Стильова багатогранність у творах сучасних українських композиторів

Размещено на http://www.allbest.ru/

СТИЛЬОВА БАГАТОГРАННІСТЬ У ТВОРАХ СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ

Софія ГРОЗАН, студентка II курсу першого (бакалаврського) рівня вищої освіти факультету педагогіки, психології та мистецтв Центральноукраїнського державного педагогічного університету

імені Володимира Винниченка

Науковий керівник, кандидат педагогічних наук, доцент

Кулікова С.В.

Анотація

У статті на основі аналізу науково-педагогічної літератури автор робить спробу розкрити стильову багатогранність у творах сучасних українських композиторів Л. Колодуба, І. Щербакова, І. Карабиця. Характерними стильовими рисами сучасного українського музичного мистецтва є акцентуація фольклорного та етнокультурного вимірів; трансформація музичних форм і жанрів; тяжіння музичних інтонацій до концентрації символічних, змістоутворювальних структур; джазова імпровізаційність, залучення найновіших засобів музичної виразності.

Ключові слова: сучасне українське музичне мистецтво, стиль, жанр, стильові напрями.

Невід'ємною складовою культури України є величезний пласт музичного мистецтва, унікальність, самобутність та безмежність якого привертають увагу широкого кола дослідників як з боку критиків, музикознавців, так і пересічного слухача.

Науково-технічний прогрес, індустріалізація та урбанізація суспільства, виникнення електронних технічних засобів збереження і передачі музичної інформації привели до суттєвого оновлення композиторської мови, її жанрово-стильових аспектів. Розвиток творчості вітчизняних композиторів відзначається інтеграційними процесами, освоєнням новітніх досягнень світового музичного мистецтва, перейняттям інновацій у національну музику, що дає змогу збагатити існуючі в ній жанри і стилі. Творчий процес сучасних українських композиторів сповнений експериментами та інноваційними пошуками щодо стилю, жанру, формоутворення, засобів музичної виразності.

Аналіз досліджень і публікацій. Розвиток творчості вітчизняних композиторів відзначається інтеграційними процесами, освоєнням новітніх досягнень світового музичного мистецтва, перейняттям інновацій у національну музику, що дає змогу збагатити існуючі в ній жанри і стилі. Творчий процес сучасних українських композиторів сповнений експериментами та інноваційними пошуками щодо стилю, жанру, формоутворення, засобів музичної виразності.

Різноманітні аспекти взаємодії жанру та стилю досліджувались такими науковцями як: Н. Василенко-Несіна, В. Іонов, О. Козаренко, С. Коробецька, М. Михайлов, Є. Назайкинський, Л. Паньків, О. Самойленко, А. Сохор та ін.; інноваційні процеси висвітлені у роботах О. Берегової, Т. Пістунової, Г. Постой, І. Савчука, А. Сташевського, О. Філатової та ін.

Дослідженню композиторської поетики окремих вітчизняних композиторів присвячені дослідження А. Антонюк, В. Бєлікової, М. Гордійчука, О. Гуркової, А. Карпенко, Т. Кривицької та ін. Особливості фортепіанних творів українських композиторів висвітлені у роботах Н. Василенко-Несіної, О. Копелюка, Л. Паньків, Т. Омельченко, І. Савчука, Л. Свірідовської та ін. Аналіз симфонічної та камерно-вокальної музики представлені у роботах А. Асатурян, Н. Бабинець, О. Баланко, Л. Горелік, А. Карпенко та ін.

Мета статті - розкрити стильову багатогранність у творчості сучасних українських композиторів Л. Колодуба, І. Щербакова, І. Карабиця.

Виклад основного матеріалу дослідження

З другої половини ХХ століття в українському музичному мистецтві відбувається значний розвиток: збагачення засобів виразності, розширення жанрової системи, застосування композиторами новітніх засобів виразності (акустичних ефектів, шумів, звуків природи). На думку Н. Герасимової-Персидської, намагання відповідати запитам суспільства сьогодення, запроваджувати всі можливості новітньої музичної техніки і технологій, зберігати українську неповторність - це основні чинники, що характеризують особливі прикмети почерку більшості сучасних композиторів.

Аналіз стильових особливостей творчості композиторів України другої половини ХХ - початку XXI століть дає підстави стверджувати, що в українській музичній культурі цього періоду спостерігається співіснування і навіть накладення декількох стильових моделей з використанням в новій формі якісних характеристик музичних стильових надбань попередніх поколінь композиторів. Українські митці звернулись до забутих у попередні роки народних джерел, морально-етичних цінностей, серед яких одне з провідних місць належить свободі творчості, прагненню до експериментування та розширення стильових канонів. Завдяки мистецькому нонконформізму, опорі на традиції та пошукам індивідуального стилю, вільному мисленню в національній культурі спостерігається динамічний розвиток, який, починаючи з 80-х років ХХ сторіччя, призводить до оновлення філософсько-мистецького сприйняття [3].

Серед стильових і стилістичних тенденцій музикознавці вказують на наявність: відродження на новому рівні фольклорної хвилі; оновлення неокласичної хвилі в складних жанрових синтезуваннях барочних, класичних і сучасних форм, в методах полістилістики і колажу; експериментаторства в галузі техніки композиторського письма [6].

У жанровій сфері найбільш помітними є тенденції: камернізації жанрів симфонії, опери, кантати; синтезування жанрів симфонії і концерту; злиття жанрів романсу і пісні; циклізації у камерно-вокальній музиці; принципу монодрами в жанрі опери; пісенності як головного музично-драматургічного фактору; розвитку масових жанрів, рок- і поп-музики тощо [6].

О. Берегова звертає увагу на те, що друга половина 80-х - 90-ті роки ХХ ст. - це період історичного зламу, визначних суспільних змін: розпад Радянського Союзу і народження незалежної Української держави. Час заперечення ідеологічних пріоритетів попередньої доби, що вирізнявся сплеском національного відродження, розширенням вектору творчих шукань: «пожвавлюється культурно-громадське життя: оновлюється й збагачується репертуар театрально-концертних організацій, традиційні огляди музичної творчості втрачають номенклатурно-офіційний характер, на зміну їм приходять численні музичні фестивалі» [2, с. 54].

На думку дослідників (В. Бєлікова, О. Гуркова, О. Берегова, О. Чеботаренко) характерною рисою сучасної української музики є стилізація елементів гармонічного ладоутворення, формування ритму, фактури, тематизму, різних виконавських прийомів, взаємопроникнення напрямків (фольклорного - естрадного і джазового - камерно-академічного) і створенні на цій основі нових стильових напрямів музики. Різноманітні композиторські пошуки нетрадиційних засобів музичного вираження за рахунок впровадження різних постмодерністичних технік композиції підкоряються ідеї нового світогляду, відрізняються глибиною філософського втілення. Це все дає підстави вважати сучасну українську музику художнім феноменом, що є невід'ємною частиною світової музичної культури.

Самобутня та багатопланова творчість Л. Колодуба презентує сучасну українську музичну культуру як в Україні, так і за її межами. Авторський стиль композитора сформувався під впливом як національної української (харківської школи), так і російської композиторської школи (кучкісти, І. Стравинський), і відображає стильові тенденції свого часу (зокрема, неофольклоризм). У творчості композитора яскраво виділяється національна складова, що передусім проявляється переосмисленням автором фольклорного першоджерела. Серед індивідуальних рис творчості Л. Колодуба можна виділити такі: опора на український фольклор; пріоритет оркестрового жанру; колоритність інструментування, в якому домінуючу роль надано духовим та ударним інструментам; програмність, що переважно пов'язана із національним фольклором, історією. Для стилю Л. Колодуба неможливо встановити чіткої межі між авторським, національним чи індивідуальним. Всі ці складники взаємодіють у творчості митця гармонійно і нероздільно. Але відмінною рисою творчості Л. Колодуба є стильова гра або полістилістика Зокрема, у його «Гумористичній кадрилі» для туби і фортепіано (1973, друга версія - для туби і оркестру 1984) це виявляється у зверненні до класицистського французького танцювального жанру кінця XVTII століття. Цей твір є зразком програмного типу концертності (про що свідчить назва твору) та концертності із переважанням сольного начала. Елемент гри відображений у п'єсі в театральності - особлива подача доброзичливого гумору. Слід відзначити, що така тенденція втілиться Л. Колодубом й у наступних творах - «Симфонії у стилі бароко» № 3 (1980), «Гуморесці» для тромбона і фортепіано (1989), Симфонії № 6 («C-dur та А. Шенберг», 1999) та сюїті для камерного оркестру «Турівські пісні» (1992). Гумористичним шрихом стає трактування незграбності, неповороткості туби з її, наче неможливою, віртуозною технікою і легкістю виконання, а танцювальність (жанрова модель кадрилі) сприяє подоланню таких надто складних перепон. композитор щербаков музичне мистецтво

Отже, звернення Л. Колодуба до класицистського французького танцювального жанру кінця XVIII століття, рондоподібної форми, джазових інтонацій у партії фортепіано, пісенно-танцювальних інтонацій у партії туби стали яскравими ознаками стильової гри [3].

Для творчості іншого сучасного українського композитора Ігора Щербакова однією з найулюбленіших стала неоромантична стильова модель. Цю особливість дослідники виділили як одну зі сталих стильових ознак творчості композитора. Ігор Щербаков належить до генерації сучасних українських композиторів, чия творчість і духовна спрямованість сформували обличчя української музики кінця ХХ - початку ХХІ століть.

Творчість І. Щербакова періоду кінця 1980-1990-х років представлена оперною і оперно-ораторіальною, симфонічною, хоровою, камерною музикою. Практична вся камерна музика згаданого періоду неоромантична. «Канцона» для двох скрипок писалася І. Щербаковим упродовж 1998 року спеціально для участі в фестивалі «Музичні салони» в Банській Бистриці (Словаччина, 1999) скрипалів Ігоря Андрієвського та Ніни Андрієвської, котрим композитор потім і присвятив твір. Долю «Канцони» можна вважати щасливою, адже п'єса була не лише виконана, а й видана видавництвом «CarlFisher Publishing House» (NY).

І. Щербаков обирає для камерно-інструментальної п'єси нетрадиційну форму. Замість «звичної» тричастинної форми, форм рондо чи варіації, або контрастно-складової форми, митець звертається до сонатного allegro із скороченою репризою. Але сонатне allegro подається у «зменшеному», мініатюрному варіанті, ніби виправдуючи жанр камерної музики. Мініатюризм виявляється у компактності твору (149 тактів), лаконічності, чіткості і філігранності розділів форми, дуетному складі виконавців тощо. Попри це композитор використовує ще один засіб неоромантизму - конфліктний початок, притаманний конфліктно-драматичному типу симфонізму. Таким чином, лірична образність, зосередженість на певному медитативно- філософському стані характеризують внутрішній світ людини, а конфліктно-драматичне начало уособлює зовнішній світ людини, що є порушником ліричної ідилії, душевної рівноваги [3].

«Ліричні сцени» для скрипки і фортепіано (1970) відомого українського композитора Івана Карабиця привертають увагу яскравою лірико-романтичною спрямованістю та жанром. Одразу ж на думку спадає визначення жанру опери П. І. Чайковського «Євгеній Онєгін». Можливо, цим композитор хотів відзначити особливу роль театральності, сценічності у творі, де скрипка і фортепіано - ніби два актори, що розкривають свою сценічну майстерність гри упродовж чотирьох контрастних мініатюр. З іншого боку, «ліричність» підкреслює неоромантичні тенденції творчості композитора.

Деякі музикознавці (М. Копиця, Г. Єрмакова) відносять «Ліричні сцени» до періоду тотального захоплення композитором сучасною композиторською технікою - додекафонією. Дійсно, твір більшою мірою є додекафонним. За структурою чотиричастинний: І - Moderato capriccioso, II - Andante rubato, III - Allegretto, IV - Andante espressivo.

«Ліричні сцени» для скрипки та фортепіано Івана Карабиця є вагомим віртуозним, змістовним, багатоманітним із точки зору використання композиторських технік твором. Тут автор застосовує і тип побудови - театральні сцени (звідси і картинність циклу), і діалогічність викладення матеріалу; ансамблеву концертність (скрипка і фортепіано) та стильові алюзії до різних епох - бароко, романтизму, сучасності. А ліричне «як особливий спосіб художнього переосмислення» та як вияв неоромантичних тенденцій у творі виявилося на рівні чуттєво-емоційних станів акторів-виконавців як відображення авторського «Я» композитора; у діалогічній природі партій скрипки і фортепіано і, водночас, у монолозі духовних світів акторів-виконавців як уособлення автобіографічності; у подібності до людського тембру голосу в звучанні інструментів (розмовність, речитація); у лаконічному висловлюванні; у принципі розгортання музичного матеріалу - градації експресивного і лірично-елегійного джерел та ін. [3]

Аналіз композиторської творчості І. Карабиця виявив з одного боку, опору на жанрово-стильові традиції минулих поколінь; з іншого - намагання творчо переосмислити і втілити неокласичні, неофольклорні, необарокові, неоромантичні, неоімпресіоністичні та інші стильові моделі, які в різних комбінаціях та у своєму синтезі стали показником постмодерного світогляду. Творчість композитора за своєю сутністю є новаторською, філософськи заглибленою, національно визначеною [5].

Висновки та перспективи подальших пошуків у напрямі дослідження

Отже, можемо зробити висновок, що характерними стильовими рисами сучасного музичного мистецтва є акцентуація фольклорного та етнокультурного вимірів; трансформація музичних форм і жанрів; тяжіння музичних інтонацій до концентрації символічних, змістоутворювальних структур; джазова імпровізаційність, залучення найновіших засобів музичної виразності.

На основі аналізу наукової літератури можна говорити про постійне формування нової системи виконавських виражальних засобів, що відбувається на перетині трьох основних векторів стилеутворення: продовження національної традиції виконавства; тенденції оновлення композиторського письма; поєднання різних стилістичних засад.

Список використаних джерел

1. Бєлікова В. В. Історія української музики: навчальний посібник / В. В. Бєлікова. - МОНМС України. - Кривий Ріг: Видавничий дім, 2011. - 468 с.

2. Берегова О. Інтегративні процеси в музичній культурі України ХХ - ХХІ століть / О. Берегова. - Київ: Інститут культурології НАМ України, 2013. - 232 с.

3. Верхогляд-Канібор А. Жанрово-стильові новації у творчості сучасних українських композиторів / А. Верхогляд-Канібор. - КДПУ. - Кривий Ріг, 2018. - 109 с.

4. Герасимова-Персидская Н. Музыка. Время. Пространство / Н. Герасимова-Персидская [под ред. І. Тукової]. - Київ: Дух і літера, 2012. - 408 с.

5. Гуркова О. Творчість І. Карабиця у контексті жанрово-стильових тенденцій в українській музиці останньої третини ХХ століття: дис..канд. мистецтвознавства: 17.00.03 / О. Гуркова. - НМАУ ім. І. П. Чайковського. - К., 2016. - 338 с.

6. Історія української радянської музики. Учбовий посібник [редкол.: О. С. Зінькевич, І. Ф. Ляшенко та ін.]. - К.: Музична Україна, 1990. - 294 с.

7. Северинова М. Ю. Художньо-світоглядні традиції у творчості українських композиторів 80 - 90-х років ХХ ст.: автореферат дис... канд. мистецтвознавства: 17.00.01 / М. Ю. Северинова. - Київ. нац. ун-т культури і мистецтв. - Київ, 2002. - 20 с.

Размещено на Allbest.ru