Деякі економісти вважають, що проблеми перехідних економік можна розв'язати без державного втручання, лише за рахунок ринкових сил. Однак це -- політика, типова для ХIX століття. Ринкова економіка постійно породжує суперечності та проблеми, які неможливо ефективно вирішити, застосовуючи виключно ринкові механізми. Обставини, за яких упродовж двох останніх століть ішли до процвітання Англія, Сполучені Штати та інші розвинуті країни, чий досвід рекомендують кра-нам із перехідною економікою, суттєво відрізняються від нинішньої ситуації. Щоб підтримувати соціально-економічну стабільність суспільства, держава має забезпечити сумісність важелів її впливу на процеси господарювання із ринковим середовищем із метою послаблення негативного впливу структурних диспропорцій у економіці та циклічних коливань попиту, зокрема на мотивації капіталовкладень. У країнах, що розвиваються, держава відіграє не лише регулюючу, а й системотворчу роль, яка є тим ефективнішою, чим більшою довірою суб'єктів господарювання вона користується та чим більшими фінансовими можливостями володіє. Перехідний період характеризується власне поступовим переходом держав-ного апарату від методів прямого управління (план-закон, як правило, забезпечуваний адміністративним примусом) до ринкових методів регулю-вання (формулювання цілей, досягнення яких мотивується матеріально) в міру створення ринкового середовища. Завданням державного регулювання при цьому є досягнення компромісу між численними груповими інтересами з урахуванням співвідношення сил соціальних партнерів. Зрозуміло, заслуговує на увагу не так питання про доцільність державного регулювання ринкової економіки, як питання про межі такого регулювання та його форми.

Інвестиційний процес має потребу в державному регулюванні, як прямому, так і непрямому. Тому що прибутку повинні бути достатніми для того, щоб підприємці могли робити інвестиції. У той же час, якщо прибутку стають занадто високими за рахунок зменшення частки заробітної плати, те це може породити напруженість у політику і вимога підвищити заробітну плату, що швидко зведуть нанівець як і прибуток, так і бажання здійснювати інвестиції.

Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні обумовлений законом України “Про інвестиційну діяльність”.

Державне регулювання інвестиційної діяльності визначають: показники економічного і соціального розвитку України; національні та регіональні програми розвитку національного виробництва; державні і місцеві бюджети, передбачені в них обсяги державного фінансування інвестиційної діяльності.

Керують державними інвестиціями загальнодержавні та місцеві органи державної влади. На макрорівні проблеми регулювання інвестиційної діяльності та розвитку будівельного комплексу вирішують Міністерство економіки України і Державний комітет у справах будівництва, архітектури та житлової політики, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. У складі Мінекономіки є відділ будівельного комплексу та промисловості будівельних матеріалів, у названому комітеті функціонує управління з реалізації інвестиційних програм і державного замовлення.

Прийняття рішення про інвестиції з коштів бюджетних асигнувань потребує системного підходу до визначення пріоритетів. Сьогодні вибір пріоритетних напрямів інвестиційної діяльності в Україні пов'язаний з першочерговими завданнями стабілізації економіки, довготерміновими завданнями, спрямованими на її перебудову, та підвищення рівня життя населення.

Пріоритетність залежить від відповідних цільових комплексних, галузевих (міжгалузевих) і територіальних програм, за якими Мінекономіки України визначає найневідкладніші завдання.

Державні, міждержавні та регіональні інвестиційні проекти та програми, які підлягають обов'язковій державній експертизі. У разі потреби експертизу окремих інвестиційних проектів і програм можуть проводити експертні комісії, що створюються Верховною Радою України.

Державне регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом прямого (адміністративно-правового) та непрямого втручання в інвестиційну діяльність.

Прямі форми державного регулювання інвестиційної діяльності:

- прийняття законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність.

- надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей виробництв.

- встановлення державних норм та стандартів.

- встановлення антимонопольних заходів.

- регулювання участі інвестора у приватизації власності.

- визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами.

- проведення обов'язкової державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва.

- забезпечення захисту інвестицій тощо

Непрямі форми державного регулювання інвестиційної діяльності:

- бюджетно-податкова політика.

- грошово-кредитна політика.

- амортизаційна політика.

- регулювання фондового ринку.

- інноваційна політика.

- політика заохочення іноземних інвестицій.

- інші непрямі форми державного регулювання інвестиційної діяльності.

Основними принципами державної інвестиційної політики України є:

1. орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

2. визначення державних пріоритетів інвестиційного розвитку України;

3. формування нормативно-правової бази у сфері інвестиційної діяльності;

4. створення умов для збереження, розвитку й використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

5. забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інвестиційної діяльності;

6. ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інвестиційної діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;

7. здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

8. фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, по-даткової і митної політики у сфері інвестиційної діяльності;

9. сприяння розвиткові інвестиційної інфраструктури;

10. інформаційне забезпечення суб'єктів інвестиційної діяльності;

11. підготовка кадрів у сфері інвестиційної діяльності.

Визначальним завданням державної політики в інвестиційній діяльності є сьогодні і створення рівних умов для ведення бізнесу та інвестування економіки України суб'єктами господарювання різної форми власності, здійснення процесу інвестування на прозорих та цивілізованих засадах, поліпшення структури інвестиційних джерел. У зв'язку з цим, політика держави має бути сконцентрована на:

· прискоренні темпів економічного зростання на власній відтворювальній (інвестиційній) базі та на достатній ринковій основі;

· запровадженні відкритих консультацій органів виконавчої влади з представниками суб'єктів господарювання, поширенні інформації про реальну економічну ситуацію, внутрішні та зовнішні ринки, кон'юнктурні процеси, нормативну базу;

· значному зниженні рівня тінізації вітчизняної економіки;

· створенні рівних умов для діяльності суб'єктів господарювання незалежно від форми власності та походження капіталу;

· формуванні ефективного конкурентного середовища;

· зміцненні фондового ринку, розвитку інститутів спільного інвестування, страхових та пенсійних фондів, ринку корпоративних цінних паперів, його інтегруванні у міжнародні ринки капіталу;

· створення додаткових економічних стимулів для залучення інвестицій у пріоритетні галузі економіки;

· утворенні ефективної системи захисту інтелектуальної власності.

Тому, з цього можна зробити висновок, що державне регулювання інвестиційної політики дуже важливе. Тому що саме від законодавчої бази, політики держави залежить розвиток інвестиційного процесу, формування інвестиційного клімату держави.

РОЗДІЛ 2

2.1. Стан інвестиційної діяльності за сучасних умов

Світовий досвід показує, що країни з перехідними економіками не спроможні вийти з економічної кризи без залучення та ефективного використання іноземних інвестицій. За умов гострої нестачі власних економічних ресурсів (у тому числі фінансових), необхідних для відновлення національного виробництва, стабільного економічного розвитку країни, проведення структурної перебудови та розв'язання проблем інтеграції України у світові економічні системи, важливого значення набувають питання щодо залучення зовнішніх джерел інвестування.

Потенційно Україна є інвестиційно привабливою країною. Передумовами формування в Україні сприятливого інвестиційного клімату є: вигідне географічне розташування (в центрі Європи, на перехресті торгівельних шляхів); багаті природні ресурси (60% сільськогосподарських угідь України - родючі чорноземи); рекреаційні ресурси (Крим, Карпати), сприятливі для розвитку туризму, санаторно-курортного лікування, відпочинку; освічена робоча сила (в Україні високий інтелектуальний і професійний рівень працівників); надлишок населення працездатного віку, не зайнятого в економіці; несформований ринок товарів (дає можливість іноземному інвесторові вкладати гроші у виробництво практично будь-якого товару без ризику зазнати збитків); законодавча база (дає можливість інвесторам вести свою діяльність і гарантує захист інвестицій); в Україні діють державні структури, які займаються питанням залучення іноземних інвестицій. Але сьогодні в України складається репутація країни, економіка якої порівняно з економіками інших країн Східної Європи та колишнього Радянського Союзу є однією з найменш привабливих для іноземних інвесторів. Незважаючи на природні переваги, Україна має один з найнижчих серед країн Центральної Європи і СНД показників залучення іноземних інвестицій. Спад пропозицій інвестицій з боку іноземних інвесторів пояснюється передусім політичною нестабільністю в Україні, а також зволіканням з прийняттям ряду законопроектів, які можуть суттєво вплинути на дохідність інвестицій. Згідно з дослідженнями, проведеними Європейським банком реконструкції та розвитку, серед 26 країн з перехідною економікою за сукупними іноземними інвестиціями на душу населення Україна посідає 24-е місце. Нові соціально-економічні умови, що склалися в Україні у зв'язку з переходом до ринкової моделі господарювання, визначають нові підходи до оцінювання інвестиційного потенціалу як регіонів, так і галузей окремо.

Підсумки соціально-економічного розвитку України свідчать, що за 2000-- 2002 роки сукупні темпи зростання ВВП України становили 20,4%. У країні відновилося економічне зростання, а отже, з'явилися нові можливості для розширення бізнесу, однак ділове середовище налаштоване прагматично. Причина цього -- аналіз динаміки ВВП України за 1994--2002 роки порівняно з 1990-тим.

У 1999 році національна економіка перетнула мінімальну позначку спаду (40,8% відносно 1990 року) й упродовж наступних трьох років досягла рівня 49,4% ВВП відносно 1990 року (рис. 2.1.). При цьому середні темпи приросту становили 2,87% на рік. Отже, для досягнення рівня справжнього економічного зростання Україні лишилося надолужити 50,6% фізичного обсягу ВВП 1990 року. Неважко підрахувати, що при збереженні зазначених темпів зростання для цього знадобиться не менше як 20 років.

Рис. 2.1. Динаміка ВВП України, % до рівня 1990 року [12]

Переломним для економіки можна вважати 2000 рік, який мав значні темпи зростання ВВП, зменшення дебіторської та кредиторської заборгованостей, істотне зростання сільськогосподарського виробництва й доходів населення. Через подолання інфляції виразніші зрушення відбулися у 2001 році. Підвалини піднесення економіки були закладені ще в 1998 році, коли інвестиції в основний капітал значно збільшилися (див. табл. 2.1.).

Таблиця 2.1.

Інвестиції в основний капітал [15]

Ефективність співробітництва з іноземними інвесторами значно залежить від вдалого вибору його форм. Проте для України важливішим є питання ефективності використання цих інвестицій. Адже, як засвідчив досвід останніх років, іноземні інвестиції скеровують, в першу чергу, на ліквідацію державної заборгованості минулих років, а не для безпосереднього інвестування в економіку країни.

Більшість вітчизняних підприємств функціонує завдяки довготерміновим кредитам Державного інвестиційного банку.

Як бачимо, залучення масштабних зовнішніх інвестиційних ресурсів та формування ефективної СПК в Україні передбачає необхідну істотну трансформацію економічних, політичних та соціальних чинників інвестиційного клімату нашої держави в напрямі їх лібералізації. У такому зв'язку викликають серйозні нарікання з боку як науковців, так і безпосередніх іноземних інвесторів, непослідовність і, відповідно, непередбачуваність правових начал іноземного інвестування.

Сьогодні головним джерелом інвестування залишаються власні кошти підприємств. Так, на 01.01.2003 року за рахунок цього джерела здійснено 66,6% усіх капітальних вкладень. Головним джерелом фінансування ін-вестицій у світовій практиці є амортизаційні відрахування, за рахунок яких фінансується понад 60% інвестицій в основний капітал. Приблизно на такому ж рівні цей показник був у 80-х роках в Україні й Радянському Союзі. Останнім часом амортизація в Україні перестала виконувати свою головну роль -- відтворення основних виробничих фондів як у вартісному вираженні, так і в натуральному.

У світовій практиці амортизаційні відрахування є основним джерелом фінансування інвестицій. За рахунок амортизаційних відрахувань фінансується більше 60% інвестицій в основний капітал. Приблизно на такому ж рівні цей показник був у 80-х роках в Україні і Радянському Союзі. До останнього часу амортизація в Україні перестала виконувати свою головну роль - відтворення основних виробничих фондів, як у вартісному виразі, так і в натуральному. Амортизаційні відрахування з недавнього часу використовуються для підтримки фінансового стану підприємств. У країні зношеність основних засобів зростає з року в рік. Так, на початку 2002 року вона сягнула 45,0%. Найбільший рівень зношення основних засобів простежуємо на підприємствах рибного господарства -- 59,6%, обробної промисловості -- 55,1%, будівництва -- 52,1%, виробництва й розподілу електроенергії, газу та води -- 50,5%, транспорту і зв'язку -- 50,2%, в установах освіти -- 51,2%. Українське чинне законодавство не стимулює цільового використання амортизаційних відрахувань, і 40% цих відрахувань досі використовуються не за призначенням.

Ситуацію погіршує й те, що, за підрахунками, тіньовий сектор становить 40--50% ВВП. Чинне податкове законодавство не стимулює суб'єктів підприємницької діяльності інвестувати капітал у легальну економіку. Так, загальне податкове навантаження в Україні майже вдвічі перевищує цей показник у групі країн, куди вона входить за рівнем ВВП на душу населення. Це призводить до приховування реальних обсягів господарської діяльності й виведення її у тінь. Якщо брати доходи населення як вагоме джерело інвестиційних ресурсів, то офіційна теза про значний їх приріст у 2000--2002 роках (у 2000-му -- 9,9% порівняно з 1990 роком, у 2001-му -- 9,6%, у 2002 році -- 21,2%) викликає сумніви. По-перше, багато українців із метою поліпшення матеріального становища знайшли джерела додаткового заробітку; по-друге, певна частина заробітної плати була просто легалізована, що не означає її реального збільшення; по-третє, погашення заборгованості з заробітної плати не є реальним підвищенням рівня доходів населення. Крім того, треба враховувати, що поліпшення матеріального добробуту громадян -- це наслідок, а не причина приросту, тому як економічний чинник вона розглядатися не може.

За рахунок коштів державного бюджету освоєно лише 5% інвестицій (у 1995 році -- 22%) і тільки 5,1% -- за рахунок кредитів банків та інших позик, 4,5% інвестицій в основний капітал є коштами іноземних інвесторів.

Банківська система активно не впливає на розвиток реального сектору економіки, а обсяги та вартість кредитних ресурсів не відповідають сучасним потребам українських підприємств. Як і в попередні роки, переважає банківське кредитування видів економічної діяльності зі швидким обігом коштів, що мають короткий виробничий цикл. Головним позичальником є оптова та роздрібна торгівля (36,6% від усіх кредитів, вкладених в економіку), тоді як в обробну промисловість було спрямовано 29,0%, у сільське господарство -- 7,4%. Очевид-но, що для кредитної підтримки інвестиційної моделі розвитку України потріб-ні інші пропорції.

Міжнародні аналітики підкреслюють позитивні тенденції щодо обсягів українського експорту, хоча тут є негативні моменти. З одного боку, Україна має позитивну структуру платіж-ного балансу, а з другого -- недиверсифікований експорт, позаяк кілька його статей становлять увесь його обсяг. До того ж на вітчизняний експорт дуже впливає кон'юнктура світового ринку: якщо впадуть ціни на металургійну продукцію, то впаде й обсяг експорту в Україні.

Сьогодні обсяги та динаміка залучення іноземних інвестицій, насамперед прямих, далеко не адекватні потребам вітчизняної економіки. їхня частка щорічно коливається у межах 4% ВВП, тоді як у Казахстані -- близько 30%, Естонії -- понад 90%. На одного українця припадає лише 117 дол. США іноземного капіталу, а в Угорщині, Чехії, Естонії -- понад 2 тис. дол.

Щоправда, існують великі іноземні компанії, які довгий час працюють в Україні. Так, дві третини іноземних інвесторів працюють понад п'ять років, половина -- близько десяти. Майже 40% компаній весь прибуток практично реінвестують в українську економіку. Серед них -- "Кока-кола", "Каргіл", "Крафт Фудз Україна", Макдональдз Юкрейн ЛТД.

Фактично у розвинутих країнах серйозним інвестором є населення. Проте в Україні середньомісячний грошовий дохід на душу населення на початок 2000 року був приблизно вдвічі менший за прожитковий мінімум, тому зростання заощаджень надто утруднене. Зберігається значна натуралізація доходів. У сільській місцевості частка грошових доходів у структурі загальних прибутків домашніх господарств становила наприкінці 1999 року лише 46,2%. Зрозуміло, що можливості залучення інвестиційних ресурсів від населення практично відсутні.

Враховуючи значний розрив між рівнем доходу і прожитковим мінімумом, можна прогнозувати значну тривалість періоду заповнення цього розриву. Тому навіть збільшення реальних доходів населення не треба ототожнювати із збільшенням його заощаджень як складової інвестиційного потенціалу. Зокрема, на фоні деякого зростання реальних доходів населення в 2000 році питома вага його споживчих витрат збільшилася, а заощаджень відповідно зменшилася.

Отже, можна зробити важливий системний висновок, що характеризує сучасний етап економічних трансформацій в Україні. У той час як поглиблення економічних реформ зумовило значну диверсифікацію форм доходів і суб'єктів, які їх одержують, методи й інструменти мобілізації національного інвестиційного потенціалу знаходяться в Україні у слаборозвинутому стані.

Досвід минулих років дав можливість виявити особливості розвитку інвестиційної політики в регіонах. Як і очікувалося, серед лідерів насамперед виділяються м. Київ, Дніпропетровська й Донецька області, які відзначаються своїм виробничим потенціалом або рівнем фінансової сфери.

За статистичними даними, у промисловість вкладено більше половини всіх іноземних інвестицій (1732,6 млн. дол., або 53,3%), серед яких на харчову промисловість припадає понад 20% загального обсягу, на машинобудування і металообробку -- майже 11%, на паливну -- 5,8%, чорну металургію -- 4%. У внутрішню торгівлю було інвестовано 557,7 млн. дол. (17,2%), фінанси, кредит і страхування -- 198,5 млн. дол. (6,1%), транспорт і зв'язок -- 173,1 млн. дол. (3,6%).

Якщо ж ми розглянемо структуру капітальних інвестицій за 2004 рік, то матимемо наступну схему (рис.2.2)

Рис. 2.2. Структура капітальних інвестицій за 2004 рік [15]

Незважаючи на це, рівень інвестування поки ще явно недостатній, виходячи з нинішніх потреб української економіки. Хоча якраз інвестиційний клімат є показником зростання економіки країни, рейтингом довіри з боку потенційних вкладників.

2.2. Методи залучення інвестицій в економіку України