Екологія сільського господарства

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Екологічна економіка сільського господарства

2. Еколого-економічні наслідки екстенсивного ведення сільськогосподарського виробництва

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

В сучасних умовах розвитку продуктивних сил країни - переходу від державного регулювання до ринкової економіки, зміни форм власності на землю, появи нових землекористувачів і корінної перебудови майнових відносин - суттєво зростає значення досліджень зрушень та тенденцій розвитку такого складного і величезного виробничо-територіального утворення як сільське господарство, взаємодії його окремих сфер з навколишнім середовищем, їх впливу на довкілля.

Економічна ефективність та доцільність розвитку агропромислового комплексу визначаються як загальними закономірностями розміщення продуктивних сил, так і залежністю агропромислового виробництва від природно-ресурсного потенціалу території, насамперед, ґрунтів і кліматичних умов, ресурсної бази, потужності аграрно-біологічного потенціалу. Тому економічні і екологічні аспекти формування та розвитку сільського господарства повинні досліджуватись у взаємозв'язку з природно-ресурсним потенціалом території, природокористуванням, його раціоналізацією.

Екстенсивний тип економічного зростання сільськогосподарського виробництва дозволяє швидко освоїти природні ресурси. Але внаслідок того, що використання цих ресурсів при екстенсивному типі йде нераціонально, відбувається швидке виснаження орного шару землі, збільшення розораності територій тощо.

Екстенсивне економічне зростання - це найбільш легкий шлях сільськогосподарського розвитку, але це спричиная ряд негативних еколого-економічних наслідків.

1. Екологічна економіка сільського господарства

Сільське господарство є одним із найвідчутніших чинників впливу на довкілля. Деякі вчені навіть віддають йому першість за рівнем антропогенного навантаження. Це пов'язано насамперед із територіальною поширеністю його ланок, особливо сільськогосподарського виробництва. Крім того, процес відтворення в сільському господарстві тісно пов'язаний з природними процесами. Особливо великий вплив агропромислового комплексу на довкілля спостерігається з екстинсифікацією сільськогосподарського виробництва, а саме: постійним збільшенням розораності території та глибокою оранкою, хімізацією та водною меліорацією цих територій, високою концентрацією виробництва тощо.

Екологічна економіка, - новий розділ екології, в якому вивчаються питання економічної оцінки природних ресурсів, шкоди від забруднення природного середовища, процеси, явища суспільного життя, що викликані нестачею природних ресурсів, величезним зростанням виробництва й забруднення всіх сфер Землі [5,c.33].

Базою екологічної економіки є знання основних екологічних законів, законів розвитку природи й суспільства.

Екологічна економіка сільського господарства вивчає:

характер співвідношення позитивних і негативних змін природних умов, які відбуваються внаслідок впливу сільського господарства;

рівні використання суспільством для сільськогосподарського виробництва природного середовища;

рівень придатності для подальшого використання природних ресурсів, які використовувались в сільському господарстві;

процеси відновлення сільськогосподарських угідь після тривалого використання.

Одним з принципових моментів під час вирішення завдань екологічної економіки є необхідність застосування інтегрованого підходу до збереження й раціонального використання й відтворення природних ресурсів, тобто ресурси повинні розглядатися як єдине ціле в умовах багатостороннього впливу на них людини.

Вдосконалення природокористування є міжгалузевою проблемою, під час вирішення якої мають враховуватися можливості навіть далеких від природи галузей (напр., кібернетики), визначатися альтернативні варіанти і передбачатися досягнення ефекту протягом тривалого періоду [5,c.35].

Основними завданнями екологічної економіки сільського господарства є:

1. Визначення економічного збитку, що наноситься сільському господарству в результаті нераціонального природокористування і величини витрат, необхідних для ліквідації його наслідків.

2. Оцінка абсолютної і відносної ефективності природоохоронних затрат і вибір найбільш ефективних варіантів природоохоронної діяльності та використання природних ресурсів.

3. Розробка економічних методів управління природоохоронною діяльністю, матеріального стимулювання охорони навколишнього середовища.

Але всі ці завдання можна вирішити тільки тоді, коли буде дана правильна економічна оцінка природним ресурсам, які зазнають впливу від сільського господарства - що теж є завданням екологічної економіки. Слід відмітити, що економічна оцінка природних ресурсів - це дуже складна наукова і практична проблема.

Економічним оптимумом якості природного середовища вважається рівень екологічних порушень, який відповідає мінімуму сумарних екологічних затрат, а він досягається тільки в тому разі, коли обраний вид природоохоронних заходів забезпечує максимум перевищення відвернутих економічних збитків над потрібними для цього природоохоронними затратами. Відвернутий екологічний збиток дорівнює різниці між розрахунковими величинами збитку до здійснення природоохоронних заходів і залишкового збитку після здійснення цих заходів [5,c.36].

Протягом багатьох століть людство в своїй діяльності виходило з того уявлення, що природні багатства невичерпні і що можна безмежно розширювати свої “зовнішні межі” в ході перетворення природи. І перші зіткнення з зовнішніми межами - тобто з обмеженістю природних ресурсних можливостей - викликали не економне відношення до природних благ, а, навпаки, намагання “ефективного” їх використання - тобто хижацького їх використання. Наслідки такого відношення до природних ресурсів нині зрозумілі всім, хто хоче це розуміти. Отже, щоб уникнути серйозних нинішніх і віддалених негативних наслідків хижацького відношення до природи, необхідний облік таких наслідків, а він можливий тільки на основі знань ресурсних можливостей, лімітів експлуатації природних ресурсів і свідомого управління природокористуванням з урахуванням цих обмежень.

На початку 70-х років були досліджені деякі аспекти аналізу взаємодії сільськогосподарського виробництва і навколишнього середовища і досліджено вплив забруднення навколишнього середовища і природоохоронної діяльності на сільське господарство. В результаті проведених теоретичних і прикладних досліджень сформувалася нова галузь наукових досліджень - економіка навколишнього середовища. Ці дослідження стали основою для прийняття законів про охорону навколишнього природного середовища з метою створення механізму економіко-екологічного регулювання. Найбільш гострим питанням є поєднання економічних пріоритетів сільськогосподарського виробництва з екологічною переорієнтацією соціально-економічного розвитку, тому що бідність - це головне джерело деградації навколишнього середовища і гальмо на шляху прогресивного розвитку [6,c.45].

2. Еколого-економічні наслідки екстенсивного ведення сільськогосподарського виробництва

Нераціональне сільськогосподарське виробництво завдає навколишньому середовищу взагалі та земельним ресурсам зокрема великої шкоди. Так, у XIX ст. розвиток землеробства в Україні здійснювався екстенсивним шляхом. У результаті маємо найвищу розораність земель в Європі, яка становить 57 відсотків. Сільськогосподарська освоєність території України зросла до 70, а в ряді районів -- і до 90--95 відсотків. У складі сільськогосподарських угідь орні землі нині становлять 79,6 %, тоді як розораність земель у США -- 15,8, у Великобританії, Франції, Німеччині -- 28,1--31,8 %. Найвищу сільськогосподарську освоєність мають землі Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської областей, Поділля. Висока розораність території, мала кількість лісових полезахисних смуг призводять до інтенсивної вітрової ерозії та суховіїв. Так, у Луганській області під лісосмуги відведено близько 1,6 % площі орних земель, у Донецькій -- 1,7 %. У цих областях через високу розораність майже половина земель потерпає від вітрової та водної ерозії. Суховії повторюються в Донбасі в середньому через 2--3 роки [2,c.82].

Використання землі супроводжується перетворенням і зміною основних її природних первісних властивостей, виникненням нових. У сільському господарстві ефективним є перетворення земельних угідь у ріллю. Розорювання площ, раніше покритих трав'яною рослинністю, зрошення в засушливих та осушення боліт у зволожених регіонах, збільшення внаслідок цього площі ріллі сприяє ефективному зростанню виробництва сільськогосподарської продукції і супроводжується глибоким перетворенням навколишнього середовища. Нерідко ці перетворення стають небажаними, виходячи за межі початкових наслідків. В Україні площа ріллі -- 33,3 млн га, або 80% площі сільськогосподарських угідь; 2,2 млн га -- сіножатей (5% сільськогосподарських угідь); 5,2 млн га -- пасовищ (11% сільськогосподарських угідь).

Екстенсивний розвиток сільського господарства, перенасичення посівів дуже природомісткими і грунтовиснажливими сільськогосподарськими культурами, розміщення їх без достатнього врахування природних умов, зведення до мінімуму грунтовідтворювальних сільськогосподарських культур (зернобобових, одно- і багаторічних трав), багаторазовий обробіток землі дуже важкими машинами, що утрамбовують грунт, призвели до його інтенсивного руйнування та деградації [2,c.82].

За 100 років грунти України втратили майже 25 відсотків гумусу. Зростання ж антропогенного навантаження в періоди реалізації політики екстенсифікації сільського господарства не стільки забезпечувало досягнення запланованих світових рівнів урожайності сільськогосподарських культур та продуктивності поголів'я худоби, скільки знижувало родючість земель. Усі чорноземи, які в 30-х роках належали до середньо-гумусних, у 80-х трансформувались в малогумусні, а їх гумусомісткість знизилась з 6--9 до 3--5%. У цілому за i1961--1982 pp. (роки спеціального обстеження грунтів) втрати гумусу були більшими, ніж за 1882--196.1 pp.: у зоні Степу -- в 2,4 раза, Лісостепу -- в 1,65 раза і Полісся -- в 8,4 раза. І якщо така тенденція до зменшення гумусу в грунтах зберігатиметься і надалі, то в недалекому майбутньому Україна може опинитися на порозі гумусового голоду -- великої екологічної катастрофи, і тоді вже ніякі агротехнічні, меліоративні, природоохоронні та організаційно-господарські заходи не зможуть відновити агро-технічного потенціалу землі. Через це проблему відтворення гумусу в грунтах і підвищення їх родючості слід розглядати як найважливішу в народному господарстві України. Інакше наша країна не зможе розраховувати на стабільне нарощування виробництва сільськогосподарської продукції та забезпечення свого населення продуктами харчування [4,c.20].

Низка проблем виникла і в процесі такого напряму розвитку сільського господарства, як меліорація. Головна з них -- це вторинне засолення ґрунтів, що виникає за надмірного зрошення і високого рівня ґрунтових вод. Під засолення потрапила майже половина зрошуваних земель світу. Площі засолених сільськогосподарських угідь України перевищують 1,7 млн га.

Проводячи широкі меліоративні роботи в степу, необхідно враховувати, що новоутворення ґрунтових вод тут відбувається значно швидше, ніж, скажімо, в напівпустелях і пустелях. Приблизно за 10 років рівень ґрунтових вод може досягти критичного стану (1,5--2,5 м від поверхні), спричиняючи засолення. Цей процес посилюється в Україні ще й тому, що південні чорноземи і каштанові ґрунти мають підвищену солонцюватість і лужність на глибині 0,5--1 м.

Із зрошенням пов'язана також проблема раціонального використання води. Головним напрямком є підвищення якості зрошувальних систем; для старих систем коефіцієнт корисної дії -- 0,25--0,35, для нових, збудованих після війни 1941--1945 рр. -- 0,8--0,9. Тому в старих меліоративних системах на шляху від джерела забору води до поливного поля безцільно втрачаються 60--75 % води [2,c.83].

Осушення за принциповою основою протилежне зрошенню. Його проводять на перезволожених землях, лісах, болотах для включення нових територій у сільськогосподарське виробництво. В Україні осушення проводиться в областях Полісся. Але болота -- це важливі екосистеми, які є джерелом ягід, лікарських рослин, медоносів, грибів тощо. Якщо взяти до уваги високу розораність території України, то стане очевидним, наскільки важливі болотні луки для збереження рослинного і тваринного світу України.

Через 25 років після початку проведення осушувальних меліорацій земель в Україні виникли небезпечні екологічні зміни водного балансу території та порушення режиму підземних вод, небажані зміни в гідроекологічному режимі з частими катастрофічними повенями, посилилися процеси деградації ґрунтів і зменшення продуктивності сільськогосподарських угідь.

Уздовж меліоративних систем знижується рівень ґрунтових вод. Зони впливу меліоративних систем не стабілізуються в часі, а постійно збільшуються, перекриваючи одна одну. Між річками Полісся України не залишилося великих болотних масивів, які підтримували б рівні ґрунтових вод на сусідніх водоймах, не даючи їм опускатися далеко за межі оптимального залягання [2,c.84].

Зниження ґрунтових вод призвело до збільшення кількості посушливих днів, зменшення вологості повітря, а це своєю чергою обумовило зменшення продуктивної вологи і зниження урожайності в середньому від 20 до 70 %.

У зоні Полісся зникли річки, що живилися ґрунтовими водами, тоді як річки, що живляться підземними водами, збільшили свою водність. Випрямлення малих річок супроводжується частими повенями, які призводять до змиву й розмиву ґрунтів, підтоплення й заболочення низки меліоративних систем, руйнування берегів. Зниження рівня ґрунтових вод та зміна у зв'язку з цим відміток місцевих базисів посилила ерозію земель (змивання ґрунтів, вітрова ерозія тощо). На рівнинних торфосховищах через зниження вологи виділяється велика кількість тепла, спричиняючи самозапалювання. В Українському Поліссі недобір урожаю на прилеглих до осушувальних систем суходолах становить не менш як 25 %, а вплив осушувальних систем сягає 2--2,5 км, тобто перевищує площу осушеного болота; відтак отримана на осушеній площі продукція практично дорівнює недоборові на прилеглих землях. Тому вчені ставлять питання про повернення ґрунтів, де погіршилась якість, у попередній болотний режим і радять використати досвід інших країн, зокрема Нідерландів, де осушення боліт визнано неефективним і багато з них повертаються в попереднє становище. У ряді країн осушення боліт як цінних екосистем заборонено законодавством [1,c.25].

Ще один напрям взаємодії сільського господарства з довкіллям -- це вивіз родючої частини ґрунту разом з урожаєм. В Україні корені цукрових буряків, що надходять на переробку, містять у загальній масі 15--16 % ґрунту. Повернення накопиченого на цукрових заводах ґрунту -- один з важливих засобів раціонального використання земель у сільському господарстві.

Серйозні проблеми виникають і через функціонування тваринницьких комплексів. В Україні до початку 90-х років ХХ століття було близько 45 тис. ферм і комплексів тваринництва. Річний вихід гною тут становив близько 900 млн м3: у ньому вміст азоту складав 1,5 млн т, не менш 10 % якого надходить у природні водойми. Особливої уваги потребують великі тваринницькі комплекси.

Не уникла екологічних проблем і переробна ланка АПК. Велика кількість переробних підприємств цукрової, молочної, м'ясної, олійної, овочевої промисловості позбавлена елементарних очисних споруд. Устаткування й технологія застаріли. Значне поширення їх на території України веде до забруднення атмосфери, малих річок, озер, куди скидаються відходи.

Ефективне й екологобезпечне використання біокліматичного потенціалу та природної родючості земель є визначальним стратегічним чинником виробничої діяльності людини в сучасному світі. Очевидно, що площа земельних ресурсів, а особливо сільськогосподарських угідь, не збільшується, а швидше навпаки -- зменшується. Родючість земель легше втратити, ніж відновити. До того ж останнє потребує значних зусиль, коштів, ресурсів, часу [3,c.18].

Отже, неправильна система природокористування в сільськогосподарському виробництві стала причиною зниження відтворювальної здатності біосфери, продуктивності землі та економічної ефективності використання природно-ресурсного потенціалу.

ВИСНОВКИ

Сільське господарство України - найбільш природомістка галузь, що має могутній природно-ресурсний потенціал, який включає 41,84 млн. гектарів сільськогосподарських угідь (69,3 відсотка території України), в тому числі 33,19 млн. гектарів ріллі (55 відсотків), 7,63 млн. гектарів природних кормових угідь - сіножатей і пасовищ (12,6 відсотка). У сільськогосподарському виробництві щороку використовується понад 10,9 млрд. куб. метрів води, або 36,4 відсотка її загального споживання. В розрахунку на одного мешканця припадає 0,82 гектара сільськогосподарських угідь, у тому числі 0,65 гектара ріллі, тоді як у середньому по Європі ці показники становлять відповідно 0,44 і 0,25 гектара. Розораність сільськогосподарських угідь досягла 72 відсотків, а в ряді регіонів перевищує 88 відсотків. До обробітку залучені малопродуктивні угіддя, включаючи прируслові луки і пасовища та схилові землі. Якщо Україна в Європі займає 5,7 відсотка території, то її сільськогосподарські угіддя - 18,9 відсотка, а рілля - 26,9 відсотка. Ефективність використання земель в Україні значно нижча, ніж у середньому по Європі.

Основними причинами низької віддачі земельного потенціалу в Україні є безгосподарне ставлення до землі, тривала відсутність реального власника, помилкова стратегія максимального залучення земель до обробітку, недосконалі техніка і технологія обробітку землі та виробництва сільськогосподарської продукції, невиважена цінова політика, недотримання науково обгрунтованих систем ведення землеробства і, зокрема, повсюдне недотримання сівозмін, внесення недостатньої кількості органічних добрив, низький науково-технічний рівень проектування, будівництва та експлуатації меліоративних систем, недосконала система використання і внесення мінеральних добрив та невиконання природоохоронних, комплексно-меліоративних, протиерозійних та інших заходів.

Якісний стан земельного фонду постійно погіршується. В окремих районах, де проведено осушення земель, відбувається неконтрольоване зниження рівня грунтових вод, зменшення потужності органічної маси, а в районах зрошення - підтоплення і засолення грунтів, деградація чорноземів, що призвело до негативних екологічних наслідків у районах Полісся та на півдні України. Нині 14,8 відсотка загальної площі поливних земель піддаються еродуванню, 1,5 відсотка - перезволоженню, понад 4 відсотки є солонцюваті та засолені. Збільшення мінералізації грунтових вод загрожує вторинним засоленням земель. Майже на всіх землях спостерігається неухильне зниження вмісту гумусу в грунтах. Тільки за 20 років (з 1961 року по 1981 рік) середній вміст гумусу в грунтах України знизився з 3,5 до 3,2 відсотка.

Екстенсивний розвиток сільського господарства призводить до значних і різноманітних змін ґрунтів. Серйозними екологічними проблемами є: засолення і заболочення ґрунтів, підтоплення й підняття рівня ґрунтових вод у межах міст і населених пунктів, перезволоження земель, забруднення ґрунтів. Прогресуючий розвиток перерахованих вище процесів в останні роки призводить до скорочення площ найбільш цінних ґрунтів, зменшення рівня родючості всього ґрунтового покриву, значного зниження екологічних функцій ґрунтів, скорочення біорізноманітності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Бавровська Н.М. Проблеми раціонального використання і охорони земельних ресурсів в період реформування земельних відносин // Матеріали Міжнар. науково-практичної конф. “Актуальні питання розвитку земельної реформи в Україні: стан та перспективи”. - Херсон, 2003.

Екологія. Підручник/ С.І. Дорогунцов, К.Ф. Коценко, М.А. Хвесик та ін. -- К.: КНЕУ, 2005. -- 371 с.

Курильців Р.М. Принципи формування механізму раціонального використання і охорони земель в умовах нових земельних відносин // Вісник Львівського державного аграрного університету: Економіка АПК. - 2004. - № 11.

Проскуріна Н.М. Економічне обґрунтування витрат на відновлення і підвищення ґрунтової родючості // Держава та регіони. Серія: Економіка та підприємництво. - 2003. - № 4.

Харламова А.О. Бізнес та екологія: можливості компромісу // Економіка природокористування і охорони довкілля: Зб. наук. пр. - К.: РВПС України НАН України, 2005.

Хвесик М.А., Степчин М.В., Кулаковський Ю.П., Мосійчук Ю.А., Кулик Ю.О. Природно-ресурсний потенціал в системі нових економічних відносин: проблеми раціонального використання, охорони та відтворення // Матер. наук. практ. конф. ІІ Міжнародного Водного Форуму “АКВА Украина. - 2004”. - К.: Укр. вод асоц. - 2004.