в основу якої покладено соціальну ініціативу, самодіяльність людини. Держава повинна створювати умови для найпродуктивнішої самореалізації такої ініціативи, творчості у сфері соціального самоутвердження. Водночас державне регулювання досліджуваного процесу має враховувати, що та чи інша ініціатива "знизу", соціальна самодіяльність, самореалізація поряд з прогресивними, творчими моментами містить деструктивні моменти.

2. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОПЛАТИ ПРАЦІ В РИНКОВИХ УМОВАХ

2.1 Соціально-економічна сутність заробітної плати

Політика в області оплати праці є складовою частиною управління підприємством, і від неї значною мірою залежить ефективність його роботи, тому що заробітна плата є одним із найважливіших стимулів у раціональному використанні робочої сили.

У літературі відсутнє загальноприйняте трактування заробітної плати.

Заробітна плата - це виражена в грошовій формі частина національного доходу, що розподіляється по кількості і якості праці, витраченої кожним працівником, що надходить у його особисте споживання.

Заробітна плата - грошове вираження вартості робочої сили, що виступає у формі заробітку, виплаченого власником підприємства працівнику за виконану роботу.

Заробітна плата - це винагорода за працю.

Заробітна плата - це частина витрат на виробництво і реалізацію продукції, що йде на оплату праці працівників підприємства.

У відповідності зі СТ.94 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі яку згідно з трудовим договором власник або уповноважений ним орган сплачує працівнику за виконану роботу або зроблені послуги [3].

Заробітна плата працівника, незалежно від виду підприємства, залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці і кінцевих результатів господарської діяльності підприємства, регулюється податками і максимальним розміром не обмежується.

Як соціально-економічна категорія заробітна плата служить основним засобом задоволення особистих потреб працюючих, економічним важелем, що стимулює розвиток суспільного виробництва, ріст продуктивності праці, скорочення витрат на виробництво, засіб перерозподілу кадрів по галузях.

Розрізняють номінальну і реальну заробітну плату.

Номінальна заробітна плата - це нарахована та отримана працівником заробітна плата за його працю за визначений період.

Реальна заробітна плата - це кількість товарів і послуг, які можна придбати за номінальну заробітну плату; реальна заробітна плата - це "купівельна спроможність" номінальної заробітної плати.

Реальна заробітна плата знаходиться у співвідношенні з номінальною:

Таким чином, перевищення інфляції в порівнянні з ростом номінальної заробітної плати приводить до зниження реальної заробітної плати, і навпаки. При відсутності інфляції ріст номінальної заробітної плати означає такий же ріст і реальної заробітної плати. Крім того, необхідно мати на увазі, що якщо ціни не повною мірою враховують якість продукції, то реальна заробітна плата знаходиться у прямій залежності від якості продукції. Тому система оплати праці на кожному підприємстві повинна враховувати інфляційні процеси, які відбуваються.

Заробітна плата складається з основної (постійної) і додаткової (змінної) частин, а також заохочувальних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітки, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у виді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для працівників та посадових окладів для службовців. її розмір залежить від результатів роботи самого працівника.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установленої норми, за трудові досягнення і винахідництво, за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені діючим законодавством; премії, зв'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це винагорода за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові й матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які здійснюються понад установлені зазначеними актами норми.

Оплата праці кожного працівника регулюється податками, але максимальними розмірами не обмежується.

Особливе місце в системі оплати праці займає мінімальна заробітна плата, що являє собою законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівниками місячну, годинну норму праці. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності та господарювання.

Мінімальна заробітна плата на січень 2009 року складала 605 грн.[14]

Заробітна плата також класифікується по категоріях персоналу.

Основні функції заробітної плати:

1) відтворювальна (забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації);

2) стимулююча (націлює працівників до ефективної діяльності на робочих місцях);

3) регулююча (повинна бути диференційована за професіями і рівнем кваліфікації працівника, важливістю та складністю виконуваної роботи);

4) соціальна (повинна забезпечувати рівну оплату за однакову роботу, враховуючи принцип соціальної справедливості).

При розробці політики в області заробітної плати і її організації на підприємстві необхідно враховувати наступні принципи при оплаті праці:

1) справедливість, тобто рівна оплата за рівну працю;

2) урахування складності виконуваної роботи і рівень кваліфікації праці;

3) урахування шкідливих умов праці і важкої фізичної праці;

4) стимулювання за якість праці і сумлінне відношення до праці;

5) матеріальне покарання за допущений брак і безвідповідальне відношення до своїх обов'язків, що призвели до яких-небудь негативних наслідків;

6) випередження темпів росту продуктивності праці у порівнянні з темпами росту середньої заробітної плати;

7) індексація заробітної плати відповідно до рівня інфляції;

8) застосування прогресивних форм і систем оплати праці, що найбільшою мірою відповідають потребам підприємства.

2.2 Необхідність та інструменти державного регулювання оплати праці

Існування ринкових відносин не відміняють, а змінюють напрямки державного регулювання відносин розподілу, його характер і ведуть до появи нових форм управління цим процесом, які не припускають жорстких схем і адміністрування. Державне втручання необхідне для встановлення, тлумачення і забезпечення виконання умов і принципів розподілу доходів. В економічній системі, що грунтується на ринкових відносинах, втручання держави в організацію заробітної плати повинне мати переважно непрямий характер і соціально орієнтовану спрямованість. Регулюючий вплив держави повинен бути спрямований на забезпечення соціальних гарантій і умов для заробітку потрібних коштів з метою підвищення ефективності використання праці, узгодження і рівноправної реалізації інтересів всіх учасників трудових відносин.

Державний рівень заробітної плати полягає у законодавчому регулюванні оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення мінімальної заробітної плати, а також інших державних норм і гарантій; встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ і організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів, а також шляхом встановлення податків на доходи працівників.

Мінімальна заробітна плата -- один з важливих соціальних стандартів, який застосовується в усіх державах світу. Згідно зі ст. 95 Закону "Про оплату праці" мінімальна зарплата -- це законодавче встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт)[3].

До складу мінімальної зарплати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати. Мінімальна зарплата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності й господарювання.

Розмір мінімальної зарплати визначається з урахуванням: вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників у міру стабілізації та розвитку економіки країни; загального рівня середньої зарплати; продуктивності праці; рівня зайнятості та інших економічних умов.

Мінімальна зарплата встановлюється в розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості з розрахунку на працездатну особу (ст. 95 Закону "Про оплату праці")[3].

При встановленні мінімального рівня заробітної плати в документах МОП рекомендується враховувати потреби працівників і їхніх родин, вартість житла, соціальні пільги, рівень інфляції, а також показники, що впливають на рівень зайнятості.

За базу мінімального рівня заробітної плати приймають набір основних товарів і послуг, що задовольняють основні фізіологічні і соціальні нестатки окремої людини чи типових родин різного типу (з однією дитиною, двома й ін.).

Мінімальна зарплата відіграє важливу роль у тарифній системі оплати праці, оскільки виступає розрахунковою величиною для визначення розміру тарифної ставки робітника І розряду.

Світова практика виробила принаймні три варіанти соціального механізму мінімальної зарплати. Перший -- мінімальна заробітна плата виконує роль інструмента макроекономічної політики регулювання загальної заробітної плати, коли цей норматив використовується як основа мінімальних тарифних ставок як робітників, так і інших категорій працівників. Другий -- концепція базового рівня, коли мінімальна заробітна плата служить єдиним нижчим рівнем в оплаті праці всіх працівників, але вона не пов'язується з тарифними ставками і посадовими окладами та із загальною системою заробітної плати (використовують більшість країн з ринковою економікою -- Франція, Іспанія, Японія, Бразилія та ін.). Третій -- так звана еталонна мінімальна заробітна плата, коли вона виконує роль базового рівня, а також використовується як еталон для соціального забезпечення громадян.

У розвинутих країнах Заходу здійснюється пряме регулювання заробітної плати в держсекторі. Спеціальним законодавством установлюються права й обов'язки зайнятих у держапараті, військовослужбовців, виборних осіб.

Зарплата для найманих робітників регулюється за допомогою колективних договорів і тарифних угод. Більш широке коло питань регулюється колективними договорами. У них, крім оплати робочої сили, фіксуються тривалість робочого дня і відпусток, конкретні гарантії стосовно умов праці, доплати за понаднормові роботи, за надання додаткового харчування й ін. У тарифній угоді встановлюються мінімальний рівень заробітної плати в тих чи інших галузях і мінімальні гарантії рівня зарплати для працівників різної кваліфікації. Тарифна угода при участі представників підприємства і працівників складається за посередництвом держави і бере свідоцтво Міністерства праці. Це виступає гарантом його виконання. Під час дії тарифної угоди страйк вважається незаконним засобом рішення трудових суперечок.

Держава також здійснює регулювання інших норм і гарантій в оплаті праці. До таких норм належать оплата праці за роботу в понадурочний час; в святкові, неробочі й вихідні дні; в нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком, не з вини працівника; працівників, молодших 18 років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи та ін.

До гарантій для працівників належать оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для працівників, що направляються для підвищення кваліфікації, на медичне обстеження в медичний заклад; для переведених працівників за станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу в зв'язку з виробничою необхідністю; за час переведення на легшу роботу вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років; часу виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; у зв'язку з виконанням донорських обов'язків; встановлення гарантій і компенсацій працівникам при переїзді на роботу в іншу місцевість; службових відряджень; роботи в польових умовах та ін.

Усі вказані випадки в літературі об'єднуються поняттям "оплата праці при відхиленні від тарифних умов", тобто від виконання звичайних трудових обов'язків, зумовлених трудовим договором. Ці відносини регулюються КЗпП, а також іншими нормативно-правовими актами. Порядок і умови такої оплати не можуть бути змінені у бік погіршення й обмеження прав працівників, але можуть бути поліпшені за рахунок прибутку підприємства, додаткових коштів власника. Дотримання цих державних норм і гарантій є обов'язковим для підприємств і організацій всіх форм власності, та видів господарювання[2]. До сфери державного регулювання оплати праці належить також встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній комунальній адресності.

Оплата праці працівників бюджетних установ і організацій здійснюється на основі законодавчих та інших нормативно-правових актів України, соціально-партнерських угод, колективних договорів в межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних фондів.

Держава регулює фонд оплати праці підприємств-монополістів з метою недопущення штучного підвищення оплати праці саме внаслідок особливого, переважного положення таких підприємств в економіці України. Встановлено, що регулювання фондів оплати праці тут здійснюється шляхом щомісячного внесення до бюджету платежів з сум перевищення фактичного фонду оплати праці порівняно з розрахунковою величиною.

2.3 Сучасний стан державного регулювання оплати праці в Україні та шляхи його удосконалення

На сьогодняшній день економіка України знаходиться в кретичному становищі, яке було викликане економічною кризою, що охопила майже всі країни світу. Наслідками цієї кризи стали: зростання інфляції, масове скорочення людей на підприємствах (Рівень безробіття (за методологією МОП) в середньому за 9 місяців 2008р. складав 6,5% економічно активного населення працездатного віку), зросла заборгованість за виплатами заробітної плати (Сума невиплаченої заробітної плати на 1 лютого 2009р. становила 1525,1 млн.грн.), реальна заробітна плата найманих працівників у січні 2009р. порівняно з груднем 2008р. зменшилася на 19,4%, Рівень зареєстрованого безробіття, розрахований по відношенню до населення працездатного віку, на 1 березня 2009р. становив 3,2%.[14].

Логіка нової стратегії передбачає принципову корекцію політики доходів - перенесення основних акцентів соціальної політики насамперед на працюючу частину населення. Нинішнє заниження вартості робочої сили, як і недостатній рівень соціальних витрат, відчутно гальмує розвиток внутрішнього ринку, динаміку економічних процесів. Практично повністю втрачено стимулюючу функцію заробітної плати, її вплив на розвиток виробництва, науково-технічний прогрес. Економіка, що базується на низькій вартості робочої сили, не забезпечує високих стандартів споживання, процесів нагромадження, якісного відтворення робочої сили. За таких умов стримується й розвиток житлово-комунальної та соціальної сфер, зокрема формування страхових фондів, ресурсів пенсійного забезпечення та освіти. Тому, стратегічним завданням держави є поетапне підвищення частки оплати праці у структурі ВВП, випереджальне зростання реальної заробітної плати порівняно з іншими складовими доходів населення за допомогою таких інструментів, як забезпечення державного регульованого мінімального (заснованого на прожитковому мінімумі) рівня заробітної плати, застосування тарифного регулювання оплати праці, упорядкування системи оплати праці в бюджетних галузях на основі Єдиної тарифної сітки та інше.

Нагальним завданням формування і реалізації політики заробітної плати є підвищення рівня самоорганізації і консолідації роботодавців, посилення дієздатності системи соціального партнерства, розширення діалогу влади і бізнесу. В цьому контексті вирішуватиметься питання реформування структури органів соціального партнерства, зокрема на галузевому та регіональному рівнях, створення єдиного реєстру роботодавців.

Дуже важливе не тільки соціально-економічне, але й політичне значення має забезпечення реального рівня такої соціальної гарантії, як мінімальна заробітна плата. Попри всі ускладнення, які виникають у багатьох підприємств та держави в цілому при підвищенні розмірів мінімальної заробітної плати, встановлення заниженого реального рівня мінімальної заробітної плати може бути дуже небезпечні наслідки, у тому числі і в міжнародному плані. При формуванні механізму регулювання реального рівня доходів населення важливо передбачити також регламентацію припустимих пропорцій між доходами різних соціальних груп. Це необхідно для того, щоб рівень доходів громадян з фіксованими доходами (працівників бюджетної сфери, а також пенсіонерів, інвалідів, багатодітних сімей та інших категорій громадян, доходи яких забезпечуються за рахунок бюджету) надто не відставав від рівня доходів працівників виробничої сфери.

Роль держави у сфері регулювання заробітної плати повинна виявлятися також в організації перспективних наукових досліджень, вивчення і поширення прогресивного досвіду, науково-методичному забезпеченні формування і оновлення тарифної системи, ефективної системи нормування праці тощо.

Важливим завданням держави має бути сприяння проведенню переговорів між основними соціальними силами суспільства з метою врегулювання соціально-трудових відносин, запобігання масовим трудовим конфліктам. Держава в особі органів виконавчої влади має виступати як один із соціальних партнерів. За такої умови органи виконавчої влади заохочують до співпраці, координують дії соціальних партнерів, стежать за дотриманням спільно вироблених і узгоджених механізмів регулювання, а не визначають їх.

Одночасно необхідно утворювати правову базу для висновку колективних договорів і угод, рішення трудових суперечок, приведення у відповідність з нормами міжнародного законодавства Кодексу законів України про працю.

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши механізми державного регулювання оплати праці та соціального захисту в ринкових умовах господарювання, ми можемо стверджувати про те, що рівень цього регулювання дуже низький і малоефективний. Економічна криза, а також криза в політичній системі країни негативно вплинули на суспільне життя вцілому. Для того, щоб знайти вихід із даної ситуації політичним силам України потрібно об?єднатися і провести радикальні економічні реформи, у розгляді яких були б задіяні не тільки політики, а й авторитетні вчені.

Україна, яка знаходиться в іншій соціально-економічній і політичній ситуації, не повинна сліпо копіювати досвід економічно розвинених країн, з їх системою соціального захисту та соціальної політики в цілому, що склалася потягом кількох десятиліть. Наші уряд і Верховна Рада мають своє власне уявлення і про соціальні пріоритети, і про засоби досягнення їх. Проте не можна нехтувати накопиченим у світі досвідом вирішення соціальних проблем, треба його повсякчас аналізувати й використовувати для власних потреб.

Якщо не досягти реального зростання доходів, позитивне вирішення проблеми подолання бідності втрачає перспективу. Гарантований успіх залежатиме від того, якою мірою і якими заходами вдасться впорядкувати два процеси: підвищення доходів і динаміку цін. Це питання не тільки фінансово-бюджетного, а й реального сектора економіки. Для переважної більшості населення навіть стабілізації рівня реальних доходів означатиме подальшу деформацію споживчих пропорцій і стандартів. Як результат, відтворюватиметься негативна тенденція до звуження платоспроможного попиту на товари і послуги.

Реалізація цих, а в подальшому й інших заходів з удосконалення системи оплати праці та соціального захисту в Україні дозволило б наблизити величину частки зарплати у витратах на виробництво до рівня економічно розвинутих країн, а оплату робочої сили - до європейських стандартів. Це зіграло б важливу роль у підвищенні рейтингу нашої країни.



3. ВИКОНАННЯ ПРАКТИЧНИХ РОЗРАХУНКІВ ЕКОНОМІЧНИХ ПОКАЗНИКІВ

Частина 1

На підставі даних підприємства визначте місячний заробіток робітників бригади за погодинно - преміальною системою оплати праці; обґрунтуйте доцільність її використання.

Знайдемо погодинну тарифну ставку робітників:

1) Погодинна тарифна ставка ставка робітника ІІ розряду : 2,05*1,08=2,21 грн.

2) Погодинна тарифна ставка ставка робітника ІІІ розряду : 2,05*1,26=2,58 грн.

3) Погодинна тарифна ставка ставка робітника ІV розряду : 2,05*1,36=2,79 грн.

4) Погодинна тарифна ставка ставка робітника V розряду : 2,05*1,60=3,28 грн.

5) Погодинна тарифна ставка ставка робітника VІ розряду : 2,05*1,86=3,81 грн.

Знайдемо кількість відпрацьованих годин робітниками :

1) Кількість відпрацьованих годин (Анісімова Н.М.) : 22*8=176 г.

2) Кількість відпрацьованих годин (Бондаренко І.І.) : 21*8=168 г.

3) Кількість відпрацьованих годин (Величко Н.П.) : 22*8=176 г.

4) Кількість відпрацьованих годин (Іщенко М.І.) : 20*8=160 г.

5) Кількість відпрацьованих годин (Чурілина Л.М.) : 22*8=176 г.

Знайдемо суму основного заробітку робітників :

1) Сума основного заробітку (Анісімова Н.М.) : 176*3,28=577,28 грн.

2) Сума основного заробітку (Бондаренко І.І.) : 168*2,58=433,44 грн.

3) Сума основного заробітку (Величко Н.П.) : 176*2,21=388,96 грн.

4) Сума основного заробітку (Іщенко М.І.) : 160*2,79=446,40 грн.

5) Сума основного заробітку (Чурілина Л.М.) : 176*3,81=670,56 грн.

Знайдемо суму заробітної плати робітників з урахуванням премії :

1) Сума заробітної плати (Анісімова Н.М.) : 577,28*0,32+577,28=762,01 грн.

2) Сума заробітної плати (Бондаренко І.І.) : 433,44*0,30+433,44=563,47 грн.

3) Сума заробітної плати (Величко Н.П.) : 388,96*0,32+388,96=513,43 грн.

4) Сума заробітної плати (Іщенко М.І.) : 446,40*0,30+446,40=580,32 грн.

5) Сума заробітної плати (Чурілина Л.М.) : 670,56*0,32+670,56=885,14 грн.

Таблиця 3.1 ? Розрахунки по першій частині

Прізвище, ініціали робітників	Погодинна тарифна ставка, грн.	Кількість відпрацьованих годин, г.	Сума основного заробітку, грн.	Сума заробітної плати, грн.
1)Анісімова Н.М.	3,28	176	577,28	762,01
2)Бондаренко І.І.	2,58	168	433,44	563,47
3)Величко Н.П.	2,21	176	388,96	513,43
4)Іщенко М.І.	2,79	160	446,40	580,32
5)Чурілина Л.М.	3,81	176	670,56	885,14

Висновок: Погодинно - преміальну систему оплати праці доцільно використовувати тоді, коли потрібно позитивно вплинути на кількість та якість праці робітника. За цієї системи окрім тарифного заробітку працівник одержує премію за досягнення певних кількісних або якісних показників.

Частина 2

На підставі даних підприємства визначте місячний заробіток робітників бригади за відрядно - преміальною системою оплати праці. Вкажіть доцільність її використання.

Знайдемо погодинну тарифну ставку робітників :

1) Погодинна тарифна ставка робітника ІІ розряду : 1,10*2,10=2,31 грн.

2) Погодинна тарифна ставка робітника ІІІ розряду : 1,30*2,10=2,73 грн.

3) Погодинна тарифна ставка робітника ІV розряду : 1,40*2,10=2,94 грн.

4) Погодинна тарифна ставка робітника V розряду : 1,60*2,10=3,36 грн.

5) Погодинна тарифна ставка робітника VІ розряду : 1,80*2,10=3,78 грн.

Знайдемо розцінок за одиницю продукції :

1) Розцінок за одиницю продукції (Анісімова Н.М.) : 3,78/2=1,89 грн.

2) Розцінок за одиницю продукції (Бондаренко І.І.) : 2,31*0,4=0,92 грн.

3) Розцінок за одиницю продукції (Величко Н.П.) : 2,73*0,45=1,23 грн.

4) Розцінок за одиницю продукції (Іщенко М.І.) : 2,94/2=1,47 грн.

5) Розцінок за одиницю продукції (Чурілина Л.М. ) : 3,36*0,5=1,68 грн.

Знайдемо відсоток виконання плану робітниками :

1) Відсоток виконання плану (Анісімова Н.М.) : 630/600*100=105 %

2) Відсоток виконання плану (Бондаренко І.І.) : 460/500*100=92 %

3) Відсоток виконання плану (Величко Н.П.) : 500/500*100=100 %

4) Відсоток виконання плану (Іщенко М.І.) : 530/520*100=102 %

5) Відсоток виконання плану (Чурілина Л.М.) : 600/580*100=103 %

Знайдемо основну заробітну плату робітників :

1) Основна заробітна плата (Анісімова Н.М.) : 1,89*630=1190,70 грн.

2) Основна заробітна плата (Бондаренко І.І.) : 0,92*460=423,20 грн.

3) Основна заробітна плата (Величко Н.П.) : 1,23*500=615 грн.

4) Основна заробітна плата (Іщенко М.І.) : 1,47*530=779,10 грн.

5) Основна заробітна плата (Чурілина Л.М.) : 1,68*600=1008 грн.

Знайдемо заробітну плату робітників з урахуванням премій :

1) Заробітна плата (Анісімова Н.М.) : 0,03*1190,70*5+1190,70=1369,31 грн.

2) Заробітна плата (Бондаренко І.І.) : 423,20 грн.

3) Заробітна плата (Величко Н.П.) : 615 грн.

4) Заробітна плата (Іщенко М.І.) : 779,10*0,03*2+779,10=825,85 грн.

5) Заробітна плата (Чурілина Л.М.) : 1008*0,03*3+1008=1098,72 грн.

Таблиця 3.2 ? Розрахунки по другій частині

Прізвище, ініціали робітників	Погодинна тарифна ставка, грн.	Розцінок за одиницю продукції,грн.	Відсоток виконання плану, %	Основна заробітна плата, грн.	Заробітна плата, грн.
1)Анісімова Н.М.	3,78	1,89	105	1190,70	1369,31
2)Бондаренко І.І.	2,31	0,92	92	423,20	423,20
3)Величко Н.П.	2,73	1,23	100	615	615
4)Іщенко М.І.	2,94	1,47	102	779,10	825,85
5)Чурілина Л.М.	3,36	1,68	103	1008	1098,72

Висновок : Відрядно - преміальну систему оплати праці використовують тоді, коли робітникам за певні досягнення у праці передбачене спеціальне преміювання. За такої системи заробіток робітника складається з відрядного заробітку і премії за досягнуті результати.

ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України прийнята п'ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - с.141.

2. Господарський кодекс України: від 16 січня 2003 р. № 436-ІV - «Одісей» Харків. - 2003. - 248 с.

3. Кодекс законов о труде Украины : с 1 января 2002 г. № 50. - «Одиссей» Харьков. - 2002. - 160 с.

4. Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні". Закони України. - Том 1. - К.: АТ "Книга", 1996. - С. 301 - 309.

5. Закон України "Про пенсійне забезпечення". Закони України, Том 2. - К.: АТ «Книга», 1996. - С. 254 - 285.