Регулювання ринку праці

51

Регулювання ринку праці

Зміст

Вступ

Розділ І. Сутність та принципи функціонування ринку праці

1.1 Ринок праці: його сутність та структура

1.2 Сегментація ринку праці

1.3 Механізм державного регулювання і саморегулювання внутрішньофірмового ринку праці

Розділ ІІ. Світовий ринок праці

2.1 Сутність та структура світового ринку праці

2.2 Тенденції розвитку та основні риси ринку праці

Розділ ІІІ. Ринок робочої сили та зайнятість як основні компоненти ринку праці

3.1 Ринок робочої сили

3.2 Державне управління зайнятістю населення

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Перехід України від адміністративно-командної економіки до ринкової, яка базується на широкому використанні економічних методів, активізує ряд соціально-економічних проблем. Зараз уже нікого не дивують безробіття та інфляція, страйки і соціальна напруженість у суспільстві, які спричинились в Україні переходом до ринкових відносин.

Досягнення високого рівня зайнятості - одна з основних цілей макроекономічної політики держави. Економічна система, що створює додаткову кількість робочих місць, ставить задачу збільшити кількість суспільного продукту і тим самим у більшому ступені задовольнити матеріальні потреби населення. При неповному використанні наявних ресурсів робочої сили система працює не досягаючи границі своїх виробничих можливостей. Чимала шкода від безробіття наноситься життєвим інтересам людей, не даючи їм прикласти своє уміння в тому роді діяльності, у якому людина може найбільшим чином виявити себе, через що люди переносять серйозний психологічний стрес.

Дослідження ринку праці включає статистику економічно активного населення, зайнятості і безробіття, статистику робочого часу, статистику трудових конфліктів. Інформація про ринок праці є важливим інструментом при розробці економічної і соціальної політики держави. Показники рівня зайнятості і безробіття, середньої заробітної плати й інші є важливими макроекономічними показниками, що характеризують стан і розвиток економіки. Інформація про ринок праці вкрай необхідна основним соціальним партнерам ринку праці -- організаціям підприємців і трудящих.

За порівняно короткий відрізок часу прийнято низку, хоч і не досить досконалих, законодавчих актів, які покликані регулювати відносини на ринку праці; створено мережу державних і комерційних установ інфраструктури ринку праці; в закладах освіти здійснюється підготовка спеціалістів за новими спеціальностями; в навчальних планах вузів з'явились навчальні дисципліни з проблем ринку праці й зайнятості; в наукових журналах і збірниках усе частіше з'являються статті, присвячені трудовим відносинам, соціальному захисту, регулюванню зайнятості населення, соціальному партнерству і т. п.; видано ряд навчальних посібників, у яких висвітлюються проблеми ринку праці тощо. Проте процес формування уявлень про ринок праці як науку ще не завершено. Залишається актуальною потреба у відносному уособленні ринку праці як навчальної дисципліни, в чіткому визначенні її предмета, в збагаченні її змісту на основі нових знань, що дасть змогу підвищити соціально-економічну культуру спеціалістів, якісно розширити професійні знання й навички в сфері праці та регулюванні трудових відносин.

Розділ І. Сутність та принципи функціонування ринку праці

1.1 Ринок праці: його сутність та структура

Ринок праці охоплює всі категорії працездатного населення, яке готове працювати за наймом або в режимі самозайнятості, підприємництва. Він є механізмом розподілу трудових ресурсів за галузями народного господарства з урахуванням професійної підготовки та кваліфікації працівників. Водночас ринок є складовою системи відносин, що формуються в суспільстві з питань купівлі-продажу робочої сили. Суб'єктами, які входять до ринкових відносин, є роботодавці, наймані працівники, безробітні, різні посередники.

Ринок праці не регулює безпосередньо процесу купівлі-продажу, а створює умови для задоволення попиту і пропозиції на робочу силу.

Ринок праці -- це система обміну індивідуальних здібностей до праці на фонд життєвих цінностей, необхідних для відтворення робочої сили. Ринок праці -- це право кожного працівника вільно, на основі трудового найму за вибором, бажанням та ринковими цінами працевлаштуватись.

Економічно прийнятим і рівнозначним слід вважати використання двох термінологічних словосполучень -- «ринок робочої сили» й «ринок праці», оскільки вони тісно поєднані та взаємно доповнюються. При цьому товаром на них є робоча сила.

Робоча сила -- це сукупність фізичних і духовних якостей, якими володіє людина, жива істота при виготовленні матеріальних цінностей. Робоча сила - це здатність людини до певного виду діяльності (розумова, професійна і фізична). Результатом споживання робочої сили є праця.

Головними елементами ринку праці є попит, пропозиція, вартість робочої сили. Механізм взаємозв'язку й взаємодії елементів ринку праці має назву ринкового механізму. Подібно до того, як механізм у техніці діє за законами фізики, хімії, технічних наук, так і ринковий механізм діє за законами політекономії, економіки, соціології та інших наук про суспільство; законами попиту і пропозиції, вартості, конкуренції, грошового обігу, розподілу праці.

Елементи ринку взаємодіють між собою. Попит пов'язаний зворотним зв'язком із ціною: із зростанням ціни на робочу силу (як товар) попит зменшується і навпаки. Між пропозицією на товар і ціною існує пряма залежність: зростання цін на товар викликає зацікавленість у людей, які є власниками робочої сили, що веде до підвищення пропозиції; зниження цін призводить до зменшення пропозиції.

Попит на ринку праці -- платоспроможність суспільства щодо задоволення потреби в робочій силі. За своїм економічним змістом попит характеризує обсяг і структуру загальної потреби на робочу силу, яка забезпечена реальними робочими місцями, фондом оплати праці й життєвих благ. Він активно впливає на відтворювальні зв'язки економічної системи, формуючи властиву для неї організацію зайнятості на ринку праці.

Попит на ринку праці визначається обсягом і структурою виробництва, рівнем продуктивності праці, ціною робочої сили, кон'юнктурою ринків капіталів, товарів, послуг та правовими нормами.

Попит на робочу силу визначається кількістю та якістю робочих місць, які існують в економіці та функціонують або потребують заповнення. При цьому розрізняють ефективний попит, який визначається кількістю економічно доцільних робочих місць, і сукупний попит, що включає також зайняті працівниками, але неефективні місця.

Різниця між сукупним та ефективним попитом на робочу силу віддзеркалює надлишок робочої сили, тобто частину прихованого безробіття.

Пропозиція на ринку праці - це контингент працездатного населення, яке пропонує свою робочу силу в обмін на життєві цінності. На пропозицію на ринку праці впливає демографічна ситуація, характер і зміст праці, інтенсивність вивільнення робочої сили, ефективність функціонування системи підготовки і перепідготовки працівників, система оплати праці. Співвідношення попиту й пропозиції на товар (робочу силу) визначає кон'юнктуру ринку Якщо попит і пропозиція врівноважуються, потреби суспільства в робочій силі задовольняються максимально.

Незайняте і незареєстроване у службі зайнятості населення таких категорій:

· звільнені за власним бажанням;

· звільнені за порушення трудової та виробничої дисципліни;

· випускники загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ, вищих та інших навчальних закладів;

· військовослужбовці, яких звільнено після строкової військової служби;

· військовослужбовці, яких звільнено з військової служби без права на пенсію у зв'язку із скороченням чисельності й реформуванням армії;

· громадяни, раніше зайняті у домашньому господарстві;

· депортовані народи, біженці;

· звільнені з місць ув'язнення і ЛТП.

На ринку праці продається та купується робоча сила, саме робоча сила, а не сама праця. Ринок праці регулюється попитом й пропозицією, але існують різні підходи до цього, він створюється на основі добровільного й вільного вибору людиною своєї діяльності.

На ринку праці відбувається працевлаштування населення й забезпечення виробничої і невиробничої сфери робочою силою. Ринку праці властиві всі характерні риси товарного обігу:

· на ринку виступає два незалежних власники (роботодавці і власники робочої сили);

· здійснюється акт товарного грошового обміну, трудові відносини оформляються у вигляді договірної ціни (заробітної плати);

· він регулюється попитом і пропозицією.

Умовами виникнення вільного ринку в цілому і ринку праці зокрема є: суспільний поділ праці, завдяки якому здійснюється спеціалізація виробництва; конкуренція та повна самостійність і незалежність покупців і продавців.

Ефективність функціонування ринку праці можлива за таких умов:

· по-перше, при повній самостійності та незалежності роботодавця і найманого працівника в поєднанні з їх економічною відповідальністю;

· по-друге, відносини агентів на ринку праці характеризуються як відносини між рівноправними партнерами;

· по-третє, повинна бути збалансованість між робочими місцями, пропозицією робочої сили та грошовою масою зарплати;

· має існувати єдність ринку праці з іншими ринками.

1.2 Сегментація ринку праці

Види ринків праці можна розглядати з різних точок зору. Це пов'язано з формуванням ринкових систем господарювання та притаманних їм відносин, які стосуються всього комплексу політичних, соціальних, правових, психологічних та інших аспектів життєдіяльності людини.

Сегментацію ринку праці у світовій економіці прийнято розподіляти на первинний і вторинний сектори.

Основними критеріями сегментації ринку праці є:

а) спосіб включення робочої сили в процес праці;

б) спосіб координації праці;

в) спосіб оцінки праці.

З урахуванням цих критеріїв до первинного ринку праці відносять такі категорії працівників:

· підприємці та менеджери;

· працівники нових гостродефіцитних професій, пов'язаних з обслуговуванням ринку;

· інженерно-технічні працівники високої кваліфікації, на працю яких є попит;

· працівники органів управління;

· основний персонал підприємств кооперативів, малих підприємств, новостворених структур, які посіли на ринку достатньо міцні позиції. Ці працівники відрізняються гарантованою (пов'язаною із стабільним розвитком підприємства) зайнятістю, високооплачуваною роботою, високою готовністю працювати в умовах ринку.

До вторинного ринку праці в Україні слід віднести:

· по-перше, всіх зайнятих, рівень праці яких не відповідає потребам підприємства, тобто приховано безробітних. Їх становище нестійке, при перших кардинальних змінах у техніко-організаційній структурі виробництва ця категорія може поповнити відкрите безробіття;

· по-друге, особи, зайняті неповний робочий день (жінки з малими дітьми, молоді люди, пенсіонери);

· по-третє, сезонні робітники, тимчасово зайняті за трудовими договорами;

· по-четверте, робітники низької кваліфікації, чия конкурентоспроможність у ринкових умовах вкрай низька, а можливі дії для її підвищення обмежені. Для усього сегмента властиві нестійкість економічного становища, низькі доходи, неготовність до роботи в ринкових умовах.

Ринок праці поділяється на внутрішній та зовнішній. Ці поняття фіксують стан ринку праці щодо конкретного підприємства.

Основний кадровий склад персоналу утворює його внутрішній ринок. Працівники, що залучаються із зовнішніх джерел, утворюють зовнішній. Більш ефективний внутрішній ринок, оскільки він передбачає збереження стабільного колективу, фактор ефективної роботи, традицій, стилю, звичаїв. Тому підприємство намагається не допустити проникнення на внутрішній ринок працівників ззовні.

Сегментація ринку на внутрішній і зовнішній дещо нагадує первинний і вторинний ринки, проте перший належить до підприємства, другий охоплює всіх зайнятих у національній економіці.

В масштабі регіону прийняте розмежування повного (загального), фіксованого й внутрішньофірмового ринків праці, що тісно взаємопов'язані.

Повний ринок охоплює сферу обігу робочої сили: тих, хто має попит на робочу силу, працездатне населення, яке реально шукає роботу у державних і недержавних секторах економіки й потребує профорієнтації, професійної підготовки та перепідготовки.

Фіксований ринок -- офіційна частина повного ринку, де рух робочої сили здійснюється через службу зайнятості.

Фіксований ринок праці охоплює незайняте населення, що зареєстровано у службі зайнятості за місцем проживання, вільні вакансії на підприємствах, в організаціях і установах, а також місця в системі формальної освіти. На цьому ринку безробітних працевлаштовують за допомогою центрів зайнятості, що можуть організувати перепідготовку кадрів у центрах профосвіти і на різноманітних курсах. Кожний обласний центр України в системі служби зайнятості має центри профорієнтації й профосвіти.

Внутрішній ринок фірми (підприємства) -- локальний ринок праці, що охоплює систему відносин між роботодавцями і найманими робітниками безпосередньо на підприємствах, установах, організаціях з працевлаштування, розстановки кадрів, організації і охорони праці, тривалості робочого часу та оплати, регулювання відносин під час скорочення штатів, вивільнення, закриття підприємства.

Внутрішній ринок фірм -- невід'ємна частина цивілізованих ринкових відносин. Він успішно функціонує у всіх розвинутих країнах, де створився як відповідна реакція на великий рух кадрів і став наслідком усвідомлення ролі та важливості організації ефективного використання людського капіталу для досягнення успіху підприємств і компаній.

З точки зору територіального підходу існують ринки праці:

· внутрішній -- місцевий, регіональний, національний;

· зовнішній - транснаціональний та світовий. Залежно від соціального підходу виділяють ринки:

· робочих кадрів;

· спеціалістів.

1.3 Механізм державного регулювання і саморегулювання внутрішньофірмового ринку праці

Умовами виникнення вільного ринку, як і товарного виробництва загалом, стали: суспільний поділ праці, завдяки якому здійснюється спеціалізація виробників на виробництві тих чи інших конкретних товарів; економічна відокремленість виробників на основі приватної власності на засоби виробництва, що в основному забезпечує еквівалентність товарного обміну; самостійність виробника та свобода підприємництва; наявність попиту на товар, що виробляється, з боку покупців.

Державна політика України у сфері зайнятості населення базується на таких принципах:

· забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб;

· сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

· координація діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості;

· співробітництво професійних спілок, асоціацій (спілок) підприємців, власників підприємств, установ, організацій чи уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення;

· міжнародне співробітництво в розв'язанні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні.

Одним із найважливіших принципів є принцип про співробітництво професійних спілок, асоціацій (спілок) підприємців, власників підприємств, установ, організацій чи уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління, реалізації якого покликані сприяти координаційні комітети сприяння зайнятості, які можуть створюватись для підготовки погоджених рішень щодо здійснення політики зайнятості. Координаційні комітети сприяння зайнятості складаються з однакової кількості представників профспілок, органів державного управління, власників підприємств чи уповноважених ними органів, підприємців.

Порядок формування координаційних комітетів і організація їхньої роботи визначаються представленими в них сторонами.

З метою реалізації державної політики зайнятості населення, професійної орієнтації, підготовки й перепідготовки, працевлаштування та соціальної підтримки громадян, які тимчасово не працюють, у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, створюється державна служба зайнятості, діяльність якої здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування.

Державна служба зайнятості складається з:

Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України, центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, міжрайонних, міських і районних у містах центрів зайнятості, центрів організації професійного навчання незайнятого населення і центрів професійної орієнтації населення, інспекцій з контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення.

Регулювання правового становища державних службовців, які працюють у зазначених підрозділах державної служби зайнятості, здійснюється відповідно до Закону України «Про державну службу». До складу державної служби зайнятості входять також навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення, підприємства, установи та організації, підпорядковані службі зайнятості.

Послуги, пов'язані із забезпеченням зайнятості населення, надаються державною службою безплатно.

Діяльність державної служби зайнятості фінансується за рахунок коштів державного фонду сприяння зайнятості населення, передбачених на ці цілі. У складі державної служби зайнятості створюється інспекція, що здійснює контроль за виконанням законодавства про зайнятість підприємствами, установами й організаціями, незалежно від форм власності та господарювання, фермерами та іншими роботодавцями.

Оподаткування діяльності підприємств та організацій, що входять до складу державної служби зайнятості, здійснюється відповідно до законодавства України.

Обов'язки державної служби зайнятості такі:

· аналіз і прогнозування попиту та пропозиції на робочу силу, інформування населення й державних органів управління про стан ринку праці;

· консультування громадян, власників підприємств, установ і організацій чи уповноважених ними органів, які звертаються до служби зайнятості, про можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги, що висуваються до професії, та з інших питань, що є корисними для сприяння зайнятості населення;

· облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування; подання допомоги громадянам у доборі підходящої роботи і власникам підприємств, установ, організацій чи уповноваженим ними органам у доборі потрібних працівників;

· організація, в разі потреби, професійної підготовки та перепідготовки громадян у системі служби зайнятості чи направлення їх до інших навчальних закладів, що ведуть підготовку та перепідготовку працівників, сприяння підприємствам у розвитку та визначенні змісту курсів навчання й перенавчання;

· надання послуг з працевлаштування та професійної орієнтації працівникам, які бажають змінити професію або місце роботи (у зв'язку з пошуками високооплачуваної роботи, зміною умов і режиму праці тощо), вивільнюваним працівникам і незайнятому населенню;

· реєстрація безробітних і надання їм у межах своєї компетенції допомоги, в тому числі і грошової;

· участь у підготовці перспективних і поточних державної та територіальних програм зайнятості та заходів щодо соціальної захищеності різних груп населення від безробіття.

Державна служба зайнятості має право:

· одержувати від підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, статистичні дані про наявність вакантних робочих місць, характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва й праці, інші заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників;

· розробляти та вносити на розгляд місцевих державних адміністрацій пропозиції про встановлення для підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, квоти прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, та направляти таких громадян для їхнього працевлаштування;

· направляти для працевлаштування на підприємства, в установи та організації всіх форм власності за наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їхньої освіти та професійної підготовки;

· направляти безробітних громадян за їхнім бажанням на оплачувані громадські роботи;

· укладати за дорученням підприємств, установ і організацій усіх форм власності договори з громадянами під час їхнього працевлаштування з попереднім (у разі потреби) професійним навчанням, оплатою вартості проїзду, добових, а також подавати допомогу в разі переїзду на нове місце проживання та праці за рахунок коштів підприємств, установ і організацій;

· розпоряджатися в установленому законодавством порядку коштами фонду сприяння зайнятості;

· оплачувати вартість професійної підготовки осіб, працевлаштування яких потребує здобуття нової професії (спеціальності), а також установлювати їм на період навчання стипендії в розмірах, передбачених законодавством України про зайнятість населення;

· у встановленому законодавством порядку подавати громадянам допомогу по безробіттю та матеріальну допомогу по безробіттю, припиняти та відкладати їхні виплати;

· вносити пропозиції до місцевих державних адміністрацій щодо призупинення на термін до б місяців рішення підприємств про вивільнення працівників у разі утруднення їхнього наступного працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією витрат підприємств, спричинених цією відстрочкою в порядку, визначеному законодавством України;

· стягувати з підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, суми прихованих або занижених обов'язкових зборів і недоїмок до Державного фонду сприяння зайнятості населення;

· компенсувати близько 50 % витрат підприємствам, установам і організаціям на перепідготовку працівників, які підлягають скороченню внаслідок змін в організації виробництва та праці, за умови їхнього працевлаштування.

Розміри витрат та джерела їхнього фінансування у випадках, передбачених цим пунктом, визначаються відповідно до законодавства України рішеннями місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування за поданням координаційних комітетів сприяння зайнятості.

Державний фонд сприяння зайнятості населення утворюється з метою фінансування передбачених програмами зайнятості населення заходів щодо:

· професійної орієнтації населення, професійного навчання вивільнюваних працівників і безробітних, сприяння в їхньому працевлаштуванні, виплати допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги по безробіттю;

· надання безпроцентної позики безробітним для того, щоб вони займалися підприємницькою діяльністю;

· створення і розвитку навчально-матеріальної бази, інформаційно-обчислювальних центрів, центрів профорієнтації, підготовки і навчання працівників, службових приміщень і власних підприємств служби зайнятості;

· організації додаткових робочих місць у галузях народного господарства;

· утримання працівників служби та інших витрат, пов'язаних із соціальним захистом права громадян держави на працю;

· відшкодування Пенсійному фонду України витрат, пов'язаних із достроковим виходом працівників на пенсію.

Державний фонд сприяння зайнятості населення є загальнодержавним позабюджетним цільовим фондом, самостійною фінансовою системою і утворюється на державному та місцевому рівнях за рахунок:

· асигнувань державного і місцевих бюджетів, розмір яких встановлюється Верховною Радою України;

· зборів на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття;

· коштів служби зайнятості, отриманих від надання платних послуг підприємствам та організаціям, і частини прибутку підприємств, установ та організацій, що створюються державною службою зайнятості.

Розпорядником коштів державного фонду сприяння зайнятості є державна служба зайнятості. Розподіл коштів державного фонду сприяння зайнятості населення на поточний рік і звіт про використання їх за минулий рік затверджуються Кабінетом Міністрів України разом з державною програмою зайнятості населення.

Положення про Державний фонд сприяння зайнятості населення затверджується Кабінетом Міністрів України.

Розділ ІІ. Світовий ринок праці

2.1 Сутність та структура світового ринку праці

Світовий ринок праці -- це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва, зростання взаємозалежності в сучасному світі національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість.

· Становлення міжнародного ринку праці є свідченням того, що процеси світової інтеграції буваються не тільки в економічній та технологічній галузях, а й дедалі ширше охоплюють сфери соціальних та трудових відносин, які стають нині глобальними. Це дістає відображення в координації, погодженні й зближенні соціальної політики різних країн, які мають неоднаковий досвід та законодавство в соціальній сфері. Таке регулювання різнонаціональних соціальних структур відбувається у багатьох напрямах.

Виникнення і розвиток міжнародного ринку робочої сили є результатом зростання міжнародної мобільності двох головних факторів виробництва -- капіталу і праці. Підвищення міжнародної мобільності капіталу в соціальному плані означає, що він пред'являє тепер попит не тільки на робочу силу країни свого базування, а й на іноземну робочу силу, яка нерідко має певні переваги порівняно з національною (більш дисциплінована, менш вибаглива щодо оплати праці і т. д.). Попит на іноземну робочу силу почав помітно зростати тоді, коли виник масований експорт приватного виробничого капіталу й почалося створення у всіх країнах підприємств з використанням місцевої робочої сили.

Капітал, як правило, рушав у ті місця концентрації робочої сили, де вона значно дешевша від робочої сили в країні-експортері. Навіть у «нових індустріальних країнах» ставки заробітної плати промислових робітників у 80-х роках були в 5--10 разів нижчі, ніжу розвинутих країнах Заходу. Практична необмеженість на периферії світового господарства дешевих трудових ресурсів сприяє їх широкому включенню в орбіту функціонування продуктивного капіталу економічно розвинутих країн, насамперед на основі розвитку мануфактурних форм організації праці.

Слід зауважити, що в недалекому минулому, в епоху колоніалізму, попит на закордонну робочу силу не відігравав будь-якої серйозної ролі в міжнародній експансії капіталу. Діяльність міжнародних компаній мала тоді переважно торговельний та фінансовий характер. Сучасна ж структура попиту на робочу силу значно ускладнилась, і вона часто містить як її необхідний компонент Попит на іноземних працівників. Саме в нинішню епоху, коли ринкові відносини стали панівними у світовому господарстві, міграція досягла глобальних розмірів та найрозвинутіших форм.

Об'єктивні можливості для залучення приватним капіталом робочої сили різної національної належності пов'язані з розвитком ТНК, котрі розгорнули великомасштабне міжнародне виробництво з ієрархічним поділом праці різних груп зайнятих, які живучи й працюючи в різних країнах, інтегрувалися в єдину виробничо-технологічну систему приватної корпорації. В межах ТНК із часом виник свій внутрішній ринок праці, який характеризувався частими переміщеннями різних категорій працівників (особливо керівної ланки) з однієї країни в іншу.

Паралельно з усіма цими процесами посилювалась також диференціація і серед самих країн, у результаті чого світова економіка набула з часом багаторівневого, складного та ієрархічного характеру. На найвищому рівні цієї ієрархії опинились колишні метрополії, які змогли розвинути виробничий апарат нової інформаційної економіки. Ці ж країни стали основним полем діяльності ТНК. На нижчих поверхах опинились країни з традиційною індустріальною економікою. З одного боку, їм відведена роль виробників масової стандартизованої продукції, з іншого -- ці країни стали постачальниками дешевої робочої сили. Останнє стосується також країн з аграрною, сировинною економікою, яким дісталися найнижчі рівні ієрархії.

За всіма ознаками міжнародний ринок робочої сили, що формується, має явно сегментований характер. У межах цього ринку створюються кілька окремих, відносно автономних ринків робочої сили зі специфічними закономірностями її руху. Така сегментація міжнародного ринку робочої сили віддзеркалює як міжнародний поділ праці, що склався, так і особливості у кваліфікації робочої сили й попиті на неї. Сегментування міжнародного ринку праці врізноманітнює склад робочої сили, що пропонується на цьому ринку. Водночас у його суб'єктів формуються специфічні риси й особливості, що відрізняють їх у цілому від зайнятих тільки на національних ринках праці. Достатньо сказати, що в суб'єктів міжнародного ринку праці помітно послаблюються національні уподобання, вони мобільніші і більш пристосовувані до вимог наймачів.

У структурі міжнародного ринку праці вирізняються два найзначніші сегменти. Перший сегмент охоплює робочу силу, яка характеризується відносно постійною зайнятістю, стабільністю трудових навичок, високим рівнем кваліфікації й зарплати, а також доволі чіткою ієрархією кваліфікації. Це загалом привілейований працівників з розвинутих країн, а також країн із середнім рівнем розвитку (Сінгапур, Тайвань, Гонконг). Слід згадати й інший щоправда нечисленний, шар зайнятих у різних міжнародних організаціях (ООН, спеціалізованих органах ООН, Міжнародному валютному фонді, ВТО, ЮНЕСКО та ін.). Наймання працівників у такі організації відбувається на чисто міжнародній основі і, як правило, з урахуванням лише професійної придатності. Цей ринок праці має певну тенденцію до розширення з огляду на зростання міжнародних зв'язків та загострення глобальних проблем.

Другий доволі великий сегмент міжнародного ринку праці -- робоча сила, яка походить з районів світу з відносно низьким рівнем економічного розвитку. Серед цих працівників треба вирізнити специфічний загін так званої нелегальної робочої сили, чималі потоки якої спрямовуються в індустріальні країни, зокрема США. До цієї категорії працівників можна приєднати також «екологічних біженців», котрі через катастрофічні природні умови (наприклад, посуха) змушені покидати свої насиджені місця, шукати роботу в інших країнах та регіонах.

Працівники, що пересуваються між країнами нелегально, по суті не мають юридичних і політичних прав. За необхідності приватні компанії легко можуть позбавитись їх, удавшися до депортації.

Економічна функція нелегального ринку праці зводиться переважно до обслуговування потреб величезної маси дрібних та середніх підприємств в індустріальних країнах, які, на відміну від великих підприємств, неспроможні застосовувати в широких масштабах дорогі працезбережувальні технології. Ці підприємства не можуть також за потреби переводити свої капітали у країни з дешевою робочою силою, як це часто роблять гігантські ТНК. Держава, як правило, мовчазно сприяє використанню праці нелегалів.

На ринку праці можна вирізнити ще дрібніші сегменти, класифікуючи робочу силу за віковими й професійними особливостями, ознаками тієї або іншої культури, традиції, а також національними, расовими та статевими ознаками. Такий поділ чималою Мірою пов'язаний з діяльністю ТНК, які мають попит на чітко визначені категорії робочої сили. Так, філіали західних компаній У країнах, що розвиваються (зокрема, в зонах «вільної торгівлі»), прагнуть використати насамперед працю молодих незаміжніх жінок, які не висувають високих вимог щодо оплати праці і водночас слухняними, надійними, спритними в роботі і т. д. Жіноча робоча сила стала важливим сегментом нинішнього світового ринку праці, особливо в країнах, що розвиваються.

Сучасна структура світового ринку праці характеризується, насамперед, виникненням такого нового й особливого його сегмента, який пов'язаний з використанням висококваліфікованих спеціалістів (наукових працівників, інженерів, аналітиків систем та ін.), а також фахівців у галузі інформатики, менеджерів і т. д. Розвиток розглядуваного сегмента ринку робочої сили значною мірою зумовлюється стрімким зростанням світової торгівлі послугами. Специфіка цього сектора ринку праці полягає в тому, що завдяки розвинутій мережі телекомунікацій певна частина інтелектуальної робочої сили може брати участь у виробничому процесі, що здійснюється на будь-якій відстані від місця її перебування.

Під впливом інформаційної революції у світовому господарстві по суті формується нове середовище. Змінюється звичний характер конкурентної боротьби. Поряд із традиційним пошуком ринків збуту тепер іде напружений пошук цінних видів ресурсів, серед яких перше місце належить інформаційним ресурсам та їхнім носіям -- людям. Компанії, що діють у високотехнологічних галузях, посилено полюють за інтелектуальними ресурсами. Без них тепер не можна вижити в конкурентній боротьбі. Виникає, таким чином, попит на добре підготовлених спеціалістів, котрі можуть засвоювати великі обсяги інформації, володіють технікою її обробки. Одночасно зростає попит на інші категорії працівників (фахівців у галузі комунікацій, фінансів, освіти, науки і т. д.).

Важливою особливістю сучасного міжнародного ринку праці є те, що національні ринки робочої сили високорозвинутих країн задовольняють попит на неї не тільки власного, національного, а також іноземного капіталу. У США, наприклад, одним з вагомих факторів, що стимулює приплив іноземних приватних інвестицій, є наявність у цій країні висококваліфікованих робітників найрізноманітніших спеціальностей, без яких неможливе сучасне високотехнологічне виробництво.

В різних країнах світу сформувалися нині великі групи найманої робочої сили, котрі визначаються як «транснаціональна робоча сила». Цим професійним кадрам притаманна висока міжнародна мобільність: вони готові в будь-який момент задовольнити попит на робочу силу з боку підприємств, розташованих у різних районах світу. Такі групи робочої сили утворилися, наприклад, у країнах Азії, Західної Європи, Африки, в районі мексикано-американського кордону. Умови їхнього наймання, як правило, досить вигідні підприємцям, хоча в багатьох випадках ці працівники отримують доволі високу заробітну плату, частину якої вони переказують своїм сім'ям на батьківщину.

Інтернаціоналізація резервної армії праці відбувається паралельно з глобалізацією виробництва та розвитком світового ринку товарів і капіталів. Ринок праці перетворився на важливу складову частину світового ринку. Процес розширеного відтворення капіталу відбувається тепер не тільки в межах національних кордонів, а й у взаємодії з відтворювальними процесами інших країн, тобто набирає глобальних масштабів (так званий відкритий тип відтворювального процесу). Одним з регуляторів цього процесу є інтернаціоналізація виробничого циклу. Поряд з торгівлею і рухом капіталу міжнародний рух робочої сили стає важливим елементом, що забезпечує формування єдиного світового циклу. Рух робочої сили між країнами і спричинені ним потоки значних коштів у вигляді заробітної плати вносять істотні корективи у формування економічної ситуації в окремих країнах. Безпосередніми збудниками циклічних коливань нерідко стають перекази заробітної плати з однієї країни в іншу. Водночас міграція робочої сили впливає (погіршує або поліпшує) на умови життя працюючих у країнах -- експортерах та імпортерах робочої сили.

Внаслідок інтернаціоналізації виробництва мільйонні маси людей з економічно відсталих країн вступили в практично пряму конкуренцію з працівниками розвинутих країн. Провідну роль у цих процесах відіграють ТНК, які завжди мають можливість перенести своє виробництво в інші країни (особливо «нові індустріальні держави» --Південна Корея, Сінгапур, Бразилія, Нігерія), тим самим знижуючи ціну робочої сили. У 70--80-ті роки широко практикувався вивіз цілої низки виробництв (особливо в електронній і легкій промисловості) за кордони розвинутих країн, у периферійні райони світу. В цьому випадку не робоча сила йшла до капіталу, а навпаки, капітал ішов до місць нагромадження дешевої робочої сили. Одночасно відбувався і зворотний процес: робоча сила з менш розвинутих регіонів залучалася (часто нелегально) на некваліфіковані й малокваліфіковані роботи в розвинуті центри Заходу.

Таким чином, динаміка міжнародного ринку робочої сили має складний соціально-економічний характер, що визначається розвитком трудових ресурсів, національних ринків праці, процесами розподілу та перерозподілу робочої сили. Якщо наприкінці 80-х років чисельність зайнятої робочої сили у всьому світі становила майже 1 млрд. чол., то, за прогнозами ООН, на початок 2005 р. загальна чисельність потенційної робочої сили мала зрости на 700 млн. і скласти 1,7 млрд. чол.

Важливою характеристикою міжнародного ринку пращ є ступінь мобільності робочої сили. Рух трудових ресурсів набирає різних форм: природний, територіальний, галузевий, професійний, кваліфікаційний та соціальний. Найбільшу вагу має територіальний рух робочої сили, хоч у міру еволюції міжнародного ринку робочої сили посилюється значення й інших форм. Міжнародний ринок праці становить комплексне явище, пов'язане як з розвитком самої особистості людини, так і з підвищенням якості праці, зміною характеру робочої сили, формуванням її нових якостей.

Для формування і функціонування міжнародного ринку праці потрібні певні стартові умови, зокрема високий рівень міждержавних господарських взаємозв'язків. На сучасному етапі постала низка нових факторів, що зумовлюють необхідність широкої участі всіх країн у світогосподарських процесах. Нині жодна країна, навіть маючи багаті природні ресурси, розвинуту економіку, науку, кваліфіковані трудові ресурси і ємний внутрішній ринок, не може залишатися осторонь від потужних загальносвітових інтеграційних процесів.

2.2 Тенденції розвитку та основні риси ринку праці

Міжнародний, або світовий, ринок праці -- це система відносин, що виникають з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту, які склалися через нерівномірність кількісного та якісного розміщення робочої сили по країнах світу та розбіжності в національних підходах до її відтворення.

Основними тенденціями розвитку міжнародного ринку праці є його глобалізація, посилення міграційних процесів, розширення використання міжнародних трудових норм тощо.

Глобалізація ринку праці, яка являє собою формування єдиного механізму узгодження попиту та пропозиції робочої сили незалежно від країни проживання тієї чи іншої людини, розвивається на фоні глобалізації економіки. Причини пожвавлення цього процесу такі: формування системи міжнародного поділу праці, розвиток світової інфраструктури та світової валютної системи; міжнародна міграція населення; стрімке зростання світової торгівлі та потоків іноземних інвестицій; швидкі технологічні зміни.

Головною проблемою, яка виникає внаслідок глобалізації економіки, є обмеження можливостей формування макроекономічної політики, в тому числі в галузі праці та соціально-трудових відносин. Річ у тім, що глобалізація економіки сприяє поглибленню вже існуючої нерівності в сферах продуктивності праці, доходів, матеріального благополуччя та заважає досягненню рівності можливостей в соціально-трудових відносинах.

Глобалізація економіки, яка супроводжується створенням транснаціональних компаній (ТНК), сприяє тому, що робочі місця експортуються з промислове розвинених країн, унаслідок чого в цих країнах виникає проблема безробіття. Змінюється також структура робочої сили в бік збільшення частки службовців щодо частки робітників. Річ у тім, що ТНК нерідко прагнуть створювати виробництва в країнах з дешевою робочою силою і високим рівнем безробіття, водночас концентруючи в промислове розвинених країнах такі функції, як маркетинг, планування, бухгалтерський облік, наукові та дослідно-конструкторські розробки тощо.

В умовах функціонування ТНК послаблюється вплив профспілок, колективно-договірного регулювання трудових відносин, невеликий ефект може мати страйковий рух, тому що ТНК не зазнають великого тиску клієнтів щодо виконання умов поставок через незначні обсяги загальних світових продаж, прибутку і руху готівки, яка припадає на конкретну країну.

Керівництво ТНК може не зважати на вимоги працівників конкретної країни щодо поліпшення умов праці, оскільки має змогу переміщувати виробництва в іншу країну.

Виникають також певні труднощі в укладанні колективних угод, особливо тоді, коли ті, хто їх укладає, перебувають далеко від тих, хто приймає рішення.

В таких умовах суттєвим засобом узгодження інтересів різних сторін є створення міжнародних профспілок, принаймні налагодження контактів між профспілковими об'єднаннями різних країн. І хоч часто робітники однієї країни бувають не згодні на додаткові витрати заради підтримки робітників іншої країни, вважаючи їх конкурентами, профспілки знаходять шляхи спільних дій. Такими шляхами можуть бути:

· обмін інформацією, який допомагає чинити опір вимогам ТНК, а також посилатись на приклад інших країн під час укладання колективних угод. Обмін інформацією здійснюється міжнародними конфедераціями профспілок, які представляють різні категорії працівників, секретаріатами об'єднань профспілок однієї галузі або групи суміжних галузей, а також радами ТНК, у засіданнях яких беруть участь представники заводів компанії з різних країн;

· допомога іноземним колегам в укладанні колективних угод. Профспілкові організації різних країн знаходять різноманітні способи підтримки своїх колег в інших країнах. До них відносять відмову працювати понад урочне в тих випадках, коли вироблювана продукція призначається для тих сегментів ринку, для яких виробляє продукцію завод, на якому відбувається страйк; фінансову допомогу робітникам інших країн під час трудового конфлікту; вручення адміністрації вимог через профспілки інших країн. Приклади такої підтримки відомі, але, на жаль, вони поодинокі;

· узгодження дій під час проведення одночасних переговорів і страйків. Можливе також укладання договорів, спільних для всіх країн ТНК, але вони зараз не так цікаві для профспілкових лідерів, як у 70 -- 80-ті роки, що пояснюється порівняно нечастим досягненням успіху і суттєвими розбіжностями між національними профспілками за структурою та вимогами. Крім того, у робітників спостерігається посилення націоналістичних настроїв у міру зростання страху перед іноземною конкуренцією.

Циклічна криза не тільки безпосередньо впливає на динаміку зайнятості, а й виступає каталізатором структурних змін у цій сфері, від яких дедалі більше узалежнюється функціонування ринку праці.

Основною з таких змін є формування нової стратегії провідних фірм світу у сфері робочої сили. Тепер у центр внутрішньофірмової стратегії ставиться завдання скорочення витрат на робочу силу, які становлять значний і, що найголовніше, зростаючий елемент виробничих витрат. Один із провідних шляхів скорочення цього виду витрат підприємці вбачають у отриманні зростання заробітної плати персоналу. В середині 90-х років у США, наприклад, заробітна плата 18 % працюючих не досягала офіційно встановленого рівня бідності.

Важливим методом зниження витрат на робочу силу є впровадження гнучких форм зайнятості на умовах термінового договору. В західноєвропейських країнах неповний робочий день працює кожний 8-й працездатний.

Поряд з кількісними змінами в динаміці попиту на працю відбуваються суттєві зміни в рівні вимог до якості робочої сили. Завдання підвищення якісних характеристик працівників диктується постійним оновленням асортименту продукції, що випускається, впровадженням нових технологій, активним поширенням практики сумісництва.

Для західних країн характерний інтенсивний процес перерозподілу робочих місць на користь більш кваліфікованої праці за одночасного «вимивання» місць для низькокваліфікованих працівників. За розрахунками експертів ОЕСР, у цих країнах щорічно оновлюється 10--15% усіх робочих місць. Сектор кваліфікованої праці постійно зростає. Так, на менеджерів та кваліфікованих спеціалістів припадає 50--60% усіх вакансій, що відкриваються. Причому вимоги до робочої сили підвищуються не тільки в матеріальному виробництві, де питома вага кваліфікованих робітників традиційно більш висока, а й у сфері послуг. Ідеться насамперед про «інтелектуальні» галузі (наприклад, фінансово-банківська сфера), а також торгівлю та обслуговування. Тому сфера послуг не може слугувати пристановищем для некваліфікованої робочої сили, що виштовхується з інших галузей економіки, як це було ще в середині 80-х років.

Водночас підготовка нових кваліфікованих кадрів нерідко відстає від вимог виробництва. Оскільки якість робочої сили стає вирішальним фактором у конкурентній боротьбі, підприємці починають розглядати навчання свого персоналу як пріоритетне завдання внутрішньофірмової стратегії. Багато компаній створюють спеціальні відділи з перепідготовки кадрів, збільшують витрати на освіту.

Ще одним структурним фактором, що справляє суттєвий вплив на стан ринку праці, є конверсія військового виробництва. З початку 90-х років вона по США одне з пріоритетних місць в економічній політиці країн з розвинутою ринковою економікою. Через конверсію під загрозою опинилися гарантії зайнятості значного контингенту робочої сили. За підрахунками експертів Міжнародної організації праці (МОП), в оборонному комплексі провідних західних країн зайнято 6--9% працюючих.

Реалізація програм скорочення військових бюджетів спричинює ліквідацію робочих місць, необхідність працевлаштування колишніх військовослужбовців. Найінтенсивніше цей процес проходить у США, де наприкінці 90-х років унаслідок конверсії втратили роботу чи залишили військову службу понад 2 млн. чоловік. Скорочення військових витрат впливає і на зайнятість у нематеріальному виробництві, особливо в таких його галузях, як обслуговування та монтаж споруд, зв'язок, послугами яких військово-промисловий комплекс користувався на умовах субконтрактів.

Програми конверсії передбачають мінімізацію соціальних витрат, пов'язаних з цим процесом, передусім шляхом диверсифікації виробництва в районах зосередження військової промисловості.

В найближчі роки ситуація на ринку праці в західноєвропейських країнах зазнаватиме суттєвих змін у зв'язку з новою хвилею приватизації державної власності. Цей процес неминуче викликає скорочення зайнятих.

Посилення напруження у сфері зайнятості спонукає керівників великих західних країн активізувати свої зусилля для узгодження загальної стратегії на ринку праці. Ці держави зазнають великих збитків від безробіття, зокрема через недоотримання податків.

У 1994 р. провідні країни Заходу досягли домовленості щодо загальних контурів політики на ринку праці. Складовою частиною цієї політики стала відмова від макроекономічного стимулювання сукупного попиту з метою розширення зайнятості, а також від скорочення тривалості робочого часу як засобу зниження безробіття.

Натомість було поставлено завдання зниження витрат на робочу силу, підвищення гнучкості ринку праці, стимулювання активної політики на ньому держави. Основним елементом такої політики є зниження витрат на робочу силу як головний засіб підвищення конкурентоспроможності продукції західних держав, яка програє більш дешевим товарам країн Південно-Східної Азії, Латинської Америки, Китаю.

Одним із шляхів зниження високих витрат на робочу силу підприємці вважають згортання окремих соціальних зобов'язань. У США, наприклад, скорочується пенсійне страхування всіх працівників. Загострення проблеми державного фінансування соціальної сфери нерідко змушує уряди західних країн приймати рішення, які значно ускладнюють ситуацію на ринку праці. Зокрема, поступово підвищується пенсійний вік. В Італії наприкінці 90-х років вікова межа виходу на пенсію підвищилася для чоловіків з 60 до 65 років, а для жінок -- з 55 до 60 років, у Швеції -- з 60 до 62 років. У Франції тривалість стажу для отримання повної пенсії була збільшена з 37,5 до 40 років.

Вирішення проблеми безробіття лідери західних країн пов'язують із підвищенням гнучкості ринку праці, що передбачає розширення прав підприємців у питаннях наймання і звільнення робочої сили. Підприємець, який має можливість у будь-який час звільнити зайву робочу силу, буде з більшим бажанням наймати додаткових працівників за появи перших ознак поліпшення економічної кон'юнктури.

На відміну від циклічного фактора, який стимулює попит на додаткову робочу силу, більш суперечливим є вплив різноманітних довгострокових факторів, таких як упровадження нових інформаційних технологій, структурні зміни в економіці, посилення міждержавної та міжфірмової конкуренції. Раціоналізація і технічне переозброєння виробництва приводять до того, що економічне зростання досягається головним чином за рахунок збільшення продуктивності праці, тим самим звужуються можливості використання додаткової робочої сили. Про це, зокрема, свідчить той факт, що темпи зростання зайнятості в останній період у фазі піднесення нижчі, ніж у попередніх циклах.

Боротьба з безробіттям у країнах з перехідною економікою проводиться шляхом комбінації пасивних та активних програм на ринку праці -- надання допомоги з безробіття (на обмежений термін) і сприяння в пошуках роботи для зареєстрованих безробітних, а також профпідготовка, реалізація кредитних та інших програм із метою підвищення шансів на ринку праці для тих, хто шукає роботу.