Історія театру та кіно

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Розвиток театру на українських землях з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.

До кінця 16 початку 17 століття на території України театральне мистецтво не було настільки розвинутим, як у країнах Західної Європи. Адже ригористична (ригоризм - суворе, надмірно дріб'язкове дотримання яких-небудь моральних принципів) православна церква не допускала тих вільностей у своїй обрядності, які мали місце в латинській церковній обрядності, внаслідок чого там розвинувся церковний, а згодом і світський театр. Але в Україні завжди існували передумови для виникнення самобутнього театру, бо український народ від найдавніших часів мав у своїх звичаях і обрядах зародки драми. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів, елементи театру були в церковних обрядах. Перші зразки драми у 16-17 столітті прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл. Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час були також Львівська братська школа та Острозька академія.У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи - мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії.Із багатьох історичних джерел відомо, що старовинний Глухів (нині Сумська область) майже все 18 сторіччя був столицею Лівобережної України: спершу резиденцією гетьманів, а потім (1722-1727 рр.) ? місцем перебування відомої Малоросійської Колеґії. Тому саме у столичному Глухові ще у 1 половині 18 століття козацька верхівка з метою організації культурних розваг та дозвілля почала створювати свої невеликі акторські трупи та оркестри інструментальної музики. Правда, тодішні гетьмани Іван Скоропадський, Павло Полуботок і Данило Апостол та високопоставлені представники козацької старшини у своїх розвагах переважно задовольнялись тим, що слухали заїжджих до Глухова російських та чужоземних митців. Про це свідчать записи відомого мемуариста того часу, генерального підскарбія Якова Марковича, який вів протягом 50-ти років (1717-1767 рр.) свій відомий «Щоденник» ? одне з найважливіших і найцінніших історичних джерел. Найбільш широко розвинулось музичне і театральне життя на Україні з часу вступу в 1750 році на гетьманство Кирила Розумовського. Новий гетьман значний час перебував при царському дворі у Петербурзі і звик до його систематичних бенкетів і розваг. Прибувши до Глухова, він вирішив перетворити свій двір у мініатюрну копію царського двору. Старий гетьманський палац виявився для цього незручним, і в мальовничому передмісті древнього Глухова, за міською брамою біля просторого ярмаркового майдану, терміново почали будувати новий палац у стилі італійської архітектури. У 1751 році він був готовий, і гетьман перебрався до нього. У палаці окреме приміщення було відведено для театральних вистав та бенкетів. Для свого театру Кирило Розумовський привіз із Петербурга цілу трупу чужоземних (переважно італійських) та російських митців. Але й обдарованих місцевих мистців гетьман широко залучав до роботи в театрі. До цієї трупи входили такі талановиті артисти, як Р. Богданович, С. Котляревський, П. Марченко, В. Іванов, К. Роговський та інші. Постійнодіючий Український театр у Глухові остаточно утвердився у 1751 році. Він був своєрідним видовищним закладом, де поруч уживалися різні жанри: співав хор, виступали солісти, грав інструментальний оркестр, читались уривки з літературних творів, виконувались фрагменти з балетів тощо. Особливим успіхом користувались виступи хорової капели, якою в цей час керували придворний капельмайстер Рагинський та капелян Корнелій Юзефович. Сцена театру Кирила Розумовського часто була ареною виступів балету. Зокрема, був там показаний глядачам балет-опера «Венера і Адоніс» французького композитора Анрі Демаре за поемою Вільяма Шекспіра.У театрі йшли вистави за п'єсами Есхіла та епічними поемами Гомера, ставили п'єси західноєвропейських авторів, інтермедії та діалоги українських письменників (Івана Некрашевича та ін). Загалом репертуар цього театру був досить багатий. У бібліотеці Кирила Розумовського були драматичні твори старогрецьких письменників, а також твори таких видатних драматургів, як Гольдоні, Мольєр, Шекспір, кілька примірників одноактних п'єс Лесежа тощо. Сцену цього театру майстерно оформляв відомий тодішній художник, маляр-монументаліст і портретист Григорій Стеценко (уродженець м. Ромен, нині - Сумська область), який служив у гетьмана Розумовського і виконував його різні мистецькі доручення. Виступи місцевих артистів у цьому театрі були настільки успішними, що чужоземні актори з часом змушені були виїхати додому в Італію, бо Кирило Розумовський не бачив потреби далі їх тримати у Глухівському театрі. У цей же час тут періодично виступали гастрольні акторські трупи. Отож, заснований понад чверть століття тому театр у Глухові був першим в Україні постійнодіючим театром. Разом з відомою Глухівською музично-співацькою школою, він був важливим центром театральної і музичної культури. Виховані тут талановиті мистці, «зірки» Глухівського театру, сяяли на сценах багатьох країн і несли в маси українське мистецтво. Театральне мистецтво Правобережної України - яскрава й вагома складова театральної культури України і своїм корінням сягає у далекі віки. Елементами театральності позначені звичаї гуцулів, галичан, бойків, лемків та інших представників українського етносу Прикарпаття, що, зокрема, самобутньо проявляється в календарній обрядовості (колядки, щедрівки), весільних піснях-іграх, проводах на полонину, святкуванні Івана Купала, похоронних ритуалах тощо, які носять характер лірико-комедійного, сатиричного, драматичного чи трагедійного видовища. Ці елементи ігрового дійства заклали основи «народної» драми, «народного театру» - мистецтва, яке вже у своєму зародку гармонійно поєднувало слово, музику, танець та інші види мистецтв, що стало в майбутньому однією з найхарактерніших рис українського національного театру. Театральна традиція на західноукраїнських землях мала свої специфічні особливості. Наприкінці 16 ст., як вже згадувалось, на Волині та Галичині (Острог, Львів) з'явився український шкільний і народномістеріальний театр, зокрема й ляльковий (вертеп). Щоправда, в умовах польського панування шкільний український театр на цих землях зник ще до середини 17 ст., і тільки в народному середовищі розвивалася українська народна драма.Із переходом під австрійську владу Галичини (1772 р.) та Буковини (1775 р.) тут з'являються німецькомовні, польські професійні мандрівні театральні трупи. А в 1795 році у Львові був відкритий і стаціонарний театр у колишньому костелі єзуїтів, у якому спочатку діють німецькомовна, а згодом - польська трупи. Через цілковиту пригнобленість української культури, занепад освіти, відсутність національно свідомої еліти про створення під одним дахом поруч з німецькою та польською театральними трупами ще й української ніхто тоді не думав. У 1797 р. за ініціативою студентів богословія Львівської духовної семінарії у стінах навчального закладу також почали відбуватися театральні вистави. Через брак відповідного українського репертуару, ставили п'єси польських та німецьких авторів, зокрема комедії Франца Богомольця (17201784), польського письменника та публіциста, відомого єзуїтського педагога. Театральним хистом серед питомців семінарії, які брали участь у виставах, найбільше відзначались Осип Чарнецький та Іван Сточкевич. Відомі також: Ковальський, Шудлійський, Урицький, Слоєвський (який, до речі, виконував жіночі ролі). Іван Сточкевич водночас збагачував театральний репертуар новими творами, наприклад, переробив драму «Легкодушність і добре серце» невідомого німецького автора, у якій виконував головну роль. Відвідувало ці вистави тодішнє місцеве духовенство з родинами, а також нечисельна світська публіка. Серед глядачів був і тодішній директор польського театру І. Н. Каміньскі, який з великими похвалами висловлювався про гру аматорів. Одначе ці вистави великого успіху не мали, бо для публіки були незрозумілі як за мовою, так і тематикою. У 30-х роках на суспільну арену вийшла літературна група «Руська трійця», яка започаткувала в Галичині нове українське письменство з новими громадсько-політичними й художніми ідеями. Не без впливу цих нових ідей у Львівській семінарії наприкінці 30-х років, коли ректором семінарії призначили о. д-ра Григорія Яхимовича (пізнішого Галицького Митрополита), відновлюється раніше заборонене навчання українською мовою. Ректор, окрилений патріотичним духом, будив у своїх питомців почуття народної гідності. «За його ректорату загостив до руської духовної семінарії зовсім інший дух… його щиро руське серце, любов упослідженого руського народа і правдиві патріотичні прагнення воскресили й побудили до життя завмерлого духа в цілій галицько-руській народності… у цьому часі під його світлим проводом містила руська семінарія у своїх мурах найзнаменитіші розумової сили, бо з неї вийшли світлі патріоти, якими були М. Шашкевич, Я. Головацький, М. Коханович, І. Василевич, А. Могильницький, Р. Мох, Н. Устіянович, Скоморовський, Шухевич та ін…» Театральні вистави теж почали відбуватися рідною мовою. На одній із них - «Весілля на Руси» (1838 р.), інсценізації українського весілля - був присутній і ректор о. д-р Яхимович, який підтримав питомців та закликав до подальшої праці на театральній ниві. Багато серед тодішніх майбутніх богословів проявляли своє захоплення сценічним мистецтвом і активно брали участь у постановках, зокрема: Кашубинський, Мох, Твардієвич, Вербицький та ін. Треба сказати, що показ «Весілля на Руси» (за етнографічнопублікацією «Руськоє весілє» о. Йосифа Лозинського, пароха с. Радохінці) - як сценічне етнографічне дійство - не був якимсь окремим випадком, бо з народною творчістю галицький загал був уже давно знайомий завдяки вертепові. Але цей процес, як зауважував видатний український громадсько-політичний діяч, мистецтвознавець та історик культури Дмитро Антонович, уже проходив мимо української інтелігенції та, що найважливіше, із розвитком галицьких міст помалу занепадав. Сильна колись традиція шкільних вистав утримувалась ще по школах, хоча постановки були латинською або польською мовами. А ця етнографічна публікація о. Й. Лозинського та поставлена за нею у Львівській духовній семінарії вистава вперше виявили основні елементи нової української драми, а разом з тим основні елементи театру, якими є танець, маска, костюм і драматична дія. Львівські семінаристи здійснили постановку, яка стала першою ластівкою українського аматорського театру в Галичині. Український репертуар у семінарії набирав сили. Друга вистава рідною мовою з 1842 р. складалася із трьох п'єс: перша представляє ярмарок, друга - уривок з народного весілля, а третя - вибір рабина. Інтермедія «Ярмарок» була повторенням поставленої в Києві у 1736 р. інтермедії Митрофана Довгалевського «Коміческоє дійствіє на Рождество Христове». «Вибір рабина» був чи повторенням старої інтермедії «Жида з русином», чи наново скомпонованою інтермедією Р. Моха, чи когось іншого з тодішніх питомців на відомий народний анекдот (згодом увійшов у літературу в обробці С. Руданського).Та наступний ректор, о. проф. Теліховський, був противником театральних вистав у семінарії і гостро виступав проти них. Питомцям було строго заборонено перебиратися у світський одяг, курити та брати участь у театральних постановках. Однак вони все одно потай збирались і культивували драматичне мистецтво, виголошуючи написані Мохом віршовані монологи та деякі сцени з його комедій. До речі, Рудольф Мох, закінчивши семінарію, отримав парохію біля Станіславова (нині - Івано-Франківськ) і там видав першу комедію рідною мовою «Справа в селі Клекотині», написану з дотепом і гумором на тему із сільського життя за часів панщини. Тоді ж написав сценічну народну картину зі співами «Проциха», до якої дуже гарну музику скомпонував о. Михайло Вербицький. З того часу відома і комедія «Опікунство». Усі три п'єси були поставлені на сцені Станіславівського театру, а згодом і у Львові. Окрім о. Моха, для української сцени творили й інші богослови: о. К. Скоморовський переклав трагедію Хомякова «Єрмак»; о. Й. Вітошинський написав оперету на музику о. М. Вербицького «Козак і охотник», а також переклав комедію Мольєра «Жорж Данден» під назвою «Гриць Мазниця»; оригінальні інтермецо (невеликі музичні п'єси) писав о. І. Наумович.І хоча ці театральні вистави відбувались у вузькому колі прихильників сценічного мистецтва, так би мовити, за закритими дверима духовної семінарії, саме її вихованці винесли з тих років не лише любов до театру, але й любов до рідного слова свого народу, були ініціаторами і головними виконавцями творення українського театру в Галичині. Подібно і в Перемишлі, старовинному галицькому місті, у 1781 р. стараннями тодішнього Перемишльсько-Холмського єпископа Максиміліана Рилла (управляв єпархією у 1779-1793 рр.) було засновано Духовну семінарію, яка стала центром піднесення освіти духовенства єпархії та розвитку української культури. На одному з єпархіальних синодів, у 1780 р., під проводом владики Максиміліана було схвалено рішення про навчання руської мови, окрім німецької та польської, - це стало поштовхом до пізнішого українського відродження в Галичині, яке спалахнуло уже на початку 19 ст. Але треба було чекати аж 1848 р., коли на хвилі австрійської революції, шо спричинила національний рух, виник український театр. Щоправда, у Львові на той час не було ще українських мистецьких сил, які б узяли на себе таку ініціативу. Оскільки орган українського самоврядування, так звана Головна Руська Рада, центр якої був у Львові, мала серед окружних філій найміцнішу в Коломиї, то саме Коломийська рада взяла на себе ініціативу створення українського аматорського театру. Організаторами виступили голова Коломийської ради Микола Верещинський, бургомістр Сильвестр Дрималин і тодішній коломийський парох, ревний душпастир і гарячий патріот о. Іван Озаркевич (1794-1854), письменник, перекладач (у 1852 р. перекладав українською мовою «Басні Езопа»). Отець Іван був натхненником та ідеологом всієї справи. Саме він забезпечив молоду сцену українським репертуаром, якого раніше в Галичині не існувало. Скориставшись з наявності в Коломиї друкованих текстів обох п'єс Івана Котляревського - «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» - о. І. Озаркевич прилаштував їх до місцевих умов, перенісши дію з Полтавщини на Покуття, відредагувавши мову на місцеву покутську говірку, перейменувавши героїв на місцевий лад, замінивши пісні, які містили в собі східноукраїнські реалії, на пісні, що побутували на Покутті й т. ін. Таким чином о. Озаркевич здійснив те, що тепер має назву літературної адаптації. Цей принцип мав широке застосування наприкінці 17- 1 пол. 19 ст. у всіх європейських театрах, коли запозичувалися з іншомовної драматургії тексти п'єс, які докорінно перероблялися на свій національний лад. Повна переробка оперети Котляревського не лише зробила «Полтавку» рідною п'єсою в Галичині, але й відкрила шлях побутовій п'єсі галицького театру. Отець І. Озаркевич розумів, що для українського глядача в Галичині важливо буде показати не полтавських українців, яких не знали тоді не тільки глядачі, а й самі виконавці, а показати життя покутських українців. З-під пера о. Івана Озаркевича вийшли нові версії І. Котляревського: «Дівка на виданню, або На милованнє нема силування» і «Жовнір-чарівник». Наталка стала Анничкою, виборний Макогоненко - десятником і т. ін. Деякі пісні було замінено, як, наприклад, «Та йшов козак з Дону, та з Дону додому». Петро співає: «Ох, доле ж моя, доле ж моя злая». Замість відомої пісні Наталки «Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву, пошануйте сиротину і не вводьте в славу» Анничка співала «Видно шляхи коломийські, славну околицю, пощануйте сироточку бідную дівицю». Зовсім опущено пісню «Ворскла - річка невеличка». Одним словом, як сказав І. Франко: «І. Озаркевичеві хотілося подати Котляревського галичанам не в оригіналі, а в підгірськім киптарі». Унаслідок цього «Дівка на виданню, або На милованнє нема силування» не могла вважатися твором І. Котляревського, а мала свого автора - о.Івана Озаркевича (за І. Котляревським). Таке ж можна сказати й про «Жовніра-чарівника».Третьою обробкою о. І. Озаркевича було «Весілє, або Над цигана Шмагайла нема розумнішого», в основі якої лежала п'єса теж східноукраїнського автора - слобожанина Степана Писаревського «Купала на Івана».Перша публічна театральна вистава «Дівка на виданню, або На милованнє нема силування» відбулася в Коломиї 21 травня за старим стилем (8 червня за новим стилем) 1848 р. Поставлена силами місцевих акторів-аматорів, серед яких були коломийські міщани, активісти українського національно-культурного руху: Юрко Стадниченко, Іван Филипович, Фердинанд Буклашевський та ін. Народу на виставу набилося «як в Зарваниці на празник Івана Хрестителя», публіка була в захопленні, з великими оваціями приймала артистів. Вистава викликала нечуваний ентузіазм не тільки серед українського населення, а й загальноміської публіки, до якої належали німецькомовні австрійці, чехи, євреї, а також поляки, хоча з боку останніх вживалися заходи щодо перешкод наступним українським виставам. Мистецьким керівником, режисером цієї події і всіх наступних вистав був австрійський офіцер-поручник Алоїз Ляйтнер, можливо, австрієць, а може, й чех за національністю.

Після цього першого успіху було домовлено щотижня, у четвер, давати українські вистави в Коломиї. Однак цей задум не міг бути зреалізований через брак репертуару та підривні заходи антипатріотично налаштованих елементів. Друга вистава «Дівка на виданню» відбулась десь у часі до 10 вересня 1848 р., а в часі між 10 вересня і 12 жовтня 1848 р. показано третю виставу, на цей раз уперше «Жовніра-чарівника».

Поки давалися перші дві вистави «Дівки на виданню» в Коломиї, текст переробки друкувався в Чернівцях у друкарні «Яна Екгарта і сина» в латинській транскрипції. Принаймні о. І. Озаркевич у жовтні 1848 р. привіз примірники видрукуваної книжечки на «собор руських учених», або, посучасному кажучи, - на конгрес української інтелігенції Галичини, що відбувся 19 жовтня 1848 р. До речі, у дні цього з'їзду на прохання делегатів коломийська група, залучивши львів'ян, підготувала й зіграла виставу «Дівка на виданню», чим започаткувала український аматорський рух у Львові. Звідти він перекинувся до Перемишля й Тернополя. Але цей сплеск відродження театрального мистецтва не тривав довго. У час революції 1848-1849 рр. люди були зайняті політикою. Настав період апатії серед української інтелігенції в Галичині, ідейний розбрід, поширення москвофільської пропаганди, яку привезли до Галичини російські емісари в обозі царської армії, що йшла на Угорщину для придушення революції. Однак Іван Франко вважав основною причиною не тільки саму суспільно-політичну ситуацію, а й те, що «драма і театр мало ще тоді мали ґрунту в Галичині», що «не було ані репертуару, який доводилось наскоро латати, перелицьовувати та перекладати з чужих мов, ані, що найважче, не було публіки, сільської і настільки маючої та освіченої, щоб театр був для неї потребою. Навіть поляки у Львові не мали ще тоді такої публіки, а й німецький театр, до якого горнулася вся бюрократія, держався значними субвенціями державними та різними привілеями. А з русинів, темних і бідних та розсипаних по селах, хто мав інтересуватися театром, хто мав підтримувати його?. В обох містах (Коломия та Перемишль), де театр краще розвивався, він завдячував се заінтересованістю і живій участі людей неруської людності, зі світа урядницького й військового, а коли не стало тої протекції та співуділу, то не стало і руських «зрілищ».Лише наприкінці 1860-х рр. розбудилось наново національне життя українців: успішно розвивалися українські культурно-просвітницькі організації («Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка) та політичні партії, українські представники були у рейхсраті та провінційних сеймах. І саме тоді постала думка зорганізувати в Галичині професійний український театр. У другій половині 19 століття по всій Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру - драматурги і режисери Михайло Старицький (зі шляхетського роду) та Марко Кропивницький (з родини управителя панських маєтків). Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів: четверо з шести дітей херсонського землевласника Карпа Тобілевича стали театральними діячами. Це: Марія (СадовськаБарілотті), Іван (сценічне псевдо Карпенко-Карий), Микола (Садовський) і наймолодший - Панас (Саксаганський). Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була також Марія Заньковецька, яка походила зі дворянської сім'ї.

2. Український театр доби національно-культурного відродження ХІХ ст. Зародження українського кінематографу

Сприятливі умови для розвитку театрального мистецтва складалися на Полтавщині, де завдяки І. Котляревському та М. Щеп-кіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського. Національна драматургія, крім згаданих п'єс, заявила про себе творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка.

Розвиток національного театру особливо активізувався в ЗО - 40-ві рр. У зміцненні його реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т. Шевченко. Його драма «Назар Сто-доля» (1843 р.) - одна з перших в українській драматургії, сюжет якої побудований не на побутово-любовному, а на соціальному конфлікті.

З кінця XVIII ст. пожвавилося театральне життя на західноукраїнських землях. Значною подією тут став вихід у світ збірки пісень О. Лозинського «Українське весілля» (1835 р.). Матеріал збірки театралізував і поставив аматорський театр Львівської духовної семінарії. Вистава пройшла з успіхом.

Поштовхом до подальшого розвитку українського театру в Східній Галичині послужили п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник», що з'явилися там у 1844 р, і швидко здобули популярність. У Коломиї виник аматорський гурток І. Озар-кевича (червень 1848 р.). Згодом на базі цього гуртка утворилася театральна трупа, в репертуарі якої були відомі п'єси І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка. Аматорські вистави театральних гуртків відбулися у Перемишлі й Тернополі, де ставили перші п'єси галицьких драматургів С. Петрушевича, М. Устияновича. Театральний рух, пов'язаний з іменем О. Духновича, розвивався і на Закарпатті.

Таким чином, у культурному процесі першої половини XIX ст. на Україні чітко прослідковуються національні тенденції. У суспільній свідомості з'явилася нова риса: усвідомлення себе в історичному розвитку як нації. Самосвідомість українців як окремої етнічної спільноти з'явилася передусім у діяльності інтелігенції. Тогочасна інтелігенція бажала віднайти втрачений зв'язок з народною масою і знайшла його у вислідах народного побуту. Але далі прийшло чергове завдання: зайнятися долею творця цих цінностей - народну. Поштовхом до цього був і безпосередній контакт з народом, який мала інтелігенція, і демократичні ідеї, що напливали з Заходу. Пристосовуючи своє поняття народності до західноєвропейських теорій, тогочасні діячі мусили поширити своє зацікавлення з літературно-мистецького поля на соціальне і політичне.

Перші кінозйомки

У 1893 році головний механік Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроекції. Тоді ж він здійснив першу в світі кінозйомку - зняв вершників і метальників копій. З 7 листопада по 20 грудня 1893 року в готелі «Франція» (Одеса) демонструвалися ці дві стрічки. 9 січня 1894 винахід демонструвалася на 6-му засіданні IX з'їзду російських природознавців і лікарів у Москві. Зараз знімальний апарат знаходиться у фондах московського Політехнічного музею.

У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні - майже з року в рік з першим публічним кіносеансом в Парижі - Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі. Піонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі («Богдан Хмельницький» за п'єсою Михайла Старицького). З дореволюційним кіно в Україні пов'язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі.

Кіно Сталінського періоду

Німе кіно

З 1919 р. в Радянській Україні починається кіно, якому надавали державний характер. З 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеські та ялтинські підприємства, а в 1928 році ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім О. Довженка) - одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною мелодрамою і пригодницькими жанрами («Укразія» П. Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання» Олександра Довженка). В даний час в Україні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури - «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється». У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов фільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси. Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше стала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці з режисером Лесем Курбасом з письменниками Майком Йогансеном і Юрієм Яновським. Тернистий шлях долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Прометей», «Запорожець за Дунаєм»). Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О. Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який перебував у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюсселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською Синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців з 26 країн світу, фільм «Земля» був названий у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженко, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».

Звукове кіно

У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм - документальна стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О. Соловйова «Фронт». Наприкінці 1930-х тотальний терор в СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігоря Савченка - дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості. Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, серед них премія «Оскар» (1944) в номінації «найкращий іноземний фільм». Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, а потім піддав нищівній критиці, а автора - шельмуванню. Однією з причин цього, про що Довженко натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою «вождя» пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом. Хоча українські фільми 1945-53 рр. були обмежені жорсткими канонами «соціалістичного реалізму», їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високопрофесійні роботи кінооператорів («Подвиг розвідника» (1974), режисер Борис Барнет, оператор Данило Демуцький, «Тарас Шевченко», 1951, режисер Ігор Савченко). У часи політичної «відлиги» другої половини 1950-х - поч. 60-х рр. стрімко зростає українська кінопродукція. З'являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, режисери Марлен Хуцієв і Фелікс Міронер), «Жага» (1959, Євген Ташков), «Іванна» (1960, Віктор Івченко), «Сон» (1964, Володимир Денисенко), «За двома зайцями» (1961, режисер Віктор Іванов). Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової величини: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка. У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на VII Міжнародному кінофестивалі в Аргентині, «Криниця для спраглих» Юрія Ілл'єнка (1965), «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965). Однак реакційна політика так званого «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С. Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля спіткала також фільм Юрія Ілл'єнка «Вечір напередодні Івана Купала» (1968) і «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумфально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

За стилістикою близькою до українського поетичного кіно була знята в 1967 р. на «Мосфільмі» стрічка «Вій» за однойменною повістю Миколи Гоголя. Картину також вважають першим радянським фільмом у жанрі жахів. Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) та «Як гартувалася сталь» (1973). У роки «застою» в СРСР розгортається новий виток боротьби проти національної української культури. Знищуються українські установи, стає тотальною русифікація, проводиться методичне та цілеспрямоване цькування українознавців, починаються хвилі арештів та серії політичних процесів. Українське поетичне кіно було визнано владою архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженко почали згадувати з оглядкою. На багато років, внаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полку деякі зняті кінофільми (серед них «Криниця для спраглих», «Комісари»). Попри бюрократизм українського кінопроцесу за часів брежнєвської реакції в 1970-80 рр. з'являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі «застою» Леонід Биков знімає картину «У бій йдут лише старі» (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох висококваліфікованих екранізацій російської літературної класики, у фільмі «Польоти уві сні та наяву» точно передає феноменологію того часу. Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, які придбали велику популярність у всьому СРСР: «Д'Артаньян і три мушкетери» (1978, режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (1979, режисер Костянтин Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979, режисер Станіслав Говорухін), «Зелений фургон» (1983, режисер Олександр Павловський), «Чарівники» (1982, режисер Костянтин Бромберг), «Самотня жінка бажає познайомитися» (1986, режисер В'ячеслав Криштофович). У 1970-80-ті роки справжній розквіт переживало українське неігрове кіно. Київська студія науково-популярних фільмів зняла величезний масив стрічок, серед яких зустрічалися справжні шедеври жанру (« «Мова тварин», «Чи думають тварини?», «Сім кроків за горизонт» режисера Фелікса Соболєва та ін.). Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал «Як козаки…»), Давида Черкаського («Пригоди капітана Врунгеля», «Крила» та ін.), Леоніда Зарубіна («Солом'яний бичок»), Володимира Гончарова («Чумацький шлях») прославили українську анімацію за межами країни. Під час «перебудови» створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці - «Астенічний синдром» Кіри Муратової (1989), «Бич Божий» Олега Фіалки (1988), «Розпад» Михайла Бєлікова (1990) та інші. Фільм Юрія Іллєнка «Лебедине озеро. Зона» (1989) здобув широкий міжнародний успіх, що став своєрідною анти тоталітарною кіно емблемою.

Сучасний кінематограф

У 1990-х українське телебачення починає освоєння поширеного у всьому світі жанру телесеріалу («Роксолана», режисер Борис Небієрідзе, «Острів кохання», режисер Олег Бійма). На рубежі 2000 р. низка українських акторів знімається у зарубіжних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З цього часу Богдан Ступка став головним гетьманом українського екрану - йому належать також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001). Історичні теми також стали провідними у творчості режисера Олеся Янчука. Протягом 1990-х - першої половини 2000-х р. їм були зняті такі фільми, як «Голод-33» (1991) про трагічну долю української родини часів Голодомору, «Атентат - Осіннє вбивство в Мюнхені» (1995), «Нескорений» (2000) та «Залізна сотня» (2004), які стали спробою донести до глядача правду про життя та бойовий шлях командирів і воїнів Української повстанської армії.

Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кінематографістів. У 2001 році починаючий постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі «Панорами» Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай №9». У 2003 році фільм «Мамай» Олеся Саніна вперше представляв Україну на премії «Оскар». У 2005 році стрічка «Подорожні» молодого українського режисера Ігоря Стрембицького отримала Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм. Після 2004 знято кілька фільмів про Помаранчеву революцію. Її період був відображений в декількох кінострічках, в зокрема: «Помаранчеве небо» (2006, режисер Олександр Кирієнко), «Прорвемось!» (2006, режисер Іван Кравчишин), «Оранжлав» (2006, Алан Бадоєв). Фільм «Оранжлав» отримав приз за кращу режисуру на XV Міжнародному фестивалі «Кіношок» в Анапі (Росія). У 2006 році відбулася також прем'єра першого українського трилера «Штольня» (продюсер і оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук).

театр кінематограф творчий

3. Кіно та театр в ХХ століття

Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 році, коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 року - модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася когорта талановитих акторів - Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олімпія Добровольська, Олександр Сердюк, Наталя Ужвій, Юрій Шумський та інші.

Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиції авангардизму. З утворенням театру «Березіль» його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Тут були вперше поставлені п'єси видатних українських письменників і драматургів Миколи Куліша («Народний Малахій», «Мина Мазайло») та Володимира Винниченка («Базар», «Чорна Пантера і Білий Медвідь»). Завдяки генію Лесю Курбасу, який поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга і перекладача світової літератури, були по-новому осмислені на українській сцені твори Вільяма Шекспіра, Генріха Ібсена, Гергарта Гауптмана, Фрідріха Шиллера і Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачу п'єс європейських драматургів.

З творчого об'єднання «Березіль» бере початок театральна бібліотека, театральний музей і перший театральний журнал. До експериментальних пошуків Леся Курбаса, якого було репресовано за часів сталінізму, і досі звертаються сучасні митці. У наш час у Києві проходить міжнародний театральний фестиваль «Мистецьке Березілля», присвячений пам'яті Леся Курбаса.

На Закарпатті в умовах значного припливу інтелігенції із ЗУНР і УНР через втрату державності був створений зокрема Руський театр, який очолив Микола Садовський.

У 1919 році український кінематограф, як і все того часу, перейшов у розряд радянського. У 1922 році почала свою роботу київська кінофабрика, одна з найпродуктивніших і наймодернізованіших у тодішньому світі. Це вона згодом була перетворена на Київську кіностудію Довженка. Поряд з Довженковими фільмами («Ягідка кохання», «Сумка Дипкур'єра»), тут було знято і «Укразію» Чардиніна, а також кілька стрічок на основі творів української літератури («Микола Джеря», «Борислав сміється», «Тарас Трясило»).

В Одесі, що якоюсь мірою була матір'ю кінематографа, знімали фільми переважно московські режисери. Звідси родом, до речі, «Броненосець Потьомкін» Ейзенштейна. У 20-х роках на теренах українського кіно з'являється молодий талановитий режисер Лесь Курбас, якому ми завдячуємо свіжим, неординарним подихом у режисурі, а також Іван Кавалерідзе.

Звісно, в умовах тоталітаризму 30-х років режисери потерпали від заангажованості власних картин, які обов'язково мали спиратися на держзамовлення. Але виключно поєднання мудрості і таланту тогочасних митців лишило нам пречудові стрічки, серед яких фільм «Райдуга» за сценарієм Ванди Василевської (режисер - Марк Донськой), за який у 1944 році було присуджено премію «Оскар». За часів Другої Світової війни кінопромисловість евакуювали на схід, але зйомки не припинялися.

Якщо говорити виключно про український кінематограф, то першою знаковою його постаттю був, звісно, Олександр Довженко. Саме його «Земля», «Звенигора» і «Арсенал» стали в Україні культовими, хоча навіть він не зміг уникнути суперечок із радянською владою через те, що не вказав у сценарії «Україна в огні» на визначну роль Сталіна в перемозі. Це вже потім з'явиться безліч імен, і кожне з них називатиме талановиту і впевнену у своїх починаннях людину, дорогу українському суспільству.

Разом із загальною «відлигою» в 1950-60-х рр. настає потепління і в кіноіндустрії. Відступає на крок тематична зашореність, урізноманітнюються амплуа акторів, з'являються нові імена. У цей час виникає один із феноменів у цій галузі - «українське поетичне кіно». Але все ще є фільми, які опиняються під категоричною забороною, як-от «Довгі проводи» Кіри Муратової. Та попри все, простежується невпинний розвиток, збільшення акторського і режисерського складу, а отже, і популяризація кінематографа як мистецтва.

4. Становище українського кіномистецтва та театру в добу незалежності: здобутки, проблеми, перспективи

Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи. Головною особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний характер. Ми можемо говорити про те, що в суспільстві склалася нова соціокультурна ситуація, яка характеризується іншими соціально-економічними умовами, формами власності, характером стосунків між людьми, соціальною структурою, системою цінностей. Принципово новий статус в наші дні отримала національна культура. У той же час серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна криза, яку переживає наша Україна в кінці XX століття

Регулювання державної політики України з питань кіно було затверджено 13 січня 1998 року, коли Верховна Рада України прийняла Закон України «Про кінематографію».В перiод незалежностi українське кіно характеризується розпадом кіноіндустрії в 1990-х роках та спробами відбудувати її в 2000-2010-х роках. В 1990-х з розпадом Радянського Союзу та економічною кризою українське кіно починає переживати занепад. Кількість глядачів в кінотеатрах зменшується від 552 млн в рік в 1990 році до 5 млн. - в 1999році. В той же час поступово зростає аудиторія телеканалів. Кількість демонстраторів - від 27 в 1990році до 8 в 1999 році. Кількість художніх фільмів знятих в Україні за рік зменшується з 45 в 1992 році до 4 в 2000 році. З 136 фільмів знятих в Україні в 1990-х роках 82 було знято російською мовою. Українське кіно 1990-х намагається комерціалізуватися. Замовниками і спонсорами фільмів часто стають бізнесові структури. Ця обставина впливає на зміст фільмів, їх спроби мати розважальний характер, популярності набувають кримінальні драми, пригодницькі та еротичні фільми.

На початку 1990-х українське телебачення розпочало активно знімати телесеріали, зокрема популярність мали «Роксолана», режисер Бориса Небієрідзе, «Острів любові», режисер Олег Бійма. На рубежі 2000-х р. величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. Богдан Ступка стає головним гетьманом українського екрану - йому належать також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001). У 2006 році відбулася також прем'єра першого українського трилеру «Штольня» (продюсер та оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук)^[3]. У 2008 році вийшов фільм «Ілюзія страху», українського кінорежисера Олександра Кірієнка. Фільм знятий за мотивами однойменного твору Олександра Турчинова.

В 2010-х роках відбувається поступове збільшення обсягів кіновиробництва в Україні. Завдяки розвитку технологій та зменшенню витрат на значно збільшується кількість короткометражних фільмів. В український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. З'являються колективні проекти українських режисерів «Мудаки. Арабески», «Україно, goodbye!», «Вавилон'13». Разом з занепадом централізованої кіноіндустрії розпочинається розвиток незалежних кіностудій, фірм-дистриб'юторів та мережі кінотеатрів. Попри збитковість кіногалузі в цей час, ряд українських фільмів має успіх на міжнародних кінофестивалях.

У 2003 році, вже в Основному конкурсі того ж Берлінале отримав «Срібного ведмедя» фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай №9». У 2005 році стрічка «Подорожні» молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала «Золоту пальмову гілку» кінофестивалю в Каннах за короткометражний фільм «Подорожні». У 2007 році в конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю у Ротердамі відбулася світова прем'єра «Меніни» режисера Ігора Подольчака[7] [8]. Пізніше фільм брав участь у 27 міжнародних кінофестивалях, в 10 з них у конкурсній програмі, в інших в офіційній селекції. У 2011 році Марина Врода отримала «Золоту пальмову гілку» кінофестивалю в Каннах за короткометражний фільм «Крос». У 2014 році повнометражний фільм Мирослава Слабошпицького «Плем'я» бере участь у конкурсній програмі «Тиждень критики» «Канського кінофестивалю» і отримує одразу три нагороди - приз фонду Ган, приз Відкриття та Гран-прі.

Українські фільми-лідери радянського кінопрокату [ред. * ред. код]

Кіно українських кіностудій не користувалося великим успіхом в прокаті в радянську добу. Серед фільмів знятих в Україні в радянський найбільш популярними були наступні:

· 65 місце в історії радянського прокату - «НП - Надзвичайна пригода» (1958), реж. Віктор Івченко - 47,4 млн гдядачів;

· 92 - «У бій ідуть лише «старі»» (1973), реж. Леонід Биков - 44,3 млн;

· 93 - «Блакитна стріла» (1958), реж. Леонід Естрін - 44,2 млн;

· 97 - «Їх знали лише в обличчя» (1966), реж. Антон Тимонишин - 43,7 млн;

· 112 - «Вдалечінь від батьківщини» (1966), реж. Олексій Швачко - 41,9 млн;

· 128 - «Інспектор карного розшуку» (1971), реж. Суламіф Цибульник - 40,9 млн;

· 167 - «Доля Марини» (1953), реж. Віктор Івченко - 37,9 млн;

· 181 - «Небезпечні гастролі» (1967), реж. Георгій Юнгвальд-Хількевич - 36,9 млн.

Українське телевізійне кіно [ред. * ред. код]

Докладніше: Українське телевізійне кіно

Перша телевізійна трансляція в Україні відбулася 1 лютого 1939 року. В невеликій студії в Києві тривав 40-хвилинний ефір під час якого показали портрет Григорія Орджонікідзе.

Однак війна зупинила розвиток українського телебачення. Відновлення роботи телебачення відбулося 6 листопада 1951 року. Тоді київський телецентр випустив в ефір фільм Міхаіла Чіаурелі «Велике зарево» (1938). Регулярний ефір в Київському телецентрі розпочався в 1956 році.

1965 рік - постановою Ради Міністрів УРСР у Києві виникає студія Укртелефільм - єдина радянська кіностудія, яка спеціалізується на фільмах виключно для телебачення. В підпорядкування Укртелефільму переходять регіональні телестудії. Зазвичай регіональні телестудії знімали фільми в себе, тоді як монтажем, звуком і копіюванням займалися у Києві.

Кінематограф української діаспори

В 1927 році галичанка Софія Яблонська переїхала з Львову до Парижу, звідки почала подорожувати світом та знімати видові фільмі. Мандруючи Францією, Китаєм, Африкою, Австралією, Японією, готувала кінорепортажі, була однією з перших жінок-кінооператорів.

В 1930-х роках фільми за українськими мотивами почали зніматися в Нью-Йорку. Український балетмейстер, хореограф та актор в еміграції Василь Авраменко продюсує та виступає сценаристом кількох фільмів, зокрема «Наталки Полтавки» і «Запорожця за Дунаєм» (режисер Едгар Ульмер). Обидва ці фільми вийшли на екран майже синхронно з однойменними кінострічками Івана Кавалерідзе в УРСР.

Змагальний характер паралельного показу кіноопер, випущених в радянській Україні та США, їх ідеологічне протистояння знаходить підтвердження у нотатках Миколи Новака, одного з найактивніших членів фільмової корпорації Авраменка: «Нам треба бути гордими, що показали нашим незрячим людям, що українська еміґрація здібна також таку справу здвинути. Ми проломили грубі верстви льодів і заставили навіть червону Москву змагатися з нами, бо коли б не наша «Наталка Полтавка», то не було б і сталінської»^[4].

Крім «Наталки Полтавки» (1937) і «Запорожець за Дунаєм» (Cossacks in Exile, 1939), Авраменко в США також знімає фільми «Маруся» (1939) та «Трагедія Карпато-України» (The Tragedy of Carpatho-Ukraine, 1940).

В 1960-1970-х роках у місті Ошава, провінції Онтаріо у Канаді на кіностудії Canukr Films знято кілька фільмів. За сценарієм Степана Любомирського знято кінострічки «Ніколи не забуду» (1969, режисер Б. Паздрій, В. Бачинський), «Зашуміла Верховина» (1976). Серед інших фільмів знятих на цій кіностудії «Жорстокі світанки» (1966) та «Марічка» (1975)^[5].

Відзнаки українського кіно [ред. * ред. код]

У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів.

У найбільш авторитетному сучасному опитуванні з визначення найкращих фільмів усіх часів, яке проводить британський журнал Sight & Sound, у 2012 році^[6] 8-е місце посів фільм «Людина з кіноапаратом» (реж. Дзиґа Вертов, 1929, Київська кінофабрика ВУФКУ), 171-е - «Земля» (реж. Олександр Довженко, 1930, Київська кінофабрика «Українфільм»). Такі опитування Sight & Sound проводить кожні десять років, починаючи з 1952 року, в 2012 році в ньому взяло участь 846 кінокритиків.

У першому опитуванні Sight & Sound з визначення найкращих документальних фільмів усіх часів у 2014 році^[7] 1-ме місце посів фільм «Людина з кіноапаратом», 77-е - «Ентузіазм: Симфонія Донбасу» (Дзиґа Вертов, 1930, Київська кінофабрика «Українфільм»).

Становлення, чи правдивіше відновлення незалежності Української держави, що прийшло в 1991 році, відбулося вибухово. Ейфорія та розгубленість ішли поруч. Хвиля піднесення національної культури вимагала не лише нових нетрадиційних виразів, але і адекватної реакції публіки.

В цей непростий, перехідний період керівництво театру ім.М. Заньковецької вибрало можливо одне з найкращих рішень. Воно відкрило свої серця і двері для різних груп та об'єднаннь, розгорнуло широкоформатну панораму формовиражень (вечори, лекції, акції), дозволило найрадикальніші експерименти, в яких реальним критиком мав стати народ, а не функціонери від мистецтва.

Не вдаючись в деталі зауважимо, що театр попри зрозуміло професійно-фахову роботу став трибуною громадської думки, рупором нових ідей і заяв.

Вистави останнього десятиліття підняли творчий і мистецький рівень заньківчан: «Гайдамаки» за Т. Шевченком, «Безталанна» І. Карпенка-Карого, «Маруся Чурай» Л. Костенко, «Павло Полуботок» К. Буревія, «Ой, радуйся, земле…» (вертеп), «Народний Малахій» М. Куліша, «Ісус, Син Бога Живого» В. Босовича, «Ромео і Джульєтта» та «Гамлет» В. Шекспіра, «Шаріка» і «Гуцулка Ксеня» Я. Барнича, «Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «Дядя Ваня» А. Чехова, «Ідіот» Ф. Достоєвського, трилогія «Мазепа» Б. Лепкого (інсценізація Б. Антківа), «Андрей» В. Герасимчука, «Пролітаючи над гніздом зозулі» Д. Васермана, «У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської, «Коханий нелюб» Я. Стельмаха, «Неаполь - місто попелюшок» Н. Ковалик, «Мадам Боварі» Г. Флобера, «Криваве весілля» Г. Лорки, «УБН» Г. Тельнюк.

Неоднозначна реакція критики і публіки на ці речі є яскравим виявом демократії і свободи, що панує в творчих майстернях львівської Мельпомени.

Хвиля піднесення приводить до театру таких акторів, як Я. Мука, С. Глова, Р.Біль, Н. Лань, І. Швайківська, Т. Жирко, О. Гарда, І. Гаврилів, Р. Мервінський, О. Кузьменко, М. Максименко, В. Щербань, Л. Остринська, О. Самолюк, Н.Лісова, О. Огородник, О.Сікиринський, Я.Кіргач, Н. Шепетюк.