Культура античності

Характеристика історичних етапів становлення культури Стародавньої Греції та Риму. Виявлення фаталістичних ідей у літературі, філософії, скульптурі і живописі елліністичної епохи. Дослідження ролі античності у генезисі української і європейської культури.

Рубрика Культура и искусство
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 10.10.2011
Размер файла 45,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Одеський педагогічний коледж

Південноукраїнського національного педагогічного університету

імені К. Д. Ушинського

Реферат на тему:

Культура Античності

Виконала:

Студентка групи Ш-43

Сливка Я. О.

2009/2010рр.

ЗМІСТ

1. Особливості античної культури

2. Культура Стародавньої Греції

3. Культура еллінізму

4. Культура Стародавнього Риму

5. Світове значення античної культури. Античність і українська культура

1. ОСОБЛИВОСТІ АНТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

"Античний" (від лат. апииа) означає "давній". У працях істориків античним світом традиційно називають суспільства стародавньої Греції та Риму з IX ст. до н. е. до V ст. н. е. У наш час поняття античності включає також крито-мікенську епоху (III--II тис. до н. е.). Таким чином, історія античності охоплює період формування, розквіту і загибелі рабовласницьких держав Середземномор'я з III тис. до н. е. до середини V ст. н. е., коли перестала існувати Західна Римська імперія.

Антична цивілізація межувала зі стародавніми цивілізаціями Сходу -- Єгиптом, Фінікією, Персією та ін., підтримувала з ними жваві торговельні та культурні контакти. Хоч антична культура, особливо у початковий період свого розвитку, немало запозичила з більш розвинених на той час культур Сходу, вона була явищем глибоко оригінальним. Характерною рисою культур Сходу був геоцентризм, обожнення царської влади, безумовна влада авторитета, підкореність особистості державі, монументальність, символічність, декоративність. Антична ж, особливо еллінська культура, звернена до людини і це природно, бо породило її зовсім інше суспільство.

Основою суспільного життя в античних державах був поліс, тобто місто-держава, що об'єднувала місто і навколишні землі з селами. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об'єднанням вільних громадян. З VI ст. до н. е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління, що охороняла права кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасником політичного життя. Майже всі громадяни полісів були грамотні. Сутністю полісного життя була єдність незалежних людей в ім'я спільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів і римлян патріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюбності, мужності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу.

Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості вільного громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм -- перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів. Останніх греки, а пізніше і римляни уявляли у вигляді людей -- безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Ідея гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси знаходилась в центрі античної філософії, мистецтва, міфології. Все це зумовило неперехідне значення античної доби для людства, його культурного поступу.

2. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

В історії культури Стародавньої Греції дослідники виділяють такі періоди: - егейський або кріто-мікенський (III-- II тис. до н. е.),

- героїчний або гомерівський (XI--IX ст. до н. е.),

- архаїчний (VIII--VI ст. до н. е.),

- класичний (V-- IV ст. до2. н. е.)

Егейська культура. Однією з найдавніших цивілізацій Східного Середземномор'я була егейська або кріто-мікенська, що розвинулась у III--II тис. до н. е. на островах Егейського моря, узбережжі Малої Азії та Балканського півострова, її головним центром був острів Кріт.

Егейська культура зазнала значного впливу стародавніх культур Єгипту та Передньої Азії, що яскраво проявилось в образотворчому мистецтві, архітектурі тощо. Але за своїм змістом вона була своєрідною і неповторною, принципово відмінною від культури Стародавнього Сходу. Якщо монументальне мистецтво Вавилону, Єгипту, Ассирії прославляло божественність, необмежену владу царів і фараонів, грізну могутність богів, то пам'ятки егейського мистецтва відтворюють красу природи та людини.

Егейська культура мала вплив на розвиток мікенської культури. У материковій Греції у той час утворились ранньорабовласницькі міста-держави Мікени, Тірінф, Пі-лос, Орхомен, Фіви, Афіни, Іолк. Тут збереглися залишки пам'яток архітектури -- фортеці з мурами, які були складені з величезних брил, залишки поселень, храмів, розкішні гробниці, серед яких виділяється гробниця Атрідів у Мікенах. Хоча мікенське мистецтво, на відміну від крітського, й відзначається дещо нижчим рівнем, мікенські митці у своїх художніх творах теж ставили на перший план людину, зверталися до її краси, возвеличували людську силу, могутність та волелюбність. Близько 1260 р. до н. е. коаліція ахейських племен на чолі з царем Мікен Агамем-ноном захопила й зруйнувала місто Трою на узбережжі Малої Азії. Події, пов'язані з Троянською війною, становлять основу давньогрецького героїчного епосу.

Культура героїчного періоду. В кінці XII--Х ст. до н. е. на Грецію насуваються племена дорійців, під ударами яких гинуть стародавні держави у Мікенах, Тірінфі та ін. Тільки Аттіка з центром в Афінах відстояла свою незалежність. На території Греції утворилось тоді чимало незалежних держав, які вели між собою війни. Це негативно позначилось на культурі тогочасної Еллади. Однак період культурного занепаду в історії Стародавньої Греції мав тимчасовий характер, після якого наступає нове піднесення в усіх сферах культурного життя. Активізується будівництво храмів, палаців, серед яких виділявся храм Артеміди в Спарті, що вражав своєю архітектурною пишністю. Цей тип храму зберігся і в наступні періоди історії Стародавньої Греції. В Х--IX ст. до н. е. відбувається формування та розвиток героїчного епосу, який дістає письмового виразу лише в наступних століттях. Давньогрецький епос був безпосередньо пов'язаний з міфологією та поширеними релігійними уявленнями.

Елліни поклонялись божествам, що уособлювали різні сили природи, суспільні сили і явища, героям -- міфічним предкам племен і родів, засновникам міст. Цикли міфів -- сказань про божества і героїв, що виникли в різних частинах Греції, поступово злилися в систему своєрідного міфологічного світогляду. У міфах збереглися нашарування різних епох -- від стародавнього поклоніння рослинам і тваринам до антропоморфізму -- обожнення людини, уявлення богів в образі молодих, прекрасних і безсмертних людей.

Згідно з міфами, всіма справами на Землі керують олімпійські боги-небожителі на чолі з Зевсом, головним богом-громовержцем, царем богів і людей. Його дружина Гера -- богиня неба і покровителька шлюбу. Владу над світом Зевс ділить зі своїми братами -- Посейдоном -- богом морів і річок та Аїдом -- богом царства мертвих. Покровителькою землеробства, божеством природи вважали Деметру, богинею домашнього вогнища -- Гестію. У Зевса, в свою чергу, було багато дітей-богів: Афіна -- богиня мудрості, війни; Аполлон -- бог світла і мистецтва;

Артеміда -- богиня полювання, Місяця, покровителька тварин; Гефест -- бог ковальства, ремесла. Особливо шанували бога виноградарства і виноробства Діоніса та богиню кохання й краси Афродіту, народжену зі світу зірок і морської піни. Торговці, оратори, атлети поклонялись Гермесу./ Елліни вірили, що хоча Зевс оберігає порядок і правду в світі, посилає людям радість і горе, все ж долю світу, богів і людей визначають невблаганні богині долі -- Мойри. Мойра Клото пряде нитку долі, Лахесіс -- виймає жереб, визначає долю людини, Атропос -- заносить все до книги долі, перерізає нитку і кладе край життю.

Значне місце у грецькій міфології посідали легенди про героїв -- дітей богів і смертних. Найбільшою шаною користувався син Зевса Геракл, який звільнив Землю від чудовиськ. Розповсюджені були й сказання про могутнього Персея, переможця страшної Медузи, від погляду якої усе живе перетворювалося на каміння, про Тезея та ін.

Міфологія стала найважливішим елементом грецької культури, на основі якої пізніше розвивались література, філософія, наука. Міфи стали невичерпною скарбницею сюжетів для античного мистецтва і літератури.

Архаїчний період. В історії Стародавньої Греції VIII-- VI ст. до н. е. позначені великими змінами у господарстві, суспільному ладі, культурі. Розвиваються невеликі держави-поліси, до складу яких входили міста з навколишніми земельними ділянками та поселеннями землеробів. На узбережжях Середземного та Чорного морів утворились численні грецькі колонії, що сприяло розвиткові торгівлі, поширенню контактів з іншими народами, знайомству з їхніми культурами.

Одним з найбільших здобутків культури архаїчного періоду є твори легендарного поета Гомера "Іліада" та "Одіссея". Ці поеми присвячені Троянській війні та опису пригод одного з учасників війни -- Одіссея під час його повернення з Трої до рідної Ітаки. Вони були відомі кожному грекові, вивчались у школі, служили скарбницею сюжетів для митців, були своєрідним кодексом античної моралі.

До епічної поезії належать також поеми Гесіода, який жив у VII ст. до н. е. у Беотії. На основі міфів, стародавніх пісень він написав поему про походження світу і богів -- "Теогонія". Ще більшу славу принесла Гесіоду поема "Роботи та дні", у якій він розповідає про своє життя землероба, дає поради щодо обробітку землі, торгівлі, мореплавства.

У VII--VI ст. до н. е. виникла грецька лірика. Одним з перших ліричних поетів вважається Архілох (середина VII ст. до н. е.). У гімнах, елегіях, байках він оспівує кохання, твердість духу під ударами долі, описує картини життя, прославляє героїзм воїнів. Вірші Архілоха сповнені пристрасті, кипучої енергії,-мужності.

У першій половині VI ст. до н. е. на о. Лесбос творили Алкей і Сапфо, творчість яких була вершиною ліричної поезії давньої Греції. Алкей був прибічником аристократії, брав участь у політичній боротьбі, за що був вигнаний з острова. У більшості віршів, які й сьогодні вражають му-зичністю, щирістю, поетичною майстерністю, він оспівує кохання. Сапфо створила у Мітіленах школу для дівчат, де вони вчились поезії, співу, грі на музичних інструментах. Свої вірші вона присвятила дружбі, коханню, радості, а девізом її творчості були слова: "Я люблю розкоші, красу й сонце!". Греки називали Сапфо десятою музою.

Оспівуванню земних радощів, коханню присвятив свою творчість й Анакреонт з Теосу (570--478 рр. до н. е.), останній з великих класиків еллінської ліричної поезії.

У VIII--VI ст. до н. е. у Стародавній Греції відбувається піднесення образотворчого мистецтва та архітектури. Для стародавнього грека гармонія, міра були не лише вихідними естетичними категоріями, але й принципами будови Космосу. Гармонійність була ще й критерієм людської краси. Не слід забувати, що для греків уявлення про красу людини асоціювалося з єдністю фізичної краси і позитивних моральних якостей. Гармонійність тіла розумілась як виявлення гармонії духу. Найпрекраснішим образом давньогрецького мистецтва була духовно і фізично досконала людина.

Гуманістичний ідеал був притаманний усім видам мистецтва. Зокрема, в античній архітектурі розміри споруд та їх частин були домірні людині. Тому вони не пригнічували людей, а викликали в них упевненість у власних силах та життєрадісність.

Розвиткові архітектури сприяло бурхливе зростання міст. У VII ст. до н. е. з'являються будови з каменю. Головним чином це храми, які були не лише культовими, але й громадськими спорудами. У процесі формування грецької архітектури виникають три основні архітектурні ордери: доричний, іонічний, корінфський. Доричний ордер застосовували головним чином на Пелопоннесі. Він відрізняється простотою і суворістю форм. Характерна особливість іонійського ордера -- легкість, стрункість, декоративність. Не випадково греки порівнювали колони доричного ордера з могутнім воїном, а іонійського -- з чарівною дівчиною. Колони корінфського ордера були ще більш витонченими. У грецькій архітектурі гармонійно поєдналися досконалість конструкцій з довершеністю художніх форм. Найбільш відомими храмами цього періоду були храм Аполлона в Ко-рінфі, Гери -- в Пестумі, Афіни в Афайї на о. Егіна.

У скульптурі цього періоду основне місце посідає зображення людини. Грецькі художники намагаються оволодіти правильною побудовою тіла людини, навчитися передавати рух. Найбільш типовими були юнацька атлетична оголена фігура (курос) та жіноча одягнена (кора), зображені в урочистій позі, з чітко вираженими пропорціями тіла, старанними зачісками і сяючою усмішкою на обличчях з великими очима.

Живопис головним чином відомий нам з вазового розпису, в якому досягається життєвість, природність. Протягом всього VI ст. панує чорнофігурний розпис, на жовтій поверхні якого чорним лаком зображені фігури, а складки одягу продряпані по лаку. Найбільш відомими майстрами цього виду живопису були Амасіс і Ексекій з Аттіки. Одним з найкращих творів Ексекія є амфора з зображеннями Ахілла, Аякса, Кастора і Полідевка. В кінці VI ст. виникає червонофігурний розпис, коли фігури залишаються в кольорі глини, а фон -- чорнолаковий. Нова техніка створила можливості для більш тонкої промальовки складок одягу, волосся, орнаменту. Одним з найкращих майстрів керамічного розпису цього стилю вважається афінянин Євфроній.

Намагання звести в систему, узагальнити наявні знання про навколишній світ були основою розвитку філософії. Головним питанням, яке хвилювало філософів того часу, було з'ясування першопричини світу, розуміння засад його існування, закономірності розвитку.

Засновником мілетської філософської школи вважається Фалес (625--547 рр. до н. е.). Він стверджував, що першоосновою світу є вода, з якої все виникає й на яку все перетворюється. Боги фактично виключались з вічного круговороту води. Його послідовник Анаксімандр (610-- 540 рр. до н. е.) першоосновою світобудови вважав "апей-рон" -- невизначену, вічну і нескінченну матерію, яка перебуває у вічному русі. Учень Анаксімандра Анаксімен (585--525 рр. до н. е.) першоосновою світу вважав повітря, яке, на його думку, породжує багатоманітність речей. Ідеї мілетської школи продовжував розвивати Геракліт з Ефесу (520--460 рр. до н. е.), автор відомого твору "Про природу". За Гераліктом, світ не створив ніхто -- ні боги, ні люди. Він був, є і вічно буде живим вогнем, який закономірно спалахує і закономірно згасає. Все тече, все змінюється. В одну й ту ж річку не можна увійти двічі. Рух викликаний боротьбою протилежностей і ним зумовлений. Процес саморозвитку вогню ніхто не створив, він є вічним і нескінченним... У цих ідеях Геракліта були закладені зачатки діалектики.

Давньогрецький філософ і математик Піфагор (580-- 500 рр. до н. е.) з о. Самос заснував філософську школу у м. Кротоні у Південній Італії. Згідно з філософією піфагорейців світ складається з кількісних закономірностей, які можна вирахувати. Тому серед наук на перше місце вони ставили математику, яка стосується не матерії, а її духовної сутності -- чисел. Співвідношення їх гармонійне, гармонія притаманна світу. Заслугою піфагорейців є розробка математичних теорем, теорії музики, побудованої на числових співвідношеннях, встановлення ряду кількісних закономірностей у світі.

Ідеалістична лінія у філософії, започаткована піфагорейцями, була продовжена елейською філософською школою (м. Елея в Італії), її представники Парменід, Зенон Елейський, Мелісс висловили думку про незмінну сутність буття та ілюзорність змін, поставили питання про суперечливий характер руху.

Внаслідок перемоги над Перською державою грецькі поліси стали господарями Середземномор'я. Військова здобич, високі доходи від торгівлі, широке використання рабської праці сприяли розквіту всіх галузей культури.

Класичний період. У класичний період особливого розвитку набуває драматургія. Виникнення грецького театру було пов'язане з культом бога виноградарства та виноробства Діоніса. Свята на його честь супроводжувались виставами, що розповідали про страждання, загибель та воскресіння Діоніса. Актори виступали в козячих шкурах і тому цей жанр дістав назву "трагедія", тобто "пісня козлів". З часом для вистав в Афінах, а пізніше і в інших містах Греції, були споруджені відкриті амфітеатри зі сценами -- театри.

"Батьком трагедії" греки вважали великого драматурга, афінянина Есхіла (525--456 рр. до н. е.). Він є автором близько 80 п'єс, з яких збереглися сім. Найбільш відома його трагедія -- "Прометей закутий". Вона розповідає про мужнього титана Прометея, який викрав у богів вогонь і дав його людям, за що був жорстоко покараний Зевсом. Образ Прометея став символом сили духу, незламної мужності. Молодшим сучасником Есхіла був Софокл (496-- 406 рр. до н. е.). До нас дійшли повні тексти лише семи трагедій зі 120--140, що їх він написав. Головна ідея творів Софокла -- безсилля людини перед долею, державною владою. Він зображав своїх героїв ідеальними людьми, які мужньо гинуть у зіткненні з безжальною долею. Найвідоміші його трагедії -- "Антігона", "Едіп-цар". Родоначальником психологічної драми був Евріпід (480--406 рр. до н. е.). З численних творів, які він написав, збереглися сімнадцять, серед них трагедії "Медея", "Іпполіт", "Іфігенія в Тавріді", "Електра", драма сатирів "Кіклоп". Якщо Софокл, на думку греків, зображував людей такими, якими вони повинні бути, то Евріпід змальовував їх такими, якими вони є насправді. Людське життя, на його думку, залежить не від сліпої долі, а від характеру людини, вчинків, пристрастей, які можуть привести її до загибелі.

Блискучим автором комедій був Арістофан (445--385 рр. до н. е.). У його комедіях висміюються полководці, демагоги -- прибічники братовбивчих воєн, зокрема кровопролитної Пелопоннеської війни, що тоді точилася між грецькими полісами. Події часто переносяться у світ тварин, щоб посилити комічний ефект.

З прозаїчних жанрів у класичний період особливого розвитку набуває риторика -- мистецтво складати і виголошувати промови. Демократичний лад, характерний для більшості грецьких полісів, зумовлював широку участь громадян у політичному житті, що вимагало вміння гарно, зрозуміло висловлювати свої думки, аргументовано та переконливо відстоювати свою позицію. Найвідомішими політичними ораторами були автор численних промов-памфлетів Сократ (436--338 рр. до н. е.) та політичний діяч Демосфен (384--322 рр. до н. е.).

Серед філософських проблем у класичний період на перший план висувається проблема з'ясування сутності та місця людини у світі, продовжується розробка проблем буття, першооснови світу. Матеріалістичну трактовку проблемі; першооснови висунув Демокріт з Абдер (460--370 рр. до н. е.), розробивши Послідовне і цілісне атомістичне вчення. Згідно з ним, Всесвіт, усе в природі складається з атомів, різних за формою та розмірами, які рухаються і створюють різні комбінації, внаслідок чого виникає багатоманітність речей. Все в світі, на думку Демокріта, зв'язане причинними зв'язками, немає нічого випадкового. Давньогрецькі софісти (Протагор, Горгій та ін.) вчили, що "людина є мірою всіх речей", а сутність речей залежить від їх зв'язків з людиною. Вони звертали увагу на особливості процесу пізнання, абсолютизували відносність істини.

їх сучасник, великий філософ Сократ (470/469-- 399 рр. до й. е.) шлях до досягнення істини вбачав у самопізнанні -- "Пізнай самого себе!". Найбільш привабливими рисами вчення Сократа були його заклики до морального самовдосконалення, віра в силу розуму, вроджену шляхетність людини. За критику недоліків демократичного ладу в Афінах влада звинуватила Сократа у непошані до богів і засудила філософа до страти. В останньому слові на суді Сократ сказав: "Убиваючи людей, ви не звільняєтесь від осуду. Такий спосіб захисту -- ненадійний. Набагато кращим є інший спосіб: не затикаючи рота іншим. намагатися самому бути як можна кращим". За вироком суду він мужньо випив келих отрути.

Одним з найвизначніших філософів світу був Платон (428/427--348/347 рр. до н. е.). Для пояснення буття він розвинув теорію про існування безтілесних форм речей, які назвав "ідеями". Їм протистоїть небуття, ототожнене з матерією і простором. Чуттєвий світ виникає внаслідок поєднання "ідей" і "матерії". Платон був об'єктивним ідеалістом, він визнавав існування світу тільки як віддзеркалення дійсного, досконалого світу ідей. Джерелом пізнання він вважав спогади душ людей про світ ідей, звідки вони прийшли на землю. Значну увагу приділяв Платон і питанням держави, він запропонував проект ідеального поліса, яким правлять філософи. Великий еллінський філософ і вчений Аристотель (384--322 рр. до н. е.) намагався поєднати у своїй філософії як матеріалістичні, так і ідеалістичні погляди. Він визнавав реально існуючий світ і створив вчення про зміст і форму, діалектичне розуміючи їх співвідношення. У філософії він виділяв вчення про буття, практичну людську діяльність та поетичну творчість, надавав великого значення у пізнанні спостереженню та досвіду. У своєму творі "Політика" Аристотель проаналізував різні форми держави, які існували у Стародавній Греції. Фактично не було такої галузі знання, до якої Аристотель не зробив внесок: природознавство, історія, теорія літератури, державне право, основи формальної логіки тощо.

У галузі науки у цей час відбувається процес накопичення знань про навколишній світ, їх осмислення та узагальнення. Значного розвитку досягли астрономія, медицина, географія, механіка, історія. Великий внесок у медицину зробив давньогрецький лікар й дослідник природи Гіппократ (460--377 рр. до н. е.), який був переконаний, що лікар повинен лікувати не хворобу, а хворого, беручи до уваги його індивідуальні особливості, середовище, режим і характер захворювання. Історія того часу представлена іменами таких вчених, як Геродот і Фукідід. Геродот (485--помер між 430--425 рр. до н. е.) написав "Історію", основною темою якої є історія греко-перських воєн. У перших чотирьох книгах він викладав історію Греції, сусідніх з нею країн, що входили до складу Перської монархії, а останні п'ять -- безпосередньо присвятив подіям греко-перських воєн. Він також подав докладні відомості про племена, що жили на території сучасної України. Фукідід (460--400 рр. до н. е.) у своєму творі "Історія" на основі власних спостережень та свідчень учасників висвітлив події Пелопоннеської війни. Першим з істориків він почав використовувати в дослідженнях історичні документи.

Грецьке мистецтво в класичний період досягло найвищого розквіту. Весь духовний процес був очолений Афінами, які дали людству видатних митців у всіх галузях мистецтва. Під керівництвом скульптора Фідія (початок V ст. до н. е. -- близько 432--43 рр. до н. е.) відбудовувався спалений персами афінський Акрополь. Його окрасою став Парфенон -- храм Афіни Парфенос (арх. Іктін і Каллікрат). Це -- періптер (чотиригранна споруда, оточена колонами) з мармуру, поставлений на сходи. Фронтони, метопи храму багато прикрашені рельєфами, що зображують сцени з міфів. За колонами, на фризі Фідій зобразив урочисту процесію Великих Панафіней -- свята на честь Афіни. В тріумфальному кортежі все місто іде до храму, щоб піднести Афіні пеплум, спрядений афінськими дівчатами. У самому храмі стояла статуя Афіни зі слонової! кості і золота -- одна з найкращих робіт Фідія. Парфенон, з огляду на досконалість техніки та красу, не має рівних у всій стародавній архітектурі.

Своєрідним і цікавим твором грецької архітектури класичного періоду є Ерехтейон на Акрополі -- невеличкий тендітний храм з чарівним портиком каріатид, у якому капітелі колони виконані у формі фігур дівчат.

Скульптори переважно зображували богів, які, з точки зору еллінів, досконало відтворювали риси, що уособлювали божественність, тобто спокій, повагу, гідність. Твори митців V ст. до н. е. стали зразками -- парадигмами для усіх пізніших художників. Найвидатнішими скульпторами були вже згадуваний Фідій та Поліклет (V ст. до н. е.). Найвидатнішими творами Фідія були статуї Афіни в Парфеноні та Зевса Олімпійського в Олімпії. Цар богів і людей зображений на розкішному троні, зі статуеткою богині перемоги Ніке у правій руці і з жезлом -- у лівій. Велич постаті, шляхетне, привітне і доброзичливе обличчя Зевса, його божественний спокій, гармонійність всього образу справляли незабутнє враження. Для греків це був ідеал людини -- гармонійне поєднання зовнішньої і внутрішньої краси, врівноваженість.

Поліклет, головний представник пелопоннеської школи в скульптурі, втілював у своїх творах спартанський ідеал людини -- могутнього воїна, в якому поєднані ідеальна краса тіла з духовною силою й витримкою. Найбільш відомою скульптурою майстра є "Дорифор" -- юнак зі списом.

В IV ст. до н. е. грецька скульптура тяжіє до витонченої досконалості, передачі індивідуальних особливостей характеру людини, відтворення почуттів, сильних емоцій. Замість величних постатей Зевса, Гери, Афіни все більше з'являється скульптур, які зображають юних і прекрасних богів -- Діоніса, Аполлона, Гермеса, Ерота й насамперед Афродіту. Найвидатнішими скульпторами цього часу були Скопас, Праксітель, Лісіпп. Про Скопаса (працював між 380--350 рр. до н. е.) греки казали, що він умів вдихнути життя в мармур. Виразність, краса, рух властиві його творам, серед яких, наприклад, статуя вакханки. Екстаз, охопивший дівчину в несамовитому танку, виражений в склад-кому, сильному русі. Скульптури Праксітеля (близько 390--330 рр. до н. е.), сповнені спокою і ліризму, є втіленням юної краси й витонченості. В історії еллінського мистецтва Праксітель і Скопас вперше зобразили богиню краси Афродіту оголеною. Оригінал Праксітеля не дійшов до нашого часу, але є широко відомим з численних копій. Це -- Афродіта Кнідська, найдосконаліше втілення ідеалу жіночої краси з точки зору стародавніх греків.

Одним з найвидатніших грецьких майстрів був Лісіпп, придворний скульптор Александра Македонського, йому приписують до 1560 статуй, але вони дійшли до нас лише у римських копіях. До найкращих творінь митця належать фігури атлета Апоксіомена, відпочиваючого Гермеса. Найбільшу славу Лісіппу принесли статуї героїв і портрети, особливо портрет Александра Македонського, в якому художник втілив яскраву індивідуальність великого полководця.

У V ст. до н. е. настав час великого перелому у грецькому живописі, переходу до об'ємного зображення. Найвідомішим живописцем цього часу був Полігнот, автор картин міфологічного змісту. Це були багатофігурні композиції з елементами пейзажу, ілюзією глибини простору, тонкою передачею душевних переживань героїв. На жаль, жодна з них до нас не дійшла.

3. КУЛЬТУРА ЕЛЛІНІЗМУ

Внаслідок військового походу Олександра Македонського в Персію, що продовжувався з 334 до 324 рр. до н. е., була створена величезна держава від Дунаю до Інду і від Нубії до Середньої Азії. Однак існувала вона недовго:

у 323 р. до н. е., після смерті Олександра, розпалась на ряд окремих царств. Найбільшими з них стали Єгипет на чолі з династією Птоломеїв, держава Селевкідів у Передній Азії, Македонія, Пергамське царство, Віфінія, Бактрія. Період від початку походу Олександра Македонського на Схід до завоювання Римом Єгипту носить назву елліністичного (остання третина IV--1 ст. до н. е.).

Для цього періоду характерним є розширення взаємозв'язків і взаємовпливів грецької та східних культур. Позбавившись полісної обмеженості, грецька культура вбирала у себе східні елементи, натомість східні культури збагатились за рахунок досягнень культури грецької, найрозвиненішої культури того часу.

У зв'язку з широким розселенням греків на території держави Олександра Македонського, наданням і грекам, і місцевому населенню певного мінімуму прав, полісна ідеологія поступово змінюється космополітичною ("космо-політес" -- громадяни світу). Розкидані по величезних просторах, греки відчували себе вже громадянами не певного полісу, а усього елліністичного світу. Відірваність людей від співвітчизників, численні перевороти, війни, розорення сприяли посиленню індивідуалізму. Водночас широко розповсюджується фаталізм -- віра у повну підкореність людини долі. Усі ці зміни знайшли свій прояв у релігії, філософії, літературі.

У релігійних віруваннях яскраво проявився синтез грецької та східної культур. Поряд з культом богів-олімпійців у цей час поширюються культи східних і нових синкретичних божеств, що поєднували риси грецьких і східних богів. У Єгипті виникає культ бога-володаря світу, зцілителя Серапіса, елліни починають поклонятися Великій Матері богів -- Кібелі, брати участь у містеріях на її честь. Повсюдно встановлюються культи елліністичних царів з пишними храмами, обрядами на їх честь. У середовищі підкорених народів, особливо в Ірані та Іудеї, виникають вчення про скорий прихід божественних посланців -- месій. Невпевненість у завтрашньому дні, складність і мінливість долі сприяли поширенню месіанських культів в елліністичному світі.

Поряд з існуванням філософських шкіл, що склалися у класичний період, тривав процес виникнення нових. Основну увагу звертають вони на проблеми етики, моралі, місця людини у світі. Серед них особливого значення набирають вчення стоїків та філософія Епікура. Засновником стоїцизму був Зенон (336--264 рр. до н. е.), який головне завдання філософії бачив у етиці. На його думку, знання є лише засобом для надбання мудрості, вміння правильно жити; щастя -- у свободі від пристрастей, у спокої душі, гідної покори долі, бо усе в світі є закономірним і необхідним. Стоїцизм був дуже поширений в елліністичну та римську епохи, а його етика відіграла значну роль у виникненні ідеології християнства. Продовжувачем і послідовником матеріаліста Демокріта був Епікур (341--270 рр. до н. е.). Він розвинув атомістичну теорію, перший передбачив існування атомної маси. Спираючись на положення про довільне відхилення атомів, Епікур розробив концепцію, згідно з якою людина не є повністю рабом долі. Тому активність, мудрість можуть допомогти їй у досягненні щастя, яке полягає у скромному способі життя, стриманості, філософських бесідах у колі друзів тощо. Людина, за Епікуром, повинна прагнути до атараксії -- душевного спокою, вищого щастя мудреця.

Великими науковими і культурними центрами в елліністичний період стали Александрія, Пергам, Сіракузи, Антіохія. В Александрії була створена велика бібліотека, в якій налічувалось близько 700 000 тис. папірусних сувоїв. При бібліотеці існував Мусейон (храм муз), де на кошти царів жили і працювали видатні вчені.

У літературі періоду еллінізму, як і у філософії, зростає увага до окремої людини, її переживань, проблем. Вона набирала більш камерного, інтимного характеру, виник новий жанр -- твори для розважального читання. Особливим успіхом користувалась комедія, яка отримала назву новоаттічної. Головним чином, це побутова драма, або драма характерів. Основними її темами стали кохання, сімейне життя. Сюжети брались з міфів, казок, але переносились в умови сучасної авторам дійсності. Серед комедіографів найвідомішим був Менандр (342--близько 292 рр. до н. е.), автор твору "Відлюдник" та багатьох інших комедій, що не дійшли до нашого часу. Витонченість, легкий відтінок іронії, гумору є характерною рисою александрійської поезії "малих форм", найяскравішим представником якої був Каллімах (300--240 рр. до н. е.). Творцем жанру ідилії, автором пастуших поем, або буколік, у яких оспівувалося мирне життя на лоні природи, був поет Феокріт (III ст. до н. е.).

Швидке піднесення міст сприяло розвою архітектури, особливо мистецтва міського планування. Чіткою геометричною структурою відзначалась Александрія, Селевкія та інші міста. З'явилися численні громадські споруди: базиліки (торгові та судові будинки), гімнасії, палестри, стадіони, бібліотеки, терми, а також розкішні палаци царів, житлові будинки. З елліністичних пам'яток архітектури найбільш відомим є Пергамський вівтар, побудований на честь Зевса та Афіни.

У галузі скульптури у цей період вирізнилися три школи:

1. Родоська школа (III ст. до н. е.--початок II ст. до н. е.). Характерною її рисою є підкреслений драматизм, Зображення людей у стані емоційного напруження. Кращими творами вважаються дві скульптурні групи:

"Лаокоон" та "Фарнезький бик". У скульптурі "Лаокоон" (скульптори Агесандр, Афінодор і Полідор) відтворений епізод, коли за наказом бога Аполлона змії напали на жерця Лаокоона та його синів. Цей твір як пластичне зображення фізичних і духовних мук, на думку фахівців за глибиною мистецького задуму, за рівнем артистичної досконалості не має рівних в усьому скульптурному мистецтві.

2. Пергамська школа. На творчість її майстрів великий вплив мали видатні скульптори попереднього періоду -- Лісіпп та Скопас. Патетичність, динаміка, складність композиції, протиставлення живих і мертвих, виразна міміка -- ці провідні риси пергамської школи найяскравіше втілені у скульптурному фризі вівтаря Зевса і Афіни в Пергамі завдовжки близько 120 м. На ньому зображена запекла битва богів з гігантами.

3. Александрійська школа. Для неї характерна витонченість, камерність. Одним з найулюбленіших образів місцевих скульпторів є образ богині Афродіти, що набув у їх виконанні особливої чарівності з легким відтінком кокетливої легковажності. Найбільш відомими є скульптури Афродіти Міліцейської (скульптори Кефісодот Молодший і Тімарх), Афродіти з Кірени.

Великого розквіту досяг також живопис, зокрема пейзажний. Особливо популярними були види Нілу, міст.

Витончена і водночас барвиста, багатоманітна культура еллінізму, що поєднала у собі досконалість, класичну ясність і технічну бездоганність грецької та монументальність східних культур, стала заключним етапом у розвитку культури Давньої Греції. Культура Римської імперії виросла саме на основі культури еллінізму.

4. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

У розвитку культури Стародавнього Риму можна виділити такі основні періоди: етруський (VIII--II ст. до н. е.), "царський" (VIII--VI ст. до н. е.), Римської республіки (510--31 рр. до н. е,), Римської імперії (31 р. до н. е. -- 476 р. н. е.).

У VIII ст. до н. е. високого культурного рівня досягла Етрурія, розташована в Середній Італії. Тут утворилась найдавніша цивілізація на Апеннінському півострові, створена етрусками. Жваві торговельні стосунки Південної Італії з грецькими колоніями та Карфагеном сприяли поширенню грецьких і малоазійських впливів, але у цілому культура етрусків мала виразний, своєрідний характер. Головними божествами етрусків були верховні боги Вер-тумн і Тін, а також богині Уні та Мінерва. Етруски поклонялись також цілому пантеону добрих і злих демонів, душам померлих предків. На похоронних бенкетах знаті рабів примушували битися один з одним до смерті. На основі цього звичаю у римлян пізніше виникли бої гладіаторів.

У мистецтві етрусків домінувало прагнення до реалізму, особливо помітне в розписах гробниць та скульптурах тварин. Етруська архітектура характеризувалася чітко розпланованими містами, численними гробницями, які нагадували будинки з чотирискатним дахом. Всередині вони були прикрашені багатим розписом із зображенням бенкетів, полювання, спортивних ігор, боїв гладіаторів, сцен з грецьких міфів. Майстри оволодівали технікою зображення рухів, виразних жестів, побудовою складних композицій.

Етруська скульптура створювалась з теракоти, бронзи, вапняку. Чудовими її зразками є великі саркофаги, на кришках яких зображені бенкетуючі чоловіки й жінки, статуї Агіоллона, голови Сілена і менад, Хімера -- напівлев-напівдракон, і, звичайно, всесвітньо відома Капітолійська вовчиця.

Поступово у мистецтві посилюються трагічні, скорботні мотиви. На картинах бенкетів усі присутні нібито охоплені скорботою і меланхолією, зображення спортивних ігор, веселощів змінюють хороводи жахливих демонів, похмурі картини загробного світу. У мистецтві нібито відбивається занепад етруського суспільства. В III ст. до н. е. Етрурія була завойована Римом і поступово припинила існування.

Релігія, мистецтво, побут, традиції етрусків вплинули на культуру Риму, який у VI ст. до н. е. був залежним від Етрурії. Від етрусків до римлян перейшли окремі культи, релігійні обряди, типи житлових будинків з внутрішніми подвір'ями, мистецькі прийоми -- зокрема відливка бронзової скульптури, мистецтво портрету.

В основі найдавніших римських релігійних вірувань лежав анімізм. Для римлянина світ був сповнений добрими і злими духами, богами і богинями, які опікувались кожною дією, кожним кроком людини. Дім охороняли Пенати" двері -- дволикий Янус, вогнище -- Веста. Кожна людина мала свого генія -- духа-охоронця, який був втіленням життєвої сили людини. Найвище положення в ієрархії богів посідали Юпітер -- бог неба та Марс -- бог війни. Богів римляни уявляли у безособовій формі, не встановлювали їм ідолів або скульптур, влаштовували лише вівтарі для приношення жертв. Найважливішим вважалося докладне виконання усіх культових приписів, а також порядку приношення жертв та виголошення священних формул. Тому у римлян швидко виник прошарок жерців -- понтифіків, які докладно знали усі тонкощі культу і стежили за його дотриманням. До антропоморфізму -- поклоніння богам у людському образі римляни перейшли у VI ст. до н. е.

Наприкінці VI ст. до н. е. в Римі була знищена царська влада і встановлена аристократична республіка. На відміну від грецьких полісів, вона мала виразно військовий характер, що з часом дало змогу їй захопити усі держави Середземномор'я. Внаслідок цього відбулось збагачення римської культури і, насамперед, релігії грецькими елементами. Доволі примітивна римська релігія з поклонінням безособовим духам, фактично без розвиненої міфології вже не відповідала інтересам держави та духовним запитам її громадян. Тому поступово утворився пантеон 12 головних божеств -- Юпітера -- бога неба, дощу, грому, блискавки;

Юнони -- богині неба і шлюбу; Нептуна -- бога морів, Мінерви -- богині мудрості та ремесла; Марса -- бога війни; Венери -- богині плодів і кохання; Аполлона -- бога сонця і мистецтв; Діани -- богині місяця; полювання, покровительки тварин; Вулкана -- покровителя ремесла; Вести -- богині домашнього вогнища; Меркурія -- бога шляхів і торгівлі; Церери -- богині землеробства. На форумі були встановлені їх позолочені скульптури, на їх честь. будувались за грецьким зразком храми. Разом з богами римляни запозичили і грецькі міфи, дещо латинізувавшії їх. Поряд з власними історичними легендами, ці міфи стали невичерпним джерелом натхнення для римської літератури і мистецтва.

З II ст. до н. е. у Римі стали поширюватись культи східних божеств. У 204 р. до- н. е. був запроваджений культ малоазійської богині Кібели -- Великої Матері богів. Крі^ культу Кібели, в Римі поступово були введені єгипетський культ Осіріса -- божества природи, що вмирає і' оживає, та культ іранського бога світла Мітри.

Серед філософських течій, що існували в елліністичному світі, найбільше поширення в Римі мали епікуреїзм тастоїцизм. Видатним послідовником Епікура був римський філософ та поет Тіт Лукрецій Кар (близько 96--55 рр. до н. е.). У поемі "Про природу речей" він розвинув філософське вчення Епікура, дав систематичний виклад античного атомістичного матеріалізму.

Провідними жанрами римської літератури у III ст. до н. е. були епос і драма. З епічних творів до наших часів збереглися лише уривки, краще збереглися твори видатних римських комедіографів Плавта і Теренція.

Тіт Макцій Плавт (250--184 рр. до н. е.) є автором 120 комедій, з яких до нас дійшли лише 17. Серед них "Хвальковитий воїн", "Осли", "Скарб" та ін. Він прославляв старовинні римські звичаї, трудівників, що живуть бідно, але чесно, висміював скнарість, хвальковитість, легковажність тощо. Музика і спів супроводжували комедії Плавта, робили їх схожими на сучасну оперету.

Публій Афер Теренцій (195--159 рр. до н. е.), автор 6 комедій, прагнув перш за все показати високі, благородні риси людини, її роздуми над вибором життєвого шляху. На відміну від Плавта, який зображав кохання як затьмарення, Теренцій перший в історії римської літератури виступив продовжувачем грецької традиції, зображуючи кохання як високе, і шляхетне почуття. У деяких комедіях, як, наприклад, "Свекруха", у Теренція взагалі немає негативних персонажів, а комізм виникає внаслідок непорозуміння, що в кінці твору розв'язується. Серед сучасників Теренцій прославився не тільки як драматург, але й як витончений стиліст, що писав бездоганною літературною мовою.

Гостра політична і соціальна боротьба, яка розгорнулась в Римі з другої половини II ст. до н. е., сприяла розвиткові ряду прозаїчних жанрів: публіцистики, памфлетів, промов, мемуарів, історичних коментарів. Серед них треба згадати трактати-державного діяча і письменника Марка Порція Катона Старшого (234--149 рр. до н. е.), у яких він закликає римлян до мужності, наслідування доблесті предків, а також дає. корисні поради щодо ведення господарства. Квінт Енній (239--169 рр. до н. е.) склав перший національний епос "Аннали", присвячений історії Риму до другої Пунічної війни. Він славить римську доблесть, оспівує гуманність, культуру, освіченість.

Особливо багато творів дійшло до нас з І ст. до н. е. Публіцистична та мемуарна література цього часу представлена такими славетними іменами, як Цезар, Саллюстій, Ціцерон.

Марк Туллій Ціцерон (106--43 рр. до н. е) увійшов до історії як видатний оратор, філософ і письменник. Він залишив багато творів про ораторське мистецтво, а також філософські трактати, промови. Найбільшу славу принесли йому промови на захист республіки, зокрема промови проти Катіліни та Марка Антонія. Ціцерон став засновником європейського ораторського мистецтва.

Лірична поезія була представлена в Римі творами Гая Валерія Катулла (84--54 рр. до н. е.). Він складав невеликі поеми на міфологічні сюжети, найвідоміші з яких "Аттіс" та "Весілля Пелея і Фетіди", писав ліричні вірші й вперше в античній ліриці прославив кохання як могутнє почуття, що звеличує людину.

Мистецтво Риму періоду республіки формувалось під значним впливом етруського та грецького мистецтва доби еллінізму. Особливо яскраво цей вплив проявився у портретній скульптурі та живописі. Характерною особливістю римського мистецтва була натуралістична точність зображення у портретах, практичність і водночас пишність архітектури, використання рельєфів, присвячених історичним подіям.

У цей період римляни будують головним чином споруди практичного призначення -- міські мури, дороги, мости, акведуки, базиліки, складські приміщення, цирки. До нашого часу функціонує Аппієва дорога, побудована у 312 р. до н. е., водопровід Аква Аппіа завдовжки 16 км 617 м -- критий канал, місцями прорублений у скелі або складений з кам'яних плит і піднятий на підпорки, де цього вимагав рельєф місцевості. Значними громадськими спорудами в Римі були базиліки -- великі прямокутні будови з великим залом, розділеним рядами колон на декілька приміщень. Збереглися рештки базиліки Еміліїв.

Центром торговельного і суспільного життя Риму був форум Романум -- площа, навколо якої розташовувались культові та громадські споруди: Табулярій (державний архів), храм Сатурна, храм богині Конкордії, базиліка Юлія. Для римської культової архітектури типовим був храм Вести, що мав округлу форму з колонами. Своєрідними були й погребальні споруди -- мавзолеї, колумбарії, які мали різноманітні архітектурні форми -- у вигляді вежі, хлібного кошика, піраміди тощо.

Досить поширеною була портретна скульптура. Відповідно до культу предків, римляни замовляли зображення померлих. Для них характерні точність передачі рис обличчя, непорушний спокій. На початку І ст. до н. е. під впливом грецького мистецтва портрети набувають більшої одухотвореності та виразності, про що свідчить, наприклад, портрет Юлія Цезаря. Поряд з погрудними зображеннями мали поширення статуї, що зображали видатних полководців та політичних діячів на повний зріст.

Живописом римляни прикрашали стіни храмів. Тріумфальні процесії римських полководців супроводжували картини із зображенням битв, які потім виставляли в базиліках і храмах. Після завоювання Греції поширився декоративний розпис будинків, що імітував кольоровий мармур, а у 80 р. до н. е. з'явився новий стиль розпису. На мурах зображували пейзажі, сцени з міфів. Чудовою пам'яткою живопису Іст. до н. е. є розпис вілл, які були розташовані недалеко від Помпеї і пізніше засипані попелом під час виверження вулкану Везувій.

Громадянські війни І ст.до н. е. завершилися встановленням імператорської влади. Поступово Римська держава стає імперією рабовласницької знаті Середземномор'я, поширюються і міцніють господарські зв'язки її різних частин, посилюються культурні впливи країн Південного Середземномор'я, особливо в галузі літератури, архітектури, скульптури.

У релігійних віруваннях східні культи, що існували в Римі у II ст. до н. е., набувають усе більшого поширення за часів імперії. Імператор Калігула спорудив храм єгипетської] богині Ізіди в Римі, на Марсовому полі. Імператор Клавдій скасував заборони стосовно культу Кібели, а імператор Коммод брав участь у містеріях на честь бога Мітри. Поряд зі східними культами поширювалася халдейська астрологія, майже при кожному імператорі був наближений астролог, порадами якого керувалися не лише в особистому житті, але й в державних справах. Культ імператорів мав офіційний характер, на їх честь зводили храми, ставили скульптури, приносили жертви, так само, як і богам.

Серед освічених верств Римської імперії особливо популярною була філософія стоїцизму, представником якої був філософ, політичний діяч та письменник Луцій Анней Сенека (4 р. до н. е.--65 р. н. е). Головними ідеями його творів були проблеми практичної філософії, вибору життєвого шляху, обгрунтування поведінки. Мудрець, на його думку, має мужньо приймати волю божества, гартувати душу у випробуваннях, вбачати етичну цінність життя у виконанні морального обов'язку. Свої філософські погляди Сенека виклав у трактатах "Про скороминучість життя","Про блаженне життя" та "Моральних листах до Луці-лія".

Видатним представником стоїцизму був Марк Аврелій (121--180 рр. до н. е.) -- імператор і філософ, який першоосновою усього вважав Бога як світовий розум. Обов'язок філософа, на його думку, -- аскетизм, очищення через пізнання фатальної необхідності, яка панує над світом. Його головна книга -- "До самого себе".

У III ст. н. е. виникла остання філософська концепція античного світу -- неоплатонізм, творцем якої був філософ-ідеаліст, містик Плотін (близько 204--270 рр.). Хоча він і вважав свою систему продовженням платонізму, вона увібрала у себе елементи стоїцизму, неопіфагореїзму та синкретичної філософії Філона. її серцевину становило вчення про містичну еманацію матеріального світу з духовного першоджерела. Вищу ланку еманації -- "єдине" можна, на його думку, осягнути лише шляхом екстазу, а не пізнання. До неоплатоників належали такі філософи, як Прокл і Ялівліх. Філософія часів імперії стала своєрідним підсумком античної філософії, підготувавши грунт для середньовічної патристики та схоластики, визначивши основні напрями і тенденції їх розвитку.

Завоювання періоду імперії, а також пожвавлення торгівлі сприяли розвиткові наук, зокрема, географії. У І ст. географ та історик Страбон (близько 63 до н. е.--близько 19 рр. н. е.) створив велику працю, де описав ряд країн. звернувши особливу увагу на Європу, Азію та Північну Африку. В тому ж столітті римляни вперше досягли Цейлону, пожвавився інтерес до вивчення морського і сухопутного-шляху в Китай. Значні відкриття були зроблені під час походів римлян в Африку: описані флора та фауна її північно-західної частини, вивчений Ніл до району Нільських боліт.

Досягнення античної медицини звів у єдину систему Клавдій Гален (131--близько 201 рр.) -- лікар і природознавець, автор близько 400 праць з анатомії та фізіології людини, терапії, фармакології, гігієни. Його дослідження мали великий вплив на розвиток європейської медицини доби Відродження і Нового часу.

Для римської науки часів імперії загалом характерне прагнення до енциклопедичності, узагальнення та систематизації набутих знань. Прикладом цього може служити "Природнича історія" державного діяча і письменника Плі-нія Старшого (близько 62--близько 113 рр.), у якій йдеться про астрономію, фізику, географію, антропологію, зоологію, ботаніку, медицину, фармакологію, мінералогію" мистецтво тощо.

"Золотим віком" римської літератури називають І ст. до н. е.--початок І ст. н. е. Він представлений іменами таких титанів, як Вергілій, Горацій, Овідій. Найвизначнішим твором видатного поета Марона Публія Вергілія (70--19 рр. до н. е.) вважається поема "Енеїда" -- класичний зразок римської епопеї. Вона присвячена мандрам і діянням троянського героя Енея -- засновника в Італії нового царства, яке поклало початок Риму. "Енеїда" створена під великим впливом гомерівських поем, але є оригінальним, суто римським твором з відмінним поглядом на світ. Вона насичена драматизмом, особливо вражають сцени загибелі Трої, самогубства цариці Дідони, війни в Італії. Вергілій вперше в античній літературі розкриває весь трагізм долі людини, яка змушена підкорятися обов'язку,, нехтуючи власними почуттями. Поема мала великий вплив на перші європейські епічні поеми, поезію Ренесансу та Нового часу. Твори Вергілія були надзвичайно популярні на Україні XVI--XVIII ст., вивчалися у братських школах, Києво-Могилянській академії, вплинули на розвиток української поезії. В бурлескному, гумористичному стилі, надавши обстановці та героям суто українського характеру, використав сюжет "Енеїди" І. Котляревський у своїй широковідомій поемі.

Поет Квінт Горацій Флакк (65--8 рр. до н. є.) відомий як автор збірника віршів на злободенні й побутові теми "Еподи", сатир, ліричних віршів. Він створив дві книги "Послань", у яких виклав свої погляди на мистецтво, літературу. ---.

Найславетнішим представником своєрідного жанру любовної елегії, що виникла в "золотий вік", був Публій Овідій Назон (43 р. до н. е.--18 р. н. е.). Його твори вирізняє легкість, дотепність і досконалість. В другий період творчості Овідій створює дві великі поеми "Метаморфози" ("Перетворення") та "Фасти". "Метаморфози" -- епічна поема, поетичний переказ греко-римських міфів про перетворення людей у квіти, дерева, тварин. Поєднання фантастики з реальністю, виразність описів, витонченість поетичної мови характерні й для інших поем Овідія.

З прозаїчних жанрів цієї доби найбільш поширеними були історичні праці та романи. Найвидатнішим римським істориком був Тіт Лівій (59 р. до н. е.--17 р. н. е.), автор монументальної праці "Римська історія" із 142 книг. Починаючи від прибуття Енея до Італії, Тіт Лівій яскраво, захоплююче викладає історію Римської держави, змальовує величні постаті героїв старовини, славетних полководців республіки, створює образи ідеальних римлян -- працелюбних, суворих, мужніх.

Історик і політичний діяч Публій Корнелій Таціт (58-- 117 рр. н. е.) відомий насамперед працями "Історія", "Аннали" про події періоду ранньої імперії від смерті Августа. Головним об'єктом його зображення були відносини сенату з імператорською владою, характери та вчинки імператорів.


Подобные документы

  • Історія європейської культурології, значення категорії "культура". Культура стародавніх Греції та Риму. Асоціація культури з міським укладом життя в середні віки. Культура як синонім досконалої людини в епоху Відродження. Основні концепції культури.

    лекция [36,7 K], добавлен 14.12.2011

  • Поняття і сутність культури, напрямки та проблеми її дослідження. Передумови виникнення української культури, етапи її становлення та зміст. Особливості розвитку української культури періоду Київської Русі, пізнього Середньовіччя, Нової, Новітньої доби.

    учебное пособие [2,1 M], добавлен 11.02.2014

  • Висвітлення культурно-історичних подій та чинників розвитку культури українських міст – Острога, Києва, Луцька, Чернігова, як культурних центрів Європи в різні історичні епохи. Характеристика пам’ятків культури та архітектури кожного з зазначений міст.

    курсовая работа [117,2 K], добавлен 09.06.2010

  • Шляхи розвитку російської культури XX століття, її демократизм і змістовність та зв'язок з мистецтвом передвижників. Нові течії в скульптурі, архітектурі, живописі, літературі та музиці. Кіноавангард 1920-х років, вдосконалення науки і просвітництва.

    реферат [37,0 K], добавлен 26.11.2010

  • Егейська або крито-мікенська культура (III-II тис. до н.е.). Героїчний або гомерівський період (XI-IX ст. до н.е.). Культура Греції архаїчного періоду. Грецька культура класики. Культура періоду еллінізму. Культура раннього Риму або "царського" періоду.

    реферат [17,4 K], добавлен 07.05.2010

  • Самобутність і багатогранність ранньогрецької культури. Високий рівень архітектурної думки, мистецтво вазописи, література і писемність, релігія. Особливості культури "темних століть" Греції (XI-IX ст.) Характеристики культури архаїчного періоду.

    реферат [32,1 K], добавлен 11.10.2009

  • Культура античного світу та її характерні риси. Етапи становлення Давньогрецької культури: егейський (крито-мікенський), гомерівський, архаїчний, класичний та елліністичний. Характерні риси елліністичної культури. Особливості Давньоримської культури.

    реферат [107,9 K], добавлен 26.02.2015

  • Культура як об’єкт спеціального теоретичного інтересу і її статус самостійного наукового поняття в добу Нового часу. Прояви та багатогранність культури. Значення грецької культури, її демократична і гуманістична спрямованість. Естетична міфологія Ніцше.

    реферат [22,1 K], добавлен 03.11.2009

  • Поняття ї функції культури, її складові, концепції розвитку у філософській думці, система цінностей. Історія її розвитку в епохи Стародавнього Сходу, Античності, Середньовіччя, Відродження, Просвітництва. Українська та зарубіжна культура Х1Х – ХХ ст.

    курс лекций [304,3 K], добавлен 04.02.2011

  • Вплив християнства на розвиток науки й культури Київської Русі, особливості культури Галицько-Волинського князівства. Особливості європейської середньовічної культури. Мистецтво, освіта та наука середньовіччя, лицарство як явище європейської культури.

    реферат [25,9 K], добавлен 09.05.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.