Соціокультурне становище етнічного українства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціокультурне становище етнічного українства

У повоєнні роки, особливо в період хрущовської «відлиги» з утворенням раднаргоспів, значно зміцніли національні економіки радянських республік. Однак уже в середині 1960-х років Україна перестала бути дешевою базою розвитку СРСР. Природні ресурси її вичерпувалися або їх використання ставало дорожчим від тих, які були розташовані в інших районах СРСР. Науково-технічна революція, що розгорнулась у світі в 1960-ті роки, фактично оминула Радянський Союз. Відповідно темпи індустріального розвитку як СРСР, так і України невідворотно знижувалися. В економіці неухильно зростав тіньовий сектор, розгорнувся процес соціального розшарування населення, в окремий прошарок виділилася партійно-державна номенклатура.

Мав свої особливості і суспільний розвиток України. У 1950-1960-ті роки і на республіканський, і на всесоюзний рівень потужно вийшла, як зазначалося, українська політична еліта, хоча й комуністичного забарвлення. Потенціал «українськості» України, легалізований у 1917-1920 рр. і помножений на «українізацію» 1920-1930-х рр., з усією повнотою виявився саме у 1950-1960-ті роки. На той час по суті три покоління українців здобули загальну освіту в україномовних школах. До того ж саме в ті роки найповніше проявив себе в національному організмі потужний західноукраїнський струмінь, притлумлений у попередні роки сталінським терором і ще не освоєний системою зсередини, як це сталося пізніше.

Політична «відлига» привела до нової хвилі «українізації». Знову постало питання про збереження української мови та розширення сфери її виживання. Газети «Радянська культура», «Радянська освіта», «Літературна газета» та ін. друкували численні листи письменників, учителів, викладачів вузів із закликами й вимогами поширювати українську мову, боротися за її культуру, підносити її красу й милозвучність. На захист української мови виступили М. Рильський, Л. Дмитерко, Н. Рибак, С. Крижанівський та ін.

Пом'якшення в мовній сфері привели до появи низки нових україномовних видань. Протягом 1954-1955 рр. почали виходити нові журнали українською мовою -- «Мистецтво», «Фізіологічний журнал», «Прикладна механіка», «Колгоспник України», «Прапор», «Український фізичний журнал». у 1957-1958 рр. побачили світ «Український історичний журнал», «Радянське право», «Народна творчість та етнографія», «Економіка Радянської України», «Радянське літературознавство». Загалом за офіційною статистикою в 1956-1958 рр. кількість журналів, що виходили в Україні, збільшилась з 49 до 64 назв (47 -- україномовні). Україномовні газети в 1956 р. складали майже 77%.

Однак зміни в суспільстві в період правління М. Хрущова не носили глибинного характеру і не могли вплинути на його природу. Домінантною тенденцією, хоча й прикрашеною атрибутами лібералізму, залишалося посилення концентрації всієї влади в Москві, зміцнення централізму, асиміляції й русифікації народів СРСР, оскільки головною етнічною базою радянської імперії були визначені росіяни, російський народ.

У низці законів і актів 1957 р., як зазначалося, були розширені права союзних республік, передусім в адміністративній сфері. Однак корінним чином ситуація не змінилась: суверенітет союзних республік як був, так і залишився фіктивним. Прагнучи перетворити національні республіки в географічне поняття, М. Хрущов надав новий імпульс політиці «зближення націй» з метою їх повного «злиття».

Послідовно проводилася лінія партії на посилення уваги до російської мови, зміцнення її позицій в суспільстві. Центральний орган КПРС -- журнал «Коммунист» пропагував ідею про те, що «на вищих стадіях комуністичного суспільства неминуче зникнення національних відмінностей і злиття націй. Майбутнє злиття націй передбачає утворення єдиної мови для всіх народів». Єдиною мовою мала стати, звичайно, російська. Перетворення російської мови на спільну і єдину мову для всіх неросійських народів було кінцевою метою мовної політики партії. І це була стратегія всієї радянської історії. Ще за часів Й. Сталіна усюди було запроваджено кирилицю і заборонено використання латинської писемності. Таким шляхом було відлучено від власної писемності татар, фінів, чеченців, карелів та інших народів Росії. Загальне число етносів за радянський час зменшилося вдвічі. Радянська національна політика вдалася до химеризації, якою і була спроба створення штучної етнічної спільності «радянський народ». А химери, як це довів Л. Гумільов, розпадаються завжди.

Посилення позицій російської мови відповідно звужувало сферу вживання національних мов.

Виступаючи на вчительському з'їзді в Києві у жовтні 1958 р., завідувач відділу освіти і науки ЦК КПРС М. Кузін наголошував, що вивчення української мови в школах з російською мовою викладання має бути лише на добровільній основі, і що низькі оцінки в такому випадку з цього предмета не повинні бути перешкодою для переведення такого учня до наступного класу чи вступу до вишу. З'їзд виявив певний опір пропаганді таких поглядів. Навіть деякі високі посадовці змушені були заявити, що українська мова повинна залишитися обов'язковою для вивчення в російськомовних школах.

1958 рік став переломним у процесі зросійщення неросійських народів. Відповідно до шкільної реформи 1958 р. вивчення української мови і навчання українською мовою в українських школах вважалося справою добровільною. Від батьків тепер залежало, в яку школу -- російську чи українську -- віддати своїх дітей. Батьки також вирішували, якою мовою в українській школі мало здійснюватись навчання -- російською чи рідною. Зрозуміло, що батьки, розраховуючи на успішну кар'єру своїх дітей і розуміючи, що шлях «нагору» пролягає через російську школу, прагнули віддати своїх дітей до неї. Для успішної кар'єри не обов'язково було володіти рідною мовою. Тож добровільність вибору мови навчання -- російської чи рідної -- була звичайним шахрайством, обманом, замаскованою формою русифікації. україномовний радянський етнічний

Реалізація закону «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР» швидко привела до прискореного збільшення російськомовних шкіл в республіці. Уже в 1958/1959 навчальному році в 25,4 тис. шкіл з українською мовою навчання перебувало 3,5 млн учнів, а в російськомовних школах навчалося 1,5 млн. учнів, хоча питома вага російського населення в Україні була значно нижчою. У порівнянні з 1955/1956 навчальним роком кількість учнів у школах з російською мовою навчання збільшилася на 182 тис., а з українською -- зменшилася на 2,5 тис.

Російськомовними ставали головним чином школи міські. У великих промислових центрах, передусім на сході та півдні України, вони переважали абсолютною кількістю і числом дітей, які в них навчалися. Скажімо, в м. Сталіно 98% учнів навчалися в школах з російською мовою викладання, в Харкові -- 87%, в Одесі -- 87%, Горлівці -- 91,3%. У ряді міст -- Торезі, Жданові, Комунарську, Севастополі та інших -- не було жодної україномовної школи. У Кримській області було лише три школи з українською мовою навчання, які відвідувало ледь більше 600 учнів. Навіть у Києві, столиці Української РСР, у 1959/1960 навчальному році дві третини учнів загальноосвітніх шкіл здобували освіту російською мовою. У перший же рік дії шкільного закону кількість російськомовних шкіл в республіці зросла на 143 одиниці. «Все більша кількість батьків неросійської національності абсолютно добровільно віддають дітей в російські школи або ставлять питання про переведення навчання на російську мову. Досвід показує, що навчання неросійських дітей російською мовою з молодшого шкільного віку значно полегшує їм вивчення основ наук» , -- так обґрунтував нову мовну політику партії орган ЦК КПРС журнал «Вопросы истории КПСС».

Новий шкільний закон СРСР, зокрема і його українська копія, продемонстрував зневажливе ставлення влади до мов народів СРСР, став засобом подальшої колонізації і національного знеособлення неросійських народів. «[...]Стан шкільної освіти в містах України настільки скандальний, що відповідна статистика давно вже не публікується, а дані про кількість українських та неукраїнських шкіл ледве чи не належать до найбільших державних таємниць, -- писав згодом І. Дзюба у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». -- Але і ті школи, які називаються українськими, по суті, ними не є. Досить побувати в будь-якій “українській” школі в Києві, наприклад, щоб пересвідчитися в тому, що поза викладанням усе внутрішнє життя ведеться в них російською мовою і навіть самі вчителя по-українському “соромляться” говорити, не кажучи вже про учнів. Отже, здебільшого це -- “показуха” і непотрібна театральність для цифри і “для іноземців”.

Але найгірше те, що “українські” школи -- і це вже стосується і міських, і сільських шкіл -- зовсім не виховують національну гідність і національне почуття, не дають елементарного усвідомлення своєї національної приналежності та пов'язаних з цим обов'язків, не забезпечують наймінімальнішого знання рідної історії та рідної культури. Бо в більшості з них панує той самий дух вищості і “предпочтительности” російської культури та другорядності української як “доважка” до російської. Тож і не доводиться дивуватися з того, що випускники шкіл України переважно -- цілковиті невігласи щодо української культури» .

Русифікації служила не лише освіта, а й засоби масової інформації, видавнича справа. В Україні неухильно зростала кількість російськомовних видань. Так, у 1959 р. в УРСР було опубліковано 4048 назв книг і брошур українською мовою, в 1960 р. -- 3844, а в 1961 р. -- 4041. Російськомовні видання становили відповідно 2628, 3893, 4416 назв. І хоча на рубежі 1950-1960-х рр. кількість друкованої продукції, яка видавалася українською мовою, досягла найвищих показників, домінуючою залишалась тенденція непропорційного збільшення випуску книг і брошур російською мовою. Диспропорції у видавничій справі вели до сумних наслідків -- уже в 1963 р. в СРСР лише 4,3% назв книг були україномовними (при 17% українського населення в радянській імперії).

Російська мова насаджувалася в Україні адміністративним шляхом і одночасно заохочувалося її вивчення. Поряд з тиском держава прагнула формувати і позитивну мотивацію. Оволодіння домінуючою в СРСР мовою будь-де давало якісно інші можливості соціальної мобільності, в тому числі заробітків і кар'єри. Мотиви освоєння російської мови могли бути різними, однак в кінцевому підсумку наслідки цього були не на користь обом мовам і культурам. Змінювалась національна ідентичність, а нерідко й руйнувалася. Управлінська адміністрація в Україні повністю була готова прийняти асиміляцію, сприяла їй, як і значна частина вже денаціоналізованої інтелігенції. Поріг опору асиміляції в українському суспільстві неухильно знижувався. У різних соціальних групах він також різнився -- найбільший спротив уподібненню чинився традиційно українським селом та національно свідомою інтелігенцією.

Найвпливовішими агентами колоніальної політики виступали Комуністична партія, комсомол, школа, профспілки, піонерська організація, армія, православна церква, громадські організації. Особливої різниці між державними агентами і громадськими не було, оскільки й ті, й другі перебували під тотальним контролем Комуністичної партії. Відповідно тактика і стратегія русифікаційних зусиль різних агентів були єдиними, уніфікованими.

Русифікаційні процеси в Україні, як і в Білорусії, були особливо масштабними й глибокими, адже і українці, і білоруси розглядалися, як підкреслювалося, в межах російської етнічної нації, яку треба було консолідувати, ліквідувавши сліди «чужих» впливів. У єдиному потоці русифікаторської політики звичайно виявлялись і її регіональні особливості. Процес русифікації на Заході, Сході і Півдні України не був однозначним, він відрізнявся і за змістом, і за динамікою. Якщо на Сході і Півдні України у повоєнний період швидких обертів набирали власне асиміляційні процеси, то на Заході важливим чинником русифікації залишалися деполонізація та «українізація» на радянський кшталт. У 19441946 рр. з території України в Польщу насильницькими методами було переселено велику кількість поляків, а з Польщі в Україну -- українців. На початку 1950-х рр. був фактично придушений український збройний рух опору, очолюваний Українською повстанською армією. В роки виснажливої війни УПА втратила 250 тис. бійців. Лише впродовж 19441948 рр. з України було виселено 132 тис. членів сімей оунівців і повстанців. Загалом же з охоплених опором західних областей СРСР каральні органи до 1953 р. депортували 3 млн. осіб. Радянізація західноукраїнських земель проводилася в такий спосіб і в таких формах, які в подальшому забезпечили наростання колонізаційних впливів, їх уніфікацію в межах всієї України.

Одним із напрямів русифікації була денаціоналізація словникового фонду української мови, в який посилено вносились російські слова і російська термінологія. Так, у 1953 р. у Києві було започатковано видання шеститомного академічного видання українсько-російського словника за редакцією І. Кириченка. Словник мав включати 122 тис. слів. Останній його том був опублікований за рік до звільнення М. Хрущова, в 1963 р. Примітною рисою словника було те, що його українську частину було насичено російськими словами, не зважаючи на наявність в українській мові відповідників.

Офіційна мовна політика, спрямована на приниження соціальної ролі національної мови корінного і найчисельнішого населення республіки -- українців, вела до різкого звуження сфери її вживання.

Українське населення поступово втрачало свою рідну мову, перетворюючись на «радянських людей». Так, між 1959 і 1979 роками чисельність українців, що вважали українську мову рідною, впала з 93,4 до 89,1%. Кількість українців, які вважали російську мову рідною, зросла за 20 років удвічі й становила в 1979 р. майже 4 млн осіб.

У передмові до книги «Лихо з розуму» В. Чорновола, виданій у Парижі в 1967 р., автор зазначив, що у зв'язку з відновленням політики зросійщення України серед народу з'являються «підписані чи анонімні статті, де йдеться про русифікацію державних установ, шкіл, вузів, культурних закладів, про економічну недорозвиненість більшості областей України, про вимушену еміграцію українців до Сибіру, про штучно створювану зміну етнічного складу населення УРСР» .

Русифікація проводилася одночасно й через інші сфери й галузі культури: видання друкованої продукції, засоби масової інформації, систему охорони пам'яток, кінематограф, концертно-театральну діяльність та ін. У 1960 р. книжки українською мовою складали, як уже зазначалося, 49% від усіх, опублікованих у республіці. Кількість назв на мільйон населення становила лише 54, в той час, як у Болгарії -- 581, Угорщині -- 885.

Ще гіршою була ситуація із створенням фільмів українською мовою. За даними газети «Культура і життя», дійсний фільмофонд України на кінець 1970-х рр. налічував 2967 фільмів. Із них тільки 235 -- українською мовою, переважно старі. Щороку Грузія, Вірменія, республіки Середньої Азії дублювали по 50-60 фільмів, Україна -- лише 15.

Швидкими темпами знижувалася частка українських книжок у бібліотеках. Кількість музеїв в Україні зменшилася з 174 у 1940 р. до 147 у 1972 р., театрів -- відповідно із 140 до 72. Таким самим було становище з радіомовленням і телебаченням. Російськомовне телебачення захоплювало все нові й нові рубежі у найвіддаленіших населених пунктах республіки.

Дещо кращою була ситуація з українською мовою в західних областях України. Відсоток загальноосвітніх шкіл з українською мовою викладання тут був значно вищим, ніж у центральних, південних чи східних областях. До 1971 р. 25% лекційних курсів у вишах Західної України читались українською мовою. Однак уже через три роки цей показник упав до 15%. Так послідовно і цілеспрямовано радянська влада виховувала в українців національний нігілізм і комплекс неповноцінності.

У таких самих або ще в гірших умовах перебували мови національних меншин України. Частка видань мовами національних меншин республіки на кінець 1980-х рр. становила лише 0,3%, хоча мовами зарубіжних країн друкувалося 3% всіх видань. З майже півмільйона осіб єврейського населення України 82% рідною мовою називали російську.

Російський дослідник К. Плєшаков, доктор політичних наук, в статті «Сквозь заросли мифов», поміщеній у російському журналі «Pro et Contra» в 1997 р., писав, що «русифікація була безсумнівним і очевидним благом для “тюрми народів”». З російською мовою в Баку прийшли факси, а в Київ -- Ясперс і Сартр». Доволі наївне й безпомічне твердження. А якби Баку дістався у свій час Англії, а не Росії, то факси, очевидно, могли з'явитися там набагато раніше. І Київ, якби мав «відчинені двері» в Європу, як-то було до Переяславської угоди, і не знаходився за «залізною завісою», отримав би Ясперса і Сартра теж раніше, до того ж без московського транзиту. Хіба обов'язково везти їх у Київ через Москву? Чи шановному вченому невідомо було, що в СРСР не тільки умисно не впускали в українську мову Гегеля, Ньютона, Ейнштейна, Ф. де Соссюра та іншу наукову класику, а й ретельно стежили за тим, аби український переклад світового поета, драматурга чи прозаїка не відбувся раніше російського? Навіть твори українських письменників видавалися для українців в Україні нерідко в російських перекладах, так само дублювалися російською мовою фільми українських режисерів. З української освіти, науки, культури витіснялося все, що, за улюбленим висловом М. Суслова, «роз'єднувало народи».

«Українцям підмінювали історичну пам'ять, національну свідомість, мову, пропонуючи натомість ідею панівної нації, російську мову та культуру, кар'єрні перспективи, -- пише сучасний дослідник І.В. Діяк у монографії “Україна -- Росія”. -- Лише ті, хто погоджувався на це, ставав не просто “людьми двох націй”, але й змінював в паспортах національність, наближав своє прізвище до російського, вважався в імперії братнім українцем і політично благонадійним громадянином. Таким були відкриті службові перспективи. А інакше людина перетворювалася на “українського буржуазного націоналіста”».

Послідовно продовжувала справу Переяслава Російська православна церква, яка ще за Петра І остаточно перетворилася в своєрідний департамент державного апарату, відірвалася від народу і зрослася з самодержавством. Фундаментом державного будівництва для російської імперської державності ХІХ -- початку XX ст. була, як відомо, тріада «православ'я -- самодержавство -- народність». Фактично відновивши в радянських умовах самодержавство, розвинувши народність в обсязі, який не був доступний Російській імперії з другої половини XIX ст., радянські керівники і православну церкву в другій половині XX ст. підпорядкували по суті великодержавним інтересам, перетворили її на ідеологічний підрозділ КПРС.

Попри всі видимі суперечності між двома релігіями -- православ'ям і комунізмом, Російська православна церква у повоєнний період знайшла своє місце в системі радянської влади, утвердившись як один із державних інститутів, а згодом перетворившись на рівні підсвідомості в складову життєвого світу «совєтської людини». Про зрощування церкви і радянської влади під проводом останньої свідчать хоча б такі символічні факти, як визнання церковними ієрархами Й. Сталіна «богообраним вождем воїнських і культурних сил Росії» та чотириразове нагородження патріарха Алексія І (1945-1970 рр.) орденом Трудового Червоного Прапора.

Єднання православної церкви і радянської держави розпочалося з відомої зустрічі Й. Сталіна з вищими ієрархами РПЦ та Архієрейського собору у вересні 1943 р. За розпорядженням «вождя», РПЦ дозволено було організувати духовну академію і духовні семінарії у всіх єпархіях, свічкові заводи та інші виробництва, видавничі центри церкви. Вищим ієрархам був наданий престижний особняк для резиденції РПЦ і мешкання, персональні урядові автомобілі, приватні дачі та ін. Держава взяла на себе зобов'язання забезпечувати їх продуктами за державними цінами. Архієреї одержали право розпоряджатися церковними коштами. Тож зрозуміло, з яких причин Архієрейський собор прийняв звернення до уряду, в якому дякував особисто Сталіна за «співчутливе ставлення» до потреб церкви й обіцяв, що служителі церкви будуть брати ще активнішу участь «в загальнонародному подвигу за врятування Батьківщини».

Для зв'язку між РПЦ і урядом у 1945 р. було створено Раду в справах РПЦ (згодом -- Рада у справах релігій). На практиці Рада здійснювала повний контроль над діяльністю РПЦ, зокрема цензуру всіх її видань. Очолювали її кадрові офіцери органів безпеки (КДБ). Патріархи Сергій, а згодом і Алексій І завжди випрошували дозвіл на всі церковні заходи. Рада, а не патріарх, формулювала і статут РПЦ.

Наприкінці війни Й. Сталін санкціонував проведення у Москві Помісного собору. Діяльність Собору, який відкрився 31 січня 1945 р., досить широко висвітлювалась на сторінках центральних газет. Орган ЦК ВКП(б) газета «Правда» опублікувала 5 лютого 1945 р. не тільки повідомлення про роботу Собору, а й деякі його матеріали (зокрема промову голови Ради в справах РПЦ Г. Карпова), звернення до уряду, біографічну довідку про новообраного патріарха Московського і всія Русі Алексія І.

У своєму виступі Г. Карпов відзначив особливі заслуги РПЦ, яка в дні тяжких випробувань «... не переривала свого зв'язку з народом, жила його потребами, сподіваннями, надіями, зробила свій внесок у загальнонародну справу» . Про минулі гоніння на церкву і віруючих Г. Карпов не сказав жодного слова. Навпаки, з його слів виходило так, що Жовтнева революція «звільнила Російську православну церкву від тих пут, які сковували і стісняли її внутріцерковну діяльність».

Характерно, що церковні ієрархи також не згадували про минулі антицерковні кампанії. У зверненні Собору до уряду говорилося: «Собор щиросердно молить Господа про дарування нашій дорогій Вітчизні і союзним з нами країнам якнайскорішої завершальної перемоги над фашизмом і про примноження сил, здоров'я і років життя нашому любимому Вождю Радянської Держави і Верховному Головнокомандуючому нашого славного воїнства Йосипу Віссаріоновичу Сталіну». Церковні ієрархи поділяли великодержавницькі погляди Й. Сталіна на радянську імперію, схвалювали послідовну централізацію як державної, так і церковної влади. «Радянізація» РПЦ і її одержавлення здійснювалося під безпосереднім проводом Ради в справах РПЦ.

«Відновлена патріархія, -- пише сучасний російський історик, професор Б. Соколов, -- і в більш ліберальний період ... підтримувала всі заходи радянської влади у внутрішній і зовнішній політиці, навіть якщо вони суперечили не тільки християнським заповідям, а й один одному. Жодного слова осуду не було ні з приводу радянських вторгнень в Угорщину, Чехословаччину, Афганістан, ні у зв'язку з розстрілом робітників у Новочеркаську в 1962 р., ні після знищення корейського авіалайнера в 1983...».

Навіть всередині РПЦ найганебніші акції щодо релігії і церкви здійснювалися нерідко руками її конформістського керівництва. І це аргументовано доводить у своїй монографії дослідниця цього питання Л. Алексєєва. Участь у пропагандистських кампаніях була тією ціною, яку церковні власті платили за можливість комфортно жити, виконувати свій пастирський обов'язок і турбуватися про душі віруючих.

Поворот у ставленні партійно-радянського керівництва до Російської православної церкви був продиктований необхідністю зміцнення і консолідації «інтернаціональних» сил всередині СРСР. І РПЦ стала важливим інструментом такої консолідації. Сповідуючи ідею російської єдності, єдності території Росії (СРСР), єдиної мови, культури і церкви, вона послідовно виконувала роль каталізатора й цементуючого компонента радянського суспільства. Наполегливо культивувала вона й російські духовні цінності, російську національну ідею, оберігаючи «свою» канонічну територію від будь-яких сепаратистських впливів. І церковна, і світська влада СРСР цілком усвідомлювала роль релігійного чинника в державному розвитку -- цьому їх учив світовий історичний досвід. Адже Велика Британія, як світова імперія, постала значною мірою завдяки виникненню окремої від Ватикану англіканської церкви. Вирішальну роль відіграла церква у звільненні Болгарії з-під османського поневолення. Наявність власних церков убезпечило грузинський та вірменський народи від асиміляції в умовах іноземного панування.

Російська православна церква завжди противилася відродженню українського автокефального руху, можливості створення Української помісної православної церкви. Так було на початку XX ст., в 1917-1920-ті рр., у повоєнний період. Документи свідчать, що в 1954 р. серед керівництва українського екзархату РПЦ не виключалась можливість відокремлення від Російської православної і створення єдиної незалежної української церкви. У 1960-ті рр. розгорнулася боротьба за українську автокефалію митрополита, а згодом патріарха Філарета. Ще в 1960-ті рр. було порушено питання про видання Біблії, Молитвослова та іншої богословської літератури українською мовою, перекладачем якої був Філарет, точилися розмови про українську автокефалію. Реальні ж кроки в цьому напрямку були здійснені пізніше при агресивному спротиві РПЦ.

Російська православна церква постійно турбувалася про розширення зони свого впливу. У цьому вона досягла в повоєнний період значних успіхів, у тому числі і в Україні. Своєї мети вона досягала зазвичай за допомогою світської влади і її адміністративно-силових можливостей.

Радянський режим, будучи атеїстичним за своєю природою, на практиці проводив лінію, спрямовану на зміцнення церковної єдності російського й українського народів під егідою Московського патріархату. Для цього зміцнювався духовно-адміністративний центр у Москві, придушувалися будь-які відцентрові рухи всередині православної церкви, робилося все для того, аби в Радянському Союзі домінуючою була єдина структура -- Російська православна церква. Від війни з нею радянська влада поступово перейшла до «мирного співіснування», а в роки Другої світової війни та післяхрущовський період -- до співпраці. Комуністична партія повною мірою усвідомлювала її колосальний інтеграційний потенціал.

Розглядаючи православну церкву в радянській Україні як невилучну і невідокремлювану частину Російської православної церкви, правлячі кола СРСР робили все, щоб вона була домінуючою конфесією на всій території України. Досягалося це традиційними для більшовицької системи шляхами, способами і методами. Так, приєднання Західної України до СРСР відразу гостро поставило питання про доцільність існування на її території Української греко-католицької церкви (УГКЦ), традиційної для регіону, звичної для місцевого населення з виразним національним забарвленням, церкви, яка протягом кількох століть сприяла збереженню української ідентичності, виступала натхненником національно-визвольної боротьби.

До приходу радянської влади на західноукраїнських землях УГКЦ об'єднувала понад 5 млн. віруючих. Вона складалася з 3040 парафій і 4440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл, 127 монастирів. Очолював її митрополит, якому підлягали 10 єпископів і 2950 священиків. Крім них було 520 ієромонахів, 1090 монахинь, 540 семінаристів. Із поверненням радянської влади УГКЦ вживала активних заходів до порозуміння з нею. Однак на цю територію дуже швидко «поклала око» Російська православна церква.

Прямим актом Московської патріархії в справі ліквідації УГКЦ було Послання патріарха Алексія І до уніатів Західної України, видане в 1945 р. безпосередньо після його обрання на патріарший престол.

У ньому висловлювалася радість з приводу нарешті досягнутого возз'єдання «історичних російських територій» і одночасно печаль про те, що не возносяться спільні вдячні молитви Богу за це возз'єднання, бо західні брати належать до іншої віри, «відторгнуті від своєї Матері -- Російської православної церкви». «Молимо вас, браття..., -- закликав патріарх, -- порвіть зв'язки з Ватиканом, який веде вас у пітьму і духовне падіння своїми єресями... Поспішіть повернутися в лоно вашої істинної Матері -- Російської православної церкви».

РПЦ спільно з окупаційною владою «освоювали» західноукраїнські землі. Уже в березні 1945 р. відповідними органами була підготовлена детальна інструкція про ліквідацію УГКЦ, схвалена Й. Сталіним. Слідом за нею у квітні 1945 р. спочатку в газетах «Радянська Україна» та «Вільна Україна», а згодом у всіх республіканських і обласних газетах з' явилася стаття за підписом В. Росовича (псевдонім Я. Галагана) під назвою «З хрестом чи ножем», яка містила гострі нападки на уніатів. Того ж місяця були заарештовані єпископи на чолі з митрополитом Й. Сліпим. Всім їм було запропоновано «добровільно возз'єднатися» з РПЦ. «Удар, який ми нанесли Сліпому, виявився дуже вдалим, -- заявив М. Хрущов 16 липня 1945 р. на нараді секретарів обкомів партії, начальників НКВС і НКДБ західних областей України. -- Необхідно підтримати ініціативну групу по переходу до православ' я, підтримати священиків, які переходять від уніатства до православної віри» . Далі відповідні органи влади розпочали заарештовувати провідних діячів УГКЦ і засилати їх до Сибіру. За короткий час було закрито церковні освітні установи, розгромлено митрополію та єпархіальні управління, а також заарештовано близько 1 тис. служителів культу. До лютого 1946 р. із 1270 уніатських священиків, які перебували ще на свободі, 997 через страх перед репресіями «визволителів» підписали прохання про приєднання їх до православної церкви.

У 1946 р. відбувся закритий судовий процес над греко-католицькими ієрархами на чолі з митрополитом Й. Сліпим. Митрополит був засуджений на 8 років примусових робіт, однак пробув в ув'язненні аж до 1963 р. Тоді ж, у 1946 р., як відомо, у Львові було скликано неканонічний Собор із «назначенців», який під тиском влади прийняв рішення про скасування Берестейської унії 1596 р., розрив із Римом і підпорядкування греко-католиків Російській православній церкві. Собор висловив подяку «державним мужам великого Радянського Союзу і Української держави» за визволення від фашизму і засвідчив «незламну вірність своїй Батьківщині».

За подібним сценарієм розгорталися події і в Закарпатті. 15 священиків мукачівської єпархії було вислано до Сибіру, трьох убито, а 36 втекли за кордон. Зрештою, всі греко-католицькі церкви закрили, а 50 священиків засудили на різні строки ув'язнення. Наслідком цих дій було проголошення в серпні 1949 р. Московським патріархом «добровільного возз'єднання мукачівської єпархії з Російською православною церквою».

Західноукраїнське населення важко сприймало православ'я, яке насаджувалося насильницьким шляхом, до того ж атеїстичною державою. В очах національно налаштованих західних українців воно справедливо ототожнювалося з окупаційним режимом, з русифікацією і колонізацією. Уніатство ж сприймалося ними -- і не лише уніатами, а й багатьма свідомими українцями-православними, як національна українська релігія, гонима за своє українство.

Однак, підтримуване владою, російське православ'я поступово утверджувалося на території Західної України. Впродовж десяти років, з 1946 по 1956, в регіоні у православ'я було «переорієнтовано» 2959 греко-католицьких храмів з 3147, 1241 священик з 1832. Як повідомляв голова Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР В. Карпов, близько 230 парафій, що не дали згоди на возз'єднання, в адміністративному порядку розпускались, а духовенство, яке не підтримало рішень Львівського та Ужгородського соборів, -- заарештовувалось, засуджувалось, або ж, у кращому випадку, позбавлялося парафій.

Так утворювався не тільки спільний, а й єдиний церковний простір між Україною і Росією, який потім ретельно підтримувався і зміцнювався церковною і світською (радянською) владою. Українців і росіян церква ретельно навчала, що вони -- єдине ціле, у них єдина держава, єдина віра, єдина мова, єдина культура. Українцям місця на своїй землі окупаційна влада не залишала.

Традиційно уніфікаційну роль виконували в повоєнне двадцятиріччя засоби масової інформації, преса. Головні інформаційні центри України знаходилися, зрозуміло, у містах, які переважно були зрусифіковані. Тож україномовні газети і журнали, радіо- і телепередачі готували здебільшого працівники, відірвані від українського мовного середовища. До того ж у міста надходила у великій кількості центральна загальносоюзна російськомовна і російська преса, яку ставили за взірець для української періодики. До неї разом з ідеологічними штампами і стандартами переносились і лінгвістичні російські норми, слова і граматичні форми. Інформаційний простір України наповнювався русизмами і зрусифікованими словами-покручами, поширювались типово російські фразеологізми, логічні конструкції, синтаксичні й морфологічні традиції. Калькування з російської знебарвлювало українську мову, позбавляло її унікальності. Уніфікація українського словника, який все більше ставав, за вдалим висловом 1930-х рр. академіка А. Кримського, «російсько-російським», призводила до збіднення мови, бо з неї вилучалися суто національні форми.

У результаті такої політики страждали обидві мови: російська шаблонізувалася, уніфікувалася, українська ж деформувалась під потужним російським впливом. Така двомовна мовотворчість набувала деструктивного характеру і в суспільстві, і в мові, тому що дистанціювала широку українську громадськість не тільки від творення мови, а й від участі в громадсько-політичному і культурному житті. Російська мова впливала не тільки через фактичну перевагу російської культури в міському середовищі, а ще й тому, що саме в Росії містилися найбільші і наймогутніші інформаційні центри. Всі новини подавалися російською мовою, поширювалися за одним шаблоном усім інформаційним структурам, від яких вимагали лише точного передруку отриманої інформації без жодних змін і замін.

Тотальна русифікація освіти, держапарату, церкви за рахунок деморалізації та денаціоналізації республіканської еліти, посилення міграції росіян у міста України призвели до значної маргіналізації української мови. Таким чином, робилося все, аби «відзвичаїти український етнос від себе самого, а відтак безболісно всмоктати його, розпорошеного до атомарного стану, в пилову хмару “нової історичної спільності”».

Комуністична партія в своїй суспільно-політичній практиці послідовно керувалась великоруською традицією, домінантою якої від часу Переяславської угоди був згадуваний принцип централізму та викорінення будь-яких проявів «національного сепаратизму». Радянська політична еліта, представлена здебільшого росіянами, виходила з того, що на території СРСР, від Карпат до Тихого океану, живе єдиний російський народ, який розмовляє єдиною російською мовою, має єдині історичні традиції. Пізніше навіть М. Горбачов, Генеральний секретар ЦК КПРС, змушений був визнати: «Ми не можемо, не маємо права відійти від визнання тієї беззаперечної істини, що ... насаджування під виглядом федерації жорстко централізованої держави найтяжчим чином відбилося на характері взаємовідносин націй і народностей Радянського Союзу, на їхніх настроях. В результаті цього була серйозно скомпрометована сама ідея федерації. В широких прошарках населення, особливо союзних республік, посіяні зерна недовіри і упередженості до центральної влади, до важкої “руки Москви”».

Інтернаціоналізм, який широко пропагувався в СРСР, носив по суті штучний характер, був неприродним, «поверхневим», покликаним обслуговувати процес загальної денаціоналізації. У реальному житті успішно діяв інститут «старшого брата». Міжнаціональні стосунки будувались часто за принципом господаря і підопічного. Такий тип «інтернаціоналізму» був принципово відмінним від справжнього, природнього інтернаціоналізму, який всюди (і в Україні, і в Росії) був реальною основою повсякденних відносин між простими людьми всіх національностей, що протягом тривалого часу проживали разом, працювали, воювали, служили в армії, вступали в змішані шлюби, виховували дітей.

Особистісний розвиток повоєнних поколінь радянських людей різних національностей відбувався при потужному впливові державних і громадських інститутів. Серед широких мас населення культивувалося і насаджувалося (як норма життя) правило, за яким інтереси колективу завжди були вище інтересів особистості. «Нова історична спільність» («радянський народ») колективізувала й розчиняла в собі «я» кожного громадянина, формуючи «совєтську людину». Пропаганда радянського способу життя, суспільних стосунків, братньої взаємодопомоги трудящим інших країн -- усе це накладало свій специфічний відбиток, який виявлявся в тому, що особистості як такої, індивідуальності в радянському суспільстві не могло існувати. Життя в людей було життям колективним, воно сприймало індивідуалізм як щось чуже і неприйнятне. Особистості, тим більше індивідуалісти, ставали ізгоями, вони не відповідали генеральній лінії партії, а тому піддавалися всілякій обструкції. Існувало багато способів тиску і впливу на таких людей.

Узгодження інтересів усіх народів, які проживають у країні, забезпечення правової і матеріальної основи для їхнього розвитку на основі їх добровільного, рівноправного і взаємовигідного співробітництва -- таким може бути головне завдання національної політики будь-якої багатонаціональної держави. За період правління М. Хрущова СРСР по суті ще більше віддалився від реалізації цього завдання. Домінантний у попередні роки класовий характер геноциду українського народу був знівельований і притлумлений. Українське селянство як клас було ліквідоване, підкорене і колективізоване або «пролетаризоване». Із ворога радянської влади за Й. Сталіна, середовища, що повсякчас породжує капіталізм, воно перекваліфікувалося за М. Хрущова в «активних будівників комунізму». Натомість зростала етична складова геноциду у формі насильницької русифікації і асиміляції. У початковий період хрущовської «відлиги» зміцніла економічно й політично українська політична бюрократія мала певні шанси і можливості щодо забезпечення самостійного національного розвитку України, але ними не скористалася, бо світогляд її був обтяжений комуністичними догмами, вона вже була денаціоналізована і фактично не могла впливати вирішальним чином на хід суспільних процесів в Україні.

Водночас, саме в роки хрущовської «відлиги» радянською імперською машиною було закладено під українство міну уповільненої, але величезної негативної сили дії: тези ЦК КПРС до 300-річчя «возз'єднання» України з Росією, якими багато хто керується і понині, закон про зв'язок школи з життям, а також всуціль зросійщений і очищений від корінного населення Крим. Нагромаджений за роки національної революції, «українізації» і хрущовської десталінізації потенціал українства поступово, але безповоротно танув, розчиняючись у російсько-імперському просторі. Соціальне буття українців все більше втрачало ознаки самостійності, згорталося і замикалося в собі, ізолювалося від зовнішнього світу. Будь-які видатні здобутки українців у науці чи культурі відверто приписувалися одному народу -- російському. Власне українські прояви національного буття, що демонстрували самобутність українського народу, нівелювалися або знищувалися. Так здійснювалося цілеспрямоване розхитування етнічної системи, руйнувався природний перебіг етногенезу в Україні.

Наслідком цілеспрямованої національної політики Комуністичної партії в повоєнний період стало дальше заглиблення України в євразійський політичний та економічний простір, поглиблення стану її всебічної залежності. Об'єктивні інтеграційні процеси за умов тотального одержавлення набули спотвореного характеру. Тривала надцентралізація вела до втрати українським суспільством гнучкості і динамічності, мобільності, здатності до саморегулювання і самоврядування.

Хоча окремі сучасні історики і політологи й пишуть про те, що в Радянському Союзі будь-які глобальні проекти здійснювалися на основі альянсу великоруського й українського народів, насправді це було не так. Великоруський і український народ ніколи не виступали в російській історичній традиції і політиці як рівносуб'єктні. Український народ розглядався, як підкреслювалося, переважно як частина великого російського народу, і стосунки між ними будувалися не в площині спільної рівноправної взаємодії, а в площині підпорядкування, підпорядкованого і асимільованого використання сил і потенцій українського народу для загальноімперських цілей. Українців використовували, як зазначалося, не стільки як імпероформуючий етнос, стільки як пасивний імперонаповнюючий та імпероутримуючий. Саме тому українців так активно розселяли по всій імперії -- від російського Нечорнозем'я до Далекого Сходу. Депортації, висилки, рознарядки, переселення, армія, будови п'ятирічок, освоєння цілини та ін. стали основними каналами нищення українства і зміцнення російського імперського устрою і порядку.

Таким чином, «новий» курс у національній політиці радянської держави не був однозначним. Він ніс певні зміни. Це пов'язано було з необхідністю вивести суспільство із його сталінської консервації, дати нові стимули для економічного та військово-промислового розвитку. Існуючи в межах сталінської системи СРСР все більше відставав від країн Заходу. Масові репресії, як метод державного управління, вичерпали себе. Нові керівництво пішло шляхом лібералізації практично всіх сфер соціально-економічного, суспільно-політичного й національного життя.

Зміни в Радянському Союзі, в тому числі і в національній політиці, по-різному оцінювалися вченими. Зокрема, І. Лисяк-Рудницький, американський професор українського походження, називав їх радикальними. У статті «Новий Переяслав», опублікованій у 1956 р. і присвяченій аналізу курсу Кремля щодо України після смерті Сталіна, він назвав три обставини, які давали право твердити про радикальну зміну курсу. По-перше, керівні посади в республіці опинилися переважно в руках місцевих людей, а ЦК Компартії України очолив українець -- О. Кириченко. По-друге, утворення раднаргоспів істотно розширило компетенцію місцевих управлінських апаратів, особливо в господарській і культурній сферах. По-третє, у зв'язку зі святкуванням 300-ліття Переяславської ради Кримська область була передана до складу Української РСР¹⁰⁵. Звичайно, на 1956 р. ці обставини були новаційними, суттєвими, але, як засвідчили подальші події, аж ніяк не радикальними. Основи системи залишились непорушними.

«Новий» курс у національній політиці СРСР періоду хрущовської «відлиги» не ніс у собі корінних змін у становищі української нації, як і інших народів СРСР, і національних меншин. За своєю суттю він залишався сталінським, спрямованим на формування єдиної спільності на базі російського народу, російської культури. Змінювалися форми і методи досягнення мети, а остання була незмінною. На відміну від більшості світових країн проблема збереження етнічної ідентичності та культурної самобутності в Україні на час завершення хрущовської «відлиги» залишалась актуальною не лише для етнічних меншин, а й для титульної нації -- українців.

За двадцять повоєнних років в Україні з різних причин скоротилася кількість населення окремих національних меншин, які були чисельними в 1920-1930- х рр. (євреї, поляки, німці, татари). Зменшилася кількість представників інших народів (румуни, молдавани, греки, вірмени). Водночас збільшилася частка представників східнослов'янських народів -- росіян, білорусів. Однак переважну більшість населення України, майже завжди % продовжували складати, незважаючи на великі втрати у двох світових війнах, під час репресій, голодоморів та депортацій, власне українці. І, попри різні політики, саме наявність великого українського етносу, не позбавленого повною мірою своєї культури й ідентичності, національної історичної пам'яті, мови, традицій і досвіду визвольної боротьби, здатності до внутрішнього саморозвитку давала йому історичну перспективу державного конституювання і державного розвитку на рівні інших європейських народів.

Размещено на Allbest.ru