Характеристика основних підсумків і проблем економічної історії ХХ ст. Класична теорія стабілізації економіки за Жаном Батистом Сеєм
Реформування економіки України під впливом науково-технічного прогресу. Роль іноземних інвестицій в розвитку економіки, шляхи переходу до ринкової економіки. Центри світового капіталізму та проблеми їхнього співіснування в XX ст. Класична теорія Ж.Б. Сея.
| Рубрика | Экономика и экономическая теория |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 28.12.2008 |
| Размер файла | 38,0 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Характеристика основних підсумків і проблем економічної історії ХХ ст.
Класична теорія стабілізації економіки за Жаном Батистом Сеєм
Зміст
- 1. Характеристика сучасного реформування економіки під впливом науково-технічного прогресу 2
- 2. Основні розходження в рівнях соціально-економічного розвитку й процеси інтернаціоналізації економіки й інтеграційних тенденцій країн світового співтовариства 12
- 3. Характеристика трьох світових центрів капіталізму й глобальні проблеми їхнього співіснування в ХХ столітті 17
- 4 Класична теорія стабілізації економіки за Жаном Батистом Сеєм 21
- Відповіді на тестові запитання 27
- Список використаної літератури 30
- 1. Характеристика сучасного реформування економіки під впливом науково-технічного прогресу
- Доцільно розглянути проблематику питання з точки зору сучасних процесів реформування економіки України, адже це є доволі актуальною проблемою, до того ж наочно розкриває сутність питання.
- Економічні перетворення в Україні повинні бути націленими на вирішення найважливішого завдання - це радикальні зміни в системі управління економікою як на макрорівні, так і на мікрорівні (рівні підприємств і об'єднань). Зміни на мікрорівні полягають в перебудові організаційної структури управління діяльність підприємств, створенні промислово-фінансових груп, холдингових компаній. Необхідність створення і розвитку нових в Україні форм підприємництва об'єктивно обумовлена потребою підприємств у більш гнучких структурних формах, здатних адаптуватися до швидких змін зовнішнього середовища.
- Розв'язання проблем трансформації національної економіки України на ринкових засадах, перехід до нових прогресивних технологічних процесів вимагає залучення значних обсягів інвестицій. За оцінками спеціалістів для створення повноцінної експортноорієнтованої економіки Україні необхідно 40-50 млрд.дол. США. Внутрішні можливості інвестування наразі обмежені і залежать від загальноекономічної ситуації в Україні, яка на сьогодні негативно позначається на всіх інвестиційних процесах. В нинішніх умовах господарювання практично припинився процес оновлення основних фондів - коефіцієнт їх вибуття становить менше 1%. Знос основних фондів в ряді галузей становить 70-80%. Це свідчить про зниження технічного рівня та конкурентоздатності виробництва. За оцінками фахівців Україна має потенційні можливості для ефективного освоєння зовнішніх інвестицій у сумі 2-2,5 млрд. дол. США за рік. Така сума достатня для реконструкції пріоритетних галузей економіки впродовж 5 років. А при орієнтації лише на власні резерви цей процес неминуче триватиме 20 і більше років.
- Інвестиції, у тому числі іноземні, є не лише механізмом розвитку, але й способом регулювання економіки шляхом переливання капіталу. На сучасному етапі розвитку ринку іноземні інвестиції виступають основним джерелом отримання новітніх конкурентоздатних технологій. Купівлю українських підприємств чи їх частки, тобто здійснення процесів злиття (поглинання), іноземні інвестори розглядають як привабливий спосіб інвестування з тих позицій, що зменшується ризик із-за неефективного менеджменту. Разом з тим збільшуються шанси застосування передового досвіду у сфері отримання нових технологій та оборотних коштів в період затяжної кризи.
- Як показує досвід таких країн як Польща, Угорщина створення холдингових компаній при переході до ринкової економіки є наслідком проведених економічних реформ. Основу розвитку холдингових компаній складає акціонерна власність, тому створення і розвиток цих компаній тісно пов'язані з такими процесами, як приватизація, корпоратизація, створення ринкової інфраструктури.
- Аналізуючи холдингові компанії, слід розглядати перспективи розвитку її материнської (головної) фірми та холдингової групи (системи), що включає поряд із головною також дочірні фірми. Останні, у свою чергу, теж можуть бути пов'язані взаємним володінням акціями (капіталом).
- Життєздатність та чисельність холдингових компаній у країнах з розвинутою ринковою економікою пов'язані з рядом переваг цієї форми організації бізнесу, використання яких істотно знижує ступінь ризику діяльності холдингів у порівнянні з окремими компаніями.
- У постсоціалістичних країнах у період реформування економіки утворення холдингів сприяє вирішенню не тільки внутрішньоорганізаційних, але і ряд загальнодержавних задач, характерних для цих країн:
- Концентрація науково-технічного потенціалу.
- Підтримка технологічних зв'язків і кооперації.
- Підвищення координації діяльності різних галузей економіки і їх фінансової стійкості.
- Інтеграція національної економіки у світову систему.
- Механізм утворення холдингових груп в Україні має особливості, характерні для багатьох постсоціалістичних європейських країн, і дещо відрізняється від практики країн із розвинутою ринковою економікою. Формування холдингів в Україні й інших країнах СНД почалося шляхом реорганізації колишніх відомств і головкомів. У процесі акціонування підприємств відбувалося об'єднання контрольних пакетів і передача їх центру - материнській компанії, що по суті заміняла формально скасоване відомство. Це об'єднання здійснювалося, як правило, адміністративними методами, зберігаючи і закріплюючи підпорядкований статус акціонерних товариств.
- Інвестиційна діяльність холдингових компаній здійснюється на базі й у рамках заходів державного регулювання цієї діяльності взагалі й іноземного інвестування зокрема. Аналіз цих заходів у постсоціалістичних країнах показує, що державне регулювання не було послідовним. Відмова від жорсткого регулювання зовнішньоекономічної діяльності й утворення спільних підприємств, надання їм значних пільг на початку реформ не призвели в Україні до реального притоку іноземних інвестицій. Скасування пільг є характерною рисою сучасного етапу реформ в Україні.
- В інших колишніх країнах колишнього соцтабору регулювання іноземних інвестицій характеризується наданням пільг і підтримкою особливо важливих галузей економіки та поступовим розширенням простору для іноземних інвестицій при контролі за їхньою ефективністю.
- У галузі реформування економіки доцільно звернутися до досвіду країн, що пройшли вже перші етапи ринкових реформ. Так науковцями Угорщини запропонований був свого часу оригінальний підхід до притягнення іноземного капіталу в національну економіку країни шляхом використання можливостей холдингу як “інкубатора нових фірм”. Це термін ми не будемо застосовувати у даній роботі, оскільки створення, фінансове донорство та продаж пакетів акцій дочірніх компаній стороннім інвесторам є невід'ємним елементом функціонування холдингових систем.
- При здійсненні капіталовкладень за кордоном, чи купівлі підприємств у власність підприємці керуються наступними рекомендаціями, що вироблені спеціалістами у даній галузі. У дослідженнях західних спеціалістів наводяться такі рекомендації для досягнення успіху в процесі торгівлі підприємствами:
- Концентрація зусиль у сфері, де функціонує компанія-покупець.
- Концентрація зусиль у фінансовій сфері.
- Концентрація зусиль на глобальних, найважливіших елементах бізнесу.
- Купівля "ноу-хау", що переходить до покупця разом з придбаною компанією.
- Скерування інвестицій у куплену компанію.
- Процес купівлі підприємства хронологічно можна представити як набір послідовних дій, починаючи з формування стратегії компанії покупця та закінчуючи введенням об'єкту купівлі у систему діяльності компанії-покупця. Купівлю підприємств пропонуємо розглянути в більш широкому змісті цього терміну. А саме в сенсі взаємного злиття або поглинання підприємницьких структур.
Відомо, що всі країни, що йдуть ринковим шляхом розвитку, мають різні ринкові моделі. Скажімо, є ринок американський, канадський, німецький, японський тощо. На який з них може орієнтуватись Україна.
Канадський варіант приваблює своїми методами розв'язання соціальних питань, де велика частина витрат на медичне обслуговування, освіту здійснюється державою. В зв'язку з цим там більші податки. В США - навпаки, податки менші, але ці витрати несуть самі громадяни.
У рамках ринкового господарства сучасного світу в різних країнах залежно від національних особливостей розвитку різне співвідношення приватної, колективної та державної власності. Наприклад, в Італії 58% підприємств є державними, в Ізраїлі 64% валового національного продукту (ВНП) виробляється в суспільному секторі, в Канаді у ньому зайнято близько 40% працюючих, у Швейцарії 65% власності є суспільною. До останнього часу адміністрація Тайваню контролювала всі великі промислові й транспортні корпорації, а також головні банки і торговельні компанії, забезпечуючи за рахунок державного бюджету і фінансованих ним підприємств більшу частину капітальних вкладень. Частка держави в капіталовкладеннях у ВНП США традиційно невелика і в 80-х роках становила близько 35%.
За якими ж критеріями має оцінюватись ефективність різних моделей ринкових економік? Для більшості країн, що переходять від індустріального до постіндустріального суспільства, або тих, що в нього вступають, такий критерій має зводитися до реалізації потенції особистості, забезпечення найсприятливіших економічних, соціальних, екологічних та психологічних умов для існування людини. Все це сприятиме соціальній злагоді в суспільстві, буде фактором подальшого розвитку економіки, науки, культури.
У квітні 1992 р. ООН опублікувала черговий звіт, в якому рівень розвитку країни характеризується спеціальним індексом, що враховує доход, медичне забезпечення і освіту. Найрозвиненішою країною світу з 160 було визнано Канаду, Швейцарія - на четвертому місці. Як бачимо, велика частка державного сектора економічній ефективності не завадить.
Виходячи з того, що ефективність ринкової економіки не залежить від частки приватної власності, можна зробити висновок: будувати економіку, в якій домінував би дрібний приватний сектор, Україні недоцільно, оскільки у нас переважає державна власність.
Специфікою економіки України є і те, що в ній переважного розвитку набули промисловість (особливо важка) і сільське господарство. Тут виробляється понад 80% суспільного продукту.
Ураховуючи те, що Україна має могутній індустріальний і науково-технічний потенціал, підготовлені кадри, нам недоцільно обирати модель ринкової економіки, в якій переважає дрібна приватна власність і економіка регулюється виключно ринковими законами. Цей шлях був би не прогресом, а регресом і вів би до часів Адама Сміта та відповідних методів економічного життя, де все вирішувало вільне ціноутворення.
Модним є так званий лібералізований підхід, сутність якого полягає в тому, що якщо не заважати економіці розвиватися самій по собі за притаманними їй принципами, то Україна скоро ввійде у світовий ринок.
Поширене гасло “повну свободу переміщенню капіталів, товарів, людей” - не тільки популістське, а й некоректне. Хто може сьогодні назвати таку країну, де воно було втілено в життя? Кожна країна, вступаючи в економічні стосунки з іншими країнами, прагне якомога повніше реалізувати свої інтереси. Саме тому вона вводить квоти, ліцензії, митні бар'єри щодо іноземних товаровиробників. Відповідна політика проводиться по відношенню до міграції робочої сили. Адже кожному зрозуміло, якщо дешева робоча сила рине в країну без всіляких обмежень, то це, з одного боку, зменшить купівельну спроможність національного ринку країни, оскільки знизиться платоспроможність зайнятих у галузях, куди увіллється ця робоча сила, а з іншого - призведе до соціальних загострень у країні, через те що зменшиться заробітна плата, частина працівників взагалі перейде в розряд безробітних.
Допускаючи іноземний капітал в економіку, треба також регулювати ці процеси, адже це може призвести до втрат в певних галузях виробництва, подальшого спотворення економіки, яка перетвориться на технологічний придаток розвинених країн, де відбуваються екологічно шкідливі або безперспективні процеси.
Досвід перехідного періоду постсоціалістичних країн, у тому числі України, свідчить: шлях до ринку в “стихійному режимі”, самопливом - не тільки не ефективний, а й призводить до надзвичайно великих втрат у всіх сферах життя, відкидає суспільство назад на десятки років.
Орієнтиром при переході до ринкової економіки для України мають бути сучасні розвинені країни, для яких характерні змішана економіка, що ґрунтується на різних формах власності, домінуючою при цьому є корпоративна власність, взаємодія конкуренції та регулювання з боку держави, високий соціальний захист населення, соціальна орієнтація економічного розвитку.
При цьому слід ураховувати, що ринок не можна побудувати, скажімо, за шведським, американським або ще якимось зразком, як до цього дехто закликає. Він - невід'ємний елемент економіки, її розвитку, особливостей. Тому і ринкові відносини різні у Японії, Італії, Бразилії, Алжирі. Характерними рисами сучасного розвиненого ринку є висока організованість, інтелектуальне кадрове забезпечення його інститутів, науково обґрунтовані правові засади.
Побудова такого ринку зайняла значний час і при цьому відбувалася на добре розвинених товарно-грошових відносинах. Сучасні розвинені країни на це витратили весь повоєнний період (3-4 десятиліття); Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур - приблизно два десятиліття. При цьому ринок “маленьких азіатських драконів”, як називають ці країни, хоч і є розвиненим, відрізняється від ринку європейських країн і американського. Він, як вважають спеціалісти, не є моделлю відкритої ринкової економіки.
Україна не повинна нікого копіювати, повторювати, а має будувати власну таку модель ринкової економіки, яка найбільше відповідає особливостям нашого розвитку, структурі економіки, географічному положенню, менталітету народу. Для нас найбільш прийнятною є модель соціально-орієнтованого ринку, який у кінцевому підсумку підпорядковуватиме діяльність своїх функціональних структур задоволенню матеріальних і духовних потреб людини. Така стратегія має ґрунтуватися на чітко визначених пріоритетах економічного розвитку, які сприяли б досягненню зазначених цілей.
Важливо обрати правильний шлях переходу до ринку. Найпоширенішими з них є еволюційний, прискорений (або “шокової терапії”), жорсткого регулювання.
Перший ґрунтується на поетапному і поступовому введенні ринкових відносин протягом тривалого періоду (10-15 років).
Другий шлях - прискорений, або “шокова терапія”, третій по- елементний (або еволюційно-радикальний). Другий варіант виглядає як простий, тому що до ринку можна перейти за короткий строк (були пропозиції за 400-500 днів, 2-3 роки). Приваблює він тим, що мета досягається швидко. Використовувався навіть такий образ. Хвіст коту можна відрубати частинами, а можна зразу. У першому випадку тварина страждає кожного разу, а у другому - лише раз, а ефект той самий. Такий шлях називають “шоковою терапією”. Сутність його полягає в тому, що на основну масу товарів та послуг відразу вводяться вільні ціни. Зростання їх обмежується гранично жорсткою фінансовою і кредитною політикою, яка є ключовим елементом цього варіанту. Максимально скорочується державний сектор, економіка відділяється від держави. Соціальна підтримка населення встановлюється на мінімальному рівні.
Прихильників “шокової терапії” у нашій країні було вдосталь, як і пророків та радників різних західних шкіл, у тому числі чикагської (монетаристської школи), на яку покладалося найбільше надій. Проте всі вони, по-перше, не бачать відмінностей не тільки між Україною і Росією, а й Україною і Чилі, між селянином, сформованим колективним веденням господарства, і фермером, який працює у ринковому середовищі. По-друге, всі вони без винятку піклуються не про інтереси України, а про свої власні інтереси, інтереси своїх компаній, країн. По-третє, монетаризм у його класичному розумінні зводиться до вільного ринку, де рівновага у суспільстві досягається за рахунок грошової політики, вільного ціноутворення. Це в наших умовах багаторівневого монополізму (власності, технології, управління) може лише зруйнувати економіку, дестабілізувати суспільство.
Вводити ринкову економіку в Україні слід прискорено, але без “шоку”. Таким є поелементний, еволюційно-радикальний шлях. Він поєднує перший і третій варіанти, тобто поступовість, поетапність і державне регулювання цін на найважливіші товари, з одного боку, і прибутків - з іншого. Одним стрибком нам не вдасться скочити в ринок, тому що в країні, по суті, немає розвиненої інфраструктури, без якої не може існувати сучасний ринок. Економіка потребує радикальної структурної перебудови, без чого неможливо наповнити внутрішній ринок товарами споживання, посісти чільне місце на міжнародному ринку. Для того щоб здійснити це, необхідні величезні капітальні ресурси. Сподівання на те, що Захід нам допоможе - нереальні, ми маємо знайти їх в середині країни, в її сучасній економіці. Гострим є дефіцит на кваліфіковані підприємницькі кадри для роботи у банках, на біржах тощо. Саме тому для побудови ефективної ринкової економіки нам слід йти шляхом демонтажу старої господарської системи і поступовим введенням ринкової системи.
Складність цього завдання полягає в тому, що вирішення його потребує, з одного боку, прискореного переходу до ринку, а з іншого - виходу економіки з кризи. Такими є реальні обставини, з якими не можна не рахуватися, обираючи стратегію переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки.
Головним інструментом створення моделі ринку, про яку йдеться, має бути не стихійна гра сил, а активна і послідовна діяльність держави щодо створення необхідних інститутів ринку. Регулююча роль держави має здійснюватися не старими адміністративно-командними, а новими методами, які адекватні ринковим формам господарювання. Для цього слід розробити цільові програми розвитку визначальних сфер народного господарства; забезпечити підтримку пріоритетних напрямків економічного розвитку, виділення для цих цілей кредитів, зменшення податків; стимулювання розвитку виробництва, а не посередницької діяльності, різних соціальних форм господарства; створити сприятливі умови для залучення в країну приватного іноземного капіталу, насамперед у формі прямих інвестицій у виробничу сферу, галузі, що виробляють товари споживання.
Держава має регулювати випуск національної грошової одиниці, здійснювати контрольовану емісію, забезпечити взаємодію національного ринку з міжнародним на законодавчо визначених міжурядових угодах.
Регулююча роль держави має полягати у забезпеченні рівноваги в суспільстві. І чим більші відхилення від рівноваги, тим сильнішими повинні бути регулятори.
Результати економічних перетворень, здійснюваних на таких засадах, будуть детермінованими, незворотними, прискореними і, що особливо важливо, досягнуті в умовах соціальної злагоди.
2. Основні розходження в рівнях соціально-економічного розвитку й процеси інтернаціоналізації економіки й інтеграційних тенденцій країн світового співтовариства
Характерною рисою країн третього світу виступає наростаюча нерівномірність соціально-економічного розвитку. Процес економічної диференціації підсилився в 80-90-і роки. Він розвивається по різних напрямках - рівням економічного розвитку; народногосподарським структурам, положенню у світовому господарстві. Нерівномірність соціально-економічного розвитку частково успадкована від колоніального періоду.
Поява нових індустріальних країн. Розширення промислового виробництва в метрополіях при недостатній забезпеченості деяких з них мінеральними ресурсами стимулювало розвиток відповідних видобувних галузей у колоніях. Відносно невисокий зміст металів, особливо кольорових, вимагало організації їхньої переробки на місці, щоб уникнути великих транспортних витрат. Так, Японія до Другої світової війни створила в Кореї великі металургійні і хімічні виробництва, продукція яких вивозилася в метрополію. Напередодні Другої світової війни Корея перевершувала всі азіатські країни, разом узяті, по обсягу виробленої продукції хімії і чорної металургії.[34]
У 1938 р. на 13 колоній, залежних країн і територій (Аргентина, Бразилія, Гонконг, Єгипет, Індія, Колумбія, Малайзія, Мексика, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Корея) приходилося 73,3% продукції обробної промисловості всієї залежної периферії, у 1949 р. - 70,1%.
У 50-60-і роки з'явилося ще 10 країн (Венесуела, Індонезія, Іран, Марокко, Нігерія, Пакистан, Перу, Пуерто-Рико, Саудівська Аравія, Чилі), питома вага яких у промисловому виробництві країн, що розвиваються, почала швидко рости і досяг у 1973 р. 17,2%. В наступні роки в силу політичних потрясінь у ряді перерахованих вище країн темпи промислового виробництва всієї групи сповільнилися і їхня питома вага не змінилася.
У 70-і роки підвищилася частка латиноамериканських країн. Цей ріст відбувався на тлі досить великої нерівномірності їхнього економічного розвитку, і визначався декількома країнами, насамперед Бразилією і Мексикою. Середньорічні темпи ВВП Бразилії в 60-70-і роки досягали 7,1%, Мексики - 6,2%. На початку 80-х років на території цих країн вироблялося понад 3/5 ВВП регіону, а на початку 50-х років - трохи більше 2/5.[27]
Подібні тенденції в цей період були характерні для країн Ближнього і Середнього Сходу, частка яких збільшилася з 15 до 19% ВВП країн Третього світу. Таке прискорення розвитку порозумівалося нафтовим бумом 70-х років. В інших регіонах за винятком далекосхідних країн економічний ріст виявився уповільненим.
У ході промислового розвитку виділилася група нових індустріальних країн (НІК). У 70-80-і роки для них були характерні більш високі темпи господарського розвитку, що перевищують аналогічні показники інших країн третього світу і промислово розвитих країн. Ведучою галуззю економічного розвитку майже всіх НІК стала обробна промисловість. Основною статтею експорту практично всіх НІК стали товари обробної промисловості. У 15 країн вони перевищують 50% їхнього експорту.[38]
В економічному розвитку для більшості з них характерні тенденції, властиві зрілій капіталістичній економіці. Йде процес концентрації виробництва і капіталу, формується фінансовий капітал. У найбільш розвитих країнах утворилися транснаціональні корпорації. Особливо чітко це проявилося в Південній Кореї, Тайвані, Сінгапуру, Бразилії, Мексиці, Аргентині. Латиноамериканські НІК мають більш могутній економічний потенціал у порівнянні зі східно-азіатськими. Але в азіатських НІК сформувався більш широкий круг джерел фінансування розвитку. У цій підсистемі світу, що розвивається, створювалися переважно трудомісткі підприємства по випуску масової споживчої продукції. У латиноамериканських НІК основний упор був зроблений на розвиток матеріалоємних і капіталомістких галузей в обробній і видобувній промисловості. У силу ряду факторів у 80-і роки латиноамериканські НІК виявилися в кризовому стані: тягар боргів перевищив можливості їхнього погашення.
У 80-і роки з'явилися друге і третє покоління нових індустріальних країн, у їхньому числі Малайзія, Таїланд, Індонезія, Індія, Філіппіни.
Регіональні розходження. Зміни в темпах індустріалізації викликали різнопланову динаміку економічного росту різних регіонів світу, що розвивається, це привело до зміни їхнього положення в даній підсистемі й у світовому господарстві в цілому. У 80-і роки значно підсилили свої позиції Східна і Південна Азія, головним чином у результаті швидкого економічного підйому східно-азіатських країн. Скоротилася у світовому виробництві частка Західної Азії. Однак, незважаючи на зниження частки країн Західної Азії, азіатські держави в цілому за роки незалежності значно укріпили свої позиції у світовому господарстві. Якщо в 1960 р. на них приходився 1% валового міжнародного продукту (ВМП), то в 1997 р. - 13,6%. Позиції Латинської Америки ослабнули.
Важливі зміни відбулися в положенні окремих країн. У 1996 р. три з десяти найбільших економік світу відносилися до країн, що розвиваються - КНР, Індія, Бразилія. Обсяг їх ВВП, підрахований на основі паритету купівельної спроможності валют, був вище, ніж у Канади. По цих підрахунках КНР вийшла на друге місце у світі, уступаючи тільки США.[23] Зміна економічного становища окремих регіонів і країн визначається багатьма факторами. Це розходження в масштабах національного господарства, наявності мінеральних ресурсів, у підходах до здійснення стратегій розвитку, в умовах міжнародної торгівлі, у демографічній ситуації, тягарі зовнішньої заборгованості. Нові індустріальні країни розвивалися різними шляхами, використовуючи різні моделі розвитку. Високі темпи росту досягалися за рахунок високої норми нагромадження, використання сучасних технологій, високої продуктивності праці. Ці функції росту здійснювалися при сполученні ринкових ініціатив, державного регулювання і підприємництва. Досвід східно-азіатських країн показав, що урядові бюрократи можуть розміщати ресурси настільки ж ефективно, як і приватні ринки.
Таблиця 1 Частка регіонів країн, що розвиваються, у світовому і внутрісистемному ВВП
|
Регіони, країни |
Постійні ціни 1999р., % |
|||
|
1981 |
1991 |
2004 |
||
|
Країни, що розвиваються, у цілому |
15,2 |
16,5 |
19,4 |
|
|
Африка |
1,7 |
1,6 |
2,1 |
|
|
Південна і Східна Азія |
5,4 |
8,0 |
6,4 |
|
|
Західна Азія |
2,6 |
2,0 |
2,3 |
|
|
Латинська Америка |
4,8 |
4,3 |
4,6 |
|
|
Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань |
1,3 |
2,0 |
2,4 |
|
|
Китай |
1,3 |
2,4 |
3,4 |
|
|
Індія |
1,2 |
1,5 |
0,7 |
|
|
Найменш розвиті країни |
0,5 |
0,5 |
менш 0,1 (дані за 1996р.) |
Розходження в рівні економічного розвитку стали драматичними серед різних груп країн і регіонів. Якщо в промислово розвитих країнах Заходу розходження в рівнях доходу на душу населення скоротилися за останні піввіку, то на периферії світового господарства збільшилися. Диференціація господарського розвитку привела до ерозії політичної єдності країн, що розвиваються.
Таблиця 2 Тенденції динаміки ВВП на душу населення (міжнародний дол. 2000 р.)
|
Райони |
Динаміка ВВП |
||||
|
1950 |
1973 |
1989 |
2005 |
||
|
Азія |
510 |
487 |
1215 |
2812 |
|
|
Латинська Америка |
1092 |
1729 |
2969 |
3164 |
|
|
Тропічна Африка |
-- |
348 |
558 |
513 |
|
|
Ближній і Середній Схід |
-- |
940 |
2017 |
2576 |
|
|
Країни, що розвиваються, у цілому |
701 |
839 |
1599 |
2796 |
Як видно з табл. 2, за винятком країн Азії у всіх інших регіонах відбулося збільшення розриву в рівнях розвитку. Відносний показник рівня розвитку країн Тропічної Африки, Латинської Америки скоротився з 1950 р. у два рази. Підвищення економічного рівня Азії в значній мірі досягнуто за рахунок країн Східної Азії, де середній доход на душу населення перевершив відповідний показник Латинської Америки, країн Близьких Схід, а в 50-х роках він уступав показникам країн Африки.
Ряд країн у другій половині XX сторіччя досяг темпів економічного розвитку, що не мають аналогів для відповідної стадії господарського розвитку: Бразилія, КНР, Таїланд, Тайвань, Індонезія, Індія. Це привело до великої розмаїтості господарського розвитку країн світової периферії в 1960-1990 р. - від -2,7% у рік до +6,9% приросту ВВП на душу населення. Одні країни домоглися вибухового росту, інші - переживали різкий занепад.[38]
3. Характеристика трьох світових центрів капіталізму й глобальні проблеми їхнього співіснування в ХХ столітті
На сьогоднішній день в сучасному світі склалось і функціонують три центри капіталу - Америка, Європа і Азія. Однак всі вони генетично і органічно пов'язані з головним центром - США, а тому розглядати їх як альтернативні неправомірно.
Сьогодні ми спостерігаємо війну двох світових валют - долара і євро. Повільно, але впевнено справа рухається до виникнення іще одного глабоального валютного союзу - азійського. Такі події ініціюють безкінечні суперечки щодо майбутнього долара і самої Америки з її величезними капіталами і вражаючою економічною потужністю. Чия валюта переможе? Який регіон стане постачальником світового капіталу? Де будуть формуватись нові правила світової інвестиційної системи?
Але чи можна протиставляти три нових центра капіталу - Північну Америку (США і Канаду), Об'єднану Європу і Азію?
Щоб відповісти на це питання, необхідно зробити невиликий екскурс в минуле і зрозуміти те, як формувались ці три центри.
Найбільш ємно й об'єктивно цей процес описав великий спеціаліст із геополітики Збігнєв Бжезинськи. Він цілком вірно зауважив, що Європейского Союзу з його спільною валютою, відсутністю прикордонного контролю всередині союзу (Шенгенські угоди) і єдиною оборонною політикою без Сполучених Штатів просто не було б. Євросоюз у своєму нинішньому вигляді був би неможливим, якщо б Західна і Східна Європа залишались у різних військових блоках. Об'єднана європейська економіка вимагала в якості своєї основи об'єднаного єкропейскього військового союзу. Саме для економічного об'єднання Європи і створення на цій основі трансатлантичного діалогу між Європою та Америкою почалось просунення НАТО на схід до кордонів із Росією. При цьому жодних агресивних задумів у відношенні до самої Росії ніхто не зберігав; просто, як справедливо помічає З. Бжезинський, це було логічним кроком під час побудування нової політичної реальності Європи.
Північноатлантичний військовий альянс, що об'єднує 25 європейських країн, створив основу для інтеграції 25 європейських країн в Євросоюз. Без цього об'єднання Європа так і продовжувала б мучитись із франками, марками, лірами, драхмами і песетами. Простіше кажучи, без США з їхньою головуючою роллю в НАТО не було б ані Євросоюзу, ані євро.
Однак іще 1990 року, задовго до утворення власне Євросоюзу, Сполучені Штати зробили великий попередній крок у цьому напрямку. США в особі адміністрації Дж. Буша провели історичне рішення про з'єднання Західної і Східної Німеччини, що заклало міцні засади для подальшого просування у напрямку формування Євросоюзу. Пізніше, у 1955 р., війська НАТО на чолі зі США здійснювали військові дії в Боснії, намагаючись попередити війну, що почалась посеред Європи і стала результатом розпаду Соціалістичної Югославії. Можна з упевненістю сказати, що без втручання США жодне об'єднання Європи просто не змогло б початись. Більш того, якщо б не США, то могла б переважити зворотна тенденція - до дезінтеграції європейського економічного простору.
Таким чином, можна сміливо стверджувати, що євро як світова валюта і Євросоюз як один із сучасних центрів світового капіталу були породжені Сполученими Штатами Америки. Зрозуміло, такі дії були продиктовані не якимось абстрактним альтруїзмом, а бажанням американської адміністрації отримати стратегічного партнера, з яким можна було б вирішувати усі ключові геополітичні та економічні проблеми.
В посилення азійського економічного блоку США також прийняли безпосередню участь. Наприклад, в період кризи в Південно-Східній Азії 1997 - 1999 рр. економічні відомства США здійснювали операції, що сприяли стабілізації становища в регіоні. Однак їхні дії були дещо запізнілими, що дало привід до формування помилкової думки щодо істинної ролі США. В країнах Східної Азії переважила думка, що вина в розвитку кризи лежить не на самих країнах, де він визрівав протягом багатьох років, а на Міжнародному валютному фонді і Сполученими Штатами Америки, що за ним стоять. Безпосереднім результатом даного політичного курйозу стало об'єднання країн Азії навколо своїх регіональних лідерів - Китаю і Японії. Отже, навіть не бажаючи того, США виступили в якості сили, що консолідує країни Азії у вигляді потужного регіонального блоку.
Однак пізніше США зробили іще один крок для формування економічного центру майбутнього азійського блоку. Цією подією стало прийняття 2001 року Китаю до Світової організації торгівлі (СОТ), яке відбулось після тривалих переговорів США з Євросоюзом. Дана подія підштовхнула утворення так званої „Великої двадцятки” - блоку держав, що розвиваються, на чолі з Китаєм, Індією, Південною Африкою та Бразилією. Однак іще до цього, у 1999 р., прагнучи допомогти китайській економіці інтегруватись до світової економічної системи, Штати надали Китаю режим найбільшого сприяння, поклавши тим самим основу глобалізації азійських країн.
Таким чином, можна стверджувати, що єдина азійська валюта, яка зароджується, і союз азійських держав як один із сучасних центрів світового капіталу були також породжені Сполученими Штатами Америки. Звісно, і тут проглядається американський прагматизм, що полягає в розповсюдженні тенденції глобалізації на всі сегменти світової економіки.
У зв'язку із цим постає питання: наскільки правомірним є протиставлення трьох світових центрів капіталу (США, Європи й Азії), якщо два з них були створені завдяки зусиллям третього? Фактично має місце ситуація, коли два додаткових центри діють в інтересах третього. І, звісно, у своїх власних інтересах.
Неправомірність протиставлення трьох центрів детермінується іще й тим фактом, що всі вони сплетені взаємними інвестиційними зв'язками. Добре відомо, що в Європі акумульовано величезні американські капітали, а американський Голівуд, куплений японським дільцями, став уже хрестоматійним прикладом того, як азійський капітал вжився до американської економіки. Що стосується сучасного Китаю, то він просто-напросто виріс на американських інвестиціях. За існуючими свідченнями, половина всього китайського експорту (приблизно 1/6 частина китайського ВВП) виробляється на підприємствах, збудованих іноземними компаніями. Постійно посилюються і „зворотні” потоки капіталу. Зараз близько 75% іноземних інвестицій в економіку США поступають з Європи. Вживлюються на американський ринок і державні корпорації з Китаю, серед яких першою була «China Life».
Таким чином, Європа, Азія і Америка пронизують одне одного взаємними інвестиційними вкладеннями. У цьому сенсі падіння одного із них, особливо США, буде означати крах інших. Тому у довгостроковій перспективі усі три центри так чи інакше будуть підтримувати одне одного, у зв'язку із чим долар буде все-таки укріплюватись. І інвесторам варто врахувати цей факт.
4 Класична теорія стабілізації економіки за Жаном Батистом Сеєм
Жан Батист Сей (1767--1832) народився в Ліоні, у протестантській сім'ї. Його життя припало на бурхливу епоху Французької революції, наполеонівську еру, реставрацію Бурбонів та революцію 1830 р.
Сей отримав добру освіту, працював у страховому агентстві, гаряче сприйняв революцію, став солдатом, пізніше обіймав високі державні посади, був усунутий від державних справ Наполеоном за проповідь ліберальних поглядів, несумісних з імператорською політикою жорсткого регулювання економіки, і став фабрикантом і вченим. Він постійно займався самоосвітою і, ретельно простудіювавши видатну працю А. Сміта, назавжди став його послідовником.
1819 р. Сей засновує кафедру промислової економіки при французькій Консерваторії мистецтв та ремесел, а 1830 p. стає професором «Колеж де Франс», де працює до кінця життя.
«Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства» було уперше видано Сеєм 1803 p., але, оскільки він не захотів усунути з книжки критику фінансової політики уряду, її не перевидавали до 1814р. Саме тоді Сея було відряджено новим урядом в Англію для вивчення стану її економіки. Він спостерігає бурхливий розвиток індустрії і робить висновки, які знайдуть відображення в його теорії. Результати досліджень було також опубліковано в трактаті «Англія та англійці» (1814). Цього ж року доопрацьований «Трактат політичної економії» знову вийшов у світ. За життя Сея він перевидавався п'ять разів. 1821 p. його було видано англійською мовою, і він на довгі роки став стандартним навчальним посібником з політичної економії в Англії та Америці. Згодом з'явилися його переклади багатьма іншими мовами світу.
У 1828--1829 pp. Сей опублікував «Повний курс практичної політичної економії» у шести томах.
Політична економія Сея в основному наслідувала ідеї А. Сміта, але він звертав увагу на помилки та суперечності останнього, намагаючись їх виправити. Сей зробив більше, ніж просто популяризував класичне вчення, він збагатив це вчення власними ідеями. Завдяки цьому його заслуги в розвитку політичної економії важко перебільшити. Сея справедливо вважають засновником нового напряму в економічній теорії.
Теорія трьох факторів. Головну ідею праці Сміта -- трудове походження багатства -- було трансформовано Сеєм у теорію трьох факторів виробництва. Людина, капітал та земля -- основні агенти виробництва, чинники зростання багатства в суспільстві. Саме вони доставляють те, що Сей згідно зі своєю теорією послуг називає продуктивними послугами. На них існує попит промислових підприємців. Підприємці комбінують виробничі послуги з метою задоволення попиту на продукти споживання.
Підприємець у Сея -- це людина, що наділена особливими якостями, котрі дають їй змогу вести виробництво вибраним свідомо курсом, панувати у сфері розподілу. Це не капіталіст у вузькому значенні цього слова, не землевласник чи робітник, які майже завжди пасивні, а людина, навколо якої «обертаються» виробництво й розподіл, підкоряючись її впливові й силі волі. Тобто Сей фактично розглядає підприємця як четвертий фактор виробництва.
Виробничі послуги, що їх комбінує підприємець, -- це поєднання тих умов, завдяки яким виробництво функціонує: капіталу, землі та людини. Природу і значення капіталу та землі у виробництві Сей визначає через ознаки продуктивності: земля об'єктивно має такі ознаки, але проявляються вони лише за поєднання потенційних її можливостей із робочою силою та капіталом (інструменти, реманент, сировина). Капітал утворюється в «процесі нагромадження, інакше кажучи, через залучення до виробництва більшої кількості створених продуктів, ніж було спожито в процесі їх виробництва... і є могутнім двигуном, призначеним для використання людиною, і не існує межі капіталу, який можна акумулювати з допомогою часу, виробництва та ощадливості».
Отже, засоби виробництва, «виробнича послуга» як необхідний агент процесу створення корисних послуг є капіталом, що безперервно зростатиме за умови ощадливості власника та постійного функціонування у сфері виробництва.
Сей розглядає виробництво крізь призму індустріалізації і вказує, що промисловість з кожним роком стає все більш значущою порівняно з сільським господарством, завойовує провідні позиції, адже саме там формується капітал (засоби виробництва). Капітал Сей ставить поряд із землею, але зазначає, що «будь-яка складна машина виробляє чистого доходу більше, ніж вартий процент з витраченого на неї капіталу, тобто вона виробляє для суспільства продукти, що коштують йому дешевше».
Питанню використання машин і наслідкам такого використання Сей приділяв велику увагу, він читав спеціальний курс індустріальної економії, що був першою спробою викладання проблем політичної економії. І хоча йому доводиться принаймні теоретично вирішувати зв'язану з механізацією виробництва проблему безробіття і його соціальних наслідків, він переконаний, що майбутній розквіт суспільства залежатиме від розвитку індустрії.
Розподіл. З теорії трьох факторів виробництва Сей виводить свою теорію розподілу суспільного продукту, відповідно до якої кожен фактор виробництва робить свій внесок у виробництво, а доходи відображають цей внесок у тій мірі, наскільки його визнано корисним. Доходи є ціною, отримуваною за використані фактори.
Трьом видам факторів відповідають три види доходів, що залежать від послуг цих факторів: заробітна плата, прибуток та рента і процент.
Визнаючи особу підприємця, організатором виробництва, Сей, однак, відокремлював власника капіталу від підприємця, а отже, бачив і різницю в суті їхніх доходів як плати за різні послуги. Тобто Сей розмежував «промисловий прибуток, або процент на капітал» та «прибуток, зумовлений використанням капіталу». Він відокремлює процент, належний власникові капіталу, від підприємницького доходу, що його отримує підприємець, як людина, котра ризикує, поєднуючи землю, капітал та працю. Сей намагається розглядати цей прибуток як заробітну плату, доводячи їхнє однакове походження й однакову залежність від співвідношення попиту та пропозиції.
Такий підхід він застосовує і до визначення доходу в сільському господарстві, де, на його думку, землевласник отримує ренту (як власник капіталу -- процент), а орендар -- підприємницький дохід. Теорії ренти Сей не надавав виняткового значення, як це робили фізіократи і Сміт, а пояснював, що вона залежить від попиту на землю та її продукти і пропозиції таких, а також від розмірів вкладеного в землю капіталу.
Ціноутворення. Розміри корисності факторів (послуг), тобто величина заробітної плати, прибутку й ренти, на думку Сея, виявляються в процесі обміну. Саме в процесі обміну відбувається формування ціни на корисні послуги. Сей уважає, що ціна формується на ринку під впливом попиту та пропозиції.
Тобто закон попиту та пропозиції регулює ціну послуг і продуктів, розміри прибутків, ренти, процента, заробітної плати.
Узагалі закон попиту та пропозиції Сей формулює дуже чітко, визначивши ціну як точку рівноваги, де закінчується дія одного чинника й починається дія іншого, тобто «зростання ціни прямо пропорційне попиту і обернено пропорційне пропозиції».
Теорія розподілу й обміну Сея виключає проблему взаємовідносин між класами, як її трактує Сміт. Натомість Сей розглядає відносини між економічними суб'єктами -- продавцями й покупцями. Це проявляється у суб'єктивному визначенні ціни послуг, як наслідку протиборства споживача та виробника, у суб'єктивному впливі підприємця як особистості на процес виробництва та розподілу, а споживача -- на обсяги виробництва й розміри прибутків.
Теорія ринку. Описані підходи лягли в основу концепції, яка здобула Сею визнання і достатню кількість послідовників, -- теорії ринку, яку назвали «законом Сея». Суть теорії полягає в тім, що, за твердженням Сея, товари та послуги обмінюються на інші товари та послуги, тому виробництво одних зумовлює потребу в інших, постійно забезпечуючи потенційний попит. Завдяки цьому кризи надвиробництва неможливі.
Інакше кажучи, кожний продавець є одночасно й покупцем, і навпаки: щоб придбати, необхідно спочатку продати. Тому Сей робить висновок, що рівновага попиту та пропозиції встановлюється автоматично і відбивається тільки на ціні, а не на можливості реалізації товару.
Затоварювання ринку неможливе, хоча інколи можуть створюватись запаси нереалізованих товарів. Та, на думку Сея, ситуація регулюється автоматично зі зростанням попиту на інші товари та коливанням цінності, оскільки товари створюють ринок один для одного. «Загальна маса товарів за необхідності дорівнює загальній масі, на яку існує попит».
Відтак Сей формулює три закони ринку:
1. Чим більше виробників та екстенсивніший ринок, тим більше споживачів і тим прибутковіший цей ринок для виробників, оскільки ціна зростає зі зростанням попиту.
2. Кожен виробник заінтересований в успішній діяльності інших, оскільки така діяльність формує ринок попиту. Успіх однієї галузі сприяє успіхові інших, стимулює загальний розвиток. Розквіт промисловості супроводжується процвітанням сільського господарства і т. д.
3. Імпорт благотворно впливає на розвиток обміну, адже іноземні товари можна отримати, лише продавши свої.
Завданням доброго уряду, на його думку, є стимулювання виробництва, а поганого -- попиту, бо проблема попиту вирішується разом з отриманням засобів для придбання продукту, а ці засоби дає виробництво.
Сей указує, що для вирішення проблем реалізації не потрібне існування «третіх осіб», як помилково вважав Мальтус, бо виробництво самостійно створює свій ринок.
Проте згодом Сей почав визнавати (принаймні теоретично) можливість криз надвиробництва, але всіляко уникав однозначного висновку, який заперечував би його теорію розширеного відтворення. «Незручність виникає не тому, що виробляється занадто багато, а тому, що виробляють не те, що потрібно». Та ця проблема, на його думку, вирішується на основі ціноутворення: відбувається переливання капіталу в галузі, що гарантують більший прибуток. Це було відповіддю на намагання Мальтуса довести шкідливість процесу нагромадження капіталу як основного фактора надвиробництва та на теорії Сісмонді, що виступав проти промислового прогресу.
Якби Сей більшого значення надавав аналізу грошей, функцію яких він зводив до посередництва в обміні, то, звичайно, дійшов би висновку, що внаслідок їхньої дії процес купівлі-продажу розірвано в часі, а тому виготовлений товар не обов'язково буде реалізовано, бо, виконуючи функцію засобу нагромадження, гроші можуть бути вилучені з обігу. Саме монетарний фактор, якому він не надавав значення, може відігравати вирішальну роль. Утім проблема криз на той час іще не була надто гострою.
Теорія Сея, оптимістична за своєю суттю, знаменувала собою перехід Франції до капіталізму, з яким на той час зв'язувались надії на розквіт держави. Вона проповідувала прогресивну ідею свободи підприємництва й торгівлі. Сей підійшов майже впритул до визначення категорії економічної рівноваги. Політична економія Сея, хоча й наслідувала теорії Адама Сміта, знаменувала започаткування нового, неокласичного напрямку в розвитку економічної думки.
Ідеї Сея лягли в основу багатьох досліджень майбутнього -- проблем циклічного розвитку, теорії граничної корисності, теорії факторів виробництва, теорії підприємця-організатора, підприємця-новатора та багатьох інших, не кажучи вже про теорію попиту і пропозиції, яка знайшла відображення в економічних працях його наступників.
Відповіді на тестові запитання
1. б
2. а
3. а
4. б
5. б
6. а
7. а
8. б
9. а
10. б
11. б
12. б
13. в
14. в
15. в
16. а
17. а
18. б
19. в
20. а
21. б
22. а
23. б
24. а
25. в
26. а
27. а
28. б
29. а
30. в
1. б, є
2. в, г, д, е, є
3. в
4. ж
5. а
6. б
7. б
8. в
9. а
10. в
11. г
12. б
13. в
14. а, д
15. б, е, і
16. е
17. а
18. в
19. в
20. б
21. б
22. а
23. а
24. а
25. е
26. 1в, 2в, 3б.
27. б
28. в
29. в
30. б
31. г, д
32. б
33. в
34. г
35. д
36. 4
37. а, є
38. в
39. 2. 4, 7
40. б, е
Список використаної літератури
1. Агапова Т.А., Серегина С.Ф. Макроэкономика / Под ред. профессора, д.э.н. А.В.Сидоровича. - М.: МГУ им. М.В.Ломоносова, Издательство «ДИС», 2005. - 416 с.
2. Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Макроекономіка. Опорний конспект лекцій. - К.: Четверта хвиля, 2004. - 244 с.
3. Кучерявенко І.А. Макроекономіка: Практикум: Навчальний посібник. - Київ: Вікар, 2003. - 240 с.
4. Макроекономіка: Підручник/А. Г. Савченко, Г.О. Пухтаевич, О. М. Тітьонко. - К.: "Либідь", 1999. - 288 с.
5. Мікроекономіка та макроекономіка: Підруч. / За ред. С. Будаговської. -- К.: Основи, 1998. -- 358 с.
6. Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник. - К.: Видавничий центр «Академія», 2001. - 656 с.
7. Мочерний С.В. Економічна теорія. - К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. - 592 с.
8. Небава М.І. Теорія макроекономіки: навчальний посібник. - К.: Слово, 2003. - 536 с.
9. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / Відп. ред. Г.Н. Климко. - 4-те вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2002. - 615 с.
10. Панчишин С.М. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів. - К.: "Либідь", 2001. - 614 с.
11. . Савченко А.Г., Пухтаєвич Г.О., Тітьонко О.М. Макроекономіка. - К.: Либідь, 1999. - 288 с.
12. . Солонінко К.С. Макроекономіка: Курс лекцій. - Житомир: 2000. - 419 с.
13. Старченко В.Д. Макроекономіка: (опорний конспект лекцій). - К.: Вид-во "Європейського університету", 2000. - 103 с.
Подобные документы
Необхідність переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки. Моделі переходу до ринкової економіки. Ринкова модель для України. Зовнішнє регулювання ринкової економіки. Проблеми ринкового реформування економіки.
реферат [65,7 K], добавлен 12.09.2007Розгляд історії розвитку концепції неокласичного синтезу П.-Е. Самуельсона. Створення М.Ф.-Ш. Алле власної теорії загальної рівноваги, наближеної до розуміння реальних основ функціонування сучасної економіки із врахування дії науково-технічного прогресу.
реферат [26,5 K], добавлен 02.08.2010Теоретичні та практичні аспекти ліберального реформування економіки країн. Роль та вплив економічних реформ на економічну систему. Аналітичний огляд проблем та сучасних тенденцій розвитку економіки України. Напрямки реформування національної економіки.
курсовая работа [45,4 K], добавлен 04.08.2011Сутність, причини та види тіньової економіки. Проблеми тіньової економіки в Україні. Напрямки зниження рівня тінізації економіки в Україні. Тіньова економіка - суттєва перешкода забезпеченню сталого розвитку економіки. Функціонування тіньової економіки.
курсовая работа [38,5 K], добавлен 27.05.2007Поняття, сутність соціально орієнтованої ринкової економіки, характеристика її основних соціалізуючих складових. Аналіз сучасного стану соціально орієнтованої ринкової економіки різних країн. Шляхи та напрямки перспективної моделі формації України.
курсовая работа [1,3 M], добавлен 08.12.2015Стабілізація фінансової політики уряду країни – стабілізація в Україні в цілому. Реалізація стабілізаційної програми реформування економіки України. Ринкова трансформація економіки України. Підсумки розвитку економіки України за останнє десятиріччя.
контрольная работа [40,1 K], добавлен 20.03.2009Класична школа економічної науки. Провідні представники неокласичного напряму. Економічні ідеї марксизму. Синтетична теорія А. Маршалла. Актуальні проблеми сучасної економіки. Методи вивчення і теоретичні джерела у формуванні сучасної економічної теорії.
реферат [58,3 K], добавлен 06.07.2015Економічні теорії та базисні інститути національної економіки. Характеристика економічного потенціалу. Теорія суспільного добробуту та соціально-ринкової економіки. Інституціональні чинники її розвитку. Функціонування інфраструктури національного ринку.
тест [18,3 K], добавлен 15.01.2010Загальні умови переходу економіки України до соціального ринкового господарства. Сучасні соціально-економічні проблеми, шляхи та методи їх вирішення. Класифікація об’єктів державного сектора. Розвиток реформування державної власності в Україні.
реферат [22,4 K], добавлен 28.03.2012Сутність і причини інвестиційних проблем української економіки. Способи залучення іноземних інвестицій у сільське господарство України. Основні джерела інвестицій на рівні виробничо-господарських структур. Проблема розвитку інвестиційного процесу.
реферат [30,6 K], добавлен 30.11.2008
