Людина-інтелектуал-громадянин у трактуванні української та польської еміграції на сторінках "Культури" Є. Ґедройця

Нахлік Олеся Степанівна, кандидат філологічних наук,

Львівський національний університет ім. І. Франка

Анотація. У статті висвітлено точки зору, міркування та дискусії українських й польських емігрантів з середовища згуртованого довкола паризького часопису “Культура" Єжи Ґедройця про складну екзистенцію людини-інтелектула(митця)-громадянина в радянському тоталітарному суспільстві, деформацію літератури (ширше - культури) до засобу пропаганди ідеології, втрату цілими народами духовних і ціннісних орієнтирів.

Ключові слова: тоталітаризм, людина, митець, література.

Ми ще ніколи не були собою,

Не підіймали стяга на морях,

Ні по чужих невиданих краях,

Де квіти квітнуть барвою новою.

Ми без'язикі, безіменні ми -

німа вода холодного свічада,

Слизький туман. Ми привидів громада,

Що непомітно ходить між людьми.

М. Рильський

Осмислення та детальний аналіз у спогадах, статтях, дискусіях, художніх текстах механізмів усунення в радянській людині усього людського стали одними з найчастіше обговорюваних проблем польськими та українськими емігрантами на сторінках часопису “Культура” Єжи Ґедрой- ця впродовж усієї історії його існування. Однак, попри велику кількість цікавого та маловідомого для українських дослідників матеріалу, у вітчизняному літературознавстві на сьогодні існують лише поодинокі статті О. Астаф'єва, О. Морозової, О. Охріменко, Ю. Поліковської та дисертаційне дослідження О. Вознюк, які почасти торкаються означеної проблематики. Сучасний період розвитку української інтелектуальної думки характеризує активізація роздумів над тоталітаризмом як певним способом мислення, існування, спокуси меншої відповідальності та шляхами подолання постколоніальних травм, що уможливлює лише прискіпливий погляд на власне минуле. Процес вихолощення радянською тоталітарною машиною усього, що є основою людської сутності окремої людини, а сукупно становить фундамент існування здорового суспільства - гідності, чесності, відповідальності, вражає своїми масштабами і наслідками, які, без сумніву, й досі гостро відчутні на пострадянських теренах. Отож, зважаючи на актуальність відновлення спотвореної радянським режимом історичної пам'яті та відсутність ґрунтовних досліджень цієї проблематики, метою розвідки став аналіз добірки текстів, опублікованих впродовж першого десятиліття існування часопису “Культура”, які оприявнюють трактування буття радянської людини тими, кого в більшій чи меншій мірі торкнулась радянська репресивна машина та пропаганда в 1930-х рр., які після еміграції за “залізну завісу”, а згодом розвінчання у радянських республіках культу Сталіна, отримали змогу переглянути, розширити або ж підтвердити власні розмисли і висновки.

Процитований як епіграф вірш під назвою “Ми без'язикі, безіменні ми” Максима Рильського зі збірки “Гомін і відгомін”, що вийшла друком у радянському державному видавництві 1929 р., згодом не увійшов до київського десятитомника його творчості. Адже, якщо ще партійна цензура і критика 1920-х рр. сприймали його як бадьору оду народному післяреволюційному відродженню після багаторічного царського гніту, то пізніші цензори, безумовно, відчули у ньому закодований зміст - передчуття або ж навіть гірке констатування продовження знищення людської сутності тих, хто опинився у жорнах тоталітарного радянського режиму. Способи цього знищення були різними - від фізичного вбивства до духової смерті. Різним був також шлях, який довелось пройти кожному, хто пережив/не пережив, а відтак зрадив/зламався, повірив або ж вдав, що повірив, відкинув/вистояв впродовж не одного десятиліття у цій боротьбі з багатоликим тоталітарним монстром. Максимальну абсурдність збудованого радянською системою світу найбільш вдало, на наш погляд, ілюструють опубліковані “Культурою” (№ 7 за 1948 р.) спогади Юзефа Чапського, промовисто названі “За слово”, де він переказує історію одного з в'язнів совєтського табору. Щоранку на світанку, в лютий мороз, виголоднілі вони йшли, щоб рубати дерево. Йшли шеренгою, втоптаною в снігу стежиною. Керуючий ними червоноармієць перед вирушенням колони повертався до довгого ряду в'язнів і голосно промовляв: “Крок вправо, крок вліво - куля в лоба, а тепер - співайте. І тоді, - пише Чапський, - шеренга в'язнів знову вкотре мусила співати ту ж пісню, яку я сам тисячі разів чув у хриплому табірному радіо: Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человекI” Тут і далі переклад цитат з польської мови авторки статті.* [4, c. 9]. Отож, йшлося не лише про відбування покарання шляхом фізичних знущань, але й про тотальну індок- тринацію, здійснювану навіть з тими, хто навряд чи повертався з сибірських снігів. “Згадується мені, - писав далі Чапський, - глухе село в совєт- ській Мордовії, де в хатах не було чоловіків, лише самі жінки й діти. На запитання, де чоловіки, батьки, мені відповідали, що “їх забрали”, а коли ж хтось питав “за що”, матері чи дружини відповідали стиха “за слово”. Залишаючи Совєтську Росію я отримав почуття недихаючої, стиснутої атмосфери не тому, що там померли з голоду чи були закатовані дуже близькі мені люди, що загинули там сотні тисяч земляків, а тому, що це була країна мовчанки” [4, c. 9]. Ці спогади польський інтелектуал наводить у контексті розмислів над текстом відомого польського прозаїка Анджея Бобковського “Прощання” (“Pozegnanie”) опублікованим на сторінках часопису Є. Ґедройця дещо раніше. У ньому Бобковський з гіркотою вказує на нікчемність Заходу, фальш і поверховість, які ховаються за гордим фасадом понять “цивілізація Заходу” і “християнська цивілізація”. На що Чапський іронічно зауважує, що якщо б автор цього есею захотів видати подібний за змістом, однак з критикою радянської системи в країні “щасливого Радянського Союзу, то ще перед його публікацією, помандрував би як “злісний фашист” дуже далеко... за “слово” [4, c. 9]. Натомість, слушно додає він, принциповою відмінністю Заходу є усвідомлення необхідності критичних суджень, скерованих супроти себе, готовність до дискусії і прийняття інших точок зору. У Радянському Союзі ж лише монолітна пропаганда могла бути запорукою тривалого існування системи. При цьому відбувалась примітивізація духового життя людини, ба навіть - культивування такого примітивізму шляхом “усунення з мистецтва і духової діяльності взагалі усіх проблем за винятком рецептів на конкретну поведінку на сьогодні і можливо на завтра (не завжди)” [16, c. 18] стверджує Юрій Шерех у статті “Захід є Заходом, а Схід є Сходом” (№ 11 за 1953 р.). У різних частинах СРСР її було проведено у різні періоди. В Україні цей процес закінчився приблизно у 1933 р., а головним його методом було “фізичне знищення духових вершин народу” [16, c. 18]. Докладний опис з довоєнного життя на східних теренах Радянської України, аналіз літературного життя Харкова й фальсифікованих процесів проти української інтелігенції, знаходимо у статті-спогадах “У залізному персні” (№5 за 1950 р.) Миколи Глобенка, який дописував до “Культури” під псевдонімом М. Слобожанин. Авторові статті вдалося влучно передати паралельне існування двох “реальностей” - з одного боку світ тих, хто як глядач чи слухач радіотрансляції споглядав “дійство”, яким був судовий процес над “ворогами народу”, і світом “звинувачених” у “буржуазному націоналізмі”, тих, кого змушували зізнаватись навіть “не у діях, а в розмовах, думках, мріях...” [14, с. 34], чиє кожне слово на фоні розмов про масштабне “роз- куркулення” набирало трагічного звучання. Продовженням розмислів над українським інтелектуальним життям була стаття Шереха (№ 1, за 1951) про Харків, а власне - кілька Харковів: Харків Квітки-Основ'яненка, зрусифікований Харків, третій Харків як столицю УНР, місто Хвильового і Вапліте, театру Л. Курбаса, осередку відродження української інтелектуальної думки та культури. І зрештою - про закатований Харків. Один вирок йому було винесений публічно - перенесенням столиці до Києва, а інший реалізований тихцем вночі - знищенням могил Блакитного, Скрипника, Хвильового: “Третій Харків з такою пристрастю і чуттєвістю, з такою силою і так по-людськи, так гордо і лірично оспіваний Хвильовим, був похований. Без некрологів, без надмогильних промов. Серед могильної мовчанки, серед гекатомб замучених, розстріляних, виморених голодом” [15, c. 14]. Цей змальований Харків був, без сумніву, образом не лише окремого міста з трагічною долею, а образом усієї тогочасної України. А хто залишився? - ставить риторичне запитання Шерех, адже всіх розстріляти неможливо. Залишились свідомі бунтівники чи лише стадо слухняних громадян нового режиму? Український дослідник стверджує, що у 1940-х рр. вже виросло ціле покоління молоді, яке є самітниками, не ставить запитань собі і боїться запитань від інших. Покоління, яке виросло в тотальній нестачі щирості, а тому, рятуючись, втікає у шаблон: “Слимакоподібне духовне життя і механізування суспільного життя витворили замінники почуттів. Однак з цього народжується почуття фальші. За гарними й абсолютно скомпрометованими словами про чистоту, любов і дружбу ховається пустка, ховається жорстокість, казарми і бруд. Так з'являється нігілізм совєтської молоді” [15, c. 10]. На той-таки цілковитий нігілізм, однак у мистецькому житті, звертає увагу Чеслав Мілош - польський письменник, автор відомого дослідження “Поневолений розум” про колабораціонізм інтелектуалів з тоталітарним режимом. У роздумах (№ 6 за 1951 р.) він переконує у неможливості співіснування поезії й діалектики, позаяк визнання особливої ролі мистецтва “загрожувало б системі абсолютним переворотом. Зображення у мистецтві явищ так, як їх бачиш, а не так, як їх слід зобразити, знищило би цілий ряд інститутів, схованих за димовою завісою” [12, c. 37]. Під “димовою завісою” польський інтелектуал має на увазі величезну кількість віршів, фільмів, романів тощо, які з позиції діалектики оспівують розмах будівництва й роботи шахт, фабрик Сибіру як важливих складових перемоги революції. Ці позірно естетичні проблеми пов'язані з долями мільйонів людей, адже мистецтво стає тією “димовою завісою”, що приховує гігантську працю за допомогою найжорстокіших методів: “Мистецький нігілізм починається з того, що художнику забороняють намалювати дерево, бо яка мета малювання дерева? Схоплення на полотні форм і кольорів матерії? Цього замало. Натомість він може намалювати ідеальне дерево і назвати картину “Яблуня Мічуріна”. Кінцевою зупинкою нігілізму є людина позбавлена конкретності, людина “декларативна” [12, c. 37]. Висновок Мілоша у певний спосіб доповнює Шерех вважаючи, одначе, що якраз суть системи СРСР, яка полягає “у відсутності індивідуального підходу, на трактуванні усіх механічним способом, як істот, позбавлених індивідуальності” [15, 5] стане безпосередньою причиною її розпаду. Попри те, що дарма шукати в душі совєтської людини складних моральних проблем, помилково теж вважати, що вони їй взагалі чужі й невластиві. Йдеться про притаманну людині ієрархію потреб, з огляду на яку не можна говорити про відсутність в СРСР моралі, а слід розуміти, що вона там існує “більше як рефлекс і інстинкт, аніж як проблема” [16, c. 22-23].

Про роль поетів у суспільному житті, доцільність висловлення ними своєї громадянської позиції, на сторінках “Культури” розгорілась окрема дискусія. Юзеф Лободовський у статті “Цього разу захищаючи поетів” (№ 12 за 1951 р.) полемізує з Вітольдом Ґомбровичем (есей “Проти поетів”) та публіцистом Каролем Збишевським, який стверджував, що “поети на цю суперечку ліків не знайдуть” [8, c. 112] (про польсько-українські справи) і доводив неприпустимість втручання поетів у політичні справи. За словами Лободов- ського, “Перший (Збишевський - О. Н.) не має наміру нищити поетів, навпаки - дуже їх цінує, однак прагне прив'язати їх на ліричній галявині: нехай пасуться на квітках і не втручаються в серйозні речі, exemplum політика; другий (Ґомбрович - О. Н.) переконує в органічній нездатності поетів вийти поза зачароване коло самозахоплення і категорично пророкує, що “ніщо ніколи в них не зміниться” [8, c. 118]. До ствердження, що власне поети, попри скептицизм деяких критиків, впливали на реальність, оскільки мали чітке історичне бачення, Лободовський додає важливе міркування щодо неможливості існування поезії у діалектичному матеріалізмі, в якому вона “душиться й вмирає” [8, c. 119]. У відкритому листі (№ 11 за 1951 р.) Мілош підтримує натомість позицію Ґомбровича, однак наводить кілька додаткових зауваг. Одним з особливо важливих у контексті роздумів щодо слушності аполітичності справжньої поезії, на яку не звернув уваги Ґомбрович, є мілошеве твердження про ситуацію з поезією в Польщі та культурах інших народних республік: “На жаль, у Польщі дитина була вилита разом з купіллю, тобто ця нова мова поезії була вжита не для спілкування “людини з людиною”, а для спілкування “держави з людиною”, досить одностороннього порозуміння” [13, c. 123] - вказує він.

Дещо раніше Мілош вже докладно осмислював роль інтелектуала в ПНР як блазня крізь призму пояснення власного життєвого вибору у відомому “Ні”, яке відкривало № 5 “Культури” за 1951 р. У ньому письменник вказує, що добробут письменників у країнах “народної демократії” виникає з розуміння владою того, що слово володіє винятковою потугою і теж може бути “хлібом”. Митці ж позбавлені будь-якої можливості ословлюван- ня власної думки, натомість повинні “одягнути у слово” пропаганду. Звідси, вживання щодо них формулювань на кшталт “він нічого не розуміє”, “він вчиться”, “він має поступ”, отже головною функцією митця (ширше - інтелектуала) є не думати, а - зрозуміти [10, с. 5]. Зміст твору є даний і перевірений кількома рівнями цензури, отож його авторові можна замислюватись лише над формою твору, а читачам над письменницькою вправністю автора. Під його пером країна мусить змінюватись в місце найдосконалішої етики, найбільш розвинутої техніки й науки, найчудовішої літератури, найповнішої свободи. У цьому процесі поза тими, кого Мілош називає “симпатичними циніками, що розглядають літературу як будь-яке інше ремесло” [10, с. 10], решта страждає від роздвоєння, яке можна подолати лише в ім'я чогось, шляхом віри у побудову кращого майбутнього людства з неминучими жертвами. У такий спосіб поступово формується життєва позиція, коли ти “нарікаєш, що він є Катом Росії і його руки облиті кров'ю мільйонів невинних істот? Проте пишеш оду на Його честь, бо знаєш, що Він потрібний, бо знаєш, що Його культ необхідний для реалізації великої мети. І так має бути” [10, 11]. Одначе найгірше, на думку Мілоша, що цій омані піддались люди Заходу, які підтримують ілюзії про необхідність “інституту рабства, брехні і страху - на перехідному етапі, що має тривати п'ятдесят чи сто років, після якого розпочнеться другий перехідний етап, а після нього - третій - і постійно в ім'я возведення Великої Споруди” [10, с. 13].

Спостереження польського письменника підтвердив британський письменник, філософ, член парламенту Сполученого Королівства Ауберон Герберт, описавши на сторінках “Культури” (№ 2 за 1956 р.) враження від перебування в ПНР. Він вказує на кардинальну помилку еміграції, котра трактує поляків виключно як борців з радянською системою, оскільки є ті, хто працює на совєтський режим, і ті, хто перебуває в мовчазній і гідній опозиції до режиму. Однак, поміж тими крайніми позиціями складно окреслити, хто співпрацює з окупантом, а хто ні. Саме тому, переконує Герберт, “у Польщі дуже розповсюджене невизначене почуття провини, огида до своєї власної позиції, продиктованої, щоправда, життєвою необхідністю, але котра суперечить наявному майже в кожному полякові уявленню про героїзм і гідність. Тому вони настільки по-різному коментують ці випадки, в яких хтось по-справжньому проявляє відвагу і бунтує супроти щоденного насильства. Добрим прикладом тут є Мілош” [5, с. 128-129]. Додаймо, що відстоювання своїх поглядів Мілош продовжить у відкритому листі до Антонія Слонімського (№ 12 за 1951 р.), визначаючи власну програму дій - “позбутись того поділу поміж думкою і дією, який є у вас всіх у Варшаві. <...> Моя програма - це не політична діяльність. Нехай те, що повинне бути висловлене буде висловлене - цього вистар- чить мені як програми” [9, с. 86]. Тут варто навести подібні приклади життєвих доль української інтелігентів, про які писав у “Культурі” (№ 15 за 1949 р.) Євген Маланюк під псевдонімом Юліан Кардош, коли “професор М. з Києва вже три роки перебуває в стані “сп'яніння від свободи”: можна, що хочеш писати, що хочеш робити, можна думати вголос без остраху... Тож незважаючи на те, що він живе в одній кімнаті з чотирма родинами, з ранку до вечора він одержимий справжнім безумством наукової й організаційної роботи” [7, с. 20]. У тій-таки статті про ментальні відмінності емігрантів зі східних та західних теренів України внаслідок тотального знищення радянською системою національного “Я” Маланюк, за словами української дослідниці Ольги Вознюк, “проаналізував ситуацію українця, який був поділений на Іншого й Свого в межах власного етносу - <...>, також критично оцінив зміни, які відбувалися з українцями на терені радянської України, де Свій мав стати Чужим, щоб вижити” [1, с. 95]. Попри цей процес знищення української національної свідомості, літератор переконує, що все ж “існують певні межі, які не може подолати навіть настільки досконалий механізм, як налаштований на знищення людської індивідуальності державний совєтський механізм” [7, с. 21], а відтак стверджує “О, не все було знищено в людині совєтською машиною вбивства душі під час довгих років перебування в совєтських фабриках смерті! Здеформовано до певної міри розум, викривлено логіку, прищеплено певні комплекси й забобони, врешті - і це найболісніше - затемнено національну-історичну пам'ять, але національна і людська особистість, хоч би й травмована й зменшена, хоч би й стиснена до мінімуму, залишилась у своїй субстанції живою й здатною до розвитку, подібно як найменший кристалик зберігає здатність до розростання у відповідних умовах” [7, с. 21]. Підтвердженням висновків Маланюка є надрукований у “Культурі” десятьма роками пізніше (№ 3 за 1959 р.) відомий есей Юрія Лавріненка “Література межової ситуації”. У спробі показати чотири типи суспільної поведінки чотирьох відомих у Радянському Союзі письменників, за якими стоять сотні інших письменників і тисячі інших інтелектуалів у ситуації всеохопної катастрофи “пожежі й руїни цілої будови людського суспільства, нації, людини взагалі. Пожежі серед глухої ночі, коли ніхто в ближчих і дальших краях не почує останнього сигналу “SOS” [3, с. 377], український інтелектуал зосередив увагу власне на “чотирьох типах останніх рішень” [3, с. 395] відомих українських літераторів як дискусію з висловленими у “Поневоленому розумі” тезами Мілоша. Пригадуючи прочитані у 1945 чи 1946 р. в польському часописі “Білий орел” (“Bialy orzel”) спогади Ришарда Враги про його перебування в Україні наприкінці 1920-х рр. і захоплення від переглянутої у театрі “Березіль” п'єси Миколи Куліша “Народний Малахій” як потужного контрудару, якого бракує поневоленій більшовизмом польській культурі, Лавріненко писав: “Я не міг тоді повірити такому песимізмові. Мені здавалося, Врага недооцінює духових можливостей і сил польської людини. Але ось 1953 р. виходить книжка Чеслава Мілоша “Zniewolony umysl”. Вразила вона мене таким місцем про письменників і мистців в окупованій Польщі: “Не належить дуже дивуватися, коли письменник чи маляр сумнівається в доцільності опору. Якби мав певність, що твір його, виконаний всупереч офіційно встановленій лінії, має тривалу вартість - зважився б напевне і не журився б про друк чи участь у виставках Вважає одначе, що такий твір був би мистецьки слабкий - в чому не помиляється занадто (с. 27)” [3, с. 380-381]. Натомість, за словами українського емігранта, “як свідчить досвід письменників кожної із республік Радянського Союзу, таке твердження Мілоша здається надто парадоксальним, позаяк у всіх національних літературах СРСР за сорок років диктатури більшовизму справжня мистецькість і опозиційність стали майже синонімами. Винятки трапляються, але вони підтверджують загальне правило” [3, с. 381]. Власне, в особисто-життєвому досвіді, внаслідок різної історичної дійсності польського та українського емігрантів, полягає основна причина розбіжностей у трактуванні ними тоталітарного комуністичного режиму. Безумовно, Мілош до певної міри усвідомлював те, що відбувається з мистецьким середовищем у Радянському Союзі. До прикладу, у розмові з Анджеєм Вінцензом, він висловлював враження від зустрічі невдовзі після війни з “морально зламаним письменником радянської України - Максимом Рильським, що приїхав до Польщі з доповіддю і виглядав як людина, якій розчавили обличчя” [17, с. 107]. Трагічним життєвим й творчим долям українських митців Вінценз присвятив статтю “Нова література в Україні” (№ 5 за 1965 р.), у якій доводив, що сталінізм в Україні можна порівняти радше з гітлерівською окупацією Польщі, за умови, що ця окупація тривала б щонайменше 25 років: “<...>, як відомо, НКВС вирізнявся набагато більшою витонченістю, ніж гестапо, й тому, наприклад, трьом-чотирьом найвидатнішим українським письменникам подарували життя (зокрема Рильському, Тичині, Бажанові), як своєрідне алібі, яке доводило, що українська совєтська література таки існує. Безперечно, урятовані письменники мусили відкупитись одами Сталінові, соціялістичному будівництву тощо, а передовсім, і це, мабуть, ще гірше - відмовою від будь-якого творчого індивідуалізму й переходом на стиль соцреалістичного трафарету, внаслідок чого більшість творів, написаних після 1930 року, читати майже неможливо” [17, с. 107]. Однак попри це позірне знання ситуації українських інтелектуалів навряд чи Мілош міг бодай уявити масштаби національної трагедії, якою став для українців Голодомор 1932-1933 рр., той, який Лавріненко називає “другою катастрофою”, коли “підпали плановому знищенню не тільки сформовані віками національно-культурні суспільства, а й сама субстанція людини, як сфери духової” [3, с 382]. Зауважмо, що перекладачем тексту Лавріненка польською мовою став Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський, який на власному життєвому досвіді як в'язень ГУЛАГУ в Єрцево під Архангельськом впродовж 1940-42 рр. відчув вміння радянської тоталітарної системи “переконувати” інакомислячих. Згодом його спогади про дворічне перебування у радянському таборі примусової праці вийшли друком спершу в англійському перекладі під назвою “A World Apart: a Memoir of the Gulag”, а 1953 р. у Лондоні польською мовою як “Inny swiat. Zapiski sowieckie” (“Інший світ. Совєтські записки”). У коментарі перекладача, який уміщено після есею Лавріненка, Герлінґ-Грудзінський зауважує, що “обмежений описом функціонування Кетмену, “Поневолений розум” повинен би був радше називатись “Поневолене слово” і з такою назвою досить чітко відповідав би реальності” [6, с. 17], а замість докладного опису “проблематичної, хоч без сумніву ефектної” концепції Нової Віри, Мілошеві слід було “проаналізувати взаємозв'язок конкретних обставин (історичних, політичних, психологічних і особистих), котрі допровадили польських інтелектуалів до впокорення перед вироками Історії і прийняття нової реальності” [6, с. 18]. Натомість, Лавріненко основний закид польському письменнику висловлює в одному з листів до Ґедройця і стосується він оминання увагою у “Поневоленому розумі” “народження в польському суспільстві НОВОГО типу людини чи “суспільної ментальности” (головно з-посеред молоді), якого Мілош відчував недостатньо і який заскочив багатьох у Польщі і поза нею. Але я боюся пускатися в цю маловідому мені в своїх конкретних обрисах справу” [2, с. 635]. Сам польський літератор також відреагував на публікацію есею Лавріненка у наступному числі “Культури” (№ 4/138). У тексті-відповіді Мілош одразу ж застеріг від проведення аналогій поміж Україною 1931-36 рр. та Польщею після 1945 р. і закликав до глибшого аналізу інтелектуальної поведінки польських й українських літераторів із залученням ширшого історичного контексту.

Переломним у процесі співіснування польських інтелектуалів з радянською репресивною системою для автора табірних спогадів став 1956 р. і відповідь тут слід формулювати до запитання - чого не відбулось? На переконання Герлінґа-Грудзінського, “не впала Нова Віра з тієї простої причини, що в такій формі, як її описано у “Поневоленому розумі”, вона майже ніколи не існувала. Однак закінчились або щонайменше були зредуковані до необхідного мінімуму різні форми акторства і Кетману. <...> Після смерті Сталіна ситуація була розблокована і хоча нікому не вдасться передбачити як далі розвиватиметься ситуація, сам факт, що події відбуваються інакше, аніж до цього часу, дозволяє підняти голову “ворогу ладу, людині” і заохочує до великої відваги” [6, с. 20]. З сьогоднішньої часової перспективи знаємо, що, на жаль, буття в “межових ситуаціях” і народження “наново в обіймах смерти” [3, с. 397] для українських і польських людей-інтелектуалів-грома- дян триватиме ще наступних кілька десятиліть. Однак знаємо й те, що вони таки встоять, щоб наприкінці 1980-х-початку 1990-х років перетворитись на потугу й бунт як народження нової сили, яка будуватиме на попелищі зруйнованої імперії історії нових державних утворень, де однією з головних цінностей буде фізична й духовна свобода особистості, з обов'язковим діалогом про травматичний досвід ХХ століття, щоб у жодному разі “не залишати катам монополію на розмови про їхніх жертв” [11, с. 154].

Матеріалом дослідження у розвідці були статті післявоєнного десятиліття, тобто з періоду 1948-1959 рр. Це лише невеликий відрізок часу, який охоплює кінець сталінізму та початок хрущовської “відлиги”, однак навіть він чітко оприявнює масштаби злочинів радянської репресивної машини супроти людини- громадянина-інтелектуала. Статті українців Ю. Лавріненка, Юліана Кардоша (Є. Маланюка), Ю. Шереха-Шевельова та поляків Ч. Мілоша, Г. Герлінґа-Грудзінського, Ю. Чапського і багатьох інших подібно висвітлюють суть тоталітаризму Країни Рад - це тотальна влада над кожним громадянином, яка проявлялась у широкому спектрі дій - від фізичного знищення (безпідставних арештів, катувань, заслань, розстрілів) до духового упокорення через тортури атмосферою жаху, непевності, індоктринації. Рівень нещадності засобів утримання цієї тотальної влади у Польщі був до певної міри слабшим, але при цьому не міняв запрограмованості на придушення і згодом ліквідацію будь-якого індивідуального чи колективного спротиву “єдино правильній” комуністичній ідеології.

Безумовно, зважаючи на незмінно активне функціонування польського літературно-політичного часопису “Культура” від 1947 й до 2000 рр., а також його плідну й довготривалу співпрацю з відомими українськими інтелектуалами, актуальним та необхідним для оздоровлення суспільної свідомості українців є осмислення численних міфологем, ідеологем закладених комуністичною системою й описаних, зокрема, на сторінках “Культури” з довшої історичної перспективи.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Вознюк О. Еміграційна візія українця в польському контексті: перспектива паризької “Культури” / Ольга Вознюк // Київські полоністичні студії. - 2011. - Т. 18. - С. 93-99.

2. Єжи Ґедройць та українська еміграція. Листування 1980-1982 років / упоряд., вступ. сл. і комент. Боґу- міли Бердиховської ; переднє сл. Б. Осадчука ; пер. з пол.: Олесь Герасим [та ін.]. - К. : Критика, 2008. - 745 с.

3. Лавріненко Ю. Література межової ситуації / Юрій Лавріненко // Простір свободи. Україна на шпальтах паризької “Культури” / підготув. Богуміла Бердиховська ; пер. з пол. : Софія Грачова, Олег Маєвський, Дзвінка Матіяш [та ін.]. - К. : Критика, 2005. - С. 377-399.

4. Czapski J. “Za slowo” / Jozef Czapski // “Kultura”. - Paryz, 1948. - nr7. - S. 9-12.

5. Herbert A. Numer imprezy 1950 / Auberon Herbert // “Kultura” - Paryz, 1956. - nr 2/100. - S. 126-130.

6. Herling-Grudzinski G. Komentarz tlumacza / Gustaw Herling-Grudzinski // “Kultura”, 1959. - nr3/137. S. 17-20.

7. Kardosz J. Narod w wзdrowce / Julian Kardosz // “Kultura” - Paryz, 1949. - nr 15. - S. 18-26.

8. Milosz Cz. To Antoni Slominski [Do Antoniego Slominskiego]. / Czeslaw Milosz // “Kultura”. - Paryz, 1951. -nr 12/50. - S. 80-88.

9. Milosz Cz. No [Nie] / Czeslaw Milosz // “Kultura” - Paryz, 1951. - nr 5/43. - S. 3-13.

10. Milosz Cz. Answers [Odpowiedzi] / Czeslaw Milosz // “Kultura”, 1959. - nr 4/138. - S. 145-151.

11. Milosz Cz. Poetry and dialectics [Poezja i dialektyka] / Czeslaw Milosz // “Kultura”. - Paryz, 1951. - nr 6/44. -S. 32-39.

12. Milosz Cz. Letter to Gombrowicz [List do Gombrowicza] / Czeslaw Milosz // “Kultura”. - Paryz, 1951. - nr 11/49. - S. 119-124.

13. Slobozanin M. In iron ring [W zelaznym pierscieniu] / Mykola Slobozanin // “Kultura”. - Paryz, 1950 - nr 5/31. - S. 33-43.

14. Szerech J. The youth of fourth Kharkiv [Mlodziez czwartego Charkowa] / Jurij Szerech // “Kultura”. - Paryz, 1951 - nr 1/39. - S. 11-24.

15. Szerech J. West is West East is East [Zachod jest Zachodem Wschod jest Wschodem] / Jurij Szerech // “Kultura”. - Paryz, 1953. - nr11/73. - S. 9-23.

16. Wincenz A. New literature in Ukraine [Nowa literatura na Ukrainie] / Andrzej Wincenz // “Kultura”, 1965. - nr5/211. - S. 106-122.

Nakhlik O.

MAN-CITIZEN-INTELLECTUAL IN THE INTERPRETATION OF UKRAINIAN AND POLISH EMIGRATION ON THE PAGES OF “CULTURE” BY J. GIEDROYC

Abstract. The article is devoted to the elucidation of the points of view, considerations and discussions of Ukrainian and Polish emigrants from the circles united around the Parisian magazine “Culture" by J. Giedroyc on the deformation of a human-intellect- citizen in the Soviet totalitarian society. Immediately after its foundation, the well-known Polish emigration magazine “Culture" designated his pages as a place for the intellectual meetings of the authors describing the essence of Soviet totalitarianism, the importance of exposing illusions about the absence of the threat of sovietism to the countries of Western Europe, realizing that communism is in the same degree dangerous for European culture, as there was dangerous German Nazism before. First of all Polish and later Ukrainian intellectuals (writers, historians, publicists, journalists) focused their attention on reflections on the deformation of the human-intellectualist-citizen in the totalitarian world. Articles by J. Lawrinenko, Julian Kardosz (E. Malaniuk), J. Sze- rech-Szewelow, Cz. Milosz, G. Herling-Grudzinski, J. Czapski and many other dissidents living in Western democracies, hold the necessary distance to look carefully at the methods of the Soviet repressive system and the effects of total propaganda. The research material consists of the texts of these authors from the post-war decade. Despite the fact that this is a relatively short moment in the decades-long dominance of the Soviet regime in a large part of European territories, even it reveals the scale of crimes committed against a man forced to live in the Soviet regime in the countries behind the Iron Curtain. Published in “Culture" texts belonging to various literary and non-literary genres show us the essence of totalitarianism existing in the homelands of their authors - it is total power over every citizen, manifesting from physical destruction (unjustified arrests, abductions, exiles to camps, shootings) to the spiritual humiliation by torture with the atmosphere of fear, terror, informing, uncertainty, indoctrination. The level of merciless means of maintaining this total power in Poland was somewhat weaker in comparison to Ukraine, but at the same time did not change its basic striving to suppress and eliminate any individual or collective opposition of the communist ideology. That is why it is particularly important to consider points of view, meditation and discussion of the Polish and Ukrainian perspectives on Soviet totalitarianism, its ideology, which has entered all aspects of human existence.

Key words: totalitarianism, man, artist, literature.

Information about author: Nakhlik Olesya, PhD, Ivan Franko National University of Lviv.

Nachlik O.

CZLOWIEK-OBYWATEL-INTELEKTUALISTA W UJЗCIU UKRAINSKIEJ I POLSKIEJ EMIGRACJI NA LAMACH “KULTURY” J. GIEDROYCIA

Streszczenie. Od razu po swoim zalozeniu znany polski miesiзcznik emigracyjny “Kultura" jednym z kierunkow swojej dzia- lalnosci wyznaczyl intelektualne spotkania na swoich stronach autorow piszqcych o istocie sowieckiego totalitaryzmu, waznosci obnazenia iluzji o nieobecnosci zagrozenia sowietyzmu krajom Europy Zachodniej, uswiadomienia, ze komunizm jest w takim sa- mym stopniu niebezpieczny dla kultury europejskiej, jak wczesniej niebezpieczny byt niemiecki nazizm. Przede wszystkim polscy, a nieco pфzniej ukrainscy intelektualisci (pisarze, historycy, publicysci, dziennikarze, eseisci) skupiali swojq uwagз na rozmyslaniach o deformacji cztowieka-intelektualisty-obywatela w totalitarnym swiecie demoludфw. Artykuty J. Lawrinenki, Juliana Kardosza (E. Mataniuka), J. Szerecha-Szewelowa, Cz. Mitosza, G. Herlinga-Grudzinskiego, J. Czapskiego oraz wielu innych dysydentфw mieszkajqcych w demokracjach zachodnich, mieszczq niezbзdny dystans, zeby doktadnie przyjrzec siз sposobom radzieckiego systemu represywnego oraz skutkom totalnej propagandy. Materiatem badawczym zostaty teksty wymienionych autorфw z okresu powojennego dziesiзciolecia. Mimo iz jest to dose krфtki moment w kilkudziesiзcioletniej dominacji rezimu radzieckiego na duzej czзsci terenфw europejskich, nawet juz on uwidacznia skalз zbrodni dokonanych nad cztowiekiem zmuszonym do bycia w krajach za zelazna kurtynq. Opublikowane w “Kulturze" teksty nalezqce do rфznych gatunkфw literackich i pozaliterackich ukazujq istotз totalitaryzmu istniejqcego na terenach ojczyzn ich autorфw - jest to totalna wtadza nad kazdym obywatelem, majqca przejawy od zniszczenia fizycznego (nieuzasadnionych aresztфw, znзcan, zestan do lagrфw, rozstrzatфw) do duchowego upokorzenia przez tor- tury atmosferq strachu, przerazenia, donosicielstwa, niepewnosci, indoktrynacji. Poziom bezlitosci srodkфw utrzymania tej totalnej wtadzy w Polsce byt w porфwnaniu z Ukrainq do pewnego stopnia stabszy, jednak przy tym nie zmieniat swego podstawowego dqzenia do sttumienia i likwidacji jakiegokolwiek indywidualnego lub zespotowego sprzeciwu ideologii komunistycznej. Dlatego wtasnie szczegфlnie waznym jest rozpatrzeniepunktфw widzenia, rozmyslan oraz dyskusji zpolskiej a ukrainskiejperspektywy nad sowieckim totalitaryzmem, jego ideologiq, ktфra wkraczata do wszystkich aspektфw ludzkiej egzystencji.

Slowa kluczowe: totalitaryzm, cztowiek, artysta, literatura.

Nota o autorze: Nachlik Otesia, doktor (PhD), Lwowski Uniwersytet Narodowy im. Iwana Franki.

Размещено на Allbest.ru