Размещено на http://allbest.ru

ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ

КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

УДК 116[791.43+37](477)„1910/1930“

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата мистецтвознавства

СТАНОВЛЕННЯ КІНООСВІТИ В УКРАЇНІ

(друга половина 10-х - початок 30-х рр. ХХ ст.)

17.00.01 теорія та історія культури

РОСЛЯК Роман Володимирович

Київ 2004

Дисертацією є рукопис.

Провідна установа: Національна музична академія України ім. П.І.Чайковського, кафедра теорії та історії культури, Міністерство культури і мистецтв України, м.Київ

Захист відбудеться „_17__“ _червня_____ 2004 р. о 14.00___ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.850.01 у Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв за адресою: 01015, м.Київ, вул. Січневого повстання 21, корп.15.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв (01015, м.Київ, вул. Січневого повстання 21, корп.11).

Автореферат розісланий „14___“травня____________2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Бітаєв В.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Розбудова Української держави на нинішньому етапі супроводжується значними зрушеннями у мистецькій сфері, що нерідко мають досить суперечливий характер. Показовим у цьому сенсі видається вітчизняний кінематограф: ще донедавна потужна і прибуткова галузь нині перебуває фактично на межі виживання. Таке становище спричинене зокрема і недоліками підготовки кадрів, нехтуванням попереднім досвідом у цій сфері. А між тим, спеціальні навчальні заклади з самого початку їх існування долучалися й активно впливали на кінопроцес не лише за рахунок своєї основної функції (підготовки кадрів). У їх складі працювали видатні митці української кінематографії, які формували творчі групи, а також виступали новаторами, “провокуючи” подальший розвиток кіномистецтва. Докладний аналіз накопиченого з початку ХХ століття досвіду роботи освітніх установ (як позитивного, так і негативного), його використання в сучасних умовах сприятиме піднесенню національного кінематографа, зростанню впливу останнього на українське суспільство; дасть змогу оптимізувати підготовку кадрів на нинішньому етапі, визначити пріоритети її подальшого розвитку.

Актуальність вивчення становлення кіноосвіти у пропонованих хронологічних рамках, які охоплюють другу половину 10-х - початок 30-х рр. ХХ ст. (нижня межа цих рамок обумовлена організацією численних навчальних закладів, які функціонували за певними законами, що дало змогу виокремити і кваліфікувати їх як окреме явище у мистецтві та освіті; верхня - визначається утворенням системи навчальних закладів української кінематографії), і територіальних “вимірах” (для вивчення обрані навчальні заклади, що розташовувалися у містах з найбільш розвиненою кінематографічною інфраструктурою: Києві, Одесі, Харкові, Ялті) автор також убачає у заповненні малознаних, а то й зовсім невідомих сторінок вітчизняної кінематографії; з огляду на необхідність творення цілісної концепції історії розвитку кіно в нашій державі.

Аналізуючи науковий інтерес мистецтвознавців до проблеми становлення кіноосвіти в Україні, відзначимо недостатній його рівень. Праці, в яких у тій чи іншій мірі знайшли відображення певні аспекти означеної проблеми, умовно можна розподілити на три групи.

Роботи першої групи дають змогу у контексті загальних тенденцій та особливостей розвитку кінематографа на відповідних історичних відтинках з'ясувати передумови виникнення, специфіку діяльності навчальних закладів. До них насамперед слід віднести роботи з історії дореволюційного кіно: В.Вишневського, С.Гінзбурга, Г.Журова, Л.Зайцевої, Р.Соболєва. Натомість двотомна “Історія українського радянського кіно”, дослідження С.Безклубенка, І.Корнієнка, М.Лебедєва та В.Михайлова уможливлюють аналіз руху кіноосвіти у контексті кінематографічних процесів 20-х початку 30-х рр.

У працях другої групи висвітлюється підготовка кадрів для кіно в Україні. Найближче до пропонованої роботи (хронологічно і тематично) стоять дослідження В.Слободян та О.Шимона. Попри те, що на характері цих досліджень позначилися ідеологічні обмеження радянської доби, відсутність доступу до цілого пласту унікальних матеріалів, які були засекречені, вони дають первісне уявлення про підготовку кадрів у нашій державі.

Робота О.Шимона хронологічно охоплює 20-30 рр. ХХ ст. Поза увагою дослідника, таким чином, залишилася значна кількість освітніх установ недержавної форми власності. У поняття “кіноосвіта” автор вкладає підготовку кадрів у спеціальних навчальних кінозакладах, через інститут асистентів, а також у мистецьких закладах, які не мали безпосереднього відношення до кінематографа. Серед спеціалізованих навчальних кіноструктур розглядаються кіновідділ Харківського музично-драматичного інституту, теакінофотовідділ Київського художнього інституту, державні курси і технікум кінематографії ВУФКУ в Одесі, Київський державний інститут кінематографії та інші. Найбільш докладно (у порівнянні з іншими установами) висвітлено діяльність Одеського кінотехнікуму: організацію, навчальний процес, викладацький склад, участь студентів у зйомках тощо. Водночас у роботі іноді перебільшуються дані про кількість навчальних закладів і масштаби їхньої діяльності, допущено ряд неточностей.

В.Слободян досліджувала становлення акторського мистецтва виконавців, які прийшли з театру, зі спеціальних навчальних закладів, а також непрофесійних акторів. Найбільший інтерес при написанні дисертації для нас становила друга група акторів. Не обмежуючись хронологічно 1920-ми рр., авторка з'ясовує особливості діяльності приватних шкіл, студій, курсів, що діяли в Україні у 1917-1919 рр., акцентує увагу на вихованні екранних виконавців. Для аналізу нею обрано методики підготовки акторів керівника студії екранного мистецтва у Києві О.Вознесенського та інших її викладачів: С.Кузнецова, В.Юренєвої. Серед державних навчальних закладів чимала увага приділена вихованню кіноакторів на одеських курсах і в технікумі кінематографії.

У роботах А.Жукової розглянуті структура, організація навчального процесу, схарактеризовані окремі викладачі технікуму кінематографії в Одесі.

На особливу увагу заслуговує теоретична праця відомого кінодраматурга, педагога О.Вознесенського, в якій він виклав свої погляди на систему підготовки екранних виконавців, сценаристів і режисерів; проаналізував діяльність кінонавчальних закладів того часу.

Окремі аспекти діяльності навчальних установ досліджувалися у працях, що увійшли до третьої групи: В.Горпенка, О.Дейча, А.Жукової та Г.Журова, В.Михайлова, О.Морозова, Л.Мороз-Погрібної, О.Мусієнко, О.Новікової, Л.Пухи, В.Скуратівського, М.Фількевича, Л.Череватенка, О.Шупик та інших.

Таким чином, попри певну кількість мистецтвознавчих праць, стан вивчення етапу становлення кіноосвіти в Україні впродовж другої половини 10-х - початку 20-х рр. ХХ ст. залишається недостатнім, а це ще раз переконує в актуальності створення комплексного дослідження з даної проблеми.

Джерельну базу роботи становлять архівні документи, матеріали періодичної преси, мемуарна література.

Використано документи, що зберігаються у трьох державних архівних установах України та одній - Російської Федерації: Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України, Державному архіві Київської області та Російському державному архіві літератури і мистецтва, а також у приватних архівних зібраннях.

Науковий інтерес насамперед становлять фонди ЦДАВО України. Вони містять документи, що відображають політику державних утворень (головним чином Української Держави П.Скоропадського та УРСР) щодо кінематографії; різноманітні аспекти діяльності державних кіноосвітніх структур: заснування, організацію навчального процесу, педагогічний і студентський склад тощо. Фонди №2201 (Міністерство освіти Української Держави), №2457 (Головне управління мистецтв і національної культури Української Держави), №2581 (Народне міністерство освіти Української Народної Республіки), що за радянських часів перебували під грифом “таємно” і були недоступними для дослідників, знайомлять з політикою Гетьманської держави 1918 р. в галузі мистецтва, окремими навчальними закладами. Найбільший масив документальних джерел містить фонд №166 (Міністерство освіти УРСР), в основному вони були використані для вивчення діяльності навчальних закладів 1918-1930 рр. Натомість документи фонду №1238 (Державний український трест кінопромисловості “Українфільм” Державного всесоюзного кінофотооб'єднання “Союзкіно”) слугують основою для вивчення кінопроцесів другої половини 1920-х початку 1930-х рр., зокрема, підпорядкування української кінопромисловості центрові; підготовки наукових і педагогічних кадрів, фахівців з вищою освітою, середнього та молодшого персоналу; організації заочної кіноосвіти. Використані також документи фондів №1 (Верховна Рада УРСР) і №332 (Центральна рада Товариства “Друзі радянського фотокіно”).

Важливим джерелом є тогочасна газетна та журнальна періодика, що зберігається у Національній бібліотеці України ім. В.І.Вернадського, Науково-довідковій бібліотеці центральних державних архівів України. Зважаючи на її численність і географічну розгалуженість, застосовано селективний підхід. Насамперед, нас цікавила преса найбільш розвинених у кінематографічному плані міст: Києва, Одеси, Харкова, Ялти.

Найбільше матеріалів з даної проблематики друкували вітчизняні засоби масової інформації упродовж 1917-1919 рр. мистецького спрямування: “Театральная жизнь”, “Куранты искусства, литературы, театра и общественной жизни”, “Театрал”, “Неделя искусств, литературы, театра и др.”, “Театральный день”, “Мельпомена”; загального призначення: “Киевская мысль”, “Наш путь”, “Последние новости”, “Новости дня”, “Вечер”, “Киевское эхо”, “Вечерние вести”, “Одесский листок”, “Южная мысль”, “Маленькие одесские новости”, “Ялтинский вечер” та інші. Вони вміщували, як правило, невеликі за обсягами публікації, що інформували про діяльність навчальних установ.

У 1920-х рр. спеціалізовані часописи фактично повністю “перехопили ініціативу”. Функціонування освітніх установ висвітлювали: “Фото-кино”, “Экран”, “Кіногазета”, “Театр, клуб, кино”, “Шляхи мистецтва”, “Театр”, “Барикади театру”, “Театральная газета”, “Література, наука, мистецтво”, “Силуэты”. Найбільшою активністю відзначався журнал “Кіно”, і не лише у 1920-х рр., але й на початку 1930-х. Публікації згаданих видань мали значно вищий рівень, ніж попередніх.

Чимало цінної інформації на своїх сторінках уміщували часописи, що їх видавали навчальні заклади: збірник “Мистецько-технічний ВИШ” Київського художнього інституту, особливо газета Київського державного інституту кінематографії “Кінокадри”.

У мемуарній літературі найбільш докладно представлена діяльність Одеського технікуму кінематографії та Київського кіноінституту. Про кінотехнікум спогади залишили колишні студенти Г.Журов (згадує вступні іспити, організацію навчального процесу, керівний і педагогічний склад, участь студентів у зйомках) і Ю.Тамарський. Останній у часи Другої світової війни опинився в еміграції, отже мав можливість більш об'єктивно написати і про своє перебування у кінотехнікумі: вступні іспити, матеріальне становище студентства, виробничу практику. Ю.Тамарський нетривалий час навчався на кіновідділі Київського театрального технікуму, про що також згадує.

Ширше представлений Київський ДІК. Спогади про дуже коротку свою педагогічну діяльність у закладі залишив О.Довженко. Чималу увагу в своїх мемуарах інституту відвели колишні його студенти: Т.Левчук, в яких докладно розповідає про перебіг вступних іспитів на режисерському відділі, організацію навчального процесу; спогади Г.Григор'єва містять змістовні характеристики провідних викладачів інституту: Ю.Авенаріуса, Б.Антоненка-Давидовича, М.Бажана, О.Гавронського, С.Гілярова, О.Корнійчука, Я.Савченка, В.Юнаковського та інших, а також моменти студентського життя; Є.Лісовська торкнулася структури інституту, організації навчального процесу, діяльності викладацького складу, а також дала невелику порівняльну характеристику ДІКу у Москві та Київського; цінними матеріалами є відеозаписи спогадів Т.Левчука, С.Цибульник (здійснені за часів незалежності, вони дали змогу більш об'єктивно характеризувати різні аспекти діяльності інституту), надані кінознавцем В.Слободян.

Книга відомого російського кінофабриканта О.Ханжонкова фактично єдине першоджерело щодо акторської студії Л.Риндіної у Ялті. А.Кордюм розповідає про кіновідділ Київського театрального технікуму. Важливими для вивчення роботи теакінофотовідділу Київського художнього інституту стали опубліковані мистецтвознавцем Д.Горбачовим спогади сучасників про В.Татліна керівника згаданого відділу.

Осібне місце серед мемуарної літератури посідають спогади А.Гольденвейзера, що дають змогу краще зрозуміти причини еміграції кінодіячів з радянської Росії до Української Держави П.Скоропадського у 1918 р., чим зокрема пояснюється певне піднесення кінопромисловості і зростання кількості кінонавчальних закладів.

Зв'язок дисертації з науковими програмами, темами. Дослідження пов'язане зі створенням “Нарисів з історії кіно України” (здобувачем написаний нарис “Кіноосвіта в Україні (друга половина 1910-х - перша половина 1920-х рр.)”), підготовка яких ведеться відповідно до постанови Президії Академії мистецтв України №8/1 від 31.05.2000 р. “Про затвердження довгострокової програми фундаментальних досліджень і видання наукових праць Академії мистецтв України”, а також ювілейного видання, приуроченого до 100-річчя заснування Київського державного університету театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого (розділ з історії кіноосвіти довоєнного періоду).

Мета дослідження відтворити цілісну картину становлення кіноосвіти на теренах України.

Завдання дослідження:

- охарактеризувати стан наукової розробки та джерельної бази;

- розглянути передумови, характерні для України особливості виникнення спеціальних кінонавчальних закладів, специфіку їх функціонування в різних суспільно-політичних, економічних умовах;

- здійснити періодизацію етапів становлення кіноосвіти, вивчити їх особливості;

- простежити динаміку впливу освітніх установ на розвиток кіномистецтва;

- виокремити підходи, на які орієнтувалася кадрова політика тогочасних навчальних закладів по комплектуванню викладацьким складом та по набору студентів;

- схарактеризувати науково-дослідну роботу, що проводили навчальні установи;

- розкрити зміст поняття “система кіноосвітніх закладів”;

- узагальнити досвід кіноосвітніх установ даного періоду, показати значення цього досвіду для сучасності.

Об'єктом наукового аналізу є процес становлення кіноосвіти в Україні.

Предметом дослідження є проблема виникнення кінонавчальних структур, особливості їх створення та функціонування у другій половині 10-х на початку 30-х рр. ХХ ст.

Для досягнення мети використані такі методи дослідження: проблемно-хронологічний, за допомогою якого виокремлено етап становлення кіноосвіти, визначені хронологічні рамки та складено його періодизацію; структурно-функціональний - для визначення структурних елементів навчальних закладів, їх специфічних рис і функцій; порівняльно-історичний - для аналізу документів, праць, джерел і встановлення вірогідності тих чи інших фактів досліджуваного питання; застосування історико-логічного методу уможливило аналіз еволюції процесу підготовки кадрів у логічному взаємозв'язку з суспільно-історичними процесами та явищами, розвитком кінематографа; дослідити початок, перебіг і завершення процесу становлення кіноосвіти в Україні загалом і конкретних його етапів зокрема дозволив метод систематизацій.

Наукова новизна полягає у тому, що:

- вперше у вітчизняному мистецтвознавстві комплексно досліджено процес становлення кіноосвіти в Україні: від виникнення освітніх установ до формування цілісної системи навчальних закладів;

- проаналізовано передумови та особливості виникнення спеціальних навчальних закладів, розглянуто специфіку їх діяльності у різних соціально-економічних, політичних умовах;

- здійснено періодизацію становлення кіноосвіти в Україні та розглянута специфіка її основних етапів;

- аргументовано зміст поняття “система кіноосвітніх закладів” як певної цілісності, єдності взаємозв'язаних елементів, якими є навчальні установи, показана її роль у завершенні процесу становлення кіноосвіти в Україні;

- встановлено, що становлення кіноосвіти в Україні супроводжувалося значним розширенням кіноспеціальностей у навчальних установах, залученням до викладання фахівців з різних видів мистецтва, а також технічних дисциплін, виявлено пряму залежність інтенсивності кіноосвітнього процесу від рівня розвитку кіновиробництва;

- узагальнено досвід кіноосвітніх установ даного періоду і показано значення цього досвіду для сучасних навчальних установ;

- до наукового обігу вперше введено ряд маловідомих та досі незнаних джерел, значну частину яких складають матеріали 1917-1919 рр., що донедавна знаходилися у спеціальних фондах, здійснено систематизацію джерельної бази.

Практичне значення отриманих результатів. Отримані результати сприятимуть заповненню “білої плями” в історії українського кіномистецтва, якою була проблема становлення кіноосвіти; творенню цілісної концепції розвитку вітчизняного кіно; слугуватимуть подальшому осмисленню кіноосвітнього процесу, як у минулому, так і на сучасному етапі, його оптимізації.

Матеріали дослідження можуть бути використані при написанні окремих розділів історії українського кіно, узагальнюючої праці з історії підготовки кадрів, при читанні курсів з історії культури та історії кіно, а також у відповідних спецкурсах, при написанні дипломних і курсових робіт.

Апробація результатів. Найважливіші положення та висновки дисертації викладені у доповідях, матеріалах, тезах і повідомленнях: на III Всесвітньому форумі українців (Київ, 18-20 серпня 2001 р.); V Міжнародному конгресі україністів (Чернівці, 26-29 серпня 2002 р.); наукових читаннях “Українське мистецтвознавство: сучасний стан та перспективи розвитку”, присвячених пам'яті академіка НАН України О.Г.Костюка (Київ, 8-9 листопада 2001 р.); науково-практичній конференції “Кіноосвіта в Україні. Сучасний стан. Проблеми розвитку” (Київ, 17 листопада 2000 р.); Всеукраїнській науково-методичній конференції “Сучасний стан вищої освіти в Україні: проблеми та перспективи” (Київ, 24-25 травня 2000 р.); міжвузівській студентській науково-практичній конференції “Освіта та педагогічна етика” (Київ, 24-26 жовтня 2002 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Українська Держава і гетьманський рух новітньої доби” (Київ, 15-16 травня 2003 р.).

Публікації. Основні результати дисертації викладені у 16 одноосібних публікаціях у наукових журналах і збірниках, 11 з них - у фахових виданнях з мистецтвознавства.

Структура дисертації. Робота складається з переліку умовних скорочень, вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (293 найменування). Загальний обсяг роботи - 205 с., з них обсяг тексту основної частини - 180 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обгрунтовано актуальність обраної теми, подано історіографічний аналіз і характеристику використаних джерел, окреслено її хронологічні рамки та територіальні межі; сформульовані мета та завдання роботи, її методологічна основа; визначено об'єкт і предмет; висвітлені наукова новизна, наукове і практичне значення; подана інформація щодо апробації результатів дослідження.

У першому розділі “Зародження кіноосвіти в Україні” (складається з трьох підрозділів) досліджені передумови та характерні для України особливості виникнення спеціальних кінонавчальних закладів; вивчена специфіка функціонування кіноосвітніх інституцій недержавного спрямування: до революції, у часи державної незалежності 1917-1919 рр., а також після приходу в Україну радянської влади; узагальнений досвід педагогів, які в них працювали.

Незадовго до Лютневої революції 1917 р. і в перші післяреволюційні роки у Києві, Одесі, Ялті, Харкові виникло чимало спеціальних навчальних закладів, у яких готували кадри для кіно. В період Першої світової війни 1914-1918 рр. кінематографія Російської імперії (на той час до її складу входила й частина українських земель) досягла найвищого розквіту. Внаслідок бойових дій робота транспортних артерій була значно обмежена, рушились усталені зв'язки з іноземними кінокомпаніями. Деякі з держав заборонили експорт не лише готових фільмів, а й сирої плівки, фотохімікалій. У результаті різко скоротилася кількість стрічок, які ввозилися із-за кордону. Відсутність конкуренції створила надзвичайно сприятливі умови для розвитку власної кінематографічної інфраструктури. Наприклад, кількість фільмів за три роки війни (у порівнянні з 1913 р.) збільшилася майже у чотири рази. Зростання виробництва, що потребувало значної кількості кваліфікованих кадрів, і спричинило, насамперед, виникнення навчальних закладів.

У 1916-1919 рр. у Києві діяли: кіностудія у складі музично-драматичних курсів А.Тальновского, студія кіномистецтва (очолював М.Бонч-Томашевський), кінематографічні курси Г.Азагарова; в Одесі: кіностудія при фабриці кінематографічних картин “Торговельного дому “К.П.Борисов і К^о”, практична кіностудія кінофабрики А.Сибірякова, студія екрана П.Чардиніна при кінофабриці Д.Харитонова; в Ялті: студія для підготовки кіноакторів Л.Риндіної та інші. Провідне місце серед тогочасних навчальних установ посідала студія екранного мистецтва товариства “Художній екран”, відкрита у Києві у жовтні 1918 р. Це зумовлювалося наявністю досвідченого викладацького складу та відповідної матеріальної бази. Готували в ній акторів кіно. Тут працювали М.Євреїнов, С.Кузнецов, Г.Пасхалова, В.Юренєва, В.Янова. Очолював студію відомий кінодраматург і теоретик кіно О.Вознесенський.

Освітні установи недержавної форми власності продовжували діяти і після встановлення радянської влади майже до середини 1920-х рр. Це школа екранного мистецтва у Харкові; художня майстерня екранної творчості у Києві, очолювана О.Оскаровим і М.Полянським; студія екранного мистецтва, яка у 1923 р. поновила роботу; кінофакультет при театральній майстерні ім. Г.Михайличенка. Кінематографічну студію планувала відкрити у Києві актриса З.Баранцевич. На їхню діяльність позитивно вплинула нова економічна політика, відсутність аж до 1923 р. реальної конкуренції з боку державних установ.

Навчальним закладам недержавної форми власності кардинально змінити ситуацію у кіно не вдалося. Це сталося внаслідок того, що зародження кіноосвіти в нашій державі, початковий її період співпали з суспільними, політичними, економічними потрясіннями; студійцям часто ніде було на практиці застосовувати отримані теоретичні знання; педагогам бракувало досвіду підготовки кадрів для нового виду мистецтва.

Не можна однак і недооцінювати їхньої діяльності: напрацьовано значний загальнопедагогічний досвід, яким скористалися у наступних навчальних закладах (його передачі й удосконаленню сприяли викладачі, котрі продовжували діяльність); відбувалася передача творчого досвіду через випускників. Таким чином, навчальні заклади недержавної форми власності заклали підмурівок кіноосвіти в Україні, сприяли її подальшому розвитку.

У другому розділі “Генеза та особливості функціонування державних навчальних кіноінституцій” (складається з трьох підрозділів) - досліджуються питання організації підготовки кадрів для кінематографа державними установами; особливості створення і діяльності кіноструктур у складі мистецьких навчальних закладів і окремих спеціальних кіноосвітніх закладів. кіномистецтво український освітній сценарист

У 1918 р. кінематографічна секція Головного управління у справах мистецтв і національної культури намагалася організувати культурно-просвітній кінотеатр і лабораторію, що мали також готувати кадри для кіно (кіномеханіків і лаборантів). Значно ширше означена проблема розглядалася Всеукраїнським кінематографічним комітетом (1919 р.). Одним з його відділів була кіношкола, до компетенції якої входила не лише комплексна підготовка кадрів (художніх і технічних: режисерів, акторів, операторів, піаністів-ілюстраторів, кіномеханіків, лаборантів та інших), а й ведення науково-дослідної роботи. Бойові дії не дали змоги розгорнути діяльність навчальних закладів.

Реальні кроки державні кіноосвітні структури зробили у 1923-1924 рр., що було зумовлено виходом кіновиробництва з повоєнної руїни та його розвитком. У 1920-х рр. спеціальні навчальні заклади організовує ВУФКУ: Державні курси кінематографії, що готували акторів, і Державний технікум кінематографії (головним чином проводив підготовку операторів й акторів, певна увага приділялася режисерам) в Одесі. Водночас кінонавчальні структури створюються мистецькими освітніми закладами, причому не за відповідними планами, що їх розробив центр, а за власною ініціативою, яка згодом знаходила підтримку з боку Наркомосу. Серед них: кіновідділи Київського державного технікуму кінематографії і факультету сценічних мистецтв Харківського музично-драматичного інституту, що виховували екранних виконавців, теакінофотовідділ малярського факультету Київського художнього інституту (готував художників кіно, операторів).

Упродовж 1918-1930 рр. у державній кіноосвіті відбулися значні зрушення: розроблялася загальна система навчальних закладів, їх внутрішня структура; створено установи, в яких виховували не лише акторів (що було характерним для приватних студій), а й режисерів, операторів, художників, певна увага приділялася й підготовці технічного персоналу. Рівень підготовки їх випускників, безперечно, значно вищий, ніж у тих, хто закінчив приватні студії, курси, школи. Не в останню чергу це відбувалося за рахунок академічної системи підготовки і технічної бази, яких так бракувало приватним закладам. Однак відсутність чітко визначеної державної кадрової політики, брак досвіду, значна неорганізованість кінематографічних процесів, що іноді межувала з анархією, ускладнювали процес підготовки фахівців. Деякі з навчальних закладів, окрім Наркомосу, безпосередньо підпорядковувалися ще й ВУФКУ. Освітнє відомство відчувало чималі труднощі щодо координації роботи “своїх” навчальних установ. У випадку, коли заклад перебував у віданні ще й іншого відомства, контроль з боку Наркомосу ставав ще меншим.

Аналіз підготовки кадрів для кінематографа у державних навчальних закладах 1920-х рр. - як здобутків, так і недоліків - засвідчив необхідність внесення у цей процес значних змін: проведення більш чіткої координації їхньої роботи, об'єднання під егідою кінематографічного відомства, створення якісно нових освітніх установ, котрі складали б цілісну систему. Саме ці завдання в основному і були реалізовані на початку 1930-х рр.

У третьому розділі “Система навчальних закладів вітчизняної кінематографії (початок 1930-х рр.)” (складається з чотирьох підрозділів) досліджуються особливості формування системи навчальних закладів у кінці 1920-х на початку 1930-х рр.; специфіка підготовки наукових і педагогічних кадрів, фахівців з вищою освітою, середнього та молодшого персоналу; організація заочної освіти.

На початку 1930-х рр. кардинальний вплив на процес підготовки кадрів мали два фактори: значний розвиток кінопромисловості, з одного боку, та втрата українською кінематографією своєї автономії, з іншого.

Ідея створити єдиний союзний центр, за допомогою якого спрямовувати роботу всіх кіноорганізацій, з'явилася невипадково. Її втілення стало цілком закономірним кроком на шляху до створення тоталітарної системи і формування відповідної ідеології, що відповідала б її потребам. Певний час в Україні чинили спротив цим намірам. Але така протидія була приречена. 13 лютого 1930 р. Раднарком СРСР ухвалив постанову “Об образовании общесоюзного объединения по кинофотопромышленности”. З її виходом ВУФКУ, підпорядковане до цього часу Наркомосу УСРР, уже в новій якості - як Державний український трест кінопромисловості “Українфільм” - з усіма своїми активами і пасивами перейшло до складу також новоутвореного центру - Державного всесоюзного кінофотооб'єднання “Союзкіно”. Відбувався не просто формальний процес перепідпорядкування вітчизняної кінематографії шляхом вилучення її зі складу республіканського Наркомосу - значною мірою послаблювався її зв'язок з національною культурою. Залишаючись територіально в Україні, кінематографія ставала заручником центру, слугувала поширенню серед широких мас відповідної ідеології. За допомогою адміністративних і фінансових важелів “Союзкіно” значною мірою впливало і на кіноосвітні процеси в Україні, причому негативно.

З іншого боку, відбувалося зростання вітчизняної кінематографії. Загальне число кадрів за роки п'ятирічки повинно було збільшитися більш як у три рази - з 10942 осіб у 1928-1929 рр. до 33591 на жовтень 1933 р. Значною мірою це було пов'язане з будівництвом Київської кінофабрики.

Навчальні заклади 1920-х рр. уже неспроможні були підготувати таку кількість фахівців. Необхідність максимально адаптувати роботу навчальних установ до нових вимог, внести значні зміни у саму кадрову політику ставала очевидною.

З цією метою на початку 1930-х рр. організовані нові навчальні заклади: Київський державний інститут кінематографії, Київський кінотехнікум, Одеський кінотехнікум точної механіки, перші Державні всеукраїнські курси сценаристів, курси кіномеханіків, школи фабрично-заводського учнівства; розпочалася підготовка наукових і педагогічних кадрів; розгорнуто мережу додаткової освіти; активні кроки зробила заочна кіноосвіта.

Провідне місце серед згаданих установ належить Київському ДІКу. Він складався з двох факультетів: художнього, до якого входили сценарний, режисерський, операторський, акторський відділи, та технічного (кінотехнічний, фотохімічний відділи). В інституті існувала аспірантура. Підготовку наукових і педагогічних кадрів у цей час проводив також Український фізико-технічний науково-дослідний інститут кінематографії.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

1. Росляк Р.В. Передумови та особливості виникнення перших кінонавчальних закладів в Україні // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - 2002. - №1. - С.94-101.

2. Росляк Р.В. З історії кіноосвітніх закладів в Україні (1916-1919 рр.) // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - 2002. - №2. - С.83-90.

3. Росляк Р.В. Школа кіномистецтва // Кіно-Театр. - 2000. - №6. - С.27-28.

4. Росляк Р.В. Українфільма // Кіно-Театр. - 2001.-№3.-С.23-24.

5. Росляк Р.В. Сліди незвичної еміграції // Кіно-Театр. - 2001. - №5. - С.14-15.

6. Росляк Р.В. Українська одіссея Олександра Дранкова // Кіно-Театр. - 2002. - №6. - С.34-35.

7. Росляк Р.В. Вони були першими: До 80-річчя Державних курсів кінематографії // Кіно-Театр. - 2004. - №2. - С.40-41.

8. Росляк Р.В. Біля витоків кіноосвіти в Україні // Мистецтво екрана / Упорядник О.С.Мусієнко - Вінниця: ГЛОБУС-ПРЕС, 2001. - Вип.1. - С.49-62.

9. Росляк Р.В. Студія екранного мистецтва // Мистецтвознавство України: Зб. наук. пр. - К.: Вид-во “Кий”, 2001. - Вип.2. - С.269-273.

10. Росляк Р.В. “Позашлюбна дитина” української кінематографії. Сторінки історії Київського художнього інституту // Мистецтвознавство України: Зб. наук. пр. - К.: СПД Кравчук В.К., 2003. Вип.3. С.220-227.

11. Росляк Р.В. Микола Бажан: “Українська кіношкола є українською лише територіально” // Мистецькі обрії'2001-2002: Альманах: Науково-теоретичні праці та публіцистика / Академія мистецтв України / Головн. наук. ред. І.Д.Безгін. - К.: КНВМП “СИМВОЛ-Т”, 2003. - С.367-372.

12. Росляк Р.В. Формування системи навчальних закладів української кінематографії наприкінці 1920-х рр. // Пам'ять століть. - 2003. - №2. - С.86-93.

13. Росляк Р.В. До історії науково-дослідних установ української кінематографії (друга половина 20-х початок 30-х рр. ХХ ст.) // Матеріали до українського мистецтвознавства: (Пам'яті академіка О.Г.Костюка): Зб. наук. пр. - К., 2003. - Вип.2. - С.353-356.

14. Росляк Р.В. Передумови та формування системи навчальних закладів української кінематографії (кінець 1920-х початок 1930-х рр.) // Матеріали науково-практичної конференції “Кіноосвіта в Україні: Сучасний стан, проблеми розвитку”. - К.: Академія мистецтв України, 2000. - С.41-44.

15. Росляк Р.В. Україна. Гетьманат. Кінематограф // Матеріали III Всесвітнього форуму українців “У майбутнє - в ім'я України”, 18-20 серпня 2001 р., м.Київ. - К., 2001. - С.99-100.

16. Росляк Р.В. З історії підготовки педагогічних та наукових кадрів для української кінематографії (перша половина 1930-х років) // Тези доповідей Всеукраїнської науково-методичної конференції “Сучасний стан вищої освіти в Україні: проблеми та перспективи”, 24-25 травня 2000 р., м.Київ. - К.: Видавничий центр “Київський університет”, 2000. - С.466-467.

АНОТАЦІЯ

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.01. теорія та історія культури. Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Київ, 2004.

Дисертацію присвячено питанням становлення кіноосвіти в Україні у період другої половини 10-х початку 30-х рр. ХХ ст. Основні положення й висновки дослідження, сформулювані в результаті вивчення широкої джерельної бази, висвітлюють передумови та характерні для України особливості виникнення спеціальних кінонавчальних закладів; специфіку функціонування недержавних освітніх інституцій у різних суспільно-економічних і політичних умовах; зародження державної кіноосвіти; діяльність державних кіноосвітніх закладів, кіноструктур у складі мистецьких навчальних установ у 20-х рр. ХХ ст.; передумови та перебіг процесу підпорядкування української кінематографії союзному центрові; формування системи навчальних закладів української кінематографії на початку 30-х рр. ХХ ст.

Ключові слова: становлення кіноосвіти в Україні, інтенсивність кіноосвітнього процесу, кіностудія як навчальний заклад, кінофабрика, система кінонавчальних закладів.

АННОТАЦИЯ

Росляк Р.В. Становление кинообразования в Украине (вторая половина 10-х - начало 30-х гг. ХХ ст.). Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата искусствоведения по специальности 17.00.01 теория и история культуры. Государственная академия руководящих кадров культуры и искусств, Киев, 2004.

Диссертация посвящена вопросам становления кинообразования в Украине в период второй половины 10-х начала 30-х гг. ХХ столетия.

Проведенный анализ научной литературы засвидетельствовал, что данная проблема в отечественном искусствоведении до настоящего времени оставалась малоисследованной. Основу диссертационной работы составили документы фондов Центрального государственного архива высших органов власти и управления Украины и материалы периодических изданий того времени, хранящиеся в Национальной библиотеке Украины им. В.И.Вернадского, Научно-справочной библиотеке центральных государственных архивов Украины. Кроме того, использованы документы государственных архивов: двух украинских и одного РФ, а также частных.

В диссертации раскрываются причины и особенности возникновения специальных учебных заведений, которые проводили подготовку кадров для кинематографа. Исследована специфика функционирования разных по форме собственности институций (негосударственных и государственных); изучен опыт педагогов, которые в них работали.

Установлено, что главной причиной возникновения значительного количества учебных заведений, призванных готовить кадры для кинематографа, явился резкий рост кинопромышленности Российской империи (в состав которой в то время входила и часть украинских земель). Боевые действия на полях Первой мировой войны оборвали тесные связи с зарубежными кинофирмами, продукция которых раньше составляла львиную долю на кинорынке дореволюционной России. Устранение конкурентов привело к быстрому развитию отечественной кинопромышленности, в результате чего начала возрастать и потребность в кадрах. Развитию кино благоприятствовала политика в области искусства украинскими государственными образованиями (особенно Украинского Государства времен П.Скоропадского), а также значительная эмиграция деятелей искусства из советской России в 1918 г. вследствие попыток национализации кинематографа, красного террора, голода.

В работе выяснены особенности функционирования в различных общественно-экономических и политических условиях учебных заведений негосударственной формы собственности на протяжении второй половины 10-х - первой половины 20-х гг. ХХ ст. Хотя на развитие кинематографа кардинальным образом они не повлияли, однако заложили основу отечественного кинообразования.

Значительных результатов в 1918-1930 гг. достигло государственное кинообразование: осуществлялась работа по разработке общей системы учебных заведений, их внутренней структуры; в этот период созданы учебные заведения, в которых воспитывали не только актеров (что было характерным для частных студий), но и режиссеров, операторов, художников, определенное внимание уделялось подготовке технического персонала. Однако отсутствие четкой государственной политики, нехватка опыта, значительная неорганизованность кинематографических процессов, иногда граничащая с анархией, отрицательно повлияла на подготовку специалистов в этот период.

Отрицательно сказалась на развитии украинского кинематографа передача его союзному центру в 1930 г. Несмотря на это, в начале 1930-х гг. произошли существенные изменения в процессе подготовки кадров: создано сеть учебных и научно-исследовательских заведений институты, техникумы, разнообразные курсы, школы фабрично-заводского ученичества, которые в совокупности сформировали определенную систему. В ее составе можно четко выделить несколько составляющих: подготовка почти всех, необходимых для кино кадров; воспитание разных по уровню специалистов ученых и педагогов, с высшим образованием, средним специальным, специальным; существование очной и заочной форм образования. Формирование системы учебных заведений в начале 1930-х гг. завершило процесс становления кинообразования в Украине.

Ключевые слова: становление кинообразования в Украине, интенсивность процесса кинообразования, киностудия как учебное заведение, кинофабрика, система киноучебных заведений.

ANNOTATION

Roslyak R.V. Formation of Education Process in the Field of Cinema in Ukraine (the second half of 10 - the beginning of 30 years of ХХ century). - Manuscript.

The thesis is submitted for a candidate's degree in arts criticism, speciality 17.00.01 - Theory and History of Culture. - The State Academy of Managing Personnel of Culture and Arts, Kyiv, 2004.

The thesis deals with formation of education in the field of cinema in Ukraine in the XXth century (late tens - early thirties). Proceeding from studies and analysis of relevant extensive sources basic conclusions have been made. The conclusions are mainly focused on prerequisites and highly specific features that led to emergence of specialized institutions that provided education in the field of cinema in Ukraine. Attention is also concentrated on non-state-owned institutes of higher learning in the field and some peculiar features of their operation under various socio-economic and political circumstances; on first steps of state backed cine-education and activities of first state owned cine-institutions and structures in the field in the twenties of the XXth century. Further analyzed are prerequisites and course of events that resulted in subordination of Ukraine's filmmaking to the center within the USSR early in the thirties of the XXth century and consequently - issues pertaining to formation of Ukraine's education system in the field of cinema early in the thirties of the XXth century.

Key words: formation of education in the field of cinema in Ukraine, intensity of education process in the field of cinema, film studios as educational establishment, film factory, system of cine-educational establishments.

Размещено на Allbest.ru