Культура особистості: поняття, складові частини, етапи розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тріада “культура - суспільство - особистість” являє собою соціально-філософську і культурологічну проблему, яка включає в себе безліч аспектів. Наприклад, питання про те, яку роль відіграє особистість в культурі того або іншого історично конкретного суспільства, як узгоджуються інтереси особистості і суспільства, яке існувало ставлення до людини протягом даної епохи, яка роль особистості в культурному прогресі тощо.

Людина - вищий рівень у розвитку живих організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури, тобто, з одного боку, це - біологічна істота, з іншого - творець специфічного світу, який є результатом творчої діяльності всього людства.

Особистість - це стійка система соціально-значущих рис, які характеризують індивіда, вона є продуктом суспільного розвитку і включення індивідів в систему соціальних відносин шляхом предметної діяльності.

Пояснюючи поняття “особистість” через поняття “людина”, можна сказати, що особистість є людина зі сформованим світоглядом (системою поглядів на світ), самосвідомістю і здатністю до творчої самореалізації через діяльність. Самосвідомість являє собою свідомість і оцінку людиною самої себе як суб'єкта практичної, пізнавальної, культурної діяльності, як особистості. На шляху самоусвідомлення як особистості людина обов'язково стикається з визначенням своєї самості, окремості, індивідуальності (що розуміється як одиничність, неповторність, винятковість) і спільності, подібності до інших.

Отже, існують певні якості, які характеризують особистість людини, культуру особистості, міру її особистості. Людина формується у конкретному історичному часі. Він, в свою чергу, включає в себе все “тіло культури”, тобто весь попередній досвід, культурну традицію, загальнокультурну атмосферу.

До культурно-історичних якостей особистості належить здатність судження як основа інтелектуальної культури, моральна рефлексія і совість як обов'язкові складові етичної культури особистості, смак як специфічна здатність, що лежить в основі естетичної культури особистості і суспільства, пам'ять і традиції як умова і потреба міжособистісного спілкування, моральність і право як регулятиви поведінки людей і гаранти забезпечення їх безпеки.

Маленька дитина не відразу приходить до усвідомлення своєї особистості. Так і людство пройшло довгий шлях, відокремивши себе спочатку від природи, а потім проголосивши повагу до чужої індивідуальності, утверджуючи творчий діалог несхожих, окремих людей. Античність, Середні віки, Відродження, Просвітництво, ХIХ-ХХ ст. - такі етапи дозрілості людства.

Кожна культурно-історична епоха по-своєму розглядає людину та її місце у світі. Світогляд античності був космогонічним, тобто людина уявлялася частиною світу (космосу), ланкою загальної гармонії. Світогляд Середньовіччя був теоцентричним, вважалося, що в центрі світу і над світом знаходиться Бог (теос). Людина тут - раб Божий. Культура Середньовіччя передусім є культом, а людина - служителем цього культу. Гуманісти Відродження вперше в історії західної культури проголошують антропоцентризм (антропос - людина), ставлять у центр світу особистість, яка об'єднує у собі почуттєве, інтелектуальне і творче начала. Новим етапом у самопізнанні людства є епоха Просвітництва, для якої людина цікава передусім як суб'єкт культури. Особистість - втілення творчої спрямованості людини, а культура - це звільнення людини через творчість.

Представники культурного напряму в філософії ХІХ ст. проголошують культ особистості, яка розуміється як рідкісна та виняткова істота, яка має творчу інтуїцію.

У XIX ст. завершується процес формування наукового світогляду людини, розпочатий у попередні століття. На ґрунті наукового світогляду створюється нова культура, в якій експериментальна наука поступово захоплює домінуючі позиції.

Світоглядні уявлення людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму, інтерес до історичних наук у першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли протягом життя одного покоління людей руйнуються монархії, виникають нові держави, повністю перекроюється політична карта, докорінно змінюється життя цілих народів, люди на власному досвіді переконуються в тому, що суспільство безперервно розвивається. Чому виникають соціальні катаклізми. чи очікують людство нові потрясіння, коли їх чекати? На всі ці питання шукали відповідь у книгах істориків. Загальне захоплення історією було таким же характерним для XIX ст., як захоплення філософією для XVIII або природничими науками для XVII ст.

Зображаючи повсякденне життя сучасного «цивілізованого» суспільства як безколірне та прозаїчне, романтики прагнули до усього незвичайного, їх приваблювала фантастика, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут та звичаї далеких країн. Романтики відкривали читачеві глибину та красу духовного світу людини, безмежність проявів людської індивідуальності. Людина для них -- малий всесвіт, мікрокосм. Прагнення до сильних та яскравих почуттів, до потаємних рухів душі, потяг до інтуїтивного та підсвідомого -- суттєві риси романтичного світогляду. Характерним для романтизму є й захист свободи, суверенності та самоцінності особистості.

В своїй основі культура XIX ст. намагається утриматися в межах культурної парадигми Нового часу в відповіді на фундаментальне питання: «Як існує світ, в якому ми живемо?» Однак новизна історичної ситуації зажадала і нових підходів до рішення цього старого питання.

В обстановці постійних революційних потрясінь, у цьому нескінченному історичному хаосі найважливішою духовною проблемою стала не проблема освоєння дійсності, а вираження відношення до неї людини. І тут роль мистецтва важко переоцінити. До того ж найчастіше лише одне воно і могло бути легальним рупором суспільних настроїв. Мистецтво почало перетворюватися у своєрідну мову філософії, що відійшла від універсальних раціоналістичних побудов і занурилася в сферу суб'єктивного досвіду. Мистецтво перетворилося в головну сферу вираження моральних шукань і переживань. Відповідно зросла самооцінка мистецтва як креативної сили культури. Воно взяло на себе роль судді над суспільством, вперше протиставило себе йому, і, відгородившись від нього, наприкінці століття санкціонувало свою самоцінність (естетизм, теорії «мистецтва для мистецтва»).

Світоглядно-естетичні засади романтичного мистецтва мали певні внутрішні суперечності. Критичне ставлення до існуючих суспільних порядків, прагнення удосконалити світ, зробити його більш людяним, передбачає не стільки заглибленість у фантастичний, ідеальний світ мрії, скільки реалістичне осмислення дійсності з метою пошуку практичних шляхів її видозміни. Тому поступово в творах багатьох романтиків виникали елементи нового реалістичного світовідчуття, деякі визначні митці-романтики переходили на позиції реалістичного методу зображення дійсності.

Специфічною для романтичного мистецтва є проблема двосвіття, тобто зіставлення і протиставлення реального і уявлюваного світів, що організує і конструює принципи романтичної художньо-образної моделі. Причому реальна дійсність, «проза життя» з її утилітарністю і бездуховністю розцінюється як не заслуговуча уваги людини порожня «видимість», що протистоїть справжньому ціннісному світові. Ствердження і розгортання прекрасного ідеалу як реальності, здійснюваної хоча б у мріях, -- сутнісна сторона романтизму.

Відкидаючи сучасну йому дійсність, як вмістище всіх пороків, романтизм «втікає» від неї, здійснюючи подорожі в часі і просторі. Втеча за реальні просторові межі буржуазного суспільства виступала в трьох основних формах, а саме: відхід у природу, що була або камертоном бурхливих душевних переживань, або інобуттям ідеалу свободи і чистоти (звідси -- критика міста, ідеалізація простих трудівників, особливо сільських, інтерес до їх духовності, вираженої у фольклорі); романтизм заглядає в інші регіони, екзотичні країни, тим більше що епоха Великих географічних відкриттів створила для цього самі сприятливі можливості.

Другий напрямок відходу від дійсності -- перехід в інший час. Не знаходячи опори в сьогоденні, романтизм розриває природний зв'язок часів: ідеалізує минуле, особливо середньовічне, його нрави, спосіб життя; конструює майбутнє, вільно маніпулюючи з часовим потоком.

Третій напрямок відмови від мерзенної, незначної дійсності -- таємні куточки свого «Я», відхід у власний внутрішній світ. Життя серця -- от у чому бачать романтики протилежність безсердечності зовнішнього світу.

Поряд з романтизмом у 20-40-і рр. XIX ст. складається і утверджується як самостійна течія реалізм. Взагалі, розвиток реалізму супроводжує становлення капіталістичного способу виробництва, і це не випадково: все більш гострими стають соціальні протиріччя, все більш пронизує вплив чистогану на побут і нрави суспільства, на духовний розвиток людини, і дзеркалом цих процесів виступає реалістичне мистецтво. Соціально-історичний, або критичний реалізм XIX ст. був спадкоємцем кращих традицій попередніх етапів розвитку реалістичного мистецтва: реалізму Ренесансу і Просвітництва. Але в джерелах він зв'язаний також і з революційним романтизмом. З останнім його зближає заперечення нелюдських буржуазних порядків, спрямованість до духовного світу людини. Реалізму були близькі відкрита романтиками тема народності, історичне почуття. Однак на відміну від романтизму, що уникає дійсності, він все глибше проникає в дійсність, прагне до розкриття сутності соціальних катаклізмів, внаслідок чого більш ґрунтовним стає і його історизм. Реалізм цікавить не індивід у надзвичайних обставинах і бурхливе, повне пристрастей життя його серця, а «життя серця, душі і розуму в нормальному стані» і точне відображення «типових характерів» у «типових обставинах».

Розглянувши основні лінії соціокультурного розвитку XIX ст., виявивши деякі його вузлові точки і найбільш істотні риси, можна осмислити, яким була його відповідь на корінне світоглядне питання: Як існує світ, в якому ми живемо? І які перспективи його подальшого існування?

У XVII і XVIII ст. на це питання існувала така відповідь: світ існує як природа, як особистість-суб'єкт і як культура. XIX століття внесло істотні зміни в трактування цих понять.

Поняття природи. Характерне для Нового часу розуміння природи-творця, природи-матері поступається місцем усвідомленню її як спільної майстерні, універсальної комори, невичерпного джерела матеріалів і енергії. Відома формула «Природа не храм, а майстерня, і людина в ній -- працівник», вкладена письменником-класиком у вуста свого героя, якнайкраще передає дух діловитого і роботящого XIX ст. Навіть більш глибоке проникнення в таємниці природи не сприяє більшій близькості з нею, а, навпаки, перетворює останню в щось далеке, що допускає лише діловий технічний підхід.

Розуміння людини. До настільки ж суперечливих результатів приводить прагнення людини осягти таємниці власної природи. XIX ст. остаточно позбавляє людини статусу «вінця світобудови», «міри всіх речей». Людина все частіше постає як «механічний агрегат», «комбінація фізико-хімічних елементів», «тварина, що знаходиться в близькому спорідненні з мавпою», «спеціально відрегульований механізм», «рефлексуючий агрегат», нарешті, як homo faber, що робить різні знаряддя праці. «Негуманна людина» і «неприродна природа», -- так визначали філософи суть змін, здійснених в культурі XIX ст.

Розуміння культури. Між природою і людиною Новий час поставив світ культури -- світ людської дії і творчості, протиставивши його Богові і божественному творенню. Яке ж буття створила для себе людина в XIX ст.? Як сама людина подібна механізмові, так і світ її подібний гігантській фабриці, універсальному машинному виробництву, що має потребу не у творчих особистостях, а у гвинтиках і приводних ременях. І от вже сама людина -- творець культури -- обмірювана середньою продуктивністю праці. Доцільність, схематизм, стандартизація, так необхідні для функціонування машини, уже пронизують усі сторони життя -- усереднюють, вирівнюють, нівелюють: вирівнюються доходи, утверджується єдиний життєвий стандарт, спосіб життя, всі рівні в правах, тому що ніхто не обійдений правом обирати і бути обраним, утворюється величезний середній клас, небачених успіхів досягає емансипація, стандартизується спілкування, смаки, мода. Настає епоха масової культури, культури без індивідуальності, культури без душі.

В історії філософської думки України кін. ХVІІІ - кін. ХІХ ст. можна простежити лінію, яку умовно можна назвати традицією “критики цивілізації”. Її репрезентують такі мислителі, як Г.С.Сковорода, М.В.Гоголь, П.Д.Юркевич, П.О.Куліш. Включені до цієї традиції філософські побудови варіюють основні положення, вперше сформульовані Сковородою, який створює філософську концепцію, що своїми головними засадами повністю суперечить цивілізаційній системі цінностей. Базовими підходами цієї концепції є: екзистенційний характер філософствування; “кордоцентрична” філософія; Євангельський підхід до розуміння місця людини в світі; надання переваги чуттєвому, інтуїтивному пізнанню в порівнянні з науковим; заклик до морального самовдосконалення; антиурбаністські мотиви; критика прогресу (як покладання теперішнього на вівтар “світлого майбутнього”). Таким чином, можна казати про протиставлення в творчості названих мислителів цивілізаційній парадигмі світосприйняття як вторинній та непродуктивній (духовно і творчо) парадигму культури як духовного виміру людського існування.

Важливим є те, що майже одночасно в Західній і Східній Європі з'являються мислителі, які з різних світоглядних позицій піддають цивілізацію ґрунтовній критиці, започаткувавши, по суті, в межах різних культур відповідні традиції. На Заході таким мислителем був Ж.-Ж.Руссо, а в Україні - Г.С.Сковорода, який геніально підсумував півторастолітні пошуки українських мислителів гармонійного існування людини зі світом.

Виходячи з теорії кордоцентризму, філософії щастя та “спорідненої праці”, Сковорода створює концепцію, протилежну цивілізаційній системі цінностей. Проголошуючи можливість щастя тут і зараз, для кожного без винятку, Сковорода фактично спростовує одну з головних ідей цивілізації - ідею прогресу. Підтвердженням цього є думка про самодостатність наповненого духовного буття людини, про непотрібність його виходу за власні межі, його модернізації та переходу на систему цінностей, притаманну іншим народам.

Основні філософсько-значущі проблеми, які піднімаються мислителями: для М.П.Драгоманова - “людина, громада і людськість”, для І.Я.Франка - “герой, особистість і народ, нація”, для В.І.Вернадського - “особистість і людство”. В свою чергу, наукова та громадська діяльність мислителів базується на пріоритеті науково-раціоналістичного підходу до розв'язання одвічних питань людського існування.

У філософській діяльності М.П.Драгоманова, І.Я.Франка та В.І.Вернадського ставиться проблема переосмислення існування людини та існуючої парадигми поглядів на світ, що висуває необхідність визначення людини в єдності її життєдіяльності, без протиставлення природного соціальному, без конфронтації душі та тіла, інакше кажучи, визначення її як цілісності, задля чого в людині як суб'єкті культури необхідно формування рефлексії нового типу. Для цього кожний з мислителів пропонує свої шляхи.

М.П.Драгоманов проповідує ідею вільного розвитку індивідуальності, “атому” суспільства та “людськості” взагалі, вічного руху, в якому людина може покластися лише на себе, на свій розум і волю, що і є основною цінністю суспільної культури. Успіх соціального поступу Драгоманов ставив у залежність від того, чи перебуває думка про людськість над думкою про націю і віру.

І.Я.Франко висуває проект перетворення “маси” та “плебейства” на народ, якому шлях до щасливого майбуття прокладе герой - індивідуальність, “вічний революціонер”, вільний в громаді, але не від громади.

В.І.Вернадський передбачає появу людини нового типу, мислячої та свободної, яка буде скеровуватися настановами “особистої етики”, та ставить акцент на тому, що “все вирішує людська особистість, а не колектив, еlite країни, а не демос”.

Українська філософська думка кін. ХVІІІ - кін. ХІХ ст. пропонує парадигму поглядів на світ, яку умовно можна назвати “культуротворчою”. Ця парадигма побудована в руслі головних тенденцій, які впродовж віків визначали провідне спрямування філософського пошуку української духовної культури та своїм підґрунтям має твердження про єдність людини і природи; цілісність людини як єдності внутрішнього і зовнішнього в ній; подолання відчуження людини через з'єднання її духу з Творцем.

На даному етапі українське суспільство черговий раз знаходиться в стані вибору моделі подальшого розвитку, який зумовлений різноспрямованістю цивілізаційно-ціннісних орієнтацій. Саме рівень культури може стати підґрунтям та створити соціальну базу трансформаційних процесів українського суспільства, який вимагає зміни парадигми поглядів на світ та людину в ньому. Повернення до традиційного, християнсько-екзистенційного характеру українського філософствування, в якому проголошується цінність людини як мікрокосму, що відтворює в собі вищі цінності буття, видається продуктивним, оскільки саме така людина сприймає світ гармонійно і може хоча б почасти уникати деструктивних впливів західної цивілізації.

соціокультурний особистість якість індивід

Список використаної літератури

1. Бокань В.А. Історія культури України. Навч. посібник. - К.: МАУП, 1998. - 524 с.

2. Борисенко В. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. - К.: Либідь, 2003. - 390 с.

3. Ерасов В.С. Социальная культурология. - М.: АспектПресс, 1999. - 591 с.

4. Єфименко О. Історія України та її народу. - К.: Знання, 2002. - 367 с.

5. Закович М.М. Українська та зарубіжна культура. - К.: Знання, 2000. - 622 с.

6. Крип'якевич І. Історія української культури. - К.: Либідь, 2000. - 598 с.

7. Радугина А.А. Культурология. - М.: Центр, 2001. - 400 с.

8. Скворцова Е.М. Теория и история культуры. - М.: ЮНИТИ, 1999. - 406 с.

Размещено на Allbest.ru