Загальнодержавна фінансова політика

2

Контрольна робота

з дисципліни:

«Державне регулювання економіки»

Тема:

„Загальнодержавна фінансова політика”

Зміст контрольної роботи

1. Фінансова політика - важлива сфера діяльності держави

2. Завдання і принципи фінансової політики

3. Форми і методи реалізації фінансової політики

4. Фінансова безпека держави

5. Фінансова криза та її вплив на безпеку держави

6. Сучасна фінансова криза в Україні та шляхи її локалізації

7. Стабілізація фінансової політики уряду - стабілізація всієї України

Список літератури

1. Фінансова політика - важлива сфера діяльності держави

Фінансова політика держави це досить складна сфера діяльності законодавчої і виконавчої влади, яка включає заходи, методи і форми організації та використання фінансів для забезпечення її економічного і соціального розвитку. Своє конкретне вираження фінансова політика знаходить в чинній системі мобілізації фінансових ресурсів та їх використання для задоволення різноманітних потреб держави, підприємницьких структур і населення.

Правову основу і конкретні напрямки реалізації фінансової політики в демократичній державі становить фінансове законодавство. У ньому повинна бути точно визначена компетенція всіх суб'єктів економічної системи щодо повноважень і відповідальності в фінансовій сфері. На основі чинного законодавства органи виконавчої влади видають нормативні акти для успішнішого втілення фінансової політики. Ці акти покликані конкретизувати механізм її виконання. Виконавча влада постійно здійснює заходи щодо удосконалення фінансового механізму реалізації фінансової політики.

Фінансова політика -- явище багатопланове і певною мірою інтегроване. Вона включає як самостійні складові частини -- бюджетну, податкову, кредитну, грошову, валютну, інвестиційну політику, так і певні напрямки в галузі страхування, державного боргу, фондового ринку, співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями тощо.

Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями. На цій основі має забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, створення умов для розвитку господарських утворень різних форм власності, спільних підприємств з іноземним капіталом, акціонерних товариств, орендних і комерціалізованих підприємств. За цих умов важливе значення має також створення надійних соціальних гарантій населенню.

Фінансова політика держави залежить від багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. Зовнішніми є, зокрема, фактори залежності держави від економічних взаємовідносин з іншими державами щодо поставок сировини, матеріалів, інших ресурсів, обміну технологіями, експортних можливостей самої держави, її інтеграції до світових економічних систем тощо.

Внутрішні фактори, які суттєво впливають на фінансову політику, -- це форма власності на основні засоби виробництва, структура економіки, соціальний склад населення, рівень добробуту народу, інтелектуальний рівень населення, стан розвитку економіки і організація грошового обігу, стабільність грошової одиниці, розвиток форм кредитування тощо. На фінансову політику держави впливають також інші фактори, що диктуються тими економічними умовами, які склалися на цьому етапі господарського розвитку. З огляду на це фінансова політика є динамічним процесом, що змінюється і коригується з урахуванням практичної потреби.

Водночас є загальні принципи фінансової політики для держав із ринковою економікою, розвинутими демократичними засадами суспільного життя. За цих умов фінансова політика має спрямовуватися на створення сприятливих фінансових умов для розвитку виробництва тих галузей економіки, які мають вирішальне значення для задоволення потреб населення. Цього можна досягти як шляхом вишукування додаткових інвестицій в цій галузі та стимулювання залучення додаткових коштів самих підприємницьких структур, так і шляхом створення сприятливих фінансових можливостей для іноземних інвесторів -- надання податкових пільг, вільного вивезення одержаного прибутку, гарантії збереження майна та захисту іноземних інвесторів.

Стимулювання інвестицій для розширення виробництва за рахунок коштів підприємницьких структур має здійснюватися і урахуванням форми власності, галузі виробництва, природних умов, територіального розміщення та інших факторів. Тут потрібен диференційований підхід, оскільки лозунг про створення однакових можливостей для усіх є ні чим іншим, як спрощенням проблеми до такого рівня, що вона втрачає зміст і практичне призначення. Звісно, при цьому мають також надаватися податкові пільги, гарантії вільного ціноутворення, створюватися сприятливі форми кредитування.

Фінансова політика -- форма свідомої діяльності відповідних владних структур, але її принципи й цілі формуються відповідно до того, яка модель економічної системи прийнята в даній державі і яку кінцеву мету економічної діяльності визначено її політичними силами, що перебувають при владі.

2. Завдання і принципи фінансової політики

У державі, побудованій на демократичних засадах із ринковою моделлю економіки, основним завданням фінансової політики є забезпечення фінансової стабільності в державі і на цій основі -- досягнення невпинного збільшення темпів економічного розвитку основного джерела підвищення суспільного добробуту.

З огляду на це економіка держави повинна бути високоефективною. Однак темпи економічного зростання можуть бути досить високими, але багатство держави може навіть зменшуватися, населення ставати все біднішим. Тому дуже важливо, з якими затратами досягнуто економічне зростання.

Фінансова політика повинна бути підпорядкована основній меті -- досягненню підвищення суспільного добробуту. Але для цього фінансова політика повинна також сприяти зростанню ефективності виробництва і насамперед підвищенню продуктивності праці, впровадженню матеріало- та ресурсозберігаючих технологій, побудові раціональної структури економіки тощо. Тому першим принципом фінансової політики є неухильне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності та підвищення рівня зайнятості населення.

Звісно, в умовах ринкової економіки діють саморегуляційні фактори, які забезпечують приплив і перерозподіл капіталів у сфері виробництва. Механізм ринку робить усіх учасників виробничого процесу зацікавленими у збільшенні виробництва й одержанні доходу на капітал. Це головна рушійна сила ринку. Ринок не всесильний, але він дає можливість успішніше розв'язувати головні проблеми економіки порівняно з іншими господарськими системами і насамперед заснованими на централізованому плануванні.

Проте в умовах змішаної економіки або економіки перехідного періоду помилково недооцінювати роль держави в проведенні фінансової політики. Адже на тлі реформацій, що потребують величезних затрат фінансових ресурсів, мобілізувати ці кошти й визначити напрямки їх використання можна лише на державному рівні.

Іншим важливим напрямком фінансової політики держави є мобілізація й використання фінансових ресурсів для забезпечення соціальних гарантій. Як зазначалося, можливості ринкової економіки все ж обмежені, особливо при розв'язанні соціальних проблем суспільства, оскільки більшість соціальних гарантій є загальнодержавними та їх не можуть забезпечити окремі підприємницькі структури і навіть великі компанії. До таких соціальних гарантій належать освіта, оборона, охорона здоров'я, культура, державне управління, єдині енергетичні та комунікаційні системи тощо. Не менш важливими для суспільства є соціальне страхування, допомога малозабезпеченим та інші види допомог.

На сьогодні надання соціальних послуг населенню є однією з найважливіших функцій держави в економіці, де панує вільна конкуренція. Вони фінансуються з центрального та місцевих бюджетів. Обсяги соціальних гарантій значною мірою визначають розміри перерозподілу валового внутрішнього продукту через бюджет. У зв'язку з цим у фінансовій політиці держави питання фінансового забезпечення соціальних гарантій посідає одне з головних місць. Його принцип можна сформулювати як пошук і постійне вдосконалення форм і методів мобілізації і використання фінансових ресурсів на соціальні та інші загальні потреби громадян.

Третій напрямок фінансової політики спрямований на запровадження такого фінансового механізму, який зумовлює раціональне використання природних ресурсів, заборону технологій, що загрожують здоров'ю людини. І для цього держава, з одного боку, домагається від виробничих структур, аби вони несли витрати з відшкодування й відновлення довкілля, а з другого боку, держава, використовуючи фінансові інструменти -- податки, штрафи й інші санкції -- домагається закриття шкідливих виробництв і впровадження передових ресурсозберігаючих технологій.

Отже, фінансова політика держави має бути спрямована на забезпечення права людини жити в умовах здорового навколишнього середовища. На жаль, це право людини постійно порушується і за планової, і за ринкової економки.

Завдання й принципи фінансової політики в кожному конкретному випадку, в кожній державі, в певний проміжок часу можуть змінюватися. Зокрема, для України нині важливо проведення і фінансування заходів щодо соціального захисту громадян, які потерпши від аварії на Чорнобильській АЕС, завдання з конверсії військової промисловості, прискореного розвитку агропромислового комплексу тощо.

3. Форми і методи реалізації фінансової політики

Важливим етапом здійснення фінансової політики в державі є вибір форм і методів її реалізації. Реалізація фінансової політики політичними силами, що перебувають при владі, є досить складним процесом, який потребує відпрацювання повної стратегії і тактики у використанні фінансів при управлінні економічними й соціальними процесами в державі.

За наявної практики для оцінки успішності проведення фінансової політики в державі використовують, як правило, два показники -- рівень дефіциту бюджету та стабільність національної грошової одиниці. Однак це інтегральні показники, на кожного з яких впливає велика кількість факторів, що можуть складати самостійні напрямки фінансової політики.

Так, рівень дефіциту бюджету перебуває в прямій залежності від проведення бюджетної і податкової політики. Реалізація бюджетної політики, яка б сприяла скороченню дефіциту бюджету і тим самим недопущенню інфляції потребує насамперед приведення витрат бюджету1 у відповідність із наявними доходами.

Доходи бюджету можуть скорочуватися як в результаті об'єктивних, так і суб'єктивних причин, проте держава не завжди своїми діями приводить у відповідність видаткову частину бюджету з наявними доходами. В результаті виникає дефіцит, який може покриватися внутрішніми, або зовнішніми запозиченнями, а в разі їх відсутності -- додатковою емісією грошей.

Зовнішні та внутрішні запозичення тимчасово зменшують фінансові негаразди в державі, проте вони потенційно сприяють збільшенню дефіциту бюджету в подальшому, коли настає строк повернення запозичень і виплати процентів за ними. Але у тому разі, якщо внутрішні та зовнішні запозичення використані на фінансування капітальних вкладень або високоефективних економічних програм, то їхній інфляційний вплив буде дещо нейтралізований, оскільки одержаний ефект частково перекриє майбутні витрати, спрямовані на повернення боргів і виплату процентів за ними. Якщо ж запозичення використані на фінансування поточних витрат, то це лише відстрочена інфляція.

Покриття дефіциту бюджету за рахунок емісії грошей с безпосереднім сприянням Інфляції, що з економічного погляду є додатковим податком з юридичних і фізичних осіб. Бюджетна політика тісно пов'язана з податковою. Це два боки одного й того ж явища -- фінансової політики. Якщо ж розглядати лише видаткову частину бюджету щодо вжиття певних заходів для її здійснення, то можна стверджувати, що це сфера бюджетної політики, але видатки не можна розглядати окремо від доходів. Питання доходів -- це питання податкової політики, і їх також слід розглядати у зв'язку із видатками.

З огляду на це конкретні форми та методи реалізації бюджетної й податкової політики передбачають:

- знаходження й використання науково обґрунтованої величини перерозподілу фінансових ресурсів через бюджетну систему відповідно до рівня економічного розвитку держави, використання методів державного регулювання економічного та соціального розвитку;

- удосконалення бюджетного процесу, запровадження його чіткої регламентації на стадіях розробки проекту бюджету, його виконання й контролю за витрачанням коштів, створення науково обґрунтованої системи прогнозування показників бюджету, поступовий перехід до середньострокового та перспективного фінансового і бюджетного планування;

- скорочення обсягу окремих видів дотацій та субсидій, які надаються з бюджету, з одночасним посиленням соціального захисту малозабезпечених верств населення;

- постійне здійснення фінансового контролю за діяльністю державних підприємств, організацій та установ з метою запобігання безгосподарності та марнотратству, ефективне використання бюджетних коштів і державного майна;

- вдосконалення міжбюджетних відносин, забезпечення їх стабільності, посилення зацікавленості місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у збільшенні власних доходів і своєчасному справлянні податків;

- досягнення стабільності податкової системи та її спрощення, зниження податкового навантаження, справедливий підхід до всіх платників податків, скасування чисельних пільг, що негативно позначається на формуванні вартісних показників в економіці держави;

- при оподаткуванні юридичних осіб необхідно поступово зменшувати нарахування на фонд оплати праці, які впливають на рівень цін, їхню структуру, конкурентоспроможність українських товарів. Щодо оподаткування фізичних осіб, то необхідно зменшувати податкове навантаження на громадян із порівняно низькими доходами.

Важливе значення для здійснення фінансової політики та оздоровлення фінансового становища в державі має розвиток фінансової інфраструктури, насамперед впровадження медичного й соціального страхування, розширення страхування житла, транспортних засобів, майнової відповідальності. Це та заходи щодо емісії цінних паперів, їх розміщення серед населення дадуть змогу мобілізувати вільні кошти для фінансування інвестиційних проектів з коротким терміном окупності.

Вилучення з обігу вільних готівкових коштів сприятиме також стабільності грошової одиниці, що, як зазначалося вище, є одним із важливих показників фінансової політики. Цьому повинна сприяти також капіталізація банків шляхом залучення цими додаткового акціонерного капіталу, капіталізації свого прибутку, реорганізації банків через злиття або приєднання, запровадження жорсткого контролю за регулюванням ліквідності комерційних банків; розроблення стратегії забезпечення стабільної роботи великих банків на основі реалізації програм збільшення їх капіталу та реструктуризації активів; удосконалення механізму залучення коштів іноземних інвесторів до банківської системи країни.

Напрямком реалізації фінансової політики, спрямованої на досягнення фінансової стабільності, є подальше розширення безготівкових форм розрахунків комерційних банків із фізичними особами у торговельній, побутовій та інших сферах обслуговування населення завдяки створенню системи електронних пластикових карток, переведення доходів громадян на вклади та розрахункові рахунки в установах банків, проведення розрахунків чеками, перерахування коштів із банківських рахунків населення за придбані ним товари, одержані послуги, комунальні платежі тощо.

Важливою складовою фінансової політики в державі є здійснення заходів щодо успішного функціонування фондового ринку, який сприяє обігу та раціональному розміщенню фінансових ресурсів, створює умови для залучення вітчизняних та іноземних інвесторів, для добросовісної конкуренції та обмеження монополізму. Для подальшого розвитку й ефективного функціонування фондового ринку важливого значення набуває пріоритетний розвиток корпоративних цінних паперів, розбудова інфраструктури фондового ринку, в тому числі створення надійної централізованої системи -- національного депозитарію.

З огляду на це важливо створити єдину систему управління державним боргом для забезпечення зменшення вартості обслуговування урядових запозичень. Складовими фінансової політики є сприяння раціональному витрачанню ресурсів, максимальному використанню можливостей для ефективного промислового та аграрного розвитку, визначенню структурних пріоритетів, формуванню економічних умов для динамічного розвитку вітчизняного виробництва й національного капіталу.

4. Фінансова безпека держави

Фінансова безпека держави -- поняття досить багатопланове в економічному контексті та надзвичайно актуальне в політичному, бо є результатом практичних заходів з боку законодавчої та виконавчої влад держави в сфері фінансів. Насамкінець вона визначається конкретними показниками функціонування економічної системи держави за певний проміжок часу. До числа цих показників належать: величина внутрішнього й зовнішнього боргів; рівень інфляції; стійкість національної валюти; сальдо платіжного балансу.

Внутрішні й зовнішні борги давно стали невід'ємною складовою фінансової системи більшості країн світу. Вони зумовлені наявністю дефіциту бюджету, тобто держава не завжди має змогу провести скорочення витрат відповідно до наявних доходів. Тоді виникає потреба в додаткових фінансових ресурсах, які можна одержати або завдяки емісії грошей, або запозиченням як всередині держави, так і ззовні. Покриття дефіциту бюджету через запозичення має низку переваг, до яких належать: керованість інфляційними процесами в державі; підвищення рівня касового виконання бюджеті; зміцнення фінансового становища в державі тощо.

Однак непродумане й надмірне використання запозичень для покриття витрат бюджету має низку негативних ознак. Так, використання запозичень на покриття поточних витрат призводить у подальшому до зростання дефіциту бюджету. Значне використання запозичень протягом двох-трьох років створює фінансову піраміду, яка зумовлює фінансовий крах системи в цілому, оскільки повернення боргів і виплата відсотків за ними призводить до постійного зростання боргів, а це скорочує витрати бюджету за іншими статтями. Як правило, при надмірному зростанні боргів держава вдається до їх реструктуризації, що в свою чергу викликає недовіру до неї з боку інших держав і міжнародних фінансових інститутів.

Відповідно до міжнародних стандартів і загальноприйнятих наукою показників оптимальний розмір боргів держави не повинен перевищувати 70 відсотків від річного обсягу валового внутрішнього продукту. При перевищенні цього рівня держава може втратити фінансову незалежність і стати де ржавою-банкрутом.

Звісно, використання запозичень має низку принципів, порушення яких може суттєво впливати на фінансову безпеку держави. Розміщення короткотермінових боргових зобов'язань створює нестабільність і постійне напруження в фінансуванні витрат бюджету, тому перевага повинна надаватися довгостроковим запозиченням. В свою чергу довгострокові запозичення можливі при наявності довіри до уряду і держави в цілому. Важливе значення має також наявність системи страхування ризиків.

При здійсненні запозичень повинна провадитися політика обмеження допуску нерезидентів на ринок державних цінних паперів, оскільки нерезиденти можуть суттєво вплинути на фінансову стабільність у державі шляхом спекулятивних дій як на первинному, так і на вторинному фондовому ринках. Крім того, нерезиденти здійснюють вивіз із держави капіталу, одержаного в формі відсотків.

Розміщення державних запозичень всередині держави повинно бути зорієнтовано також на участь населення, тобто фізичних осіб. Це, крім усього, сприятиме зростанню добробуту населення за рахунок одержаних відсотків на вкладені кошти.

Борги держави економічно виправдані лише в тому разі, якщо здійснювані за їх рахунок видатки сприяють збільшенню майбутніх доходів або приводять до скорочення майбутніх бюджетних видатків, тобто мають позитивний рівень прибутковості, що дає змогу державі в подальшому погасити основну суму боргу й сплатити відсотки за ним. До таких видатків належать інвестиції, і тому приріст державної заборгованості згідно з економічною теорією не повинен перевищувати суми державних інвестицій. У багатьох країнах таке обмеження закріплене в конституціях. Останніми роками щорічний приріст державних боргів в Україні на порядок перевищував обсяги бюджетних інвестицій.

Високі темпи зростання боргових зобов'язань, як наслідок збереження високого рівня бюджетного дефіциту, неминуче зменшують довіру до уряду з боку вітчизняних та іноземних інвесторів, а отже, призводять до зростання процентних ставок (як плати за ризик) і подальшого загострення бюджетних проблем -- зростання видатків держави на обслуговування своїх зобов'язань, до необхідності скорочення видатків, не пов'язаних Із виплатою відсотків, або ж необхідності нових запозичень.

Не менш важливим показником фінансової безпеки держави є рівень Інфляції. Загалом інфляція -- це системне явище, яке пов'язане не лише з грошовим обігом, а з усією економічною системою, Із загальним становищем в економіці, її місцем у світовому розподілі праці. Слід зауважити, що інфляція не завжди проявляє себе в зростанні цін. Ціни можуть бути досить стабільними, а інфляція може бути прихованою, бути насамперед у формі бюджетної заборгованості громадянам із заробітної плати й інших соціальних виплат, неплатежів тощо.

Інфляція -- це завжди сигнал про фінансову небезпеку, яка потребує певних заходів із боку владних структур держави. Вона є проявом порушення рівноваги всієї економічної системи і насамперед у сфері грошового обігу. Основною причиною інфляції є спад виробництва, коли товарне забезпечення грошей зменшується, що призводить до зростання цін. Обмеження грошової маси в обігу гальмує зростання цін, але негативно впливає на виробництво, породжує систему неплатежів і зростання боргових зобов'язань.

Спад виробництва може бути зумовлений, з одного боку, зменшенням споживчого попиту, а з другого -- технологічною відсталістю виробництва, зростанням його матеріало- та енергомісткості, низьким рівнем використання виробничих потужностей тощо. З огляду на це й антиінфляційні заходи повинні бути різними.

При зменшенні споживчого попиту на товари інфляція в розмірі до 4 відсотків може сприяти зростанню виробництва і стати стимулом до економічного зростання. Коли темпи інфляції переходять межу 4--5 відсотків, темпи економічного зростання починають зменшуватися, а коли інфляція сягає 25--45 відсотків, економічне зростання припиняється, на зміну йому приходить стагнація й спад виробництва, який поступово поглиблюється. При стагнації понад 5 років фінансову незалежність держава втрачає.

Інфляція, зумовлена технологічними й технічними причинами, не може бути усунена лише монетарними заходами. Для цього потрібні інвестиції в економіку з метою її технічного переоснащення, вирівнювання умов господарювання для всіх виробників, підвищення конкурентоспроможності продукції, стимулювання щодо збільшення населенням заощаджень у фінансових активах, які повинні згодом стати інвестиціями, спроможними пожвавити виробництво. Антиінфляційна політика в умовах перехідної економіки має вжити низку заходів у сферах зовнішньоекономічної, виробничої, інституційної, фінансової, кредитної, соціальної діяльностей. Заходи у всіх цих напрямках повинні проводитися паралельно, оскільки затримки з їх впровадженням в якій-небудь із них може зумовити зростання інфляції й поглиблення фінансової кризи.

У сфері зовнішньоекономічної діяльності замість надмірної лібералізації доцільно було б використовувати гнучку систему митних тарифів, диференційованих за різними видами товарів. Це дасть змогу вирівняти умови діяльності на національному ринку як вітчизняних, так і іноземних виробників.

У перехідній економічній системі як антиінфляційні мають бути використані заходи в сфері антимонопольної політики, спрямовані на стримування підвищення цін виробників-монополістів. Це підвищить ступінь конкурентності ринку й знизить ціни. Додатковими заходами антиінфляційної політики є, зокрема, процес розвитку ринку цінних паперів і завдяки цьому мобілізація вільних коштів юридичних і фізичних осіб.

Ринок цінних паперів є також необхідним елементом у перетворенні наявних, але не працюючих нині заощаджень, в інвестиції, що дасть змогу пожвавити інвестиційну сферу та ліквідувати накопичені у виробництві диспропорції.

Важливим елементом антиінфляційної політики може стати відома на заході теорія "бюджетного мультиплікатора". Суть її в тому, що за рахунок бюджетних витрат створюються нові підприємства й робочі місця. Це дає можливість отримати додаткові реальні доходи, які можуть знов спрямовуватися на нові інвестиції. Усе це безпосередньо сприяє розширенню попиту, який стимулює подальше виробництво.

Що стосується ролі бюджетних коштів у нинішніх умовах, та на цьому слід зупинитися окремо. Така увага саме до них зумовлена тим, що всі інші джерела інвестиційних ресурсів, необхідних для поновлення економічного зростання, нині дуже обмежені. Власні кошти підприємств поки що надто незначні, їх не вистачає не лише на інвестиції, а й на поточні витрати. Підприємства не можуть ні оплатити сировини, ні виплатити заробітної плати, ні розрахуватися з бюджетом. Про інвестиції, навіть за сприятливого податкового режиму, ніхто не дбає.

Слід враховувати й те, що в наявних умовах бюджетні ресурси обмежені, тому тут доцільно виділити державні Інвестиції в окремий бюджет -- бюджет розвитку. Джерелами формування його доходів можуть бути запозичення як на міжнародних фінансових ринках, так і на внутрішньому, в тому числі цільові запозичення -- під конкретні проекти. Ними можуть бути доходи від приватизації та грошова емісія. Використання бюджетних коштів на інвестиційні цілі створює кращі умови для економічного зростання п порівнянні з витратами на соціальні цілі.

Створення бюджету розвитку -- це лише перший крок, наступним має стати створення загального інвестиційного клімату для вітчизняних і зарубіжних інвесторів, у тому числі й за рахунок широкого застосування практики прискореної амортизації та пільгового режиму оподаткування тих підприємств, які активно проводять інвестування у сферу розширення виробництва на території України за пріоритетними напрямками.

До найзручніших заходів держави, що спрямовані на створення сприятливого інвестиційного клімату, належать також заходи щодо стимулювання платоспроможного попиту кредитними важелями: кредитна експансія (збільшення пропозиції позиченого капіталу шляхом зниження обов'язкових резервів та облікової ставки); кредитування за рахунок бюджетних ресурсів тих сфер економіки, у розвитку яких зацікавлена держава; гарантування платоспроможності позичальників, у діяльності яких зацікавлена держава.

Для активізації у державі економічного життя і задоволення потреб у фінансових ресурсах при здійсненні структурної перебудови економіки може бути також використана кредитна емісія. Вона допомагає розв'язати проблему нестачі грошей в економіці та звузити сферу взаємозаліків, інших грошових сурогатів.

Важливим показником фінансової безпеки держави є стабільність і конвертованість національної валюти. Цього можна досягти за наявності досконалого валютного законодавства, достатніх резервів національного банку, ефективної валютної політики в державі. Звичайно, як зазначалося вище, основу стабільності національної валюти насамперед забезпечує стабільний розвиток економіки і відповідно рівень дефіциту бюджету. Про це йшлося вище.

Водночас стабільність національної валюти, її забезпечення мають свої особливі форми і методи виявлення та функціонування. Так, важливого значення набувають джерела надходження іноземної валюти в державу і напрямки її використання, можливість вільного доступу до купівлі валюти на ринку, проведення політики курсоутворення шляхом встановлення режиму "плаваючого" курсу тощо.

5. Фінансова криза та її вплив на безпеку держави

Фінансова криза -- глибокий розлад фінансової системи держави, зумовлений економічними й політичними чинниками. До числа економічних, тих, що зумовлюють фінансову кризу, належать становище та рівень матеріального виробництва в державі. Висока вартість виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг, яка зумовлена великою матеріало- і енергомісткістю виробництва, високими трудовими затратами, зменшує обсяги нагромаджень в економіці у формі прибутку, що призводить до скорочення фінансових можливостей самих підприємницьких структур, доходів держави й відповідно купівельної спроможності населення.

Фінансову кризу можуть зумовлювати також нераціональна структура виробництва, яка насамперед характеризується великою питомою вагою воєнно-промислового комплексу, залежність держави від поставок за коопераційними зв'язками енергоносіїв, сировини, матеріалів, палива. Кризові явища у сфері фінансів можуть бути викликані трансформаційними процесами в економіці, тобто зміною моделі економічного розвитку, втратою конкурентоспроможності економіки.

Усі згадані вище явища врешті-решт негативно позначаються на обсягах виробництва валового внутрішнього продукту в державі й відповідно призводять до зменшення фінансових ресурсів, що обслуговують увесь відтворювальний процес. Вони потребують проведення жорсткої політики в обмеженні споживання й витрат як на державному, так і на рівні підприємницьких структур і населення.

Фінансова криза може бути зумовлена також політичними явищами. Це насамперед непомірні воєнні витрати, нераціональне й неефективне витрачання коштів державного бюджету та інших ланок бюджетної системи, наявність значних сум державного боргу як внутрішнього, так і зовнішнього.

Фінансова криза може бути зумовлена зовнішніми причинами, насамперед тими процесами, які проходять на світових фінансових ринках. Рівень впливу зовнішніх факторів залежить від наявності й розмірів активів держави, розміщених на світових фінансових ринках. Все вищесказане становить сукупність глибинних факторів. На поверхні явищ фінансова криза в кожній державі характеризується наявністю й величиною дефіциту бюджету та стабільністю національної грошової одиниці.

Дефіцит бюджету є причиною грошової емісії, яка викликає інфляційні процеси. Інфляція є причиною недовіри до національної валюти, бажання позбутися її шляхом обміну на стабільнішу іноземну валюту. За цих умов, якщо центральний банк держави не має достатньо резервів, аби задовольнити попит на іноземну валюту, відбувається знецінення національної грошової одиниці й відповідні втрати як на державному рівні, так і на рівні господарюючих суб'єктів і населення.

Рівень інфляції насамперед характеризує масштаби зниження платоспроможності населення та підприємницьких структур. Для покриття дефіциту бюджету урядові структури часто вдаються до введення нових податків, що теж зменшує платоспроможність населення й посилює кризові явища в економіці.

Про фінансові кризи у світовій економіці відомо упродовж трьох століть. Перші фінансові кризи, які дуже вплинули на розвиток світового господарства, було піддано науковому аналізу в середині XVIII століття. У цей час найзначнішою була викликана семилітньою війною (1756-- 1763 рр.) фінансова криза у Великобританії. У подальшому фінансові кризи охоплювали США під час Громадянської війни (1861 -- 1865 рр.), Францію під час Великої французької революції (1789--1794 рр.), царську Росію під час Кримської війни (1853--1856 рр.).

Не можна не згадати про велику фінансову кризу 1929-1933 років, яка охопила всю систему світових фінансових зв'язків. Під час цієї кризи багато держав оголосили себе фінансовими банкрутами.

Значно вплинули на розвиток економіки розвинутих країн світу фінансові кризи в 1937 та в 1948--1949 роках. Фінансові кризи потрясали світову економіку в 50--60-х роках XX століття. Фінансові кризи трапляються й нині. Все це дає підстави дійти висновку, що фінансові кризи мають певну періодичність і характеризуються циклічністю.

Глибина кризи залежить від того, як швидко інтелектуальні сили суспільства можуть її передбачити та вжити відповідних заходів щодо її усунення. Досвід майже трьох століть підтверджує, що фінансові кризи погано піддаються прогнозуванню, однак суспільство навчилося досить ефективно їх локалізувати. Якщо держава зуміє своєчасно скоротити видатки бюджету й зупинити спад виробництва, фінансова криза не матиме серйозного руйнівного впливу. Практика свідчить, що не завжди вдається вжити антикризових заходів, якщо перетинаються й суперечать між собою інтереси різних суспільних і політичних сил. Тоді криза стає затяжною й увесь її тягар лягає на доходи населення.

Фінансова криза в Україні має не тільки глибоке історичне коріння, залишене суспільству у спадок бід тоталітаризму, а й грубі прорахунки та помилки, припущені в ході трансформаційних процесів.

Загальною причиною розладу фінансів в Україні є суттєвий спад виробництва внутрішнього валового продукту (ВВП) при загальному падінні фізичного обсягу товарної продукції та послуг, які до того ж неконкурентоспроможні. Так, валовий внутрішній продукт в Україні упродовж 1991 -- 1998 років у незмінних цінах зменшився більш як наполовину, продукція галузей промисловості -- майже втричі. За найважливішими показниками виробництва продукції у натуральному вираженні Україну відкинуто назад на 20--25 років.

У промисловості кожне друге підприємство є збитковим, у сільськогосподарському виробництві збиткових господарств понад 50 відсотків. Втратили рентабельність галузі машинобудування та металургії, легка промисловість.

За умов спаду виробництва на фінансах макрорівня позначається подальше послаблення фінансів мікрорівня. Відбувається загрозливе розбалансування між реальною структурою економіки, її якісними характеристиками (насамперед галузевим складом і рівнем переважаючих технологій) й основними макроекономічними регуляторами структурних та фінансових зв'язків -- ціновими, грошовими, кредитними, бюджетними, податковими.

6. Сучасна фінансова криза в Україні та шляхи її локалізації

Фінансова криза в Україні пов'язана з руйнівними інфляційними процесами, викликаними деформацією національної системи грошового й кредитного обігу. Найбільших темпів інфляція набула в І992 році, коли вона становила 1445%, у 1993 році -- 6288%, у 1994 році -- 850%. Після грошової реформи у 1996 році вдавалося підтримувати стабільність національної грошової одиниці, однак дорогою ціною завдяки великій заборгованості з виплати з бюджету заробітної плати населенню, зменшенню різних видів допомог і пенсій, а також у зв'язку зі зростанням заборгованості бюджетних установ за розрахунками за електроенергію та інші види послуг, завдяки постійному зростанню зовнішнього й внутрішнього державних боргів і витрат на його обслуговування. Адже саме це закладає підвалини щодо майбутніх кризових явищ у сфері фінансів.

Фінансова криза пов'язана також із штучним звуженням місткості внутрішнього ринку з огляду на безпідставне обмеження доходів більшості юридичних і фізичних осіб. Це трапилося внаслідок випереджаючих темпів спаду національного товаровиробництва, слабких імпортних можливостей, недосконалості державної політики регулювання ринкової рівноваги й діяльності банківської, кредитної та фінансової систем. Звідси -- криза платоспроможності, яка набула загрозливої для фінансової системи держави сили.

Фінансова криза проявляється у зростанні бюджетного дефіциту. Так, якщо в 1991 році він становив близько 12 відсотків від загальної суми видатків державного бюджету, то в 1993 році -- 27,4 відсотка, в 1994 році -- 24,0 відсотка, в 1995 році -- 23,2 відсотка, в 1996 році -- 16,8 відсотка, в 1997 році -- 27,3 відсотка, в 1998 році -- 11,2 відсотка. Що стосується глибинних причин бюджетного дефіциту, то такими є спад виробництва й зростання витрат на виготовлення продукції, а також невиважена політика бюджетних витрат щодо доходів бюджету. Що стосується конкретних особливостей розвитку економіки, які зумовлюють дефіцит бюджету, то можна виокремити структурний дисбаланс народного господарства; збереження значної кількості нерентабельних державних підприємств, що одержують дотації; неефективний механізм оподаткування суб'єктів господарювання; крупномасштабний оборот тіньового капіталу, необгрунтовано великі соціальні програми й значні державні непродуктивні витрати - приписки, крадіжки, втрата виробленої продукції.

Під час фінансової кризи в Україні поширюються такі методи фінансування державних витрат, як грошова емісія й державні позики, а тому постійний дефіцит державного бюджету спричиняє збільшення державного боргу як внутрішнього, так і зовнішнього, а також процентів за ним. У 1999 році обсяг державного боргу становив понад 50 відсотків від обсягів валового внутрішнього продукту. Зростання державної заборгованості створює напруження на ринку позичкових капіталів, зменшує можливості їх використання для фінансування народного господарства, уповільнює темпи розвитку економіки.

Фінансова криза в Україні призводить до різкого зниження життєвого рівня населення. Нині він порівняно з 1991 роком зменшився в 6 разів. Фінансова криза впливає й на процеси соціального розшарування у суспільстві, призводить до зубожіння більшості населення, яке має низький рівень доходів.

Отже, фінансова криза в Україні характеризується насамперед ослабленням (а часто й розривом) узгоджених зв'язків між найважливішими елементами фінансової системи держави, хронічною незбалансованістю бюджетних доходів і видатків, лавиноподібним зростанням державної заборгованості, нераціональною структурою бюджетних витрат, неоптимальним рівнем податкових вилучень для формування бюджетів усіх рівнів.

Основними напрямками подолання фінансової кризи може бути зокрема: запровадження жорсткого режиму економії щодо витрачання бюджетних коштів, передусім на управління, оборону, фінансування збиткових і низькорентабельних виробництв, різні види дотацій; визначення доцільності фінансування деяких соціальних витрат; зменшення обсягів фінансових запозичень для покриття дефіциту державного бюджету; вдосконалення інструментів залучення до інвестиційної сфери особистих накопичень населення; забезпечення фінансової підтримки малого бізнесу й посилення відповідальності суб'єктів господарювання за дотримання вимог податкового законодавства; оптимізація рівня податкових вилучень до бюджету.

7. Стабілізація фінансової політики уряду - стабілізація

всієї України

В умовах, переходу до соціальної ринкової економіки різко зростає значення фінансів і кредиту. Ефективність соціально-економічних перетворень у перехідний період можна оцінювати за результатами виконання двох найважливіших планів - державного бюджету і кредитного шану Національного банку України. Від стану, їх виконання значно залежить успіх переходу до ринку і розвиток економіки.

У формуванні і становленні фінансової політики в Україні можна виділити три етапи.

Перший - 24 серпій 1991 р. - 16 листопада 1992 р. тобто від проголошення політичної незалежності і до здобуття незалежності української економіки від російського рубля. Як відомо, рубль продовжував обслуговувати наш безготівковий обіг, доки не було введено купоно-кар6ованець (до 16 листопада 1992 р.).

Другий період - з листопада 1992 р. по вересень 1993 р. Це період пошуків державою “власного обличчя” у фінансовій політиці.

Третій період триває з жовтня 1993 р. Це етап реальних років у фінансовій політиці, які характеризуються певними позитивними зрушеннями у фінансово-грошовій сфері, погашенням гіперінфляції, його можна трактувати як переддень економічних реформ в Україні, беручи до уваги і грошову реформу 1996 р.

Під час першого періоду фінансова політика України як суверенної держави майже повністю залежала від фінансової політики Росії. Україна вимушена була вслід за Росією лібералізувати ціни. Український грошовий ринок у 1992 р. пройшов три етапи розвитку. Перший - від моменту лібералізації цін у січні-травні-червні: тоді реальна грошова маса (номінальна, скоригована на зростання цін) зменшилася у 7-8 разів. У товарному обігу виникла серйозна диспропорція, що поклало початок кризі неплатежів. Це значно зумовило розрив господарських зв'язків, прискорило спад виробництва, впровадження бартерних операцій та остаточний розвал грошової системи. В Україні на той час функціонували дві валюти - купоно-карбованець, що обслуговував готівковий обіг, і російський рубль, який, будучи валютою іншої держави, обслуговував безготівковий обіг. Тоді ж були проіндексовані обігові кошти державного сектора. Набув розвитку нелегальний "чорний" ринок рубля.

У результаті інтенсивної емісії на фінансовому ринку України нагромадилася велика маса грошей, яка у значній кількості мігрувала до Росії, - там, були порівняно вищі відсоткові ставки за кредити, а ціни були нижчими. Тому в наступні місяці Україна знову опинилася без фінансових ресурсів.

Водночас у Росії було вжито низку заходів з подолання кризи неплатежів (кредитування державного сектора). Це мало короткотерміновий позитивний ефект, що виявилось у стабілізації виробничого сектора, більшій стійкості банківської системи, зростанні додатка який надходив до російського бюджету. Однак усе це практично не вплинуло на політику України, завдяки ЦБР жорстко регулював надходження рублів в Україну через Російський контрольний центр.

Другій етап характеризувався тим, що фінансовий стан підприємств України різко погіршився, тоді як російських - поліпшився. На початку жовтня 1992 р. Росія провела лібералізацію цін на енергоносії, у результаті чого ефективне функціонування багатьох енергомістких виробництв в Україні стало неможливим. Платіжна криза продовжувала зростати. Банки всілякими способами затримували на рахунках кошти клієнтів, а комерційні структури використовували ці кошти для свого збагачення.

Окрім того, в Україні стрімко розвивався інфляційний процес, оскільки ціни на енергоносії та всі види сировини різко зросли. Нестача фінансових ресурсів стала хронічною і наростала величезними темпами, що почало загрожувати повним крахом фінансової системи.

У цей час уряд України зробив хибний крок, який призвів до штучного зростання зовнішнього боргу. У жовтні 1992 р. в Москві був підписаний договір України з Росією, відповідно до якого Українська держава взяла на себе відповідальність за борги українських підприємств, тоді як Росія від аналогічного рішення щодо російських підприємств відмовилась. Ще однією причиною штучного зростання зовнішнього боргу України стали неадекватні ціни, за якими наша держава продавала, а в деяких випадках і продовжує продавати свої товари. Зокрема, ціни на російську нафту були (й залишаються) вищими, ніж світові, тоді як, на думку спеціалістів, ціни, за якими Україна продає свої товари в Росію та інші країни СНД, були в середньому на 35% нижчі від світових. Результатом цього також є зростання зовнішнього боргу України. Із запровадженням Росією світових цій на енергоносії Україна мала б запровадити аналогічну плату за транзит товарів Росії та інших країн СНД своєю територією. Цей транзит у шість разів перевищує обсяги нашого транзиту територією Росії та країн СНД. Вартість транзиту нафти і газу через Україну становить 3,7 млрд. дол. США, за транзит інших видів вантажів (усіма видами транспорту) Україна могла б отримати ще 5,1 млрд. дол. США. Загальна сума становила 68,8 млрд. дол.

Криза неплатежів, яка виникла восени 1992 p., змусила уряд України прийняти рішення про вихід із рубльової зони тa девальвувати свою національну валюту в 1,5 раза.

Крім того, у період з 24 серпня 1991 р. до 16 листопада 1992 р. уряд України припустився таких помилок.

Купон не був уведений у готівковий і безготівковий обіг одночасно.

Не було створено стабілізаційного фонду для підтримки національної грошової одиниці. Рішення про такий фонд прийнято лише на початку 1994р.

Купон у ролі тимчасової української валюти, як свідчитьсвітовий досвід, мав змогу ефективно функціонувати лише п'ять-шість місяців. Пізніше його потрібно було замінити повноцінноювалютою (гривнею) ще принаймні в червні 1992 р. Можна згадати ситуацію, яка склалася свого часу в Українській Народній Республіці. Під час першої спроби побудувати незалежну державу у видатного українського економіста М. Туган-Барановського запитали, чи потрібно вводити гривню. Відповідь була такою: "Вводити і негайно!" Хоча ситуація у ці роки також була дуже складною: перша світова війна, розруха, громадянська війна.

Зазначимо, що купон не виконував функції нагромадження, тобто його не сприймали як одну із форм майна. Тому в 1991-1992 pp. відбулася "втеча" купона в реальні товарні цінності, що стало ще однією причиною зростання цін. Крім того, процес нагромадження відбувався у вільно конвертованій валюті (ВКВ), а це теж спричиняло падіння ціни купона.

Отже, протягом першого періоду розвитку фінансової політики незалежної України було втрачено сприятливий момент для введення повноцінної української валюти.

За період 1991-1993 pp. загострилася криза й у валютній системі, відбулося штучне заниження в десятки разів курсу національної валюти стосовно російського рубля. Не було гарантовано і забезпечено репатріацію (повернення) валютного виторгу експортерів. Зменшився зовнішньоторговельний оборот з негативним для України сальдо платіжного балансу.

Кредитні емісії НБУ не сприяли гальмуванню спаду виробництва. Понад 80% кредитів були спрямовані у державний сектор економіки на підтримку передусім збанкрутілих підприємств. Найдоцільніше було б закрити такі підприємства згідно з Законом "Про банкрутство", надаючи підтримку тільки найважливішим з них. Проте були прокредитовані підприємства і цілі галузі без урахування їхньої значимості, що і стало вирішальним інфляційним фактором.

Унаслідок перелічених негараздів в економіці України відбулося сторазове зростання роздрібних цін за вдвічі нижчих темпів зростання заробітної плати. Частка заробітної плати в собівартості продукції зменшилася майже вдвічі. Поволі зникали і стимули до праці.

У фінансовій політиці Української держави значне місце посідає грошова реформа 1996 р. Середньомісячна інфляція за серпень 1996 - липень 1997 pp. становила 1.4 %, а за відповідний період 1995-1996 pp.-5.1 %. Зміцнення гривні сприяло зміні структури грошової маси. Якщо на початок серпня 1996 р. питома вага національної валюти в структурі грошової маси М2 становила 82.1%, то на відповідний період поточного року - 85.3 %.

Довіра до нової грошової одиниці зумовила зростання вкладів населення в комерційні банки. Питома вага строкових вкладів у загальній сумі вкладів населення за аналогічний період зросла майже на 10%.

Сьогодні фінансово-економічна ситуація в Україні є складною; суперечливою і неоднозначною. Об'єктивно самим процесом розвитку ситуації в центр економічної політики нині поставлено питання про перехід до економічного зростання. Останнє можливе за наявності грошової, фінансової і виробничої стабілізації.

Фінансова криза в Україні (неплатежі, спад виробництва, інфляція, девальвація гривні) є головним дестабілізаційним фактором економічного життя. Наповнення дохідної частини бюджету за рахунок повного збору податків, а також зовнішніх запозичень, зменшення державних витрат - це важливий, проте не основний шлях виходу із кризової ситуації. Тому в рамках поглиблення ринкової трансформації треба спрямувати ринкові механізми та інститути до відновлення і розвитку національного виробництва на сучасній техніко-технологічній і організаційній основі, проведення радикальних структурних перетворень у галузевій і територіальній структурі господарства.

Це дасть змогу суттєво збільшити доходи як національних виробників, так і населення, що стане основою для вирішення фінансових проблем в Україні. Крім того, для виходу із фінансової кризи і зміцнення економічної безпеки держави потрібно:

- досягти перелому в розвитку інвестиційного процесу, забезпечити прискорений розвиток пріоритетних галузей та виробництв - високотехнологічного машинобудування (особливо ВПК) та агропромислового комплексу;

- активізувати роботу з подолання кризи неплатежів, у тім числі за рахунок використання вексельного обігу, використовувати в повному обсязі Закон про банкрутство, звести до мінімуму бартерні операції;

- створити сприятливі умови для залучення в національну економіку іноземного капіталу, віддаючи перевагу прямим закордонним інвестиціям;

- вести активну і цілеспрямовану діяльність щодо повернення в Україну грошових засобів, вивезених за межі держави, скорочення тіньового, сектора економіки, повернення закордонних кредитів, одержаних підприємствами під гарантії уряду;

- сприяти підвищенню кредитної спроможності комерційних банків зниженню рівня відсоткової ставки та збільшенню частки довготермінових кредитів.

Грошова стабілізація в нашій країні досягнута, проте без фінансової стабілізації вона є штучною, а фінансова без стабілізації виробництва - нестійкою. Україна стоїть перед потребою доповнити грошову стабілізацію фінансовою, а фінансову - стабілізацією виробництва. Звідси випливає, що фінанси і підприємництво є головними ланками у ланцюгу економічних реформ. Здорові фінанси - це здорове виробництво. Зростання виробництва було і є основою фінансово-економічної стабілізації і процвітання.

Список використаної літератури

1. В.В. Войтенко “Вплив податково-бюджетної системи на розвиток економіки”// Формування ринкових відносин в УКРАЇНІ: збірник наукових праць. Вип.2(21)/Наук.ред. І.К. Бондар. - К., 2003. - 109с.

2. Государственное регулирование рыночной экономики: Учебн.пособие. - 2-е изд. - М:Дело, 2002. - 280с.

3. Государственное регулирование рыночной экономики: Учебн.пособие. - 2-е изд. - М:Дело, 2002. - 280с.

4. Джон Стігліц. Економіка державного сектору - К.: «Атіка», 1997.

5. І. Михасюк, А. Мельник, М. Крупка, З. Залога. Державне регулювання економіки. - ЛНУ ім. Франка, Львів: “Українські технології”, 1999. - 640с.

6. Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки. Навчальний посібник. - Тернопіль: Астон, 2001. -362с.

7. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч.посібник. - К.:МАУП,2000.-176с.