Інструментарій екологічної політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інструментарій екологічної політики

Хилько М.І.

Цілі екологічної політики. Вирішення проблеми охорони природи ускладнюється тим, що людина виступає як об'єкт і суб'єкт суспільного виробництва. У зв'язку з цим ті вимоги до якісного рівня навколишнього середовища, які вона формує, будучи споживачем матеріальних і духовних благ, не можуть виступати єдиним критерієм для створення оптимальних умов існування людини на певному рівні розвитку виробничих відносин. Із об'єктно-суб'єктного статусу людини випливає драматична суперечність між її матеріальним інтересом як виробника і її потребою в здоровому середовищі життєдіяльності. Як виробник, основним джерелом існування більшості з яких є зарплата, індивід зацікавлений у збільшенні останньої навіть на шкоду навколишньому середовищу, а значить, своєму здоров'ю і, в кінцевому підсумку, можливостям подальшого існування. Як частина навколишнього середовища він (свідомо чи несвідомо) прагне до «рівноваги» з іншими її складовими, відчуваючи потребу в зовнішніх умовах, які не суперечать його адаптаційним можливостям. Нарешті, як громадянин він зацікавлений у формуванні умов середовища, які дають можливість гідно працювати і відпочивати. Звідси мета соціальноекологічної політики зводиться до поєднання названих вище інтересів.

Про цілі охорони природи найчастіше судять прагматично: щшрода джерело ресурсів, які нам необхідні зараз і ще знадобляться в майбутньому. Скажімо, якийсь вид організмів нині здається цілком непотрібним, але з часом, зокрема з розвитком біотехнології, він може стати джерелом необхідного генетичного матеріалу. Нерідко звучать також моральні і естетичні мотиви, але, врешті-решт, цілі охорони природи можна визначити лише виходячи із загальних цілей розвитку життя і людського існування.

Призначення кожної функціональної системи загалом полягає в забезпеченні власного стійкого існування. Система (у тому числі й соціуму), таким^чином, працює не тільки і не стільки на сучасне, скільки на майбутнє. Її структурні компоненти підпорядковані цій меті. Так у екологічній системі існує розподіл ролей між організмами різних видів, що входять до неї. Еволюційна доля виду визначена тією роллю, яку він відіграє, тими завданнями, які ставить перед ним система. Вид, який руйнує біоценотичну систему і підриває основи існування наступних поколінь, приречений на вимирання. Це стосується і людини. У колишньому СРСР формулювання цілей типу «збільшити здачу державі зерна, вилов риби,чи виплавку сталі» й т. ін. багато в чому наперед визначили політику геноциду і екоциду. У країні чи регіоні можуть, звичайно, здійснюватися проекти, спрямовані на поліпшення того чи іншого економічного (екологічного, соціального) показника. Але якщо означені показники будуть досягатись відокремлено, тобто незалежно один від одного, то результати можуть бути негативними, в кращому разі безглуздими. Чи житимемо ми краще, якщо виплавка сталі збільшиться у два рази, чи, навпаки, скоротиться на стільки ж? Кожен проект набуває сенсу і може бути оцінений лише в системі комплексної програми, спрямованої на підвищення якості життя, що, власне, і становить собою єдино прийнятну мету розвитку в цивілізованому суспільстві.

«Якість життя, стверджує В.Красилів, на перший погляд, може здатися надто розпливчастим поняттям. Проте його можна уточнити і квантифікувати за допомогою системи критеріїв чи одного комплексного критерію, до якого можуть увійти, наприклад, середня тривалість життя, загальна захворюваність, житлові умови, зайнятість, рівень доходів, освітній рівень, можливість задоволення пізнавальних, естетичних та інших культурних потреб. Проблема полягає у виборі показників і наданні кожному з них відносної ваги, що можна зробити експертно, але лише у світлі тієї чи іншої філософії життя>>[1,с.121].

Визначаючи, що добре і що погано, яка відносна вага того чи іншого показника якості життя, ми виходимо зі стереотипів, що склалися в суспільстві і разом складають повсякденну філософію життя. В античному світі, наприклад, мета життя чоловіка полягала в тому, щоб здобути славу на полі бою, а жінки в доброчинності і вірності сімейному вогнищу. Кініки і стоїки нехтували життєвими благами, проповідуючи аскетизм і позитивне ставлення до смерті установка сприйнята раннім християнством.

У середні віки співіснували контрастні стереотипи світського і духовного життя, зближення яких стало основним завданням Відродження. У роки французької революції вважалось непристойним прожити понад тридцять років. Критерій тривалості життя при цьому втрачав будь-яке значення. Буржуазний стереотип також орієнтував на нетривале діяльне життя. Вважалось, що 30-40 років підприємливій людині досить, щоб збити статки. Після цього залишалось тільки правильно оформити заповіт, час від часу вносячи до нього корективи.

Водночас існували менш поширені стереотипи, зокрема, установка на слугування присвячення життя комусь чи чомусь, що йшла від рабства і пізніше посилено пропагувалась тоталітарними державами як єдино достойна людського існування (інші відкидались і заборонялись як нижчі, індивідуалістичні, антинародні і т. ін.). Вважалось логічним, що загального благоденства буде досягнуто, якщо кожен віддасть заради нього всі сили і саме життя.

Сучасна філософія життя наближається до визнання індивідуального внеску в матеріальну чи духовну культуру як мети, загальний сенс якої полягає в продовженні індивідуального існування (в культурі) після фізичної смерті. Показники тривалості життя, здоров'я, комфорту, освіти тощо, набувають значення (ваги) у зв'язку з цією метою і незалежно від різноманітності індивідуальних потреб[2,с.121-122]. Одначе, визнання спільних цілей не виключає розмаїття стереотипів у приватних сферах життя, як і не виключає, між іншим, і помилки прийняти випадковий збіг обставин за генеральну лінію.

Слід відзначити, що до сих пір раціональне використання природних ресурсів, охорона природи здійснювались, головним чином, шляхом організації діяльності, спрямованої на економію сировини при виробництві продукції, будівництво очисних споруд, відновлювальні заходи (наприклад, лісопосадки), консервацію територій. Стає все більш очевидним, що вказані заходи, взяті в масштабі всього народного господарства, недостатні, тим більше що донедавна вони переважно проводилися не за якимось єдиним планом, а лише тією мірою, як цього вимагала конкретна ситуація. Зараз перед наукою поставлено питання про розробку системи заходів, що «мають за мету не тільки раціональне використання природних ресурсів і охорону природи, а й підвищення якісного рівня оточуючого людину середовища, яке по суті справи є показником якості життя людей»[3,с.48].

У міру суспільного прогресу дедалі більша кількість систем природного походження буде замінена штучно створеними людиною, через що природне середовище зрештою розчиниться в соціальному. Тим самим суспільство буде поставлено перед об'єктивною необхідністю розробки методів управління створеним ним середовищем. Ці методи мають враховувати не лише економічні закони розвитку суспільства, але і соціальні, демографічні, а також закономірності, що визначають напрямки розвитку природних систем.

Завдання вироблення довгострокової програми, спрямованої на вирішення проблеми навколишнього середовища, має грунтуватися на здійсненні комплексу засобів, що поширюються на економіку, право, систему масової інформації та пропаганди і т. п. Tаке об'єднання різних на перший погляд питань постане реально, мабуть, лише тоді, коли буде знайдено єдиний для них показник, який дозволить визначити напрямок діяльності в певній галузі і встановити кінцеву мету здійснюваних заходів.

Загальне визначення кінцевої мети заходів, що вживаються як прагнення до формування найбільш сприятливих умов для розвитку людини, дає змогу об'єднати економічні, соціальні й екологічні аспекти проблеми охорони навколишнього середовища, пов'язує їх у рамках єдиної програми дій, дає можливість встановити значущість кожного з них[3,с.49].

Одначе, яким має бути рівень розвитку середовища, до якого прямує суспільство? Що вкаже нам на те, що його досягнуто? Очевидно, що тут доводиться враховувати не лише економічні інтереси підприємств, а й екологічні інтереси населення, а також «інтереси» природи певного відособленого регіону. Але, як показано вище, вивчення сукупності таких обмежень не дозволяє повного мірою встановити науково обгрунтовані критерії раціональності, оскільки критерії оцінки ефективності, що використовуються у наш час, роблять нерідко економічні й екологічні інтереси діаметрально протилежними, які суперечать один одному. Що ж до «інтересів» екологічних систем, то вони просто не можуть бути враховані в подібному аналізі. Отже, виникає потреба в пошуку показника, який, виступаючи в ролі проміжної ланки, дав би змогу пов'язати екологічні й економічні інтереси і дав можливість врахувати потребу розвитку продуктивних сил, з одного боку, і навколишнього середовища, з іншого.

Таким показником є якість життя людей. Цей висновок базується на тому, що населення це єдина складова середовища життєдіяльності суспільства, яка характеризується двоїстою соціально-біологічною природою. У цьому зв'язку важливо зазначити, що саме населення є своєрідним індикатором стану довкілля і, водночас, активною компонентою соціоприродних систем. Воно, по-перше, через рівень здоров'я, захворюваності і смертності відображає зміни, які відбуваються в якості навколишнього середовища; по-друге, зміна потреб людей значною мірою визначає напрямки і цілі розвитку техносфери і соціального середовища; по-третє, підвищення якості життя людей визначає і принципи їхньої екологічної поведінки, тобто можливість чи неможливість того чи іншого методу природокористування[3,с.86-87].

Спробуємо тепер дати більш чітке визначення мети екологічної політики, Вона зводиться до свідомої і планомірної діяльності суспільства, спрямованої на формування навколишнього середовища, якість якої не суперечила б соціально-біологічним потребам індивідів, забезпечуючи можливості їх розвитку. При цьому, як справедливо підкреслює

С.Валентей, кінцева мета раціоналізації заходів у розглядуваній галузі це створення соціально-біологічних систем, ідентичних екологічним системам у природі з тією різницею, що в нашому випадку визначальну роль при їх формуванні відіграватимуть культурологічні та соціальноекономічні інтереси суспільства[3,с.88]. Тобто мова йде про таку систему соціоприродних відносин, де збереження життєздатних умов існування людини виступає як загальний інтерес людства. «Ця стратегічна мета людської діяльності на сучасному етапі розвитку взаємовідносин суспільства природи, як підмітив О.Салтовський, не піддається сумніву практично ніким на планеті, боротьба йде в основному, за рахунок яких поступок та чиїх інтересів буде гармонізовано глобальну екосистему»[4,с. 154].

Так історично склалось, що аж до сучасного етапу науково-технічної революції виробництво будувалось за відкритою схемою. На вході воно дотримувалось принципу одноразового використання ресурсів: кожного разу, починаючи новий цикл виробництва, потрібні були додаткові природні ресурси. На виході воно дотримувалось принципу: відновлення природних систем справа Природи[5,с.20]. Відкриті системи виробництва, що спираються на екстенсивне природокористування, утилізують у кінцевому продукті до З-10 % початкових ресурсів, одержаних з природних джерел. Решта або втрачається, або накопичується в навколишньому середовищі як забруднення, зокрема у відвалах. Величезні масштаби забруднень потребують негайного «переходу до закритої схеми виробництва (до малоі безвідходних технологій) забезпечення інтенсивного коловороту в «другій», соціально організованій природі».

Якщо природні екосистеми перебувають у динамічній рівновазі і в них постійно відбувається колообіг речовин і біогеохімічні цикли, то у штучно створеному людиною навколишньому середовищі (будинки, заводи, машини і т. д.) колообіг речовин без спеціального технологічного забезпечення тривав би десятки, сотні й більше років (у міру природного руйнування компонентів цього середовища). Для організації колообігу речовин у перетвореній людиною природі та розвитку відновних процесів і, тим самим, для зменшення навантаження на природне навколишнє середовище в наш час необхідні, у крайньому разі, два види регулюючих впливів: скорочення вилучення сировини з природних ресурсів і максимальне зменшення відходів[6,с.49-50]. Але для цього людству потрібне здійснення єдиної узгодженої екологічної політики. Стратегічною метою такої політики можна вважати гармонізацію відносин у системі «природа суспільство» відповідно до формули «збереження і процвітання». «Мета, як стверджує В. Красилов, -- таким чином, полягає в заміні антагоністичних відносин між природою та суспільством на відносини доповненості, коли суспільна система стабілізує природну. Конкретні завдання і пріоритети природоохоронної діяльності випливають з цієї загальної мети»[1,с.8].

Практичне досягнення цієї головної мети пов'язане з вирішенням двох основних проблем: запобігання погіршенню стану природного середовища і раціонального використання природних ресурсів. Кожна з них, у свою чергу, може бути деталізована виділені підсистеми, що відповідають окремим напрямкам природоохоронної політики.

До вирішення першої проблеми належить охорона таких найважливіших підсистем навколишнього середовища як атмосфера, гідросфера, біосфера і, зокрема, природні та культурні ландшафти. Виокремлення останніх зумовлене неможливістю здійснення природоохоронних заходів відірвано від конкретної території (ландшафту) стосовно однорідної ділянки географічної оболонки, де всі підсистеми навколишнього середовища взаємозв'язані. Розрізнюють природні та антропогенні ландшафти. Природні ландшафти формуються тільки під впливом натуральних чинників, що не зазнали впливу людської діяльності. Вони відрізняються тим, що стійкість їх структури визначається процесами самоорганізації ландшафтів. Відповідно до цього найбільш поширеними формами охорони природних ландшафтів є заповідники, заказники, національні парки і пам'ятники природи. Культурні ландшафти результат змін, що здійснюються людиною в процесі свідомої господарської діяльності. Вони постійно підтримуються людиною в потрібному для неї стані. Культурний ландшафт зберігає здатність відтворення здорового середовища проживання -- чистого повітря, води, тиші, естетичних якостей і т.д.

До вирішення другої проблеми (мети) належить раціональне використання окремих видів природних ресурсів, у тому числі: грунту, лісів, мінеральних і водних ресурсів, рибних багатств, флори і фауни. Причому, вирішення одного з цих завдань може сприяти вирішенню інших. Наприклад, такий напрямок раціонального природокористування, як скорочення водоспоживання промисловістю і втрат води у зрошувальних системах, сприятиме поліпшенню використання рибних багатств. Цей же захід, якщо він скорочує потреби в будівництві нових гідровузлів, дозволить уникнути втрат сільськогосподарських угідь і лісів при затоплюванні і т. п[6,с.51-53]. Підставою для виокремлення цих підсистем є те, що методи, які використаються для охорони кожної з них, суттєво різняться в науковому, технологічному та організаційному відношеннях.

У теорії управління виокремлюються три мети залежно від наявності інформації про способи їх досягнення: 1) функціональна мета; 2) метааналог; 3) мета розвитку[7,с.13-14]. екологічний політика охорона природа

Функціональною називають мету, спосіб досягнення якої завчасно відомий системі або людині (наприклад -- результати виробничих операцій, що регулярно повторюються). Під метою-аналогом розуміється теоретично обгрунтований і спрогнозований ідеал або результат, який був уже досягнутий якоюсь іншою системою, а також даною системою, але в інших умовах. До такої мети належать, як правило, різні нововведення, які до цього пройшли стадії експериментальної перевірки або були впроваджені на інших підприємствах. Нарешті, метою розвитку є мета, що раніше ніколи і ніким не досягалась. Tака мета, як правило, пов'язана зі зміною фазового простору системи, а по суті з утворенням нових систем[7,с.14].

Таке орієнтування природоохоронної політики відноситься до всієї гами можливої мети діяльності. Тому її мало декларувати. Потрібен спеціальний механізм (механізм цілепокладання), що характеризує спосіб досягнення цієї мети. Йдеться про взаємопов'язані установки екологічної політики стосовно:

- складу завдань (задач, принципів і пріоритетів), які підлягають вирішенню і дають відповідь на питання: «шр робити?»;

- природоохоронного потенціалу (кадри, фінансові, технічні, інформаційні ресурси), що допомагає з'ясувати: «кому це вигідно?»;

- вибору ефективних шляхів використання цього потенціалу в процесі здійснення природоохоронної політики, вибору ефективних стратегій екологічної політики для вирішення питань: <<як і в ім'я чого?>>[6,с.55-56].

Базис екологічної політики. Проте об'єктивні можливості досягнення поставленої мети дозволяють визначити тільки базис екологічної політики, В цей базис входить насамперед механізм правового регулювання природокористування система правових норм (законів, державних стандартів, будівельних норм і правил, технологічних норм і відомчих інструкцій), що стосуються охорони і раціонального забезпечення використання природних ресурсів спільно з органами, які здійснюють їх застосування. Це, зокрема:

- вимоги до гігієнічних і екологічних якостей продукції, що виробляється;

- гранично допустимі концентрації забруднення навколишнього середовища попутними і побічними продуктами, вторинними матеріалами, відходами і викидами;

- допустимий рівень шумів, вібрацій, випромінювань та інших фізичних факторів;

- правила визначення і дотримання гранично допустимих викидів забруднюючих речовин;

- раціональні норми використання або витрат природних ресурсів (води, земель, корисних копалин і т. д.);

- вимоги до організації робіт щодо утилізації відходів;

- нормативи лабораторного контролю параметрів продукції, навколишнього середовища і т. д.

До другої групи чинників, що забезпечують досягнення мети екологічної політики, належить спосіб організації суспільного виробництва з притаманними йому методами, економічними важелями і організаційними формами, включаючи плату за споживання природних ресурсів і санкції за забруднення навколишнього середовища. Економічний механізм основа самоорієнтації виробничої діяльності природокористувачів з метою, яка гармонічно відповідає вимогам природоохоронної політики.

Зрозуміло, яким би досконалим не був спосіб організації виробництва, якими б жорсткими не були правові норми природокористування, можливість їх практичного використання залежить від виробничо-технологічного потенціалу природокористування, під яким розуміється сукупність належним чином організованих ресурсів кадрових, фінансових, матеріально-технічних і інформаційно-методичних, що обумовлюють здатність до реалізації технологій природокористування і охорони навколишнього середовища. Це і є третя частина базису природоохоронної політики. Виробничо-технологічний потенціал природокористування включає створення високоекономічних і безвідходних технологій, прогрес у наукових знаннях з природоохоронних питань, а також об'єктивне і своєчасне інформування про стан і ефективність здійснюваних природоохоронних заходів.

І, нарешті, четверта частина базису екологічної політики пов'язана з екологічною культурою суспільства, тобто зі сукупністю досягнень суспільства в його матеріальному і духовному розвитку, закріплених у звичаях, етичних нормах та усталених стереотипах ставлення людини до природи, в її поведінці у природному середовищі.

Наведений перелік напрямків та засобів екологічної політики відображає складність структур базису природокористування, і в цьому відношенні вона відповідає вимогам відомого з кібернетики принципу необхідного різноманіття. Відзначені вище цілі екологічної політики і чотири групи базових чинників, що забезпечують її ефективність, утворюють матрицю, яка характеризує сутність системного поняття «екологічна політика>>[6,с.27, 53-56].

Засоби реалізації екологічної політики. Практичне здійснення природоохоронного курсу вимагає ефективного використання всього комплексу засобів політичного впливу. Арсенал засобів, які застосовуються для реалізації екологічної політики, можна класифікувати, виходячи з критерію міри та характеру втручання держави в її здійснення.

По-перше, безпосереднє здшснення державою різноманітних заходів природоохоронного характеру (організація та фінансування науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, підготовка фахівців-екологів, інформаційне забезпечення екологічної політики, моніторинг; планування та облаштування територій, регулювання процесів землекористування, раціональне територіальне розміщення господарських об'єктів; виконання заходів з окремих конкретних напрямків екологічної політики, наприклад, відновлення лісів, охорона прибережних зон водоймищ, будівництво водоочисних споруд, ресурсозбереження, утримання і розширення різних категорій територій, що охороняються (заповідники, національні парки тощо); виконання зобов'язань за міжнародними програмами, участь у діяльності міжнародних організацій по виробленню договорів і угод, правил і постанов нормативного характеру).

По-друге, державне економічне регулювання і стимулювання природоохоронної діяльності підприємств і організацій різної форми власності (прямі й непрямі інвестиційні субсидії на покриття експлуатаційних витрат приватним фірмам, регіональним та місцевим органам влади; позики і кредити за низькими відсотками, державні гарантії по банківських позиках для фірм і організацій, що здійснюють природоохоронну діяльність, надання режиму прискореної амортизації очисному обладнанню та іншій екотехніці; пільгові ставки на непрямі податки на продаж екотехніки або взагалі звільнення від них; податкові пільги на прибутки від природоохоронних програм; пільгові тарифи на очистку і переробку промислових і комунально-побутових стоків на муніципальних централізованих водоочисних спорудах).

По-третє, державні заходи, спрямовані на примус природокористувачів до охорони довкілля (екологічна експертиза державними природоохоронними органами за впливом господарських об'єктів на оточуюче середовище; розробка і запровадження екологічних нормативів і стандартів якості середовища, виробничої та господарської діяльності; постійні або тимчасові заборони, обмежувальні або дозвільні системи, різні форми раціонування стосовно рідких відходів тощо; галузеві, територіальні і одиничні контракти між державними органами і забруднювачами, екологічне інспектування підприємств; так звані перерозподільні платежі за забруднення та інші види платежів у поєднанні з екологічним нормуванням; стягнення штрафів за порушення природоохоронного законодавства, інші економічні й адміністративні санкції аж до закриття промислових підприємств).

По-четверте, державні заходи, спрямовані на спонукання природокористувача до охорони навколишнього середовища (комбіновані, нормативно-ринкові інструменти; спонукальні відрахування за забруднення; купівля-продаж прав дозволів на забруднення довкілля і т. п.) [4,с. 157-158]. Саме такий підхід дозволяє повніше розкрити економічний та соціальний зміст екополітики, зосередитися на найважливіших управлінських і фінансово-економічних проблемах взаємозв'язку державних підприємств і приватного сектора, що виникає в ході її реалізації.

Механізм здійснення екологічної політики. Базуючись на запроваджених поняттях, механізм екологічної політики можна представити у вигляді морфологічного блоку[6,с.59], виміри якого відображають три основні аспекти екологічної політики цілепокладання (склад завдань природоохоронного потенціалу, вибір ефективних шляхів його використання); комплекс регулюючих впливів (правового, економічного, інформаційно-технологічного і світоглядного зрізу) і рівні управління (особистість, колектив, підприємство, галузь, регіон, країна і т. д.).

Сам механізм екологічної політики у цьому разі можна розглядати як систему структурних елементів, що складаються на різних рівнях діяльності мети і методів, її досягнення, які дозволяють забезпечити гармонійну взаємодію суспільства і природного середовища[6,с.56-57]. Оскільки екологічна політика знаходить своє практичне втілення в конкретних методах природокористування, то це зовсім не заперечує, а, навпаки, посилює необхідність розгляду їх з позицій таких універсальних методів, яким є метод загального зв'язку і взаємодії явищ, їх руху, зміни і розвитку. Пізнати закономірності історичного процесу немислимо без порівняння і зіставлення фактів і явищ. Але таке порівняння слід робити не тільки у часі: від періоду до періоду, а й у просторі, порівнюючи розвиток природокористування нашої держави з розвитком його в інших країнах. Тобто, соціоекологічній політиці властивий і порівняльний метод дослідження. Тому природоохоронні явища слід розглядати не ізольовано, а в системі. Звідси випливає і необхідність застосування системного методу аналізу[8,с.4].

Конкретний вияв екологічної політики, як і критеріїв її ефективності наочно можна побачити, спроектувавши «цілепокладання» на види регулюючого впливу. Візьмемо для аналізу конкретизацію складу завдань екологічної політики, що мають бути вирішені залежно від методів, якими вона буде здійснюватися.

Так, у межах системи правового регулювання природокористування ставиться завдання розробки відповідних правових норм або їх уточнення, а також уніфікація і систематизація чинного законодавства, відомчих інструкцій і постанов місцевих органів влади. Мета цієї діяльності забезпечення однаковості та неминучості їх використання.

У разі застосування економічних заходів впливу визначення завдань і пріоритетів полягає в розробці системи економічного стимулювання охорони і раціонального використання природних ресурсів.

Внесок інформаційно-технологічних засобів у постановку системи завдань є важливим ще й тому, що він сприяє прогресу наукових знань у сфері раціонального природокористування, розробці високоекономічних, енергоємних безвідходних технологій, поліпшенню системи збирання, обробки інформації і доведення її до споживача[9,с. 118].

Основними завданнями, що вирішуються за допомогою культурносвітоглядних заходів екологічної політики, є формування нових морально-етичних норм екологічної культури, які відповідають гармонійному природокористуванню[6,с.58].

Основні напрямки екологічної політики. Спроектувавши природоохоронний потенціал на комплекс різноманітних впливів, ми одержимо основні напрямки екологічної політики. Відповідно до видів регулюючого впливу це:

- допустимі форми використання природоохоронного потенціалу і застосування нормативно-правових актів як державного так і міжнародного рівнів;

- інтенсивне використання природоохоронного потенціалу на основі планування, економічного стимулювання та контролю з боку держави (включаючи відбір проектів, економії сировини, енергії і матеріалів, системи штрафів, компенсацію за викиди, перерозподіл прибутків, забезпечення стандартів здоров'я і т. ін.);

- формування «заділу» науково-технічних результатів (включаючи розробку і впровадження наукоі енергоємних, малоі безвідходних технологій, моніторинг, прогноз, гласність екологічних експертиз);

- використання природоохоронного потенціалу для виховання дбайливого і раціонального ставлення до природи у всіх громадян, і, особливо в уповноважених приймати управлінські рішення.

Як бачимо, зі збільшенням обсягу робіт щодо здійснення екологічної політики розширюється і механізм природоохоронної політики, посилюється тенденція до спеціалізації окремих ланок природоохоронного потенціалу. З'являються організації і підрозділи, які спеціалізуються на окремих видах управлінських впливів: правових, економічних, інформаційнотехнологічних і світоглядних. Така спеціалізація актуалізує потребу об'єднання різних методів екологічної політики в єдиний комплекс [7,с.5860].

Критерії ефективності екологічної політики. Нарешті, спроектувавши такий аспект цілепокладання, як вибір ефективних шляхів використання (природоохоронного потенціалу на певні види регулюючих впливів, ми одержимо критерії ефективності екологічної політики. До них належать:

- у правовому регулюванні: несуперечливість, прогресивність (маючи на увазі, що правові норми, з одного боку, повинні відповідати сучасним екологічним вимогам, а з другого бути такими, що практично реалізуються), необхідність і достатність, тобто забезпечення мінімальної кількості правових і нормативних актів, які могли б забезпечити комплексне вирішення проблеми прямого регулювання природокористування;

- в економічному регулюванні: економічний ефект від оптимізації розподілу капіталовкладень і, крім того, рівень виконання поставлених завдань або нормативів, на досягнення яких спрямована система економічного стимулювання охорони і раціонального використання природних ресурсів;

- в інформаційно-технологічних вимірах: науково-технічний рівень засобів, що використовуються, і результатів, які одержуємо;

- у світоглядному зрізі: рівень свідомої активності людини (рівень її екологічної культури) і суспільства в забезпеченні охорони природи[7,с.60].

Що стосується критерія кінцевої (стратегічної) ефективності для всього комплексу заходів екологічної політики, то ним є оцінка ступеня досягнення поставленої мети, T акі оцінки ефективності дає система моніторингу об'єктивних характеристик і використання експертних оцінок.

Загально-системні умови успішної екологічної політики. Спираючись на положення прикладного системного аналізу і практичний досвід управління природоохоронною діяльністю, включаючи світовий, можна сформулювати такі основні загальносистемні умови успішної екологічної політики:

- систематичне продукування обгрунтованих і не суперечливих установок стосовно всіх елементів цілепокладання, які охоплюють завдання, шляхи їх вирішення і відповідні їх ресурси;

- використання всього доступного арсеналу заходів, що регулюють відносини людини і суспільства з навколишнім середовищем, а не якусь одну, ізольовано обрану групу (наприклад, адміністративні заходи, або штрафи, або технічне вирішення, або пропагандистські заходи і тощо;

- заходи, які реалізуються на будь-якому рівні управління, мають послідовно узгоджуватись з критеріями переваги і вимогами ефективності всіх рівнів діяльності й прийняттям рішень з пріоритетом, що віддається у разі суперечності загальнонародній користі та стратегічно довготривалій ефективності[6,с.61 ].

Здійснювати екологічну політику слід зі знанням справи, з умінням, бажанням, враховуючи вимоги часу, що є неодмінними передумовами будь-якого управління[ 10,с.81-91].

Tак, «знання» передбачають наявність умов для одержання і засвоєння інформації, необхідної для системного проектування окремих заходів, раціонального природокористування, тобто досягнення певної мети (з урахуванням чинних правових і нормативних актів), зв'язків з іншими заходами, а також внутрішніх і зовнішніх обмежень, які потрібно мати на увазі при розробці заходів.

«Уміння» визначає практичну можливість здійснення природоохоронного заходу в якійсь конкретній формі. Для цього, як правило, окрім права і обов'язків вирішувати поставлене завдання необхідно мати: можливості вибору найефективніших заходів або технологічних рішень; відповідні фінансові й матеріально-технічні умови здійснення природоохоронних заходів; кваліфікований персонал для забезпечення природоохоронних заходів та експлуатації природозберігаючих технологій та ін.

Система природокористування може стихійно і свідомо відхилятися від мети природоохоронної політики. Тому як неодмінну передумову управління необхідно формувати в системі установки «хочу» стосовно даного заходу. Таке завдання може і повинно вирішуватись комплексно -- з допомогою створення матеріальної зацікавленості, використання економічних важелів і виховання бережного ставлення до природи.

Важливою вимогою до екологічної політики є своєчасність її заходів. Суть цієї вимоги полягає в можливості слідкувати за здійсненням природоохоронних заходів і станом навколишнього середовища, своєчасно виявляти і оцінювати негативні тенденції, даючи нові імпульси передумові «знаю» в природоохоронній політиці. Природно, при цьому мається на увазі, що природокористувачі будуть принципово, швидко і гнучко реагувати і адаптувати свою поведінку у відповідності з новими знаннями або одержаними оперативними даними[6,с.66-68].

Нині слід відмовитися від існуючої практики розробки програм, спрямованих насамперед на боротьбу з проявами екологічної кризи у масштабі як окремо взятої країни, так і світу, коли зміст екологічної політики зводиться практично до природоохоронної діяльності. Екологічну проблематику як глобальну слід розглядати в першу черіу як проблему розвитку світової цивілізації. Тому варто погодитись з думкою В. Комарова, який стверджує, що «розробка цілісної політики розвитку матеріальної основи цивілізації й успішна її реалізація -- основний метод вирішення кризових проблем розвитку глобального навколишнього середовища і стратегічне завдання практичної оптимізації цього розвитку»[ 11,с.201].

Таким чином, питання вирішення екологічної проблеми, виживання людства, розвитку його сутнісних сил виходять за межі методологічних можливостей екології, як суто біологічної науки. Вона сама потребує контактів і доповнення політичними діями, де основоположною ідеєю виступає взаємозалежність суспільства і природи. Екологізація політики рельєфніше розкриває розуміння всесвітньої історії як стадії розвитку біосфери в процесі загальнокосмічної еволюції. Це має зняти суперечності цілісності сучасного світу. Tому політекологічні дослідження не є чимось абстрактним, навпаки, вони стають реальною базою прийняття рішень з екологізації світової політики[12,с.24-25].

Реалістичність здійснення екологічної політики безпосередньо залежить від цілепокладання, поставлених завдань, засобів, методів, умов, природоохоронного потенціалу і вибору ефективних шляхів його використання. Правильний вибір багато в чому зумовлює дієвість екологічної політики. Така політика, як зазначають Г.Добров і Р.Перельот, «буде: мудрою бо в її основі лежатиме система наукових знань; реалістичною бо матиме виробничо-технічний потенціал, необхідний для вирішення поставлених перед нею завдань; життєздатною бо відповідатиме інтересам природокористувачів і спиратиметься на їх світогляд; гнучкою бо з самого початку орієнтуватиметься на врахування непередбачених або слабо врахованих можливостей розвитку»[6,с.68]. У значній мірі все це залежатиме від правильного вибору принципів екологічної політики.

Список використаних джерел

1. Красилов В.А. Охрана природы: принципы, проблемы, приоритеты / В.А.Красилов. М.: Ин-т охраны природы и заповед. дела, 1992. 173 с.

2. Краткая философская энциклопедия. М.: Прогресс, 1994. 576 с.

3. Ватеитей С.Д. Развитой социализм: экологическая политика / С. Д. Ватеитей М.: Экономика, 1984. 104 с.

4. Салтовський O.I. Основи соціальної екології: [курс лекцій] / О.І.Саттовський К.: МАУП, 1997. 168 с.

5. Олдак П.Г. Равновесное природопользование: Взгляд экономиста / П.Г.Олдак. Новосибирск: Наука, сиб. отд-ние, 1983. 128 с.

6. Добров Г.М. HTP и природоохранная политика / Г.М. Добров, Р. А. Перелет. К.: Наукова думка, 1986. 149 с.

7. Макаров И.М. Целевые комплексные программы в планировании и управлении / И.М.Макаров, В.Б.Соколов, A.JI.Абрамов. М.: Знание, 1982. 64с.

8. Маркович Д.Ж. Социальная екология / Д.Ж.Маркович. М.: РУДН, 1997.-436 с.

9. Хилько М.І. Екологічна політика / М.І.Хилько. К.: Абрис, 1999. 363 с.

10. Трапезников В.А. Управление и научно-технический прогресс / В.А.Трапезников. М.: Наука, 1983. 223 с.

11. Комаров В. Д. Социальная экология: Философские аспекты/В. Д. Комаров. JI.: Наука, 1990. 215 с.

12. Становление экологического общества [Отв. ред. А. Д. Урсул]. Кишинев: Штиица, 1992. 276 с.

Размещено на Allbest.ru