Екологічна культура як діяльність

Размещено на http://www.allbest.ru/

58

ВСТУП

Екологічна культура як діяльність

Екологічна культура -- це такий напрям людської діяльності та мислення, від якого істотним чином залежать нормальне існування сучасної цивілізації, її сталий розвиток у майбутньому.

Екологічна культура має давню історію, вона є атрибутивною, тобто органічною складовою людського життя з часів його виникнення. Водночас вона -- феномен XX ст., коли людство дедалі більше усвідомлює необхідність переулаштування свого життя, з тим щоб воно стало безпечним та здоровим, щоб екологічна культура кожного зокрема і всіх разом стала імперативом буття.

Екологічну культуру необхідно розглядати з двох сторін: по-перше, це -- сукупність певних дій, технологій освоєння людиною природи, які забезпечують принаймні стійку рівновагу в системі "людина -- довкілля"; по-друге, це -- теоретична галузь знань про місце людини в біосфері як істоти діяльної, організуючої її структурні та функціональні блоки, як дедалі зростаючого у своїх можливостях чинника регуляції стану біосфери. Без знання кола проблем, що належать до екологічної культури, не можна зрозуміти, наприклад, чому одні спільноти (етноси) живуть у злагоді з природою, тобто утверджуються у світі як етноси екофільні, а інші -- залишають по собі руїну як спільноти екофобні, чому в одних випадках людська діяльність породжує гармонійні ландшафти та екосистеми, а в інших -- довкілля перетворюється на пустку.

Вимоги та засади екологічної культури мають стати складовою світогляду і мірилом практичних дій кожної людини у сфері природокористування, певною запорукою порятунку довкілля і забезпечення сталого розвитку та поступу людської цивілізації.

ЛЕКЦІЯ №1

Екологічна культура як мистецтво буття

Серед різноманітних форм культури одне з вагомих місць у наш час посідає така її форма, як екологічна культура. Перефразуючи Освальда Шпенглера, можна сказати, що екологічна культура -- це здатність людини відчувати живе буття світу, приміряти і пристосовувати його до себе, взаємоузгоджувати власні потреби й устрій природного довкілля. Інакше кажучи - екологічна культура є цілепокладаючою діяльністю людини (включаючи і наслідки такої діяльності), спрямованою на організацію та трансформацію природного світу (об'єктів та процесів) відповідно до власних потреб та намірів.

Неважко помітити, що екологічна культура повертає нас до вихідного, первісного поняття культури загалом, яке означає мистецтво впорядковувати навколишнє середовище, а також реалізувати людське життя на певній ціннісній основі. Екологічна культура звернена до двох світів -- природного довкілля і внутрішнього світу людини. Своїми цілями вона спрямована на створення бажаного устрою чи ладу в природі, і на виховання високих гуманістичних смисложиттєвих цінностей та орієнтирів у людському житті. Тому, незважаючи на відносну молодість самого терміна "екологічна культура" (вперше він з'явився в 20-х роках XX ст. у працях американської школи "культурної екології"), за ним стоїть одна із засадничих сфер людської діяльності, корені якої сягають ще доісторичних часів.

Екологічна культура спрямована на подолання власної обмеженості людини як природної істоти (біологічного виду) щодо пристосування в біосфері в умовах постійної конкуренції з боку тих чи інших форм живої речовини. Вона є сукупністю адаптивних ознак виду принципово нового ґатунку. Про їхнє значення можна мати судження від протилежного: людина, позбавлена значних засобів впливу на довкілля (житла, одягу, знарядь праці, зброї, медичних препаратів та ін.) має сумнівні шанси вижити й утвердитися в природних екосистемах. І, навпаки, маючи їх, вона, по суті, виводить себе за межі конкуренції, оскільки володіє адаптивними набутками, несумірними з виробленими іншими видами в процесі біологічної еволюції. Тому екологічна культура не є чимось несуттєвим чи вторинним для існування людини: вона становить саму його функціональну основу, уможливлюючи доцільне й ефективне природокористування. Людські спільноти, обдаровані екологічною культурою, значною мірою виходять за межі тиску біотичних чинників, а людина внаслідок цього стає в біосфері пануючим, домінантним видом.

Г. Гегель називав культуру засобом піднесення індивіда, особливо його мислення, до всезагальності, духовного подолання своєї кінцевості. У цьому смисловому полі екологічна культура постає як засіб піднесення природності людського буття до надприродності, вивищення однієї з форм живої речовини -- людини розумної -- до чинника, що організовує природний світ. Долаючи за допомогою здобутих засобів обмеженість своїх тілесних потенцій в осягненні природи, людина стає мірилом та умовою існування всієї іншої біоти як системоорганізуючий стрижень біосфери. Саме тому екологічна культура стає набутком і всієї біосфери, шляхи та напрямки розвитку якої в таких умовах вже не можуть залишатися попередніми.

Основні виміри екологічної культури

Носієм екологічної культури є людина у різних її даностях - родовій, окремішній, індивідуально-унікальній. Ставлення до довкілля з боку сукупного людства, певних етносів чи спільнот, окремої людини є своєрідним і визначається реальним місцем конкретного суб'єкта у світі, його можливостями та потребами. Без людини екологічна культура є лише уречевленою чи семантично зафіксованою низкою предметів матеріальної чи духовної даності, але аж ніяк не регулюючою засадою людського буття. Так, недостатньо зберегти хліборобські знаряддя давнини, ще слід уміти ними користуватися; мало лише дізнатися про іригацію шумерів, необхідно оволодіти технологіями регулювання водотоків.

Зрозуміло, подібні прояви екологічної діяльності властиві традиційним культурам, але те ж саме прийнятне і щодо сучасності: якщо американські фермери вирощують майже по сотні центнерів пшениці з гектара, а російські селяни часто-густо не одержують і десяти, то зрозуміло, що екологічна культура (чи некультура) одних є абстрактною річчю для інших. Втім, ситуація може змінитися, коли набуток у межах однієї спільноти стає складовою діяльності іншої. Тому саме в діяльності феномени екологічної культури набувають свого сенсу.

Екологічна культура є засобом самоорганізації сутнісних сил людини в умовах конкретного природного середовища. Впорядковуючи власний світ, світ людського буття, людина виступає регулятивом, організуючим чинником і природного світу.

Водночас екологічна культура є процесом номінації, тобто означення, надання об'єктам природного довкілля соціально-ціннісного звучання. Це спостерігається як у предметно-прикладній сфері, так і в світоглядно-трансцендентній вимірності. У такій своїй іпостасі предмети довкілля відчужуються від власної самодостатності, втрачають свій біосферний вимір, визначений еколого-еволюційними закономірностями, і набувають рис уречевленої свідомості людини, предметних формотворень культури. Тому, наприклад, якщо для вченого хіміка будь-який елемент системи елементів є більш-менш однаковим як об'єкт пізнання, то в предметній практиці цінність кожного з них є абсолютно різною: дуже високо цінуються одні елементи (кисень, залізо, уран тощо), й опиняються поза увагою інші. Втім, коли вони стають реальністю у світі людської життєдіяльності, тоді аксіологічний вимір може істотно змінюватися.

Такої ж ціннісної оцінки набувають й утворення живої природи. Тому ластівка, скажімо, сприймається як охоронниця дому, а не птах таксономічної групи горобиних, так само як тополя є символом рідного краю, а не лише одним з видів родини вербових. Водночас алмаз сприймається не тільки як кристал цікавої структури, а й як еталон краси, мірило заможності та гідності його володаря. Не випадково, людина, потрапляючи в незвичні для неї умови, часто-густо губиться зовсім не від того, що цей новий світ бідний ресурсами, а тому, що його утворення відсутні в аксіологічній тканині прибульця, і має минути деякий час, щоб виробилися певні стереотипи сприйняття цього світу та поведінки в ньому

В процесі діяльності задається певний напрямок розвитку довкільних процесів та станів об'єктів оточення, а також поведінки самої людини. Завжди присутня мета використання ресурсу, хай явно чи неявно; вона є навіть тоді, коли довкілля руйнується, а ресурси марнуються. Викликано це насамперед цілепокладаючим змістом будь-якої людської діяльності, а також спрямуванням цієї діяльності на певний об'єкт. Зміни, котрих зазнає внаслідок цього біосистема, унеможливлюють її розвиток за традиційними траєкторіями і спричиняють до збурень та біфуркацій.

Сама екологічна культура є явищем історичним, плинним і змінним у вирі життя, в ході людського поступу. Але вона мусить бути, оскільки втрата її чи істотна деградація лімітує цивілізаційний рух людських спільнот. Екологічна культура формується в процесі коеволюції етносів та екосистем, унаслідок чого її засади та вимоги опредмечуються не лише в певних речах та технологіях, а й стають набутком свідомості та ментальності людини (архетипи поведінки та мислення), тобто укорінюються спадково як культурно, так і генетично. Зрозуміло тому, що поруйнування автентичного для якогось етносу довкілля чи переселення його в інші умови призводять до нарощення стану дискомфорту, порушень генетико-фізіологічних параметрів популяції. Інтродукція спільнот у нові природні умови вимагає чимало часу для дійсної інтеграції людини в цю природу, сформування збалансованих антропогеоценозів.

Процесуально-предметним втіленням засад екологічної культури є технології, а також створена за їх участі штучна реальність. Важливим мірилом технологічної діяльності є (чи має бути) її природо- та людино-відповідність, сумірність, з одного боку, і здатність задовольняти потреби людського суспільства -- з іншого. За допомогою технологій не лише створюють новий предметний світ, котрий ще необхідно "узгодити" з біосферою (як правило, це досягається дуже важко), а й вносять істотні корективи в природно-історичні процеси, зокрема в потоки переносу речовини та енергії -- прискорення, сповільнення, зміна напрямку, концентрація, розсіяння та ін. отже, трансформується довкілля загалом.

Механізм реалізації набутків та процесуальності екологічної культури коріниться у способах та формах природокористування. У цьому акті поєднуються всі прояви діяльності людини стосовно освоєння природи і створення своєї власної реальності. Попри деяку неоковирність терміна "природокористування", за ним приховується суто людська потреба й спроможність використати природне оточення у своїх інтересах, а за необхідності -- докорінно змінити його, навіть знищити. У цьому контексті людина постає насамперед "вмілою", а вже потім -- "розумною", "політичною", "грайливою" чи ще в якихось інших іпостасях. Водночас користування довкіллям може бути як шанобливо-ощадним, зберігаючим, так і безжально-руйнівним, згубним.

Категоріальний лад екологічної культури визначається її здатністю поєднувати два світи -- природний і соціальний. А тому до її базових понять-категорій входять терміни, як породжені екологією, так і ті, що дають можливість семантично визначити певні прояви людської життєдіяльності. Серед таких понять слід насамперед назвати "біосферу", "екосистему", "екологічну нішу", "демографічну ємність", "ресурси", "діяльність", "природокористування", "доцільність" та ін. Базовою категоріальною тріадою, котра визначає синтетичні особливості цієї галузі, є відношення "людина -- діяльність -- природа".

Закономірності екологічної культури ще лише визначаються. Проте, можна з певністю вести мову про чинність низки узагальнень та принципів. Зокрема, це стосується висновків про те, що людина є домінантним видом у біосфері і остання є її екологічною нішею; положень про розширення енергетичної та субстратної основи в процесі людського поступу; про стійкий зв'язок між стабільними періодами в існуванні етносу та збалансованістю його відносин з природним довкіллям тощо.

Означені особливості екологічної культури стосуються її соціальних та теоретичних вимірів, тому слід чітко упевнитися в тому, що екологічна культура -- суть окремішня галузь людської духовності, пізнання та практики, яка визначає характер та способи відносин людини з біосферою. Набуття екологічної культури є неодмінною потребою забезпечення виживання та поступу людства.

екологічна культура природокористування

ЛЕКЦІЯ №2

ЕКОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА ЯК ЗАСІБ САМООРГАНІЗАЦІЇ СИСТЕМИ "ЛЮДИНА -- БІОСФЕРА"

Екологічна культура як специфічно людський спосіб адаптації в біосфері водночас є головним засобом регуляції відносин людини і біосфери, дедалі потужнішим чинником її самоорганізації та розвитку. Розглянемо духовно-практичні та діяльнісні підстави цього явища.

Динаміка світоглядних підстав екологічної культури

У взаєминах з довкіллям на різних етапах свого історичного розвитку людство керувалося різними світоглядними парадигмами, котрі не лише формувалися під впливом досягнутого рівня та способів природокористування, але й, у свою чергу, істотно визначали його характер.

В архаїчному типі світовідчуття -- міфологічному -- природа мислилася за аналогією з самими людьми, вони антропоморфізували її. Людина не відділяє себе від довкілля, не відокремлює себе від нього. Більше того, природа і людина ототожнюються, і наскільки сутність людини осмислюється та пояснюється феноменами навколишнього світу, настільки й останній постає як втілення людських ознак та властивостей.

Через це сили природи постають у вигляді людей-богів, а сама міфологія оформлюється в систему світоглядно інтерпретованих знань старовинної людини про природу, динаміка сил якої зображується у вигляді вчинків героїв міфів. Унаслідок цього фантастичний образ бога (тобто містифікована сила природи) відіграє також і функцію логічного поняття (Ф. X. Кессиди, 1972). Тому в міфологічних образах природа, довкілля людини знайшли своє понятійно-образне втілення. Подібну світоглядну парадигму фахівці {Е. Тейлор, Дж. Фрезер та ін.) справедливо пов'язують із тогочасним місцем, котре людина займала в природі -- пригнічена її величчю та могутністю і ще вельми обмежена у своїх практичних та теоретичних засобах осягнення сущого.

Проте вже в античні часи відбувається кардинальне світоглядне зрушення, пов'язане з переходом від прямого ототожнення людини і природи, людини і суспільства, поняття та образу, матеріального та ідеального до їх розмежування, розрізнення, окреслення співвідношення між ними. Протиставлення різних сутностей, котрі доти мислилися, в кращому випадку, лише як дзеркальне відображення одними інших, створює основу для пошуку підстав та механізмів їх взаємодії, для розуміння ступеня тотожності та відмінностей людини і природи.

Античні світогляд та наука, як відомо, оперували визначенням простору як множини місць тілесних об'єктів. Звідси -- середовище проживання сприймається як простір-обшир життя та діяльності. Взаємини людини й природи постають як відображення своєрідної варіативності їхньої прямої первісної відповідності. Середовище постає як сукупність певних компонентів, як своєрідне мозаїчне панно. Наразі виняткового значення набуває світ залюднений, особливо автентичною людністю, котрий постає, по суті, всім Універсумом. Ця ойкумена є цінністю, а позалюдська природа -- своєрідним тлом, де утверджуються цивілізовані народи.

В античні часи визнається також реальність руху, і перші великі спроби осягнення динаміки космосу і трансформації субстанційних елементів сущого пов'язані саме з цим періодом. Але в основі тлумачення цих явищ лежать уявлення про циклічність руху, тобто повернення плинного буття (об'єктів) до свого вихідного стану. "Час... або не рухається, або обертається по колу". Згідно з цим, наприклад, вибудовується фабула художніх творів античності, насамперед грецького роману. Герої (наприклад, закохані) на початку дійства гублять один одного, далі зазнають всіляких пригод, але наприкінці оповіді обов'язково зустрічаються, причому в незмінній якості. Так Одіссей мріє про подвиги та свою домівку і залишається мужнім та сильним, його дружина Пенелопа двадцять літ очікує свого чоловіка, не перестаючи бути найбажанішою нареченою для цілого гурту женихів.

Відповідно і природні процеси -- циклічні, замкнені та самототожні. Природні ресурси в такому випадку постають нескінченними, життя -- вічним, лише сьогочасність є плинною та занедбаною. Але то нічого, бо Золотий вік достатку та щастя ще обов'язково повернеться.

Античному світогляду властива ще одна засаднича риса -- погляд на світ, на людину в ньому в цілому, загалом. Такий підхід постає з синкретичного бачення світу античними мислителями, з їхніх спроб осягнути універсум як щось одне, як цілісність. І, навпаки, в європейській культурі пізніших часів утвердилися аналітичні тенденції, котрі багато в чому спричинилися до втрати цього синтетичного бачення світу. Синкретична наука древніх поступається аналітичному природознавству, яке розглядає світ препарованим та почленованим.

Водночас сталися зміни, котрі істотно вплинули на загальне розуміння перебігу світової динаміки. Вже християнський світогляд розриває циклічний час, і утверджує лінійність його течії: створення світу, земне буття Ісуса Христа -- в минулому; вивільнення гріховності людини та ганебне буття -- в сучасному світі; очищення від гріхів і спасіння душі -- в майбутньому. Хоча і тут циклічність ще остаточно не подолана, оскільки бог постає і вихідним, і завершальним началом подієвості. Згідно з цим середовище проживання людей, як і раніше, мислиться сутнісно незмінним, а складники його постають відірваними один від одного потрібними (чи непотрібними) людині речами. Справжній світ людей, зазначав Дж. Бернал, існував у греко-арабській середньовічній системі "як сцена, де розгорталося життя кожної людини".

Класична наука запропонувала принципово нове розуміння простору. Всесвіт для неї є повністю і неперервно заповненою системою, а простір -- однорідним.

У зв'язку з цим відбувається і переосмислення змісту поняття "навколишнє середовище". Воно перестає бути хаотичним світом і дедалі більше наділяється рисами впорядкованості, організованості, доцільності (відкриття законів механіки, астрономії та ін., узагальнення біології, геології, інших наук). Змінюється також самооцінка людиною свого місця у світі, своїх можливостей впливу на нього.

Гуманістична орієнтація науки та практики часів Відродження та Реформації відкидає сліпе поклоніння людини перед її довкіллям, причому як соціальним, так і природним. Людина у цій системі духовно-практичних цінностей ставиться в центр світу. Необмеженими сприймаються, зрештою, її можливості щодо приборкання та використання багатств природи. Незаперечність абсолютного джерела істини -- Святого Письма -- допитливий та практичний європеєць дедалі частіше доповнює читанням "книги природи", тобто пізнанням закономірностей світу; та й сама Біблія стає об'єктом його пильного інтересу -- як текст, котрий можна і потрібно знати, вивчати і тлумачити (!), на чому заснований весь протестантизм. Такого ставлення до світу необхідно вимагав новий устрій суспільного буття, з його ринковою динамікою, промисловим поступом, де людина потребувала знань -- і відкривала університети, дбала про здоров'я -- і розвивала медицину, мала необхідність у сировині -- і споряджала експедиції, водні та наземні, у далекі краї.

Тим-то міцніючий капіталізм, котрий спирався на раціоналістичну філософію, утверджував: людина (буржуа) може й повинна пізнати природу, вона в змозі знайти і використати будь-які її багатства. Сформована таким чином утилітарно-прагматична доктрина природокористування багато в чому сприяла як успіхам сучасної західної цивілізації, так і супутнім їм екологічним негараздам.

Ця світоглядна парадигма трансформувалася, головним чином, під впливом наступних концептуальних підстав. Насамперед мова йде про обґрунтування закономірного характеру функціонування та розвитку об'єктів будь-якої природи, що супроводжується висновком про можливість зміни цих параметрів під тиском сторонньої сили (скажімо, людини). Далі, непересічного значення набуло всебічне обґрунтування обмеженості потенцій людського довкілля, як і небажаності перевищувати припустимий тиск на нього. Зрештою, сучасна світоглядна орієнтація на використання свого середовища проживання істотно визначається ще й тим, що людина як родова істота постає не лише найпотужнішим біфуркаційним у біосфері чинником, а й головним засобом підтримання її стійкості і сталого розвитку, тобто є спонукою самоорганізації біосфери.

Таким чином, у сучасному духовно-практичному освоєнні довкілля простір постає як скінченний, а ресурси обмежені; нічим не гарантоване також і родове буття людини (ні станом біосфери, ні вищою силою); відсутні також ілюзії щодо часових підстав забезпечення існування -- вектор розгортання подій спрямований не в найкращу перспективу. Все це вимагає кардинальної переорієнтації щодо розуміння системи "людина -- біосфера", реалізації людиною свого призначення та можливостей у світі.

Адаптивні виміри життєдіяльності людини

Порівняно з іншими істотами, життєдіяльність людини має свою специфіку, але також наповнена певними адаптивними вимірами та наслідками цього процесу. При цьому важливо враховувати як спільне, так і відмінне в адаптації людини до біосфери порівняно з іншими видами.

Життєдіяльність будь-яких організмів поділяється на два види: гомеостатичну та екологічну (Г. Ф. Хрустов, 1976).

Гомеостатична життєдіяльність спрямована на підтримання стабільності внутрішнього середовища організму (наприклад, температури тіла в межах 36--37 °С); екологічна виконує аналогічні функції стосовно середовища зовнішнього. У цьому контексті трудова діяльність постає однією з форм екологічної життєдіяльності, властивої лише людині, хоча зародки її спостерігаються у багатьох соціальних видів тварин, насамперед вищих птахів та ссавців.

Потреба у самозбереженні предків, набуті ними субстратно-генетичні та поведінково-етологічні особливості, викликали до життя такий спосіб екологічної життєдіяльності, сутність котрого полягає в активному впливі на своє довкілля за допомогою спеціально виготовлених пристосувань (знарядь) праці, завдяки чому останнє набуває рис людинодоцільності, людиновимірності загалом. Тому, якщо класична еволюція біоти полягає у видозміні її самої, то в нашому випадку до цього долучається також і обшир культурної еволюції, адаптивних систем нового ґатунку. Таким чином, прискорюється розвиток системи "людина -- біосфера", оскільки поступу, видозмін зазнають обидва складники її -- як людина, так і трансформований її діяльністю навколишній світ.

Наразі не слід вважати, що внаслідок цього припиняється власне морфогенетична еволюція людини. Навпаки, як засвідчує антропологія, гомініди взагалі є одним з найшвидше еволюціонуючих таксонів, причому саме з погляду біологічних критеріїв -- змін спадковості, моделей поведінки, морфології та фізіології організму тощо. Не припинилася еволюція і на рівні Homo Sapiens, хоча вона набуває певної своєрідності, а саме: анагенез змінюється кладогенезом, тобто дивергентна еволюція (розходження одного виду на декілька форм) переростає у філетичну (подальша трансформація цієї форми) (Ю. И. Новоженов, 1983). Тим самим, той природно-історичний процес, котрий усталив нову форму екологічної життєдіяльності, адаптивної стратегії живої речовини в цілому -- на основі культури, не усунув людину із загального еволюційного процесу.

Людина, змінюючись, сама активно впливає на хід та спрямованість еволюції іншої біоти. Не заглиблюючись у подробиці, зауважимо лише деякі незаперечні свідчення подібного впливу:

- потужний мутагенний ефект людської діяльності (різноманітні промислові, радіаційні та хімічні забруднення), внаслідок чого різко урізноманітнюється вихідний матеріал для природного добору;

- до значного еволюційного ефекту призводять також індуковані людиною коливання чисельності видів (ефект, подібний до "хвиль життя" С.С. Четверикова);

- істотними еколого-еволюційними наслідками позначені і зміни меж та контурів ареалів видів, обширів їхнього поширення, насамперед тому, що зростаюча кількість ізолятів (у тому числі і периферійних) істотно сприяє адаптивній радіації багатьох таксонів;

- до еволюційних змін спричиняється і біотопічне розчленування людиною простору, що знову-таки створює сприятливі можливості для поглиблення диференціації біоти;

- істотний формотворчий ефект дає і створення людиною нових біотопів та стацій, а також векторизація сукцесій під тиском конкретних форм діяльності людини і т.п.

Як вагомий еволюційний ефект слід сприймати і вимирання багатьох видів організмів, так само як і руйнування одних класів екосистем і створення інших (переважно, штучних). Подібні явища істотно впливають, з одного боку, на просторово-часову динаміку біосфери, а з іншого -- на характер та зміну пріоритетів у системі екологічної життєдіяльності людини.

Відтак нагадаємо, що антропогенному впливові підлягають як біотичні, так і інші утвори планети. Ще в минулому столітті один з фундаторів сучасного біосферного мислення Дж. П. Марш зазначав:

"Тим часом, як одні вважають, що Земля створила людину, фактично людина створила Землю... Людина як рід та покоління є силою вищого порядку, порівняно з будь-якими іншими формами живого, котрі, подібно їй, живляться зі стола щедрої природи" .

У цьому розумінні практично не існує об'єктів геосфери, які б не відчули на собі впливу людини. Втягнутими у господарське використання виявилися ґрунти -- це найбільше і найважливіше біокосне тіло планети, причому значна частина їх через це вже виявилася деградованою. Активному використанню піддається тверда оболонка планети -- літосфера, що стає водночас і джерелом корисних для людини ресурсів, і своєрідним осідком її самої та місцем розташування людських витворів (заводів, міст, шляхів сполучення і т. д.). Кардинальних змін зазнали водні та повітряні басейни Землі, причому вони стосуються як кількісних параметрів (трансформація газопилового та мінерального складу), так і вимірів якісних (порушення системно-структурної організації). Об'єктом потужного впливу стали і земні ландшафти, котрі, як специфічне тіло природи, невпинно втрачають свою ідентичність. Наразі дедалі відчутнішими стають антропогенні впливи у ближньому космосі, який вже достатньо засмічений, а також у глибших верствах планети (копальні, глибинне буріння, підземні вибухи тощо). Подібні обставини засвідчують непересічні можливості впливу на довкілля стратегії адаптації, притаманної людським спільнотам.

Природокористування як процесуальне втілення екологічної культури

Засади та вимоги екологічної культури безпосередньо втілюються в найрізноманітніших об'єктах, формах, явищах та процесах. Вони відображаються в духовній творчості, мистецтві, політиці, певних технологіях та виробах тощо. В основі ж всього цього розмаїття інституалізації екологічної культури є її процесуальне (діяльнісне) буття, котре найповніше виявляється у феномені природокористування.

Феномен природокористування. У відносинах з природою для людини найістотнішими є чинники двоякого роду:

по-перше, яким чином вона реалізує свої родові якості (тобто людську адаптивну стратегію) у конкретних просторово-часових, данностях;

по-друге, з яким саме довкіллям людина має справу: чи спроможне воно задовольнити потреби людини і чи в змозі сама вона протистояти його тиску.

Реалізація предметно-перетворюючих родових потенцій людини, так само, як і норма реакція на те чи інше довкілля, знаходить своє втілення у процесі природокористування.

Природокористування -- процес взаємодії людини з довкіллям, котрий здійснюється на основі специфічних шляхів та засобів включення природних об'єктів у структуру життєдіяльності людини з метою задоволення її потреб. Смисловим і формотворчим ядром процесу природокористування є екологічна культура як конкретно-історичне уособлення адаптивної стратегії людства.

Природокористування -- феномен, що притаманний будь-яким людським спільнотам на будь-яких щаблях їхнього розвитку, тобто це -- атрибутивно-універсальна ознака виду Ното sаріепs.

Виявляється, що існує безпосередній зв'язок між цивілізаційним поступом і набутим рівнем природокористування: соціокультурний прогрес забезпечується ефективнішим природо-користуванням, і навпаки, вдосконалення шляхів та засобів використання природних ресурсів призводить, як правило, і до зрушень у висхідному розвитку соціуму. Водночас ґенеза та розгортання природокористування свідчать і про певну самостійність цього процесу, його підпорядкованість деяким внутрішнім закономірностям. Так само по-різному воно включене чи обертається в ціннісну сферу кожної конкретної людини.

Тому природокористування визначається насамперед такими чинниками:

- своєрідністю регіону, тобто еколого-ландшафтним простором життя людини;

- набутою спільнотою історико-культурною традицією;

- впливом соціального довкілля (війни, торгівля, обмін знаннями та технологіями тощо);

- специфікою соціальної групи, верстви;

- індивідуальними можливостями та потребами;

- аксіологічною різновартісністю процесів та об'єктів реальності.

Так само неоднозначним є і часовий обшир природокористування. У найбільш загальному плані він має два взаємопов'язаних виміри:

по-перше, часову визначеність та специфіку використовуваних об'єктів та процесів довкілля;

по-друге, темпоральну часову і конкретно-історичну заданість цілей та смислу природокористуванні.

У першому випадку мова йде про те, що людина використовує об'єкти та процеси неоднакового віку, котрі можуть коливатися від одного дня до мільярдів років. Так, гриби, які споживають у їжу, можуть і вирости навіть за день-два; декілька тижнів чи місяців потрібно, щоб виростити салат чи капусту; місяці та роки праці потрібні для того, щоб зробити "об'єктами-для-людини" багато порід домашніх тварин чи культурних рослин; лісове господарство своєю сировиною має об'єкти, вік яких налічує вже десятки та сотні років. Ще із значнішими часовими обширами ми зустрічаємося, коли маємо справу, наприклад, з корисними копалинами: поклади нафти, газу чи вугілля формувалися десятки і сотні мільйонів років тому; ще більший вік має чимало мінеральних руд, а енергія радіоактивного поділу виникає від внутрішньоядерних процесів, що розпочалися мільярди років тому.

Так само, у другому випадку, різняться між собою сприйняття об'єктів довкілля, тактика та стратегія природокористування, властиві людям різного типу діяльності. Збирач живе потребами одного-двох днів; мисливець та рибалка формують припаси, які дають змогу їм виживати у несприятливі часи інколи навіть декілька місяців; рільник-землероб заглядає наперед на рік-два, а садівник -- на десять-двадцять років; інженер, технолог, шляховик розраховують на свої споруди вже на десятки років, а будівельник чи вчитель -- мабуть, і на сотні. Зрештою, філософ чи митець, попри його приналежність до конкретної доби, свідомо чи підсвідомо працює на вічність.

Концентрованим виразом певного ставлення до довкілля є тип природокористування -- формовтілення в конкретних природних, культурних, політичних, часових та інших вимірах шляхів та засобів осягнення потенцій довкілля. Загалом можна вести мову про такі основні типи природокористування: привласнююче; продукуюче; інноваційне; ноосферне.

Типи природокористування знаменують собою фундаментальні зрушення у ставленні до довкілля, які мали місце в процесі історичного розвитку людства. Водночас унаслідок етнокультурної поліфонії та нерівномірності розвитку людських спільнот має місце як синхронне співіснування різних типів природокористування в межах світової цивілізації, так і доповнювальне використання їх всередині однієї і тієї ж спільноти.

ЛЕКЦІЯ №3

ДІЯЛЬНІСТЬ ЛЮДИНИ І ЕКОЛОГІЧНІ КРИЗИ

(проблема антиекологічності культури)

Поняття "криза"

У сучасному суспільстві одним з найпоширеніших є термін "криза". Його вживають у тих випадках, коли фіксуються суттєві зрушення атрибутивних ознак, глибокий занепад чогось, погіршення звичних для сприйняття чи існування параметрів з теренів духовності, економіки, культури, міждержавних та міжетнічних стосунків, мистецтва, релігії, зрештою -- навколишнього світу. Водночас поняття кризи передбачає певну зворотність у протіканні відповідних процесів, такий стан системи, коли ще можна її ідентифікувати як самодостатню, коли ще зберігається її автентичність. Інакше кажучи, кризові явища мають місце в межах певної якості, тобто вони не переступають межі її визначеності. Цим "криза" принципово відрізняється від "катастрофи", за якої спостерігається повна руйнація деякої системи (якості). Отже, навіть за найважчих кризових явищ залишається сподівання, що "маятник" розгортання подій може хитнутися в інший бік, що первісний стан об'єкта може бути більш-менш відновлений. Тому кризові явища нерідко усуваються чи шляхом самоорганізації системи, чи за допомогою якогось зовнішнього регулятора. В органічній природі кризові явища долаються, як правило, еволюційним шляхом, тобто на основі засад самоорганізації біосистеми; у суспільстві, в тому числі і в його відносинах з природою, функцію регулятора процесів, усування негативних наслідків чи негараздів нерідко бере на себе людина.

Сутність екологічних криз

Для ефективного подолання негативних наслідків криз важливо чітко усвідомлювати, саме з якого роду кризами ми маємо справу, чи коректно осмислено сам феномен негативних змін. Ця обставина має принципове значення, оскільки досить часто навіть у науковій літературі, не кажучи вже про публіцистику чи побутовий рівень свідомості, ведуть мову про екологічні кризи в суспільстві, духовності, культурі й т.п. Тим самим підмінюються поняття, акцентується увага на зовнішніх явищах.

Сутність екологічних криз полягає в тому, що це такі загрозливі для автентичності системи (об'єкту) процеси, котрі протікають в екосистемах, включаючи біосферу. Тобто, кризові явища є параметричними характеристиками цих природних утворень, так само, скажімо, як загрозливий стан зоряних систем можна позначити як астрофізичні кризи (далі -- катастрофи) і т. д. Стосовно людини такі кризи призводять до подвійних наслідків, залежно від ступеня включеності її в такі системи.

У випадку, коли життєдіяльність людини протікає в певній екосистемі, коли вона з неї черпає необхідні їй для повсякденного життя припаси та ресурси, екологічна криза в цій системі загрожує самому існуванню людини як істоти. Так трапляється, наприклад, коли в степу вигорає від сонця трава і кочові скотарі, не маючи корму для своєї худоби, зазнають чималої скрути. Так само й індіанці тропічного лісу, коли він вирубується чи спалюється, втрачають основу свого існування. Однак у суспільстві сучасного типу життєдіяльність людини протікає головним чином у системах, антропогенно-трансформованих (установа, домівка, місця відпочинку та ін.). У цьому разі екологічні кризи певних екосистем зачіпають людину опосередкована як небажані явища демографічного, соціального, політичного, енергетичного та іншого характеру. Якщо, скажімо, вітровії в США поховали під товстим шаром пилу мільйони акрів посівів, тобто має місце криза степових ценозів та агроекосистем, то це неминуче відіб'ється на світових цінах на хліб; якщо вирубали ліси Амазонії, то спричинені цим зміни газового складу атмосфери негативно вплинуть на самопочуття всієї людності планети; коли галогенна промисловість руйнує озоновий шар атмосфери, тобто криза має місце в масштабах всієї біосфери, то збільшення відсотків захворювань на рак шкіри охопить Австрію, Нову Зеландію, Аргентину, інші регіони планети. Інакше кажучи, слід чітко розрізняти феномен власне екологічних криз, з одного боку, і наслідки для людського життя таких явищ, з іншого.

Таким чином, екологічні кризи можуть викликати небажані наслідки в житті суспільства, хоча не обов'язково, і не завжди закінчуються ними. Багато екологічних криз мали місце до виникнення людини в біосфері і зрозуміло, ніяк не впливали на неї. Низка ж екологічних криз, які спостерігаються нині і які є згубними для екосистем (деградація степових ценозів унаслідок розорювання, трансформація річкових екосистем через зарегулювання їхнього стоку тощо), на перший погляд, істотного впливу на життєдіяльність людей не справляють, хоча й мають відчутний ефект у плині часу. Не можна також всі суспільні негаразди відносити на рахунок екологічних криз, оскільки, як це відомо, кризи та катастрофи у спільнотах частіше спричиняються суто соціальними чинниками: війнами, невдалим політичним чи державним управлінням, відсутністю порозуміння між різними верствами суспільства тощо. Тому у кожному конкретному випадку слід відокремлювати екологічну складову суспільного буття, не забуваючи, що саме воно і за детермінацією, і за своїми проявами є значно багатшим і змістовнішим.

Типологія екологічних криз

Екологічні кризи розрізняють відповідно до обраних критеріїв за такими основними вимірами: причиненням (рушієм), об'єктною визначеністю, ієрархічним статусом, здійснюваним ефектом.

За причиненням (рушієм) екологічні кризи бувають: а) природного та б) антропогенного походження У першому випадку відповідні зміни в екосистемах постають як наслідок реалізації закономірностей самоорганізації та саморозвитку біоти (конкуренції), стихійних явищ (геологічних процесів, космічних впливів тощо) та ін. У другому -- йдеться про спричинення (свідоме чи стихійне, вільне чи мимовільне) екологічних криз людською діяльністю, навіть самою присутністю людини у тих чи інших екосистемах. Для повсякденного життя людини однаково небажаними є як природні, так і антропогенні екокризи: землетрус та тайфун може бути такою ж трагічною обставиною, як і радіоактивне чи хімічне забруднення довкілля.

Об'єктна визначеність екокризи пов'язується з тим об'єктом, який стає своєрідним "епіцентром" екокризи, з безпосередньою зміною стану екосистеми, насамперед -- її видового складу. Деградація степових ценозів, наприклад, визначається тим, що зникають їхні домінантні види. Погіршення стану водного басейну відображається у зникненні, наприклад, низки м'якунів, молюсків, десятиногих рачків, киснелюбивих риб. Об'єктом дії сучасної глобальної кризи стає людина -- і як домінантний у біосфері вид, і як найпотужніша геологічна сила планети, і як головний чинник деградації довкілля.

Ієрархічний статус екологічних криз визначається статусом екосистем, в яких спостерігаються кризові явища. Екосистеми, як відомо, бувають різного рівня, починаючи від локальних найпростіших (наприклад, гайок чи болітце), і закінчуючи планетарними утвореннями, включаючи біосферу. Для конкретної екосистеми будь-якого рівня складності внутрішня її кризова деформація має самодостатнє субстанційне та ціннісне значення. Однак для людини наслідки криз різного рівня також різні: одна справа -- втрата певного ендеміка Карпатських лісів, інша -- руйнування озонового шару атмосфери. За еволюційною сутністю -- ці явища практично тотожні, і втрата будь-якої з біосферних структур є непоправною; за наслідком -- вони несумірні, оскільки в першому випадку сама екосистема володіє, як правило, достатніми компенсаторними механізмами для підтримання власної ідентичності, а в другому -- можливий ефект сумірний з масштабами всієї біосфери і має значення для живої речовини загалом.

За ефектом дії на певні об'єкти, зокрема людину, екологічні кризи поділяються на локальні, регіональні та панойкуменні. Локальні ефекти обмежені або певними невеликими регіонами, або ж деякими спільнотами. Регіональні поширені вже на значніших територіях чи стосуються досить великих екологічних угруповань. Панойкуменні характеризуються всепланетною дією або ж впливом на більшу частину людності планети. І хоча є певний зв'язок між ієрархічним статусом екокриз, з одного боку, і спричинюваними ними ефектами, з іншого, однак він не жорсткий і не однозначний. Тому, наприклад, екологічні зрушення в локальних екосистемах (скажімо, виникнення нового штаму грипу) спроможні викликати глобальні патологічні негаразди (епідемії та пандемії). І, навпаки, біосферні збурення (зміна співвідношення, наприклад, між основними функціональними блоками біосфери -- консументами, редуцентами і продуцентами) поки що істотно не вплинули на показники біологічного прогресу людини як виду, оскільки має місце невпинне прогресивне зростання його чисельності, що є головним мірилом такої оцінки. Безсумнівно, що найбільшої шкоди собі та навколишньому середовищу завдає сама людина. Людська діяльність невпинно посилює вплив на навколишнє середовище, призводячи до зростання загрози екологічної кризи.

Антропогенні екологічні кризи

Антропогенні екологічні кризи -- суть такі неурівноважені стани у функціонуванні та розвитку екосистем, які спричинені людиною (її діяльністю, існуванням, опосередкованими впливами тощо). У сучасній біосфері саме такі екологічні кризи є переважаючими і мають особливе значення, що викликано головним чином двома обставинами:

по-перше, людина, яка за визначенням В. І. Вернадського, нині є головною геологічною силою на поверхні планети, зумовлює особливо потужний вплив на довкілля;

по-друге, подібні кризи спричинилися до багатьох негативних ефектів у житті людини, тобто вони діють за принципом бумеранга, обертаючись своєю дією на самого суб'єкта негативного впливу на екосистеми.

Оскільки антропогенні екологічні кризи зумовлюють різкі соціальні наслідки -- вимирання етносів, політичні трансформації, загрозу глобального омніциду в наші дні, остільки вони становлять непересічний інтерес не лише для екології, а й інших наук, насамперед гуманітарних. Чому людська діяльність, культура загалом, яка винищила людину з неорганічного та органічного світів, стає рушієм протилежної дії: збурення та руйнування цього довкілля, ентропійним чинником для самого суспільства? Ці та їм подібні питання становлять концентри сучасної філософії виживання, пошуку стратегії стійкого розвитку земної цивілізації, коеволюції людини та біосфери.

Концептуальні підходи

У науці не існує більш-менш усталеного розуміння природи антропогенних екокриз, причин їх виникнення, наслідків дії та шляхів подолання. Проте запропоновано чимало плідних концепцій, які дають змогу істотно розширити обрії нашого бачення цієї проблеми. Можна вказати тут на три основні підходи:

1) прагматично-утилітарний;

2) атрибутивно-апріорний;

3) адаптивно-універсальний.

Прагматично-утилітарний. Одним із засадничих підходів до проблеми антропогенних екокриз, котрий нині вже мало ким дискутується, є погляд на науку та техніку як головні чинники неурівноваженості екосистем. Типовою є точка зору, яку чітко сформулював сучасний американський філософ, котрий писав:

"Нинішнє зростання руйнування природи до глобальних масштабів -- це наслідок впливу динамічної техніки й науки, початок яким і поклало західне Середньовіччя".

В основі цього -- наскрізь антропоцентричний, споживацько-грабіжницький погляд на природу, закорінений в іудейсько-християнську, тобто західну традицію.

Тут варто нагадати слова із Святого Письма, на котрі, як правило, посилаються при обґрунтуванні екофобності європейського мислення та дії. Мова йде про книгу Буття, зокрема, творення Богом людини. Сталося це, як відомо, в день шостий:

"Тож сказав Бог: "Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу, і нехай вона панує над рибою морською, над птаством небесним, над скотиною, над усіма дикими звірами й над усіма плазунами, що повзають на землі" (Буття 1: 26). І далі: "Узяв Господь Бог чоловіка й посадив його в Едемському саді порати його й доглядати його".

Таким чином, стверджується, що людина була створена як для панування над навколишнім органічним світом, так і доглядання його, порядкування в ньому. А звідси і витікає руйнівне, споживацьке ставлення європейської культури до природи. Однак екосистеми нищать як високорозвинені спільноти, так і представники традиційних культур -- різним є лише ступінь та величини їхнього впливу. А до кризових наслідків (чи навпаки, рекреактивних) призводить як життєдіяльність носіїв так званої екофобної ментальності (тієї ж іудейсько-християнської традиції), так і екофільної (конфуціанської чи буддистської), для чого варто згадати тотальне витіснення природних ценозів штучними чи в Голландії, чи в Китаї, чи ще деінде.

Атрибутивно-апріорний. Досить поширеною є також точка зору щодо причини антропогенних збурень довкілля як атрибутивних властивостей людини загалом, її архетипових, родових якостей. Інакше кажучи, людина привносить негаразди в природу вже внаслідок того, що вона є самою собою, що вона просто є і що вона не може не нищити довкілля Як зазначає прибічник такого підходу Берд Каллікот, в основі подібних діянь людини лежать такі глибинні засади:

"1) фундаментальне (метафізичне) нерозуміння сутності природи і 2) виключення природи із сфери дії моральних оцінок".

Таким чином, йдеться про своєрідну апріоризацію певних моделей людської поведінки й опредмечення їх у реальній практиці.

Дійсно, в моделях людської поведінки можна знайти такі риси, які здаються чи сприймаються додосвідними і які людина не в змозі і не хоче подолати. Саме до таких, здається, і мало б належати згадане нерозуміння сутності природи і виключення її зі сфери моральної оцінки. Але, якщо йти від протилежного, то чи означає, наприклад, те, що тушканчики не спричиняють подібних екологічних збурень, що вони -- моральні істоти і розуміють природу? Вочевидь, що ні. Тому подібний підхід окреслює, скоріше, гносеологічні та етичні виміри проблеми, але аж ніяк не розкриває справжні причини набутого стану довкілля.

Адаптивно-універсальний. Нарешті, досить міцними здаються позиції прихильників адаптивно-універсального підходу, які пояснюють анатропогенний біосферний ефект особливостями життєдіяльності людини як родової істоти, котра набула специфічного механізму адаптації до довкілля і вже через це не може не впливати на нього. Подібні засади об'єднують учених різної орієнтації та фаху, як наприклад, В. Вернадський, П. Тейяр де Шарден, Е. Майр, Г. Ф. Хрустов, Ф. Айала, Ю. Одум та ін. Йдеться врешті-решт про те, що людина володіє такими засобами та механізмами впливу і осягнення довкілля, котрі неминуче спричиняють у ньому зміни. А це переміщує проблему подолання екологічних криз в іншу площину, а саме: використання своїх адаптивно-універсальних можливостей з регулятивною, стабілізаційною метою.

Адаптивно-універсальний підхід дає змогу включити до кола чинників впливу людини на екосистеми найрізноманітніші прояви її життєдіяльності, ознаки та властивості, а не лише, скажімо, науку та техніку. Тим самим людина постає і як цілісна, і як діяльнісна, і водночас як біосферна істота, котра живе за об'єктивними законами універсуму і реалізовує свої родові потенції. Саме ці особливості відносин людини й біосфери найтіснішою мірою пов'язані з предметним полем і формовтіленнями екологічної культури.

Аксіологічні виміри-антропогенних екокриз

Екологічні кризи, зокрема антропогенного походження, мають два основні аксіологічні виміри: перший визначається тими збуреннями та трансформаціями, котрих зазнають самі екосистеми, другий -- значенням та наслідками таких змін для життя людини, суспільства в цілому. Перший вимір відомий, а ще більше -- зрозумілий незначній кількості людей: професійним екологам, біологам, тобто фахівцям прямого профілю, а також спеціалістам та діячам, котрі спираються на такі знання, враховують чи використовують його (економісти, політики, демографи, будівники та ін.). Другий стає набутком найширшого загалу: спричинені негаразди в довкіллі хвилюють душу і домогосподарки, і космонавта, і віруючих, і атеїстів, багатих і бідних, тобто найрізноманітніші групи та верстви населення. Тому важливо спиратися на об'єктивні, наукові критерії ґенези екологічних криз, їхніх ознак та впливу на біосферу і цивілізацію.

Критерії визначення кризи екосистем такі:

Соціальна критеризація. Найпоширенішим критерієм настання екологічної кризи є соціальний її вимір, той ефект, котрий вона справляє на життя суспільства. Як зазначав визначний еколог і географ Г. Уайт, кризовий стан довкілля відображається у ставленні до нього більшості людей. Якщо громадськість стурбована, що забруднення планети робить її непридатною для життя людини, то екологічна криза має місце; якщо виснажуються земельні угіддя та водні ресурси і постає загроза масового голоду -- то є ознаки екологічної кризи; якщо молоді жінки остерігаються народжувати дітей з огляду на можливе генетичне каліцтво, а мер міста відмовляється надати майданчик для будівництва електростанції з огляду на можливу загрозу від неї -- стан довкілля є небезпечним, у зв'язку з цим звертає увагу на наукові виміри розуміння довкілля, з яких найістотнішими є:

посилення уваги до проміжних систем;

зростаючий інтерес до натиску технічного прогресу на навколишнє середовище загалом;

практичне розуміння єдності багатьох явищ.

Подібним чином міркують і багато інших дослідників; наприклад, Б. Каллікот до ознак екологічної кризи відносить, послідовно: забруднення довкілля, естетичну деградацію природи, перенаселення, вичерпання ресурсів, раптове та масове вимирання рослинних і тваринних видів. Неважко помітити, що одні з ознак справді можуть характеризувати стан екосистем як кризовий (наприклад, вимирання), інші -- відображають соціальні та гуманітарні негаразди і проблеми, які не завжди обов'язково пов'язані з екологічним станом довкілля. Наприклад, потреба в ресурсах більше залежить від економіки та справедливого світового устрою, аніж від їх наявності в тій чи іншій екосистемі. І взагалі, соціальна критеризація екологічних криз ідентифікує їх опосередковано на підставі викликаних ними ефектів у житті людини.

Ресурсно-лімітний критерій. Досить поширеним є також визначення стану довкілля як кризового на підставі оцінки наявності та достатності природних ресурсів, необхідних людині. Подібний ресурсно-лімітний підхід пов'язаний зі ставленням людини до природи немов до якогось сховища, комори, де у відповідних місцях знаходяться потрібні речі і коли ті чи інші "полиці" "легшають" чи спустошуються взагалі, то саме тоді і лунають голоси про екологічну кризу та деградацію довкілля. Фактично ж мова йде про суто людську оцінку придатності довкілля задовольняти власні потреби.

Ресурсно-лімітний підхід багато в чому визначає сучасні теорію та практику стосунків людини з природою, оскільки саме цей вимір постає очевидною ознакою " погіршення" стану довкілля. Потужним збурюючим свідомість людей чинником стали доповіді Римському клубу, котрі зосередили увагу на вичерпанні та нестачі багатьох базових ресурсів. Згодом, однак, виявилося (Б. Скиннер, 1989), що кількість більшості необхідних ресурсів слід переоцінити в більший, на щастя, бік. Загалом, цей критерій засвідчує, скоріше, спроможність людини мудро і раціонально використовувати потенції біосфери, аніж справжній стан її самої чи окремих складників біосфери. Водночас не варто забувати, що саме видобування та використання ресурсів людиною є причиною переважної кількості екологічних криз.