Господарський механізм
Структура господарського механізму, його місце в економічній системі. Вплив господарського механізму на ефективність національної економіки, шляхи його вдосконалення. Роль держави у забезпеченні і цілісності використання господарського механізму.
| Рубрика | Экономика и экономическая теория |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 08.09.2009 |
| Размер файла | 61,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
2
Зміст
- Вступ
- Розділ 1. Сутність і структура господарського механізму
- 1.1 Господарський механізм та його зміст
- 1.2 Місце господарського механізму в економічній системі
- Розділ 2. Характеристика сучасного рівня господарського механізму
- 2.1 Особливості господарського механізму в період стану ринкової економічної системи
- 2.2 Вплив господарського механізму на ефективність національної економіки
- 2.3 Роль держави у забезпеченні і цілісності використання господарського механізму
- Розділ 3. Шляхи удосконалення господарського механізму
- Висновки
- Список використаної літератури
Вступ
Економіка являє собою сукупність процесів виробництва, розподілу, обміну і накопичення матеріальних благ і послуг. Трудова діяльність у суспільному виробництві здійснюється в порядку повної взаємодії всіх галузей виробництва, усіх підприємств і організацій. Кожна ланка малого організму працює спільно з іншими частинами. Все це і складає суспільне виробництво, а кожний робітник виконує специфічну функцію, у рамках суспільного характеру праці. Оскільки виробництво здійснюється спільно і має суспільний характер, то воно здійснюється на основі цілеспрямованої організації і керування. Сама організація і керування суспільним виробництвом, формується під впливом економічних законів ринкової економіки, у якому, як ми бачимо, ринку належить особлива роль. Саме виробництво, розподіл і обмін значною мірою визначаються суспільним попитом на товари виробничого і невиробничого призначення.
Керування економікою по своєму утриманню характеризуються цілеспрямованим, упорядкованим впливом на процесі суспільної праці за допомогою господарського механізму.
Поняття господарського механізму в економічній літературі є дискусійним. Одні автори ототожнюють його із системою керування економікою, інші - розглядають як комплекс господарських і організаційних принципів, треті - як сукупність форм і методів господарювання і т.д. У юридичних дослідженнях, навпроти, намітився широкий і в принципі однаковий підхід до розуміння цього явища. Господарський механізм розглядається як узята в єдності вся сукупність економічних, організаційно-правових, морально-політичних і інших засобів впливу держави на суспільно-виробничі відношення, на виробництво.
Таким чином, господарський механізм - це механізм функціонування державно-організованої економіки, утворений:
1) системою органів керування господарством і безпосередніх виробників - підприємств і об'єднань;
2) системою форми і методів організації і функціонування виробництва;
3) системою господарських зв'язків, що забезпечують обмін результатами діяльності господарських ланок і досягнення кінцевої цілі виробництва.
Кожний із названих елементів господарського механізму одержує також і визначене правове закріплення. Удосконалювання господарського механізму потребує подальшого підвищення ролі правових засобів у регулюванні економіки, пред'являє нові, більш високі вимоги до правового регулювання господарської діяльності. Звідси випливає необхідність постійного удосконалювання чинного господарського законодавства, що "покликано сприяти подальшому росту суспільного виробництва і підвищенню його ефективності відповідно до об'єктивних вимог економічних законів".
Розділ 1. Сутність і структура господарського механізму
1.1 Господарський механізм та його зміст
Господарський механізм як економічна категорія. У працях західних вчених ця категорія не вживається. В іншій сучасній економічній літературі категорія "господарський механізм" трактується неоднозначно, здебільшого, аморфно. Так, в "Економічній енциклопедії" за редакцією Л. Абалкіна вона розглядається як "сукупність економічних структур, інститутів, форм і методів господарювання, за допомогою яких здійснюється ув'язка і узгодження суспільних, групових і приватних інтересів".Л. Абалкін визначає це поняття як "спосіб організації суспільного виробництва з властивими йому формами і методами, економічними стимулами і правовими нормами". У "Великому економічному словнику" категорія "господарський механізм" характеризується як "сукупність організаційних структур і конкретних форм господарювання, методів управління і правових норм, за допомогою яких суспільство використовує економічні закони з урахуванням історичної специфіки, що складається" [21; 24].
Недоліками цих визначень є також підведення одного невідомого під інші, до яких належать поняття "сукупність економічних структур", "спосіб організації суспільного виробництва", "сукупність організаційних структур".
Дещо змістовніше визначається сутність даного поняття у словнику "Політична економія", хоча воно стосується лише господарського механізму соціалістичного способу виробництва: "це спосіб господарювання, сукупність інструментів, форм і методів управління економікою". У "Короткій економічній енциклопедії" господарський механізм розглядається як:
1) економічна категорія сфери організаційно-економічних відносин, що опосередковує дію між продуктивними силами, виробничими відносинами і надбудовою;
2) спосіб господарювання;
3) сукупність форм, методів та інструментів управління економікою. У даному визначенні ця категорія необґрунтовано обмежується сферою організаційно-економічних відносин [21; 25].
Водночас конструктивними сторонами окремих наведених визначень є положення про сукупність форм, методів та інструментів управління економікою, про узгодження з його допомогою різних типів інтересів, використання економічних законів. Проте при цьому не враховується, що господарський механізм має бути націлений на реалізацію основної мети капіталістичного способу виробництва, пов'язаної з розвитком та взаємодією основних типів капіталістичної власності (адже останні визначають динаміку різних типів інтересів), а також на розв'язання економічних суперечностей і розвиток основного фактора виробництва - людину, від чого залежить ступінь реалізації такої мети.
З урахуванням сказаного господарський механізм можна визначити як сукупність основних форм, методів і важелів управління народним господарством, а отже, використання економічних законів, розв'язання суперечностей економічної системи, реалізації відносин власності, а також розвитку людини та узгодження найважливіших типів інтересів.
Оскільки до складу народного господарства (або економічної системи) входять основні підсистеми та метасистеми, то господарський механізм поелементно можна розглядати як певний комплекс форм, методів і важелів управління продуктивними силами, техніко-економічними відносинами (а отже, технологічним способом виробництва), суспільним способом виробництва (у взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин) тощо. Водночас його важливою функцією є узгодження цих підсистем між собою у процесі їх розвитку і взаємодії. Таким чином формується система управління, яка означає свідомо організований, цілеспрямований і активний вплив різних суб'єктів управління на процес розвитку та функціонування суспільного способу виробництва, економічної системи, їх окремих ланок та елементів [12; 23].
Ядро системи управління в економіці - цілеспрямований вплив на потреби, інтереси та цілі окремих індивідів, колективів людей, верств та прошарків для досягнення поставленої мети. Основні об'єкти цієї системи - суспільне виробництво загалом (загальна форма), окремі сфери, галузі народного господарства, окремі сфери суспільного відтворення, певні елементи (або підсистеми) економічної системи, відносини власності, продуктивні сили. - техніко-економічні відносини тощо (часткова форма) та окремі підприємства, організації й установи (одинична форма).
Політекономічний аспект даної категорії передбачає, передусім, виділення об'єктно-суб'єктних відносин. Якщо їх об'єктом в узагальненому вигляді є народне господарство країни або національна економічна система, то вона заторкує інтереси основних класів і соціальних верств, суб'єктів господарювання. Оскільки процес управління здійснюється, передусім, державою, а остання використовує для цього не лише економічні засоби та важелі, а й правові й адміністративні, то господарський механізм виражає не лише певну систему економічних відносин між різними суб'єктами щодо управління народним господарством, але й надбудовних, насамперед правових.
Відтак із системи економічних відносин необхідно виділити підсистему відносин, пов'язаних із економічною власністю, у т. ч. управління власністю. Тому господарський механізм у політекономічному контексті виражає сукупність виробничих відносин між державою, з одного боку, та суб'єктами господарювання з другого, а також між суб'єктами ринкової економіки з приводу використання різних форм і методів управління народним господарством та саморегулювання, насамперед, економічної власності.
В останній категорії, як зазначалося, виділяються кількісний і якісний аспекти, тому господарський механізм включає процес управління як різними об'єктами власності (засобами виробництва, пінними паперами, грошовою масою та ін.), так і відносинами між людьми (класами, соціальними верствами тощо) з приводу привласнення цих об'єктів.
Водночас таке визначення господарського механізму охоплює, здебільшого, його сутність на вищій стадії капіталізму, ядром якого є державне регулювання. Оскільки другим найважливішим таким елементом є ринкове саморегулювання економіки, і воно переважало на нижчій стадії капіталізму, а між ним і державним відбувається складна взаємодія, то категорія "господарський механізм" за сучасних умов виражає складнішу сукупність елементів та відносин. Крім того, ще однією складовою даного механізму є наднаціональне регулювання.
Сутність господарського механізму повніше розкривається в його функціях.
Як зазначалось, у межах однієї суспільно-економічної формації діють закони, властиві як всьому суспільному способу виробництва (тобто виробничим відносинам у їх взаємодії з продуктивними силами), так і чотирьом окремим підсистемам. Оскільки економічний закон виражає внутрішні, необхідні, сталі й суттєві зв'язки, насамперед, між протилежними сторонами явищ і процесів господарського життя, то він має і свої конкретні форми вияву. Система економічних законів знаходить своє вираження в системі економічних категорій. До неї, зокрема, належать товар, споживча вартість, ціна, собівартість, прибуток тощо. До господарського механізму безпосередньо входять усі конкретні форми економічних законів економічної системи. Тому з погляду співвідношення господарського механізму та економічних законів всієї економічної системи або суспільного способу виробництва логічно випливає, що господарський механізм є механізмом використання економічних законів [22; 203].
Перша умова такого використання - пізнання економічних законів, умов, за яких діє певний закон. Так, змістом закону вартості є, насамперед, обмін еквівалентів, тобто обмін товару на товар, за якого суспільне необхідні витрати праці на виробництво одного товару обмінюються на рівнозначну кількість суспільне необхідної праці на виготовлення іншого товару. Такий механізм слід встановити, насамперед, щодо обміну товарів промисловості та сільського господарства.
Оскільки існують також закони розвитку продуктивних сил, техніко-економічних відносин, організаційно-економічних і виробничих відносин (або економічних відносин власності), то господарський механізм може бути локальнішим - як механізм використання законів кожної з цих підсистем. Таким чином, використання економічних законів (загальносистемних, підсистемних) є найважливішою функцією господарського механізму.
Друга за значенням його функція, якщо виділяти її з погляду всього суспільного способу виробництва, - розв'язання соціально-економічних суперечностей. Вона випливає з попередньої, бо кожний економічний закон містить у собі суперечність. Водночас, оскільки явище чи процес багатші за закон, ця функція спрямована на розв'язання ширшого кола суперечностей, ніж ті, що наявні у межах законів. До таких суперечностей, якщо виходити з принципу примату виробництва, належать суперечності самої системи продуктивних сил (наприклад, між рівнем техніки з одного боку, рівнем освіти і кваліфікації робочої сили - з другого), між системою продуктивних сил та її речовою формою (наприклад, між рівнем розвитку техніки та досягнутим ступенем концентрації виробництва, його спеціалізації тощо), між технологічним способом виробництва та його суспільною формою, а також суперечності в межах самої суспільної форми (наприклад, між прибутком та заробітною платою, між монополістичною і державною власністю тощо). Найважливіше значення для реалізації цієї функції має використання суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами, а також основної суперечності суспільного способу виробництва.
Третя функція господарського механізму - реалізація відносин власності. У її межах вирішальна роль належить господарському механізму в економічній реалізації власності на засоби виробництва. Виконання цієї функції має спрямовуватися на те, щоб відносини власності сприяли розвитку всієї системи продуктивних сил, насамперед основної продуктивної сили - людини, безпосереднього працівника. Слід домогтися в межах економічної системи існування плюралізму форм власності, конкурування і співпраці різних конкретних форм власності. Конкретними формами реалізації відносин власності є безпосереднє привласнення необхідного і додаткового прибутку в різних формах [16; 345].
За умов плюралізму форм власності суб'єкти форм власності (трудові колективи, підприємці, держава тощо) мають привласнювати, насамперед частку створеного прибутку, мати змогу використовувати його для розширення виробництва, створення кращих умов праці тощо.
Четверта важлива функція господарського механізму - всебічний розвиток людини, її потреб (матеріальних і духовних), інтересів, стимулів. Оскільки людина є біосоціальною істотою, то роль господарського механізму полягає в розвитку як біологічного, так і соціального аспектів її сутності. У першому випадку необхідно домогтися оптимального гармонійного співвідношення людини з природою, не допустити екологічної кризи, створити таку еколого-економічну систему, в якій органічно поєднувалися б економічні умови життєдіяльності людини (умови її праці, освіти, набуття кваліфікації тощо) зі збереженням довкілля, нормальним розширеним відтворенням в Україні та інших країнах, де ця проблема диктується особливостями національного розвитку людської популяції, гармонійною взаємодією цивілізації та природи. У другому випадку завдання господарського механізму полягає в тому, щоб людина стала активним суб'єктом виробничих відносин або відносин економічної власності, а також соціальних, політичних, правових, культурних відносин, щоб у кожній із цих сфер могла реалізуватися її соціальна природа. Іншими словами, йдеться про те, щоб людина могла брати участь у політичному житті, вдосконаленні законів, у розвитку культури, мистецтва тощо. В останньому випадку господарський механізм набуває ознак соціального. Оскільки людина вступає у відносини з іншими людьми, завдання господарського механізму полягає у тому, щоб узгоджувати, насамперед, економічні інтереси людей.
Крім цих найважливіших функцій, господарський механізм виконує й другорядні, наприклад, стимулювання науково-технічного прогресу, раціональне використання ресурсів тощо.
Якщо узагальнити основні функції господарського механізму, то він має забезпечити активну взаємодію всіх елементів економічної системи (продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних і виробничих відносин) в усіх сферах суспільного відтворення, а також усіх компонентів кожного з названих елементів.
Щоб реалізувати цю мету за умов економічної системи в Україні, її глибокої кризи, слід, насамперед, створити науково обґрунтовану економічну програму і на цій основі виробити довготермінову соціально-економічну політику уряду. Наступний крок - створення відповідної законодавчої правової бази політики реформ [14; 300].
1.2 Місце господарського механізму в економічній системі
Основні елементи господарського механізму. Такими елементами, як уже зазначалось, є ринкове саморегулювання, державне регулювання та наднаціональне регулювання.
Ринкове саморегулювання або механізм ринкової економіки здійснювався через механізм вільної конкуренції, тобто конкуренції, на яку не впливають монополії (у т. ч. олігополії), держава (остання лише слідкує за дотриманням правил такої конкуренції), профспілки (яких західні економісти вважають монополістами на ринку робочої сили), вільного ціноутворення (ціни встановлюються лише на ринку під впливом стихійного переливу капіталу на галузевому і міжгалузевому рівнях), внаслідок чого забезпечується певна пропорційність розвитку економіки. Такий механізм регулювання отримав назву "невидимої руки". Його основою була приватна капіталістична власність і похідні від неї приватні інтереси, повна економічна свобода підприємців.
Природною рушійною силою економічного розвитку тоді було прагнення індивіда до реалізації своїх інтересів. Дбаючи про них, така економічно вільна людина покращує свій добробут, примножує багатство суспільства. Суперечності між індивідом і суспільством не існує. Розуміючи, що за умов свободи господарської діяльності та свободи торгівлі деякі індивіди можуть домовлятися про підвищення цін або окремий суб'єкт господарювання прагнутиме до безмежного привласнення прибутку, А. Сміт вважав, що інтереси таких індивідів гармонізує конкуренція, що вона є регулятором особистого егоїзму, завдяки чому досягається економічна рівновага, конкуренція вирівнює попит і пропозицію, відновлює пропорційність тощо, тобто здійснюється саморегулювання економіки [12; 29].
У ринковій економіці державі належить другорядна роль, вона виконує ті функції, які не може виконати окремий індивід або зробить він це економічно неефективно. Такими функціями є: організація громадського порядку, державної поштової служби, запровадження обов'язкового шкільного навчання, забезпечення національної оборони, емісія крупних банкнот, будівництво деяких громадських споруд (доріг, мостів тощо) й утримання їх у належному стані.
В економічній теорії практика такого регулювання отримала назву "ліберального" (від слова llberalls - вільний).
Розвиваючи такі ідеї щодо реалій сьогодення, представники неолібералізму (Л. Мізес, Ф. Хаєк, М. Фрідмен, Л. Ерхард та ін) хоча й усвідомлюють неможливість повного усунення держави від впливу на економіку, водночас стверджують, що держава має здійснювати опосередковане і обмежене регулювання через грошово-кредитну політику. Людвіг Ерхард заявляв, наприклад, що держава має поводитися як суддя на футбольному полі - не втручатися в гру доти, доки не будуть порушені правила гри. Така позиція глави уряду є незрозумілою, оскільки держава, дотримуючись такої фразеології, будувала сучасне футбольне поле (економічну інфраструктуру), встановлювала для гравців мінімальну заробітну плату, забирала у них частину заробітної плати тощо. Подібної ідеології дотримувались окремі керівники уряду в Україні, називаючи себе лібералами, що, зрозуміло, розходилося з їх діями в уряді щодо управління народним господарством. Приблизно так діяв один із персонажів п'єси Мольєра: не підозрював того, що він все життя розмовляв прозою.
Механізм ринкового регулювання економіки був домінуючим впродовж близько чотирьох століть (тобто на нижчій стадії розвитку капіталізму) - максимум до кризи 1929-1933 pp. [18; 56]
Вперше в західній економічній літературі XX ст. його неспроможність визнав Дж. Кейнс, обґрунтувавши при цьому необхідність широкомасштабного регулювання економіки та його методи. Він стверджував, що розширення функцій уряду - єдиний практичний засіб уникнути цілковитої руйнації існуючих економічних форм. Близький за змістом висновок було зроблено на Міжнародній конференції ООН з проблем навколишнього середовища і майбутнього розвитку цивілізації, яка проводилась у червні 1992 р. на рівні голів та урядів держав; найважливішими висновками якої були:
1) врятувати людство у межах ринкової системи, рушійною силою якої є приватна власність, неможливо, позаяк вона ґрунтується на прагненні до нестримного зростання споживання і призводить до різкої поляризації рівня життя, а отже, породжує нові та вкрай загострює наявні соціальні конфлікти;
2) людству потрібна нова модель соціально-економічного розвитку, яка має виходити з важелів централізованого регулювання на рівні окремої держави та світової співдружності загалом. Нова модель повинна базуватися на інтегрованих інтересах суспільства і лише потім - на інтересах приватного підприємця. Неспроможність ринкового регулювання економіки, про що йшлося в одній із попередніх тем, зумовило необхідність активного втручання держави у відтворювальний процес, появу та розвиток державного регулювання економіки.
У сучасній науковій та навчальній літературі нема політекономічного обґрунтування сутності державного регулювання економіки. Водночас його основою має бути визначення даної категорії в контексті економічної теорії. Проте в сучасній економічній літературі немає комплексної характеристики даної категорії. Так, в "Економічній енциклопедії" за редакцією Л. Абалкіна державне регулювання визначається як "одна з основних форм участі держави в економічному житті, що полягає в її прямому чи опосередкованому впливі на розподіл ресурсів і формування пропорцій". У "Короткій економічній енциклопедії" державне регулювання економіки розглядається як "вплив держави на діяльність господарських суб'єктів і ринкову кон'юнктуру з метою забезпечення нормальних умов для функціонування ринкового механізму, вирішення соціальних та екологічних проблем". Аналогічне визначення дається у "Великому економічному словнику" [10; 128].
Найбільшою глибиною відрізняється політекономічне обґрунтування даної категорії. Так, у словнику "Політична економія" державне регулювання економіки при капіталізмі характеризується як "діяльність держави щодо підтримки стабільності відтворення, забезпечення умов розвитку економіки". У підручнику "Економічна теорія (політекономія)" самого визначення даної категорії нема, але стверджується, що "держава залучається в макроекономічну функцію підтримки економічної стабільності, згладжування циклічної форми розвитку економіки".
У деяких названих працях російських вчених, по-перше, некоректно державне регулювання економіки обмежується лише розподілом ресурсів; по-друге, однобічно метою такого регулювання називається забезпечення умов для функціонування ринкового механізму. Більше того, окремі автори хибно включають державне регулювання до ринкового механізму. По-третє, дехто з авторів обмежується аналізом лише окремих економічних функцій держави; по-четверте, не пов'язує державне регулювання з сутністю господарського механізму. Водночас позитивними аспектами окремих дефініцій є акцент на відтворенні та забезпеченні умов розвитку всієї економіки. Якщо усунути ці недоліки, то слід дати таке визначення державного регулювання: це комплекс виконуваних державою економічних функцій, форм та методів централізованого впливу на процес розширеного відтворення економічної системи капіталізму (а отже, кожної із її підсистем та елементів відповідно до вимог основного закону).
З урахуванням політекономічного аспекту господарського механізму сутність державного регулювання економіки полягає у функціонуванні та розвитку домінуючої підсистеми виробничих відносин між державою та суб'єктами господарювання з приводу виконання державою своїх економічних функцій, використання різних форм і методів впливу на процес розширеного відтворення економіки.
Державне регулювання економіки та ринкове саморегулювання є двома найважливішими ланками (підсистемами] господарського механізму. Як справедливо зазначає П. Самуельсон, управляти економікою за відсутності того або іншого - все одно, що аплодувати однією рукою. Якщо продовжити це порівняння, то державне регулювання є правою, активнішою, рукою, від розмаху якої залежить звук аплодисментів, ступінь впливу на тих, кому призначені ці аплодисменти (ефективність регулювання). Воно водночас діалектично заперечує ринкове (тобто з утриманням позитивних сторін останнього).
Поряд із цими двома елементами господарського механізму важливу роль у регулюванні національної економіки відіграє корпоративна (а у її межах монополістична, у т. ч. олігополістична) планомірність. Гігантські багатогалузеві концерни за допомогою комп'ютерних систем, маркетингу вивчають масовий попит (його структуру, динаміку), формують його. Тому виробництво товарів концернами зорієнтоване на відомий ринок на основі попередніх погоджень щодо номенклатури продукції, її кількості та якості. У наш час на світовий ринок за попередніми домовленостями між виробниками та споживачами надходить до 70% усіх товарів, основну масу яких виробляють гігантські монополістичні об'єднання. Крім них зростаючу роль у відтворенні сучасної економічної системи відіграє наднаціональне регулювання, що найповніше втілюється у межах ЄС.
Розділ 2. Характеристика сучасного рівня господарського механізму
2.1 Особливості господарського механізму в період стану ринкової економічної системи
В економічній літературі існують суперечливі підходи щодо розмежування форм і методів державного регулювання. Одні автори розрізняють типи такого регулювання (короткотермінове і довготермінове), інші виділяють адміністративне і правове регулювання, пряме і опосередковане економічне регулювання, а в межах останнього окремі форми, треті - форми державного регулювання економіки без подальшого поділу, четверті до форм відносять короткострокове і довгострокове планування.
Найлогічніше серед форм державного регулювання виділяти планування (довготермінове, середньотермінове і короткотермінове), програмування і прогнозування, а до методів (тобто способів або засобів впливу держави на суб'єкти господарювання) - економічне регулювання, правове регулювання й адміністративне регулювання. Найважливішими з-поміж них є економічне регулювання, яке, у свою чергу, поділяють на пряме (за допомогою державних закупівель товарів і послуг, державного цільового фінансування тощо) і непряме (за допомогою антициклічної, інвестиційної та інших форм політики). Правове регулювання здійснюють внаслідок прийняття та вдосконалення правової бази (відповідного комплексу юридичних законів та поправок до них тощо). Адміністративне регулювання передбачає використання заходів заборони (наприклад, заборона будівництва підприємств на певних територіях), дозволу (наприклад, дозволу державним підприємствам базових галузей промисловості займатися туристичним бізнесом) і примусу (примусове закриття четвертого блоку Чорнобильської АЕС). За допомогою адміністративних заходів проводяться грошові реформи та інші дії [12; 35].
Основними формами державного регулювання, як зазначалось, є планування та програмування економіки. Планування на макрорівні (макроекономічне планування) є формою управління народним господарством (а отже, формою державного регулювання економіки), що передбачає визначення цілей, розробку (складання) планів та їх реалізацію (з урахуванням шляхів досягнення) на основі наукового передбачення, що, у свою чергу, базується на пізнанні економічних законів. На мікрорівні планування передбачає складання бізнес-планів, короткотермінових оперативних програм та завдань.
Планування слід відрізняти від планомірності. Остання категорія виражає глибшу сутність, оскільки є безпосередньою формою вияву закону планомірного розвитку, дія якого зумовлена, передусім, еволюцією технологічного способу виробництва, а планування є методом реалізації планомірності.
Матеріальною основою планомірності є спочатку розвиток технологічного способу виробництва на машинній праці. Так, якщо за умов простої капіталістичної кооперації планомірність обмежувалась окремим підприємством і базувалася на одиничному поділі праці у формі подетальної та поопераційної спеціалізації окремих працівників, то за машинного виробництва виробничі функції окремого робітника закріпилися за окремими підприємствами. Тому подетальна та поопераційна спеціалізація найманого робітника у межах одиничного поділу зумовила технологічну залежність окремих підприємств, їх підпорядкування єдиному контролю. В цей час (до кінця XIX ст.) виробництво стає все більш суспільним, поглиблюється суспільний поділ праці. Це розширює матеріальну основу планомірності, свідомого регулювання виробництва, позаринкових форм зв'язку за рахунок внутрішньофірмових виробничих зв'язків. Хоча сфера ринкових форм зв'язку розширюється і вони домінують, межі планомірності збільшуються до монополістичних об'єднань, особливо у формі трестів. Трести виробляють товари
Щодо розширення меж планомірності у сфері безпосереднього виробництва всередині фірм, то ця тенденція за сучасних умов не обмежується гігантськими корпораціями, а пробиває собі дорогу в їхніх взаємозв'язках із багатьма дрібними та середніми підприємствами - постачальниками окремих деталей. Так, до контрактних відносин з американською автомобільною корпорацією "Дженерал моторз" залучено майже 40 тис. підприємств [22; 204].
З розвитком суспільного характеру виробництва в межах приватнокапіталістичної форми власності, хоч і повільніше, еволюціонує колективний характер привласнення. Воно поступово стає колективним, але здійснюється спочатку в інтересах капіталістів, об'єднаних в акціонерне товариство. Однак межі планомірності, свідомого регулювання й контролю ще більше розширюються. Але такий контроль здійснює невелика група осіб.
На початку XX ст. продуктивні сили починають переростати межі окремих монополістичних об'єднань, що зумовлює інтенсивніше одержавлення економіки, посилення ролі держави у розвитку продуктивних сил.
Після 30-х років домінуючою формою суспільного поділу праці стає подетальна та поопераційна форми одиничного поділу, а їх матеріальною основою - комплексна механізація й автоматизація виробництва. Від середини 50-х років формується новий технологічний спосіб виробництва, заснований на автоматизованій праці. У цей період продуктивні сили починають переростати масштаби як окремих національних держав, так і масштаби окремих наднаціональних угруповань (інтернаціоналізація одиничного поділу праці). Цей процес відбувається за допомогою і ринкових, і позаринкових форм зв'язків. Якщо за умов загального й особливого поділів праці збільшення кількості галузей промисловості супроводжується повним юридичним, технологічним та економічним відокремленням спеціалізованих підприємств, то за умов панування одиничної форми поділу праці кожне з них технологічно взаємопов'язане з іншими. Всі виробничі одиниці, навіть ті, що знаходяться у різних країнах, мають працювати за єдиним технологічним планом, дотримуватися єдиного ритму виробництва, кількісно-якісних характеристик продукції. Якщо за умов особливого поділу праці взаємозв'язок відокремлених одна від одної сфер виробництва при їхньому злитті в сукупний суспільний виробничий організм за наявності соціально-економічної відокремленості супроводжувався купівлею-продажем товарів, і мала місце опосередкована форма зв'язку, то за одиничного поділу праці відбувається пряма, безпосередня взаємодія між його ланками, і результати окремих видів відокремленої праці всередині гігантських фірм вже не є товарами у класичному значенні цього поняття. Такими вони стають лише після завершення виробничого циклу, після придбання іншими компаніями [19; 222].
Ці процеси значно посилили дію тенденції до планомірності розвитку, позаринкові форми зв'язку (тобто безпосередньо суспільні форми), масштаби свідомого регулювання економіки. Від цього часу планомірна форма зв'язку значно поглибилася і здійснюється у межах різних форм власності в усіх сферах суспільного відтворення. Так, у безпосередньому процесі обміну внаслідок поширення роботи на замовлення та широкої інформованості виробників, планомірного формування попиту на продукцію тощо ринок у значенні просторових меж, в яких відбувається процес обміну, зникає. Здійснюються, зокрема, довготермінові коопераційні зв'язки між виробниками і споживачами: перші розробляють план своєї майбутньої діяльності разом із постачальниками обладнання та споживачами, відбувається формування торгово-промислових комплексів, інтеграція великих промислових корпорацій заготівельними компаніями. Крім того, за сучасних умов зростає роль таки форм співробітництва гігантських корпорацій, як організація спільних підприємств, компаній, обмін патентами, науково-технічною інформацією.
Тому важливою функцією держави стає розробка довго терміну на 5 і більше років) програм економічного та соціального розвитку, які насичують економічну систему всебічною інформацією i таким чином посилюють зворотні зв'язки та сприяють стабільності всієї с теми Держава створює також центр, який управляє економікою, орган управління. Центр формує (з різним ступенем адекватності) об'єктивну мету системи, висуває загальні завдання, планує виділення ресурсів, встановлює нормативи, терміни, виділяє ресурси тощо. Об'єктами державного регулювання є система продуктивних сил (зокрема, розвитої засобів виробництва, передусім, у галузях, що визначають НТП, завдяки реалізації політики прискореної амортизації, державного стимулювання інноваційних процесів; робочої сили - внаслідок розвитку освіти, охорони здоров'я, перекваліфікації робітників, захисту навколишнього середовища тощо; науки (особливо фундаментальних наукових досліджень), система виробничих відносин або відносин економічної власності, весь суспільний спосіб виробництва.
Таким чином, планомірність із тенденції, що розвивається і обмеж на за капіталістичного способу виробництва спершу окремим Індивідуальним підприємством (дрібним і середнім за розміром), відтак гігантськими монополістичними об'єднаннями, у тому числі транснаціональними корпораціями, яка пізніше поширилася на рівень національне: економіки та наднаціональних економічних організацій (на розвито Європейського Союзу), нині перетворилася на закон економічного розвитку [19; 226].
Якщо планомірність перетворилася з тенденції на закономірність, то економіка сучасних передових країн стала планомірно керованою, то економіці України слід використовувати систему планування і ринковий механізм. Французький економіст Ж. Сапір. аналізуючи шляхи виходу з кризи економік країн СНД та їх стабілізації, достатньо обґрунтовано зазначає, що для успішного посилення комерційних норм поведінки нині фірмам бракує певної форми планування. Одне це с во у наш час викликає жах, - зауважує вчений, - і все ж його варто реабілітувати. Жодна комерціалізація і, отже, жодна приватизація н. можлива, якщо горизонт ухвалення рішень економічних агентів обмежений. Саме державній владі належить знайти спосіб розширення цього горизонту, бо інакше будь-який економічний розрахунок втрачає силу". Тому архаїчними щодо сьогодення є погляди окремих представників неокласичного напряму, зокрема Ф. Хаєка, який назвав планування рабством. Заперечуючи їх, відомий американський економіст Б. Селігмен обґрунтовано стверджував: "Головна проблема не в тому, чи потрібні планування і контроль, а, передусім, у тому, хто буде затверджувати плани - панівна еліта, зокрема вузьке коло приватних осіб, чи суспільство загалом".
Оскільки за умов капіталізму плани розробляються і контролюються панівною елітою, це означає розвиток державної капіталістичної планомірності, основним змістом якої є планомірне вилучення прибутків.
Трьома головними формами планування є директивне, індикативне і стратегічне. Директивне (або імперативне) планування здійснювалось у СРСР і означало централізоване доведення обов'язкових завдань до підприємств (що і скільки виробляти, за якою ціною продавати, а також централізоване забезпечення ресурсами), що сковувало їх ініціативу, призводило до зростання товарно-матеріальних запасів, посилення затратного характеру економіки, зниження ефективності виробництва тощо.
Індикативне (тобто рекомендаційне) планування передбачає встановлення державою основних макроекономічних показників, систему економічних стимулів та прямих і опосередкованих важелів, які орієнтують суб'єктів господарювання на виконання планів, а також забезпечення їх необхідною інформацією. На відміну від директивного, індикативне планування значною мірою зводиться до орієнтації економічної діяльності товаровиробників [19; 230].
Таке планування, започатковане у Франції і Нідерландах, у 60-ті роки набуло поширення в інших розвинених країнах. У США планування здійснюється, передусім, у формі бюджетних і фінансових планів, довготермінових планів у Японії, стратегічних - у країнах ЄС тощо. Механізм реалізації таких планів також передбачає узгодження національних пріоритетів, закладених у них (планах) із союзами підприємців та профспілками.
Найбільш поширеними є середньотермінові індикативні плани. У Франції, наприклад, реалізується 12-й п'ятирічний план. Основними функціями індикативного планування, в яких комплексно розкривається його сутність, є обґрунтування цілей і стабільних темпів економічного зростання, формування найважливіших напрямів економічної політики, обґрунтування пріоритетів у розвитку економіки і розробка цільових комплексних програм, вибір комплексу економічних важелів і стимулів у поєднанні з адміністративними і правовими засобами, координація показників індикативного плану та державного бюджету.
Розрізняють також галузеве індикативне планування, регіональне та планування на підприємстві (бізнес-планування).
Стратегічне планування стосується, передусім, стратегії поведінки на ринку і спрямоване на виживання національної економіки за будь-яких умов шляхом управління змінами, проведення найбільш важливих заходів [12; 401].
Програмування національної економіки означає комплексний аналіз її стану, виявлення найважливіших проблем, які не можуть бути вирішені за допомогою ринкових важелів, а відтак, розробку та реалізацію окремих стратегічних програм. Водночас у сучасній літературі програмування економіки розглядають як систему її регулювання (передусім, довготермінового) на основі загальногосподарських програм. У даному випадку економічне програмування збігається з індикативним плануванням.
Основою програмування є структурне регулювання економіки (або структурне програмування), яке є вищою формою економічного регулювання на національному рівні, має системний (у т. ч. комплексний) характер і базується на виконанні довго - (10-20 років), середньо - (4-5 років) і короткотермінових програм. За рівнем охоплення виділяють комплексно-цільові народногосподарські програми, програми соціально-економічного розвитку, науково-технічні та ін.
Найдосконалішою формою планування є розробка, ухвалення і втілення національного демократичного економічного планування, яке є важливою складовою народної економіки.
Таке планування означає використання імперативних планів для державного сектору (частка якого має становити 30-35%) та індикативних для недержавного сектору (на трудову колективну власність має припадати до 45-50% сукупної власності, на приватну - 15-20%), що супроводжується складанням цільових комплексних програм пріоритетних напрямів розвитку народного господарства, переважанням економічних методів регулювання та територіального комплексного управління замість галузевого.
Основними засобами реалізації національного демократичного економічного планування є науково обґрунтована промислова, структурна, інноваційна, податкова, фінансово-кредитна, регіональна, амортизаційна та інші форми політики. Загалом таке планування передбачає раціональне поєднання державного регулювання з ринковими важелями саморегулювання за домінування першого [12; 56].
Планування та програмування економіки тісно пов'язані з її прогнозуванням, тобто науковим передбаченням тенденцій розвитку економіки на перспективу, передусім, таких макроекономічних показників, як темпи економічного зростання, кон'юнктура ринку, тенденції розвитку науки і техніки, структурні зміни в межах технологічного способу виробництва й економічної власності тощо.
2.2 Вплив господарського механізму на ефективність національної економіки
Головна мета будь-якої реформи - економічна свобода громадян і створення на цій основі ефективної господарської системи, здатної забезпечити динамічний розвиток народного господарства і гідний рівень добробуту громадянам держави, подолавши відставання від інших країн.
При проведені ж реформ економічної системи України не були навіть визначені та проаналізовані основні комплексні моделі, які можуть забезпечити економічне зростання. Ці перетворення не сприймаються суспільством і здійснюються незалежно від його потреб, тобто мають самодостатній характер їх проведення в соціальному плані, що коштує народу дуже дорого.
Політичне й економічне реформування буде успішним лише тоді, коли само воно буде психологічно і соціально обумовленим, а методи його здійснення - реалістичними та ефективними. Інакше нам ще довго доведеться виживати на звалищах минулого.
Метою реформ в умовах сьогодення не може бути стабілізація економіки. Адже, по суті, це означало б нижню рівновагу, коли спад призупинився, а економічне зростання ще не почалось. Але при цьому зберігаються всі диспропорції, які склалися за роки кризи і економічної деградації, а також ціла низка руйнівних чинників, програм та моделей. Таке становище не може зберігатися довго, оскільки в подальшому воно призведе до ще більшого застою і деградації. Для видужання економічного організму від довготривалої хвороби слід досягти докризового рівня, але при новій економічній системі й структурі економіки, і одразу ж спрямувати свої зусилля на забезпечення стабільних темпів росту.
Проблема нашої економіки в першу чергу полягає не в тому, щоб швидко перейти від планових до ринкових засад, а в переході від економіки, що базується на екстенсивному способі розвитку шляхом інтенсифікації виробництва, до економіки, основу якої складають найновіші технології, високий рівень науки в поєднанні з високим загальноосвітнім рівнем. Саме націй основі ми повинні побудувати новий господарський механізм.
Разом з тим зрозуміти проблеми України і спрогнозувати перспективи її розвитку можливо лише в межах глобальних тенденцій загальносвітового розвитку, формування нового світового порядку, системи світової безпеки.
Глобальні зміни полягають у тому, що завтра головним фактором суспільного розвитку стає не науково-технічний прогрес (шлях, на який ми нещодавно ступили і нині долаємо), а якості людини, і це вже багатьма державами визнано. Якщо відбудувати схему країн за рівнем економічного розвитку, досягненнями і результатами, рівнем життя і т.д., то вони будуть знаходитись у прямій залежності від якості людського капіталу.
Використовуючи найкращий світовий досвід, маючи необхідне наукове підґрунтя, ми повинні трансформувати існуючі відокремлені частини, розірвані інформаційні потоки і створити новий макроекономічний господарський механізм, що забезпечить поступовий підйом та розквіт нашої багатої, незалежної держави.
Господарський механізм не існує окремо від виробничої та організаційної діяльності людей, суспільства. Він підпорядкований визначеним об'єктивним суспільним закономірностям. Це активна самодостатня система, якій властива організація, втілена в охоплюючи весь виробничий простір мережу самостійних суб'єктів. Це соціальна система, і її головними компонентами є господарюючі суб'єкти, а, отже, люди. Для них властива певна форма існування, обумовлена їх особистими інтересами, бажаннями та намірами. Отже, якщо система не в змозі задовольняти першочергові потреби своїх суб'єктів, а саме - людей, то навіщо вона взагалі потрібна.
Суспільний продукт господарської системи знаходиться у постійному русі, проходячи стадії виробництва, розподілу, обміну і споживання. Система становить організм, котрий має два основних зустрічних потоки, один з яких - потік товарів, продукції, робіт, послуг, а інший - грошовий.
Збалансованість цих потоків і є здоровим функціонуванням економіки. Як і вбудь-якому живому організмі, порушення кровообігу в економіці неминуче призводить до больового шоку та загибелі.
Зараз Україна переживає складний період саме цього шоку - фінансового колапсу. Грошові потоки розірвано, замість них з'являються грошові сурогати (взаємозаліки, векселі, бартер тощо). Фінансові установи, що мають бути серцем збалансованих грошових потоків, не здатні забезпечити відтворення цього процесу, бо вони зайняті насамперед підтриманням ліквідності та вкладанням своїх коштів у облігації внутрішньої державної позики. Витрати, які несе держава з введенням грошового сурогату, чи взаємозаліки, чи вексельний обіг, чи бартер, який на сьогоднішні день становить 50%фінансового потоку, наносять невиправної шкоди, відкидають нас у епоху середньовіччя [24; 46].
Необдумана монетарна політика уряду та Національного банку України призвела до зниження рівня монетаризації економіки, її знекровлення. Зниження рівня монетаризації у 1998 році до 13,4% проти 70% нормативних зумовлене випереджаючими темпами зростання рівня інфляції порівняно з темпами зростання грошової маси, внаслідок чого було розімкнуто товарні та ресурсні потоки [24; 58].
Відірваність господарської системи від виробництва, ринку продуктів і ресурсів, відсутність інформації про її діяльність - все це призводить до необхідності терміново налагодити побудову макроекономічної системи
України, негайно вирішити питання: що виробляти і в якій кількості; з якими витратами і для кого; як розподіляти вироблений суспільний продукт.
Основною ланкою системи повинно стати виробництво з його основним елементом
господарським саморегулюючим суб'єктом. При всій значимості виробництва, воно має сенс лише тоді, коли служить споживанню. Лише споживання робить необхідним виробництво, а виробництво заради виробництва - безглузде.
Споживання створює мету виробництва і водночас його мотив, формує соціальне замовлення виробництву, обсяг, структуру і якість суспільного продукту.
Задоволена потреба часто народжує нову, часто більш складну потребу.
Зростання і ускладнення потреб є потужною рушійною силою розвитку виробництва, яке можливе за умови максимального використання вітчизняними підприємствами високих технологій, створення стратегічного ешелону НТП, випереджаючого розвитку сфери промислової переробки сировинних ресурсів.
У загальній макроекономічній системі особливу увагу слід приділити зовнішньоекономічним зв'язкам. На етапі складання міжгалузевих балансів, розробки планів розвитку держави та визначення її виробничих потужностей необхідно сконцентрувати всі наявні фінансові джерела у експортноспроможному виробництві, яке здатне у стислі терміни окупити вкладені у нього кошти і отримати прибуток, забезпечити необхідні фінансові надходження до бюджету. Разом з тим необхідно запобігти відпливу капіталів з економіки України до інших країн світу через офшорні зони тощо, використовуючи ці кошти для забезпечення власного економічного зростання.
Лише за приблизними розрахунками акумулювання та використання цих капіталів надасть можливість відродити економіку і досягти рівня валового внутрішнього продукту 1990 року вже у 2007 році. При цьому імпортна частка валового внутрішнього продукту повинна складатися лише з тих товарів, які з поважних причин не виробляються на цей час в Україні, але мають стратегічно важливе значення.
Глибока інституціональна і організаційно-структурна криза виявляється у стагнації мікроекономіки та її інфраструктури, управлінському вакуумі, втраті керованості. Політика щодо подолання кризи повинна ґрунтуватися на концепції та стратегії мікроекономічного розвитку як частини загальноекономічної стратегії реформування. При цьому важливо розробити модель переходу до нових механізмів організації, управління й господарювання.
Сьогоднішня ситуація вимагає негайного перегляду та формування стратегії промислового розвитку на основі використання досягнень НТП, активізації інвестиційного процесу та докорінної структурної перебудови виробництва шляхом прискореного розвитку наукомістких галузей. Адже промислова сфера досі залишається основною ланкою соціально-економічного прогресу, вирішальним фактором економічного зростання. Високотехнологічні промислові сфери виступають потужним каталізатором технологічного оновлення усього національного товаровиробництва, визначення першочергових точок зростання і забезпечення конкурентоспроможності промислової продукції на внутрішніх і зовнішніх ринках. Стратегія і тактика розвитку цієї сфери повинна бути визначена структурною і промисловою політикою держави.
Структурна перебудова економіки має відбуватись послідовно, поетапно, з розгортанням інвестиційної та інноваційної діяльності, забезпечуючи оздоровлення виробничої структури економіки при посиленні ролі внутрішнього банківського капіталу і власних коштів підприємств.
На першому етапі структурної перебудови економіки увагу слід зосередити на галузях, що визначають життєзабезпечення населення. Важливо відновити інвестиційний попит на оновлення і розвиток товарного виробництва, забезпечивши його достатніми внутрішніми накопиченнями й інвестиційною підтримкою держави. Такими паростками економічного зростання можуть стати галузі зі швидкими темпами економічного обороту, високим і стійким ринковим попитом - агропромисловий комплекс, харчова та легка промисловості, сфера послуг.
Таким способом буде зупинено спад рівня життя населення. Із зупинкою спаду виробництва, стабілізацією систем життєзабезпечення населення та відродженням позитивних тенденцій в інвестиційній діяльності активізується процес економічного відтворення й пожвавлення.
Другий етап структурної перебудови економіки може початись тільки за умов відтворення фінансової системи на засадах нової економічної системи, формування надійного ринку цінних паперів і капіталу, введення науково обґрунтованої амортизаційної діяльності, регулювання темпів зміни співвідношень руху фондів накопичення і споживання.
За прогнозними оцінками зарубіжного досвіду, для нормалізації відтворення основних фондів питому вагу накопичень в національному доході слід підтримувати на рівні не нижче 20% [19; 235].
Третій етап структурного оновлення економіки - це перехід до нормального функціонування економіки, яке передбачає узгоджену взаємодію як ринкової економіки з конкуренцією у всіх сферах бізнесу під регулюючим впливом держави, так і планової, де державні муніципальні накопичення й інвестиції під структурні зміни формуються залежно від загальнодержавних і місцевих потреб та замовлень в єдиному руслі національних інтересів України.
Подобные документы
Реалізація нової економічної стратегії, господарського механізму переведення на умови госпрозрахунку, самоокупності і самофінансування. Розвиток демократичних форм управління. Досягнення збалансованості ресурсів і потреб. Нова інвестиційна політика.
реферат [36,8 K], добавлен 15.01.2011Сутність економічної системи та регулювання економіки країни в системі господарського механізму. Економічне зростання як основа розвитку економіки країни. Кон’юнктурна політика державного регулювання економічних процесів в Україні та шляхи її реалізації.
курсовая работа [2,2 M], добавлен 12.03.2011Структура господарського комплексу і його ознаки. Основні чинники утворення комплексів і їх територіальної організації, основи формування та характеристика. Джерела та фактори економічного зростання в економіці та фінансово-кредитне регулювання.
реферат [23,7 K], добавлен 18.03.2009Методичні підходи щодо аналізу господарського портфеля підприємства. Аналіз складу та структури стратегічного господарського портфеля підприємства. Розроблення рекомендацій та пропозицій щодо подальшого стратегічного розвитку господарського портфеля.
курсовая работа [756,4 K], добавлен 20.12.2015Сутність господарського товариства як організаційної форми підприємництва. Технологія створення засновниками господарського товариства. Законодавчі етапи реєстрації господарського товариства до початку комерційної діяльності. Бізнес-план створення ТОВ.
курсовая работа [564,3 K], добавлен 11.07.2010Дослідження особливостей господарської системи України у післявоєнний період. Зміст та наслідки економічної реформи 1965 року. Аналіз поглиблення монополізму та розбалансування економіки. Характеристика господарського механізму в період "перебудови".
курсовая работа [9,0 M], добавлен 23.08.2010Бюджетна система, державне регулювання економіки. Господарський механізм: сутність, функції та елементи. Необхідність та основні причини втручання держави в економіку. Економічні функції держави. Шляхи удосконалення економічних функцій держави в Україні.
презентация [444,3 K], добавлен 24.09.2015Основні теоретичні аспекти генезису змісту поняття механізму державного регулювання економіки. Вивчення сутності державного регулювання аграрного сектору економіки та його впливу на забезпечення соціального розвитку та продовольчої безпеки країни.
статья [25,3 K], добавлен 11.09.2017Сутнісна характеристика прямих іноземних інвестицій та їх роль в економічному зростанні національної економіки. Сучасний стан іноземного інвестування в Україні. Основні альтернативні шляхи вдосконалення механізму залучення прямих іноземних інвестицій.
дипломная работа [127,8 K], добавлен 15.01.2011Німецька історична школа. Ф. Ліст – засновник теорії національної економіки. Перехід до неолібералізму. Ордолібералізм - теорія господарського порядку В. Ойкена. Основи соціально-ринкової економіки. Економічна думка в межах інших теоретичних течій.
реферат [21,3 K], добавлен 15.03.2011
