Рух "шістдесятництва": недовгий ренесанс

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут журналістики

Реферат

на тему: Рух «шістдесятництва»: недовгий ренесанс

Шістдесятники України

Шістдесямтники - назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла в культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х - у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги».

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Шістдесятники у мистецтві

Діяльність

На початку 1960 років діяли клуби творчої молоді -- київський «Супутник» (голова -- Л.Танюк) і львівський «Пролісок» (голова -- М. Косів), які стали центрами громадської діяльності Шістдесятників. У клубах відбувалися літературні зустрічі, вечори пам'яті, театральні постановки, де молоді митці формували власний світогляд та світобачення своїх слухачів і читачів.

Із 1963 розпочалася хвиля ідеологічних звинувачень на адресу Шістдесятників, насамперед у націоналізмі. Влада розгорнула кампанію цькування Шістдесятників у пресі, на засіданнях спілок та різноманітних зібраннях. Партійні та карні органи забороняли, а потім і розганяли літературно-мистецькі зустрічі та творчі вечори Шістдесятників, закривали клуби творчої молоді. Поступово більшість Шістдесятників була позбавлена можливості видавати свої твори, їх звільняли з роботи, проти них влаштовувалися провокації.

Деякі шістдесятники під тиском влади пристосувалися до нових умов і перейшли на офіційні позиції. Проте більшість Шістдесятників не змирилася і мужньо відстоювала свої переконання, їхні твори продовжували з'являтися у самвидаві, та вже замість суто культурологічних проблем усе частіше аналізувалися питання суспільно-політичного життя, зокрема колоніального становища республіки у складі СРСР та необхідності створення організованого визвольного руху.

Із середини 1960-х шістдесятники розпочали формування політичної опозиції комуністичному режиму і незабаром стали активними учасниками дисидентського руху в Україні, зокрема як члени Української гельсінської групи.

Шістдесятники в поезії

Першими речниками шістдесятників в Україні були Ліна Костенко й автор гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації й національного поневолення України, Василь Симоненко.

Слідом за ними з'явилася ціла плеяда поетів: Іван Драч, Микола Вінграновський, Микола Холодний, Г. Кириченко, Василь Голобородько, Ігор Калинець, Іван Сокульський Б. Мамайсур та інші. На початку близько до шістдесятників стояв Віталій Коротич. До шістдесятників відносять також поета Івана Коваленка, хоча за віком він був старшим за більшість із них.

Шістдесятники в прозі

У прозі найвизначнішими шістдесятниками були Валерій Шевчук, Григір Тютюнник, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Я. Ступак; у критиці -- Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Бойчак; у публіцистиці -- Степан Кожум'яка. До найвизначніших шістдесятників слід додати з політичних, та більше з кон"юнктурних причин нині замовчуваних активних борців з режимом, таких як майстер політичного памфлету Валентин Мороз ("Репортаж із заповідника імені Берія", "Бумеранг", "Бастіон українського опору", "Серед снігів", "Дедал і Тантал", "Лист до Євдокії Лось", класична гумореска, оплачена п"ятнадцятьма роками каторги, "Я бачив Магомета"). Михайла Осадчого (його табірна повість "Більмо" вийшла 5-ма мовами), Василя Рубана ("По той бік добра").

шістдесятництво інтелігенція національний культура

Українське «Поетичне Кіно»

Виникнення і розвиток українського поетичного кіно припадає на час переходу до постструктуралізму (пам'ятаючи про специфіку культурної ситуації в СРСР, варто враховувати міжкультурні контакти, зокрема в галузі кінематографії). Важливою характеристикою цього періоду стає поява голосу «іншого», зокрема в етнічному вимірі.

Таким чином, фільми сприймалися як своєрідний опір культурній політиці СРСР. Остання і призвела до знищення напрямку. Прикладом висвітлення національного кіно в політичному аспекті є стаття Л. Брюховецької ”Війна культур” чи загроза асиміляції? Українське поетичне кіно як фактор національного самоствердження», в якій проаналізовано свого роду захисну функцію кіно у період загрози для національної культури (як у СРСР, так і в глобалізаційному сьогоденні). Велику увагу політичному виміру поетичного кіно приділили польські дослідники - Б. Бакула, пізніше - Й. Левицька, які значну цінність напрямку вбачали в підтримці «антирадянської, дисидентської, а водночас ренесансної тенденції…». У праці Й.?Левицької, одним з лейтмотивів якої було протистояння «радянської» й «української» ідентичностей, крім того, увагу приділено і проблемі поняття останньої, що «не є монолітним конструктом, а історично та ситуативно змінною комбінацією знаків спільноти».

Українське поетичне кіно як зразок «національного» було розглянуто у двох аспектах: формальному (деякі теми та образи, візуальні маркери «етнічного») та дискурсивному (резонанс напрямку як носія «етнічного», «національного» первнів, їхня контамінація). Аспектом національного в кіно є відображення у ньому значущих для народу/етносу рис. Виділяють такі: етнічна самосвідомість, самоназва, мова, територія, риси психічного складу, культура, побут, форма соціально-територіальної організації, спільне походження, територіальні й економічні зв'язки тощо. Якщо розглядати українське поетичне кіно як корпус кінотекстів, у їхній проблематиці та поетиці можна знайти відображення кожного з цих елементів. З огляду на обсяг матеріалу, із множини ознак для аналізу було виділено три, що відображають різні аспекти проблеми. Такими є етнічна територія (та такі її конотації, як «рідна земля», «Батьківщина», а також знакова територія - уособлення самобутності та опірності етносу), село як носій «етнічного» загалом та специфічний для сучасної людини варіант традиційної свідомості і культури зокрема; нарешті, знакова постать, що стала втіленням «українськості» в національному кінематографі.

Список літератури

1. Кошелівець І. Панорама найновішої літератури в УРСР. Мюнхен 1963 і 1974;

2. Кошелівець І. Сучасна література в УРСР. Мюнхен 1964;

3. Кравців Б. «Велика ведмедиця» і «Гончі пси». «Сучасність», ч. 2, 1962;

4. Кравців Б. Шістдесят поетів шістдесятих років. Мюнхен 1967.

Размещено на Allbest.ru