Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТРАНСПОРТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУТ ЗАОЧНОГО ТА ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

КАФЕДРИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ТА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

Контрольна робота

на тему: “Живопис в Україні (ХVII-XVIII ст.)”

з курсу Історії культури України

студентки Яненко Галини

Перевірив: Язвінська О. М.

Київ 2015

План

Вступ

1. Живопис як різновид образотворчого мистецтва. Основні жанри

2. Портретний живопис

3. Видатні живописці: В. Боровиковський, Д. Левицький, Антон Лосенко та ін

Висновок

Використана література

Вступ

Процес розбудови української держави зумовив помітну тенденцію суспільства до всебічного, глибокого вивчення і творчого використання кращих традицій мистецької спадщини минулого. Це накладає відбиток і на політичне життя нашої країни.

З іншого боку - і цілком природно - взаємодія мистецтва територіально близьких країн певного часу особливо виразно виступає в жанрі портрета. Зрозуміло із сказаного, наскільки цікавим завданням є дослідження портретного живопису будь-якої країни, які важливі закономірності художнього процесу можуть бути простежені на матеріалі історії цього жанру.

Поява і розвиток портретного жанру в мистецтві відбиває процес самопізнання людини, ствердження власної значущості та гідності перед обличчям суспільства, підкореної природи, навіть перед невблаганною смертю.

Портрет - це зображення засобами мистецтва певної людини. Портрет як жанр живопису визначається тим, що конкретна особа (іноді дві, а то й кілька осіб - так звані групові портрети) становить тему художнього твору. Якщо митець не концентрує всієї уваги на відтворенні індивідуальних властивостей людини, він перестає бути портретистом, хоч би в його картині не було зображено нічого, крім однієї фігури. Окремі обличчя і постаті портретного характеру можуть бути введені художником у композиції картини різних жанрів - історичного, побутового тощо. Портретний образ в таких випадках залишається складовою частиною підпорядкованого темі художнього цілого і не визначає жанру твору. І навпаки - наявність композиції поряд із постаттю портретованого, краєвиду, натюрморту, навіть інших людських зображень не суперечить специфіці портретного жанру, якщо все це використовується лише для повнішого розкриття образу даної особи і нічого іншого.

Для правильного розуміння сучасного українського мистецтва вкрай важливою передумовою є вивчення культури народів тих країн, до складу яких входила Україна. Своєрідність мистецтва кожного з народів, його специфічні досягнення, викликані географічними, економічними та суспільно-історичними чинниками, становлять внесок, який збагачував на тому чи іншому етапі культури народу.

Географічне положення України з давніх-давен робило її територію перехрестям торгових шляхів із півночі на південь, зі сходу на захід і в зворотних напрямках. Не маючи природних кордонів, Україна не тільки не була ніколи ізольованою від сусідніх держав, а навпаки, з ними щільно пов'язана економічними, політичними і найважливішими культурними відносинами. Природно, що це в якійсь мірі позначилося на всьому розвитку української національної культури. Ґрунтом її, також як і в культурі російській та білоруській, були традиції Київської Русі. Але Києву і Москві судилася неоднакова історична доля. Тоді, як Москва, подолавши монголо-татарську навалу, зміцніла як суверенна держава і почала двобій з польським королівством, змагаючись за першість у Східній Європі, у Києві порядкували литовські, а потім польські магнати. Ще раніше спустошена монголо-татарськими загарбниками Україна змушена була і надалі відбивати періодичні напади кочовиків. Економічно і політично вона перебувала у стані занепаду, тоді як Московська держава набиралася сили.

Дивує, на перший погляд, як за таких умов могло статися, що українське мистецтво в чомусь випередило російське чому, зокрема, портретний живопис, завжди пов'язаний з ідеями гуманізму і розквіту духовного життя народу, виник і розвинувся в Україні раніше, ніж у Росії.

Нема потреби протиставляти стиль українського портрета польським або іншим західноєвропейським художнім явищам, у взаємодії з котрими він формувався, але, як далі побачимо, особливості історичної долі української народності виразно відбилися і в галузі портретного живопису. Оскільки особливості форми українського мистецтва виникли на спільних з Росією традиціях Київської Русі, досягнення українського портрета легко прижилися на російському ґрунті і стали основою подальшого пишного розквіту.

У наш час дедалі більше стає зрозумілою потреба ретельного вивчення українського портрета часів його зародження і розвитку. Тим більше доводиться жалкувати з приводу загибелі величезної кількості пам'яток, через що вже неможливо відтворити повну картину розвитку українського живопису, в тому числі і портретного.

Все це допомагає скласти більш точне уявлення про час виконання та стиль творів, більш об'єктивно судити про український живопис ХVІІ - ХVІІІ століття, не зважаючи на втрату багатьох його шедеврів.

1. Живопис як різновид образотворчого мистецтва. Основні жанри

Витоки мистецтва живопису сягають у глибину століть - у доісторичний період людської цивілізації. Вони пов'язані з так званим печерним розписом, зразки якого було знайдено у печерах Ласко та Кастільо (Франція), а також з кольоровими зображеннями тварин на скелях Скандинавії, плато Тассилі (Африка), капової печери (Урал). Саме з цих наскельних малюнків і починається формування жанрово-родової специфіки майбутнього мистецтва живопису.

Необхідно наголосити, що доісторичний печерний, а згодом і давньоєгипетський настінний розпис ніс важливе смислове навантаження, адже картина являла собою своєрідне оповідання, що складалося з кількох малюнків, пов'язаних між собою. Отже, для давнього художника, який ще не володів законами перспективи, малюнок виконував певну знакову функцію. Ця сама тенденція мала свій розвиток у мистецтві давньогрецького вазопису, коли на поверхні старовинних амфор та інших посудин зображувалися фрагменти давньогрецької міфології та історії.

Образотворче мистецтво об'єднує малярство, скульптуру, графіку.

Скульптура(лат.sculptura, від лат.sculpo -- вирізаю, висікаю) - ліпка, пластика, вид образотворчого мистецтва, твори якого мають об'ємну, тривимірну форму і виконуються із твердих чи пластичних матеріалів. Скульптура зображує головним чином людину, рідше тварин, її головні жанри - портрет, історичні, побутові, символічні, алегоричні зображення, анімалістичний жанр. Художньо-виразні засоби скульптури - побудова об'ємної форми, пластичне моделювання (ліпка), розробка силуету, фактури, у деяких випадках також кольору.

Графіка(нім.Graphik, грец.graphikos «написаний») - вид образотворчого мистецтва, для якого характерна перевага ліній і штрихів, використання контрастів білого і чорного та менше, ніж у живописі, використання кольору. Твори можуть мати як монохромну, так іполіхромну гаму.

Малярство - це різновид образотворчого мистецтва, твори якого виконуються фарбами (масляною, темперою).

Найважливішим зображальним та алюційним зображенням живопису є колір. У живописі використовується фізичні властивості світла, що дає можливість зобразити предмет у кольорі, створювати колорит.

Колорит (італ. Colorio - забарвлений) - загальне кольорове рішення, система сполучення кольорів та їх відтінків у художньому творі. Якщо у творі домінують сині, зелені, фіолетові відтінки, колорит називають холодним, а коли домінують жовті, червоні, оранжеві - теплим.

Художні образи живопису створюються за допомогою малюнка, кольору, світлотіні, колориту і перспективи. Важливу роль відіграє і композиція (лат. Compositio - складання, розміщення) - побудова художнього твору, співвідношення окремих частин і елементів, що зумовлені його ідейно-образним змістом, характером і призначенням. Техніка живопису (накладання фарб, закріплення на поверхні, різноманітна). Найбільш поширені фарби олійні, клейові, воскові (енкаустика). В монументальному живописі найчастіше застосовують мозаїку, фреску. У станковому, крім олії, - акварель, гуаш, пастель.

Існує значна кількість різновидів техніки живопису: фреска, мозаїка, олійний розпис, тампера, акварель, пастель тощо.

Фреска - живопис водяними фарбами по вологій штукатурці. Це дуже складний вид живописної техніки, оскільки він передбачає швидкість малювання і високий професіоналізм митця. Виправити вже намальоване неможливо: водяні фарби миттєво висихають, а багатошаровість у фресковому живописі заборонена.

Яскравими взірцями цього різновиду живописного мистецтва є відомі фрески Софійського собору у Києві, «Таємна вечеря» Леонардо да Вінчі у церкві Санта Марія делле Граціє в Мілані та «Страшний суд» Мікеланджело у Сікстинській капелі у Ватикані.

Мозаїка - різновид живопису, який ґрунтується на своєрідному принципі «моделювання» з шматочків природного каменю чи кольорового скла - смальти, що скріплюються між собою за допомогою в'язкої сполуки. Так виникає зображення - мозаїчне панно.

Фресковий і мозаїчний живопис використовують переважно для оздоблення інтер'єрів культових споруд (всесвітньо відоме панно «Марія-Оранта» у Софійському соборі у Києві).

Олійний розпис - різновид живопису, який активно спирається на принцип «багатошаровості», що дає змогу створити фактурність зображення. Він набув значного поширення на межі XIV-XV ст. у країнах Західної Європи. Фарби, основу яких складають рослинні олії, під час висихання іноді темніють, що пов'язано з кольоровими особливостями ґрунту. Здебільшого це трапляється з темно ґрунтовими полотнами, тоді як білий ґрунт дає можливість зберегти кольорове багатство.

Тампера - різновид живопису, назва якого походить від назви фарби. Основу фарби складає яєчний жовток. В основному цю технологію використовували іконописці, малюючи на спеціально заґрунтованих дерев'яних дошках. У подальшому тамперою писали і на полотні, спираючись на принципи олійного живопису.

Акварель - різновид живописного мистецтва, яке використовує водяні фарби. Специфічною особливістю акварелі є її здатність до «кольорової асиміляції». Акварельна технологія передбачає малювання на папері, який може бути сухим і вологим. Фарби, розтерті на воді з олеєм і домішкою білила, мають назву - гуаш (франц. Pastel, з італ. Pastelo від pasta - тісто) означає малювання кольоровими олівцями, виготовленими з сухих, порошкоподібних тонко тертих барвників з домішкою скріплюючих або розбілюючих речовин (клей, крейда, гіпс, тальк тощо).

Пастель - це малюнок, виконаний кольоровою крейдою. Як і акварельний живопис, пастель часто ототожнюють з графікою, її характерною особливістю є здатність створювати відчуття оксамитовості зображуваного.

За призначенням та особливостями художнього виконання живопис поділяється на монументальний, декоративний та станковий.

Монументальному живопису властиве філософсько-епічне розуміння дійсності, суспільно-значимий зміст, масштабність задуму, громадянський пафос, високий лад образів, звернення до великої колективної аудиторії тощо. Монументальний живопис тісно пов'язаний з архітектурою, підпорядковується архітектурній споруді, створюючи синтез - органічну єдність різних видів мистецтв в межах єдиного художнього твору. Синтез тоді досягає повноти, коли різні види мистецтв узгоджуються спільністю ідейного задуму та стилістичною єдністю. В ансамблі монументальний живопис виконує також і декоративну роль.

Декоративний живопис призначений для прикраси, входячи до складу архітектурного ансамблю або до творів декоративно-ужиткового мистецтва. Отже, термін відноситься до орнаментальних розмалювань та композицій, що не мають самостійного значення; панно, орнаментальне підкреслення функцій предмету або оточення великих настінних сцен.

Станковий живопис (від слова станок, мольберт, на який ставиться приготовлена основа - картон, дошка, полотно для малювання картин) об'єднує твори самостійного значення, не пов'язані з архітектурним ансамблем. Їх можна переносити, зберігати в житлових приміщеннях, установах, музеях.

Твори образотворчого мистецтва, головним чином живопис, діляться за жанрами: побутовий, історичний, детальний, портрет, пейзаж, натюрморт, міфологічний, релігійний, анімалістичний.

Ставши формою відображення життя, жанри живопису не є незмінними, вони розвиваються разом з життям, змінюючись у міру розвитку мистецтва. Деякі жанри відмирають або знаходять новий сенс (наприклад міфологічний жанр, ведута), виникають нові, зазвичай усередині існуючих раніше (наприклад, всередині пейзажного жанру з'явилися міський пейзаж, морський пейзаж і інтер'єр), а деякі об'єднуються (зараз ню, побутової, історичний, міфологічний , алегоричний, релігійний і батальний жанр частіше замінюється терміном фігуратив).

Пейзаж (походить від фр. Paysage - країна, місцевість) - жанр образотворчого мистецтва, в якому основним предметом зображення є природа.

Портрет (походить від фр. Слова portrait) -- це художнє зображення людини з передачею його внутрішнього світу. Ділиться на індивідуальний, груповий, парадний, автопортрет.

Анімалістика (походить від лат. Animal -- тварина) -- жанр образотворчого мистецтва, в якому основним предметом зображення є тварини.

Батальний жанр (походить від фр. Bataille -- битва) -- жанр образотворчого мистецтва, в якому зображуються теми війни: битви, військові походи, оспівує військові доблесті, лють битви, торжество перемоги.

Побутовий жанр (жанровий живопис) -- жанр образотворчого мистецтва, в якому зображуються буденні сцени з повсякденного життя людини без прикрас.

Міський пейзаж (архітектурний пейзаж) -- жанр образотворчого мистецтва, в якому основним предметом зображення є міські вулиці, будівлі.

Інтер'єр (походить від фр. Intйrieur -- внутрішній) -- жанр, в якому предметом зображення є зображення внутрішнього вигляду приміщення.

Історичний жанр -- жанр образотворчого мистецтва, присвячений історичним подіям і діячам, а також соціально значимим явищам в історії суспільства.

Капричо (походить від італ. Capriccio, буквально -- каприз, примха) -- архітектурний пейзаж-фантазія. Найвідоміші художники писали капричо: Франческо Гварді, Антоніо Каналетто.

Карикатура (походить від італ.caricare -- перебільшувати) -- особливий жанр образотворчого мистецтва, що поєднує зображення, в яких: свідомо створюється комічний ефект; з'єднується реальне і фантастичне; перебільшуються і загострюються характерні риси фігури, особи, костюма, манери поведінки людей та ін.

Міфологічний (від грец. Mythos -- переказ) -- жанр образотворчого мистецтва, присвячений героям і подіям, про які розповідають міфи і легенди давніх народів.

Релігійний жанр, релігійний живопис -- жанр образотворчого мистецтва, основними сюжетами якого є епізоди з Біблії та Євангелія.

Морський пейзаж (марина) (походить від фр. Marine, італ. Marina, від лат. Marinus -- морської) -- жанр образотворчого мистецтва, що зображує морський вид. Яскравий представник цього жанру -- І. К. Айвазовський (1817-1900).

Натюрморт (в перекладі з фр. -- Мертва, нежива натура) -- це художнє зображення різних предметів побуту. Ними можуть бути: посуд, домашнє начиння, фрукти, овочі, квіти, дичина або будь-яке їх поєднання. Найвідоміші школи в написання натюрморту -- фламандська і голландська, в яких по-своєму вирішили задачу передачі кольору та композиції.

Ню (походить від фр. Nu -- голий, роздягнений) -- один з жанрів образотворчого мистецтва, присвячений зображенню оголеного тіла, переважно жіночого. У своєму розвитку ню тісно пов'язаний із зображенням оголеного людського тіла і втілює ідеал краси даної країни та епохи. Ню зароджується в епоху Відродження в рамках міфологічного, алегоричного, історичного і побутового жанрів. Формування ню як жанру відбувається в 17 столітті з поширенням ідей сенсуалізму: зображення голого тіла переймаються відверто чуттєвим початком.

Пастораль (походить від фр. Pastorale, пастушачий, сільський) -- жанр поетизують мирну і просту сільську життя.

Сюжетно-тематична картина -- змішування традиційних жанрів живопису (побутового, історичного, батального, композиційного портрета, пейзажу та ін), що виникло в радянському мистецтвознавстві і в художній практиці 1930-х рр.

Відображаючи на полотні навколишній світ, художник виражає своє ставлення до нього, що дає підстави мистецтвознавцям визначити манеру і стиль живописця і оперувати поняттями «світовідчуття митця», «колористична палітра» та ін.

2. Портретний живопис

Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі, який зберіг єдині в усій Європі зразки світського монументального живопису 11 століття. Окрасою собору є збережені мозаїки, які прикрашають центральну баню і головний вівтар.

Шедевром мистецтва мозаїки вважається зображення Оранти (або Богоматір Непорушна Стіна) в центральній апсиді. Мозаїка має 6 метрів заввишки. Унікальність зображення полягає в тому, що воно виконане на внутрішній поверхні апсиди Собору, і з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах -- стоячи, схилившись у молитві чи на колінах. Цей період характеризувався посиленням зв'язків із західною культурою, широким використанням античної та європейської спадщини. У живописі, графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньовічних канонів до реалістичних форм з виразними демократичними елементами.

На живопис дедалі більшою мірою впливає світський жанр. Визвольна війна потребувала від художників нових образів, близьких і зрозумілих широким масам. Наприкінці XVI ст. від іконопису відокремлюється ландшафтний живопис, портретний, історичний та батальний жанри, які, у свою чергу, впливають на розвиток іконопису. Так, згідно зі статутом Львівського цеху живописців кандидат у майстри повинен був вільно володіти як іконописним, так і світським жанром. Від нього вимагалося вміння малювати вершника або розп'яття, портрет на весь зріст особи, яку йому вкажуть. Це завдання він повинен був зробити без "куншту", із фантазією, не користуючись зразками.

У зображенні представників духовенства ХVІІ - ХVІІІ ст. виділимо дві тенденції. Одна - традиційна, характеризується продовженням типажів канонічного парадного портрета української парсуни (портрети Димитрія Ростовського, Петра Могили). Друга - суб'єктивно-інтимна: розкриття суті людини через підкреслення деякої її замкненості, відчуження від буття. До цієї групи, як правило, відносимо поясні портрети або портрети на три чверті (портрети Руцького, Феофана Прокоповича, Мелетія Смотрицького, Лазаря Барановича); козацький портрет - один з найбільш поширених в Україні ХVІІ ст., панував над усіма портретними типами навіть після скасування козацтва, до середини ХІХ ст. (портрети Б. Хмельницького, Д. Апостола, І. Самойловича, І. Скоропадського, Л. Полуботка, П. Конашевича-Сагайдачного та ін.). Іконграфією образу Богдана Хмельницького, наприклад, українська культура завдячує знаменитій гравюрі роботи гданського гравера Вегельма Гондіуса. Саме вона стала основою майже всіх відомих зображень.

Оригінальним національним явищем стали народні ікони -- так звані Козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани. Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві -- популярних картинах "Козак Мамай", "Козак-бандурист", що втілюють ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу.

Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тобто зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, уславилися благодійними ділами, князів та царів. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору в Києві зображено 85 видатних діячів -- від князів Київської Русі до Петра І; у церкві с. Старогородців поблизу Остра відтворено битву запорожців із татарами, а в Покровській церкві Переяслава зображений Ф. Прокопович із генеральною старшиною та ін. Серед майстрів іконопису почесне місце належить І. Рутковичу (розпис іконостасу П'ятницької церкви в с. Жовква) та Й. Кондзелевичу (Богородчанський іконостас у Манявському скиті). Талановитим, вихованим на традиціях українського мистецтва майстром був також І. Бродлакович у Галичині.

Новим явищем у світському мистецтві став парсунний портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою ідеалізовані. Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних діячів та міщан. Жіночі портрети зустрічаються рідко, серед них, як перлина, сяє портрет львівської міщанки Варвари Лангиш, виконаний Миколою Петрахно-вичем. У мистецькому середовищі та серед широкого загалу зажили слави портрети гетьманів Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Скоропадського, І. Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Й. Галятовського, Л. Барановича та ін.

За технікою та манерою виконання. У ХVІІ - ХVІІІ ст. український портретний живопис увібравши європейські мистецькі стилі, став самобутнім. У Західній Україні панував сарматський портрет, у Лівобережній та Центральній Україні - портрет парсунного типу. Активно розвивалося графічне мистецтво. Найвідомішими були школи графіки Києво-Могилянської академії, Києво-Печерської лаври, Чернігівська та Львівська.

До XVII століття головними художніми творами в Україні залишалися ікони. Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни -- портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Заможні родини козацької старшини часто замовляли свої портрети.

Портрети в Україні залишалися прерогативою заможних верств суспільства, тому в цей період бували лише поодинокі зображення селян. На межі ХVІІІ та ХІХ століть кількість селянських портретів зростає (художник В. Тропінін. "Дівчина з Поділля").

3. Видатні живописці: В. Боровиковський, Д. Левицький, Антон Лосенко та ін

живопис мистецтво фреска монументальний

У XVII-XVIII ст. важливу роль у розвитку національного художнього мистецтва відігравали мистецька школа при Києво-Печерській лаврі та Києво-Могилянська академія. Визначним мистецьким осередком у Харкові були «додаткові класи» при Харківському колегіумі, які фактично були справжньою академією мистецтва.

Розквіт світського портретного живопису припадає на другу половину XVIII століття. Саме тоді багато талановитої української молоді навчалося та працювало в Петербурзькій академії мистецтв. Найвідоміші художники Росії того часу Дмитро Левицький -- родом з Києва, Володимир Боровиковський -- із Миргорода. Українцями були творець історичного жанру російського академічного мистецтва Антон Лосенко (уродженець Глухова) та видатний скульптор доби класицизму І. Мартос з Ічні Чернігівської губернії.

Великим майстром українського малярства став уродженець козацької столиці -- Глухова Антон Лосенко(10.08.1737-4.12.1773), котрий «у своїй мистецькій творчості переріс усіх своїх сучасників у ділянці історичного живопису і випередив на ціле століття розвиток російського малярства». Антон (Антін) Павлович Лосенко народився в родині українського козака. Навчався в Глухівській школі співу та інструментальної музики. Рано залишився сиротою і семирічним хлопчиком був відправлений до Петербургу хористом до царського двору. В шістнадцять років (1753) хлопця, що «спав з голосу» (тобто через мутацію ? пов'язану з віком зміну голосу), віддали навчатися живопису до кріпацького живописця графа П. Шереметьєва портретиста І. Аргунова. У 1758 р. А. Лосенко зарахований вихованцем Академії мистецтв. За успіхи у навчанні було призначено на посаду підмайстра. Вдосконалював майстерність спочатку в Парижі у Ж. Рету (1760?1762), потім вивчав античне мистецтво і копіював твори Рафаеля в Італії (1766?1769). За період пансіонування в Європі написав картини: «Чудесний лов риби» (1762), «Авель» і «Каїн» (обидві ? 1768), «Зевс і Фетида» (1769), які засвідчили народження в російському мистецтві значного майстра історичного жанру. Французькою академією мистецтв нагороджений трьома срібними медалями.

Переплавивши свій талант з набутками світової мистецької скарбниці, Антон Лосенко 1770 року зважується намалювати монументальний образ з історії рідного народу -- «Володимир і Рогніда». Увічнений на його полотні князь Володимир Великий своїм образом справді піднятий до рівня героїв античної історії, цим самим художник довів велич української історії, поставивши її на один рівень з грецькою. За цю картину отримав звання академіка історичного живопису. Офіційне визнання цього твору стало знаковою подією в подальшій історії російського класицизму, а її автора було призначено на посаду професора і директора Академії.

У 1773 р. А. Лосенко розпочав роботу над монументальним полотном «Прощання Гектора з Андромахою». Оспівані Гомером патріотичні почуття, безмежна любов до Батьківщини були співзвучні високим ідеалам класицизму, які митець сповідував до кінця свого нетривалого творчого шляху. В образі Гектора яскраво втілено високу героїчну патетику, стійкість духу, готовність до подвигу і самопожертви. Важливою деталлю для розуміння новацій художника є те, що в обличчях зображених воїнів, які оточують троянського героя, можна легко впізнати типові риси його співвітчизників -- простих селян.

А. Лосенко був не тільки видатним історичним живописцем, а й блискучим рисувальником. З його ім'ям пов'язані кращі досягнення в портретному жанрі XVIII ст. Про це свідчать досконалі за композицією і малюнком портрети його сучасників ? діячів російської культури: президента Академії мистецтв графа І. Шувалова, поета О. Сумарокова та сповнений теплої одухотвореності образ актора Ф. Волкова.

Створив перший в Російській імперії посібник з художньої анатомії під назвою «Изъяснение краткой пропорции человека, основанной на достоверном исследовании разных пропорций древних статуй, старанием Императорской Академии художеств профессора живописи господина Лосенка для пользы юношества, упражняющегося в рисовании, изданное».

Педагогічна діяльність А. Лосенка, а також його підручник, яким користувалися до серед. ХІХ ст., істотно вплинули на розвиток художньої освіти в Російській імперії.

У 1773 р. (на 37 році життя) почав тяжко хворіти і невдовзі помер. Похований на Смоленському кладовищі в м. Санкт-Петербург.

Антон Лосенко -- «перший досконалий художник нації», на думку Е. Фальконе, -- залишив художні ідеї, які багато в чому визначили подальший розвиток не тільки історичного жанру, а й усього російського мистецтва. Картини А. Лосенка зберігаються в музеях Росії, Білорусі, України (напр., «Авель» ? у Харківському художньому музеї). Наш народ має пам'ятати, що його видатний син своєю творчістю завжди намагався передати властиві риси власної історії.

До видатних майстрів пензля відноситься і уродженець Миргорода на Полтавщині Володимир Боровиковський (4.08.1757-18.04. 1825), котрий вважається одним з найстаріших і найвизначніших майстрів портретного живопису в російському культурному просторі другої половини XVIII ст.

Народився в родині козацької старшини Боровиків. Батько був значковим товаришем Миргородського полку, іконописцем. Отже, іконопис був спадковою справою його сім'ї й початком творчої діяльності художника. Мистецькою школою для Володимира Боровиковського стала родинна майстерня, а найпершим учителем -- батько, Лука Боровик. Заняття малярством поєднувалося зі службою у Миргородському полку.

Талант і майстерність художника привернули увагу імператриці Катерини II під час її подорожі до Криму. Так склалося, що 1788 р. Боровиковський потрапив до Петербурга, де повністю розкрився його мистецький потенціал.

Зрозуміло, що й почав свою творчість на берегах Неви Боровиковський із портрета Катерини II, на якому імператрицю зображено на прогулянці в Царсько-сільському парку. Потім він виконав серію портретів російських царів.

При спорудженні Казанського собору в Санкт-Петербурзі Володимир Боровиковський намалював образи для царських врат головного іконостасу, чотири намісних образи (Костянтин та Єлена, Антоній та Феодосій, великомучениця Катерина) для другого та третього іконосів.

Але саме в Україні було закладено міцну основу професійних навичок живописної техніки, засвоєно певні естетичні ідеї, які, збагатившись іншою культурою і мистецтвом, стали важливим і необхідним підґрунтям для його подальшої творчості.

Неповторна художня манера В. Боровиковського виявилась уже в ранніх роботах, а пошук власного стилю тривав протягом усього життя. Серед творів маляра миргородського періоду вирізняються дві ікони -- «Христос» (1784) і «Богоматір» (1787), які вражають манерою письма. У них художник поєднав усталені малярські традиції українського іконопису XVIII ст. Із власним розумінням форми та оригінальним вирішенням колориту. Він наблизив канонічні образи до реальних життєвих типів.

Чутливість В.Боровиковського до індивідуалізації облич ще виразніше розкрилась у портретному жанрі, а портрет колишнього запорозького старшини П. Руденка став одним із визначних явищ українського портретного жанру кінця XVIII ст.

Українська ментальність з її ліричною проникливістю та душевністю втілилась у портретному мистецтві, яке вирізняється блискучою живописною технікою та оригінальною композиційною майстерністю. Він створив цілу галерею портретних шедеврів. Одним із перших у російському живописі почав запроваджувати у портреті пейзажні мотиви.

Мистецтво В. Боровиковського вражає широтою діапазону. У його творах знайшли відображення риси російського сентименталізму, класицизму. Окрім техніки олійного живопису, він володів технікою мініатюрного письма аквареллю на папері та слоновій кості.

Біографія Дмитра Григоровича Левицького -- заплутане, а часто й зовсім суперечливе переплетіння фактів (підтверджених документами, проте украй скупих), переказів (нерідко дуже барвистих, але недостовірних, а часом і просто безглуздих) та сформованої за два з половиною століття "традиції" -- усіх цих "прийнято вважати" і "звичайно вказують". Утім, це стосується всіх художників XVIII ст., й порівняно з багатьма Левицькому ще, можна сказати, пощастило.

Рід, до якого належав Дмитро Левицький, відомий із XVII ст.: приблизно в 1675--1680 pp. з Правобережної України на Полтавщину переселився його "патріарх", священик Василь Ніс. Переселився -- й одержав парафію Михайлівської церкви в селі Маячка, на самому півдні Полтавщини. Нащадки Василя Носа упродовж кількох поколінь були парафіяльними священиками в Маячці. Священиком був і Григорій Кирилович, батько художника. Саме він змінив родове прізвище Ніс на Левицький. Коли, як саме і навіщо Григорій Кирилович це зробив -- залишається неясним. Може, це трапилося під час його перебування за кордоном (у "німецьких землях"), де він навчався ремеслу гравера.

Григорій Левицький (помер 1769 р.) був одним із найбільших українських граверів свого часу. Він співпрацював із друкарнею Києво-Печерської лаври та Києво-Могилянською академією. Перед найтихішою Маячкою Левицький-старший вочевидь віддавав перевагу Києву, де мав на Подолі власний будинок. Можливо, саме в цьому домі й народився його старший син Дмитро. Коли саме це відбулося -- достеменно невідомо. Здебільшого називають 1735 або 1737 р. Дитинство і юність Дмитра Левицького, можна припустити, пройшли в Києві, на Подолі. Вважають, що батько був його першим наставником у художньому ремеслі.

У 1752 р. в Київ прибуває з Петербурга художник А. Антропов. Він керує оздоблювальними роботами в церкві Андрія Первозванного, вибудуваній Б. Растреллі. Прийнято вважати, що до роботи тут були залучені й обидва Левицькі -- батько та син. Так чи інакше, услід за Антроповим (він покинув Київ у 1755 р.) до Петербурга вирушає як учень і Дмитро Левицький. Учнівство тривало до 1762-го.

У 1762 р. Дмитро Левицький увійшов до "команди", якою керували "живописної науки майстри" А. Антропов, І. Бєльський та І. Вишняков. Вони займалися, зокрема, оздобленням Тріумфальних воріт, вибудуваних у Москві з нагоди коронації Катерини II. У цей період Дмитро Левицький спілкувався не тільки з російськими, а і з закордонними художниками -- Д. Валеріані, Ж. Л. Легрене-старшим та ін. Мабуть, молодий "вільний малоросіянин" почувався на той час уже досить упевнено, бо незабаром він почав виступати як самостійний художник. Так, у 1766 р. він пише ікони для двох будованих тоді московських церков. Хоча судити про рівень майстерності Левицького в цей період, на жаль, неможливо, оскільки його ранні роботи не збереглися.

У 1769 р. за портрет художника Г. Козлова з дружиною Левицький одержав своє перше академічне звання -- "призначеного". Ще через рік (1770) на великій академічній виставці він покаже шість портретів, серед них -- блискучий "портрет живописний пана ректора Академії Олександра Пилиповича Кокорінова". Слава до молодого живописця прийшла миттєво й була приголомшливою. Він стає наймоднішим портретистом Петербурга, одержує безліч замовлень. За "Портрет О. Кокорінова" Дмитро Левицький був зарахований до числа академіків. У 1771 р. він стає керівником портретного класу Академії мистецтв.

Кар'єра Дмитра Левицького загалом складалася дуже успішно. У 1776 р. він "після балотування, проведеного за загальною згодою зборів, затверджений радником Академії", у 1780-му -- "призначений членом Академічної Ради", а в 1785-му -- "з огляду на його довгострокову службу і згідно з користю, зробленою ним класові, заслуговує нагородженим бути, іншим не в приклад, окладом у чотириста карбованців".

Левицький створив чимало портретів, запам'ятав безліч осіб, передбачив, а часом і відкрив величезну кількість доль... М. Сеземов, "села Вижигіна селянин", кріпак графа П. Шереметьева, досить багатий відкупник, який пожертвував 20 тисяч карбованців на користь Московського виховного будинку. П. Демидов, дивак-мільйонер, "великий курйозник", зображений у халаті і з лійкою на тлі головних своїх досягнень -- Комерційного училища при Московському виховному будинку й горщиків із рідкісними рослинами. Легковажна акторка, італійка Анна Давіа-Бернуцці, яка ледь не розорила закоханого в неї канцлера Безбородька. Сам великий Дені Дідро, французький філософ-просвітитель, котрий відвідав Петербург у 1773 p., викликавши всезагальний інтерес і захват. Утриманки петербурзького Смольного інституту шляхетних дівиць, які перебували під безустанною опікою Катерини II, "смолянки" -- майбутні "відради родин своїх", зразково виховані й освічені дівчатка та дівчата, що танцювали, музикували, розігрували пасторалі й навіть пояснювали призначення фізичних приладів: Ржевська й Давидова, Нелідова, Хованська та Хрущова, Левшина, Алимова, Борщова, Молчанова. Красуня Марія Дьякова, втілення "найніжніших рис", яка всупереч волі батьків таємно заручилася з коханим чоловіком, бідним чиновником Миколою Львовим; закохані терпляче чекали чотири роки -- й нарешті впертість батьків нареченої була зломлена. Графиня Урсула Мнішек, аристократка вищої проби, племінниця останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського, світська красуня й надзвичайно розумна співрозмовниця. Микола Новиков, філософ і публіцист, близький друг художника; за рекомендацією Новикова Левицький був прийнятий у масонську ложу. Агаша, єдина дочка художника. Катерина Воронцова-Дашкова, котра очолювала Академію наук і була президентом Російської академії. Онук Катерини II, десятирічний великий князь Олександр Павлович, а також його сестри, маленькі великі княжни Олександра, Олена, Марія і Катерина. І, звичайно ж, сама імператриця, зображена алегорично.

Але вже в 1788 р. ситуація змінюється. Левицький подає прохання в "Імператорської Академії мистецтв найвищу Раду": "... відчуваючи від повсякденних моїх робіт у мистецтвах слабість мого здоров'я і зору, вбачаю потребу, щоб просив я конче найвищу Раду про звільнення мене від посади". У відповідь було сказано: "... віддавши належне ретельності й старанності, з якими пан радник Левицький справлявся з покладеними на нього посадовими обов'язками, й шануючи довгострокове його при Академії служіння, вважаємо, що він тим заслуговує пенсію до смерті своєї по двісті карбованців на рік".

Відставка, загалом, не була почесною. Кількість замовлень меншає: грубо кажучи, Дмитро Левицький починає виходити з моди. При цьому він залишається єдиним годувальником овдовілої дочки та її дітей.

Чи не єдиним, хто намагався підтримати художника в цей непростий для нього час, був конференц-секретар Академії мистецтв А. Лабзін. Він пропонує Левицькому обійняти посаду інспектора академії, тобто здійснювати контроль над загальним ходом педагогічної роботи. Але художник відмовляється, побоюючись не впоратися. У 1807 р., на настійну вимогу того ж Лабзіна, оскільки "пан Левицький, хоча й одержує від Академії пенсію, але дуже малу, а з огляду на своє мистецтво й довгострокову у живописі від мистецтва вправність може й нині корисний бути своїми порадами й досвідченістю", старого художника знову призначають членом ради академії, "що відповідно буде й літам його, і званню, і здобутій ним колись славі".

Останній твір, який традиційно приписують Левицькому і традиційно датують 1812 p., вважається (таки традиційно) портретом його брата Петра (Прокопія), котрий, як і його предки протягом шести поколінь, став священиком приходу Михайлівської церкви у селі Маячка, на півдні такої далекої від Петербурга Полтавщини...

Існує і такий переказ, ніби останні свої роки Дмитро Левицький доживав в Україні. На жаль, це тільки легенда -- художник тихо й майже непомітно помер у Петербурзі 4 квітня 1822 р., в будинку на Васильєвському острові, на З'їздівській лінії, 23, де він прожив аж півстоліття. Поховали Левицького на петербурзькому Смоленському цвинтарі, могила його не зберіглася.

Головачевський (Гловачевський) Кирило Іванович (07.06.1735, м. Короп, тепер смт Чернігівської обл. -- 08.08.1823, м. Санкт-Петербург, тепер РФ) -- художник, педагог.

Народився в сім'ї священика. Середню освіту здобув у Києво-Могилянській академії. У 1748 р., завдяки хорошим вокальним даним, був зарахований до Придворної співацької капели в Санкт-Петербурзі. З 1753 р. навчався живопису (разом з А. Лосенком) в майстерні І. Аргунова. З 1759 р. працював в Імператорській академії мистецтв: спочатку -- підмайстром і викладачем, з 1762 р. -- ад'юнктом, з 1765 р. -- академіком, з 1766 р. -- радником; у 1771--1774 рр. Він -- інспектор академії. У 1774 р. звільнений з посади інспектора під формальним приводом ? «незнання іноземних мов».

З 1777 р. -- учитель малювання при Відомстві Медичної колегії; у 1783 р. поновлений на посаді інспектора Імператорської академії мистецтв, яку обіймав до кінця життя. Відомий головним чином як майстер портретного жанру. Твори: «Портрет великої княгині Катерини Олексіївни в мисливському вбранні», «Портрет великого князя Петра Федоровича» (обидва ? 1758); «Портрет графа М. Д. Матюшкіна в дитинстві», «Портрет графині С. Д. Матюшкіної в дитинстві» (обидва ? 1763), «Портрет Сави Івановича Креницина» (1760-ті) та ін. Працював також над полотнами історичного жанру. Склав «Опис картин Академії мистецтв» (1773).

Саблуків(Саблучок) Іван Семенович (бл. 1735 -- р. см. невід.)-- укр. живописець і педагог. У дитинстві був співаком Придворної капели в Петербурзі. В 1753 навчався живопису у І. Аргунова, з 1759 -- в петерб. АМ, академіком якої був з 1760, професором -- з 1761, дійсним членом -- з 1765.

В 1767 переїхав до Харкова, де очолив художні класи при Харків. колегіумі і викладав там до 1773. Його учнями були Л. Калиновський, С. Маяцький, В. Неминущий. З творів С. зберігся лише портрет Юр'єва (ДТГ у Москві).

Висновок

У вітчизняній історіографії тема розвитку українського історичного портрета ХVІІ - ХVІІІ ст. до цього часу не ставилася як самостійна, цілісна та комплексна. Тому існують лише поодинокі праці, в яких розглядалися тільки окремі аспекти цього процесу чи окремі твори. Більшість джерел як іконографічного характеру, так і письмового залишалися поза увагою науковців.

Вивчення історичного портрета як специфічного історичного джерела вимагає розроблення методики його вивчення. Серед методів та процедур наукової атрибуції - історичне просопографічне дослідження, художній аналіз твору, метод наукового порівняння (залучення до порівняння усієї можливої іконографічної бази: аналогії портретів, гравюр, мініатюр, ікон-портретів з різних музеїв та приватних збірок України, Росії та Європи), супровідних архівних документів. Усі наведені методи становлять єдине ціле для наукової атрибуції історичного портрета як джерела інформації і можуть застосовуватися саме для українського живопису. Під час атрибуції портретів стають у нагоді методи дослідження таких наук, як архівознавство, історіографія, ономастика, уніформологія, зброєзнавсто. Іконографічне джерело, в даному випадку - портрет, потребує під час вивчення художньо-візуального та техніко-технологічного досліджень, врахування здобутків психології та релігієзнавства, що надасть можливість більш повної атрибуції полотен та виявлення додаткових пластів інформації.

Створюючи портрети світського характеру, митці мали більше можливостей для розкриття психологічного стану та соціальної приналежності портретованого. На усіх теренах України створювалися галереї родинних портретів, що містили зображення друзів та відомих людей України (портретні збірки Рєпніних, Розумовських, Потоцьких, Вишневецьких, Полуботків, Бутовичів тощо). Особливого поширення набув тип картини-портрету "Козак Мамай".

Визначено позитивний вплив європейської культури на українське мистецтво, що позначилося на якісному рівні портретного живопису, кращі взірці якого є шедеврами світового значення. З кінця ХVІ ст. портретний живопис почав займати провідні позиції в українському мистецтві. У ХVІІ - ХVІІІ ст. він став найулюбленішим жанром живопису в Україні і на нього припадає значна кількість творів, що знайшла своє місце як у родинних маєтках, так і в храмах, що свідчить про їх надзвичайну популярність серед усіх верств населення.

Міжнародні політичні та культурні відносини безпосередньо впливали на розвиток української іконографії ХVІІ - ХVІІІ ст. та визначили побутування нових форм портретного живопису, розповсюджуючи зображення україно-польських та російських вельмож.

Історичний живопис ХVІІ - ХVІІІ ст. знаменує переломний етап в історії портретного живопису в Україні. Історичний портрет назавжди позбавився застиглих форм, запозичених із середньовіччя, та став самобутнім у відображенні дійсності. Особливу увагу портретист приділяв як зовнішності, так і одягу портретованого, який обов'язково відповідав становищу людини у суспільстві.

Доведено, що переважна частина іконографічних пам'яток цього періоду представляє полотна, замовлені знаними і заможними родами України для своїх домівок, із зображеннями видатних осіб епохи, а також членів родини. Саме для цього періоду характерною є поява родинних колекцій, в яких серед прижиттєво писаних портретів з'явилися і копії з інших родинних зібрань. Замовляли портрети народних улюбленців та героїв, культурних та церковних діячів. В історичній українській іконографії є випадки створення портретів і не надто заможних людей, прізвища яких невідомі, тому їх іменували по батькові або за ім'ям чоловіка (портрет Саранчихи).

Специфіка історичної української іконографії ХVІІ - ХVІІІ ст. полягає у її взаємозв'язках з рядом інших історичних дисциплін відповідно до зображень на самому портреті - геральдикою, генеологією, уніформологією, медальєрикою, зброєзнавством, просопографією, символікою, фалеристикою, емблематикою, які, у свою чергу, необхідні для атрибуції історичного портрета, з'ясування місця портретованого у суспільстві, його родової належності. У XVIII ст. посилюються контакти українського живопису з російським. З України виїжджають до Петербурга і стають там уславленими художниками Д. Левицький,В. Боровиковський, А. Лосенко, Г. Сребреницький, К. Головачевський, І. Саблуків. Досягає високого професійного рівня декоративно-ужиткове мистецтво цієї пори. Торгово-ремісничі центри і Західної України, і Подніпров'я сприяли розвиткові майстерності: у Києві було 20 ремісничих об'єднань, у Львові -- 87 цехів. Сам перелік виробів промовистий: ткацтво, гутництво, килимарство, меблі, художнє лиття (срібні пояси, ґудзики, столові вироби, посуд, ювелірні вироби, срібні хрести, зброя, дверні замки, окуття дверей та брам, дзвони), кераміка (посуд, кахлі, якими викладали цілі сюжети), вишивання та гаптування (плащаниці, гаптовані та вишивані ікони -- наприклад, гаптована золотом і сріблом на білому атласі ікона "Богоматір" у Путивльському монастирі) та ін. Образотворче мистецтво пройшло за цей час різні стадії, вирішило чимало професійних завдань і створило пам'ятки нев'янучої краси і цінності.

Використана література

1. Енциклопедія історії України, т. 6, К., Наукова думка, 2009; Комарова И. И., Железнова Н. Л. Художники: Короткий біографічнийсловник . М., Рипол классик, 2000.

2. Веретенников В. И. Художня школа в Харкові в XVIII ст. "Збірка Харківського історико-філологічного суспільства ", 1913, т. 19.

3. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. -- К., 1957.

4. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. -- К., 1992.

5. Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні в XVI--XVIII ст. -- Львів, 1971.

6. Історія України. Нове бачення: В 2 т. -- К., 1996.

7. Історія української літератури: У 2 т. -- К., 1988.

8. Історія українського мистецтва. -- К., 1966--1970.

9. Історія українського мистецтва: В 6 т. -- К., 1964--1968.

Размещено на Allbest.ru