Образотворче мистецтво та архітектура кінець XVII–XVIII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Образотворче мистецтво та архітектура кінець XVII-XVIII століття

Вступ

архітектура український мистецтво скульптура

Актуальність теми. Українська культура ІІ пол. XVIІ - XVIII ст. - це духовний образ однієї з найважливіших епох нашої історії. Це час, що вмістив у собі кілька історичних діб - визвольну війну, державність, руїну, втрату завоювань і закріпачення - в культурному відношенні був надзвичайно плідним. Незважаючи на складні політичні обставини на українських землях виросли десятки нових міст, нових висот досягло образотворче мистецтво, з'явилася архітектура, що не поступалася гармонійністю та пишністю світовим зразкам.

Українська культура наприкінці ХVІІ- у першій половині ХVІІІ ст. розвивалася у суперечливих умовах. Так, з одного боку, створення власної держави, підтримка культури з боку гетьманів, загальне національне піднесення сприяли розвитку української культури, з іншого - її розвиток гальмувався заходами царської влади та поступовим занепадом держави. У 20-ті рр. ХVІІІ ст. в Україні прокотилася перша хвиля русифікації. Проте у цей період ще переважали тенденції, що зумовили розквіт української культури.

Культура цього періоду ґрунтувалася на двох основах: попередньому розвитку української культури та впливу західноєвропейського бароко.

На українському ґрунті культура бароко набула особливих рис, що дає підставу ученим-мистецтвознавцям стверджувати про існування «українського (козацького) бароко». Крім того, культура цього періоду почала швидко набувати світських рис.

У другій половині XVIII ст. поглиблюються соціальні розмежування, козацька старшина зростається з поміщиками, урівнюється в правах з російським дворянством, остаточно ліквідується автономія України. Феодальні відносини входять у різку суперечність із характером продуктивних сил. Вибухають селянські повстання, які розхитували феодально-кріпосницький лад і прискорювали його знищення. Почалася зміна кріпосної системи на капіталістичну. На цьому етапі один період українського мистецтва переходить в інший, якщо перший оспівував феодальний лад, то в новому йде формування мистецького процесу під впливом європейських течій, насамперед це торкнулося архітектури і пластичних мистецтв.

Першою ластівкою стало зведення дзвіниці Києво-Печерської лаври, яку спроектував Ф. Васильєв, а побудував І. Шедель. Характерною її особливістю є те, що в основу архітектурної композиції покладено систему ордерів, що дало можливість створити певний архітектурний образ, декор її має підпорядкований характер.

Західна Україна була під владою Польщі та Австрії і мала інший шлях мистецького розвитку. Дерев'яна архітектура розвивалася традиційно, зберігаючи національну самобутність. Кам'яне монументальне будівництво втрачає українські риси і підпадає під вплив західноєвропейської архітектури. Найяскравішим представником цього напрямку був львівський архітектор Б. Меретин. Він звів собор Святого Юра у Львові (1748-1762), де зробив спробу об'єднати західноєвропейський тип хрестово-базилікального храму зі староруським шестистовпним триапсидним собором. Другим визначним витвором Б. Меретина стало зведення ратуші в Бучачі (1751), він узяв за основу корінфський ордер, додав цикл скульптурних прикрас на міфологічні (подвиги Геракла) та біблійні (подвиги Давида) теми. Споруда досить вишукана і цілісна, але не має нічого спільного з українською архітектурою.

Наприкінці XVII-на початку XVIII ст. у живопис також приходять нові тенденції. У цей час змінюється технологія розписів, замість фрески використовується темпера, плоскодекоративні трактування змінюються на живописно-декоративні, змінюється тематика, до суто теологічної входять світські мотиви, відбувається «перевдягання» біблійних героїв в українські строї, в ікону вводяться портретні зображення.

В образах святих простежується введення українського народного етнічного типу. Це яскраво помітно у творчості двох майстрів кінця XVII - початку XVIII ст. - Й. Кондзелевича та І. Рутковича. їхні кращі твори - це розписи Богородчанського іконостасу та церков у Волинцях і Скваряві. В іконний живопис входить зображення конкретних історичних осіб; як яскравий приклад можна навести ікону Розп'яття з портретом Л. Свічки. Формується інтимний портрет для оселі, в якому підкреслюються суто світські риси портретованого - це портрети Г. Забели, І. Забели та ін. Великої популярності серед різних соціальних верств набуває народна картина «Козак Мамай».

З огляду на великі обсяги розписів у храмах постала потреба у підготовці майстрів-живописців. Школа для їх підготовки створюється при Києво-Печерській лаврі. Тут розроблюється система підготовки худож-ників-іконописців. Перший етап - копіювання зразків європейського естампа (кужбушків - від нім. Kunstbuch - книга для мистецтва), які у великій кількості привозилися з-за кордону. Другий етап - малювання з натури. Велика кількість альбомів, що збереглися від лаврської майстерні, підтверджує це. У церковні розписи вводиться пейзаж.

Наприкінці XVIII ст. у живописі чітко розмежувалися два напрямки; один - суто теологічний, підпорядкований вимогам храмових розписів, другий - світський живопис, де перевага надається реалістичному відображенню портретованої людини, проникненню в її внутрішній світ. Яскраві приклади - портрети І. Гудими та Д. Долгорукова; вони різні, але їх об'єднує одне - художники намагалися (і досягла цього) передати особистість портретованого, показати багатство його внутрішнього духовного світу, створити привабливий образ мислячої особистості.

Таким чином, у XVIII ст. було закладено підвалини сприйняття нових течій, налагоджено мистецькі зв'язки з європейськими школами, кращі їх досягнення використано в практичній роботі, що, безумовно, збагатило і поглибило художнє життя України.

1. Образотворче мистецтво

1.1 Становище українського мистецтва в кінці ХVІІ - ХVІІІ століттях

Портретний живопис в кінці ХVІІ - ХVІІІ століттях став майже чи не провідним жанром в українському мистецтві. Його злету сприяло не тільки загальне піднесення національної культури, але й утвердження в ній світських гуманістичних ідеалів. Широкий розвиток портретного жанру означав передусім новий урок у художньому процесі й перемогу світського світогляду, яка була викликана підвищеною увагою до ролі і цілісності людини. Людина, її особистість і значення стають, таким чином, головним змістом мистецтва.

Україна вливалась у загальне річище європейської художньої культури, засвоюючи ідеали маньєризму та бароко - загальноєвропейського інтернаціонального стилю. На думку багатьох учених, в українському мистецтві того часу бароко виконувало і функцію ренесансу, поєднуючись із середньовічними традиціями, які пустили глибоке коріння в національній художній культурі. Але особливо слід виділити основну роль, яку відіграло бароко в Україні, сприяючи звільненню мистецтва від догматизму середньовічного художнього мислення, насиченню його новими ідеалами і світобаченням. Цей процес проходив складно і позначився на художній стилістиці й своєрідності українського портрета.

Український світський портретний живопис не був однорідним художнім явищем і еволюціонував у різних регіонах по-різному. На ранній стадії пріоритет належав західним областям України, її львівському художньому центру. Розквіт портретного мистецтва тут настав в першій половині ХVІІ століття, а викристалізовані в цей час художні тенденції продовжують розвиватися до ХVІІІ століття. [4; с. 55]

Пам'ятки Києва і Лівобережної України, що дійшли до нас, свідчать про те, що розквіт припадає тут на більш пізній час - на кінець ХVІІ століття, але портретні традиції залишаються незмінними протягом майже всього ХVІІІ століття. Ці два регіони - головні «виробники» портретного живопису - відрізнялися один від одного за стилістикою. Пам'ятки львівської школи і Волині більш позначені впливом західноукраїнським і, зокрема, польської художньої культури, тоді як створювані на українському ґрунті портрети зберігали вірність національним традиціям і уподобанням. І все ж слід особливо відмітити, що типологія і семантика портретів цих двох головних шкіл в Україні мають спільні стилістичні риси, виявляючи характерну для них концепцію розуміння людської особистості. В основі цієї єдності були суспільні, історичні й культурні передумови, які виробили певний тип портрета і ставлення до створення портретного образу.

Джерела портрета мають в Україні давні й глибокі традиції: генерично вони походять від зображень князів, донаторів на фресках, іконах чи мініатюрах давньоруської доби. В період Середньовіччя портретні зображення вписувалися в загальну образну систему християнських цінностей, де людині відводилась роль відповідно до уявлень, що склалися у середньовічному світі. Персонажі перших портретів княжої сім'ї ХІ століття, збережені на стінах Київської Софії чи на мініатюрах Ізборника Святослава і Трірської Псалтирі, не мають індивідуальних іконографічних рис, а відтворюють понадособистістю схему ідеального образу.

Традиція ктиторських портретів продовжувалася і в наступні століття та вона не порушувала сформовану віками систему середньовічної естетики, згідно з якою образ людини трактували за загальною шкалою цінностей, що відсікали в ньому все індивідуальне. У ХVІІ столітті в українському іконописі відбуваються дуже важливі зміни: умовний світ ікон наповнюється реальним змістом і навіть образи святих набувають більш реалістичних рис. З'являються і портретні зображення конкретних людей - в іконах «Св. Трійці з донатором», «Богоматір з портретом Катерини Домогалич», «Розп'яття із зображенням Леонтія Свічки» (кінець ХVІІ - початок ХVІІІ століття), «Покров з портретом Богдана Хмельницького» (перша половина ХVІІІ століття) і інші. В них є вже певна індивідуальна характеристика портретованого. Вони створені майстрами, які дотримувалися не традиційно-умовних, а нових, запозичених із Заходу, прийомів письма. Ці зрушення були невипадковими, вони відображали перелом, характерний для всієї української художньої культури, яка звернулася до живописних завоювань Європи. [4; с. 100]

Саме прагнення до світського світогляду було важливим стимулом для розвитку портрета як самостійного окремого жанру в українському мистецтві того часу. У кінці ХVІІ столітті портретний живопис в Україні формує свій стиль, набуває широкого розвитку. Для цього вже існували всі передумови не лише в історичному розвитку, але і в суспільній свідомості. З'явився новий герой, який знаходив обґрунтування свого існування в суспільній структурі того часу. Людина виступала як своєрідний «носій» певного соціального статусу, як представник насамперед своєї верстви. Незважаючи на те, що портретовані наділені індивідуальними рисами і характером, вони є нібито відображенням узагальнених ціннісних основ його соціального середовища.

Створені бароковою естетикою нормативні ідеали та канони вирішення портретного образу були характерні для всього європейського ареалу, де були «задіяні» принципи цього інтернаціонального стилю. Спільно для багатьох країн Центральної і Східної Європи закономірність слід розглядати в усій її складності та багатогранності як важливий стильоутворюючий фактор і навіть не стільки стильові особливості, як світоглядна основа бароко служила стимулом для розвитку портретного живопису. Поширення барокових ідей у всій Європі не приводили до нівелювання художніх культур. Вони проходили певну модифікацію, стикаючись у кожній окремій країні з місцевими традиціями, які складалися в попередню історичну епоху. Трансформація бароко, його злиття з національними формами становлять завжди великий інтерес саме тому, що вели до створення художнього еквівалента стилю, в якому чітко проступають особливості локальних європейських шкіл. В світлі цієї орієнтації стилю бароко, що увібрав в себе риси попереднього художнього розвитку, вимальовується суть такого самобутнього явища, як «український портрет» у загальному культурологічному процесі тогочасного мистецтва. [4; с. 126]

Старовинні портрети виконували найчастіше функції ктиторського чи епітафіяльного портрета і входили в інтер'єр церкви, становлячи з ним загальний ансамбль. Костянтин Широцький, посилаючись на літературні джерела і західні аналогії, вказує на ще одне призначення портретів - їхню участь у пишному ритуалі похоронних церемоній. Оскільки деякі з них писалися з небіжчиків («по умертвии»), а нерідко й значно пізніше - за власною уявою, то виникала проблема схожості зображення з оригіналом.

1.2 Видатні живописці

Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. змінюється технологія розписів, замість фрески використовується темпера, плоскодекоративні трактування змінюються на живописно-декоративні, змінюється тематика, до суто теологічної входять світські мотиви, відбувається «перевдягання» біблійних героїв в українські строї, в ікону вводяться портретні зображення.

В іконах окрім активного використання кольору з'являється рух (до цього постаті були статичними). Та найбільше досягнення - це спроба, і досить вдала, передати внутрішню духовність особистості. Це яскраво видно в розписах церкви у Великих Сорочинцях на портретах-іконах гетьмана Д. Апостола та його дружини Уляни. Поза будь-яким сумнівом, це світські портрети, їх можна без перебільшення зарахувати до шедеврів українського живопису. [6; с. 78]

Особливе місце серед пам'яток українського монументального живопису XVIII ст. займає іконостас Преображенської церкви у с. Великі Сорочинці (резиденції гетьмана Данила Апостола; на його кошти збудовано церкву й іконостас, 1732 р.). Комплекс іконостаса об'єднує понад сто різних ікон. Образи святих сповнені радості й відчуття Образи святих сповнені радості й відчуття повноти земного життя. Багате, складне й водночас легке драпування вказує на виразний вплив рококо, однак без тієї світськості й елегантності, що були властиві західноєвропейському стилю. Іконопис сорочинського іконостасу дуже близький до жанру світської картини. У тій самій майстерні, де створювався сорочинський іконостас, виконано іконостас для Вознесенської церкви, збудованої 1761 р. в с. Березна біля Чернігова. Живопис березнянського іконостасу дещо поступається сорочинському в свіжості й барвистості звучання і знаменує своєрідне завершення монументально-декоративного стилю, який склався в українському малярстві у другій половині XVII ст. Занепад цього стилю зумовлений як посиленням реалістичних тенденцій, так і впливами мистецтва рококо, які доходили до України із Західної Європи.

Серед майстрів іконопису почесне місце належить І. Рутковичу, І. Кондзелевичу та В. Петрановичу. Їх діяльність пройнята ренесансним гуманізмом. Вони творили для демократичного, селянського середовища.

Іван Руткович (середина XVII - початок XVIII ст.) - яскравий представник народної демократичної лінії в українському мистецтві. Його творчість має глибоке народне коріння, а реалістичне спрямування живопису відображало викликане визвольною війною народне піднесення. Небезпідставно І. Рутковича порівнюють з майстрами венеціанської школи (Дж. Белліні, В. Карпаччо, Б. Віваріні, раннього Джорджоне), які відзначалися тонким відчуттям кольору. Наявна у колористиці Рутковича насичена барокова вишуканість переповнена багатогранною зображальною навантаженістю кольору ставить його в ряд видатних колористів барокового мистецтва.

Одночасно з І. Рутковичем працював Йов Кондзелевич (1667 р. - біля 1740 р.) - художник-новатор, майстер урочистої монументальної композиції. Творчість Кондзелевича пов'язана з Волинню та Галичиною. В його мистецтві поєдналися духовні досягнення Києва, Москви, Західної Європи. На формуванні ідейних переконань Й. Кондзелевича особливо позначився вплив І. Рутковича. Творчість і суспільно-громадська діяльність Кондзелевича були нероздільними. Виготовлені ним іконостаси для храмів сприймалися передусім як акт утвердження православ'я. [6; с. 90]

Василь Петранович (бл. 1680-1759 рр.) найповніше виявив себе у двох ділянках творчості: традиційному релігійному живопису та портреті. Відомо п'ять створених ним великих іконостасних циклів: троїцький в Жовкві, церкви Різдва Богородиці у Віцині, передтеченський в Краснопущі, миколаївський в Бучачі та миколаївський у Крехові (20-40-і роки XVIII ст.). У портретному жанрі він поєднує національну традицію із західноєвропейською.

Новим явищем у світському мистецтві XVIII ст. став парсунний (парадний) портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою є ідеалізованими. Поглиблюється інтерес до увічнення образу сучасника. Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних діячів та міщан. У мистецькому середовищі та з-поміж широкого загалу зажили слави портрети гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Самойловича, Івана Скоропадського, Івана Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Іоаникія Галятовського, Лазаря Барановича та ін. Найхарактерніший приклад цього типу - портрет Г. Гамалії, значкового товариша війська Запорозького. Його зображено в імпозантній позі, у розкішно орнаментованому жупані з обов'язковим козацьким атрибутом - шаблею і, щоб підкреслити свою родовитість, власним гербом. [7; с. 55]

Український портрет др. пол. XVIII ст. за своїми стилістичними ознаками мав багато спільного з іконописом (наприклад, ікона «Покрова» з портретом Богдана Хмельницького початку XVIII ст.). Портрети виконували переважно іконописці, схильні до площинно-орнаментальної манери письма. Своєрідно поєднав засади класицизму з давніми малярськими традиціями В. Боровиковський (1757-1825 р.), який працював у двох жанрах: портреті та іконописі. Видатними портретистами XVIII ст. були Д. Левицький (1735-1822 рр.), А. Лосенко (1737-1773 рр.), К. Головачевський (1735-1823 рр.).

З останньої чверті XVIII ст. провідним стилем в українському живописі став класицизм. Розвиток класицизму тісно пов'язаний з російським мистецтвом середини й кінця XVIII ст., з діяльністю Петербурзької Академії Мистецтв, заснованої 1757 р. Риси класицизму виявляються у живопису Андріївської церкви у Києві. Живопис Андріївської церкви мав значний вплив на розвиток мистецтва іконостасу. Рококо і особливо класицизм остаточно знищують церковну специфіку українського іконостасу, який поступово стає одним із різновидів академічного історичного живопису, поєднуючи історичний, міфологічний та біблійний жанри.

1.3 Скульптура України в кінці XVII-XVIII ст.

Кінець XVII-XVIII ст. відзначені активним розвитком скульптури. Ніколи раніше вона не відігравала такої важливої ролі в загальній картині мистецького процесу, хоч у цілісному образі тогочасної культури й надалі займала порівняно скромніше місце. Це стосується насамперед української традиції, оскільки в рамках мистецької творчості західноєвропейської орієнтації на Правобережжі в середині - другій половині XVIII ст. їй належала першопланова роль у релігійному мистецтві. [8; с. 265]

Як і раніше, скульптура розвивалася у двох взаємопов'язаних, але далеко не тотожних у духовних основах і основоположних мистецьких принципах, напрямах. В українській мистецькій культурі вона поширювалася насамперед у вигляді орнаментального декоративного різьблення; фігурна скульптура тут виступала хіба що спорадично, спроби ввести її у другій половині XVIII ст. до церковних інтер'єрів як на західноукраїнських землях, так і на Лівобережжі залишилися поодинокими епізодами. У мистецтві латинської традиції кругла скульптура, навпаки, домінувала однозначно, в середині XVIII ст. на короткий час навіть вийшовши на чільне місце в мистецькому житті.

Головним напрямом розвитку української скульптури залишалася вироблена від початку XVII ст. система оздоблення комплексів іконостасів, основою іконографічного репертуару якого була виноградна лоза із залученням декоративних орнаментальних форм європейського походження та стилізованих рослинних мотивів. У ранніх пам'ятках середини століття іноді ще застосовують орнаментику пізньоманьєристичного зразка, як, наприклад, в іконостасах церкви Собору архангела Михаїла у Волі Висоцькій поблизу Жовкви (1655) чи святого Юра в Дрогобичі (1659). Царські врата першого з них продовжують іконографію наскрізно різьблених врат іконостаса львівської П'ятницької церкви. Цю традицію порушено введенням теми дерева Єссея, найраніший зразок якої дають врата іконостаса Стрітенського приділу Софійського собору 1689 p., а на західноукраїнських землях - каплиці Трьох святителів львівської Успенської церкви (1697). Останні належать одному з майстрів європейського культурного кола.

В останній чверті XVII ст. за піднесення жовківського мистецького середовища склався місцевий осередок сницарства. Першим його представником був Юрій Михалович, діяльність якого розгорталася в 60-90-х pp., проте достовірні роботи майстра не відомі. Ранні зразки жовківського різьблення дають іконостаси Івана Рутковича, починаючи від Вознесенської церкви у Волиці Деревлянській. Серед них виділяється іконостас жовківської міської церкви Різдва Христового (1697-1699). Дальший розвиток школи засвідчують іконостаси місцевих церков Різдва Богородиці (зібраний з ікон 1710-1750 pp.), Троїцької (1720), нової Миколаївської церкви Крехівського монастиря (втрачений, царські врата - Крехів, церква святої великомучениці Параскеви), церкви Іоанна Предтечі Краснопущанського монастиря (фрагменти - Вербів, Успенська церква). [8; с. 267]

В іконографії іконостасів з-перед кінця XVII ст. з'являється додатковий ряд з циклом п'ятидесятниці та сюжетні пределли, а з першої половини наступного століття відомі й ансамблі без празників - їх немає, зокрема, в іконостасі Троїцького собору Густинського монастиря, а на західноукраїнських землях - Миколаївської церкви в Бучачі. Оскільки ікони циклу великих празників дуже рідко трапляються серед пам'яток Волині, такий варіант, очевидно, мав значне поширення й на місцевому грунті.

Середина XVIII ст. на західноукраїнських землях принесла новий різновид іконостаса, взорований на європейській мистецькій традиції, з круглою скульптурою. Найпоказніший з них створено для новозбудованого львівського собору святого Юра. Його іконостас, у якому домінують могутні колони з царськими вратами поміж ними, а намісні ікони та апостоли винесені на стіни вівтарної частини храму, наслідує головний вівтар костьолу. Ідея, безперечно, належала будівничому храму - Б. Меретину, втілювали її Севастян Фесінгер та Михайло Філевич. Святоюрський іконостас, в якому повністю відступлено від історичних коренів, швидше, - виняткове явище й знаменує крайній поступ латинізації греко-католицького церковного обряду. Проголошений тут цілковитий розрив з традицією не набув поширення у парафіяльних храмах, а характерний насамперед для латинізованих василіанських монастирів.

Одним з його концептуальних наслідувань був втрачений іконостас Миколаївської церкви Крехівського монастиря з унікальними царськими вратами з «Преображенням» львівського скульптора Івана Щуровського (1777). До ранніх прикладів належить новозроблене «Моління на шести стовпах» в Успенській церкві Почаївського монастиря, віднотоване в інвентарі 1755 р. Характерно, що навіть нове оздоблення інтер'єру львівської Успенської церкви непослідовно йшло за юрським взірцем, включаючи «традиційний» одноярусний іконостас, правда, з рельєфними дияконськими дверима.

Аналогічний встановлено й у бучацькій Покровській церкві, де в ансамблі з ним виступають три вівтарі костьольного зразка. Низький рельєфний іконостас знаходиться також у Юріївській церкві в Батятичах.

Поряд з варіантом з царськими вратами середина століття відзначена появою загалом рідкісного, взорованого на костьольних зразках типу вівтаря без царських врат, найранішим прикладом якого є проект 1754 р. кременецького єзуїта Павла Гіжицького для Пліснесько-Підгорецького монастиря на Львівщині (Вроцлав, Бібліотека Оссолінських). [2; с. 290]

Як зазначає авторський коментар, він виконаний «новою формою». Ідею кременецького єзуїта в 1756-1757 pp. реалізував зі змінами провінційний майстер Стефан з Крем'янця. Як його наслідування не раніше 1773 р. виконано іконостас церкви святого Дмитрія в Олеську (Тур'я, церква святих Кузьми і Дем'яна). Ще далі в цьому напрямі пішли почаївські василіани - у 1781-1783 pp. для монастирської церкви львівський скульптор Матвій Полейовський зробив комплекс вівтарів костьольного зразка (не збереглись). Аналогічний ансамбль вівтарів був також у церкві Загоровського монастиря.

Відповідний етап на Слобожанщині репрезентує іконостас Сумського монастиря з розбудованою верхньою частиною, зокрема, додатковими іконами Йоакима та Анни при Архієреєві.

Іконографія кінця XVII ст. присутня й у пізнішому іконостасі Покровської церкви в Зінькові на Полтавщині. Поширення у них мотиву стилізованого аканту вказує на активне звернення до європейської традиції у Києві та на територіях, які перебували в його мистецькій орбіті, що становить одну з особливостей еволюції відповідного мистецького середовища. Такий висновок підтверджують і пізніші пам'ятки зі стилізованим акантом, який густо заповнює тло між іконами, менше присутнім на Правобережжі. [11; с. 175]

Сорочинський іконостас - одна з вершин цього напряму української мистецької культури. Дальший розвиток його особливостей демонструє іконостас Вознесенської церкви у Березні на Чернігівщині, де різьблення перетворене на суцільний килим квітів та орнаментів. Показовим є вирішення арки над царськими вратами: тло невеликого образу Нерукотворного Спаса утворює ажурне панно з вибагливим переплетенням гілок і квітів.

Своєрідною сторінкою історії українського мистецтва розглядуваного часу є скульптурна декорація будівель Києва та Лівобережжя. Ранні взірці - лише орнаментальні (кам'яниці Лизогуба в Чернігові). Далі вона виходить поза геометричні мотиви, прикрашаючи також й інтер'єри. Серед найраніших прикладів - дзвіниця київського Софійського собору: орнаментика її нижнього ярусу прив'язує до попереднього часу, проте у верхніх поверхах простежується намагання уникнути вільних площин і прагнення до якнайтіснішого їх заповнення. Нерідко ліплення прикрашає верхні частини будівель (Кирилівська церква, брама Рафаїла Заборовського).

Українська скульптура кінця XVII-першої половини XVIII ст. закономірно розвивалася у контактах із західноєвропейською мистецькою традицією, насамперед у тому її варіанті, який поширювався на західноукраїнських землях. Внаслідок особливостей еволюції мистецького процесу на українських землях західноєвропейські впливи закономірно мали відмінний характер. Вони відбивалися насамперед в іконографічному репертуарі орнаментальних форм, оскільки фігурна скульптура залишалася поза сферою головного інтересу національної культури.

У мистецтві західноєвропейської орієнтації на Правобережжі декоративне різьблення, навпаки, посідало скромніше місце, а домінувала кругла скульптура. Зорієнтована на європейську традицію у її центральноєвропейському варіанті, вона відображала найважливіші закономірності мистецького процесу в Центрально-Східній Європі, перенесені на місцевий грунт приїжджими майстрами, осілими у львівському середовищі від 1740-х pp. Провідним центром скульптури залишався Львів, хоч у середині XVIII ст. виразно вимальовується роль магнатерії, відома досі майже виключно за майстрами фундацій канівського старости Миколи Потоцького. [11; с. 198]

Початки львівської скульптури кінця XVII ст. пов'язані з митцями ще другої чверті століття. Центральною постаттю цього покоління є Олександр Прохенкович, чия творча біографія розпочалася в 40-х pp. Він - єдиний з тогочасних львівських митців, відомий не лише за документами, а й за достовірними творами, які належать до останніх років його життя. У 1669 р. майстер працював над вівтарем для монастиря бернардинів у Збаражі. З його робіт частково зберігся виконаний за контрактом 1670 р. надгробок архієпископа Яна Тарновського (Львів, кафедральний костьол).

Львівські сучасники та наступники О. Прохенковича віднотовані лише уривчастими документальними матеріалами, не ідентифіковано їхнього доробку. З них варто згадати Яна Ґжибовського, який працював у Галичі й зобов'язався виконати обрамлення органа для кафедрального костьолу у Львові.

На 60-90-ті pp. припадає діяльність Яна Луговського, що працював над скульптурним оздобленням органа (1668) та вівтарем для кафедрального костьолу (1671), а в 1672 р. - вівтарем для монастиря францисканців у Замості. З огляду географії поширення тогочасної львівської скульптури варто пригадати також працю наприкінці століття сина О. Прохенковича Войцеха над оздобленням органа костьолу в Кодні над Бугом Ч Попри скромність збережених відомостей про майстрів львівського осередку, саме він відігравав роль провідного центру скульптури, до сфери інтересів якого входив значний культурно-історичний реґіон.

Єдине ширше розбудоване середовище майстрів поза Львовом документи віднотовують у Бережанах на Тернопільщині, де до 1670-х pp. працювали послідовники знаного майстра першої половини століття Йоганна Пфістера. В ряді міст зафіксовані поодинокі митці. У Самборі - Андрій Домбровський (60-ті pp.), який робив вівтар святої Катерини для місцевого парафіяльного костьолу, а від 1668 р. - Симон Леля: у 1699 р. він працював над головним вівтарем для місцевих бернардинів. Під 1682 та 1683 pp. сницар Миколай віднотований у Підкамені на Львівщині. Скульптор Ян 1661-1671 pp. фіксується у Золотому Потоці на Поділлі. Ці дані вказують на розбудовану мережу осередків. Серед нечисленних пам'яток діяльності цих митців фрагменти вівтаря з Миколаївської церкви в с. Борочиче та дерев'яні фігури, мабуть, бережанського осередку, з костьолу в Біще (Бережани, Краєзнавчий музей). [12; с. 333]

Початок XVIII ст. - один з «темних» періодів історії скульптури у Львові, пожвавлення почалося лише з 30-х pp. Центральною пам'яткою цього часу є ансамбль оздоблення костьолу бернардинів, виконаний у зв'язку з беатифікацією Яна з Дуклі. Він передує розквіту скульптури на львівському грунті и у рамках цього процесу є лише коротким епізодом, безпосередньо не пов'язаним з її наступним піднесенням. Це визначено насамперед особливостями творчості авторів - скульптора Томаша Гуттера та столяра Конрада Кученрайтера з Ярослав - продовжувачів центральноєвропейської традиції попередньої епохи.

Близькою сучасною пам'яткою є вівтар каплиці Святих Дарів кафедрального костьолу фундації Януша й Теофілі Вишневецьких. Два львівських майстри - Христіан Сейнер і Каспер Коллерд - виконували замовлення князя Міхала Сервація Вишневецького та його дружини, оздоблюючи Вишневецький замок та місцевий костьол босих кармелітів.

Початок піднесення львівської скульптури XVIII ст., як і скульптурної традиції європейського родоводу на Правобережжі, припадає на 40-ві pp. й пов'язаний з групою митців, мабуть, з Чехії, у якій центральною постаттю вважається все ще загадковий Йоганн-Ґеорг Пінзель. Вони принесли найновіший варіант центральноєвропейської традиції пізнього бароко й виховали середовище місцевих учнів, що стало головною передумовою наступного розквіту скульптури львівського кола.

Першим був Севастян Фесінгер, творчий шлях якого простежується від мініатюрних рельєфів «Свята Маріанна» (1741), «Ессе Homo» (1742) (обидва - Національний музей у Варшаві), «Святий Петро» (1747) та «Святий Ігнатій Лойола» (обидва - Дрогічин, Дієцезіальна курія). З його львівських творів зафіксовані також бокові вівтарі (збереглися лише конструкції) костьолу святого Миколая 1745-1747 pp. та вісім (одна знищена) скульптур фасаду костьолу в Підгірцях на Львівщині, виконаних за контрактом 1762 р. Остання задокументована робота майстра - царські врата і дияконські двері іконостаса собору святого Юра (1768). [12; с. 347]

Найважливіші ансамблі скульптури середини XVIII ст. виникли з фундації канівського старости М. Потоцького й пов'язані з діяльністю групи майстрів, з яких віднайдено лише ім'я Й.-Ґ. Пінзеля. Документально засвідчений період його життєвого шляху припадає на 1751-1761 pp. У 1756-1757 pp. він виконував замовлення для львівських тринітаріїв, а в 1759-1761 pp. за монументальні постаті святих Льва та Афанасія й скульптурну групу святого Юрія на фасаді греко-католицького кафедрального собору отримав небувалу суму - майже 23000 золотих. Свято-юрські фігури відзначає насамперед велетенський масштаб. Виконані в камені, вони мають заданий його специфікою компактний характер, а ритм архітектурних форм визначив статичність й відсутність зовнішньої патетики. Вона свідомо приглушена й у кінній скульптурі на фронтоні, яка порівняно з фігурами святителів дещо здрібнена. Отже, в другій половині 50-х pp. Й.-Ґ. Пінзель був зайнятий у Львові, де залишилися єдині документовані роботи, які дають Свята Єлизавета.

Найважливішими прикметними особливостями його стилю у них є монументальний характер величних фігур, духовна наповненість образів, активне моделювання тіл, деталізація облич, своєрідні «кристалізовані» складки одягу. Зіставлення відомих фактів біографії свідчить, що «скульптором М. Потоцького» майстер міг бути лише до середини 50-х pp. і саме цим часом слід датувати його діяльність для протектора. Вона мала включати фрагментарно збережену скульптуру бучацької ратуші з подвигами Геракла - унікальний ансамбль світської скульптури, значною мірою знищений пожежею 1865 р. У 1761 р. майстрові оплачено два невеликих вівтарі для костьолу в Монастириськах. Через рік його вдова вже була замужем, що дає останній засвідчений факт його життєвого шляху.

Крім Й. - Ґ. Пінзеля, для канівського старости в цей час, слід гадати, працювали й інші майстри. Одним з них був автор фігур святих Франциска Борджа та Вікентія з вівтаря святого Тадея бучацького костьолу. Його індивідуальній манері притаманне підкреслено реалістичне трактування форм, акцентоване натуралістичною поліхромією. Обидві фігури стоять дещо осторонь серед фундацій канівського старости й не мають аналогів на західноукраїнських землях, тому не виключена їх належність до мистецького імпорту.

Час створення скульптур приблизно визначає фундуш М. Потоцького для вівтаря з 22 березня 1745 р. Цілком інший почерк демонструють втрачені монументальні постаті архангела Михаїла та Ангела Хоронителя костьолу в Монастириськах, наділені своєрідним трактуванням форми з узагальнено, без деталізації поданими ликами, широкими площинами складок одягу, їх відзначає підкреслено реалістичний характер, але, на відміну від згаданих бучацьких скульптур, ідеалізованого плану. Виразно оригінальне тлумачення мають втрачені невеликі фігури двох апостолів з одного з бокових вівтарів і пророків Аарона та Мойсея. Руку майстра виказують також стилістичні особливості лівого ангела із завершення головного вівтаря костьолу в Городенці. Його присутність у Городенці, як видається, потверджує й втрачена фігура святого Яна Непомука з вівтаря цього святого. Цілковитий брак даних про митців М. Потоцького поза Й. - Ґ. Пінзелем не дає змоги ідентифікувати авторів обох груп фігур, проте не підлягає сумніву, що за ними стоять окремі яскраві особистості. [13; с. 427]

Вершинним осягненням не лише Й. - Ґ. Пінзеля, а й скульптури західноєвропейської традиції XVIII ст. є недооцінюваний досі ансамбль оздоблення інтер'єру костьолу місіонерів у Городенці фундації М. Потоцького. Пам'ятки Городенки складають грандіозний за задумом і довершений за виконанням комплекс, який зберігся частково і лише у понівеченому вигляді, в окремих фігурах (Івано-Франківськ, Художній музей). Для його стилю характерна підкреслена патетика «барочної готики», а специфічна особливість полягає у грандіозному масштабі й унікальній для мистецької практики українських земель цього часу глибині життєво переконливих екзальтованих образів шести фігур головного вівтаря.

Хоч 40-ві та 50-ті pp. у львівській скульптурі відзначені появою приїжджих майстрів в особі С Фесінгера, Й. - Ґ. Пінзеля та ряду менш відомих, поряд з ними продовжували працювати як окремі митці, нотовані ще від 1730-х pp., так і, мабуть, не встановлені досі за джерелами їхні учні та помічники, а також перше покоління місцевих послідовників майстрів 1740-х pp. Тому картина професійного середовища була доволі строкатою. Серед його представників виділяється Антоній Осінський, самостійний майстер уже в 50-х pp., коли він виконав два комплекси скульптури вівтарів костьолів бернардинів у Лежайську та Збаражі.

Найвидатнішим представником львівських митців другої половини століття є вірогідний учень Й. - Ґ. Пінзеля М. Полейовський. Можливо, першим значним твором митця були приписувані вчителеві скульптури головного вівтаря парафіяльного костьолу в Годовиці поблизу Львова.

У поколінні майстрів 70-х pp. найактивніше виступає Ян Оброцький - автор значної частини скульптурної декорації львівського кафедрального костьолу - бокових вівтарів, стюкових фігур у наві та вівтаря каплиці Святого Хреста. У цих зманьєризованих постатях відчувається занепад традиції. Його сучасник Михайло Філевич, відомий насамперед роботами в соборі святого Юра та Успенській церкві, згодом виїхав до Холма, де, зокрема, виконав скульптуру місцевого костьолу піярів і фігури для василіанської церкви в Бучачі (1777). Його діяльність для Бучача в 70-х pp. вказує, що місцевий осередок скульптури вже перестав функціонувати. Характерним представником наймолодшого покоління львівських митців є також згадуваний І. Щуровський, сухе, графічне трактування постатей якого нагадує пізнього М. Полейовського.

Окремо слід згадати про значно скромніше розвинутий, однак репрезентований рядом значних пам'яток інший напрям скульптури - сюжетні рельєфи. Біля їх початків стоять згадувані мініатюри С Фесінгера. Серед ранніх зразків виділяються рельєфи на тему проповіді Христа в храмі з амвонів костьолів у Городенці (не зберігся) та Годовиці. Амвон костьолу в Монастириськах прикрашала композиція «Покликання апостола Петра» (втрачена).

Розквіт львівської скульптури середини - другої половини XVIII ст. був коротким й охоплює 50-60-ті pp., після чого вона швидко занепала. Причина криється як у тому, що учні не завжди належно продовжували вчителів, які запровадили на місцевому ґрунті відповідну традицію, так і в зовнішніх обставинах, що привели до різкої зміни історичної ситуації. її розвиток остаточно підірвало входження львівського регіону до складу Австрійської імперії й секуляризаційна політика віденських властей. [13; с. 451]

Вирісши з центральноєвропейського досвіду першої третини століття, львівська скульптура засвоїла його й виробила власний стиль. Місцеве середовище скульпторів було досить розбудованим і все ще вивчене мало, а географія його інтересів сягала від Городенки і Вишнівця та Заслава по Сандомир і Холм. Вона дає винятковий в історії мистецької культури українського Правобережжя приклад широкого проникнення майстрів львівського осередку, з яким можна певним чином порівнювати хіба що діяльність італійських будівничих останньої третини XVI - початку XVII ст.

На тлі широкої експансії львівських майстрів і надто скромних уявлень про розвиток провінційної мистецької культури XVIII ст. менші центри скульптури досі майже не відомі. Проте не може підлягати сумніву, що їх мережа й у XVIII ст. була достатньо розвинутою. У цьому, зокрема, переконують дані про окремих майстрів, насамперед з осередків, розташованих недалеко від Львова.

Скульптура традиції пізнього центральноєвропейського бароко, безперечно, - одна з найяскравіших сторінок мистецької історії західноукраїнських земель. Проте, високо оцінюючи це явище, не можна не відзначити, що його розквіт знаменував один з кульмінаційних моментів поширення мистецької культури західноєвропейського родоводу на Правобережжі, найбільший успіх якої, цілком очевидно, зумовлений занепадом національної традиції на місцевому ґрунті. Зокрема, саме розвиток скульптури у середині - другій половині XVIII ст. визначив місце Львова як осередку насамперед латинської мистецької культури.

Аналіз еволюції скульптури у кінці XVII-XVIII ст. вказує на продовження найважливіших тенденцій, вироблених за умов утвердження нової мистецької культури XVII ст. В українській традиції скульптура розвивалася майже виключно як різьблення. Воно концентрувалося в іконостасах, досягнувши найвищого розквіту в монументальних комплексах Лівобережжя першої половини - середини XVIII ст. Центральною оригінальною пам'яткою цього кола є іконостас Спасопреображенської церкви у Великих Сорочинцях. На тлі яскравих здобутків національної традиції до певної міри несподіваною видається діяльність майстерні С. Шалматова, який був носієм чужорідної традиції й репрезентував скромніший порівняно з вершинними осягненнями національної культури фаховий рівень. Його успіх є першим значним виявом утвердження на українських землях того напряму розвитку мистецької культури, який до кінця століття поступово все більше виходив на передній план.

На тлі загалом досить скромних здобутків відповідного напряму української мистецької культури Правобережжя виділяється скульптура західноєвропейського кола у львівському осередку, представники якого діяли в обширному регіоні, вписавши найяскравішу сторінку в історію цього мистецького напряму. Проте одночасно їх творчість стала одним із факторів занепаду українського мистецтва на місцевому ґрунті.

Таким чином, образотворче мистецтво та скульптура України продовжували розвиватися в досить суперечливих умовах, але все ж таки майстри своєї справи змогли піднести культурний розвиток на досить високий рівень. Багато робіт збереглося до нашого часу, український народ досі милується цією красою, яка пройшла не одне століття.

2. Архітектура

2.1 Становлення архітектури

Розглядаючи розвиток архітектури на Україні в кінці XVII ст., треба відмітити, що він відбувався у особливих історичних умовах. Період польського панування, напади татар, період визвольної війни, приєднання українських земель до Росії в наслідок Переяславської ради, період Руїни, коли українські землі входили до складу різних держав - все це зумовило особливості розвитку української архітектури та образотворчого мистецтва кінця XVII-XVIII ст. [9; с. 97]

Архітектура України кінця XVII-XVIII ст. розвивались на самобутній давньоруській основі. Для цього періоду характерним є поступове проникнення в будівництво і живопис національних, народних рис, з одного боку, і зменшення церковних впливів та збільшення світських елементів, заповнення релігійних сюжетів образами, взятими з реального життя, ширше зображення природи, почуттів і переживань людини, більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх витворів - з другого.

З активізацією суспільного життя в архітектурі намічається небувале піднесення. Хоч для будівництва через історичні умови цей період був надзвичайно несприятливим, проте на Україні будувалося багато і повсюдно. Будівельна програма включала в себе відновлення зруйнованих і будівництво нових міст, зведення оборонних споруд, арсеналів, храмів, житла. Саме перевага світського будівництва є визначальною рисою тогочасної архітектури.

У нових історичних умовах зодчество набувало нового змісту, оновлюючи свою конструктивну систему та пластично-декоративні засоби. Це була ренесансна архітектура, що стала закономірним етапом у поступальному розвитку національних будівельних традицій. Її характерними ознаками були: чітка симетричність, ордерність, горизонтальність членування на поверхи, багатство декоративного оздоблення фасадів. [1; с. 243]

Другою після княжих часів добою розвитку українського мистецтва, його золотим віком треба вважати кінець XVII-XVIII ст. - часи, коли українське козацтво в боротьбі зі своїми сусідами виборює фактичну незалежність України - вдруге після княжої доби.

Живучи спільним мистецьким життям із Західною Європою, Україна й на цей раз переймає новий напрям у мистецтві цілої Європи - стиль бароко. Бароко в перекладі з італійської означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця XVII майже до кінця XVIII ст. Найяскравіше він утілювався в архітектурі: бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність.

Прикметні риси європейського бароко в українській архітектурі набули яскравої своєрідності. Тому дослідники українських барокових споруд послуговуються терміном українське, або козацьке, бароко. Найбільшою самобутністю відзначаються барокові споруди на землях Гетьманщини й Слобідської України за часів гетьмана Івана Мазепи. Проте пам'ятки української барокової архітектури збереглися і в Західній Україні та в дерев'яному народному будівництві всіх українських земель. [1; с. 250]

Нові умови життя та соціального устрою з вищою верствою заможної козацької старшини створювали інші потреби, ставили нові вимоги до мистецтва, - так само як це було і в цілій Європі. Спокійні, зрівноважені, логічні форми ренесансу, що взорувалися на чисті форми античності, вже не задовольняли сучасного смаку. Для розкішного, гучного життя доби бароко потрібні були більш пишні, багатші, показовіші форми архітектури, просякнуті пафосом, надприродністю, спіритуалізмом. Замість колишньої краси відтепер протиставляють силу, проти спокою - рух, замість гармонії - боротьбу. Тому в архітектурі постають розкішні декоративні фронтони, портали, брами, переладовані важкими пілястрами, складними гзимсами, вигнутими й покрученими завитками - т. зв. волютами (слимаками) - та буйною орнаментикою. Хоч зразки бароко приходили до нас із Західної Європи, головно з Італії й Німеччини, власною творчістю українського народу, що відтепер був пробуджений до нового вільного життя, бароковий стиль прибирає своєрідних та оригінальних форм, що має у світовій літературі заслужену назву осібного українського або «козацького» бароко. Центр мистецького життя з половини XVII ст. переноситься знову до середньої, Наддніпрянської України, де фундаторами й меценатами мистецтва стають українські гетьмани, полковники та церковні достойники, що походять із демократичних козацьких верств. Особливо багато будов побудовано гетьманами Самойлувичем, Мазепою, Апостолом та полковниками Герциком, Миклашевським, Мокієвським та ін. Лише одним Мазепою побудовано чи відновлено в Києві понад 6 величезних будов, не кажучи про інші по цілій Гетьманщині.

Самостійна творчість українських митців розпочинається в другій половині XVII ст. та досягає найбільшого розцвіту в добу Мазепи. Новий характер української архітектури складається головно під впливом двох чинників - старої традиції мурованого будівництва, започаткованої в княжу добу, й дерев'яного народного будівництва. Перший тип будов постав зі сполуки тринавної церкви - віддавна пристосованої до літургічних потреб східної обрядовості - із західним і базилічним типом бароко, що, до речі, близько стояв до візантійсько-української базиліки. До таких оздоб належать великі церкви в Бережанах, Троїцька церква в Чернігові 1679 р., собор Мгарського монастиря коло Лубен, розпочатий гетьманом Самойловичем у 1682 р., та дві будови гетьмана Мазепи в Києві - Михайлівський собор (1690-1694) і Братська церква Академії (1695). Хоч у цих будовах у більшій мірі помітні впливи західноєвропейські, але окремі форми й деталі, зокрема декорація, набирають оригінальних форм, що почерпнуті з народного, сільського мистецтва. Особливої своєрідності й краси досягають форми бань, які не мають собі рівних у цілій Європі. Такого самого характеру є численні перебудови й розбудови старших церков у Києві: Софійської кафедри 1691-1705 рр., головної церкви Лаври 1695 і 1722 рр., Михайлівського монастиря, Михайлівської церкви Видубицького монастиря й т.д. [1; с. 298]

Іншим типом є будови, що в плані й просторовому об'ємі йдуть за давньою традицією українського дерев'яного будівництва - тридільного та п'ятидільного (хрещатого) заложення із трьома й п'ятьма банями. Цей уповні самобутній тип будов настільки був вироблений та вдосконалений давньою культурою українського будівництва, що кожна з таких церков являє собою справжню перлину архітектури в розумінні як гармонійної, логічної композиції, так і окремих пластично-розвинених та притому лагідних форм і деталей. І якщо підклад цієї архітектури є бароковий, проте ясними конструкціями й обмеженістю прикрас наші будови далеко відходять від чисто Декоративних принципів надто переладованих форм бароко Заходу і Сходу. До трибанних церков із тридольним заложенням належать знаменитий Покровський собор у Харкові 1680 р. з незвичайно стрункими й високими банями, далі дві церкви Києво-Печерської лаври, собор у Ромнах і менші будови в Сумах, Богодухові, Слов'янському та ін. Найвищого мистецького вислову й чистоти форм досягають п'ятибанні церкви на хрещатому заложенні. Генеза (постання) їх у нас ще в належній мірі не з'ясована. До найстарших належать згадана вже Сутківська твердиня, церква Адама Киселя в Нискиничах на Волині (1653) та перебудова Спаса на Берестові в Києві за часів Петра Могили в 1638-1643 рр. До розвиненої барокової доби належать прекрасні будови Київської лаври - Усіх Святих (1696-1698), Воскресіння та Петра й Павла, св. Юра Видубицького монастиря (1696), будови Чернігова, Батурина, Ізюма. Дальшим розвитком були будови дев'ятидільні з дев'ятьма камерами, перекриті п'ятьма банями - Троїцька церква Густинського монастиря (1672-74), Преображенська в Прилуках (1716), собор у Ніжині.

Менше перепрацьовувалися західноєвропейські зразки бароко на Західній Україні в замках-палатах, що збереглися в руїнах (Збараж, Бережани, Підгірці) та в римо-католицьких храмах (Львів, Перемишль, Кам'янець). Ближче стоять до українського бароко жидівські синагоги, нерідко з розкішним аттиком та бароковими прикрасами, де часами здибуються східні мотиви левів, птахів тощо (Щаргород на Поділлі, Сатанів, Тернопіль 1672 р.). З небагатьох збережених зразків цивільного будівництва особливої популярності набув т. зв. Дім Мазепи в Чернігові (чи, власне, військова канцелярія доби Мазепи XVII-XVIII ст.) - партерова будова типу міських ратуш чи інших установ із пишно прибраними стінами та фронтонами. «Не менш цікава кам'яниця полковника Я. Лизогуба в Сидневі кінця XVII ст. - масивних форм, але значно бідніша в прикрасах. З менших кам'яниць XVII-XVIII ст. збереглися муровані будинки в Батурині (значно перебудований дім В. Кочубея), Любечі (т. зв. Полуботківська кам'яниця), в с. Підусівка біля Чернігова (1690-1710), Козельці, Ніжині, Лубнах (т. зв. «скарбниця»), Прилуках («Галаганівський арсенал»). [2; с. 150]