Сільське господарство. Рослинництво. Тваринництво. Біотехнології в сільському господарстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Сумський державний університет

Кафедра прикладної екології

Курсова робота з дисципліни:

Техноекологія

Тема роботи:

Сільське господарство. Рослинництво. Тваринництво. Біотехнології в сільському господарстві

Виконав:

Студент групи ЕК-91

Старинський Є.А.

Суми 2011

Зміст

Вступ

1. Рослинництво

1.1 Загальна характеристика ґрунту

1.2 Основні фактори деградації ґрунтів

1.3 Технологічні процеси у рослинництві

2. Меліорація

2.1 Позитивні наслідки меліорації

2.2Негативні наслідки меліорації

3. Тваринництво

3.1 Екологічні проблеми ферм і комплексів тваринництва

3.2 Методи утилізації і знезараження відходів тваринництва

3.3 Енергетична цінність гною та способи його переробки

4. Біотехнології в сільському господарстві

5. Генна інженерія

5.1 Генна інженерія в тваринництві

5.2 Генна інженерія в рослинництві

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Практично у всьому світі діяльність, пов'язана із забезпеченням населення продуктами харчування і продуктами споживання, вийшла за межі власне сільського господарства і утворює нині систему взаємозалежних галузей, в якій взаємодіють сільське господарство, переробна промисловість,складське та холодильне господарство, оптові та роздрібні торгові підприємства, сільськогосподарської хімії сільськогосподарської науки, агробанки.

В аграрному секторі виникають складні виробничі відносини, певна система земельних відносин власності у процесі виробництва сільськогосподарської продукції, її розподілу, обміну та використання. Звідси випливає основна мета теми - з'ясувати особливості с/г виробництва в Україні.

Сільське господарство є однією з основних галузей народного господарства, оскільки виробництво продуктів харчування - перша умова життя безпосередніх виробників. Водночас воно є сировинною базою легкої та харчової промисловості. Попит на с/г продукцію постійно зростає, оскільки збільшується кількість населення, особливо міського. У сільському господарстві як і в інших галузях суспільного виробництва, відбувається постійний розвиток і вдосконалення продуктивних сил і на цій основі зростає ефективність с/г праці, що дає змогу з меншою кількістю робочої сили виробляти більш виробництва.

Мета проекту: проаналізувати стан сільського господарства України, дослідити екологічні проблеми в сільському господарстві та розробити власні пропозиції щодо шляхів вирішення цих проблем.

Актуальність проекту: майже 80% території України займають сільськогосподарські угіддя. Це набагато більше, ніж у країнах Європи. Тому проблема екології сільського господарства в нашій країні є дуже важливою, особливо на сучасному етапі розвитку країни.

Найбільш важливу частину земель України займають сільськогосподарські угіддя - пасовища, сінокоси та пашні. Тому при розгляданні питань щодо охорони земельних ресурсів особливу увагу приділяють охороні та захисту земель, придатних для використання у сільськогосподарському виробництві і, в першу чергу, пахотним землям. В нашій країні вільних целінних земель, придатних для розпашки майже не залишилось, а освоєння напівпустельних територій вимагає великих коштів. Тому питання щодо заходів по охороні сільськогосподарських земель набув у наш час особливого значення.

1. Рослинництво

1.1 Загальна характеристика ґрунту

Землі, які є важливішим компонентом ландшафтів, відіграють важливу роль в кругообігу хімічних речовин у біосфері і, поряд із Силовим океаном та атмосферою, надають значного впливу на всі біосферні процеси. Особливою цінністю вирізняються ґрунти, які є першоджерелом більшості первинних природних ресурсів і тому вони зазнають значного антропогенного навантаження. Отже, питання охорони і раціонального використання ґрунтів є вкрай актуальним.

Ґрунти є основою для одержання врожаю сільськогосподарських культур, вони є першоджерелом всіх матеріальних благ: харчових продуктів, лісоматеріалів, тощо. Тому ґрунти являють собою незамінний природний ресурс і головним завданням діяльності людини є підтримка здатності ґрунтів до самовідновлення в процесі ґрунтоутворення.[1]

Землі, які використовуються або можуть бути використані в галузі народного господарства, називають земельними ресурсами. Земельні ресурси - одні з найбільш універсальних природних ресурсів, особливістю яких є те, що їх не можуть замінити жодні інші ресурси і вони повинні використовуватись там, де утворились Для підтримання процесів ґрунтоутворення, ґрунти недоцільно переносити на інші ділянки, адже зміна умов середовища може призвести до їх деградації.[2]

Небезпечність. погіршення якості ґрунтів полягає в тому, що вони є основним ;джерелом одержання їжі для людей, необхідної сировини та матеріалів. При потраплянні в ґрунти забруднювальних речовин, останні можуть потрапляти по трофічним ланцюгам в організм людини: ґрунт > мікроорганізми > рослини > тварини > люди. Відтак, стан ґрунтів, ступінь їх забруднення безпосередньо впливає на здоров'я людини.

1.2 Основні фактори деградації ґрунтів

При нераціональному використанні ґрунтів, можлива їх деградація, під якою розуміють поступове погіршення властивостей ґрунтів (зменшення вмісту гумусу, руйнування структури ґрунту, зниження родючості), яке викликано зміною умов ґрунтоутворення в результаті як природних причин, так і господарської діяльності людини.

Основні фактори деградації ґрунтів

* ерозія - механічне руйнування ґрунтів, яке виникає внаслідок дії води та вітру;

* опустелювання - висушування ґрунтів, внаслідок чого ґрунти стають непридатними для сільського господарства;

* токсикація - забруднення фунтів різноманітними антропогенними забруднювачами;

* вторинне засолювання;

* прямі втрати ґрунтів в результаті перетворення їх в міста, промислові підприємства, дороги тощо.

Розглянемо більш детально ці процеси.

Під ерозією ґрунтів розуміють різноманітні пронеси руйнування та зносу ґрунтового шару, іноді разом з ґрунтоутворюючими породами, потоками води та вітру. Тому розрізняють водну ерозію фунтів та вітрову ерозію.

Ерозія ґрунтів існувала в природі завжди як природний процес, швидкість якого близька до швидкості процесу ґрунтоутворення Це так звана природна геологічна ерозія. яку неможливо попередити і яка не завдає значної шкоди земельним ресурсам.

Поряд з геологічним процесом, який є частиною еволюції Землі, мас місце прискорена або руйнівна ерозія, що виникає під впливом діяльності людини. При прискореній ерозії втрати компонентів ґрунту не компенсуються в процесі ґрунтоутворення і ґрунти частково або повністю втрачають свою родючість. При цьому процеси руйнування ґрунтів можуть проходити в сотні і тисячі разів швидше,ніж при природній геологічній ерозії.

Чинники, які впливають на виникнення та інтенсивність ерозійних процесів, ділять на дві групи: природні та соціально-економічні, пов'язані з господарською діяльністю людини.

Сучасна ерозія, як правило, проявляється у випадку поєднання обох груп чинників. Природні чинники створюють умови для виникнення ерозії, а неправильна виробнича діяльність людини є основною причиною, що призводить до інтенсифікації її розвитку.

До природних чинників належать: рельєф місцевості, клімат, опади, вітер, температура, рослинність і сам ґрунт.

Основними чинниками розвитку водної ерозії є особливості та інтенсивність випадання опадів, товщина снігового покриву, глибина промерзання ґрунту, інтенсивність танення снігу, а також рельєф місцевості - крутизна і довжина схилів, їх форма . Так, на схилах з опуклим профілем на верхніх ділянках (при крутизні до 2°) змивання ґрунту не спостерігається, а із збільшенням крутизни вниз по схилу інтенсивність змивання ґрунту підвищується. Зокрема, доведено, що ерозійні процеси найбільш виражені на коротких схилах (100-200 м), де середня крутизна досягає найвищих значень (2,8-3°). Якщо довжина схилів 700 м і більше, то середня їх крутизна зменшується до 1,50-2,08°, відповідно знижується й еродованість ґрунтового покриву.

Відповідно до рельєфу вітрова ерозія насамперед проявляється на випуклих ділянках поверхні та на схилах з переважаючими вітрами.

Територія України є своєрідним районом інтенсивних атмосферних процесів. Циркуляція повітряних мас визначає систему панівних вітрів: на заході переважають вітри західних румбів, що несуть потік повітря з Атлантики, на сході - південно-східних та південних, зумовлені наявністю сибірського антициклону. Внаслідок зіткнення теплої повітряної маси з холодним вітровим бар'єром вітер посилюється до 25-30 м/с і більше, що призводить до пилових бур.[4]

Для захисту ґрунтів від ерозії проводять меліоративні роботи. Меліоративні ("меліорація" - покрашення) заходи по боротьбі з ерозією залежать від ряду факторів. Заходи по боротьбі з ерозією поділяють на міжзональні, тобто загальні для всіх зон та зональні. Меліоративні роботи поділяють на агротехнічні, лісомеліоративні, гідротехнічні та організаційно-господарські. Наприклад, до міжзональних меліоративних заходів по захисту ґрунтів від ерозії є лісомеліорація, а до зональних в гірській місцевості - формування схилів і їх закріплення насадженнями спеціального призначення.

Опустелювання - процес, який призводить до втрати природної екосистемної суцільної рослинності з подальшою неможливістю її відновлення без участі людини. Опустелювання проходить, переважно, в аридних зонах в результаті природних та антропогенних факторів, зокрема зведення лісів, випас худоби, нераціональне використання водних ресурсів тощо. Існують методи попередження розвитку опустелювання.

Вторинне засалювання ґрунтів - це процес накопичення в поверхневих шарах ґрунтів легкорозчинних солей (карбонатів, хлоридів і сульфатів лужних металів), який надає негативного впливу на рослинний світ. Виникнення вторинного засолювання можна уявити наступним чином: зрошення посушливих земель здебільшого сприяє підняттю рівня ґрунтових вод і вибуваються такі процеси: вода, піднімаючись, розчиняє солі, що містяться в нижніх шарах ґрунту, і капілярним током виносить їх на поверхню де, внаслідок випаровування, кристалізуються солі. Причин вторинного засолення декілька.

По-перше, це надмірна засоленість ґрунтоутворюючих порід, тобто високий вміст в них солей натрію. По-друге, це порушення водного балансу територій внаслідок безсистемного поливу у відсутності дренажу По-третє це використання для поливу ґрунтів вод з підвищеною мінералізацією, в тому числі і морської вони. По-четверте, це атмосферні опади з високим вмістом солей натрію, то характерно для прибережних морських зон.

Заходи попередження вторинного засолення ґрунтів можуть бути різними. По-перше, це підтримування рівня ґрунтових вод на рівні 1,5-2,0м за допомогою штучного дренажу. По-друге, це підтримування ґрунтів у розорюваному стані, що зменшує випаровування і поверхні ґрунту По-третє, це використання хімічних меліорантів зокрема гіпсу тощо.

Меліоративні роботи по ліквідації вторинного засолювання ґрунтів можуть базуватись, також, на наскрізному промиванні засолених фунтів не мінералізованою водою і на проведенні біологічної меліорації, тобто вирощування на фунтах рослин, які здатні вилучати з ґрунту солі натрію.

Токсикація ґрунтів зумовлена антропогенною діяльністю людини. У зв'язку з цим. проводиться нормування антропогенного навантаження на ґрунти. Для захисту ґрунтів від антропогенного забруднення необхідно передбачати заходи по запобіганню цих процесів. Але, крім попереджувальних заходів велике значенні мають заходи по ліквідації вже існуючих забруднень.

За рахунок кумулятивної здатності ґрунтів, у них можуть накопичуватись значні кількості важких металів. Існують матеріали, які здатні дезактивувати важкі метали в ґрунтах або знижувати їх токсичну дію Це іонообмінні смоли модифіковані функціональними групами, що утворюють хелатні сполуки з важкими металами Хелатоутворюючі іонообмінні смоли вносять в ґрунти в дозах, які визначаються рівнем їх забруднений, у вигляді порошку або гранул.

До меліоративних робіт по ліквідації забруднення ґрунтів сполуками важких металів відносять вапнякування та внесення органічних добрив. Вапнякування ґрунтів зменшує їх кислотність, а від так і розчинність сполук Плюмбуму, Кадмію, Цинку тощо. Поглинання їх рослинами різко зменшується. Органічні добрива, подібно органічним речовинам ґрунтів, адсорбують та втримують в поглинутому стані більшість важких металів. Іноді може проводитись гіпсування ґрунтів.

1.3 Технологічні процеси у рослинництві

Обробіток ґрунту - механічний вплив на нього робочими органами ґрунтообробних машин і знарядь, що забезпечують оптимальні умови для вирощування культур.

При розпушенні змінюється загальна рихлість, збільшується пористість і аерація. Ґрунт обробляють плугами, фрезами, плоскорізами.

Розпушування покращує водо- і повітропроникність ґрунту, посилює мікробіологічну діяльність. Розпушують ґрунт поличковими, дисковими плугами, культиваторами, дисковими боронами та ін.

В результаті ущільнення руйнуються брили, більш тісно розміщуються ґрунтові агрегати, збільшується капілярна пористість, ґрунт швидше прогрівається. Передпосівне ущільнення сприяє рівномірному розподілу насіння по глибині, післяпосівне - кращому контакту його з ґрунтовими частинками, внаслідок чого насіння дає дружні, більш ранні сходи. Покращуються умови догляду за посівами, обробіток по боротьбі з бур'янами і збирання врожаю, ущільнюють ґрунти котками.

Створення органічних речовин. Перемішують ґрунт для рівномірного розподілу добрив, вапна, гіпсу. Прийом неприпустимий в ерозійно небезпечних і посушливих районах. Перемішують ґрунт оранкою, плугами без передплужників, фрезами та ін.

При перегортанні верхні і нижні шари ґрунту перемішуються у вертикальному напрямку. У ріллю зароблюють залишки рослин, добрива, вапно, гіпс, насіння бур'янів, збудників хвороб і шкідників с/г культур. У районах достатнього зволоження перегортання перешкоджає вимиванню елементів живлення у нижні шари.

В результаті вирівнювання зменшуються нерівності поверхні. В посушливих зонах прийом сприяє зменшенню випаровування і збереженню вологи в ґрунті. Для вирівнювання застосовують борони, скрепери, грейдери, вирівнювачі.

При гребнюванні на поверхні ґрунту роблять гребені. Прийом проводять, вирощуючи корене- і бульбоплоди на надмірно зволожених, особливо важких безструктурних ґрунтах, для відведення води і регулювання повітряного, теплового і живильного режимів.

Для усунення надмірної вологи, покращення режиму на поверхні ґрунту грядостворювачами роблять гряди.

Після основного обробітку на поверхні ґрунту нарізають борозни. Застосовують на важких за механічним складом ґрунтах для кращого всмоктування опадів і попередження водної ерозії.

Мінімальний обробіток ґрунту. Багаторазове проходження важкої техніки по полю дуже ущільнює ґрунт. При сучасній технології на посівах просапних культур число обробітків ґрунту під кукурудзу і соняшник досягає 13-15. під цукровий буряк - 20-22. Через сильне переущільнення порушується структурний стан, пригнічуються мікробіологічні пронеси, що в кінцевому рахунку приводить до зниження врожаю .

Для вирощування більшості с/т культур оптимальною густиною ґрунтів вважають 1-1,3 г/см3. Під дією ходових систем машин вона підвищується на 0,1-0,3 г/см3. При збільшенні щільності ґрунту вище оптимуму на 0,1 г/см3 врожайність зернових знижується на 10-30% [9].

У с/г практику ввійшли такі технології, що передбачають мінімальний обробіток ґрунту: заміна оранки лущенням чи плоско- різним розпушуванням; зменшення глибини основного обробітку ґрунту; зменшення інтенсивності передпосівного обробітку; скорочення числа і глибини обробітків міжрядь для просапних культур і навіть відмова від них; поєднання технологічних операцій шляхом застосування комбінованих машин.

Ефект від поєднання технологічних операцій полягає в тому, що ґрунт менше ущільнюється і розпилюється; підвищується його стійкість до ерозії; оптимально використовується час; поєднуються агротехнічні прийоми для боротьби з втратами ґрунтової вологи; скорочується споживання паливно-мастильних матеріалів, техніки, коштів, значно заощаджується робоча сила.

Удобрення с/г культур. Є два способи внесення добрив: поверхневий і місцевий. Удобрення поділяють на основне (допосівне), припосівне і післяпосівне (підкормки). Поверхневе внесення передбачає розкидання добрив на поверхні поля з наступною їх заробкою плугом чи культиватором в ґрунт. При локальному внесенні добрива розміщують в кореневищному шарі ґрунту.

Основне удобрення роблять до посіву з розрахунку 2/3-3/4 загальної дози. Воно забезпечує рослини елементами живлення протягом всього вегетаційного періоду і покращує фізико-хімічні властивості ґрунту.

Припосівне удобрення забезпечує рослини елементами живлення в початкові фази розвитку. Вносять його під час посадки в рядки чи стрічками.

Післяпосівне удобрення. Легкозасвоювані добрива заробляють в період максимального споживання певного елементу живлення, щоб посилити живлення в критичні фази розвитку рослин і покращити якість с/г продукції.

Підвищені дози добрив, порушення технології їх внесення несприятливо впливають на навколишнє середовище.

2. Меліорація

1. Меліорація земель - це комплекс гідротехнічних, культуртехнічних, хімічних, агротехнічних, агролісотехнічних, інших меліоративних заходів, що здійснюються з метою регулювання водного, теплового, повітряного і поживного режиму ґрунтів, збереження і підвищення їх родючості та формування екологічно збалансованої раціональної структури угідь.

Залежно від спрямування здійснюваних меліоративних заходів визначаються такі основні види меліорації земель: гідротехнічна, культуртехнічна, хімічна, агротехнічна, агролісотехнічна.

1. Гідротехнічна меліорація земель передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на забезпечення поліпшення земель з несприятливим водним режимом (перезволожених, пересушених тощо), регулювання водного режиму шляхом створення спеціальних гідротехнічних споруд на силових та інших землях з метою поліпшення водного і повітряного режиму ґрунтів та захисту їх від шкідливої дії води (затоплення, підтоплення, ерозія тощо).

Під час гідротехнічної меліорації земель здійснюються зрошувальні, осушувальні, осушувально-зволожувальні, протиповеневі, протипаводкові, протисельові, протиерозійні та інші меліоративні заходи.

2. Культуртехнічна меліорація земель передбачає проведення впорядкування поверхні землі та підготовку її до використання для сільськогосподарських потреб. З цією метою здійснюються такі заходи, як викорчування дерев і чагарників, розчищення від каміння, зрізування купин, вирівнювання поверхні, меліоративна оранка, залуження, влаштування тимчасової вибіркової мережі каналів.

3. Хімічна меліорація земель передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на поліпшення фізико-хімічних і фізичних властивостей ґрунтів, їх хімічного складу.

Хімічна меліорація земель включає роботи з гіпсування, вапнування та фосфоритування ґрунтів.

4. Агротехнічна меліорація земель передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на збільшення потужності та поліпшення агрофізичних властивостей кореневмісного шару ґрунтів. З цією метою здійснюються такі заходи, як плантажна оранка, глибоке меліоративне розпушення, щілювання, кротовий аераційний дренаж, піскування, глинування тощо.

5. Агролісотехнічна меліорація земель передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на забезпечення докорінного поліпшення земель шляхом використання ґрунтозахисних, стокорегулюючих та інших властивостей захисних лісових насаджень. З цією метою формуються такі поліфункціональні лісомеліоративні системи, як:

- площинні (протиерозійні) захисні лісонасадження, що забезпечують захист земель від ерозії, а водних об'єктів від виснаження та замулення шляхом заліснення ярів, балок, крутосхилів, пісків та інших деградованих земель, а також прибережних захисних смуг і водоохоронних зон річок та інших водойм;

- лінійні (полезахисні) лісонасадження, що забезпечують захист від вітрової і водної ерозій та поліпшення ґрунтово-кліматичних умов сільськогосподарських угідь шляхом створення полезахисних і стокорегулюючих лісосмуг.

2.1 Позитивні наслідки меліорації

Забезпечення здійснення державної політики у сфері меліорації земель, підвищує родючість ґрунтів, забезпечує:

- раціональне використання земельних, водних, лісових та мінерально-сировинних ресурсів;

- захищає землі від деградації, вітрової і водної ерозії;

- охорону ґрунтів від виснаження, засолення, заболочення, насичення пестицидами, нітратами, радіоактивними та іншими шкідливими речовинами, погіршення інженерно-геологічних властивостей;

- охорону поверхневих і підземних вод від забруднення та виснаження;

- запобігання негативному впливу меліоративних заходів на рослинний і тваринний світ, рибні запаси;

- збереження природних ландшафтів, територій та об'єктів природно-заповідного фонду України, водно-болотних угідь міжнародного значення, інших територій, що підлягають особливій охороні.

Користувачі та власники меліорованих земель забезпечують:

- одержання високих урожаїв сільськогосподарських культур шляхом застосування науково обґрунтованих технологій вирощування високоврожайних, стійких до захворювань та шкідників, адаптованих до ґрунтово-кліматичних умов сортів і гібридів сільськогосподарських культур;

- збереження та відтворення родючості ґрунтів, біологічне різноманіття і екологічну рівновагу в навколишньому природному середовищі[2].

Користувачі та власники меліорованих земель включають щороку до книг історії полів дані про призначення, розміри та основні характеристики меліорованих ділянок, якісні показники ґрунту, а також відомості про ефективність використання цих ділянок - урожайність сільськогосподарських культур, способи обробітку ґрунту, періодичність і кількість внесення добрив, здійснені меліоративні та природоохоронні заходи. Користувачі та власники меліорованих земель несуть відповідальність за стан їх використання та моніторинг навколишнього природного середовища в зоні впливу меліоративної системи згідно із законодавством аж до припинення права власності чи користування меліорованими землями.

2.2 Негативні наслідки меліорації

Одними з найважливіших показників, що характеризують стан галузі зрошення земель, є площа зрошуваних земель, обсяги поливів та врожайність сільськогосподарських культур. Останні відображають технічний стан зрошувальних систем, забезпеченість їх дощувальною технікою та енергозабезпеченість, і в кінцевому випадку визначають обсяги сільськогосподарської продукції на зрошувальних землях. Площа зрошуваних земель становить 2,44 млн. га. Вони зосереджені в зоні Степу - 2,09 млн. га (понад 80% всієї площі зрошення), в зоні Лісостепу зрошується 344 тис. га, у Поліссі - близько 11 тис. га. Частка цих земель у сільськогосподарських угіддях на початок 2009 року становила 6,7%, а частка зрошуваної ріллі - 6,6% їх загальної площі.

Подальший розвиток зрошуваного землеробства визначається впливом двох груп факторів. До першої належать цінова, кредитна і податкова системи, регулювання відносин власності та політика державної підтримки галузі. Друга - ті, що залежать від товаровиробника, а саме - засоби ведення землеробства на зрошуваних землях та технологія зрошення, впровадження високоврожайних, найбільш чутливих до зрошення сортів та гібридів сільськогосподарських культур, модернізація, реконструкція та поліпшення технічного стану і рівня експлуатації зрошуваних систем, удосконалення управління водорозподілом і поливами, впровадження водообліку, платного водокористування, яке має стати важливою складовою економічного механізму підвищення рівня раціонального використання водних ресурсів у зрошуваному землеробстві.

Ці та інші тенденції трансформувалися в комплекс проблем, розв'язання яких потребує державної підтримки. Найбільш важливим серед них є: забезпечення сталого надійного функціонування наявних меліоративних систем; зниження енерго- та матеріалоємності систем; підвищення ефективності використання меліорованих земель; поліпшення екологічного стану зрошуваних та осушених сільськогосподарських угідь; кадрове, науково-технічне та нормативно-правове забезпечення функціонування галузі; впровадження механізму державної підтримки регулювання економічних та правових взаємовідносин у галузі меліорації земель як складової частини державної аграрної політики; приватизація водогосподарських організацій шляхом створення державних акціонерних товариств .

Під впливом зрошення ґрунтово-меліоративний стан земель істотно змінився, причому характер негативних змін набув широкого розповсюдження. На зрошуваних землях розвинулися такі деградаційні процеси, як вторинне засолення й осолонцювання ґрунтів, злитизація, забруднення тощо. Раніше прийняті показники оцінки якості ґрунтів розраховувалися на властивості, сформовані під впливом вікових процесів ґрунтоутворення. Для кількісної оцінки сучасних процесів у ґрунтах, що мають місце 3-5, максимум - 10-20 років, а також -сезонно-річної динаміки реальних змін вони не придатні.

Наприклад, такі, як критичний вміст обмінного натрію, що вказує на початкову і наступні стадії осолонцювання ґрунтів, діагностичні критерії ступеня деградації зрошуваних земель тощо. Крім того, отримано переконливі дані про те, що оцінку сучасного стану зрошуваних ґрунтів необхідно доповнити термодинамічними показниками - активними концентраціями іонів. З огляду на те, що показники меліоративного стану зрошуваних земель включені до меліоративного кадастру, необхідно розробити систему показників оцінки якості ґрунтів на рівні нормативних.

Низькородючі дерново-підзолисті ґрунти Полісся грубої гранулометрії вимагають надто високих доз органічних та мінеральних добрив для отримання високих урожаїв сільськогосподарських культур (15--18 тонн гною, Н60-90, Р45-60 К 90-120 кг діючої речовини на 1 га сівозмінної площі). Внесення цих доз і переміщення поживних речовин з усім орним шаром призводить до великих їх втрат через вимивання та випаровування.

За умов переходу до ринкової економіки виникла необхідність у розробці енерго- і ресурсозберігаючих технологій хімічної меліорації ґрунтів, яка в минулому проводилася за державні кошти і була надто витратною та малоефективною. Основою створення нових технологій з меліорації кислих і солонцевих ґрунтів є сучасна концепція інституту, що враховує світовий досвід. Її новизна полягає у:

- гармонійному поєднанні технології хімічної меліорації із сівозміною, в структурі якої переважають сільськогосподарські культури з високим рівнем адаптації до кислого чи лужного середовищ ґрунту;

- дотриманні розроблених нормативів співвідношення між органічними і мінеральними добривами;

- локальному застосуванні хімічних меліорантів та покращанні кальцієвого режиму кислих і солонцевих ґрунтів;

- застосуванні високобуферного, з відповідною реакцією, органо-мінерального добрива комплексної дії, збагаченого на кальцій;

- широкому використанні місцевих кальцієвмісних сировинних ресурсів (вапняків, фосфоритів, сапропелів, торфу, перегною тощо).

Основна суть концепції - у створенні теоретичної бази для розробки сучасних ресурсо- та енергозберігаючих технологій меліорації і такому відтворенні родючості кислих та солонцевих ґрунтів, яке дасть змогу .істотно підвищити ефективність добрив і меліорантів, окупить їх прибавкою врожаїв. На відміну від існуючих розробок дана розробка передбачає істотне зменшення доз хімічних меліорантів (в 2- 5 і більше разів), внаслідок зростання їхньої ефективної дії, оптимізацію фізико-хімічних властивостей кислих і солонцевих ґрунтів за рахунок локалізації меліорантів та зменшення непродуктивних втрат кальцію через вимивання .

3. Тваринництво

3.1 Екологічні проблеми ферм і комплексів тваринництва

Наприкінці XX ст. збереження середовища проживання людини стало однією з найважливіших проблем людства. Різке загострення екологічних проблем нині властиве більшості країн світу. Його обумовили нинішній рівень науково-технічного прогресу та стрімке збільшення населення на земній кулі, особливо у другій половині XX ст. Так, за 19 останніх століть кількість населення зросла лише до 1,7 млрд. осіб, тоді як за 1900 -- 1997 роки це число збільшилося до 5,6 млрд., тобто в середньому за рік воно зростало на 56 -- 57 млн. осіб. Науковий прогноз передбачає зростання чисельності населення до 6,0 -- 6,2 млрд. у 2025 році.

З цієї причини для багатьох країн світу характерним був бурхливий розвиток промислового й сільськогосподарського виробництва, будівництва, транспорту, сфери послуг. Це, своєю чергою, супроводжувалося, по-перше, виникненням великих міст, міських агломерацій і технополісів як середовища проживання людини з якостями, невластивими природному середовищу, а по-друге -- вимагало залучення у виробництво додаткової кількості ресурсів. Наслідком цього стало скорочення окремих життєво важливих ресурсів -- лісових, земельних і водних, а також надмірне забруднення довкілля в багатьох регіонах землі.

Серйозні проблеми виникають і через функціонування тваринницьких комплексів. В Україні -- близько 45 тис. ферм і комплексів тваринництва. Це зумовлює річний вихід гною близько 900 млн. м3; у ньому міститься до 1,5 млн. т азоту, не менш як 10 % його надходить у природні водойми.

Особливої уваги потребують великі тваринницькі комплекси, де поголів'я свиней становить від 12 тис., а молодняку великої рогатої худоби -- до 10 тис. їх розміщення тяжіє до Правобережного Лісостепу, де високий рівень концентрації виробництва, до Полісся і Карпат, де вони сформувалися на основі природних кормових угідь. Великі тваринницькі комплекси нині тяжіють до великих міст промислових центрів. Найбільші з них концентрують до 108 тис. голів свиней -- це Капитянський у Київській області й Чугуївський (c. Тракове) в Харківській, Кременський -- у Луганській, Вуглегірський -- у Донецькій та Апостолівський у Дніпропетровській.

Технологія утримання худоби на тваринницьких комплексах -- переважно безпідстилкова, бо солома йде на корм худобі. Очисні споруди або зовсім відсутні, або неспроможні переробити й раціонально використати великий обсяг гною, особливо рідкої консистенції. Гідравлічний спосіб видалення гною з ферми переважає, але поблизу них доводиться створювати спеціальні відстійники, а вони також є серйозними забруднювачами довкілля.

Створення великих тваринницьких комплексів не виправдане і з економічного боку. Через обмежені можливості кормозабезпечення не освоюються виробничі потужності. Інтенсивне використання кормових угідь навколо таких комплексів призводить до різкого зниження їхньої продуктивності аж до повної деградації.

Основними проблемами охорони навколишнього природного середовища в зонах тваринницьких ферм є запобігання забруднення гнойовими стоками різних водойм, річок і підґрунтових вод.

Найбільш розповсюдженим наслідком забруднення є евтрофікація водойм, можливе нагромадження патогенних мікроорганізмів, забруднення атмосферного повітря сірководнем, аміаком, молекулярним азотом та іншими сполуками.

Забруднення навколишнього середовища багато в чому визначається складом гнойових стоків, який залежить від таких основних факторів: виду сільськогосподарських тварин, їх чисельності, якості та кількості кормів, росту, статі й маси тварин, напряму тваринництва, способу утримання, а також способів видалення гною. До складу гнойових стоків належать: екскременти тварин, залишки кормів, вовна, щетина і технологічна вода. Екскременти різних видів сільськогосподарських тварин, які становлять основу гнойових стоків, відрізняються за своїми фізико-хімічними показниками. Добовий вихід екскрементів залежно від статевовікових груп коливається від 0,5 до 12,4 кг на одну тварину.

Середня вологість екскрементів великої рогатої худоби може бути від 86 до 97%, вміст сухої речовини - від 0,17 до 4,93% за добу.

Суттєво впливає на атмосферу неправильне зберігання і використання безпідстилкового гною. При зберіганні його у відкритих ємностях випаровується і потрапляє в атмосферу аміак, молекулярний азот та інші його сполуки. Утворені газоподібні продукти розпаду зумовлюють неприємний запах.

Рідкий гній містить значну кількість патогенних організмів, при анаеробному його розкладі утворюються шкідливі гази (сірководень, аміак тощо), а також жирні кислоти, аміни та інші сполуки з неприємним запахом. Тому при відсутності належного контролю за його збереженням і використанням створюється реальна загроза поширення інфекційних хвороб у зоні тваринницьких комплексів. Внесення безпідстилкового гною і тваринницьких стоків від великої рогатої худоби і свиней у ґрунт призводить до бактеріального його зараження. Патогенні бактерії зберігаються в ґрунті полів зрошення протягом 4--6 місяців. Сільськогосподарські культури, які вирощують на таких полях, заражуються патогенними бактеріями. При внесенні стоків у ґрунт методом дощування на відстані до 400 м поширюються яйця гельмінтів.

Тваринницькі відходи забруднюють поверхневі водойми, підземні води й ґрунт. Внаслідок цього велика кількість біогенних елементів надходить у ці джерела. При цьому в природних водоймах гнойова рідина викликає масове отруєння водних організмів. У воді різко зростає кількість аміаку і зменшується вміст кисню. Таким чином, існує необхідність розробки шляхів утилізації й раціонального використання відходів тваринництва.

3.2 Методи утилізації і знезараження відходів тваринництва

Виведені за межі тваринницьких приміщень гнойові стоки підлягають утилізації. Рідкий гній транспортують пересувними засобами або насосами. Ряд технологічних схем передбачає розподіл рідкого гною на тверду й рідку фракції. Тверду фракцію складають на спеціальних майданчиках для нагромадження, карантинування, біотермічного знезараження і вивозять на сільськогосподарські поля під заорювання. Рідку частину (стічні води) відвозять у ємності-сховища, безпосередньо на поля для очищення і поливу культур дощувальними установками або стаціонарними системами зрошення. Стічні води очищають механічними і біологічними методами.

Найбільш поширені у практиці механізми для механічного розподілу рідкої й твердої фракцій -- відстійники. Залежно від конструктивного виконання вони можуть бути вертикальними, радіальними, комбінованими -- металевими або залізобетонними.

Осад, що виділяється із стічних вод, періодично або безперервно видаляють з відстійників, не допускаючи загнивання, ущільнення або цементування. Осад видаляють під гідравлічним тиском гідроелеваторами, насосами, грейферами або спеціальними скребками. Вологість вивантажуваного осадку становить 72 - 93%.

Біологічні методи знезараження стічних вод ґрунтуються на хімічному окисленні органічних речовин і пригніченні або знищенні патогенних мікроорганізмів активним мулом чи плівкою. Мікроорганізми, що містяться в субстраті, в присутності кисню переводять органічні речовини в мінеральні сполуки. Органічні речовини використовуються мікроорганізмами для життєдіяльності і як пластичний матеріал для збільшення маси. Відпрацьована плівка змивається проточною стічною водою і виноситься з біофільтру.

Біологічні методи найбільш перспективні в економічному і екологічному відношенні. Вони дають можливість не тільки вилучати з водних розчинів, але й повторно використовувати у виробництві деякі забруднювачі, в тому числі й важкі метали і навіть радіоактивні елементи. Процеси окислення й інактивації протікають у спеціальних спорудах - біологічних фільтрах, аеротенках, біологічних ставках, на полях зрошення і фільтрації.

Біологічні фільтри являють собою металеві або залізобетонні резервуари, заповнені фільтрувальним матеріалом (шлак, керамзит, гравій, пластмаса, щебінь та інші).

Останнім часом створено і спеціальний фільтр, який знешкоджує рідину свинячого гною. Він дає змогу в гранично короткі терміни вирощувати зелену масу і потім сам перетворюватися на корм. Такі властивості мають цеоліти.

Аеротенки використовують для біологічного очищення великої кількості стічних вод. Вони являють собою бетонні або залізобетонні резервуари, через які повільно протікає суміш активного мулу і попередньо відстояної стічної рідини. Для підтримання мулу в завислому стані й подачі кисню рідину безперервно аерують. Активний мул, що вводиться в аеротенки, являє собою субстрат, який заселений мікроорганізмами-мінералізаторами, здатними адсорбувати й окисляти в присутності кисню повітря органічні речовини стічних вод.

Біологічні ставки - окислювальні (аеробні) й відновні (анаеробні) - дуже поширені при очищенні стічних вод свинокомплексів у природних умовах. Інтенсифікація знезараження стічних вод у біологічних ставках досягається за допомогою аерування їх мікроводоростями. Останні активно поглинають мінеральні сполуки, підлужують середовище до рН 9-10, що сприяє інгібуванню сапрофітної й патогенної мікрофлори.

Для очищення стічних вод можна також використовувати екотоли (Лебедєв Г. В., 1988), які утворюються в ґрунті при аеробному розкладі рослинних решток сапрофітними мікроорганізмами і служать, мабуть, попередниками гумінових сполук. Якщо такі стічні води скидають у технологічний ставок, то після застосування екотолів залишену частину забруднювачів можна виділити в осад за допомогою солей заліза чи алюмінію. Пізніше рослини із ставків можна зібрати і спалити, а попіл відправити на відповідні підприємства. Така технологія очищення дає можливість створити безвідходні виробництва із замкненим водообігом.

Одним із способів очищення стоків тваринницьких комплексів є використання їх для поливу сільськогосподарських культур. При зрошуванні стічними водами відбувається їх ґрунтове доочищення, що створює сприятливі умови для охорони навколишнього середовища і дає змогу одержувати гарантовано високі врожаї.

Використання безпідстилкового гною великої рогатої худоби для зрошення сільськогосподарських угідь поліпшує екологічний стан навколишнього середовища в зонах тваринницьких комплексів, підвищує у ґрунті вміст органічної речовини, дещо зменшує кислотність ґрунту й поліпшує його фізико-хімічні властивості. Крім того, правильне застосування безпідстилкового гною не тільки підвищує родючість ґрунту, але й поліпшує якість кормових культур.

Разом з тим при використанні такого гною у зрошуваному землеробстві необхідно враховувати, що він і забруднені ним компоненти можуть виявитися факторами передачі збудників інфекцій, у тому числі загальних для тварин і людини. Тому для використання гнойових стоків необхідно підбирати земельні ділянки із рівнинним рельєфом, без замкнених блюдцеподібних понижень, що запобігає надходженню стоків у водойми і в підґрунтові води. Рослинницьку продукцію доцільно використовувати для виготовлення трав'яного борошна, сінної різки, гранул, силосу й сінажу. При згодовуванні трав у вигляді зеленого корму або на пасовищах необхідно витримувати 30-денну перерву між останнім зрошенням кормових угідь гнойовими стоками і початком випасання кормових культур (Баранников В. Д., 1988).

Набагато складніша проблема використання для зрошення гнойових стоків свинокомплексів, на яких виробляється більше чверті всієї продукції свинарства. Згідно з нормами площі сільськогосподарських угідь для утилізації всього обсягу стоків від комплексу потужністю 24 тис. свиней на рік становить 660 га, 54 тис. - 1535 га, 108 тис. - 3070 га.

Дуже важливо правильно визначити гранично допустимий рівень внесення рідкого гною. Він залежить від властивостей і родючості ґрунту, хімічного складу гною, виносу поживних елементів культурами та інших факторів.

Якщо культури виносять менше елементів живлення, ніж вноситься з добривами, то вони більшою мірою вимиваються з ґрунту, забруднюючи підґрунтові води. Крім того, високий вміст солей, особливо в посушливі роки, може знизити врожай культур.

На кукурудзяних плантаціях у США рекомендується вносити таку кількість гною, яка б забезпечувала щорічне надходження в ґрунт 112 кг/га азоту. В штаті Іллінойс граничними нормами щорічного внесення рідкого гною вважають 50 - 70 т/га гною великої рогатої худоби, 25-37 - свинячого або 10--20 т/га пташиного посліду.

Великий інтерес викликають оптимальні строки внесення безпідстилкового гною. В основних землеробних районах нашої країни майже на всіх ґрунтах, за винятком піщаних і супіщаних, а також у районах надмірного зволоження під ярі культури найбільш ефективно гній вносити під зяблеву оранку.

Для захисту навколишнього середовища від забруднення при використанні безпідстилкового гною необхідно суворо дотримуватися комплексу заходів:

1. Застосовувати науково обґрунтовані норми внесення безпідстилкового гною, розраховані на забезпечення потреби культури в поживних речовинах для одержання запланованого врожаю. При цьому не буде нагромаджуватися надлишку нітратів у рослинах та інфільтрації їх у підґрунтові води.

2. Не можна вносити безпідстилковий гній на ділянках орних земель, що затоплюються.

3. Безпідстилковий гній необхідно вносити з урахуванням рельєфу в поєднанні з протиерозійним обробітком ґрунту, тобто з глибокою і контурною оранкою, з розпушенням орного шару ґрунту, кротуванням, лункуванням тощо. Ці підвищує водопроникність ґрунту і запобігає забрудненню водних джерел поверхневими стоками.

4. Не можна залишати поля незасіяними, максимально використовувати післяжнивні культури. Це обмежує поверхневий стік гною й інфільтрацію нітратів.

5. Максимально застосовувати прийоми, що забезпечують біологічне поєднання і закріплення азоту в органічних сполуках за допомогою мікрофлори ґрунту.

Ефективним заходом боротьби з втратами азоту безпідстилкового гною є застосування в поєднанні з подрібненою соломою, залишеною після збирання зернових культур, а також з післяжнивною сівбою небобових сидератів (ріпак, свиріпа тощо), що мають, як і солома, широке співвідношення водню до азоту.

Останнім часом розроблені безвідходні технології підготовки і використання стоків свинокомплексів. На базі біологічних та інженерних розробок втілюється у виробництво замкнена біологічна система підготовки й раціонального використання стоків свиноферм, що відповідає ветеринарно-санітарним і гігієнічним вимогам.

Ця система включає гравітаційний розподіл стоків на фракції у фільтраційно-осаджувальних спорудах з наступним витримуванням одержаної тут після зневоджування твердої фракції, її компостуванням, біотермічним знезараженням на майданчиках і використанням як цінного органічного добрива. Рідка фракція надходить у ставок-нагромаджувач, потім у секційні рибоводно-біологічні ставки (водоростеві, рачкові, рибоводні) і очищена - у ставок чистої води, з якого її використовують в оборотній системі технічного водозабезпечення комплексу.

Рибоводно-біологічні ставки функціонують у теплий період року. Так, у водоростевому ставку створюються сприятливі умови для життєдіяльності фітопланктону. Водорості утилізують біогенні елементи стоків і збагачують середовище киснем, що прискорює очистку стоків. На цій стадії активно розвивається біомаса бактерій, простіших і водоростей.

Із водоростевого ставка стоки, збагачені продуктами метаболізму бактерій, простіших, водоростей і їх біомаси, надходять у рачковий ставок. У ньому очищення досягає ступеня, який забезпечує можливість активного розвитку личинок різних видів комах, вислоногих і різних видів рачків-фільтратів. Значно збагачується гідробіоценоз новими видами водоростей і тваринних організмів. Завдяки цьому відбувається подальше очищення стоків.

Із рачкового очищені стоки надходять у рибоводний ставок, у якому біоценоз збагачується новими видами гідробіонтів. Середовище, що надходить з рачкового ставка, містить зообіомасу водоростей, які є кормом мальків коропа, що заселяють водойму. Під впливом життєдіяльності гідробіонтів - мешканців рибоводного ставка в першу чергу рачків-фільтратів, личинок комах, мальків коропа, відбувається остаточне очищення стоків за показниками чистої води, придатної для господарських цілей підприємства.

Одержана вода перекачується у сховище чистої води і використовується в системі зворотного водозабезпечення підприємства; сего-леток коропа відловлюють і передають у рибоводні господарства.

У стоках, оброблених у біотехнологічній системі, немає збудників хвороб. Це дає можливість застосовувати їх як у зворотному водо-забезпеченні комплексів, так і при зрошенні пасовищ, кормових культур, які використовують для племінного поголів'я без додаткової термічної і біохімічної обробок.

Широкого поширення на тваринницьких об'єктах набув біотермічний метод знезараження твердої фракції гною вологістю не вище 70%. Біотермічний метод засновано на утворенні в знезаражуваній масі високої (60 °С) температури і витримуванню протягом одного місяця в теплий період року і два місяці - в холодний. Якщо вологість гною перевищує 70 %, період витримування треба збільшити до 5 - 6 місяців.

Таким чином, визнаючи в цілому наявне навантаження на природу і негативний вплив стоків тваринницьких підприємств, необхідно відзначити і їх позитивний вплив. Вони як джерело гумусу - основного фактора родючості ґрунту, впливають на родючість і фізико-хімічні, агрофізичні й біологічні властивості ґрунту. Як джерело макро- і мікроелементів, вуглекислого газу, гній суттєво поліпшує баланс біогенних елементів у землеробстві, значно підвищує продуктивність сільськогосподарських культур, поліпшує якість урожаю.

Негативний вплив тваринницьких комплексів на природу значною мірою знизить або взагалі виключить при виконанні заходів, які полягають у тому, щоб правильно розміщувати комплекси по відношенню до населених пунктів, мати достатню землеробську площу для використання гною, витримувати обґрунтовані норми навантажень поголів'я худоби на 1 га, використовувати стоки з поливною водою при дощуванні, застосовувати зелені насадження. Наприклад, вміст нітратів у стоках тваринницького комплексу при проходженні через лісонасадження зменшується від 23 до 4,2 мл/г, нітритів - від 1,42 до 0,12 мг/л, фосфору - в 1,5 рази.

Важлива і просторова ізоляція. Нині для птахофабрик на 400 -500 тис. курей на рік рекомендується санітарно-захисна зона 2,5 км, для комплексів великої рогатої худоби на 10 тис. голів - 3, для свинокомплексів на 108 тис. голів -10 - 15 км і більше.

Існують й інші шляхи зниження або навіть виключення негативного впливу тваринницьких комплексів і птахофабрик на природу, які будуть розглянуті в наступних розділах.

3.3 Енергетична цінність гною та способи його переробки

тваринництво рослинництво екологічний меліорація

Гній виділяє значну кількість енергії. Адже енергія, що міститься в рослинних кормах, використовується сільськогосподарськими тваринами з низьким коефіцієнтом засвоєння. Так, в організмі корови внаслідок складних біохімічних процесів рослинні корми трансформуються в органічні речовини тіла, молоко, м'ясо, шкіру тощо. При цьому в продукти тваринництва переходить тільки 16,4 % всієї енергії рослинних кормів, 25,6% її витрачається на перетравлення і засвоєння. Куди ж зникає велика частина (58 %) енергії кормів? Вона переходить у гній.

Енергетичну цінність і поживність для рослин гною підвищує і неповноцінність для тварин зернового білка, внаслідок чого значна частина концентрованих кормів переходить транзитом у гній.

Отже, високий енергетичний потенціал гною дає можливість використати його як харчовий субстрат для інших організмів, які потім можна використати на корм тваринам, для одержання палива, а також для обігрівання приміщень. Наприклад, купа спресованого гною, що накрита проізольованим дерев'яним коробом з пластмасовими теплообмінними трубами на стінках, за даними німецьких вчених, перетворюється на ТЕЦ. Гній від 50 свиней у 15-градусний мороз опалює приміщення площею 20 м2, а влітку нагріває 1200 л води.

Виробництво біогазу.

Одним із шляхів раціонального використання енергії рідкого гною тваринницьких ферм є його метанове зброджування, при якому знешкоджуються стоки, утворюється біогаз (метан) і зберігається гній як органічне добриво.

Нині вже підраховано, що кожна корова може забезпечити електричне освітлення невеликого приміщення протягом 10 тис. год. Цей напрям утилізації гною в умовах поступового виснаження традиційних енергетичних ресурсів (нафти, газу, вугілля тощо) має особливо велике значення. Метанове зброджування рідких гнойових стоків відбувається у біогазових установках, у яких за рахунок анаеробної біоконверсії тваринницьких відходів, а також рослинних решток одержують біогаз метан і органічне добриво.

Метанове бродіння гною здійснюється в три етапи. На першому етапі відбувається гідролітичне розщеплення високомолекулярних сполук (полісахаридів, жирів, білків) до низькомолекулярних органічних речовин (цукрів, гліцерину, жирних кислот, амінокислот). На другому етапі за участю кислотоутворюючих бактерій вони перетворюються в органічні кислоти (масляну, пропіонову, молочну) та їх солі. При цьому утворюються також спирти, вуглекислий газ, водень, а потім сірководень і аміак. Власне метанове бродіння здійснюється на третьому етапі, під час якого бактерії утворюють вуглекислий газ і метан. Ці реакції відбуваються в поживному середовищі одночасно.

При виробництві біогазу властивості гною як добрива зберігаються в так званому шламі, який виявляється більш цінним і ефективним добривом, ніж гній. Біодобриво, що виробляється в біогазових установках, підвищує урожайність пшениці, жита, цукрових буряків, картоплі та інших культур на 35 - 40 % порівняно з урожаями тих же культур, одержаних на полях, удобрених необробленим рідким гноєм.

Біогаз має всі переваги, що властиві природному газу. Він легко транспортується по газопроводах, згорає без диму, кіптяви й залишку (попелу, шлаку). Прилади, які працюють на газі, прості, безпечні, швидко вводяться в дію, легко регулюються і переводяться в автоматичний режим праці. Треба особливо підкреслити значення біогазових установок у підтриманні чистоти навколишнього середовища. Цьому сприяють обидва основні продукти, що утворюються внаслідок метанового бродіння: біогаз і біодобриво. Крім того, біогазові установки зазвичай гарантують знищення збудників інфекційних хвороб, нерідко наявних у гноєві.

Утилізація гною за допомогою личинок синантропних мух.

Цей метод докладно розроблений співробітниками проблемної лабораторії Новосибірського сільськогосподарського інституту (Росія), огляд якого використаний при написанні даного розділу.

Утилізація свинячого гною і пташиного посліду личинками й одержання цінних продуктів переробки - білкового борошна і біоперегною - відкривають перспективи для розробки і впровадження в свинарство і птахівництво безвідходної технології виробництва м'яса на промисловій основі.