Размещено на http://www.allbest.ru/

ЦЕНТР ГУМАНІТАРНОЇ ОСВІТИ НАН УКРАЇНИ

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ

ТЕМА РЕФЕРАТУ

Аспіранта Інституту мікробіології і

вірусології ім. Д.К.Заболотного

Притули Івана Романовича

Керівник семінару

к.ф.н., доц., Мальцова Інна Іванівна

КИЇВ - 2010

План

Вступ

1. Трактування історичного взаємозв'язку біології і культури

2. Історичні етапи становлення біологічного пізнання

3. Філософсько-методологічні засади пізнання живого в постнекласичній науці

4. Біологічна етика

5. Коеволюція біологічного пізнання та культури

6. Місце біології в сучасній культурі і цивілізації

7. Соціал-дарвінізм 21 століття

Висновки

Список літератури

Вступ

Біологічне пізнання «як елемент» культури, вважаю, можна розглядати в контексті генези біології та знань людини про живу природу та культурного розвитку людства. Наскільки широким є визначення культури, настільки широко її можна розуміти як процес. Можна навіть говорити про біологію та культуру в генезисі людини. Пізнання - це цілеспрямований процес який здійснює людина в напрямку об'єкта - природи. Остання включає в себе як тваринний світ так і «людський світ», «біологічну суть» людини. Спочатку пізнання природи було на емпіричному рівні, згодом з'явився теоретичний етап і біологічне пізнання набуло характеру «наукового пізнання». Процес «вдосконалення» біологічного пізнання можна співставити з «вдосконаленням» культурного рівня людства. Шлях надходження біологічних знань «у людину», те що вона дізналась, прямує у сферу культури, яка їх акумулює і є, так би мовити, сферою куди ці знання потрапляють через їхній вплив на життя людини; там вони й знаходяться разом з іншими знаннями та формують людську культуру. Культурна та біологічна еволюції відбувалися паралельно протягом усього часу становлення людини. При цьому культурний поступ від початку простував своїм шляхом, впливаючи зрештою і на біологічний розвиток.

Який внесок біологічних знань у розвиток культури? Як культура визначає спрямованість людини на здобуття знань про живу природу? Яке місце біологічного пізнання у культурі як системі життєвих орієнтацій людини та у розумінні культури як надбіологічному способі адаптації (пристосування) людства до природного середовища, яке змінюється? Чи можна стверджувати, що біологія та знання живого це лише матеріальне, а культура та все, що з нею пов'язане - це лише духовне? Як пов'язаний інтерес до всебічного пізнання феномену життя зі стурбованістю людини сенсом свого буття? Наскільки логіка біологічного пізнання керується вимогами практичного перетворення природи, розвитку суспільних відносин і інтересів людей?

Що очікуватиме людство, якщо головна задача культури, по Фрейду, - захищати нас від природи, обернеться у протилежну, коли природу потрібно буде, хоча вже й давно потрібно, захищати від «безкультурної людини»? Від тієї людини, яка інтелектуально «висока», але є «бездуховною» і обернула та обертає свої пізнанні та пізнаванні знання не лише проти природи, але й проти всього живого, включаючи саму людину? Що було першим - пізнання природи чи культура?

Такими питаннями, припускаю, можна окреслити проблематику реферату в рамках біофілософії як філософської рефлексії над світоглядними і методологічними можливостями біології щодо розв'язання філософсько-гуманітарних проблем: що є життя і як відповісти на перше питання, як пізнати явище життя, у чому буде полягати це пізнання й отримане в результаті його знання?

Чи не зазіхає людина на «пізнання таємниці життя»? Бог вклав у природу «розумність», людина її пізнає, у своїй культурі вона їх «культивує» і витворює нові знання. Вважаю, що людський інтелект може пізнати лише сотворенний Творцем світ. Де є істина? Глибоке пізнання світу веде до Творця. «Сліди» Бога у світі ми бачимо в симетрії, гармонії, цілеспрямованості, красі, взагалі в надзвичайній розумності у всьому в світі. Віра як духовний аспект життя людини, теж є чинником, що визначав і визначає те, як люди інтерпретували ті знання про живе, які вони здобули в процесі пізнання. Віра говорить про Того, Хто Сотворив, а наука - як це функціонує ("механізм").

1. Трактування історичного взаємозв'язку біології і культури

Людина здавна, з доісторичних часів, жила поряд із живими істотами. Ще більше ознайомилась вона з ними, коли почала культивувати рослини і одомашнювати тварин. В міру освоєння рослинного і тваринного світу розвивались і поглиблювались знання людини. З поверхових і часто неточних уявлень про природу поступово формувались більш певні і точні знання. Пам'ятки стародавніх культур -- китайської, індійської, ассіро-вавілонської, єгипетської, грецької -- свідчать про те, що ще задовго до початку нашої ери був нагромаджений значний емпіричний матеріал в галузі біології.

Сучасна біологія є складно пов'язаним комплексом наук, що досліджують життя й закони функціонування живого. Біологія вивчає органічні процеси на багатьох рівнях організації живого - надорганізменних, організменному та суборганізменних. Величезна різноманітність та різноякісність виявів живого робить надзвичайно важкою стратегічне завдання біології - визначення й пояснення загального в цьому органічному континуумі виявів. Визначальною рисою біології є гетерогенність об'єктів дослідження, співіснування різноякісних засобів пізнання, різноманітних “образів” біологічної реальності.

Такий обшир досліджень робить біологію досить диференційованим напрямком наукового аналізу, що об'єднує різноякісні й відносно самостійні дисципліни. С.В. Мейен навіть порівнював біологію з рядом споріднених контор, що випадково опинилися під одним дахом [1].

Розробляючи проблеми філософської антропології, німецький мислитель Арнольд Гелен (1904--1976) зробив висновок, що культура ніби запланована (передбачена) в біології людини. При цьому культура не є надбудовою над біологічною природою людини, а формується в узгодженні з нею. Фрейд говорив про совість, що виділила людину з царства тварин і створила феномен культури [2]. На думку Гелена, людина створила своїм середовищем сферу культури. Її відношення до світу опосередковане культурою. Вона не цілком залежить від природного середовища, тому що захищена штучним середовищем -- сферою культури. Її «відв'язаність» від середовища існує не лише практично, а й у думках. Подумки людина здатна подолати обмежені просторово-часові параметри свого буття в навколишньому світі. Вона є істотою, «якій відкрита вся повнота простору» [3].

2. Історичні етапи становлення біологічного пізнання

Моменти становлення біології як науки і, відповідно, біологічного пізнання можна простежити паралельно з етапами формування процесу пізнання, направленими на развиток знання людства. Найголовніші віхи мали різне локальне розташування та були пов'язані зі ступенем прогресу тієї чи іншої культури (європейські країни, Близький Схід, країни Середземномор'я.

Формування раціональних знань про природу у системі первіснообщинної свідомості.

Неолітична революція (9000 до н. е.). На Давному Сході розвиваються медичні, біологічні і географічні знання, в Давньому Єгипті закладються передумови системи числення.

Створення першої природничо-наукової картини світу в Давній Греції. Складаться передумови розвитку науково-раціонального пізнання, доведення теорем. Концепція самозарождення живого і неживого.

Природознавство в епоху Середньовіччя. Релігія відігравала усюди важливу роль.

Світоглядна революція епохи Відродження. Зародження наукової біології.

Наукова революція фізики 17 ст. Виникнення класичної механіки.

Природознавство 18ст. - перша пол. 19ст. Становлення основних галузей класичної фізики, розвиток наукової хімії, класичної біології. Виникнення ідей еволюції природи.

Природознавство 2 пол. 19 ст.: на шляху до нової науковї революції. Виникнення термодинаміки, статистичної фізики, революція в біології Дарвіна, становлення генетики.

Наукова революція у фізиці початку 20 ст.: виникнення релятивістської і квантової фізики. Створення теорії відносності.

Друга пол. 20 ст. Відкриття чорних дір, нових галактик. Створення синтетичної теорії еволюції і молекулярної біології. Перехід до популяційної концепції. Новий етап в розвитку біології - перехід до створення світу як цілого.

Кінець 20 ст. - початок 21 ст. Успіхи у клонуванні, генній інженерії, біотехнології, дослідження, присв'ячені стовбуровим клітинам, вивчення вищої нервової діяльності [4].

3. Філософсько-методологічні засади пізнання живого в постнекласичній науці

Біологія кінця XX ст. "озброїла" людину фантастичною за можливостями технологією конструювання штучних біологічних систем - біотехнологією, генною інженерією, методами клонування. Внаслідок цього виник цілий спектр світоглядних, етичних, методологічних проблем, які стосуються не лише подальшого розвитку біології як науки, не лише живої природи, а й існування людини. Тому необхідним є філософське осмислення живого, яке враховує взаємозв'язки і взаємовплив живого як біологічного світу з соціокультурним світом людини, з одного боку, і зі Всесвітом - з іншого. Потреба такої цілісної синтетичної картини живого пов'язана і з необхідністю якнайскорішого розв'язання глобальних проблем. Отже, зміна місця й ролі у Всесвіті суспільства як специфічної форми буття живого дає певний імпульс формуванню нової світоглядної парадигми.

У біофілософії розглядаються два основних питання: (1) що є життя, (2) як відповісти на перше питання, як пізнати явище життя, у чому буде полягати це пізнання й отримане в результаті його знання.

Оригінальною методологічною пропозицією осмислення взаємозв'язку біологічної еволюції та розвитку людини в річищі біофілософії є концепція генно-культурної коеволюції Ч.Ламсдена і Е.Вілсона. Логіка міркувань цієї концепції дозволяє обгрунтувати науково-теоретичний статус еволюційної епістемології, з позиції якої пізнання, інтелект людини розглядаються як такі, що є своєрідними аспектами життя.

Відповідно до теорії генно-культурної коеволюції в психіці людини присутнє еволюційно залежне обмежувальне начало, що є відмінним і далеким від тваринного інстинкту, або навіть того феномену, що отримав назву "інстинкту самозбереження". Автори цієї теорії говорять про обмежувальний початок в психіці як про регулятор, що є генетичне обумовленим і відображує схильність людини до певних дій та поведінки. Тобто, відповідно до теорії Вілсона і Ламсдена, всі напрямки розвитку людського мислення є перед- детермінованими генно-культурними механізмами.

Таке бачення проблеми орієнтує на пошуки відповіді на питання про шляхи й механізми здійснення взаємозв'язку генетичної й культурної еволюції, тобто коеволюції біогенетичного і культурно- пізнавального. Таким чином, багатоманітні аспекти біогенетичного, психологічного й когнітивного характеру потрапляють у сферу еволюційної епістемології. Прихильники цього напрямку намагаються проводити чітку аналогію між еволюцією організмів і ростом людського знання, в тому числі й наукового.

Біофілософія, використовуючи світоглядні й методологічні можливості фундаментальних біологічних концепцій, обґрунтовує уявлення про органічну єдність буття природи й суспільства, їх взаємообумовленість, отже, про необхідність у практичній життєдіяльності суспільства спиратися на знання теоретичних засад живого, враховувати його особливості як біогенного фундаменту становлення й існування біосфери, її еволюції і можливості стану коеволюції - співрозвитку природи і суспільства. Результатом подібного осмислення має стати такий світогляд, центром якого є ідеї цінності життя, єдності людини й живої природи.

В Росії вперше у філософській літературі термін "біофілософія" використала Р.С.Карпінська для позначення деякого самостійного науково-філософського підходу, що фіксує новий синтез біологічного й філософського знання. Проблеми біофілософії, переважно в аксіологічному та етичному аспектах, цікаво представлені у роботах філософів київської школи - М.М.Кисельова, В.С.Крисаченко. Витоки сьогоденних спроб здійснити синтез філософських уявлень про живе сформувались приблизно в 60-ті роки XX ст., коли вітчизняні учені приділяли особливу увагу розробці онтологічних, гносеологічних і методологічних засад дослідження феномену життя.

Фундаментальні дослідження київської школи філософії біології в 60-80-ті роки були представлені роботами Н.Т.Костюк, Н.П.Депенчук, М.М.Кисельова, В.С.Крисаченко, Т.Д.Пікашової, М.М:Сидоренка, О.Г.Приймак, Л.І.Сидоренко, І.В.Огороднік та ін., в яких зроблені вагомі гносеологічні й методологічні узагальнення, що є основою для більш широкого підходу - біофілософії.

Досліджуючи предметне поле біофілософії, можна говорити принаймні про 3 спектри її проблем. Так, треба віднести до біофілософії дослідження в галузі філософських проблем біології з досить чітко окресленим за останні кілька десятиліть колом проблем (проблеми редукції, телеології, структури еволюційної теорії). Крім того, це дослідження в галузі біологічних основ усього,, що пов'язано з людиною, людською культурою, соціальними інститутами, політикою, етикою, епістемологією і т.п. Окремо розглядається біоетика, особливо той її аспект, який є синтезом природничих і гуманітарних наук. І, врешті, дослідження життя під більш загальним кутом зору, ніж це характерно для самої біології (синергетичний підхід, концепція глобального еволюціонізму), перенесення загальних понять, напрацьованих при дослідженні життя, на весь клас природних і соціальних систем, в тому числі і на Всесвіт в цілому. Розвиток цих трьох напрямків сприяє формуванню нового цілісного філософського образу живого.

Біофілософія є спробою побудови цілісного синтетичного образу живого в його, співвідношенні із сучасним філософським і науковим образом світу в цілому і світу людини зокрема, з урахуванням специфіки людини як соціальної істоти і як частини світу живого.

Інтерес до всебічного пізнання феномену життя органічно пов'язаний зі стурбованістю людини сенсом свого буття. Отже, існує потреба подальшого розширення співробітництва філософів, біологів, соціологів, представників багатьох наук, які так чи інакше виходять до обговорення проблеми життя і філософсько-світоглядного рівня осягнення буття як такого [5].

4. Біологічна етика

біологія культура етика пізнання

Мічіо Кайку, науковець у галузі теоретичної фізики та екології, виділяє три Революції кінця 20 - початку 21 ст. - інтелектуальну (комп'ютерні технології), квантову та біотехнологічну [6]. Значення останньої, вважаю, стосується найглибших основ людської сутності - загадки нашого тіла (людського єства). Найпередовіші досягнення цієї революції - клонування та генна інженерія, спричинили багато питань культурного характеру - етичне ставлення до тварин, самоідентифікації людини, моральні принципи людини щодо використання здобутих нею знань.

Сучасна біоетика покликана вирішувати етичні питання, що стосуються медицини, наук про життя та пов'язаних з ними технологій, з урахуванням соціальних, правових та екологічних аспектів. Світова наукова спільнота та міжнародні організації, такі як ЮНЕСКО, ВООЗ, ЮНЕП, Рада Європи надають великого значення цій проблемі. Свідченням цього є нещодавно прийнята ЮНЕСКО «Загальна декларація про біоетику та права людини». Процес гуманізації сучасної науки, що відбувається останнім часом, повинен здійснюватися на основі розвитку етичних принципів. Застосування багатьох новітніх біотехнологій, таких як клонування, використання стовбурових клітин, генна інженерія тощо, та непередбаченість їхніх наслідків потребують належної уваги з точки зору біоетики. В останній час виникло ще чимало проблем, вирішення яких тісно пов'язано з біоетикою. Найактуальнішими серед них є біобезпека та біотероризм [7].

5. Коеволюція біологічного пізнання та культури

Біологічне пізнання - це процес цілеспрямованого, активного відображення живої природи в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. В процесі біологічного пізнання люди отримують знання, поняття про живих істот та відносини між ними, природою і самою людиною. Культура є, так би мовити, сферою існування біологічних знань, сферою куди ці знання потрапляють через їхній вплив на життя людини; там вони й знаходять разом з іншими знаннями та формують людську культуру. Суб'єктом є людина (суспільство), яка діяльно змінює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і точного. Об'єктом є та частина живої природи, на яку спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність людини і яка вже введена в практику людства і становить коло пізнавальних інтересів.

Біологічне знання дає радість причетності до багатоликого світу живого, розширює цим відчуттям причетності горизонти повсякденності, сприяє розвитку морального почуття та естетичного смаку. Впізнавання "свого іншого" в живих істотах "дикої" природи пом'якшує душу, наводить на роздуми про життя і смерть, про тлінність і разом з тим вічність буття. Іншими словами, цілий ряд неодмінних світовідчуттів, світосприйняття людини пов'язаний зі ставленням до живої природи [8].

Природа - вихідний пункт людського розвитку. Людська залежність від природи базується не тільки на тому, що людина - продукт органічної еволюції природи. Процес людського буття дедалі більше потребує взаємозв'язку з природою як необхідної передумови. Однак змістом людського буття є культурне вивільнення із стану безпосередньої залежності від природи, підпорядкування цієї залежності людському розуму і волі. Культура як спосіб людського буття - то вже позабіологічне, надприродне явище, котре, однак, свідчить, що людина є важливою рушійною силою багатьох процесів біосфери. Відповідно до цього знаходимо природну складову в пізнавальній діяльності індивіда, у спілкуванні, в художній творчості, у формуванні ціннісних орієнтирів. Але справжня людська форма всіх потреб, поривань, цілей задається не природою, а культурою [9].

Прикладом питання для роздумів може бути проблема альтруїзму, тобто така поведінка тварин (і людини), яка мотивована інтересами інших живих організмів, до того ж часто на шкоду власним. Класичний приклад - поведінка робочої бджоли, яка намагається вжалити ворога, який атакує вулик: при цьому вона сама гине. Більш того, у тваринному світі дуже часті акти, що за своїм героїзмом і моральним змістом не поступаються найкращим зразкам альтруїстичної поведінки в найбільш прямому і піднесеному сенсі цього слова. У праці амер. ентомолога Е.Уілсона «Соціобіологія: новий синтез» закріпився термін «соціобіологія». Він породив у деяких вчених надії підвести природничо-наукову базу для пояснення походження й еволюції всіх форм соціальності, включаючи і людину, людське суспільство і людську культуру з її світом вищих духовних цінностей (істини, добра, краси).

Загадковим, як на мене, є внутрішній біологічний годинник. На чьому засноване інтуїтивне відчуття часу? В нашому організмі та й, напевно, у будь-якого іншого, є багато періодичних (циклічних, ритмічних) процесів, що допомагають йому пристосуватись до довкілля. Наприклад, відомо, що в різний час доби печінка, легені, серце працюють з різною інтенсивністю. Існують також так звані альфа-ритми головного мозку, що теж можна назвати біологічним годинником. Засновник кібернетики Норберт Вінер висловив гіпотезу, що саме саме" цокання " такого годинника складає основу інтуїції часу. Важливо, що в основі такого відчуття лежить той же принцип, що лежить в основі утворення поняття часу - це порівняння, співставлення різних процесів руху: одного, що функціцонує як еталон, та іншого, що порівнюється з цим еталоном [10].

Культура - специфічний спосіб існування людини в природі, вона є засобом взаємозв'язку, засадою людської єдності з природою. Адже "хитрість розуму" полягає в тому, що природним силам людина протиставляє вже приборкані сили природи, вже знані закономірності природних процесів. Культура сприяє виділенню людини (суспільства) із природи, відносному вивільненню її щодо природно - необхідного шляхом оволодіння ним. Водночас культура є засобом "висування" людини в природу. Чим гармонійніша взаємодія людини і природи, тим якісніше її життя з точки зору культурного розвитку.

Аналіз культури головним чином здійснюється шляхом пізнання того, що і як створює людина. Розвиток культури відбувається лише у тому разі, коли використовується досвід попередніх поколінь, є історична спадкоємність чи традиції.

Осягнути ж сутнісну своєрідність культурного феномена неможливо поза баченням діалектичного характеру його єдності з природою. При цьому важливо зважити на те, що природа як сукупність властивостей зовнішньої матеріальної дійсності, виявлених та узагальнених у взаємодії із колективною родовою життєдіяльністю, є об'єктивною засадою людського буття як культури, її загальною й необхідною передумовою. Культура ж є суспільно вироблена загальна форма зв'язку, що характеризує єдність людини з природою і виступає необхідним засобом людського існування в природному універсамі. Отже, за всієї своєї своєрідності культура перебуває в органічній єдності з природою.

Розглядаючи біологічну і культурну еволюції, можна констатувати, що людина як продукт стадій еволюційного процесу є "точкою перетину", яка поєднує культуру та природу поза їхньою різноякісністю. Природа і є тією першоосновою, на якій розвинулася людина. Вона знаходиться не лише "поряд", а становить саме її буття. У той же час культура - це існування буття в його людській специфіці, яка виділяє людську істоту з безпосередньої тваринної залежності від природи. Творячи культуру, людина постійно спонукається на подальший саморозвиток, а також стає силою розвитку природи. Досягши в культурі опосередкованого опанування фундаментальними засадами свого існування, людина хоч і виробила засоби підпорядкування природно - необхідного своїм потребам, однак остаточно не вивільнилися від нього, не стала поза природою. Роль культури в прогресуючому розвитку людства можна простежити, розглянувши основні тенденції взаємодії людини і природи в історії соціально - культурного буття.

Загострення суперечностей між культурою і природою завжди супроводжувалося й посиленням їхньої взаємозалежності. Це могло правити за аргумент проти думки, що суперечності між культурою та природним цілим є наслідком сутності культури, однак результат людської діяльності породжує скоріше "малокультурним" чи "некультурним" ставленням до природи. Можливо, стихія природних сил дає відсіч саме стихії людської "безкультурності".

Історичний процес людської культурної життєдіяльності в різних типах взаємовідносин людини і природи, на різних етапах його розгортання виявляє те, що суперечності культури і природи детерміновані значно ширшими підставами, а не лише протистоянням "людина - природа". Аналіз різновидів у способах взаємодії культури і природи допомагає визначити ці підстави, а також спрогнозувати можливі способи розв'язання суперечностей культурно - творчого існування людини у природі.

Життєдіяльність людини залежала, з одного боку, від землі та ряду інших природних умов, з іншого - від колективів, які природно склалися. Людина тут "культурна" в міру своєї безпосередньої (не опосередкованої працею) єдності з нею, свого "включення" у природні умови виробництва. Невіддільна єдність природи й культури мала своє специфічне відображення у свідомості людини. Характерний для неї міфологіям, антропоморфізм у сприйнятті світу, намагання вплинути на природу в бажаному напрямі, використовуючи слово, ритуал, символ та магічні дії, - то все ознаки "розчинності" людини в природі. Фактично це було перенесення на природу форму впливу, що утвердилися в суспільстві та вражали свідомість своїми яскравими можливостями. Однак такий світогляд базується на невідокремлені культурного від природи. Він продовжував анімістичні уявлення про Всесвіт, у яких одухотворювалися явища та предмети природи.

Навіть у людській істоті природна частина потребує постійного духовного приборкання. Тим більше природа в цілому, як для того, щоб людина оволоділа нею, підкорила її собі.

Дуалізм природи і культури віддаляє людину від природи, провокує (через втрату їхньої єдності) до ворожого ставлення до неї, до намагання її приборкати, а в результаті - до її експлуатації.

Вивільнення людини від страху перед природою засвідчено беконівською світоглядною установкою "знання - сила" і декартівським "людина - власник та володар природи". Результатом такої форми взаємодії людини та природи стало включення останньої як перетвореного елемента в систему культури. Але водночас це супроводжувалося втратою пріоритету перед одвічною природою, розуміння якої людина цивілізації втрачає.

Організувати свою соціально - культурну життєдіяльність людина повинна на засадах окультурення власних потреб відповідно до вимог природи. Тільки безперервний діалог "природа - культура" може бути основою стабільності існування людини, суспільства, а отже, і самої культури [11].

7. Місце біології в культурі і цивілізації ХХ століття

У ХХ ст. динамічний розвиток біологічного пізнання дозволив відкрити молекулярні основи живого і безпосередньо наблизитися до вирішення найбільшої проблеми науки - розкриттю таємниці життя. Радикально змінилася і сама біологія, і її місце, і її роль в системі наук, відношення біологічної науки і практики. Біологія поступово стає лідером серед природничих дисциплін. Вираженням цієї тенденції є наступні процеси: зміцнення зв'язку біології з точними і гуманітарними науками; розвиток комплексних і міждисциплінарних досліджень; збільшення каналів взаємозв'язку з теоретичним розумінням і з сферою практичної діяльності, перш за все з глобальними проблемами сучасності; явне збільшення запитів практики в актуалізації тих або інших проблем біологічного пізнання; безпосередньою основою дослідницької діяльності в біології в усе більшій мірі виступають прямі практичні вимоги, інтереси і запити суспільства; безпосередньо програмуюча роль біології по відношенню до аграрної, медичної, екологічної та іншої практичної діяльності; зростання відповідальності вчених-біологів за долю людства (в першу чергу в зв'язку з розвитком біотехнології і генної інженерії) ; широке застосування цілісних підходів та інш. Все зрозумілішим стає, що логіка біологічного пізнання в перспективі буде безпосередньо керуватися вимогами практичного перетворення природи, розвитку суспільних відносин і інтересів людей.

Методологічні концепції біології ХХ ст. значно відрізнялися від методологічних концепцій класичної біології. Основні напрямки, по яким відбулося розмежування, наступні.

По-перше, якісно нове уявлення об'єкту пізнання (полісистемне бачення біологічного об'єкту, відмова від моноцентризму і організмоцентризму на користь поліцентризма і популяційного стилю бачення). Уява про те, що одиницею еволюції є не організм, а популяція, може розглядатися як вихідний момент у формуванні системи методологічних концепцій некласичної біології.

По-друге, якісно нова гносеологічна ситуація, що потребує явного посилання на умови пізнання, на особливості суб'єкт-об'єктних відношень; неможливість знехтувати роллю і позицією суб'єкту пізнання в остаточному результаті біологічного дослідження.

По-третє, з'ясування діалектичної єдності двох методологічних підходів, які раніше протиставлялися один одному.

По-четверте, в ХХ ст. помітно змінюється світоглядна функція біології.

До кінця сторіччя світоглядна націленність біології, орієнтованість її результатів на конкретизацію наших уявлень про відносини людини і світу реалізувалась в двох напрямках:

1) на людину, на виявлення взаємозв'язків біологічного і соціального в людині; визначення функціонування біологічного в суспільному. Людина стала безпосередньою вихідною „точкою відліку” біологічної науки, від неї, для неї і на неї безпосередьно орієнтовано пізнання живого. Цей напрямок розвивається в контексті взаємозв'язку біологічного і соціального пізнання; історичним п'єдесталом тут виступає процес антропосоціогенезу, виявлення біологічних передумов становлення людини і суспільства;

2) на світ, на виявлення закономірностей включенності живого в еволюцію Всесвіту, перспектив біологічного світу в розвитку світу космічного. Цей напрямок розкривається насамперед через взаємозв'язок біологічних і астрономічних наук, джерела єдності яких прямують в далеке минуле - в період становлення міфологічної свідомості, чуттєво-образні усуспільнення якої будувалися, наприклад, і на базі єдинства ритміки деяких біологічних і астрономічних явищ. В ХІХ-ХХ ст. головною формою інтеграції цих областей пізнання виступила астробіологія - пошук і дослідження неземних форм життя [12].

У кінці XX - на початку XXI ст. в осмисленні живого виникла потреба побудови цілісної картини, яка б узагальнила результати новітніх біологічних досліджень у співвідношенні з розумінням життя в гуманітарних науках і філософії. Тобто, соціокультурний пласт існування живого був би включений в контекст біологічних знань про живе.

Сучасна біологія в системі наук стає своєрідним “вузлом”, де переплітаються різнопланові проблеми, що належали до компетенції окремих дисциплін природознавчого та суспільствознавчого профілю, й комплексні питання, що вимагають для свого вирішення кооперації різних наукових напрямків. У зв'язку з цим у літературі активно аналізується проблема “лідерства” біології в системі природознавчих наук і прогресуючої інверсії її ідей в суспільствознавчі науки. Лідер у науці є не лише еталоном наукового пізнання, а й виступає певним взірцем для розуміння методології науки, її теоретичного рівня, логіки її теоретичних побудов. Біологія нині формує новий образ науки, що сповідує міждисциплінарний ідеал організації наукового знання. Головною її стратегічною орієнтацією є цілісність бачення життя [13].

8. Соціал-дарвінізм ХХІ століття

Не викликає сумніву те, що і в ХХІ ст. буде продовжуватися бурхливий розвиток біології. Успіхи у клонуванні, генній інженерії, біотехнології, дослідженнях присвячених стовбуровим клітинам, вивченню вищої нервової діяльності і т.д. змінять не лише матеріальний світ людини, а стануть причиною кардинальних змін у світогляді людей. Що принесуть успіхи біології людству? Небувалий розквіт, зростання продуктивності в сільському господарстві, перемогу над смертельними хворобами, такими як СНІД, ракові захворювання і т. д.? Чи може все, що людина отримає від біології - це можливість створення більш смертельних вірусів і мікроорганізмів для застосування у біологічній зброї? Аналізуючи події, що відбуваються в світі можна з упевненістю сказати, що розвиток біології, як і будь-якої іншої науки - це палка, яка має два кінці. „Кожному -своє!” - девіз який завжди був, є і буде актуальним. А це означає, що будуть люди які отримають користь від розвитку біологічної науки, і будуть люди яким цей розвиток принесе масу проблем. Питання лише в тому, наскільки цей розвиток допоже чи зашкодить виживанню і розвитку людини, як біологічного виду.

Без сумніву набуде величезного поширення ще одне вчення, яке завдячує своєму виникненню біології - соціал-дарвінізм. Для цього є кілька передумов:

- по-перше, катастрофічне зростання населення на планеті ( за рахунок недорозвинених країн);

- по-друге, зменшення кількості природних ресурсів, внаслідок їхнього активного використання;

- по-третє, світова економічна криза, пов'язана з перевиробництвом.

- по-четверте, тотальне зубожіння більшості населення Землі, на фоні неймовірного збагачення окремих родин (олігархи - це не лише українська проблема, ті ж США потерпають від цього не менше).

Усі перераховані причини призведуть до колосального знецінення людського життя. Припускають, що біологія зробить свій внесок у створення нової ідеології неосоціал-дарвінізму.

Як бачимо, вплив біології на сучасну культуру і цивілізацію не вичерпується лише науковою сферою. Біологія стала джерелом ідей і для філософії, ідеології тощо. Вона ставить все нові питання перед етикою і мораллю, та, власне кажучи, для багатьох вона вже замінила і етику і мораль, ставлячи людину на один щабель з іншими тваринами, і розглядаючи взаємовідносини між людьми, так як вчений розглядає відносини між тваринами в зграї. Проблем достатньо, проте людство не вперше стикається з усілякими проблемами. Біологія все ж таки послужить в першу чергу на благо людини: посприяє розвитку медицини і сільського господарства, дозволить глибше зрозуміти таємниці природи, і не зважаючи ні на що, все ж таки допоможе людству стати кращими ніж воно є зараз [14].

Як на мене, «успіх у використанні» досягнень біології, залежить від духовності кожної окремої людини. Чи буде людина думати лише про себе чи зверне свої надії на Бога - це, вважаю, вирішить майбутнє людства.

Висновки

Як є різні люди, так і є різне сприйняття того знання, яке «нас оточує». Для прикладу, коли діти у школі починають вивчати біологію, то дехто дуже скептично ставиться до «біологічного пізнання». Вони навіть не хочуть бути «пасивними об'єктами пізнання», коли їм дається вже готове наукове знання про природу. Чомусь слово «ботанік» набуває образливого характеру, хоча дитина насправді є обдарованою і здібною до знань. А ті діти, що вважають себе «крутими» часто самі себе обмежуть у біологічному знанні, яке є дуже важливим, адже знання навіть про один чи кілька видів отруйних павуків чи змій інколи може врятувати життя не лише «крутелику», але й іншій людині.

На іншому «кінці палиці» можна навести приклад цілеспрямованого використання біологічного знання науковцями та людством загалом. Тут проявляється така дефініція культури як «культура - це все багатство матеріальних і духовних цінностей; нормативно-спадкове програмування суспільної поведінки людей» та пізнавальна функція культури, суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для «володіння силами природи. Можливості клонування людини та тварин, зміна генетичної структури організмів, успіхи у протезуванні органів тіла, можливість надскладних операцій, все це та інше у 20-21 ст. вивищило людину над природою. Настільки підняло, що одна людина може вважати себе кращою за іншу, бо має змогу заморозити своє хворе тіло, щоб у майбутньому розморозити і, можливо, прожити значно довше. Або розшарування людей по залежності доступності медичного лікування від кількості грошей. Футурологам є над чим порозмірковувати. Можливо до їхнього прогнозу прислухаються людство і це змінить майбутнє людини.

Історія людської культури на всіх етапах, у всіх своїх різновидах доводить необхідність гармонійного взаємозв'язку людського культурного буття з природним універсамом. Чим далі культура у своєму еволюційному розвитку відривається від природи, тим більше міра гармонійності їхнього співвідношення стає мірою культурності людського існування.

Якщо природа стає лише предметом для людини, такою собі корисною річчю, якщо її перестають визнавати самодостатньою реальністю, що має об'єктивно закономірний характер, а розрізняють лише крізь призму людських потреб, тоді унеможливлюється уникнення руйнівного впливу на природу. Як підкреслював видатний німецький філософ Г. Гегель "практичне ставлення до природи зумовлене загалом хтивістю, а остання егоїстична. Потреба до того, щоб ужити природу на свою користь, стерти її грані, вихолостити, коротше кажучи, знидіти її". В основу такого знищення природи покладено світовідношення, за якого люди, культура повністю "виведені" із природи, розглядаючи останню зверхньо і відчужено. Більше того, практика такого використання природи має тенденцію екстенсивного її підкорення. Але з розширенням освоєного природою світу людині дедалі важче охопити в одне ціле залучені до зростання непередбачених наслідків такої взаємодії. "Культура, - коли вона розвивається стихійно, а не спрямовується свідомо... залишає після себе пустиню". Та найбільша втрата від зруйнованої гармонії із природою - втрата самої культури. Чим активніше людина порушує своїми діями міру природних процесів, тим більше вона загрожує своєму існуванню у природі. Чим очевидніше людина знецінює природу у своєму ставленні до неї, тим більше вона руйнує засади свого духовного буття і своєї культури.

Сьогодні, в умовах різкого ускладнення нашої цивілізації, зростання її могутності, вчені особливо наголошують на тому, що подальше існування на Землі популяції Homo sapiens потребує надзвичайно тонкого узгодження антропогенного навантаження на біосферу з процесами, що відбуваються в ній. Ті радикальні зміни, які вносить людина в довкілля, доконечно потребують змін самої людини.

Як на мене, не потрібно ще однієї цивілізації - потрібне нове «культурне суспільство».

Список літератури

1. В.М. Гвоздяк. Біологічне пізнання в аспекті можливсотей його математизації // Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2006. - № 53.

2. http://www.studentu.org.ua/index.php?go=Pages&in=view&id=659].

3. Навчальний посібник / Причепій Є. М., Черній А. М., Чекаль Л. А. - Київ: Видавничий центр «Академія», 2008.- 592 c.

4. Найдыш В.М. Концепции современного естествознания: Учебник. -- Изд. 2-е, перераб. и доп. - М.: Альфа-М; ИНФРА-М, 2004. -- 622 с. (в пер.)

5. Перова О.Є. Філософсько-методологічні засади пізнання живого в постнекласичній науці // Вісник. Філософія. Політологія. - К., 2003. №52-53. - С.82-86.

6. Мічіо Кайку. Візії: Як наука змінить ХХІ сторіччя. / Перекл. з англ. Анжели Кам'янець. -- Львів: Літопис, 2004. -- 544 с.

7. «Сучасні проблеми біоетики» / Відп. ред. Ю.І. Кундієв. -- К., «Академперіодика», 2009. -- 278 с.

8. Философия биологии. Вчера, сегодня, завтра (Памяти Регины Семеновны Карпинской) - М., 1996. - 306 с., 1 л. фот.

9. http://i-kar-100.narod.ru/referatu/kultura/ponjattja_kulturu.html

10. Введение в философию: Учеб. пособие для вузов / Авт. колл.: Фролов И. Т. и др. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Республика, 2003. - 623 с.

11. http://i-kar-100.narod.ru/referatu/kultura/pruroda_i_kultura.html

12. http://ukrbiomed.narod.ru/c.htm

13. В.М. Гвоздяк. Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2006. - № 53.

14. http://ukrbiomed.narod.ru/c.htm

Размещено на Allbest.ru