Українське кіномистецтво як важлива складова сучасного українського державотворення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українське кіномистецтво як важлива складова сучасного українського державотворення

План

Вступ

1. Український кінематограф: короткий екскурс в історію

1.1 Перші кроки українського кінематографа

1.2 Український кінематограф в радянський довоєнний період

1.3 Історична доля українського кінематографу в післявоєнний період

1.4 Розквіт "українського поетичного кіно"

1.5 Заборонені стрічки радянського періоду

1.6 Неігрове, анімаційне кіно та кіно періоду "Перебудови"

2. Кіномистецтво незалежної України

3. Кращі українські фільми всіх часів і народів

3.1 "Звенигора", "Земля" та інші фільми Олександра Довженка

3.2 "Коліївщина" та інші фільми Івана Кавалерідзе

3.3 "Сон" (1964 р.) - фільм режисера Володимира Денисенка

3.4 "Камінний хрест", "Захар Беркут" та інші фільми Леоніда Осики

3.5 "Назар Стодоля", "Лісова пісня" та інші фільми Віктора Івченко

3.6 "Іду до тебе" (1971 р.) - фільм режисера Миколи Мащенко

3.7 "Тіні забутих предків", "Українська рапсодія" та інші фільми Сергія Параджанова

3.8 "Вавилон ХХ", "Така пізня, така тепла осінь" - фільми режисера Івана Миколайчука

3.9 "Пропала грамота", "Анничка" та інші фільми Бориса Івченка

3.10 "Останній бункер" та інші фільми присвячені боротьбі ОУН-УПА

3.11 "Нескорений", "Залізна сотня", "Владика Андрей" та інші фільми Олеся Янчука

3.12 Всі фільми Юрія Іллєнко

Висновок

Матеріали, використані в роботі

Вступ

У наш час актуальності набула проблема духовного життя - осмислення специфіки українського менталітету, повернення до національних духовних здобутків, осягнення значущості виховання та соціалізації людини. кінематограф фільм анімаційний

Духовною скарбницею українського народу є мистецтво, яке ніколи не в'яне й вічно розпускається, впливаючи на свідомість, згуртовуючи націю для досягнення поставленої мети. Велику роль в цьому відводиться мистецтву кіно, що є одним з визначальних факторів розвитку культури нації, показником духовності та зрілості її суспільства. Кіно - це засіб наймогутнішого впливу на свідомість людини, саме кіно дозволяє нам, простим глядачам, поринути у новий незвіданий світ - світ фантазій, історій та мрій, у якому нам ніколи не побувати насправді, проте який щодня забарвлює та прикрашає нашу буденну реальність. Зараз навіть важко уявити життя без кіно.

Але художній кінематограф належить не тільки до муз, але й до засобів масової інформації, тому ми зіштовхуємося із ситуацією, коли всі функції засобів масової комунікації реалізуються фільмом у комплексі, більше того, реалізуються вони через естетичний вплив кіновитвору на суспільну свідомість і поведінку людей, спонукаючи їх до досягнення тих чи інших цілей. Мистецтво кіно торкається всіх сторін життя, які є найбільш хвилюючими, проблемними та актуальним. Це один із засобів передачі історичного, культурного, морального, естетичного, побутового досвіду народу, "спілкування" з людиною, впливу на його розум і серце, пробудження національної свідомості народу. Це спосіб долучення до "діалогу культур", незамінне джерело вивчення складової культури, площина, що здатна зафіксувати в кольорі, звуці, русі будь-який період життя країни та її культури; дозволяє репродукувати твори інших видів культури.

Відгукуючись на духовні запити народу, митці кінематографу звертаються до історичної, патріотичної тематики, стають опорою національного відродження, єднання, переосмислення власної історії, утвердження національної ідентичності. Вони зняті на Батьківщині і в них проглядається історія нашого народу, сяють українські кінозірки, творять українські режисери. Це наша гордість і наша надія. Мистецтво кіно є одним з визначальних факторів розвитку культури нації, показником духовності та зрілості її суспільства. Вітчизняний кінематограф має вагомі здобутки, що збагатили світову культуру непересічними творами, які відображають величну історію нашого народу, його самобутність та духовну красу. Творча біографія українського кіно - це постійний духовний пошук, художні відкриття, боротьба за право вільно творити.

Мета даного дослідження: дати загальну характеристику саме українському кінематографу, визначивши його особливості, досягнення, можливості та потенціали для формування нового українського патріотичного суспільства, яке розбудовуватиме молоду суверенну Українську державу.

Завдання:

встановити, чи розвивався український кінематограф в період народження світового кіно та яким було його місце в цьому процесі;

визначити, чи мав розвиток український кінематограф в радянський період та яким були його особливості, роль та місце в суспільстві і культурі;

коротко охарактеризувати, в якому стані перебуває сьогодні український кінематограф, його головні проблеми і визначити, чи має він майбутнє.

Предмет дослідження: мистецтво українського кінематографу від перших кіносеансів до сучасних кінострічок.

Актуальність. Тема є дуже важливою, особливо на тлі сучасних подій, коли Україні необхідні ідеї єднання і соборності, переосмислення свого місця в новому світовому суспільстві, усвідомлення себе Нацією, формування відчуття гідності і гордості за себе, свій народ і свою Батьківщину, шанування і цінування своїх національних духовних джерел і начал, своєї рідної культури, здобуття міжнародного авторитету і поваги. Адже кінематограф - це не тільки економічний фактор, це та галузь культури, яка доступна абсолютно всім соціальним групам, яка найчастіше і формує в іноземців враження та оцінку сприйняття нас як Нації, Народу, Держави.

1. Український кінематограф: короткий екскурс в історію

1.1 Перші кроки українського кінематографа

Історія світового кінематографа пізнавальна, суперечлива, стрімка і насичена. Основою для створення перших кінофільмів, звісно, була фотографія. Не вдаючись у подробиці, можна просто відмітити, що перші стрічки були зняті саме за принципом "швидкого фото", що нагадувало швидше рухомі картинки, аніж сьогоднішні, ідентичні реальним, сюжети.

Історія винаходу кіно починається з кінця ХІХ століття. Перша офіційна демонстрація кінострічки була здійснена в Парижі у березні 1895 року. Ніби все ясно і закономірно: колискою кіно є саме Париж. Але слід сказати про багаторічні суперечки за право називатися винахідником цього дива. Пояснюється це тим, що шлях до кіноіндустрії складався з трьох віхі на момент презентації першого фільму претендентів на"пальму першості" було декілька: брати Люм'єр, Томас Едісон і… українець Йосип Тимченко.[12] Не будемо вдаватися в подробиці суперечки між прихильниками Едісона і братів Люм'єр, бо нас більше цікавить, чому ми, українці, так мало звертаємо увагу на власну історію, адже черговий раз українці можуть сказати, що саме представники нашої нації знову здійснили щось "вперше".

Отже, ми зупинимося детальніше на одному із претендентів - Йосипу Тимченко, адже саме він має безпосереднє відношення до України. Саме він ще у 1893 році за участю М. Фрейденберга та професора М. Любимова сконструював апарат для зйомок та показу "живої фотографії" - перший у світі кінопроектор. І відбулося це в нашій сонячній Одесі, в навчальному закладі, який тоді називався Одеський Новоросійський університет, де він і працював. Йосип Тимченко створив перші стрічки - зафільмував і продемонстрував вершників і метальників списів. Свій винахід він устиг показати в Москві у 1894 році на з'їзді натуралістів і лікарів задовго до феєричного перегляду кіно в Парижі. У Києві демонстрація синематографу відбулось у 1896 році. [8] Але зйомки потребували дуже багато коштів… Йосип Тимченко не отримав фінансування для подальшого розвитку - надто скептично імперська Росія поставилася до його праці. Та все одно, говорячи про українське кіно, варто зазначити, що "українське" в цій фразі - не просто пустий звук.

Ще одна постать, про яку не надто часто згадують у історії кіномистецтва - Альфред Костянтинович Федецький, який майже одночасно з Люм'єрами показав ряд сюжетів про тогочасний Житомир.

Федецький, представник родини польських шляхтичів, народився у Житомирі, нетривалий час жив у Варшаві, а згодом переїхав разом з близькими до Києва. Закінчивши у Відні Академію мистецтв, Альфред професійно й наполегливо займався фотографією, а через шість років безперервної роботи в Києві відкрив власне фотоательє у Харкові. Прагнення молодого Федецького до вдосконалення було незборимим, і через це він 2 грудня 1896 року в приміщенні Харківського оперного театру провів перший в Україні справжній кіносеанс.[10]

Масові покази фільмів в Києві почалися лише наприкінці 1897 року. За день відбувалося 12-14 сеансів, які тривали 25-40 хвилин. Одним із перших фільмів став "Кочубей в темниці", який було знято в 1907 році у київському кіноательє на Хрещатику, 39.

Невдовзі з'являється кіно, тісно пов'язане з народними традиціями. Відбулася екранізація української комедії "Пан Штукаревич" та оперети "Запорізький скарб"

Першими екранізаціями в Україні були "Наталка Полтавка", "Наймичка" і "Чарівник", створені на основі однойменних театральних вистав, кінооператором яких був відомий у той час Д. Сахненко. У зйомках брали участь яскраві актори М. Заньковецька, М. Садовський, І. Мар'яненко, Г. Борисоглібська, В. Холодна. Згодом були спроби екранізувати історичні сюжети, так народився фільм "Богдан Хмельницький", на основі п'єси М. Старицького.[8]

Ці фільми були найвищим досягненням тогочасної української кінематографії, хоча влада і забороняла демонстрацію українських фільмів, адже українські землі на той час перебували в колоніальній залежності від Австрійської та Російської імперій, які без упереджень присвоювали собі заслуги і культурні досягнення "своїх" підневільних народів…

1.2 Український кінематограф в радянський довоєнний період

У період Української революції, коли в Україні формувалась національна влада, продовжувало розвиватися кіномистецтво. У Києві працювали кіностудії "Светотень", яка знаходилась на Лук'янівці, та "Художественный экран" - на Хрещатику. У червні 1918 року у Києві відбувся благодійний показ творів українського кінематографа. Виручка пішла на спорудження пам'ятника учням, які загинули під Крутами та Бахмачем. Уперше демонструвалися фільми українською мовою (!): "Берестейська мирна конференція", "Похорон жертв більшовиків", "Похорон юнаків, замордованих під Крутами", "Шевченківське свято". [3]

Після приходу до влади більшовиків В. Ленін наголосив, що з усіх мистецтв для радянської влади найважливішим є кіно (?!). І це зрозуміло, бо саме кінематограф є найпростішим для сприйняття, не потребує освіти у глядачів і, найважливіше, є доступним для величезної маси людей у найвіддаленіших місцях країни. (Більшовики, як і політики більшості країн світу це відразу зрозуміли і поставили кінематограф собі на службу) Агітаційні фільми демонструвалися прямо на площах, вокзалах, спеціальних агітпунктах, збираючи велику кількість глядачів.

Роль кінематографа в пропаганді ідей влади важко переоцінити…

У січні 1919 року при наркоматі освіти (!) УСРР було створено Всеукраїнський кіно комітет. Відбулася націоналізація існуючих Київських кіностудій, на їхній базі була створена нова студія - "Червона зірка". У кіновиробництві перевага надавалася агітаційним та хронікальним фільмам. Більшість з них були присвячені Червоній армії та праці: "Життя червоних курсантів", "Червоним по білому", фільм "Радянські лікарі", який розповідав про виховне значення праці. [3]

У 1919 році український кінематограф, як і все того часу, перейшов у розряд радянського. В українському кіно з перших днів працювало чимало режисерів, акторів, операторів, які до революції стояли осторонь соціальних битв, політичного життя. Не всі вони відразу почали створювати радянські фільми. Комуністична партія з усією принциповістю засуджувала позицію "невтручання", орієнтацію на самоплив, особливо у такому молодому мистецтві, як кіно. Радянський уряд виявив терпіння і такт стосовно "попутників", котрі на ранньому етапі розвитку кіно становили значну частину творчої інтелігенції. Створювалися необхідні умови для їхнього швидкого переходу "на бік комуністичної ідеології".

На характер дискусій навколо проблем українського кіно, зокрема проблем сценарних, на його розвиток, мали вплив літературні і мистецькі угруповання, організації. Кіномитці встановлюють творчі контакти з літературними організаціями, що позитивно впливали на становлення сучасної проблематики в кіно, стимулюючи боротьбу проти буржуазної ідеології, насаджуваної зарубіжними фільмами.

За часів Радянського Союзу кінорежисери знімали дуже мало справжніх українських фільмів - таких, які б показували правдиву історію нашого народу, були україномовними, прославляли українську культуру. Створюючи таке кіно, можна було легко стати звинуваченим у націоналізмі, за що в ті часи жорстоко карали. Тому більшість режисерів та сценаристів або ж знімала фільми на політичне замовлення (безперечно, талановиті, яскраві, але історично неправдиві), або ж, бажаючи привнести хоч щось українське в кінематограф, обмежувалась екранізацією української класики.

У 1922 році почала свою роботу київська кінофабрика, одна з найпродуктивніших і наймодернізованіших у тодішньому світі. Це вона згодом була перетворена на Київську кіностудію Довженка. В Одесі, що якоюсь мірою була матір'ю кінематографа, знімали фільми переважно московські режисери.

У 20-х роках на теренах українського кіно з'являється молодий талановитий режисер Курбас, який тісно співпрацював з Юрієм Яновським і якому ми завдячуємо свіжим, неординарним подихом у режисурі. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, а широкому загалу більше відомий як скульптор, Іван Кавалерідзе.

Справжнє ім'я Дзиги Вертова - Денис Аркадійович Кауфман і його називають засновником "революційного кіноавангарду". З 1918 року він працює в кінохроніці, монтує випуски журналу "Кинонеделя", знімає на фронтах і в тилу, зробив фільм "Історія Громадянської війни". Ігрове кіно Вертов вважав обманом і фікцією. Він стверджував, що з допомогою оптичних і технічних можливостей "кінооко" бачить життя набагато глибше і точніше. Свої ідеї і формули "кіноока", "життя зненацька", "світу без гри" Вертов і група його послідовників - "кіноків", активно втілювали в життя. Вони знімали з дахів вагонів і з - під поїзда, вилазили на башти, всюди, де можна (і де не можна) знаходили цікавий і незвичайний ракурс для зйомок свого "живого кіно". Захопився дослідами із шумами і в результаті у 1930 році в Україні з'являється перший звуковий фільм - документальна стрічка Дзиги Вертова "Симфонія Донбасу". Він використовував прийоми "внутрішнього монологу", тобто розповіді від першої особи, музичний монтаж. То ж не дивно, що фільми Вертова увійшли в золотий фонд світового кінематографа, а кіноклуби та кіностудії в різних країнах світу носять його ім'я. [2]

Але у умовах тоталітаризму 30-х років режисери потерпали від заангажованості власних картин, які обов'язково мали спиратися на держзамовлення.

За часів Другої Світової війни кінопромисловість евакуювали на схід, але зйомки не припинялися, головною тематикою фільмів був патріотизм, віра, героїзм народу і… "керівна та спрямовуюча роль комуністичної партії та її лідера Й. Сталіна". Такі були часи... Поєднання мудрості і таланту тогочасних митців лишило нам пречудові стрічки, серед них фільм "Райдуга", який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села (сценарій Ванди Василевської, режисер Марк Донськой), фільм здобув ряд міжнародних нагород.

1.3 Історична доля українського кінематографу в післявоєнний період

Якщо говорити виключно про український кінематограф (навіть і особливо за радянського періоду), то першою знаковою його постаттю був, звісно, Олександр Довженко, режисер світового рівня. Саме його "Земля", "Звенигора" і "Арсенал" стали в Україні (і не тільки в Україні) культовими, хоча навіть і він не зміг уникнути суперечок із радянською владою, наприклад через те, що не вказав у сценарії "Україна в огні" на визначну роль Сталіна в перемозі.[1,5] Його талановиті стрічки мали резонанс у всьому світі та виявили неабиякий вплив на подальший розвиток кінематографу. Можна по-різному ставитись до особистості Довженка, адже він створював фільми здебільшого під тиском радянського уряду, але те, що його фільм "Земля" увійшов до 12 найкращих кінострічок всесвітньої історії кінематографу, заперечити неможливо.

За часів Радянського Союзу кінорежисери знімали дуже мало справжніх українських фільмів - таких, які б показували правдиву історію нашого народу, були україномовними, прославляли українську культуру. Створюючи таке кіно, можна було легко стати звинуваченим у націоналізмі, за що в ті часи жорстоко карали. Тому більшість режисерів та сценаристів або ж знімала фільми на політичне замовлення (безперечно, талановиті, яскраві, але історично неправдиві), або ж, бажаючи привнести хоч щось українське в кінематограф, обмежувалась екранізацією української класики. Так, режисер Віктор Івченко здійснив першу екранізацію однойменного твору Тараса Шевченка "Назар Стодоля" (1954), зняв фільм за драмою-феєрією Лесі Українки "Лісова пісня" (1961), а у 1960 році - україномовну стрічку "Іванна", про трагічну долю молодої дівчини. Варто зазначити, що митець був учителем найвідоміших у ті часи талановитих українських акторів - Івана Миколайчука, Раїси Недашківської, Броніслава Брондукова.[7]

До більшості кінофільмів українського режисера Володимира Денисенка, як було прийнято в радянські часи, застосували ідеологічну цензуру. Так, наприклад, відома глядачеві стрічка "На київському напрямку" (1967) мала бути двосерійною, але другу серію, яка б змальовувала життя киян у період німецької окупації, зокрема, трагедію Бабиного Яру, заборонили знімати через "неактуальність", що є приховуванням історичної правди. Але беззаперечним здобутком для українського кіно тих часів є його художній фільм "Сон" - про долю Тараса Григоровича Шевченка, знятий у 1964 році. Фільм усім сподобався, адже головну роль у ньому зіграв знаменитий актор Іван Миколайчук.

Іван Миколайчук був особливим, народним, справжнім, найкращим, тому майже жоден фільм у ті роки не обходився без його участі. Рідна сестра Миколайчука Фрозіна Грицюк розповідала: "Роль Шевченка - це найулюбленіша роль Івана з усіх, які він грав за своє життя. Була велика гордість і радість, коли ми почули, що його затвердили на цю роль. Він завжди казав: "Я дуже щасливий, бо в нас із Шевченком надзвичайно схожі долі! Я народився в бідній багатодітній сім'ї, як Шевченко, і працювати мені не давали, як Шевченкові". І помер мій брат у 46 років, як і Шевченко". [7] Іван Миколайчук зіграв 34 ролі в кіно, написав дев'ять сценаріїв, зняв дві режисерські роботи. Серед найвідоміших фільми "Сон", "Тіні забутих предків", "Гадюка", "Білий птах з чорною ознакою", "Камінний хрест", "Комісари". Естетика українського поетичного кіно стимулювала і режисерський дебют актора Івана Миколайчука у фільмі "Вавилон - ХХ" (1979 р.)[6]

У 1961 році інший режисер - Віктор Михайлович Іванов - зняв мегапопулярний комедійний фільм "За двома зайцями" за мотивами комедійної п'єси Михайла Старицького. Ця стрічка стала взагалі безсмертною і значною мірою завдяки таланту виконавців головних ролей - Маргарити Кринициної та Олега Борисова. В оригіналі фільм був знятий українською мовою, але через російськомовну політику Радянського Союзу був дубльований і більше відомий глядачеві, як російськомовний.

За часи відлиги в 1950-60-х роках настає потепління і в кіноіндустрії. Відступає на крок тематична зашореність, урізноманітнюються амплуа акторів, з'являються нові імена. Попри тотальну цензуру, простежується невпинний розвиток, збільшення акторського і режисерського складу, а отже, і популяризація кінематографа як мистецтва.

Перелік талановитих кінострічок цим, безумовно, не обмежується. У ті часи на кіностудії Довженка було знято безліч талановитих фільмів, на яких виховувалися цілі покоління, однак вони неслимало національного українського.

1.4 Розквіт "українського поетичного кіно"

КПРС пильно контролювала кіномистецтво, яке вона вважала важливим засобом комуністичного виховання. Кіно було справді потужним засобом зросійщення України. Однак саме в кіномистецтві почав формуватися напрям, який руйнував канони соцреалізму - українське поетичне кіно. У 60-70-х роках на небосхилі українського, а також світового кінематографу яскраво засяяли імена, що прославили Україну на весь світ, - це режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко; актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка. У цей час з'являються стрічки, які розпочали унікальний феномен "українського поетичного кіно" - напрям, що мав справжнє "національне" забарвлення, був своєрідним втіленням "українськості" в кінематографі.[6]

У рамках "українського поетичного кіно" у 1964 році з'являється легендарна стрічка Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", екранізація однойменної повісті Михайла Коцюбинського. Фільм, в основі сюжету якого вічне кохання, над яким невладна навіть смерть, у 1966 році отримав золоту медаль на міжнародному кінофестивалі в Салоніках. А на думку відомого сербського режисера Єміра Кустуриці цей фільм є однією з кращих картин у світі.

У стилі "українського поетичного кіно" знята й кінострічка "Вірність" режисера Петра Тодоровського (1965). Режисером Леонідом Осикою відзняті художні фільми "Захар Беркут" (1971) за повістю Івана Франка, "Поклонись до землі" (1975) та інші. Але справжнім "поетичним кіно" стала стрічка "Камінний хрест" (1968) - фільм, котрий на кінофестивалі православного кіно "Золота Оранта" у 1995 році був удостоєний найвищої нагороди.[8]

1.5 Заборонені стрічки радянського періоду

Політика Радянського Союзу суперечила національним ідеям українського поетичного кіно, а тому у роки "застою" воно було визнане архаїчним та відірваним від життя, а задля витіснення зайвого патріотизму почалося активне переслідування українських режисерів. Через ідеологічну цензуру заборонили до показу безліч українських кінострічок, серед яких варто згадати фільм Володимира Денисенка "Совість", мелодраматичну стрічку Кіри Муратової "Довгі проводи". До речі, Кіра Муратова - володарка спеціального призу Берлінського кінофестивалю, а за великий особистий внесок у світову культуру вона (єдина з кінорежисерів України) удостоєна російської незалежної премії "Тріумф". Також був заборонений фільм Юрія Іллєнка "Вечір на Івана Купала" (1968), а "Білий птах з чорною ознакою" (1971) зазнав значної цензури. Актор Іван Миколайчук, який зіграв у ньому головну роль, як згадує його сестра, казав так: "Білий птах…" - то не птах, а лишень тулуб з нього лишився. А всі крила йому пообрубувано. Мали бути дві серії цього фільму і того нема, багато обрізали, лишили тільки політично вигідні сюжети". Сюрреалістична кінострічка "Криниця для спраглих" сценариста Івана Драча та режисера Юрія Іллєнка (це був його дебют як режисера) також була заборонена, бо в ньому партійне керівництво виявило "серйозні недоліки", зокрема виявлено "заперечення ідеалів, якими живе народ радянської України"… [10]

Складна доля режисера фільму Сергія Параджанова. Восени 1965 року в новому столичному кінотеатрі "Україна" відбулася прем'єра фільму "Тіні забутих предків". Перед початком сеансу відбулась творча зустріч режисера та кінокритиків із глядачами. Після прем'єри на сцену вийшов літературний критик І. Дзюба, який сказав, що це свято національного мистецтва затьмарене численними арештами й став називати прізвища заарештованих. Це був перший відкритий виступ української інтелігенції проти арештів "незгодних" з офіційною ідеологією радянської тоталітарної влади. І саме це визначило подальшу долю митця. [6]У 1965-1968 роках Параджанов разом з іншими діячами української культури протестував проти масових політичних арештів українських інтелектуалів, а його підпис під "Листом проти незаконних політичних процесів" стояв першим, що визначило його місце серед дисидентів. Крім того, Параджанов неодноразово боровся за дотримання свободи слова та друку на території України і за все це став об'єктом переслідування та репресій. За непохитну громадянську позицію його жартома називали "вірменином, який народився в Грузії, змушений був сидіти в російській в'язниці за український націоналізм".[10]

Деякі українські режисери завдяки своїй сильній творчій особистості все ж не опускали рук і пробивалися через весь бюрократизм радянського кіно. Так, сценарист, режисер та актор Леонід Биков у 1972 році зняв драматичний воєнний фільм "В бій ідуть одні "старики", в якому звучали українські пісні "Смуглянка" та "Ніч яка місячна", що з моменту виходу фільму на екрани стали справжніми шлягерами.

1.6 Неігрове, анімаційне кіно та кіно періоду "Перебудови"

У 70-80-ті роки ХХ ст. розквіт переживало українське неігрове кіно - Київська кіностудія науково-популярних фільмів зняла величезний масив стрічок, серед яких зустрічалися справжні шедеври жанру. Започаткований ще за Леніна принцип показу художніх фільмів в два пункти діяв до руйнування Радянського Союзу. Він заключався в тому, що спочатку під сеансу кіно показували науково-популярний агітаційно-пропагандистський фільм, а після вже художній фільм. Саме це і сприяло розквіту саме цього жанру кіно. Знімали фільми прорізні науки, винаходи, про тварин та про унікальні можливості людського організму. Світового рівня були стрічки режисера Фелікса Соболєва, серед яких найвідоміші "Мова тварин", "Чи думають тварини", "Сім кроків за обрій" та інші.

Також процвітало українське анімаційне кіно. Стрічки режисерів Давида Черкаського, серед яких "Пригоди капітана Врунгеля", "Крила", Леоніда Зарубіна "Солом'яний бичок", Володимира Гончарова "Чумацький шлях" прославили українську анімацію далеко за межами країни. А популярним навіть і до сьогодні залишається серіал режисера Володимира Дахна "Як козаки…". За часів "перебудови" створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці, - "Астенічний синдром" Кіри Муратової (1989); "Бич Божий" Олега Фіалка (1988); "Розпад" Михайла Бєлікова (1990) та інші. Фільм Юрія Іллєнка "Лебедине озеро. Зона" (1989) здобув широкий міжнародний успіх, ставши своєрідною антитоталітарною кіноемблемою. [8] Дуже хочеться вірити, що світ новітніх технологій, талановиті режисери талановиті режисери, сценаристи і актори залишаться нескореними та цілеспрямованими й надалі, адже Українське кіно українське кіно, яке існувало із самих витоків цього жанру мистецтва і протрималося під тотальним наглядом і тиском стільки років має, всупереч усьому, чи не найбільше та найміцніше коріння у світі, а отже і відповідний потенціал і шанси на життя.

2. Кіномистецтво незалежної України

Проголошення незалежності України дуже змінило напрямок розвитку вітчизняного кіномистецтва. Актуальність відродження національної художньої спадщини відбивається у намаганні відтворити художніми засобами проблеми консолідації та самоідентифікації української спільноти, осмислити своєрідність її історичного шляху

Падіння "залізної завіси" і Радянського Союзу зіграло неоднозначну роль для творчої інтелігенції. З одного боку зникли заборони - стало можливим відкрито висловлювати думку, творити. Творчим професіями розв'язали руки - вони вільні створювати національні твори мистецтва, організовувати власні творчі об'єднання без погоджень, отримали вільний виїзд за кордон, змогли відкрито спілкуватися з метою обміну досвідом з іноземними колегами і навіть заручатися їх допомогою і підтримкою. Але ці двері працюють в обидві сторони - західна культура хвилею ринула на пострадянські телеекрани, в кінотеатри, на радіо і магнітофонні записи. Те, що раніше міг добути не кожен і тільки з-під поли, водночас стало масовим. Довгі роки вільне від заборон і обмежень західне кіно швидко захопило свідомість людей, як це зробили перші бразильські телесеріали, а ще раніше - індійські кінострічки. Глядач жадав нового, він прагнув свободи і видовища!

Обмежені увага та фінансування з початку 1990-х років спричинили руйнацію системи кінопрокату, повне "мовчання" вітчизняних студій кінематографу та насичення кінематографічного простору іноземною продукцією не завжди (а іноді і сумнівної) високої художньої цінності. Суттєво змінилися принципи оцінювання мистецтва. На перший план вийшли не власне художні, а економічні критерії, що приводить до свідомої комерціалізації мистецтва, орієнтації митців на фінансовий успіх навіть за умов відвертої розважальності, концептуальної, змістовної "заниженості" та свідомого "спрощення" засобів виразності.

Українська держава, щоб бути європейською країною, а не азійською колонією, повинна підтримувати і сприяти розвитку національної літератури, засобів масової інформації, кіно, теле-, радіо- і книговиробництво. Захищаючи власний інформаційний простір, урядовці зобов'язані дбати про національні інтереси, а не навпаки...

Вітчизняний кінематограф має і вагомі здобутки, що збагатили світову культуру непересічними творами, які відображають величну історію нашого народу, його самобутність та духовну красу.

Плідною опорою для відродження українського кіномистецтва на межі ХХ - ХХІ століть стало осмислення історичного шляху української спільноти (у стрічках Ю. Іллєнка, М. Мащенка, О. Саніна, О. Янчука). Тема значущості духовних цінностей та згубності їх втрати - провідна у фільмах В.Тихого, А. Бенкендорфа, Є. Нейман, І. Волошина. Осмисленню реалій сучасного життя присвячено стрічки О. Кірієнка та О. Шатро. Жанрове розмаїття стрічок (Р. Балаяна, О. Кірієнка та ін.), глибина та масштабність осягнення сучасних суспільних проблем продемонстрували, що українське кіно долає кризові явища. Значні досягнення вітчизняного кінематографу, зокрема короткометражного, засвідчують іноземні нагороди українських кіномитців (зокрема, К. Муратовой С. Лозницї).

Різноспрямованість творчих пошуків у останні роки відбивають фільми М. Вроди, С. Буковського, К. Муратовой М. Кондратьєвої. Доробок української анімації поповнили фільми О. Педана, С. Коваля, Е. Кірича. Творча біографія українського кіно - це постійний духовний пошук, художні відкриття, боротьба за право вільно творити.

Одним з перших повнометражних багатобюджетних національних фільмів стала експериментальна стрічка "Молитва за гетьмана Мазепу", знята на Київській кіностудії ім. Довженка в 2001 році режисером Юрієм Іллєнком. Картина була представлена на кінофестивалі в Берліні, викликавши гучні дискусії на тему антиросійської і націоналістичної спрямованості стрічки. Це була чи не перша українська стрічка, що дозволила поглянути на історичні події під кутом, що відрізняється від офіційного.

Попри його перевантаженість постмодерністською символікою й образністю, фільм змушує вдумливого глядача подумати над минулим України, повірити, а потім і усвідомити, що такі неординарні особистості як Іван Мазепа, були не зрадниками нашої Батьківщини, а борцями за її державність та майбуття.

У 2006 році на екрани вийшов фільм "Аврора", присвячений маленькій дівчинці Аврорі, що постраждала внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Великої популярності удостоїлась картина Алана Бадоєва "Оранжлав" 2007 року. [11]

Складно перебільшити, якщо в розмові згадується про сучасне кіно, то в українця перед очима відразу спливе обличчя актора Богдана Ступки (1941-2012 рр.). Ця людина стала справжнім символом епохи українського кіно і найбільш упізнаваним українським актором.

Межа XX-XXI століть - якісно новий етап у розвитку національного мистецтва, який характеризується: збереженням традицій, осмисленням значущості художньої спадщини; потягом до експерименталізму, оновлення мови мистецтва, його тематичного, жанрового та образного кола; насиченням репертуару світовою класикою та сучасним художнім надбанням; орієнтацією на нові, мобільні, ідеологічно вільні форми організації художнього життя (фестивалі) та створення нових колективів митців (об'єднання, студії, антрепризи та ін.); насиченням новими явищами (перформанс, хепенінг, інсталяції та ін.); прагненням "входження" у світовий художній контекст, але при повному збереженні національної неповторності.

За останні роки вітчизняний кінематограф почав подавати ознаки життя: українські стрічки займають не останні місця на міжнародних фестивалях, їх починають показувати в прокаті.

А організатори найбільшого Одеського українського кінофестивалю говорять про небувалий ажіотаж і високу якість картин. "У 2014 році на відбір для Українського національного конкурсу надіслали 128 фільмів. Відібрати 20 картин для підсумкової програми було простіше, ніж зазвичай. Якість робіт за останні роки серйозно покращилася", - розповіла напередодні фестивалю його засновниця і президент Вікторія Тігіпко. А журнал Forbes, спільно з учасниками кіноринку, відібрав десять провідних експертів і попросив їх назвати десять найвидатніших кінорежисерів України. До групи експертів увійшли:

· Станіслав Бітюцький - кінокритик, головний редактор журналу Cineticle

· Сергій Васильєв - кінокритик, співробітник Інституту проблем сучасного мистецтва

· Володимир Войтенко - кінокритик, ведучий авторської програми "Аргумент кіно" ("1+1")

· Ірина Гордійчук - кінокритик, член ФІПРЕССІ

· Ігор Грабович - кінокритик

· Олександр Гусєв - кінокритик, оглядач сайту "Українська правда"

· Дмитро Десятерик - кінокритик, оглядач газети "День"

· Денис Іванов - директор компанії "Артхаус Трафік"

· Ярослав Підгора-Гвяздовський - кінокритик, оглядач журналу "ШО"

· Алік Шпилюк - кінокритик, арт-директор ОМКФ

Критеріями для визначення топ-10 українських режисерів стали: рівень майстерності, визнання у вітчизняному професійному середовищі та за кордоном, успіхи на міжнародних фестивалях, суспільна значущість творчих досягнень режисера, його популярність і громадська активність.

У результаті сформувалась ось така десятка:

1 місце - Кіра Муратова (81 бал)

2 місце - Мирослав Слабошпицький (79 балів)

3 місце - Сергій Лозниця (78 балів)

4 місце - Володимир Тихий (54 бали)

5 місце - Роман Балаян (35 балів)

6 місце - Олег Сенцов (34 бали)

7 місце - Валентин Васянович (19 балів)

8 місце - Ігор Подольчак (18 балів)

9 місце - Михайло Іллєнко (16 балів)

10 місце - Олесь Санін (15 балів)

Три режисери почали свою роботу в кіноіндустрії ще за радянської влади, інші сім - у роки незалежності. Різниця в кількості створених стрічок величезна: якщо на рахунку Кіри Муратової 16 повнометражних ігрових фільмів, то у Мирослава Слабошпицького і Олега Сенцова - лише по одному, а у Сергія Лозниці, Валентина Васяновича, Ігоря Подольчака та Олеся Саніна - всього по два. Неабиякою мірою рейтинг відображає не стільки режисерську ієрархію, скільки(поки ще на жаль) незавидне становище українського кінематографу в нашій державі.[12]

Не потрапили до переліку ще багато українських режисерів, які теж доклали чимало зусиль для розвитку українського кінематографу.

Серед них: Марина Врода - лауреатка нагороди "Золота пальмова гілка за короткометражний фільм" Канського фестивалю; Любомир Левицький - режисер перших українських жахастиків "Штольня" і "Тіні незабутих предків"; Ігор Стрембіцький - перший українець, що отримав найвищу нагороду Канського фестивалю - "Золоту пальмову гілку" за стрічку "Подорожні"; Вадим Перельман - номінований на премію Оскар за стрічку "Будинок з піску і туману"; Олександр Янчук - відомий за свої постановки історичних патріотичних стрічок на теми, заборонені у радянські часи.

А ще скільки їх в українському кінематографі - розкритих і не розкритих талантів, які чекають свого часу і слідують за своєю музою. Сподіваємось, колись настане і їх час, адже українському кіно точно є куди розвиватись…

Аналізуючи весь шлях історичного розвитку українського кіномистецтва можна сказати, що воно має величезний досвід, а отже і величезний потенціал, який у майбутньому не тільки розвиватиметься і підніметься до світового рівня, а й сприятиме формуванню національної гідності, зростанню духовності, посиленню української національної ідеї.

3. Кращі українські фільми всіх часів і народів

"Українське кіно - животіє або вже сконало", - ось основна тема, яку обговорюють вітчизняні кінокритики. Якщо вони, звичайно, ще залишились. Між тим, українському кінематографу є чим пишатися й є що демонструвати світу та українцям ще й до сьогодні.

Головними цьогорічними "подіями" українського кінематографу - неспроможність висунути хоча б бодай один український фільм на конкурсну програму премії "Оскар", бо українського кіно в нас не знімається, а програма 41 КМКФ "Молодість", в якій майже повністю відсутня українська складова - яскраво демонструє той стан, в якому перебуває український кінематограф. Хоча "державні чиновники" обіцяли й обіцяють виділити гроші на кіно (навіть програму спеціально для цього прийняли), але фактично трапляється так, що наш вітчизняний кінематограф сподівається тільки на себе та небайдужих громадян.

Проте, хоча зараз національна кіноіндустрія і перебуває в не найкращому стані, нам є чим пишатися. Свого часу українські фільми мали всесвітнє визнання, а українські режисери та актори отримували престижні міжнародні нагороди. Найбільшою проблемою того часу було те, що український кінематограф асоціювали з радянським, а тому ми маємо зараз відновити історичну справедливість і відвоювати авторитет та належне нам місце в світовому кіномистецтві (саме кіномистецтві!) Крім того, приклади наших найближчих сусідів - Польщі - демонструють, що при належному підході з боку влади, відродження кінематографу відбувається дуже швидко.

Поки ж наші чиновники зайняті іншими (більш важливими?) питаннями, можна згадати чим, все-таки, ми - українці - можемо пишатися й на що будуть рівнятися майбутні генії українського кіно.[9]

3.1 "Звенигора", "Земля" та інші фільми Олександра Довженка

Олександр Довженко є класиком та родоначальником українського кінематографу. Він є митцем світового масштабу, його творчість вплинула на розвиток світового кіномистецтва, а на його картинах вчаться митці в Американській та інших провідних кіноакадеміях світу. 1934 року на Міжнародному кінофестивалі у Венеції режисер отримав приз за свій фільм "Іван".

Сценарій до фільму "Звенигора" був написаний генералом армії УНР та повстанським отаманом Юрком Тютюнником, який знявся в ролі самого себе. Фільм-легенда розповідає про гайдамацький скарб та буремні події національно-визвольної війни 1918-1920 рр. Після хвилі репресій кінця 1930 років, в якій й загинув Тютюнник та багато інших українських політичних діячів, письменників та митців, фільм був заборонений і навіть не згадувався у біографії та фільмографії О. Довженка.

3.2 "Коліївщина" та інші фільми Івана Кавалерідзе

Іван Кавалерідзе - видатний український скульптор, кінорежисер, драматург. Його славетні пам'ятники: княгині Ользі в Києві, Тарасу Шевченку в Полтаві та Ромнах, Богдану Хмельницькому в Чернігові, Артему у Святогорську є визнаними шедеврами монументального мистецтва.

Проте мало хто знає, що величезний доробок його художніх фільмів складає близько 20 кінострічок, у створенні яких він брав безпосередню участь, але неодноразово радянська влада звинувачувала режисера в "націоналістичному ухилі"."Коліївщина" - не перший фільм І. Кавалерідзе, але саме ця стрічка принесла йому славу великого режисера. Як кінорежисер він поставив "Перекоп", "Коліївщина", "Прометей", "Григорій Сковорода", "Повія" (за твором Панаса Мирного) та інші. А його фільми-опери "Наталка Полтавка" (1936) та "Запорожець за Дунаєм" (1937), в яких головні ролі виконували відомі М. Литвиненко-Вольгемут та І. Паторжинський, й донині є кращими кіноекранізаціями творів І. Котляревського та С. Гулака-Артемовського.

Окремо слід згадати про стрічку "Злива" або "Офорти до історії Гайдамаччини". Ця історична фільм-драма 1929 року випуску була знята за мотивами поеми Т. Шевченка "Гайдамаки". У фільмі митець розробив та застосував унікальну зображальну систему - синтез скульптури та кінематографії, формотворчим елементом якої було світло. Проте, за "нез'ясованих обставинах", фільм "загубився" в радянських спецхранах й до наших часів не зберігся.

3.3 "Сон" (1964 р.) - фільм режисера Володимира Денисенка

Вважається одним з найкращих радянських фільмів доби "Хрущовської відлиги". Взагалі, вся творчість цього режисера була безкомпромісною, гостросоціальною, висвітлювала актуальні проблеми сучасності та правдиво відображала історичні події минулого. За іншу свою роботу - фільм "Женці" В. Денисенко отримав Державну премії ім. Т. Шевченка та головні нагороди на кінофестивалях в Ашхабаді та Ворошиловграді.

Фільм "Сон" здобув популярність також завдяки геніальній грі молодого Івана Миколайчука. Сміливе трактування образу Тараса Шевченка зробило фільм подією в мистецькому житті СРСР, а постать Шевченка (як і Миколайчука), стала уособленням непокори, бунту проти державної системи, яка пригнічувала й знищувала Особистість, що було актуально в епоху пізнішого брежнєвського "застою". І так залишається актуальним й до сьогодні.

3.4 "Камінний хрест", "Захар Беркут" та інші фільми Леоніда Осики

Лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка, Державної премії ім. О. Довженка, головного режисера понад 10 фільмів Леоніда Осику називають одним з найкращих представників так званого "поетичного кіно".

Володарі декількох кінонагород стрічки "Камінний хрест" (1968) та "Захар Беркут" (1972), зняті за творами українських класиків Василя Стефаника та Івана Франка, відразу стали популярними не тільки в Україні, але й по всьому Радянському Союзу. Чудова режисура, геніальна гра акторів (І. Миколайчук, Д. Ільченко, Б. Брондуков, К. Степанков) роблять ці фільми цікавими й для сучасного глядача.

Заслуговує на увагу й останні фільм Л. Осики "Гетьманські клейноди", знятий 1993 року за повістю Богдана Лепкого "Крутіж". Дія історичної драми відбувається 1659 року, під час боротьби за владу й гетьманську булаву (а також й за незалежність України), що розпочалась після смерті Богдана Хмельницького.

3.5 "Назар Стодоля", "Лісова пісня" та інші фільми Віктора Івченко

Режисер Львівського театру імені Заньковецької (1937-1953) та режисер Київської кіностудії ім. О. Довженко (1953--1972) зняв 14 повнометражних художніх картин. Напоєні народним духом та величним українським словом стрічки "Назар Стодоля" та "Лісова пісня" варті того, щоб їх дивитись й передивлятись.

Не можна також не згадати про двосерійний фільм "Надзвичайна подія" - психологічний шпигунський "екшн", нагороджений премією на II Всесоюзному кінофестивалі в Києві, драму "Іванна" (премія на III Всесоюзному кінофестивалі в Мінську) та екранізацію за однойменної повісті О. Толстого "Гадюка", за яку режисер отримав Державну премію ім. Т. Шевченка.

3.6 "Іду до тебе" (1971 р.) - фільм режисера Миколи Мащенко

За радянською влади М. Мащенко називали "співцем романтики революції" та митцем "визначеної громадянської позиції". Але він визнаний талант кіномистецтва і факти залишаються фактами: його фільм "Комісари" здобув велику популярність не тільки в СРСР, а й був представлений на МКФ "Нове в мові кіно" в Італії, а на його "Як ґартувалась сталь" виховувались цілі покоління.

За фільм "Шлях до Софії" він отримав ряд державних нагород Болгарії, а за фільм "Овод" - орден Командора від Президента Італії та Державну премії ім. Т. Шевченка. Фільм "Іду до тебе" розповідає про трагічне кохання та розкриває багатогранну постать української поетеси Лесі Українки. У фільмі розкриті не тільки ліричні переживання поетеси, але й її велика любов до України, до рідної мови, що є "душею народу".

Останній фільм митця, знятий 2008 року, це відома історична епопея "Богдан-Зіновій Хмельницький".

3.7 "Тіні забутих предків", "Українська рапсодія" та інші фільми Сергія Параджанова

С. Параджанов - це митець, геній, подія, епоха. 2004 рік ЮНЕСКО проголосив навіть міжнародним роком Сергія Параджанова! (до 80-річчя від дня народження). Під час українського періоду творчості Параджанов зняв такі шедеври, як "Наталія Ужвій", "Золоті руки", "Думка" (всі - 1957), "Українська рапсодія" (1961),"Квітка на камені" (1962), "Київські фрески" (1966).

Але найбільшого міжнародного визнання приніс режисеру фільм за повістю М. Коцюбинського "Тіні забутих предків", який отримав 39 міжнародних нагород та 28 призів на кінофестивалях (із них - 24 гран-прі) у двадцять одній країні світу (!).

3.8 "Вавилон ХХ", "Така пізня, така тепла осінь" - фільми режисера Івана Миколайчука

Без видатного, геніального актора, сценариста, режисера Івана Миколайчука не обійшовся жоден знаковий український фільм 1960-1980 рр. Проте, як режисеру, йому дозволили зняти тільки дві картини. "Вавилон ХХ" та "Така пізня, така тепла осінь" є зовсім несхожими, більше того - цілком протилежними за характером. Динамічний, наповнений фантастичними образами та алегоріями "Вавилон ХХ" є трагіфарсом, який ще називають кінематографічним "народним бароко". Фільм отримав гран-прі фестивалю "Молодість" та приз МКФ в Душанбе.

Спокійна й романтична стрічка "Така пізня, така тепла осінь" розповідає про пізнє, щире, сумне кохання, та напоєна живописною карпатською природою та українськими ліричними піснями тріо Мареничів.

3.9 "Пропала грамота", "Анничка" та інші фільми Бориса Івченка

Фільм "Пропала грамота" називають чи не найкращим описом українського психологічного архетипу в кінематографі. Як відзначають мистецвознавці: "Непереможний життєствердний дух, наявний в усіх карнавальних формах і символах, відчуття могутньої єдності народу, сповненого природної сили і волі до життя, відчуття безперервного часового плину і вічного оновлення світу, в якому ще не сказане останнє слово, - все це стверджує українців як націю, дає надію на краще майбутнє".

Довершена робота сценариста Івана Драча, режисера Бориса Івченка, зіркового складу акторів на чолі з Іваном Миколайчуком створили справжній шедевр українського кінематографу, що є актуальним у всі часи, а особливо зараз.

Варто також подивитись драматичні стрічки режисера Б. Івченка про Його величність Кохання: "Анничка" (Приз "Золота Башта Байона" II Міжнародного кінофестивалю в Камбоджі та приз міжнародного конкурсу в Києві), "Олеся" (фільм знятий за твором О. Купріна), "Марина". Останнім фільмом митця став фільм 1990 року "Небилиці про Івана", знятий за сценарієм І. Миколайчука.

3.10 "Останній бункер" та інші фільми присвячені боротьбі ОУН-УПА

Фільм режисера Вадима Іллєнка "Останній бункер" (1991 р.) став останнім радянським та першим українським фільмом, який присвячений подіям, що відбувались на Західній Україні в кінці 1940 - на початку 1950-х років. Ця екранізація повісті російського письменника-дисидента Л. Бородіна "Перед судом", що розповідає про боротьбу загонів ОУН-УПА з спецпідрозділами НКВД.

"Карпатське золото" - інший фільм знятий 1991 року та присвячений трагічним подіям на Галичині наприкінці Другої Світової війни. Режисер і сценарист Віктор Живолуб на межі розпаду СРСР і початку національного відродження зняв цікавий та не упередженний фільм, в якому протидіють один одному німецькі та радянські диверсійні загони та бійці Української повстанської армії.

"Вишневі ночі" - фільм режисера Аркадія Микульського, знятий за однойменною повістю Бориса Харчука. Розповідає про кохання лейтенанта НКВД і зв'язкової УПА - аналоги Ромео та Джульєтти середини ХХ ст.

"Страчені світанки" - фільм режисера Григорія Кохана про спротив вояків УПА радянським репресіям та вивезенню населення у Сибір.

3.11 "Нескорений", "Залізна сотня", "Владика Андрей" та інші фільми Олеся Янчука

Один з найактивніших сучасних українських режисерів 1991 року зняв фільм "Голод-33" (за який отримав 1-й приз Міжнародного кінофестивалю кінематографічного спадку у Франції) й одним з перших так голосно заявив про цю трагедії українського народу. Далі були "Атентат - Осіннє вбивство у Мюнхені" - фільм про убивство Степана Бандери агентом НКВД, "Нескорений" - про героїчну боротьбу генерала Романа Шухевича "Залізна сотня" - про історичний рейд підрозділів УПА на польсько-радянському кордону після закінчення Другої Світової та фільм про митрополита Андрея Шептицького.

Кожний фільм був подією вітчизняного кінематографу та викликав як захоплення українського глядача, так і агресивну критику з боку неоімперських консервативних кіл.

3.12 Всі фільми Юрія Іллєнко

Закінчити цей, далеко неповний, огляд хотілося б, як його і починали - з генія українського кіно. Ним було написано більше 40 сценаріїв, проте, через утиски радянської влади та хронічне безгрошів'я (для справжнього мистецтва) сучасної держави, лише близько 10 з цих сценаріїв стали фільмами.

Народний артист України, академік Академії мистецтв України, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка, володар нагород на Міжнародному кінофестивалі в Каннах, Сан-Франциско, Соренто (Італія) та багатьох інших. Всіх досягнень, заслуг та перемог Юрія Іллєнко й не перерахуєш.

"Криниця для спраглих", "Вечір на Івана Купала", "Білий птах з чорною ознакою", "Мріяти і жити", "Лісова пісня. Мавка", "Лебедине озеро. Зона", "Молитва за гетьмана Мазепу" - кожний фільм Юрія Іллєнка це подія, це віха, це епоха в українському кінематографі. Ці стрічки потрібно дивитись, відчувати, розуміти.

Звичайно існують ще багато гідних уваги і поваги фільмів відомих українських радянських митців: "Весна на Зарічній вулиці", "Два Федори", "Вірність" Петра Тодоровського; "Бур'ян", "Небо - земля - небо", "Провал операції "Велика ведмедиця" Анатолія Буковського; "За двома зайцями", "Олекса Довбуш", "Веселі Жабокричі" Віктора Іванова; існують фільми Романа Балаяна та Кіри Муратової. Є ще феєрична комедія часів початку незалежної України "Об'єкт Джей", режисера Володимира Онищенко. Є ще мильно-серіальна "Роксолана" та історичні "Чорна рада" та інші. Є ще чимало цікавих й талановитих українських фільмів, але вони вже заслуговують окремих статей.