Знаряддя для збору врожаю у трипільській культурі

102

ЗНАРЯДДЯ ДЛЯ ЗБОРУ ВРОЖАЮ У ТРИПІЛЬСЬКІЙ КУЛЬТУРІ

Збирання врожаю здійснювалося за допомогою серпів з лезами із кремінних вкладишів. Конструкція серпів за час існування трипільської культури змінилася. Знахідки вкладишів раннього та першої половини середнього періоду свідчать, що леза складалися з кількох пластин невеликих розмірів. Пластини могли вставляти в паз оправи під кутом або прямо.

На поселенні Лука-Врублевецька (Трипілля А) виявлено 144 (цілих та в уламках) вкладишів до серпів, які було виготовлено з невеликих пластин. Це склало, за нашими підрахунками, близько 10,7% із 1340 виявлених тут знарядь праці із кременю. Довжина виробів - від 4,5 до 7 см, з паралельними бічними гранями. Вивчення заполірування цих пластин дало змогу С. М. Бібікову встановити, що вкладиші вставляли в оправу серпа під кутом, в результаті чого утворювалося лезо із кількох великих зубців . Для закріплення вкладнів у оправі могли використовувати дьоготь, знахідки якого відомі на поселеннях трипільської культури.

Малюнок 1. Вкладні до серпа. Ранній етап трипільської культури, початок Vтис. до н.е. Поселення Тимкове

При трасологічному вивченні кременевого інвентаря ранньотрипільського поселення Бернашівка виявлено 73 вкладні (із 4299 знахідок), що склало, за нашими підрахунками, лише 1,9% загальної кількості знарядь праці. Вкладні являють собою невеликі, різні за розмірами платівки довжиною від 2.5 до 4,5 см та шириною 0,8-2 см із косим заполіруванням до дзеркального блиску одного із країв. Іноді лезо має ужиткову ретуш, на кількох виявлено дрібну ретуш .

Вражає різниця у співвідношенні знахідок серпів та інших знарядь з кременю у Луці Врублевецькій (144 на 1340) та Бернашівці (73 на 4299). Можливо, цей факт можна пов'язати із різним характером господарства населення. Інше вірогідне пояснення випливає із величезної кількості знахідок кісток тварин у Бернашівці і, відповідно, великої кількості спожитого її мешканцями м'яса - близько 295 т. Можливо, у даному випадку продукти хліборобства не мали того значення, що для мешканців Луки Врублевецької, або ми маємо справу із ритуальним комплексом, де відбувалися жертвопринесення. На етапі ВІ-ІІ мешканці поселення Кліщів виготовляли леза серпів із кількох пластин (усього виявлено 26 вкладишів) довжиною 2 - 6 см, ріжучу кромку яких обробляли лише з одного боку. Характер заполірування свідчить, що леза цих серпів були прямими.

Починаючи із етапу ВІІ, у трипільців набувають поширення серпи із зубчастим крем' яним лезом - так звані зубчасті серпи . Лезо такого серпа складалося з однієї великої пластини, довжиною від 10-12 до 15 і більше см. Цю пластину кріпили під кутом у дерев' яній або роговій оправі. Цей тип серпа свого часу було виділено С. М. Бібіковим, як «серп типу Гребенів» (рис. 4.14) - за місцем знахідки рогової оправи такого знаряддя.

Малюнок 2. Рогова оправа серпа. Поселення трипільської культури Гребені (ур.Василишин Яр)

Цікаві спостереження було зроблено на багатошаровому поселенні Поливанів Яр у Подністров'ї. Тут ми можемо наочно побачити всі зміни у розмірах, формі та виготовленні вкладнів впродовж тривалого часу - приблизно із середини V до другої половини IV тис. до н.е. У горизонтах, які віднесено до початку середнього Трипілля, виявлено вкладні серпів із прямим лезом. Вироби із зубцями зустрічаються у більш пізніх шарах \

Вкладні до зубчастих серпів були поширені на трипільських поселеннях у Південному Побужжі. Тут їх виявлено на поселеннях Ворошилівка, Курилівка, Лисогірка, Кожухів. Знахідки пластин до зубчастих серпів зафіксовані також на поселеннях у межиріччі Південного Бугу та Дніпра: Володимирівці, Колодистому - 1, Томашівці, Тальянках, Майданецькому та інших пам'ятках. Усього тут знайдено понад 50 цілих та поламаних екземплярів. Частина з них дійшла у обпаленому стані, оскільки виявлена серед залишків спалених трипільцями жител.

Найпізніші трипільські однопластинчаті зубчасті серпи походять із некрополів софіївського типу у Середньому Подніпров'ї (етап СІІ), які датуються початком ІІІ тис. до н.е. Ці вироби цікаві тим, що на деяких цілих екземплярах можна побачити на торці виїмку для кріплення у оправі.

Слід зазначити, що пластини ці, як правило, зроблені з якісного темно-коричневого прозорого кременю, покладів якого немає у Буго-Дніпровському межиріччі. Майже всі вцілілі пластини з серпів мають заполіровку, а пізніше були утилізовані для виготовлення різноманітних скобелів та свердел для обробітку кістки - рогу. Ця особливість використання знарядь із кременю була відзначена свого часу Г.Ф. Коробковою.

Серпи використовували, швидше за все, при збиранні голозерного ячменю. В.І. Маркевич, роблячи такий висновок, наводить наступні докази. У обмазці жител виявлено відбитки решток обмолоту плівчастих пшениць, але не знайдено відбитків їх соломи. У той самий час відомі відбитки не лише зернівок, але й стебел голозерного ячменю .

Таким чином поширення на певному етапі зубчастих серпів, знарядь із покращеними якостями, може опосередковано свідчити про розширення посівів культур, які збирали за їх допомогою. Можливо, це був саме ячмінь. Таким чином регіон поширення зубчастих серпів гіпотетично можна віднести до числа територій, де переважали, або займали досить значні площі, посіви саме цієї культури.

Врожай плівчастих пшениць, як вже було зазначено у розділі 3, могли також збирати, обламуючи колосся.

Малюнок 5. Реконструкції серпів трипільської культури: багатовкладневий, раннього етапу та зубчастий, однопластинчастий, середнього та пізнього етапів.

ЗБІР ВРОЖАЮ

Збір врожаю за допомогою серпа - жнива - недаремно вважалися за часів переважання ручної праці чи не найважчим видом сільськогосподарських робіт. Ця праця у більшості місцевостей вважалася суто жіночою.

Ранньотрипільський серп дає змогу зібрати за хвилину, за експериментальними даними, врожай на площі до 0,9 кв. м, тобто 54 кв. м. за годину. Пізньотрипільський зубчастий серп дозволяє зібрати до 1,2 кв. м за хвилину, або 72 кв. м за годину. Залізним серпом за цей час можна вижати до 108 кв. м, тобто зубчастий пізньотрипільський серп поступається можливостям сучасного приблизно у 1,5 рази. Приблизно така сама різниця - 1,3 рази - у продуктивності праці між ранньотрипільським та зубчастим серпами. Отже, прогрес у розвитку техніки збору врожаю на початку етапу ВІІ (межа V - IV тис. до н. е.) був досить суттєвим. Удосконалення знаряддя збору врожаю може бути пов'язане як із розширенням посівів у цілому , так і розширенням посівів культур, для збору яих подібні серпи використовувалися.

Експерименти із збирання культурних плівчастих пшениць шляхом обламування колосків поки що не проводилися, так що важко оцінювати ефективність та трудові витрати при такому способі. Є відомості про те, що за годину можна зібрати 2 кг зерна(?) дикої пшениці . Однак не вказано, про збір якого різновиду пшениці йде мова, також неясно, йдеться про колосся чи про зерно.

Зерно могло зберігатися як у посудинах, про що свідчать знахідки обвуглених зерен у посуді на Майданецькому (комплекс Ж -З), так і у ямах (знахідки зерен у їх заповненні). Дані про кількість та об'єм посудин, знайдених у житлово-господарських комплексах трипільської культури, вказують на те, що всі запаси вмістити у знайдену під час розкопок керамічну тару було неможливо.

Так, при дослідженні комплексу 4 у Майданецькому біля місця для помолу зерна знайдено 6 відносно великих посудин, у тому числі 4 "зерновики" та глиняний піфос, загальний об'єм яких сягав не більше 100 - 120 л. Зрозуміло, що тут не могли зберігатися запаси мешканців житла на весь строк від врожаю до врожаю.

У володимирівській групі значні за розмірами посудини-зерновики були як грушоподібної, так і біконічної форми, їх об'єм коливався від 10 до 50 л. Для пам'яток небелівської групи більш типовими є біконічні зерновики, хоча в побуті зберігаються й великі грушоподібні посудини. Для томашівських пам' яток типові лише біконічні посудини значних розмірів, хоча маємо й знахідки грушоподібних посудин.

У той же час відома виділена В. О. Шумовою категорія тарного посуду - пі-фоси. У межиріччі Південного Бугу та Дніпра нині відомо понад 80 таких знахідок лише з розкопок у Майданецькому, Тальному - 2 і близько 24 - у Тальянках. Це посудини грушоподібної форми, із зрізаними вінцями, зроблені з глини з домішкою полови, обличковані зовні і з внутрішнього боку глиною без домішок полови та пофарбовані червоною вохрою, прикрашені врізним орнаментом. У житлах знайдено від одного до чотирьох таких піфосів, як на першому, так і на другому поверхах.

Можливо, саме такі посудини було зображено на моделях із Сушківки, Попудні та моделях жител із колекції «ПЛАТАР». На моделях піфосів зображено 2 (Сушківка) або 3 (Попудня, «ПЛАТАР»). Хоча піфоси значно більші за об' ємом, ніж інша керамічна тара, вони також не могли забезнечити зберігання усього об' єму зернових припасів, потрібних окремій сім'ї.

За археологічними даними зараз неможливо докладно реконструювати в цілому систему зберігання запасів зерна у трипільського населення. Можна лише зазначити, що в жодному із житлово-господарських комплексів поки що не було зафіксовано об'єктів, достатніх для зберігання усієї потрібної кількості зерна. Проте для цього могли бути використані різноманітні засіки, посуд із соломи, дерева, нарешті зернові ями, що відомі, наприклад, за розкопками ранньотрипільського поселення Гребенюків Яр біля с. Майданецького. Ями влаштовувалися на певній відстані від житлово-господарських

У Майданецькому на комплексах "Ч" та 4 знайдено цілі групи великих зернотерок. У комплексі 4 до такого скупчення входило 11 верхніх та нижніх каменів. Можливо, тут здійснювалася переробка зерна для колективу, більшого за окрему сім'ю.

Крім камінних дворучних курантів, які дозволяли перемелювати зерно на борошно, використовували камінні товкачі - розтиральники округлої форми, придатні для подрібнення зерен та облущування плівки з підсушених зерен пшениці двозернянки.

Малюнок 7. Фрагменти піфоса - посудини для зберігання зерна. Поелення трипільської культури Майданецьке

Малюнок 8. Зернотерка із верхнім каменем - дворучним курантом. Поелення трипільської культури Майданецьке

Малюнок 9. 1 - місце для помолу зерна (поселення трипільської культури Незвиськ); 2 - реконструкція місця для помолу зерна (Кукутень, Румунія).

Продуктивність цих знарядь була низькою: зернотерка з дворучним курантом дозволяла переробити на борошно за годину 500 г зерна, що у 12 - 15 разів нижче продуктивності жорен. Впадає у око, що зернотерки мають різну насічку. Це означає, що зернівки могли подрібнювати і на крупу, і на борошно. В.Ф. Петрунь відзначав, що трипільці досить вимогливо ставилися до підбору каменів на зернотерки, використовуючи для цього кристалічні породи. У деяких випадках вони транспортували відповідні вироби на досить значну відстань . Матеріал для виготолення обирали також, виходячи із місцевих ресурсів. В. І. Маркевич пише про виготовлення зернотерок на території Північної Молдови із пісковику, як дрібнозернистого, так і крупнозернистого. Однак і сюди пісковик з Карпатських родовищ, на його думку, міг надходити у результаті міжплемінного обміну

Зернотерки іноді були вмонтовані у глиняні корита. Такі корита - цілі, або фрагментовані - було виявлено на поселеннях Кліщів, Майданецьке та ін.. Аналогічні корита відомі за розкопками В.І. Маркевича на трипільських поселеннях у Молдові , а також на поселеннях культури Куку-тень в Румунії.

Малюнок 10. 1-розтирання зерна на борошно із використанням зернотерки. Кукутень, Румунія. 2- Зернотерки у глиняному кориті, культура Кукутень. Музей у м.Бакеу, Румунія.

ПИТОМА ВАГА ХЛІБОРОБСТВА У ЕКОНОМІЦІ ТРИПІЛЬСЬКИХ ПЛЕМЕН

Важко відповісти на питання щодо питомої ваги хліборобства у господарчому комплексі Трипілля. У спеціальній літературі тривалий час дебатується питання щодо співвідношення між різними галузями системи життєзабезпечення трипільського населення - хліборобством, тваринництвом, полюванням, рибальством та збиральництвом. Пропонуються різні підходи та способи вирішення цього питання із використанням даних археологічних, палеоботанічних та трасологічних досліджень. Нижче ми розглянемо погляди різних фахівців на це питання.

Г. О. Пашкевич зроблено спробу визначити співвідношення між хліборобством та тваринництвом за палінологічними даними. У Тальянках (зразки з-під житла 4) співвідношення пилку хлібних злаків та пилку різних видів подорожника рівне. У Доброводах (зразок із-під кургану 2) пилку останніх у 3-23,5 раза більше. На підставі цих підрахунків було зроблено висновок, що хліборобство і тваринництво, ймовірно, мали однакове значення

Малюнок 11. Фрагмент посудини-зерновика із зображенням рослини. Поселення трипільської культури Майданецьке

Підрахунки за кількістю тих чи інших знарядь праці, використання результатів палеозоологічних досліджень, знайдених під час розкопок, дозволили Г.Ф. Коробковій говорити про різні типи трипільського господарства. За даними, отриманими при обробці відповідних комплексів знарядь із Кліщева, Веселого Кута, Миропілля, було зроблено висновок, що їх господарство належать до типу хліборобсько-скотарського за рівнозначності обох галузей із тенденцією до посилення першої. До другого типу господарства, а саме скотарсько-хліборобського, віднесено Гарбузин та Сабатинівку - ІІ. Це пам'ятки, які передують у Буго-Дніпровському межиріччі поселенням етапів В ІІ та С І та існували у тій же екологічній ніші. Отже, маємо, за висновками Г.Ф. Коробкової, два типи господарства на одній території.

Не відкидаючи теоретичної можливості такого співіснування, зауважимо, що викликає певні сумніви методика, за допомогою якої отримано подібні висновки. Адже вони грунтуються на статистичних підрахунках кількісного співвідношення «мисливських», «хліборобських» та «скотарських» знарядь праці. Перше застереження викликають малі розміри вибірки знарядь праці - адже число колекцій, у яких кількість знарядь складає хоча б понад сто, дуже обмежена. А відсоткові підрахунки на кількох десятках знарядь із статистичної точки зору просто не коректні.

На іншу ваду таких підрахунків та, особливо, їх методичних засад, свого часу звернув увагу В.Г. Збенович, який, досліджуючи пам'ятки раннього етапу трипільської культури тривалий час співпрацював із Г.Ф. Коробковою, яка зробила для нього визначення знарядь праці із поселень Бернашівка, Окопи та ін. В. Г. Збенович зазначав, що так звані «скотарські» знаряддя праці, серед яких домінують скребачки для обробки шкіри, ножі для м'яса, використовували безпосередньо на поселеннях. В той же час найбільш масові «хліборобські» (вкладні до серпів) - на полях. Лише мотики, і то зламані, приносили, щоб полагодити, на поселення. Однак порівняно із вкладнем, а тим більше скребачкою, мотика є знаряддям більш тривалого використання.

Так само різною була і потреба у цих знаряддях (стосовно їх кількості). Приблизно той самий результат ми отримали б, порівнюючи кількість у сучасному фермерському господарстві відер-подійників, ножів («скотарські знаряддя») та тракторів і жаток («хліборобські знаряддя»).

Поза увагою лишився також принципово різний характер деяких поселень. Порівнювалися селища, де відсутні стаціонарні житла, тобто тимчасові, із стаціонарними селищами. Зрозуміло, що характер господарської діяльності мешканців цих місць міг (і був) принципово відмінним. Більше того, одні й ті самі люди могли мешкати і на тимчасовій стоянці, розташованій, скажімо, біля пасовищ чи в місцях, де можна було полювати чи рибалити, і на стаціонарних поселеннях, де зимували, проводили іншу частину року. Подібну ситуацію найкраще досліджено на прикладі Середнього Придніпров'я.

При попередньому ж підході, прорахувавши відсоткове співвідношення знарядь праці та кісток домашніх і диких тварин на двох типах поселень, ми отримали б висновок про існування в регіоні принаймні двох практично протилежних типів господарства - один хліборобсько-скотарський, інший - мисливсько-скотарський. Зрозуміло, що подібні висновки, навіть обгрунтовання трасологічними дослідженнями і навіть статистикою, вже не мали б нічого спільного із реальною ситуацією.

Наразі просте вирахування відсоткового співвідношення категорій знарядь праці, навіть у співставленні із відсотковим співвідношенням фауни за остеологічними матеріалами, але без врахування контексту знахідок, може свідчити лише про наявність, а не питому вагу хліборобської чи скотарської галузі в економіці даного населення.

Тому, на нашу думку, таке співвідношення слід визначати на підставі аналізу можливостей використання природних ресурсів, шляхом побудови можливих моделей цього господарства, виходячи з усієї наявної інформації.

ОСОБЛИВОСТІ ТРИПІЛЬСЬКОЇ МОДЕЛІ ХЛІБОРОБСТВА

Щоб краще зрозуміти особливості трипільського хліборобства слід, крім іншого, врахувати всі обставини, які мали місце у VI-ІІІ тис. до н.е. На початку мідного віку, коли формувалася трипільська культура, склалася унікальна (у різних відношеннях) ситуація, яка пізніше вже більше ніколи не повторювалася - починаючи від кліматичних умов та екології до щільності населення, його занять та розподілу по території України. Тому надзвичайно складно, практично неможливо відшукати цілком відповідні та достовірні історико-етнографічні аналоги Трипілля.

Для початку проаналізуємо, на якій території нині виявлено в Україні пам'ятки трипільської культури

КІЛЬКІСТЬ ПАМ'ЯТОК ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ, ВІДОМИХ НА 2005 р.

Із наведених даних про загальну кількість та розподіл пам'яток трипільської культури по областям України ми бачимо, що 1785 із них, що становить 82,5% загальної кількості, зосереджено всього у 7 областях (у таблиці виділено темним). Високою є концентрація пам'яток і в областях, які прилеглі до основних центрів поширення трипільської культури. Такий розподіл не є випадковим і полягає насамперед у екологічних умовах. Адже найбільш густонаселені території зосереджено у зоні поширення лісів помірного поясу (близько 820 пам'яток) та лісостепу (965). Вірогідно, саме ці райони були найбільш сприятливими для трипільської моделі господарювання.

Степові райони практично не цікавили трипільців. Ті пам'ятки, які маємо у Миколаївській, Запорізькій, Херсонській, Одеській (південні райони) областях та в Криму належать майже виключно до курганних старожитностей, що датуються епохою зникнення трипільської культури і залишені населенням, яке займалося не рільництвом, а тваринництвом. Виняток становлять поселення у районі порогів на Південному Бузі, населення яких займалося полюванням та рибальством. Якщо населення на цих територіях і займалося рільництвом, то воно мало досить специфічний характер, типовий для кочовиків.

Як приклад можна навести усатівську групу (культуру), населення якої вирощувало полбу, однозернянку, просо, причому відбитки останнього - як на кераміці, так і на культових статуетках чисельно переважають . Саме просо вважається типово "кочівницькою" культурою.

Сказане вище означає, що трипільці, які практикували рільництво, мали у своєму розпорядженні як території, вкриті лісами, так і землі, вільні від лісу. Спочатку переважна більшість поселень знаходилася саме у зоні поширення лісів. Отже тут мало переважати рільництво на ділянках, звільнених від лісу, тобто підсічно-вогневе. Із поширенням трипільських поселень до лісостепу стали доступними ділянки, вільні від лісу, однак трипільці могли продовжувати практикувати і підсіку. Тим більше, що великі ділянки лісу вирубувалися під час спорудження поселень, особливо протоміст, починаючи із останньої чверті V тис. до н. е.

На територіях, де була поширена трипільська культура, в історичні часи зафіксовано наступні системи рільництва: трьохпілля, багатопілля із сівозміною, підсіка та перелог. Останні дві системи вважаються найбільш архаїчними. Багатопілля вважається найбільш модерною системою, а появу трьохпілля відносять до XV ст.

Розглянемо архаїчні системи хліборобства, які, найбільш вірогідно, могли практикуватися у трипільські часи. Оскільки майже половина пам'яток трипільської культури розташовувалася у смузі лісів, почнемо із підсічно-вогневої системи. Підсіка - назва лісової галявини, на якій вирубали ліс, спалили стовбури, гілля - щоб удобрити землю під посіви. Свіжа підсіка не потребує добрив, обробки ґрунту, насіння висівають прямо у попіл. Її можна засівати кілька разів, після чого ділянку не використовують для посівів. На підсіці не потрібно застосовувати складні знаряддя для обробки ґрунту, скажімо плуг, навіть використання рала обмежене кореневою системою дерев. Тут цілком придатні і ручні знаряддя, різноманітні мотики, навіть виготовлені із дерева. Для підсіки та перелогу характерним є постійне розширення освоєної території, потреба у нових полях. Коли навколишні ресурси вичерпуються, відбувається перенесення поселення в інше місце, іноді на сотні верст.

Така система рільництва цілком могла практикуватися носіями трипільської культури. Про це свідчить асортимент знарядь праці, серед яких багато мотик, в тому числі і з роговими робочими частинами, які непридатні на твердих ґрунтах. Певним свідченням є також факт періодичного перенесення поселень із місця на місце, а також далекосяжні міграції населення, особливо на ранньому етапі трипільської культури.

Є певні проблеми із вирахуванням часу існування окремих поселень, фактично із визначенням тривалості окремих фаз розвитку локально-хронологічних груп трипільських пам'яток. Ці фази виділено на підставі типологічного та стилістичного аналізу керамічних комплексів. Розглянемо це питання на прикладі однієї із найбільш повно вивчених територій, а саме межиріччя Південного Бугу та Дніпра для етапів ВІІ та СІ.

Завдяки багаторічним зусиллям археологів, особливо С. М. Рижова, встановлено не лише послідовність існування окремих груп пам'яток, але і виділено певну кількість фаз їх існування. Так, для груп етапу ВІІ - володимирівської та нобелівської нині виділено по дві фази. Для томашівської групи (етап СІ) - чотири фази розвитку. Таким чином для етапів ВІІ та СІ у цьому регіоні у межах трьох перелічених вище локально-хронологічних груп сумарно маємо вісім фаз розвитку.

Тривалість кожної із восьми фаз важко визначити на археологічному матеріалі та ізотопним датуванням. Однак приблизні підрахунки можливі. Для пам'яток етапу ВІІ маємо найраніші дати біля 3900-4000 рр. до н.е. (поселення Гребені у Подніпров'ї), для етапу СІ - близько 3500-3600 рр. до н.е (Тальянки). Оскільки Тальянки віднесено до 3 фази томашівської групи, то інтервал часу між вказаними датами, який становить 400-500 років припадає не на 8, а на 7 фаз. Таким чином вираховуємо приблизну тривалість однієї фази від 57 до 71 року. Середня величина - 64 роки. Звичайно, встановити точно, скільки тривала кожна фаза - 57, 71, чи 64 роки неможливо. На думку В.О. Круца, величина циклу - в середньому 50 років, такої ж думки дійшов В.І. Маркевич. У будь-якому разі ми бачимо, що вірогідна тривалість однієї фази не досягає і ста років.

Майже повна відсутність багатошарових поселень у більшості регіонів поширення трипільської культури може свідчити, що на старе місце не поверталися, або поверталися через сотні років. Більше того, картографування пам'яток вказує на значну віддаль між великими поселеннями у межиріччі Південного Бугу та Дніпра - від 10 до 20 км по прямій. Це може бути свідченням того, що поля для хліборобства вдруге могли не використовувати - тобто хліборобство може бути визначене ще й як до певної міри екстенсивне. Перенесення поселень із місця на місце, імовірно, слід пов'язувати саме із цими особливостями господарства.

Дослідження поселень усіх етапів трипільської культури показало, що переважна більшість із них існувала на одному місці у межах кількох десятків років. Потім поселення спалювалося, його мешканці будували нове в іншому місці. Подібні цикли: будівництво - спалення - будівництво тривали впродовж понад 2000 років. На поселеннях, які існували у різні відтинки часу цього періоду знаходять трипільські «площадки». Враховуючи, що лише на території України відомо понад 1800 поселень трипільської культури (і більшість з них презентована саме площадками) та хронологічний діапазон цих знахідок (між 5400/5300 - 2750 рр. до н.е.), таке явище не можна розглядати як випадкове або як наслідок військової катастрофи.

Склад знахідок із більшості жител - десятки посудин, антропоморфна та зооморфна пластика, знаряддя праці (здебільшого зламані) нагадує поховальний інвентар. Думку про ритуальне спалювання жител трипільцями, висловлену свого часу ще В. В. Хвойкою, обґрунтував на матеріалах нових досліджень К.В. Зіньковський.

На сакральний аспект трипільських протоміст звернула увагу Н. Б. Бурдо. Вона дійшла висновку, що результати досліджень останніх десятиріч дають змогу мотивовано повернутися до висновків В.В. Хвойки про «площадки», як «будинки мертвих» та віддати належне інтуїції вченого. Різниця у трактуванні «площадок» полягає у тому, що досліджені споруди були все ж не поховальними спорудами, а житлами, які у певний момент, обумовлений священним циклом, заповнювалися інвентарем, в тому числі - керамічними виробами, їжею, тощо і спалювалися. Все це робилося у відповідності із певними ритуалами.

У жертовному вогні ці комплекси перетворювалися на будинки померлих предків, які жили у них, коли їх душі, підхоплені священним вогнем, підіймалися до неба, переходячи в інший, потойбічний світ для відродження

Про те, що трипільські площадки є результатом ритуального спалення будинків, стверджує також В.О. Круц, який повністю погоджується із думкою К. В. Зіньковського щодо наявності спеціального ритуалу спалення та подвійної сутності трипільських будівель, оскільки лише так, на його думку, можна пояснити сам факт існування трипільських площадок. За його спостереженнями, які зроблено на матеріалах Тальянок, при проведенні ритуалу ще до спалення будинок «вбивали», руйнуючи вогнище або піч. Будівлю він пропонує розглядати, як поховальне вогнище. На думку дослідника, все поселення підпалювалося одночасно .

Зауважимо, що цей дивний на перший погляд ритуал цілком вкладався у певний господарсько-ідеологічний комплекс, був певною складовою частиною організаційно-технічних дій із забезпечення добробуту громади, складовою частиною хліборобської галузі в цілому.

Для лісостепової смуги доби трипільської культури характерним є відносно високий відсоток заліснених територіях. Отже, тут теж могли практикувати підсічно-вогневе рільництво. Свідченням цього може бути поширення тут робочих частин для мотик, виготовлених із рогу оленя, які придатні для обробки м'яких ґрунтів. Однак розчищених від лісу ділянок не могло вистачати для забезпечення зерновими населення вже починаючи із другої половини V тис. до н.е., із часу появи поселень-протоміст.

Тому у лісостеповій смузі поруч із підсікою цілком логічно припустити існування перелогу. За етнографічними даними, у степовій та лісостеповій смузі після 2-3 років використання земля від 2 до 7, а то й більше років відпочиває, її використовують для пасовищ та сінокосів. На таких ділянках для обробки грунту використовують рало, плуг .

Про існування у трипільського населення лісостепу перелогу поряд із підсікою свідчать зроблені на початку розділу підрахунки про можливі площі земельних угідь. Адже для того, щоб прогодувати населення протоміст, треба було щороку обробляти значні ділянки, тобто у оборот мала б потрапити із часом вся придатна для обробітку земля в околицях поселень. Обробити її, як показують елементарні підрахунки, наведені нами у розділі про знаряддя обробітку ґрунту, можливо лише із використанням тяглової сили тварин.

Існування переложної системи хліборобства вимагає чіткої регламентації у розподілі землі між окремими громадами, дотримання певної культури хліборобства, а також організації періодичних переселень. Ця регламентація мала знайти вияв у відповідній системі ідеології аграрно-календарних циклів, що ми певною мірою спостерігаємо на матеріалах трипільської культури. У лісостеповій смузі ця ідеологія, яскраво виражена у ритуалі спалення поселень, могла бути спадком, традицією епохи проживання трипільців в інших умовах, в лісах помірного поясу.

Поняття «модель господарської адаптації» у загальних рисах відповідає поняттю «культурно-господарський тип», під яким дослідники розуміють комплекс особливостей господарства і культури, характерний для народів, що мешкали в певних природно-географічних умовах за певного рівня їх соціально-економічного розвитку

Нашою метою є визначення, до якої моделі господарської адаптації (МГА) близькі риси, типові, наприклад, для господарства трипільського населення межиріччя Південного Бугу та Дніпра у IV тис. до н.е. (етапи В ІІ та СІ). Серед хліборобсько-скотарських МГА дослідниками було виділено дві великі групи: група ручних (мотичних) хліборобів і група плужних (орних) хліборобів.

ПОРІВНЯННЯ ПАРАМЕТРІВ МГА РУЧНИХ ХЛІБОРОБІВ СУХИХ СТЕПІВ ТА ПЕРЕДГІР'ЇВ (ЗА ЕТНОГРАФІЧНОЮ КЛАСИФІКАЦІЄЮ) ТА КОМПЛЕКСУ ТРИПІЛЛЯ-КУКУТЕНЬ (ЗА ДАНИМИ АРХЕОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ)

Традиційно Трипілля відносять до типів першої групи, а саме до типу мотичних хліборобських степів та сухих передгір'їв. Єдиною розбіжністю, як видно із таблиці, є відсутність у Трипіллі штучного зрошення полів. Але в умовах передгір'їв Карпат, зони широколистяних лісів та лісостепу потреби у зрошенні немає.

Крім того, є спроба віднести трипільців до типу ручних хліборобських лісів помірного поясу, зроблена Ю.О.Красновим. Таким чином, він поставив Трипілля в один ряд з носіями неолітичних культур Кріш та лінійно-стрічкової кераміки. Однак даний автор зазначає, що до цього типу (моделі) не слід відносити усатівські племена. Важко погодитися з таким нічим не аргументованим зіставленням, маючи на увазі матеріали трипільської культури.

Цілком можливо, що в майбутньому буде виявлено належність трипільських племен до різних типів всередині певної МГА або навіть різних МГА - залежно від регіонів проживання та етапів розвитку культури.

Трипільське населення проживало у смузі лісів помірного поясу та лісостеповій смузі між Карпатами та Дніпром, на кордоні зі степом. Зауважимо, що тип мотичних хліборобів лісостепової смуги у запропонованій класифікації відсутній, натомість маємо орних хліборобів лісостепу та лісів помірного поясу. Слід, однак, зауважити, що культура Трипілля - Кукутені формувалася саме у Румунському Прикарпатті на базі місцевих неолітичних культур Боян, Кріш та інших, віднесення яких до МГА мотичних хліборобів степів та сухих передгір'їв навряд чи може викликати якесь застереження. Проблема у характеристиці тієї МГА, яка сформувалася на початок етапу ВІІ та існувала на етапі СІ, тобто через 1300 років після початку розселення трипільських племен з передгір'їв Карпатської Молдови на схід, у лісостеп.

З огляду на дані археології, подібна характеристика надто загальна, проте в ній є ряд ключових моментів, які багато в чому визначають такі елементи МГА. Це спосіб обробітку землі, типи знарядь, транспортні засоби, а також такі елементи, як конструкція жител, розписний посуд.

Палеоекономічні підрахунки щодо трипільського господарства на етапах ВІІ та СІ вказують на теоретичну можливість мотичного варіанту обробітку ґрунту. Але принаймні за двох умов - підсіки та невеликих за чисельністю колективів. Цій можливості сприяв також підбір зернових культур, спосіб висівання основної з яких - пшениці-двозернянки у вигляді колосків - взагалі не потребує суцільного обробітку ґрунту у вигляді оранки. Досить лише спалити рослинність на відповідній ділянці, і вона готова до посіву. Склад культур - зернові, насамперед пшениця та ячмінь - також збігається. Проте збір врожаю здійснюється вже більш досконалими знаряддями, ніж ранньотрипільські серпи, виробничі можливості зубчастих серпів значно кращі.

Житлобудування Трипілля є класичним взірцем для порівнюваної МГА і в цілому нетиповим для попередніх культур лісостепової смуги, що підкреслює прийшлий характер населення. Проте еволюція житла відбувається в напрямі збільшення застосування дерев'яних конструкцій (на базі багатих природних ресурсів лісостепу) з поступовим витісненням глинобиту - саману з будівництва стін. Суміш глини із половою у трипільській архітектурі використовується переважно для забутовки перекриттів та обличкування поверхонь, тобто як ущільнюючий та теплоізоляційний матеріал. Пристосуванням до нових умов навколишнього середовища, на нашу думку, є також поширення двоповерхових житлово-господарських комплексів, що пов'язано з необхідністю утримувати у стійлі тварин і працювати під дахом за умов більш суворого клімату, ніж у районі, звідки походить культура.

Поширений в трипільській культурі транспортний засіб - масивні сани із великим кузовом, в які запрягали одного або навіть двох биків. Іншим важливим етнографічним показником є розповсюдження мальованого посуду.

Таким чином, ми маємо як збіг рис трипільської культури Побужжя етапів В ІІ та С І із МГА ручних хліборобів сухих передгір'їв та степів (спосіб обробітку ґрунту, набір культур, житлобудування, транспорт, кераміка), так і фіксуємо певну еволюцію знарядь праці (вдосконалення серпів,застосування тяглової сили тварин), зміну конструкцій жител, при спорудженні яких стали використовувати більше дерева.

Розглянемо тепер типові риси МГА орних хліборобів лісостепів та лісів помірного поясу. Автори, які виділили ці моделі зазначають, що вони мають чимало рис описаної вище МГА ручних хліборобів, оскільки так чи інакше формуються на їх базі. Відмінності полягають у застосуванні рала різних типів, сохи, використання тяглової сили тварин, колісного транспорту. Основні зернові культури - ті самі: пшениця і ячмінь. Однак з упровадженням орного хліборобства поширюються озимі, насамперед жито. Житла - каркасно-стовпової конструкції. Як бачимо, трипільська культура лісостепової смуги поступово набула деяких рис саме цієї МГА:

в організації хліборобства (підсіка, перелог),

поява знарядь для проведення борозен,

удосконаленні знарядь збору врожаю

інновації в будівництві жител - поширення каркасно-стовпових конструкцій Водночас формально спостерігаємо збереженні численних рис МГА ручних хліборобів. Можемо прийти до висновку, що на прикладі трипільської археологічної культури ми спостерігаємо процес формування нової МГА, а саме орних хліборобів лісів помірного поясу та лісостепу на базі МГА ручних хліборобів степів та сухих передгір'їв. Ключовим у цьому процесі було поширення носіїв трипільської культури у нові екологічні ніші та вдосконалення знарядь обробітку ґрунту, пов'язане з упровадженням дерев'яного рала. Нагадаємо, що поява орних знарядь у Старому Світі нині датується, за археологічними, іконографічними та письмовими джерелами, в межах IV тис. до н. е. тобто часу існування трипільських пам'яток етапів В ІІ та С І.. Ця дата прийнята також і для Дворіччя та Нільської долини.

Поширення такого роду знарядь на північ (якщо вони не були відомі там раніше) було справою часу, а не техніки, оскільки всі передумови для впровадження такого знаряддя у Європі вже склалися. Серед них - наявність навичок використання тяглової сили тварин; високорозвинена технологія хліборобства, необхідні ремісничі навики та наявність інструментів для виготовлення із дерева орних знарядь.

Цілком обґрунтований (із точки зору сучасної агротехніки) та технологій висновок про трипільське хліборобство, як «примітивне», ще не означає визнання його неефективності за конкретних обставин. На нашу думку критерієм має слугувати оцінка ефективності хліборобства, того, чи може воно забезпечити продовольством населення.

Відносно низька ефективність хліборобства із використанням примітивних (за сучасними уявленнями) знарядь праці та відносно малопродуктивних злакових культур могла компенсуватися низкою організаційно-технічних заходів у галузі хліборобства. Такі приклади широко відомі в історії хліборобства .

У випадку трипільців вироблення найбільш придатної до місцевих умов системи господарювання знайшло вияв у запровадженні переложно-заліжної системи із періодичною повною зміною фонду землекористування.

Такий тип використання природних ресурсів звичайний для хліборобів у різних екологічних умовах при можливості періодично змінювати оброблювані землі. Подібний процес вимагає чіткої регламентації робіт, їх періодичності, зміни полів, використання точних календарів, стимулює розвиток певного прошарку у суспільстві, який виконує керівні функції.

Ключовим моментом моделі господарської адаптації ручних хліборобів в умовах лісостепу став циклічний характер використання основного засобу виробництва - землі.

На час початку освоєння трипільським населенням Буго-Дніпровського межиріччя (Трипілля А, кінець VI - початок V тис. до н.е.) конкурентів у цій екологічній ніші трипільці не мали. Конкуренція постала через кілька сотень років лише через зростання кількості трипільського населення за умови збереження у незмінному вигляді екстенсивних форм господарювання.

ТРИПІЛЬСЬКЕ РІЛЬНИЦТВО І СУСПІЛЬСТВО

Слід зауважити, що запровадження циклічності, підтимання певного порядку у землекористуванні впродовж понад двох тисячоліть, на мою думку, потребувало від суспільства зусиль не менших, ніж ті, що потрібні були для ведення іригаційного хліборобства у Месопотамії. Підтримання трипільської моделі господарювання вимагало колективних зусиль, так само як і спорудження каналів та дамб, жодним чином не поступаючись останнім трудомісткістю.

За підрахунками В.М.Массона, на спорудження магістрального зрошувального каналу в оазі Геоксюр (Туркменія, неоліт) було витрачено 2500 людино-днів. Така зрошувальна система забезпечувала існування громади у 1500 -2000 осіб.

Витрати праці лише на заготівлю будівельних матеріалів при спорудженні поселення типу Майданецького становили, за нашими підрахунками, не менш як 15000 людино-днів, що відповідає трудовим затратам на спорудження приблизно 30 км магістральних зрошувальних каналів. У разі, коли витрати часу та праці на транспортування цих матеріалів та власне на будівництво поселення хоча б приблизно відповідали часу на заготівлю будматеріалів, то в цілому спорудження поселення типу Майданецького мало б бути еквівалентне 30000 людино-днів, що відповідає приблизно 60 км магістральних каналів. Багато це чи мало?

На поселенні Майданецьке могло проживати від 6000 до 9000 осіб. Отже, на спорудження іригаційної системи вони в разі необхідності мали б витратити щонайбільше близько 11250 людино-днів. Таким чином, підрахунки свідчать, що спорудження зрошувальної системи для забезпечення громади в 6000 - 9000 осіб вимагало в 2,5 раза менше трудових затрат, ніж будівництво трипільского поселення для такої ж кількості мешканців.

Однак слід зауважити, що орієнтація на використання природних ресурсів без суттєвого вдосконалення виробництва продуктів хліборобства ставила трипільське суспільство у велику залежність від природних умов. Те, що занепад великих трипільських поселень (і Трипілля в цілому) співпадає із переходом від атлантичного до суббореального періоду у другій половині IV тис. до н. е., можливо, підтверджує цю думку. Зростання продуктивності виробництва у трипільському хліборобстві могло відбуватися за рахунок пристосування до умов і можливостей оточуючого середовища, певного удосконалення знарядь праці (мотики, зубчасті серпи, молотильні дошки), добору культур, комплексу організаційних заходів.

Запровадження металу, металевих знарядь праці (мідних) для цієї системи не мало принципового значення. Тому пов'язувати «низький рівень трипільського хліборобства» безпосередньо із відсутністю металевих знарядь, як це роблять окремі дослідники, зокрема Ю.В. Павленко, на нашу думку, не має рації. У такому разі довелося б констатувати «низький рівень» єгипетського чи шумерського хліборобства, де використання металевих знарядь теж не спостерігається. Надлишковий продукт міг утворюватися насамперед за рахунок реалізації певних організаційних заходів, без яких неможливе переложно-циклічне хліборобство.

Аналіз структури розселення, починаючи з Трипілля А до Трипілля ВІІ та С І, вказує на незмінність цих форм. Все це наводить на думку про відсутність суттєвих змін і в системі господарювання. Орієнтація на екстенсивне хліборобство в умовах мінімального вдосконалення технології хліборобства ставило трипільське суспільство у надто велику залежність від стану природного середовища. Концентрація людності у величезних поселеннях-протомістах призводила до зростання негативності цього впливу.

На думку етнографів, саме на базі культурно-господарського типу мотичних хліборобів степів та сухих передгір'їв сформувалися найдавніші класові суспільства Дворіччя, Египту, Передньої та Середньої Азії, Північно-Західної Індії, Китаю, Центральної та Південної Америки. Рівень класового суспільства у зазначених випадках було досягнуто за умов інтенсифікації та перебудови системи мотичного хліборобства, аж до виникнення групи типів орних хліборобів. Водночас соціальні інститути зберігали чимало рис попереднього ступеню розвитку.

Передумовою виникнення ієрархічних структур були такі явища, як зростання кількості населення в умовах обмеженості можливостей територіальної експансії, виникнення суперечок при розподілі земельних та водних ресурсів. У такій ситуації виживання громади залежало від її міцності - економічної та військової.

Громади, племена в умовах примітивності озброєння спиралися насамперед на зростання чисельності колективів, їх концентрацію в межах великих населених пунктів-протоміст. Великі поселення міського типу утворюються шляхом інтеграції хліборобських громад у територіально-поземельну громаду, яка стає для них господарським, адміністративно-політичним та культовим центром.

Значення ремісничого виробництва в таких центрах ще незначне і не є основним для такого аграрного "міста".

Слід особливо підкреслити, що епоха протоміст не була лише коротким епізодом, як дехто вважає, у історії Трипілля. Не було це явище і суто локальним, як теж дехто схильний вважати. Воно не стосувалося виключно кількох районів Черкащини та Кіровоградщини у межиріччі Південного Бугу та Дніпра. Всього на території Молдови та переважно України нині відомо близько 130 поселень-гігантів, які датуються не коротким проміжком часу, а кількома періодами існування трипільської археологічної культури - від етапу ВІ до етапу СІІ включно.

Поява значних за площею поселень (навіть до 80 га!) відноситься де етапу ВІ, тобто початку другої половини V тис. до н.е., якщо не рахувати поселень Трипілля А площею у 1030 га (початок V тис. до н.е.). Одне із останніх поселень-гігантів, Вільховець доживає до першої половини ІІІ тис. до н. е. Тобто йдеться про період тривалістю близько 2000 років. Такий проміжок часу складно назвати «коротким епізодом».

Територія поширення протоміст також значно більша за вказані вище райони. Відомі протоміста на території Молдови, на Поділлі, площе деяких там наближається до 80-100 га. Є вони і на Середньому Дніпрі-Щербанівка (до 100 га), Валява (100 га). Тобто це явище є досить презентативним не лише у часі, але й у просторі, що однозначно свідчить про його закономірність. Інше питання - наскільки й цей феномен нині досліджено.

Історично протомісто як особливий перехідний тип поселення відповідає добі класоутворення та політогенезу, його типові риси - виконання великого спектру завдань економічного, політичного та соціального, ідеологічного та військового характеру. Основна маса населення протоміста - це селяни-хлібороби, як правило, етнічно однорідні. Внутрішня потреба сільських громад у політичному об'єднанні (найчастіше для самозахисту), а іноді - керівна роль суспільної верхівки (для збільшення добробуту та міці останньої) вели до утворення протоміст.

Але протоміста, попри їх поширеність, не були типовими для всіх локальних груп трипільської культури. Населення Волині, деяких регіонів Придніпров'я зберігало архаїчну модель розселення. На подібну нерівномірність вже давно звернули увагу дослідники . Однак трипільського рільництво могло стати (і стало) економічним підґрунтям для створення більш складних суспільних структур.