Історія Андріївської церкви

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Історія Андріївської церкви

Збудовано Андріївську церкву на стрімкому відрозі Старокиївського плато, який послужив своєрідним природним п'єдесталом для споруди церкви. На цьому місці, за літописним переказом, апостол Андрій Первозванний - перший проповідник християнства на землях Київської Русі - у І столітті н. е. встановив хрест і провістив виникнення великого міста. Починаючи з ХІ ст. на цьому пагорбі, змінюючи одна одну, будувалися і з часом руйнувалися дерев'яні та кам'яні церкви на честь Андрія Первозванного.

Андріївська церква XVIII ст. будувалася на замовлення імператриці Єлизавети - дочки Петра І, яка вирішила побудувати у Києві царську резиденцію, частиною якої і була Андріївська церква. 9 вересня 1744 року відбулася урочиста церемонія закладання Андріївської церкви, під час якої імператриця Єлизавета власноруч поклала в підвалини храму перші три цеглини - як символ майбутнього будівництва. Спочатку проектування Андріївської церкви було доручено Йоганну Готфріду Шеделю, але його проект Петербурзька Канцелярія від будівель відхилила, а складання нового проекту доручила обер-архітектору імператорського двору Франческо Бартоломео Растреллі. Будівництвом церкви керував московський архітектор І.Ф. Мічурін, а до спорудження будівлі було залучено найкращих російських, українських та іноземних майстрів.

У Києві І. Мічурін розробив робочі креслення, плани і профілі Андріївського пагорба. Він провів інженерно-геологічне дослідження будівельного майданчика і переконався, що на глибині 13-14 м залягає міцний материковий грунт, а вище - насипні грунти, просякнуті водами підземних джерел. Він розробив конструкцію кам'яного підмурка, поєднавши його з двоповерховою будівлею „cвященицьких покоїв”, запроектованого Растреллі. Таким чином було створено масивні підвалини - стилобат церкви та її паперть. Для зведення стилобату здійснили виймання грунту, відведення грунтових і джерельних вод. Фундаменти залягають на глибині 13,9 м зі східного боку від рівня паперті, з західного - 12,9 м. Споруда церкви змурована з високоякісної білої та червоної цегли. Капітелі, орнаментальні прикраси фасадів виготовлені з чавуну, загальна вага яких сягає 97 тонн.

Через стрімкість пагорба замість запроектованого Растреллі пандуса до церкви було влаштовано дерев'яні сходи, які в 1844 році замінено на чавунні.

Будівництво та оздоблення Андріївської церкви розтягнулося на багато років. Освячення її відбулося 19 серпня 1767 року.

Задумана як палацова, Андріївська церква невдовзі після побудови втратила опіку царського двору. У 1768 році церкву було передано Київському магістрату, а пізніше - Київській міській думі.

Після освячення Андріївська церква працювала як звичайна діюча церква до 1932 року, аж поки за рішенням радянського уряду в ній було припинено богослужіння. У 1935 році церква на правах філії увійшла до складу історико-культурного заповідника „Всеукраїнське музейне містечко”. У 1939 році в ній розміщується філія Софійського антирелігійного музею. В роки Другої світової війни в Андріївській церкві поновлюються богослужіння.

У 1961 році церква як діюча закривається. Постановою Ради Міністрів УРСР № 766 від 10 липня 1962 року споруду Андріївської церкви передано на баланс Держбуду УРСР, а наказом Держбуду УРСР № 4 від 10 січня 1968 року - Державному архітектурно- історичному заповіднику „Софійський музей”. 10 вересня 1968 року Андріївська церква відкривається як архітектурно-історичний музей-філія заповідника. З 1987 року вона входить до складу Національного заповідника „Софія Київська” на правах відділу.

андріївський будівництво маріїнський

2. Маріїнський палац

Адреса: вул. Велика Васильківська, 57/3

Як дістатися: найближча ст. метро - Республіканський стадіон. Від ст. метро пройти трохи уверх до вул. Фізкультури.

У середині 18 століття Київ займав невелику територію з населенням близько 30 тисяч. У 1744 році до Києва прибула імператриця Єлизавета (дочка Петра I), її зачарувало мальовниче древнє місто, побудоване на високому правому березі Дніпра. Єлизавета прийняла рішення про спорудження палацу, київської резиденції для імператорської сім'ї. Місце для будівництва палацу вона обрала з видом на Дніпро, неподалік від Печерської Лаври. У 1750 році почалося зведення палацу в стилі бароко, за проектом архітектора Бартоломео Растреллі, а будівництвом керував зодчий Іван Мічурін, його учень. У цьому ж році було освячено палац. Будувався Маріїнський палац у Києві протягом п'яти років, а його обробку було закінчено вже за Катерини II.

Палац являв собою композицію з трьох корпусів, двоповерхового центрального й двох бічних одноповерхових флігелів, в яких велику територію займає палацовий двір, окрасою цього архітектурного ансамблю був Регулярний сад (заснований Петром I) c його теплицями та оранжереями. Перший поверх був кам'яним, в ньому знаходилися службові приміщення, у лівому флігелі проживала прислуга, а у правому знаходилися кухня, пекарня, кондитерська. На другому дерев'яному поверсі розташовувалися 28 парадних кімнат, прикрашених різнокольоровими шпалерами в позолочених рамах, печами, облицьованими синім кахлем, а підлога була зроблена з цінних порід дерева. Житлові приміщення обставлено високохудожніми меблями й прикрашено численними дзеркалами. Фасад палацу забарвлено охрою, а ліпні прикраси побілено - таким чином палац придбав урочистий вигляд.

Наприкінці 18 - початку 19 століть палац був резиденцією генерал-губернаторів Київської губернії, першим з яких був Петро Румянцев. Катерина II в 1787 році здійснювала подорож до Криму, з січня по квітень зупинялася у Маріїнському палаці (вона була першою царською особою, яка зупинилася в палаці), до її приїзду з Москви привезли меблі, картини, у деяких кімнатах шпалери замінили на шовкові, що додало інтер'єру багатий вигляд. Під час перебування Катерини II проводилися розкішні прийоми, влаштовувалися феєрверки, бали та маскаради. З 1789 року в одному з флігелів палацу проводилися театральні вистави.

Правий флігель палацу згорів на початку 1812 року, а після війни в палаці було розміщено лазарет для полонених французів, оскільки будівлі було завдано великої шкоди, вона потребувала капітального ремонту. Але нова пожежа в 1819 році знищила другий поверх із усіма парадними кімнатами, зробивши його неможливим для проживання. Те, що залишилося у палаці, було у жалюгідному стані, ці приміщення віддали під казарми. У 30-і роки руїни палацу було віддано в оренду, в 1835 році їх орендував Заклад штучних мінеральних вод, який розташовувався там до 60-х років.

Минуло понад півстоліття, коли Олександр II доручив відновлення Маріїнського палацу в Києві архітектору Маєвському. У 1868 році почалося відновлення та реставрація будівлі, замість згорілого дерев'яного надбудували кам'яний другий поверх, фасади було прикрашено новими архітектурними деталями, відновлено скульптурні композиції. Над центральним виступом надбудували поверх, у якому розмістився великий танцювальний зал, поруч із яким перебували царські покої, а в цокольному поверсі створено приміщення для свити. До фасаду палацу з боку парку було прибудовано терасу. Імператриця Марія Олександрівна, дружина Олександра II, зробила великий внесок у відновлення київського Маріїнського палацу та в оформлення його інтер'єрів, а також за її бажанням на південній стороні було розбито великий парк (на особисті кошти імператриці), який в 30-х роках ХХ століття став називатися Маріїнським, (так як й палац). У 1870 році відновлення палацу та його реконструкція були закінчені, дата 1870 рік позначена в картуші фасаду. З цього часу палац було перейменовано у Маріїнський (за однією з версій, його було так названо на честь імператриці Марії Олександрівни).

З 1915 року в палаці оселилася Марія Федорівна, вдова імператора Олександра III, яка протягом двох років займалася організацією санітарних поїздів, госпіталів та санаторіїв для поранених (існувала версія, що це на честь неї палац було названо Маріїнським). Всі члени імператорської родини любили Київ, а палац до Жовтневої революції використовувався як Київська резиденція родини государя. З квітня 1917 року тут працювали Київська рада робітничих депутатів, Київський комітет РСДРП (б), Раднарком України. Під час Громадянської війни тут розміщувався штаб військового округу.

Під час Великої Вітчизняної війни попадання фугасної бомби в центральну частину Маріїнського палацу спричинило великі руйнування. Після війни з 1945-по 1949 рік проводилася відбудова та реставрація палацу за проектом українського академіка архітектури Альошина. У відбудові брала участь група видатних архітекторів. Відбудований та відреставрований Маріїнський палац в Києві з 1949 року став гостьової урядовою резиденцією.

У 1979-1982 роки палац знову реставрувався (автором проекту реставрації виступила Ірина Іваненко). Проводилися ретельні дослідницькі роботи для відтворення первісного вигляду палацу, максимально наближеного у формах до архітектури Расстреллі. Палац оформлено старовинними меблями, відтворено паркетну підлогу з цінних порід дерева, яка вражає майстерністю та красою малюнка, реконструйовано ліпнину та позолоту, старовинні картини відомих художників (стилізовані під старовину), в деяких залах збереглися фрагменти настінного живопису, виконаного художником К. Алліауді, підбиралися колірні відтінки штор, меблів, стін, яка відтворювали первісний вигляд палацу, старовинні люстри та світильники перемежовуються з сучасними та зробленими під старовину, дзеркалами й мармуром, все разом створює інтер'єр, гідний прийому королів, Президентів, вищих чинів та санів інших держав.

Маріїнський палац - одна з перлин великих архітектурних творінь й одна з найкрасивіших будівель Києва, яка вражає суворою гармонією пропорцій, врівноваженістю симетричних композицій. Білий декор на бірюзових площинах стін, вази на балконах та балюстради парапетів, овальні маски, темно зелені капітелі й бази колон, статуї Милосердя та Правосуддя на південному фасаді палацу, широкі сходи з двома маршами з боків тераси в середній частині паркового фасаду, вікна обрамлені наличниками, фонтани, прикрашені парними скульптурними композиціями (вони скопійовані з музейних експонатів, які датуються XVII століттям) та малюнок зелених насаджень, все це додає Маріїнському палацу особливу неповторну красу. На ажурній чавунній огорожі палацу зображено монограму у вигляді літери М.

Після набуття Україною незалежності, у 1991 році Маріїнський палац став офіційною парадною резиденцією Президента (Президентський палац), у Білому залі палацу проводяться самміти, офіційні прийоми на вищому рівні, церемонії вручення грамот Послами іноземних держав, нагород, зустрічі іноземних делегацій на вищому рівні, проводиться інавгурація Президента України. На другому поверсі палацу розташовано 25 залів, кожен із яких виконує свої функції (у Зеленому залі проводяться розширені засідання, у Блакитному - спілкуються наодинці глави держав) і т.д.

Поруч із Маріїнським Палацом знаходиться будівля Верховної Ради та площа Конституції. Головний фасад палацу "дивиться" на Маріїнський парк, який по праву вважається одним із найстаріших парків Києва, розташований він уздовж Дніпровських пагорбів й є улюбленим місцем киян. Разом із Хрещатим парком вони складають Паркове кільце, а сполучає їх міст закоханих - найромантичніше місце в Києві. У день весілля молодята на щастя залишають замки на перилах мосту й зав'язують на вузлик кольорові стрічки закохані. З протилежного боку палацу знаходиться Міський парк.

Оскільки ремонт Маріїнського палацу не проводився з 1982 року будинок та фундамент місцями дали тріщини, тому палац у червні 2007 року закрили на реконструкцію приблизно до 2011 року. По її закінченні в Маріїнському палаці будуть відновлені екскурсії для всіх бажаючих.

3. Легенди та міфи

Сучасна легенда про Блакитний зал Маріїнського палацу розповідає про те, що у цьому залі відбувалися містичні явища. Двічі падала картина зі стіни залу. При перевірці тросів та кріплення пошкоджень не виявлено. Запрошений сліпий чаклун Григорій Фудім, який виявив згусток біоенергії (щось на кшталт придворного привида), переніс його у камін. Хорошим людям, за словами чаклуна боятися нічого, а погані відразу відчують. Наприклад, дві дами під час прийому пролили собі каву на сукню. А охоронці зізналися, що якщо засинали, їх щось будило, вони нікого не бачили, але бачили білі гольфи й туфлі з великими пряжками.

Богородиці Пирогощі церква

Одна з найдавніших мурованих споруд Києва (зруйнована на початку 20 ст. радянською владою). Споруджена 1132 -- 1136, за князювання сина Володимира Мономаха -- Мстислава, біля підніжжя Замкової гори в районі теперішньої Контрактової площі. Святиня храму, ікона Богородиці, раніше зберігалася в константинопольській вежі -- пірогосі, звідси назва Пирогоща. Згадується у "Слові о полку Ігоревім" у зв'язку з поверненням до Києва з половецького полону князя Ігоря Святославовича. Церква являла собою невеликий тринефний храм, увінчаний одним куполом. Стіни, скріплення були оздоблені фресками, підлога -- полив'яними й мозаїчними плитами. Кілька разів реконструйована: 1613 -- 1614 -- італійський архітектор С. Брачі; у 70 -- х рр. 18 ст. у формах укр. бароко -- арх І. Г. Григоровичем-Барським (ймовірно, тут був похований); у 19 ст. з елементами класицизму. Перед фасадом церкви в 19 ст. (мала назву Успенська) було споруджено дзвіницю. Б. П. ц за часів середньовіччя служила громадським осередком киян. При ній діяла школа, були сирітський притулок, лікарня для немаєтних, міський архів. Поблизу церкви відбувалися урочисті церемоніали Київського братства. В 1613 -- 1633, коли Софійський собор перебував у руках уніатів, Б. П. ц. була центром київ. метрополії. У 2 -- й пол. 70 -- х рр. 20 ст. здійснено розкопки фундаменту храму. Фундамент сягав до 4 м у глибину і був складений з буд. матеріалу, взятого зі ще давнішої споруди.

Відбудовано храм у 1998 р.

4. Червоний корпус Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Червоний корпус Київського національного університету імені Тараса Шевченка є пам'ятником архітектурного національного значення і символом вітчизняного фундаментальної університетської освіти. Замовник - цар Микола I. Будівлю в чотири поверхи виконано в стилі російського класицизму за проектом архітекторів - батька та сина Вікентія Івановича та Олександра Вікентійовича Беретті. Будувалася в період 1837-1843 рр. Урочисте закладення будівлі відбулося 31 липня 1837 р. На місці закладки фундаменту була залишена медаль, на якій вказувався рік початку будівництва.

Крім медалі у фундамент заклали камінь із фундаменту Десятинної церкви, мідна табличка і три монети: платинова, золота, срібна. З нагоди закладки була випущена спеціальна медаль із зображенням російського імператора Миколи I - з одного боку і хрестом у сяйві з написом: «Під світлі твоєму побачимо світло!» - з іншого. Будівлю Університету було спроектовано у вигляді величезного замкнутого квадрата з внутрішнім двором. Довжина фасаду - 145, ширина - 68 м. Архітектура Університету має монументальний характер великого громадського будинку. Коли Беретті працював над проектом корпусу, ще не було відомо, з якого боку будівлі буде прокладена вулиця Володимирська. Саме тому архітектор зробив презентабельними як східну, так і західну сторони. Нині східна частина виходить на вулицю Володимирську, а західна у Ботанічний сад. До 20-х рр. ХХ ст. у Червоному корпусі в напівкруглих фасадах у його північній частині знаходився Католицький університетський костел, а в південній - Православна університетська домова церква на честь Св. Володимира. На четвертому поверсі Червоного корпусу розташовувалися студентські гуртожитки (як їх тоді називали «студентські камери»). Їх розформували в 1858 році. Ці кімнати призначалися для навчання в позаурочний час. Там знаходилися студентська бібліотека, квартири і кабінети викладачів, університетський карцер для студентів. На другому поверсі була університетська їдальня. Музеї, кабінети, архів, квартири для службовців, велика бібліотека були на першому, другому і третьому поверхах. Бібліотеки і музеї були доступні для всіх відвідувачів тільки з дозволу деканів та ректора. У 1841 році за Червоним корпусом заклали Ботанічний сад. У 40-50 рр. XIX ст. будівлю київського університету і найближчі вулиці навколо його будівлі жителі міста та студенти називали «Латинським кварталом Києва» (район сучасної вул. Паньківської), за аналогією з традиційним паризьким студентським кварталом на лівому березі Сени у Сорбонні. Університетська площа, навпроти східного фасаду Університету, була перетворена спочатку в «Університетський сад». Його закладка відбулася в 1860-х роках за сприяння садівника К. Христіані. Пізніше його перейменували в «Миколаївський сад», на честь засновника Університету - російського імператора Миколи I. У 1915-1916 роках у будівлі університету розташовувалася військова частина російської армії. Сам Київський університет на цей час евакуювали до Саратова. З 1920 р. протягом шести років у стінах Червоного корпусу працював Вищий інститут народної освіти. А з 1926 по 1932 його перейменували в Київський інститут народної освіти. У 1932 році тут розмістився відроджений Київський державний університет. 9 березня 1939 р. на місці пам'ятника Миколі I встановили пам'ятник Тарасу Шевченко - на честь святкування 125-річчя з дня його народження. У 1942 р. у внутрішньому дворику Університету німецькі війська проводили стройові побудови. У листопаді 1943 року відступаючі німецькі війська спалили Червоний корпус. Майже 70 % території університету було зруйновано після п'яти вибухів і пожеж. У 1944-1945 професор П. Альошин і його команда підготували проект відновлення та реконструкції. Головним завданням було зберегти стиль архітектури будівлі. У приміщенні, де в 1920 році був костел, було відкрито Музей Історії Київського університету (1978). Пізніше, у 1990-х роках , це приміщення переробили в спортивний зал. У 1999 році реконструювали внутрішні приміщення Червоного корпусу - вестибюль, зали вченої ради, актовий зал. У 2004 році Червоний корпус забезпечили вільним доступом до Інтернету. 15 жовтня 2009 р. відкрили на фасаді Червоного корпусу університету Шевченка меморіальної дошки видатному архітектору, будівельнику Червоного корпусу Вінченцо Беретті (1781-1842).

5. Будинок органної та камерної музики

Органіста, педагога, музикознавця Арсенія Миколайовича Котляревського (1910-1994) можна по праву вважати засновником органної школи в Україні. Вихованець Ленінградської консерваторії по класах музикознавства та органа, А.М.Котляревський працював проректором Львівської державної консерваторії імені М.В.Лисенка, викладав у Донецькому музично-педагогічному інституті, а починаючи з 1970 року -- професором Київської державної консерваторії імені П.І.Чайковського. Серед його учнів -- Галина Булибенко, Наталія Висіч, Ольга Дмитренко,Ірина Калиновська, Володимир Кошуба, Валерій Михалюк та багато інших, ціла плеяда талановитих виконавців, заслужених артистів нашої країни, дипломантів і лауреатів республіканських і міжнародних конкурсів, творчість яких відома далеко за межами України.

Протягом 1981-1986 років А.М.Котляревський здійснював художнє керівництво Республіканським будинком органної та камерної музики. Завдяки його наполегливій праці в нашій країні виник жвавий інтерес до органної справи. Саме він замовляв, встановлював орган, визначав репертуар. Органні зали, слідом за Києвом, утворювалися в Харкові, Дніпропетровську, Сумах, Одесі, Білій Церкві, Рівному, Хмельницькому, Донецьку, Львові, Ужгороді, Чернівцях, Ялті.

Надзвичайно важливим є й те, що наполегливість професора А.М.Котляревського в пропаганді органного мистецтва призвела до написання такої кількості творів, що незабаром з'явилася можливість влаштувати перший органний концерт, цілком складений з творів українських композиторів, а згодом надрукувати серію нотних збірок, куди було включено й композиції українських авторів: Ігоря Асєєва, Віктора Гончаренка, Володимира Губи, Лесі Дичко, Левка Колодуба, Михайла Шуха.

Отож, саме Арсенієві Миколайовичу Котляревському належала ініціатива пропаганди органного мистецтва в Україні, сформування певної інфраструктури органної справи в нашій країні, що, звичайно, якнайкраще стимулювало й органне виконавство, й композиторську творчість, і гастрольну діяльність, і, зрештою, проведення резонансних міжнародних фестивалів.

6. Національний музей історії України

Музей розпочав свою діяльність археологічною виставкою у 1899 році як Музей старожитностей та мистецтв у недобудованому приміщенні на вул. Олександрівській (нині - вул. Грушевського, 6). Будівлю для музею спроектував видатний київський архітектор Владислав Городецький, а кошти на її спорудження зібрали кияни.

Перший музейний відділ археології очолив першовідкривач трипільської та черняхівської культур, видатний український археолог Вікентій Хвойка. Надзвичайно важливу роль у формуванні колекції музею відіграв його перший директор Микола Біляшівський. У 1904 р. музей освятили і урочисто відкрили під новою назвою - Київський художньо-промисловий і науковий музей імені государя імператора Миколи Олександровича. Значно поповнилися музейні колекції завдяки діяльності завідувача історичного та етнографічного відділів Данила Щербаківського. У 1910-1914 рр. він організував експедиції майже до всіх українських губерній тогочасної Російської Імперії.

Музей підтримували родини меценатів Терещенків та Ханенків. Вони фінансували археологічні експедиції, сприяюси формуванню історичних та етнографічних колекцій.

З початком Першої світової війни музей активно продовжував роботу - приймав відвідувачів, комплектував фондові колекції. У його структурі функціонували археологічний, художньо-промисловий, художній, нумізматичний, історичний, етнографічний відділи, відділ «Старий Київ» та бібліотека.

Ідеологічно-просвітницька роль установи значно зросла в часи українських національно-визвольних змагань і відродження української державності. Навесні 1917 р. Микола Біляшівський розробив проект Національного українського музею, що мав сформуватися на базі Київського художньо-промислового і наукового музею. Це питання неодноразово розглядалося у період правління Центральної Ради, гетьмана Павла Скоропадського та Директорії. Попри принципове схвалення цієї ідеї, її так і не було реалізовано через складну військово-політичну ситуацію в країні.

Після захоплення України більшовиками розпочався процес націоналізації культурних цінностей. Микола Біляшівський та Данило Щербаківський врятували величезну кількість цінних пам'яток, що надійшли до музейних фондів із приватних колекцій, церков, монастирів і розграбованих маєтків.

23 червня 1919 р. Раднарком УСРР спеціальним декретом оголосив Київський художньо-промисловий і науковий музей власністю держави й перейменував його уПерший державний музей. Наприкінці 1923 р. Миколу Біляшівського усунули з посади, а 21 квітня 1926 р. науковець, який перетворив музей з міського на загальнонаціональний, помер. Директором музею став колишній чекіст Андрій Вінницький, який розпочав свою діяльність з наміру звільнити музей від усього «зайвого». Через нестерпну атмосферу в музеї у червні 1927 р. наклав на себе руки Данило Щербаківський.

У 1934 р. Всеукраїнський історичний музей виселили з рідної будівлі, залишивши лише експонати художнього та частково художньо-промислового відділів, у 1936 р. на їхній основі було створено Державний український музей

Після початку німецько-радянської війни найбільш цінні й унікальні експонати евакуювали до м. Уфи (Башкортостан), а до Києва вони повернулися у 1947 р. Археологічні та етнографічні колекції, що залишились у Києві, було переміщено до Педагогічного музею (нині міський Будинок вчителя). Інші музейні колекції були передані до Українського музею на вул. Олександрівській. У 1942 р. археологічний музей очолив німецький археолог Пауль Ґрімм, його заступником був відомий український археолог Петро Курінний. У 1942-1943 рр. музей називався Крайовий музей до- і ранньої історії. Значна частина цінних музейних експонатів була вивезена до Німеччини у 1941 та 1943 рр.

Після вступу до Києва радянських військ музей відновив свою роботу в листопаді 1943 р. в приміщенні Будинку вчителя. З травня 1944 р. музей розмістили в приміщенні, де він знаходиться і дотепер - на вул. Володимирській, 2 - в приміщенні колишньої художньої школи. Музей було відкрито для відвідувачів лише у 1948 р. Будівля музею, що є пам'яткою архітектури, збудована у 1937-1939 роках за проектом архітектора Йосипа Каракіса.

Внаслідок війни музейна колекція зазнала серйозних змін - значна кількість унікальних пам'яток була втрачена. Згодом відбулося поповнення колекції за рахунок інших музеїв - Львівського історичного музею, Львівського музею українського мистецтва, Одеського археологічного музею, Музею українського мистецтва, Софії Київської, Києво-Печерської Лаври, Чернігівського історичного музею.

Відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 22 листопада 1963 р. при музеї було створено спецвідділ «Золота комора», який від 1965 р. функціонує як філія музею - Музей історичних коштовностей України.

Фонди історичного музею стали основою для створення інших його філій - Музею визволення Києва від фашистських загарбників (нині Національний музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 р.»); музею «Косий капонір» (нині музей «Київська фортеця»). На базі фондів музею було створено Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. (нині Національний музей історії України у Другій світовій війні).

За доби «брєжнєвського застою» співробітники музею зосереджувалися на комплектуванні матеріалів, пов'язаних із т. зв. досягненнями радянської держави. Це були трудові рапорти колективів, соціалістичні зобов'язання, комплекси радянських героїв, вимпели, прапори, документи партійних з'їздів тощо. Музей був покликаний пропагувати досягнення соціалізму, розкриваючи керівну і спрямовуючу роль КПРС.

Після відновлення державної незалежності України й згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 1991 р. на базі Державного історичного музею УРСР було створено Національний музей історії України.

Сьогодні за кількістю і значенням колекцій Національний музей історії України є одним із провідних музеїв України. Його фондові зібрання нараховують понад 700 тис. експонатів. Це світового значення археологічні та нумізматичні колекції, етнографічні збірки, колекції зброї, пам'яток декоративно-ужиткового мистецтва, рукописів, стародруків, творів живопису та графіки, реліквії українського національно-визвольного руху ХХ ст. Вони відображають історію України від найдавніших часів до сьогодення.

Філією закладу є Музей історичних коштовностей України, де зібрані унікальні речі з дорогоцінних металів і коштовного каменю. Особливу цінність мають шедеври зі збірки скіфського часу, вироби давньоруських майстрів, твори українських ювелірів ХІV - ХХ ст. Відома в Україні та за її межами колекція єврейського культового срібла ХVІІІ - поч. ХХ століття.

Відділом музею є Музей Української революції 1917-1921 рр., що знаходиться у приміщенні колишнього Педагогічного музею, де працювала Українська Центральна Рада (нині Київський міський будинок вчителя).

7. Замок Річарда Левове серце

Замок Річарда Левове серце -- опоетизована назва будинку № 15 на Андріївському узвозі -- пам'ятки початку XX ст., спорудженого в стилі англійської готики. Названий киянами на честь англійського короля Річарда I Левове Серце.

На початку ХХ ст. Київ переживав період розбудови і вельми прибутковою справою було будівництво. За замовленням київського підрядника Дмитра Орлова на Андріївському узвозі в 1902-1904 рр. технік-будівельник А. Краусс звів будівлю в стилі англійської неоготики.

Після того, як у 1911 р. Орлова було вбито, новий власник прибуткового будинку здав квартири у найм. Відразу по Києву розповсюдилися чутки, що в замку на Андріївському спуску поселилася нечиста сила. Чутки були викликані лякаючими звуками в пічних і вентиляційних трубах, які виникали щоразу, як піднімався вітер. Київські обивателі були буквально паралізовані страхом.

Одним із мешканців будинку № 15 був професор Київської духовної академії, відомий історик Степан Голубєв. Саме йому легенда приписує роль смільчака-рятівника. Одного разу, стомлений тужливим завиванням у трубах, Голубєв сунув руку в димар і витягнув звідти яєчну шкаралупу. Вона і була причиною неприємних для слуху звуків: крізь маленькі дірочки в шкаралупі проходило повітря, а сама вона відігравала роль резонатора.

Зі встановленням радянської влади будинок націоналізували, і його комфортабельні апартаменти перебудували в багатонаселені комуналки.

Будинок у вигляді старовинного замку стоїть на складному рельєфі колишньої літописної гори Уздихальниці, нижче від Андріївської церкви. Монументальні фасади оздоблено архітектурними елементами фортечно-замкових споруд -- різнотипними баштами, шпилями, зубчастими завершеннями стін тощо. Із лівого боку будинку підноситься висока башта з фортечними рисами.

На фасаді будинку встановлено меморіальну дошку українському художнику Г. К. Дядченку, який тут мешкав у 1909-1921 рр.

8. Будинок з химерами

Будинок з химерами - будівля у стилі модерн, розташована у Києві. Свою назву будинок отримав завдяки скульптурним прикрасам, розташованим на фасаді будинку і всередині нього, тематика яких - наземний і підводний тваринний світ, атрибути полювання, казкові істоти.

Будинок спроектований у формі кубу, з боку Банкової вулиці він має три поверхи, а з боку площі Івана Франка - шість. У вільному плануванні використано принцип функціонального взаємозв'язку ізольованих груп приміщень (парадних, житлових, господарських), що характерно для багатьох житлових будинків ХХ століття.На стінах будинку знаходяться бетонні голови носорогів, жирафів, левів, крокодилів, антилоп та інших африканських тварин. Бетонні хоботи слонів, що звисають над тротуарами, використовувалися в якості водостічних труб. На даху розташувалися величезні жаби, морські чудовиська і нереїди з ланцюгами замість волосся. На даху використовується високий парапет, що дозволяє практично повністю приховати покрівлю.

Історія Будинку з химерами

Ця будівля зведена архітектором Городецьким у 1903 році - на колишньому березі осушеного Козиного болота, забороненного для забудови київським домобудівним товариством. За малюнками Городецького італійський скульптор Еліо Саля прикрасив фасад та інтер'єри химерними скульптурами - морськими чудовиськами та екзотичними тваринами. Існує легенда, що морські чудовиська на фасаді - це данина архітектора своїй донька, яка втопилася у морі.

У новозбудованому будинку архітектор зайняв один поверх, решту квартир здавав у найм. Попри дуже високу ціну, клієтів завжди вистачало. У будинку був свій винний льох, пральня, а у дворі пара корів, аби мешканці кожен день отримували до своєї ранкової кави свіжі вершки.

У 1913 році Городецький продав свій маєток і наступні роки будинок змінював своїх господарів, а в решті решт після жовтневої революції будівлю націоналізувала робітничо-селянська влада.

За однією з легенд, перед тим, як залишити будинок, Городецький наклав на нього проклін. Ніби усі мешканці маєтку будуть нещасливими, і лише нащадки Городецького зможуть спокійно співіснувати з химерами. Прибічники цієї версії вказують на те, що контори, які мали тут приміщення або арендували їх, збанкрутіли - їхні фонди таємничо зникали, організації расформовувалися.

Деякий час за радянської влади у будинку були комунальні квартири, потім у ньому зробили лікарню ЦК КПУ.

У 2003-2004 роках Будинок з химерами відреставровано. Вартість реконструкції будинку Городецького - біля 30 мільйонів доларів. Повністю відбудовано інтер'єр будівлі. Після реставрації Будинок з химерами став Малою резиденцією прийомів Президента України (головна резиденція знаходиться у Маріїнському палаці). Тут приймаються закордонні делегації.

На базі будинку Городецького створено музейно-культурний центр "Шедеври мистецтва України" як філіал Національного музею.

9. Велика лаврська дзвіниця

Дзвіниця являє собою восьмигранну чотирьохярусну башту із позолоченим куполом. Діаметр основи дзвіниці -- 28,8 м, товщина стін 1-го ярусу -- 8 м. Глибина фундаменту з гранітних плит перевищує 7 м. Висота -- 96,52 м. Перший ярус Великої дзвіниці оброблено під руст, другий оздоблено 32 дорічними колонами, які стоять групами між вісьмома вікнами. Третій ярус оточений 16 іонічними колонами, по дві між вісьмома арками. Четвертий ярус (висота 22,42 м) оформлений групами легких римсько-коринфських напівколон. Для будівництва дзвіниці була використана класична схема ордерної архітектоніки, відома ще з споруди римського Колізею. У будівлі спостерігаються лише деякі елементи барокового стилю: спарені колони, розкріплені карнизи, обриси завершення глави. У будівництві дзвіниці застосована нова для того часу техніка. Сам Шедель сказав, що «ця дзвіниця єдина і в Європі, і в Росії, іншої такої немає». Тут розташовані 13 дзвонів вагою близько 6 тисяч пудів. Серед них «Успенський», який відлив 1732 року російський майстер І. Моторін, автор кремлівського «Цар-дзвона», вагою 1000 пудів та найбільший розміром у 1636 пудів. Збереглися 3 невеликі дзвони: «Безіменний», «Балик», «Вознесенський».

Споруджена 1731 -- 1744 за проектом архітектора Йогана Готфріда Шеделя. Згідно з укладеним лаврою контрактом, Шедель повинен був протягом трьох років збудувати цю дзвіницю. Але будівництво її закінчилося аж 1745 року. Воно поглинуло всі резерви, а також привело до припинення будівництва в лаврі на інших об'єктах.

На будівництво дзвіниці було витрачено близько 5 мільйонів цеглин різної форми й розмірів. Високохудожня кераміка виготовлялася на лаврських цегельних заводах за рецептом та наглядом Шеделя.

У 1903 році замість годинника XVIII ст. встановлено нові Куранти Великої дзвіниці, виготовлені московськими майстрами. Механізм годинника заводиться раз на тиждень ручним способом за допомогою лебідки. Куранти видзвонюють кожну чверть години і кількість годин.

Під час Другої світової війни у 1941 році було підірвано Успенський собор, який стояв поруч із дзвіницею, але вона зовсім не постраждала.

Размещено на Allbest.ru