Основні фактори економічного зростання

1

Міністерство освіти і науки України

Харківський Національний університет ім. В.Н. Каразіна

Економічний факультет

Основні фактори економічного зростання

(курсова робота з курсу макроекономіки)

Харків-2004

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Економічне зростання, його суть

1.1 Поняття економічне зростання, його значення

1.2 Погляди на економічне зростання. Прихильники та критики економічного зростання

1.3 Типи і темпи економічного зростання

РОЗДІЛ 2. Фактори економічного зростання

2.1 Фактори пропозиції

2.2 Фактор попиту, фактор ефективності

2.3 Соціокультурні та інституційні чинники

2.4 Технічний прогрес та інвестиції

2.5 Крива виробничих можливостей

2.6 Фактори, що стримують економічне зростання

РОЗДІЛ 3. Особливості економічного розвитку в різних групах країн та в Україні

3.1 Економічне зростання в розвинутих країнах

3.2 Економічне зростання у країнах, що розвиваються

3.3 Особливості економічного розвитку України

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Економічне зростання є однією з найважливіших суспільних проблем, до якої постійно звернута найпильніша увага економістів і політиків. Економічне зростання є важливою економічною метою кожної країни. Саме темпи економічного зростання визначають динаміку економічного розвитку країни, її авторитет на міжнародній арені та іcторичні перспективи.

У даній курсовій роботі з'ясуємо суть економічного зростання, його основні фактори. Значне місце приділяється аналізові особливостей розвитку вітчизняної економіки. Робота складається із чотирьох розділів. У першому розділі розкривається зміст економічного зростання, його значення для всіх типів країн, указані основні показники економічного зростання. Також розглянуто погляди найвідоміших економістів щодо економічного зростання.

Другий розділ присвячено безпосередньо факторам економічного зростання. У ньому показана взаємодія цих факторів, яку відображає крива виробничих можливостей, вказані альтеративні види макроекономічної політики країн.

У третьому розділі розглянуто сучасне економічне становище в різних групах країн світу та вказані можливі шляхи подолання економічних проблем.

РОЗДІЛ 1. Економічне зростання, його суть

1.1. Поняття "економічне зростання", його значення

Під економічним зростанням розуміють збільшення кількості товарів і послуг, які продукує національна економіка. Графічно економічне зростання зображають переміщенням кривої виробничих можливостей управо. Економічне зростання вимірюють двома способами. По-перше,темпами зростання реального ВВП за певний проміжок часу - здебільшого за рік, по-друге - темпами зростання реального ВВП на душу населення за той самий період.

Економічне зростання є важливою економічною метою кожної країни. Збільшення обсягу продукції в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня життя в країні. Економіка, що зростає, спроможна повніше задовольняти потреби людей і ефективніше розв'язувати соціально-економічні проблеми. Збільшення заробітків у ході економічного зростання створює можливості сім'ям і окремим особам отримувати додаткові матеріальні блага і послуги без відмови від споживання інших життєвих благ. Економічне зростання дає змогу країні боротися з бідністю та забрудненням довкілля без зниження наявного рівня споживання та скорочення інвестицій. Воно створює можливості для скорочення робочого часу і збільшення часу відпочинку й дозвілля. Економічне зростання полегшує розв'язання проблеми обмеженості ресурсів. Нарешті, воно дає змогу нації зберігати державну незалежність.

1.2. Погляди на економічне зростання. Прихильники та критики економічного зростання

Наприкінці 18 століття Томас Мальтус пророкував, що внаслідок зростання чисельності населення збільшення національного продукту супроводжуватиметься зниженням життєвого рівня людей. Нашого думку, обсяг виробництва зростає повільніше, ніж чисельність населення. Чому? Нові працівники прикладають робочу силу до обмежених ресурсів землі. Кожен працівник тепер має менше землі для обробітку. Граничний продукт землі зменшується, і знижується реальна заробітна плата. Отже, Мальтус уважав, що економічне зростання та збільшення кількості населення ведуть до того, що робітники одержуватимуть лише мінімум засобів існування. Однак учений не передбачив майбутнього внеску наукових відкриттів, розвитку техніки в економічне зростання та збільшення національного доходу.

Більш як півтора століття тому німецький економіст Ф. Ліст у праці "Національна система політичної економії" (1841 р.) розділив історію суспільства на стадії. Цю класифікацію розвинув К. Маркс. Згідно з їхніми поглядами, кожне суспільство еволюціонує в одному напрямі, - тобто послідовно прогресує. На зміну примітивним культурам, основу яких становили мисливство й землеробство, прийшло рабство. За середньовіччя склалося командне управління, яке ґрунтувалося на земельній власності - феодалізмі. Ренесанс і реформація підготували промислову революцію, що сприяла зміні феодалізму капіталізмом. Прихильники Маркса вважали, що капіталізм, або ринкова система, також мусить зійти з історичної сцени і поступитися місцем соціалізму або комунізму. Однак перебіг реального життя не завжди підтверджує думки економістів та істориків. Усупереч передбаченням К. Маркса капіталізм не зник. Навпаки, ринкова система забезпечила небувале прискорення економічного розвитку багатьох країн.

Друга половина 20 століття позначилася високими темпами економічного зростання в Японії, Німеччині, скандинавських країнах, державах Північної Америки, нових індустріальних країнах та ін. Реалії свідчать, що сучасна ринкова економіка функціонує ефективніше, ніж у 19 - першій половині 20 століття.

Країни, які обрали марксистську систему організації національної економіки, нині повертаються до ринкової системи. Їхній експеримент з командною економікою виявився невдалим.

З огляду на високі щорічні темпи економічного зростання у другій половині 20 століття постає запитання: чи може воно тривати й у 21 та наступних століттях? Нині економісти дають на нього дві протилежні відповіді. Противники економічного зростання вказують на те, що світова система використовує ресурси і нагромаджує відходи темпами, які планета не може витримати. Розвиток сучасної промисловості залежить від не відтворюваних природних ресурсів, які вичерпуються. Згідно з цим поглядом, людство невдовзі цілком використає певні природні ресурси - нафту, мідь, вугілля, орні землі, що життєво важливі для процесу виробництва. Надмірне навантаження на землю внаслідок украй інтенсивного її обробітку, витоптування травостою перетворюють її на пустелю, а здатність планети прогодувати населення зменшується. Вилов риби зі Світового океану відбувається такими темпами, що вона не встигає поновлюватися. Зростання відходів, що є неминучим результатом економічного зростання, пригнічує абсорбційну здатність світової екологічної системи. До того ж інтенсивно забруднюється довкілля, вичерпується озоновий шар, змінюється клімат планети.

Критики економічного зростання стверджують, що подальший прогрес у розвинутих країнах здебільшого означає задоволення щораз менш значущих потреб коштом посилення загрози екологічній системі й самому життю на Землі. Вони заявляють, що темпи економічного зростання необхідно уповільнити і перейти до "нульового зростання". На їхню думку, треба різко обмежити використання не поновлюваних ресурсів, а також відновлюваних ресурсів, щоб ті могли поновлюватися. Обсяг викидів не повинен перевищувати абсорбційну здатність довкілля.

Прихильники економічного зростання переконані, що це - єдиний шлях до поліпшення матеріального достатку й підвищення життєвого рівня. Збільшення виробництва товарів і послуг та доходів забезпечує людності кращу освіту й медичне обслуговування, триваліший відпочинок, продовжує середню тривалість життя тощо. Науково-технічний прогрес дає змогу збільшувати розвідані запаси ресурсів і створювати нові, відкривати або розробляти замінники наявних ресурсів і т.д., тобто запаси ресурсів залежать від розвитку технічних знань.

Зв'язок між економічним зростанням і станом довкілля, на думку адептів зростання перебільшений. Прискорення економічного зростання не обов'язково означає посилення забруднення. Вони вважають, що забруднення є не стільки побічним продуктом зростання, скільки наслідком того, що частина довкілля - річки, озера, моря, океани, повітря - трактується як спільна для використання власність. Ця власність стала нашим смітником. Для зменшення забруднення довкілля прихильники економічного зростання пропонують запровадити законодавчі обмеження або спеціальні податки.

Економічне зростання не є абсолютним благом. Наслідки безперервного зростання обсягу виробництва для довкілля та способу життя потрібно обов'язково враховувати за будь-якого підходу до оцінки майбутнього економічного стану.

1.3. Типи і темпи економічного зростання

Економічне зростання класифікують за темпами і за типами.

За темпами розрізняють високі і низькі. За умов високих темпів економічного зростання не слід залишати поза увагою якість продукції та структуру виробництва. Якщо у виробництві значно переважають засоби виробництва, а частка товарів споживання незначна, то високі темпи зростання не можна вважати задовільними. Окрім цього, вимогами до економічного зростання є його пропорційність та безперервність.

Світовий досвід свідчить, що нормальними темпами економічного зростання є річні темпи на рівні 3-5 %.

Якщо економічне зростання уповільнюється і протягом не менше ніж півроку стає нижчим від середньорічних темпів періоду попередніх 5-7 років, то йдеться про рецесію економічного зростання.

Класифікація за типами розрізняє екстенсивне та інтенсивне економічне зростання.

Сутність екстенсивного типу економічного зростання полягає в тому, що збільшення обсягів виробництва досягається за рахунок використання більшої кількості виробничих ресурсів, тобто середня продуктивність праці при цьому не змінюється. Інтенсивний тип економічного зростання характеризується тим, що приріст виробництва забезпечується за рахунок застосування більш досконалих факторів виробництва, тобто за рахунок підвищення їхньої продуктивності.

У дійсності важко розмежувати один тип економічного зростання від іншого. В реальному процесі розширеного відтворення вони співіснують, поєднуються. Тому можна говорити про переважно інтенсивний або екстенсивний тип.

Перехід від переважно екстенсивного до переважно інтенсивного типу економічного зростання - це процес, пов'язаний із зрушеннями в структурі суспільного виробництва та викликаний зміною пріоритетів економічного розвитку. Під час переходу від одного типу до іншого відбувається уповільнення темпів економічного зростання, але при цьому активізуються структурні зрушення. Саме по собі уповільнення не слід розглядати як негативне явище, якщо здійснюється перебудова відтворювальних пропорцій. Негативним слід вважати таке падіння темпів економічного зростання, яке супроводжується консервацією структури відтворювання в умовах незбалансованої економіки і тому обумовлює уповільнення динаміки суспільного виробництва.

Темпи економічного зростання, його якість повністю визначаються факторами зростання.[14,264]

РОЗДІЛ 2. Фактори економічного зростання.(див. Додаток А)

2.1 Фактори пропозиції

Економічне зростання будь-якої країни визначають чотири групи факторів:

фактор пропозиції;

фактор попиту;

фактор ефективності;

соціокультурні, інституційні та інші фактори.[12,144]

Фактори пропозиції зумовлюють фізичну здатність економіки до зростання. Їх теж чотири:

кількість та якість природних ресурсів;

кількість та якість трудових ресурсів;

обсяг капіталу країни;

технологія.

Перелічені фактори пропозиції, які називають "колесами економічного зростання", визначають можливості фізичного збільшення обсягу продукції. Тільки наявність більшої кількості або кращих за якістю ресурсів, ураховуючи і технологічний аспект, дає змогу національній економіці нарощувати свій потенціал.

Природні ресурси - це землі, корисні копалини, енергоносії, водні ресурси, клімат тощо. На планеті є лише декілька країн, що володіють такими багатими природними ресурсами, продаж яких дає їм змогу швидко просуватися шляхом економічного зростання, зокрема Саудівська Аравія, Кувейт та деякі інші. Більшість країн світу небагата на природні ресурси. Проте навіть дуже бідні на них країни - Швейцарія, Японія чи Ізраїль - демонструють високі темпи економічного зростання і забезпечують високий рівень життя своїх громадян. Найціннішим природним ресурсом України вважають орні землі.

На думку багатьох економістів, трудові ресурси - пропозиція робочої сили, її кваліфікація, дисциплінованість, мотивація до праці - становлять найважливіший фактор економічного розвитку. Справді, інші фактори виробництва ( капітал, сировину, технологію ) можна купити в інших країн. Проте застосування високопродуктивної техніки в місцевих умовах вимагає кваліфікованих працівників.

Для збільшення обсягу капіталу (устаткування, виробничих будівель, доріг) необхідне скорочення поточного споживання впродовж десятеліть. У розвинутій економіці від 10 до 20% національного доходу використовується для нагромадження капіталу; і навпаки, найбідніші країни часто можуть заощаджувати лише 5 % національного доходу. Крім того, значна частина цих невеликих заощаджень спрямовується на забезпечення зростаючого населення простими знаряддями праці.

Крім трудових, природних ресурсів та капіталу, четвертим життєво важливим фактором економічного зростання є технологія, яка охоплює також науково-дослідні й проектно-конструкторські розробки, менеджмент та підприємництво. Однією з ключових складових цього фактора є виховання в індивідів підприємницького духу. Країна не може процвітати без власників чи менеджерів, які мають бажання ризикувати, відкривати нові підприємства, освоювати нові технології, розв'язувати трудові конфлікти.

Збільшення реального продукту і доходу можна одержати або шляхом залучення більшого обсягу виробничих ресурсів, або продуктивнішим їх використанням. У кінцевому підсумку величина реального ВВП визначається як добуток трудових затрат на продуктивність праці. Величина трудових затрат залежить від чисельності зайнятих та середньої тривалості робочого тижня. У свою чергу, кількість зайнятих залежить від загальної чисельності населення в працездатному віці та частки в ньому того населення, яке бере активну участь у суспільному виробництві. Середня тривалість робочого тижня визначається діючими в кожній країні законами про працю, колективними договорами, структурними особливостями економіки тощо. Продуктивність праці перебуває під впливом багатьох факторів, серед яких головними є технічний прогрес, фондоозброєність, якість робочої сили.

Кожний із факторів економічного зростання вимірюється різними показниками:

Таблиця 1.

Показники факторів економічного зростання

Фактори зростання	Кількісні показники фактора	Заходи повного використання та підвищення ефективності	Показник ефективності використання
1.Природні ресурси	Показник для кожного конкретного виду	Комплексна і глибока переробка	Ресурсомісткість продукції
2.Трудові ресурси	Чисельність населення в працездатному віці	Підвищення рівня освіти,поліпшення здоровя, вдосконалення організації праці	Продуктивність праці
3.Основний капітал	Вартість	Вдосконалення організації виробництва	Фондовіддача
4.Науково-технічний прогрес	Витрати на нову техніку, технології тощо	Розвиток сфери наукових досліджень та дослідницько-конструкторських розробок, впровадження їхніх результатів	Підвищення ефективності суспільного виробництва

Схематично вплив факторів пропозиції наведено на схемі:

Чисельність зайнятих			Трудові витрати
Середня кількість відпрацьованих годин
			Реальний обсяг виробництва
Технічний прогрес
Обсяг капітальних вкладень
Освіта та профпідготовка		Продуктивність праці
Ефективність використання ресурсів
Інші фактори

Теорія економічного зростання враховує також різноманітність сучасного світу і крім індустріально розвинутих країн вона включає країни, що розвиваються.

Вважається, що коли розвинуті країни застосовують однакові технології, то можна очікувати приблизно однакових темпів їхнього зростання. Але якщо країни, що розвиваються, застосовували однакові технології, темпи зростання у них були б різними через різне сприйняття цих технологій.

Останнє є дуже важливим для України, де однаково актуальними є питання і економічного зростання, і впровадження сучасних технологій. Початковий повиток у вигляді інвестицій і нових технологій може дати різні наслідки.[3,264]

2.2 Фактор попиту, фактор ефективності

Економічне зростання залежить також від фактора попиту, тобто макроекономічне середовище має забезпечувати такий рівень сукупних видатків, за якого повністю використовуються наявні ресурси. Несприятливе макросередовище (високі податкові та процентні ставки, низький рівень завантаження виробничих потужностей та ін.) сповільнює економічне зростання, бо не забезпечує повного використання ресурсів.

Фактори пропозиції й попиту, які впливають на економічне зростання, взаємопов'язані. наприклад, неповне залучення трудових ресурсів уповільнює темпи нагромадження капіталу, а низькі темпи впровадження нововведень та інвестицій можуть спричиняти безробіття.

Стабільне економічне зростання передбачає не лише повне використання ресурсів, а й досягнення оптимальної структури виробництва (фактор ефективності). Іншими словами, країна має використовувати ресурси най економніше (виробнича ефективність) і виробляти з них найцінніші для суспільства товари і послуги (розподільна ефективність).

2.3 Соціокультурні та інституційні чинники

Існує низка інших факторів, які впливають на економічне зростання, проте вони тяжко піддаються кількісній оцінці. Це передовсім соціокультурні та інституційні чинники. Зокрема, значний вплив на економічне зростання багатьох країн справляє сприятлива соціальна, культурна та політична атмосфера, що склалася в них. У цих країнах суспільна думка розглядає матеріальний успіх як бажану соціальну мету. Підприємництво, торгівля, фермерство, винахідництво - це престижні види діяльності, а особи, зайняті ними, користуються повагою. Важливим соціокультурним чинником економічного зростання є позитивне ставлення до праці. У розвинутих країнах її оцінують як велике благо для людини, а не як кару за гріхи. Нарешті, у довгостроковому періоді економічне зростання залежить від політичної організації суспільства. Країни, політичні системи яких спираються на демократичні принципи, характеризуються впорядкованістю відносин власності, процедури укладання і виконання угод, і вони розвиваються, як правило, значно швидше, ніж країни з недемократичними, не правовими режимами.

В усіх державах можуть виникати перешкоди, що уповільнюють або стримують економічне зростання. Найчастіше вони пов'язані з інституційним або громадським середовищем. Наприклад, надмірне втручання державних інституцій у приватнопідприємницьку діяльність здатне знижувати продуктивність праці, а податкова система може підривати стимули до праці та інвестування. У багатьох економічно відсталих країнах поширені корупція, хабарництво і здирство, які погіршують умови для підприємницької та інвестиційної діяльності.

Вагомим соціально-культурним чинником, що може гальмувати виробництво та економічне зростання, є наголос суспільства радше на виконання обов'язків, а не на особистій ініціативі. Нерідко дотримання релігійних звичаїв і обрядів суттєво обмежує тривалість робочого дня або робочого року і скеровує ресурси замість інвестування на здійснення різних релігійних церемоній.

Важливими чинниками, які стримують економічне зростання, є несумлінне ставлення до праці, господарські злочини, припинення роботи через трудові конфлікти та ін.

2.4 Технічний прогрес та інвестиції

Як уже зазначалося, найбільш потужним фактором економічного зростання є технічний прогрес. Він тісно пов'язаний з інвестиційною політикою. Інвестиції по-різному можуть впливати на економіку - одні інвестиції призводять переважно до економії витрат праці та збільшення витрат в основні фонди. Їх називають трудозберігаючими. Інші інвестиції, навпаки, є фондозберігаючими. Якщо перші призводять до збільшення прибутку стосовно заробітної плати, то другі - до збільшення зарплати стосовно прибутку. В дійсності економічному зростанню сприяють інвестиції в основні фонди.

2.5 Крива виробничих можливостей

Загальне уявлення про взаємодію всіх факторів економічного зростання дає крива виробничих можливостей. Побудова цієї кривої визначається тим фактом, що обмеженість ресурсів суспільства обмежує і загальний обсяг виробництва. Окрім цього будь-яке збільшення виробництва певного виду продукції потребує обмеження ресурсів на виробництво іншого виду. На рис. 1.1 точки А і Г показують дві нереалістичні ситуації, коли всі економічні ресурси витрачалися б на виробництво або предметів споживання, або інвестиційних товарів. У дійсності економіка знаходить баланс у розподілі своїх ресурсів між виробництвом споживчих та інвестиційних товарів. Це показують точки Б і В на кривій виробничих можливостей.

інвестиційні

товари

споживчі товари

Рис. 1.1.Крива виробничих можливостей

інвестиційні

товари

споживчі товари

Рис.1.2. Економічне зростання та крива виробничих можливостей.

Будь-яка точка на кривій виробничих можливостей свідчить, що в економіці повністю задіяні всі ресурси, тобто економіка досягла своїх потенційних значень. Якщо економіка знаходиться в положенні точки Д, то це означає, що вона виробляє певну кількість споживчих та інвестиційних товарів, але використовує свої ресурси неефективно, її потенційні можливості далеко не вичерпані. Стрілками від точки Д показані три можливих варіанти переходу економіки до стану потенційного виробництва. Якщо в економіці відбуваються кількісні та якісні зміни в її ресурсах, тобто діють фактори економічного зростання, то це ілюструється зміщенням кривої виробничих можливостей вправо з положення А₁Б₁ до положення А₂Б₂ на рис.1.2. Причому положення А₂Б₂ визначається двома моментами.По-перше, співвідношення попиту і пропозиції товарів і послуг. По-друге, абсолютною величиною пропозиції, тобто дійсною величиною виробничих потужностей економіки. Але відмітимо, що зображене на рис. 1.2 економічне зростання відбиває можливості досягнення економікою потенційних обсягів виробництва, однак не гарантує того, що економіка дійсно здатна функціонувати в такому режимі. Економіка може не зуміти реалізувати свої нові можливості.

Отже, крива виробничих можливостей може зміститися вправо, а виробництво може не здійснюватися в більшому обсязі.

За допомогою кривої виробничих можливостей можна простежити залежність між обраними в поточному періоді альтернативами і майбутніми можливостями економіки. На рис. 1.3а) і 1.3б) зображено дві ситуації: якщо суспільство обирає в поточному періоді таку структуру виробництва, яка сприяє технічному прогресу, воно забезпечує більші виробничі потужності в майбутньому, більше економічного зростання (рис. 1.3а)); але якщо в суспільстві поточні пріоритети надаються споживчим товарам, то майбутнє економічне зростання хоча і можливе, однак відбувається значно нижчими темпами, ніж за умов першої альтернативи (рис.1.3б).

Отже, крива виробничих можливостей позволяє аналізувати поточний стан економіки і визначити стратегічні аспекти економічної політики.

а) інвестиційні

товари

споживчі товари

б) інвестиційні

товари

споживчі товари

Рис.1.3. Поточні альтернативи і майбутні можливості економіки:

а) пріоритет інвестиційних товарів;

б) пріоритет споживчих товарів.

2.6 Фактори, що стримують економічне зростання

Поряд з факторами, що зумовлюють економічне зростання, існують і такі, що стримують його. До них належать законодавча діяльність держави в галузі охорони праці, навколишнього середовища та ін. Це виражається в тому, що державне втручання в приватний бізнес з метою поліпшення охорони навколишнього середовища чи безпеки праці вимагає відповідного відволікання ресурсів не на виробничі цілі. Це, звичайно, зменшує можливості розширення інвестицій в основні фонди. Але слід зазначити, що підвищення безпеки праці, поліпшення навколишнього середовища уповільнює зростання продуктивності праці, з одного боку, а з іншого - внаслідок факторів економічного зростання підвищується продуктивність праці, що створює передумови для збільшення ресурсів на ці цілі.[14,с.271]

РОЗДІЛ 3. Особливості економічного розвитку в різних групах країн та в Україні

3.1 Економічне зростання в розвинутих країнах

Дехто з фахівців уважає, що людство ввійшло у стадію уповільнення науково-технічного прогресу, бо у світі продукують менше нових ідей про те, як поліпшувати виробництво життєвих благ, тому продуктивність праці знижується.

Інші економісти вказують на динаміку якості робочої сили. Хоча нині освітній рівень робочої сили вищий, ніж у минулому, але все ж тепер він не зростає так швидко. В окремих розвинутих країнах знижуються тестові результати учнів і студентів, що може навіть свідчити про погіршення якості освіти. Якщо це справді так, то зміни в якості робочої сили могли спричинитися до уповільнення темпів зростання продуктивності праці.

Ще одним поясненням низьких темпів зростання продуктивності праці в розвинутих країнах є зниження відсотка інвестицій у ВВП. У деяких з цих країн, зокрема у США, інвестують менший відсоток ВВП, ніж у попередні роки. Це пов'язано, на думку деяких економістів, із низьким рівнем заощаджень, що веде до значного попиту фірм і держави на кредит та до високих процентних ставок. Останні несприятливо позначаються на інвестиційних видатках. Крім того, фірми розвинутих країн нерідко переміщують інвестиції в країни з низьким рівнем заробітної плати, щоб підвищити конкурентоспроможність своїх товарів.

Нарешті, окремі економісти вважають, що насправді темпи зростання продуктивності праці в розвинутих країнах не сповільнилися, і суть справи полягає в проблемі вимірювання обсягу продукції та продуктивності праці. Якщо, наприклад, у ході науково-технічного прогресу зростає кількість комп'ютерів, то підвищення продуктивності праці легко виміряти. Проте коли в країні виготовляють потужніші комп'ютери, то це підвищення якості майже не відобразиться на показнику продуктивності праці.

Більшість економістів розвинутих країн стверджують, що економічне зростання бажане, і пропонують декілька варіантів політики зростання. По-перше, одна група вчених виходить із того, що повільне зростання часто спричинюється недостатнім попитом на товари і послуги, внаслідок чого фірми не можуть їх продати й тому не розширюють виробництво. На думку цих економістів, для збільшення попиту доцільно використовувати інструментарій макроекономічної політики.

По-друге, інша група фахівців пропонує політику стимулювання пропозиції, яка наголошує на чинниках, котрі безпосередньо збільшують потенціал виробництва. Заходи такої політики, зокрема податкової спрямовуються на стимулювання заощаджень, інвестицій та підприємництва.

По-третє, ще одна група економістів для прискорення економічного зростання пропонує структурну політику, яка передбачає пряму й активну роль державних інституцій у формуванні структури національної економіки. Проте підвищення темпів зростання є дуже непростим завданням для будь-якої країни.

3.2 Економічне зростання у країнах, що розвиваються

У країнах, що розвиваються, машина економічного зростання, має ті самі чотири "колеса", що й у розвинутих, - природні ресурси, трудові ресурси, капітал і технологія.

Поклади корисних копалин розміщені у країнах, що розвиваються, дуже нерівномірно. Деякі з них мають багаті промислові поклади бокситів міді, олова, нафти тощо. І в окремих випадках слаборозвинутим країнам удалося підвищити ціни на свої сировинні матеріали на світових ринках, перерозподілити дохід багатих націй на користь бідних та прискорити темпи зростання. Типовим прикладом є країни ОПЕК. Проте в багатьох випадках природними ресурсами країн, що розвиваються, володіють транснаціональні корпорації розвинутих країн, тому вигоди від використання цих ресурсів отримують за кордоном. Крім того, значні коливання на світових ринках цін на сировинний експорт країн, що розвиваються, посилює нестабільність їхнього економічного розвитку.

Значна частина слаборозвинутих країн не має покладів корисних копалин, відчуває нестачу енергетичних ресурсів і навіть орних земель. У більшості цих країн переважає тропічний клімат, який не сприяє високопродуктивній праці. Обмежена ресурсна база є серйозною перешкодою для прискорення економічного зростання.

Трудові ресурси країн, що розвиваються, характеризуються їхнім значним недовикористанням та низькою продуктивністю праці. Рівень безробіття тут дуже високий і, на думку багатьох фахівців, перевищує 20 % (достовірна статистика безробіття тут здебільшого відсутня).

Продуктивність праці у слаборозвинутих країнах низька, бо працівники недостатньо забезпечені устаткуванням та інструментами. Водночас унаслідок мізерних видатків на освіту людський капітал тут обмежений. Недоїдання та низький рівень письменності призводять до того, що населення слаборозвинутих країн погано підготовлене до індустріалізації та економічного розвитку. В окремих з цих країн праця ототожнюється з рабством: тому її уникають.

Низький рівень продуктивності праці в країнах, що розвиваються, спричинений також тим, що відсутній енергійний клас підприємців, який мав би створити організаційно-матеріальні передумови економічного зростання. Від'їзд із відсталих до розвинутих країн працівників із високим рівнем кваліфікації та трудової еліти -- інженерів, викладачів, лікарів -- знижує загальний рівень кваліфікації робочої сили і ще більше обмежує потенціал економічного зростання.

Капітал є одним із найважливіших факторів економічного зростання, бо вищий рівень капіталоозброєності праці підвищує продуктивність праці й рівень життя. І зрозуміло, що всі економічно відсталі країни відчувають нестачу капітальних благ -- машин, устаткування, державних об'єктів інфраструктури тощо. Для нагромадження капіталу нація, як відомо, має заощаджувати та інвестувати. Проте країни, що розвиваються, стикаються з перешкодами на шляху збільшення частки заощаджень та інвестицій у ВВП. У багатьох з них частка заощаджень у національному доході дуже низька(від 2 до 5%). Ці країни надто бідні, щоб заощаджувати більше. До того ж заощадити нерідко переміщують свої кошти в "безпечні гавані", боячись конфіскації свого багатства.

Серйозні проблеми в економічно слаборозвинутих країнах виникають і в процесі інвестування. Навіть за наявності достатніх заощаджень для фінансування інвестицій відчувається, по-перше, нестача інвесторів, що готові взяти на себе ризик щодо нових інвестицій. По-друге, нерідко бракує такого важливого чинника для інвестування, як стимули, зокрема внаслідок політичної нестабільності та високої інфляції.

У більшості країн, що розвиваються, застосовують відсталі технології та методи виробництва. Звичайно, ці країни можуть заощаджувати і використовувати технологічні знання, вироблені іншими. Проте й тут постають значні перешкоди. Наприклад, передові технології, як правило, є капіталомісткими, або, інакше, трудоощадними. Економічно відсталі країни, навпаки, потребують технологій, які відповідають станові їхніх ресурсів -- величезному надлишкові некваліфікованої робочої сили і дуже обмеженій кількості капітальних благ. Для цих країн придатні саме трудомісткі й капіталоощадні технології. Тому економічно слаборозвинуті країни не можуть просто копіювати передові технології, а мають розробляти власні. Але ж традиційна натуральна економіка не сприймає нововведень.

Отже, бідні країни стикаються з величезними труднощами в поєднанні чотирьох факторів економічного зростання -- природних ресурсів, трудових ресурсів, капіталу та технології. Ці труднощі підсилюються різноманітними соціокультурними та інституційними перепонами - наявністю формальної і неформальної кастової системи, надмірними видатками на здійснення різних релігійних церемоній, несправедливими і громіздкими податками, що підривають стимули до праці й інвестування, корупцією та хабарництвом, які утруднюють підприємницьку діяльність, нерозв'язаністю земельного питання тощо.

Внаслідок усіх цих обставин більшість країн, що розвиваються, потрапила в "закляте коло бідності", в якому одна перешкода мостить іншу (рис. 3.1).

Усі економічно відсталі країни мають низький дохід на душу населення.Низькі подушні доходи означають низькі заощадження. Низькі заощадження своєю чергою обмежують процес інвестування у фізичний і людський капітал. Невеликий обсяг капіталу на працівника перешкоджає впровадженню ходи. Якщо країни потрапили в "закляте коло бідності", вони залишаються бідними, бо вони одвіку бідні!

Як розірвати закляте коло бідності й недорозвинутості? Чимало фахівців уважає, що для цього потрібно підвищувати темпи нагромадження капіталу, збільшити частку інвестицій у ВВП, скажімо до 10%, і стимулювати обмеження зростання населення.

	Низький подушний доход
Низька продуктивність праці		Швидке зростання населення		Низький рівень заощаджень
	Низький рівень інвестування у фізичний і людський капітал

Рис. 3.1. "Закляте коло бідності"

Для прискорення свого розвитку слаборозвинуті країни ставлять на порядок денний реформу міжнародних економічних відносин, що дасть змогу створити так званий новий світовий економічний порядок.

По-перше, ці країни вважають, що із закінченням "холодної війни" військові видатки розвинутих країн можна зменшити, а вивільненими ресурсами поділитися з бідними націями.

По-друге, вони вимагають полегшення свого боргового тягаря. Ці країни впевнені, що їхній борг є настільки великим, що перешкоджає економічному зростанню, і пропонують взагалі списати борги найбідніших країн, а борги решти країн, що розвиваються, реструктуризувати для виплати впродовж 25 років.

По-третє, ці країни домагаються припинення економічного колоніалізму, який полягає, на їхню думку, передовсім у тому, що лише п'ята частина всіх прямих інвестицій багатонаціональних компаній іде в економічно слаборозвинуті країни, а решту отримують країни, що мають уже порівняно високій рівень добробуту. Крім того, слаборозвинуті країни вимагають цілковитого суверенітету над своїми природними ресурсами, бо більшість прибутків від експлуатації їхніх природних багатств привласнюють корпорації розвинутих держав.

По-четверте, країни, що розвиваються, наполягають на припиненні політики "викачування умів". Виразники інтересів цих країн уважають, що надто незначній кількості громадян із слаборозвинутих країн дають дозвіл на в'їзд на роботу в розвинуті країни. Водночас імміграційне законодавство розвинутих держав сприяє в'їздові саме найпродуктивніших працівників країн, що розвиваються, -- науковців, лікарів, інженерів, фахівців із природничих наук. Слаборозвинуті країни втрачають цінний людський капітал, у який вони вклали значні інвестиції. Отож ці країни пропонують розвинутим змінити їхнє імміграційне законодавство для залучення у свою економіку більшої кількості безробітних і частково зайнятих працівників із країн "третього світу".

По-п'яте, слаборозвинуті країни прагнуть здобути широкий доступ на світовий ринок. Адже нинішні торговельні бар'єри є найвищими для трудомістких виробів обробної промисловості -- текстилю, одягу, взутгя та переробних сільськогосподарських продуктів, щодо яких країни "третього світу" мають порівняльну перевагу. Умови торгівлі країн, що розвиваються, в останні десятиліття погіршуються, бо ціни на їхню експортну продукцію знижуються, її той час як ціни на імпортні вироби зростають. Отже, для придбання певного обсягу імпортних товарів - машин, устаткування, мінеральних добрив тощо - слаборозвинутим країнам доводиться експортувати щоразу більше своїх товарів.

По-шосте, країни, що розвиваються, вимагають реформування іноземної допомоги. На їхню думку, ця допомога є кількісно недостатньою, надається країнами-донорами несправедливо й не доходить до найбідніших країн. Розвинуті країни нині виділяють лише 0,35% свого ВВП на іноземну допомогу зубожілим народам планети. Слаборозвинуті країни підкреслюють, що ця цифра має подвоїтися і становити 0,7%, як це рекомендує ООН. Водночас надбагаті країни світу -- США і Японія -- жертвують на іноземну допомогу відповідно 0,20 і 0,32% свого ВВП, тоді як менш багаті нерідко виділяють більше. До того ж на розподіл іноземної допомоги суттєво впливають політичні й військові міркування. В результаті лише чверть допомоги спрямовується в ті десять країн, де проживає 70% найбідніших людей планети. Програма нового економічного порядку викликає гостру полеміку. Країни, що розвиваються, вважають, що їхні вимоги справедливі й просякнуті духом рівності. І навпаки, розвинуті країни розглядають їх як спробу перерозподілити доходи й багатство в сучасному світі. Програму нового економічного порядку сформульовано майже три десятиліття тому, але поступ у напрямі її реалізації незначний.

3.3 Особливості економічного розвитку України

За останні п'ять десятиліть більше половини приросту обсягів виробництва в розвинутих країнах досягалося за рахунок підвищення продуктивності праці. В Радянському Союзі модель економічного зростання була іншою. Високі темпи цього зростання в СРСР у 1930-- 1960-ті роки забезпечувалися головно примусовою виснажливою експлуатацією таких факторів, як праця, капітал, і обмеженням зростання життєвого рівня населення.

Однак радянська економіка не могла так розпиватися нескінченно. По-перше, збільшення обсягів виробництва будь-якою ціною призвело ло небувалого марнотратства й виснаження природних ресурсів. По-друге, внаслідок несприятливої демографічної ситуації сповільнився приріст трудових ресурсів. Тож економічне зростання вже не могло відбуватися за рахунок екстенсивних чинників. По-третє, різко зросли витрати на виробництво енергії та видобуток сировини. Нарешті, в занедбаному стані пост економічне зростання значною мірою досягалося за рахунок нещадного пограбування селянства.

Будь-яка перехідна економіка переживає період спаду виробництва, що підтверджує досвід усіх європейських країн, котрі здійснюють ринкові реформи. Спочатку ці країни зіткнулися практично з тими ж проблемами, що й Україна: успадкована адміністративно-командна система, зношені виробничі фонди, ірраціональна галузева і виробнича структура. Країнам Центральної Європи -- західним сусідам України -- вдалося подолати спад протягом трьох--п'яти років, у нас же цей процес набрав затяжного характеру.

Чинники такого небувалого падіння обсягу виробництва в Україні можна поділити на дві групи:

ті, що склалися внаслідок перебування України у складі Радянського Союзу;

ті, що виникли вже після проголошення незалежності, або, інакше кажучи, суб'єктивні прорахунки.

І. Україна, порівняно з іншими пострадянськими країнами, зробила перші незалежні кроки чи не за найнесприятливіших умов: дві світові війни, роки голодоморів забрали життя понад 20 мільйонів українців.

Вагомою причиною нинішнього стану економіки України стало багаторічне втілення п життя догми про випереджувальне зростання виробництва засобів виробництва порівняно з виробництвом предметів споживання. Внаслідок такої політики Україна успадкувала від СРСР украй нераціональну структуру промисловості, три чверті виробництва становила продукція важкої промисловості і лише чверть -- продукція, призначена для задоволення потреб споживачів.

Ще однією причиною безпрецедентного спаду виробництва в Україні є незавершеність виробничого циклу в національній економіці. Ступінь її інтегрованості в колишній радянський господарський комплекс був набагато вищий, ніж економік держав Центральної й Східної Європи в економічний простір РЕВ. На момент здобуття незалежності в 15--20% кінцевої продукції промисловості, а в Росії -- понад 70%. Тому розрив старих господарських зв'язків болюче відбився на вітчизняній економіці: численні чинники відтворення залишилися за межами країни. У господарській структурі переважають галузі, що мають потребу в державних дотаціях і тому важко піддаються перебудові.

Однією з суттєвих причин падіння обсягів виробництва в Україні є успадкований від імперії чималий військово-промисловий комплекс, який поки що не вдається перепрофілювати на виробництво цивільної продукції.

На стані української економіки вкрай негативно позначається катастрофічна екологічна ситуація. Внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС радіонуклідного забруднення зазнали понад 12 млн гектарів земель. Це забруднення доповнюється промисловим, зокрема, в Донбасі та Придніпров'ї останнє у 20--30 разів перевищує допустимі норми.

2. Падіння обсягів виробництва зумовлене також чинниками, що почали діяти вже в роки незалежності. Йдеться передовсім про суб'єктивні прорахунки. При цьому важливо зазначити, що сам курс на демонтаж командно-адміністративної системи й розбудову сучасної, заснованої на ринкових засадах відкритої національної економіки у стратегічному плані є правильним. Спрямований на утвердження державності України, створення економічних передумов реальної демократизації суспільства, вихід на вищий ступінь техніко-економічного розвитку, забезпечення якісно нових параметрів життя народу, цей курс не має альтернативи. Тому причини неадекватності економічної політики конкретним умовам українського сьогодення лежать передо У процесі ринкової трансформації економіки України недостатньо враховувалася ціла низка властивих їй специфічних передумов, до яких передовсім належать:

відсутність на нас здобуття незалежності цілісної системи державних, інституцій, необхідних для здійснення широкого комплексу заходів ринкової трансформації економіки;

особливості функціональної структури економіки: висока концентрація базових галузей виробництва та галузей ВПК, що протягом тривалого часу були зорієнтовані на обслуговування потреб не лише економіки Радянського Союзу загалом, а й економіки країн РЕВ, і за самою своєю природою не могли швидко ввійти в режим ринкового самоврядування;

підпорядкованість більшості великих підприємств загальносоюзним міністерствам і відомствам та фінансування їх з єдиного центру,

В економічній політиці не враховувалася необхідність таких заходів:

використання на початковому етапі суто еволюційного шляху ринкової трансформації за одночасного здійснення широкого комплексу організаційних заходів, які б утверджували сильну виконавчу владу, та ефективних важелів державного регулювання економічних процесів;

створення ефективного механізму входження сільського господарства в систему ринкових відносин;

послідовного здійснення політики економічної лібералізації, приватизації та демонополізації.

Непослідовність у проведенні економічних реформ призвела до того, що перехід від адміністративно-командної системи до ринкової супроводжується зростанням тіньової економіки. Адже тіньова економіка найбільше процвітає там, де реформи проходять мляво, високі податки практично унеможливлюють розвиток нових приватних структур. Наявність гігантського тіньового сектора спотворює усі національні рахунки, не дає змоги державним органам точно визначити потреби економіки в різних ресурсах, давати обґрунтовані економічні прогнози. Водночас створюються сприятливі умов для корупції, хабарництва, криміналізації економіки.

Згадані чинники викликали те, що нині обсяг національного виробництва становить трохи більше як третину від рівня 1990 р. Щоправда, нарешті вдалося зупинити падіння виробництва.

Основним напрямом подолання трансформаційного спаду і створення умов для ефективного функціонування економіки є істотне прискорення її ринкової трансформації. За нинішньої економічної ситуації альтернативи такому курсу немає. Виснажливий період переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки не може розтягуватися довго.

Важливе місце в економічному реформуванні належить стабілізації фінансово-грошової системи. Вона фактично є основою створення реальних стимулів виробництва, виведення економіки з кризи та її подальшої якісної перебудови.

Серед широкого комплексу проблем реформування фінансової системи визначальною стає докорінна перебудова податкової системи в напрямі її глибокої лібералізації, зменшення податкового пресу та утворення на цій основі ефективних економічних механізмів стимулювання виробництва та підприємництва.

Фінансово-грошова стабілізація безпосередньо пов'язана з радикальним поглибленням банківської реформи, зокрема утвердженням реальної дворівневої банківської структури із сильним автономним Національним банком і розгалуженою авторитетною, стабільною, конкурентоспроможною системою комерційних банків.

Важливий напрям економічного реформування становить проведення радикальних, інституційних змін, серед яких провідне місце належить докорінному реформуванню відносин власності, тобто всебічному утвердженню різноманітних форм власності та ефективних видів господарювання.

Особливо значущою є радикальна зміна в системі управління економікою. Йдеться про перетворення галузевої структури управління нею у функціональну, про перебудову організаційної структури виробництва, утвердження фінансово-промислових груп, холдингів, інших аналогічних структур та про децентралізацію управлінських функцій, передання значного обсягу повноважень і відповідальності регіонам.

Перебудова структурної політики передовсім ґрунтуватиметься на визнанні пріоритетності наукомістких і високотехнологічних галузей економіки, які ще до кінця не зруйновано і які в змозі зберегти здатність України ввійти у світовий економічний простір з високим технологічним потенціалом.

Особлива роль у відновленні економічного зростання належить земельній реформі, яка покликана підтримувати на селі найефективніші форми власності та господарювання.

Нині особливо важливою умовою переходу до економічного зростання є створення привабливого інвестиційного середовища для вітчизняних та іноземних інвесторів. Україна має великі можливості для активної діяльності інвесторів -- значний споживчий ринок, вигідне геополітичне розташування, багаті природні ресурси, кваліфіковану й водночас дешеву робочу силу, потужну наукову базу. Однак макроекономічне середовище дуже несприятливе для інвестицій -- високі реальні процентні ставки, високі податкові ставки, суперечливе і невідповідне сучасним реаліям господарське законодавство, тінізація економіки та ін. Все це породжує песимістичні прогнози в інвесторів. Водночас внутрішні заощадження внаслідок малих доходів родин та небувало низького рівня використання виробничих потужностей більшості підприємств є недостатніми для потрібних обсягів капіталовкладень. До того ж є багато фактів "втечі капіталу" за кордон.

У сфері зовнішньоекономічних зв'язків головним завданням є поступове входження України у світовий економічний простір. Для цього слід створити стабільну і сприятливу правову основу для залучення іноземних інвестицій і повернення українського капіталу у твердій валюті в Україну. Водночас необхідний захист молодого національного виробника від конкуренції іноземних фірм.

Суттєвим чинником стабілізації економіки України має стати активізація малого і середнього бізнесу. Світовий досвід показує, що саме малі підприємства можуть розв'язати такі завдання, як структурна перебудова економіки, насичення ринку найрізноманітнішими товарами і послугами, створення додаткових робочих місць. Малий бізнес послаблює монополізм і забезпечує конкуренцію. Однак поки що він іще не став в Україні реальною базою для становлення ринкової економіки.

Розвиток малого бізнесу гальмують: недосконала державна політика щодо його підтримування, високі податки, обмеження на окремі види діяльності, адміністративні бар'єри, бюрократична тяганина в отриманні ліцензій, ще не сформована позитивна громадська думка стосовно підприємницької діяльності тощо.

Соціальна політика має спрямовуватися на створення необхідних умов підвищення кожним трудівником свого добробуту, передовсім за рахунок особистого трудового внеску, дідової активності. Для цього потрібно скасувати штучні обмеження фонду споживання, проводити політику стимулювання трудової та підприємницької діяльності і на цьому грунті розширяти платоспроможний попит.

Реформа заробітної плати має забезпечити перехід від наявної моделі, що зорієнтована на низьку ціну робочої сили і високу частку безплатних соціальних послуг, до нової, яка передбачає високу ціну робочої сили і платне задоволення відповідних послуг високооплачуваними категоріями населення.[14,179]

ВИСНОВКИ

Економічне зростання означає збільшення реального ВВП країни за рік порівняно з попереднім роком. Воно дає змогу повніше задовольняти потреби людей, скорочувати тривалість робочого дня і збільшувати час відпочинку, подовжувати тривалість освітньої та професійної підготовки молодого покоління, полегшує розв'язання проблеми обмеженості ресурсів. Загалом економічне зростання дає нації змогу повніше реалізувати її економічні цілі та здійснювати нові виробничі й соціальні програми.

Економічне зростання визначають чотири групи факторів. Фактори пропозиції: а) кількість та якість природних ресурсів; б) кількість та якість трудових ресурсів; в) капітал; г) технологія. Фактор попиту-- це таке макросередовище, в якому сукупні видатки достатні для того, щоб національна економіка змогла повністю реалізувати свій виробничий потенціал, який визначають фактори пропозиції. Фактор ефективності передбачає, що національна економіка продукує товари й послуги з найнижчими витратами (виробнича ефективність), і ресурси спрямовуються на виробництво найцінніших для суспільства життєвих благ (розподільна ефективність). Четверта група -- це соціокультурні та інституційні чинники, які можуть сприяти економічному зростанню або стримувати його.

Для визначення рівня економічного розвитку країни використовують низку показників. По-перше, це валовий внутрішній продукт на душу населення. По-друге, це показники ефективності функціонування національної економіки, що обчислюються на підставі ВВП. Серед численної групи цих показників найважливішими є продуктивність праці, фондовіддача і фондомісткість, матеріаломісткість, енергомісткість тощо. По-третє, виробництво основних видів промислової продукції на душу населення (електроенергії, автомобілів, мінеральних добрив,пластмас, хімічних волокон, паперу тощо), а також сільськогосподарської (зерна, м'яса, молока, цукру та ін.). По-четверте, це показники рівня та якості життя (середня його тривалість, рівень освіти населення,середня тривалість робочого дня, денне споживання кілокалорій на душу населення, чисельність студентів чи лікарів на 10 000 людності тощо). Для визначення якості життя міжнародні організації дедалі частіше використовують індекс людського розвитку.