Життя та робота Ч. Дарвiна

ЖИТТЯ І РОБОТА Ч. Дарвіна

Невелике англійське містечко Шрусбері. На вершині крутого обриву, який уступами спускався до річки Северну, стояв високий, збудований з червоної цегли будинок. Його оточував великий сад з декоративними і плодовими деревами. Кімнати нижнього поверху, увитого зеленим плющем, виходили прямо в оранжерею. У цьому будинку 12 лютого 1809 року народився Чарльз Дарвін.

Його отець Роберт Дарвін був лікарем і користувався широкою популярністю. Він був незвичайно зацікавлений в людях, відносився до них з щирою симпатією і вселяв пацієнтам таку пошану до себе, що вони навіть ділилися з ним своїми життєвими проблемами.

Мати Дарвіна померла, коли Чарльзу було небагато чим більше 8 років, і він пам'ятав тільки її ліжко, чорне оксамитове плаття і робочий столик. Через рік після смерті матери Чарльза віддали в школу доктора Батлера, де вивчалися головним стародавні мови. Маленький Дарвін захоплювався збором колекцій раковин, друку, монет. Особливо любив він збирати пташині яйця, але ніколи не брав з гнізда більше одного яйця. Багато годинника він проводив на березі ріки, закинувши вудку і поглядаючи на поплавець. Якось він дізнався, що черв'яків можна умертвлять морською водою, і з тих пір ніколи не насаджував на гачок живого черв'яка, хоча це, можливо, і зменшувало його улов. Він прагнув знаходити для колекції мертвих метеликів і жуків, щоб не проколювати живих комах шпильками.

Вечорами, коли в Шрусбері гаснули вогні, Чарльз з братом Еразмом забиралися в альтанку і тут, в саморобній хімічній лабораторії, намагалися отримати речовини, яких не отримав до них ще не один хімік.

Дізнавшись про нове захоплення Чарльза, товариші прозвали його “Газом”, а доктор Батлер зробив йому при всіх догана, виразив надію, що замість нікчемних занять він з належною старанністю вивчатиме мови.

Оскільки від перебування в школі Доктора Батлера не було ніякого путтю, отець забрав Чарльза з школи разом з його старшим братом і відправив дітей до Единбурзького університету на медичний факультет.

Чарльза захоплювало вивчення живої природи. Серед студентів були немало любителів природи. Разом з ними він збирав в калюжах і на березі після відливу черв'яків, рачків і молюсків; нерідко виїжджав з рибаками в морі, де виловлював устриці, і за короткий час зібрав велику колекцію раковин. Він познайомився з негром, який заробляв на життя набиванням чучел. Дарвін почав брати у нього уроки і просиджував в його будинку цілі вечори.

Але медицина не захопила Чарльза, і отець запропонував йому стати священиком. Молодий Дарвін прочитав декілька богословських книг і не знайшов в них нічого, що суперечило його переконанням. Він вірив казкам Біблії про створення світу богом і про усесвітній потоп. Хто б міг подумати, що пройдуть роки і Дарвін завдасть найсильнішого удару релігії, який їй коли-небудь траплялося отримувати.

У 1828 році Дарвін поступив в Кембриджський університет на богословський факультет. Вивчаючи богословські науки, Чарльз продовжуваву захоплюватися спортом, живописом, музикою, годинами простоював в галереях Кембріджа перед картинами. Вдивляючись в живописні пейзажі, в обличчя людей, він думав, як чудово серйозне мистецтво, що виражає великі думки. Він любив чарівливу музику Бетховена: коли в кімнаті лунали тихі, ніжні звуки Місячної сонати, Чарльз затаював дихання, тремтіння пробігало у нього по тілу і перед його очима вставало озеро в м'якому сяйві місячної ночі або яскраві сонячні відблиски серед тінистого листя, обмитої дощем.

Але ніщо не приносило йому такого задоволення, як збирання жуків. Це вже було служіння науці, і досить скоро всі види кембриджських жуків були в його коробках. Він відшукував їх всюди, навіть в моху, знятому із старих дерев, і в смітті, зметеному з дна барок. Особливо запам'ятався йому один випадок. Одного разу, здерши з дерева шматок кори, він побачив двох рідкісних жуків. Узявши по одному з них в руки, він вже зібрався йти, як раптом побачив третього, з малюнком на черевці у вигляді великого хреста. Цього жука він не знав. Помилитись він не міг: пам'ять на жуків у нього була прекрасна. Недовго думаючи, Дарвін сунув одного жука в рот і придавив його зубами, але жук раптово випустив Чарльзу в рот їдку рідину, яка боляче обпалила мову. Дарвін з огидою виплюнув жука, втративши при цьому свою знахідку. Якось Чарльз прочитав в одному журналі про рідкісного жука, там же було вказано: “Спійманий Ч. Дарвіном”. Самолюбність його була черезмірно задоволена, і він навіть подумав: чи не стати йому жуколовом?

У Кембриджі Дарвін познайомився з професором Генсло. Вперше в похмурих середньовічних аудиторіях Генсло запропонував студентам для вивчення живі квітки. Знання його по ботаніці, хімії і мінералогії були такі глибокі, що Дарвіну здавалося: Генсло знає все.

Дарвін вбирав в себе ці знання, як вбирає суха земля кожну краплю, що впала на неї, дощивши. Часто Генсло відводив студентів в околиці Кембриджа і образно розповідав про рослини. Дарвін завжди брав участь в цих прогулянках, так що його сталі називати “Той, що гуляє з Генсло”.

Познайомився Дарвін і з геологом Седжвіком. Не раз дерся він з ним по нежилих горах Північного Уельсу і робив геологічну розвідку ще не досліджених місць. Не дивлячись на свою обіцянку ніколи не займався геологією, він працював “як тигр” і на канікулах склав геологічну карту околиць Шрусбері.

Якось Дарвін знайшов в піщаній ямі тропічну раковину. Пласти відносилися до льодовикового періоду - як же потрапила в них ця раковина? Здивований, Дарвін показав свою знахідку Седжвіку.

- Найшвидше, - спокійно сказав геолог, - хто-небудь викинув цю штуку до ями. Якби дійсно раковина потрапила в льодовикові пласти природним чином, то це перевернуло б вверх дном всі наші уявлення про них.

Дарвіна здивувала байдужість ученного, який не зацікавився такою рідкісною знахідкою. Хіба людина, якій все ясно, переверне науку?

Священиком Дарвін так і не став. Одного разу він одержав лист від професора Генсло. Професор писав, що корабель “Бігль” (“Шукач”) відправляється в кругосвітнє плавання, і радив Дарвіну взяти участь в цій подорожі як натураліст.

Почалися енергійні збори в дорогу. Приїхавши в бухту Плімутську, Дарвін побачив десятигарматний бриг, що стояв на якорі, один з тих невеликих судів, які моряки прозвали “трунами”, оскільки такі кораблі легко переверталися під час шторму.

“Бігль” повинен був обстежувати морські шляхи до Південної Америки (де знаходилися тоді колонії Англії) і привезти точні морехідні карти для безпечного плавання уздовж неї недосліджених берегів. Капітан “Бігля” Фиц-Рой провів Дарвіна в каюту: середину її захаращував великий стіл, над ним висів гамак, в якому Дарвін міг відлежуватись під час хитавиці; уздовж стенів стояли книжкові шафи. Запропонувавши Дарвіну свої книги, інструменти і зброю, Фиц-Рой сказав:

Розташовуйтеся зручніше. Адже нам належить трястися на цьому судні довго. Для мене було б дійсним нещастям знати, що мій супутник чимось незадоволений.

Коли “Бігль” покинув Плімутську бухту і йшов у відкрите море, Дарвін довго ще чув сумні удари дзвону з Елдістонського маяка і все дивився на берег, поки той абсолютно не сховався із виду за блакитною далечінню води.

Кожен ранок, закинувши за борт сітку, він виловлював дрібних морських тварин. Матроси прозвали його “Мухоловом”, а лейтенант Уїхгем, в обов'язку якого входило стежити за порядком і чистотою на палубі, приходив у відчай побачивши сили-силенної грязі, яку Дарвін витрушував з мережі.

Немало неприємностей завдавала Дарвіну хитавиця. Під час шторму, коли люто дув вітер, море гуркотіло, з ревом здіймалися покриті піною хвилі, - нічого не було видно навколо, окрім незліченних бризок. І лише альбатрос, розпустившись крила, рівно мчав за вітром. Маленький корабель кидало, як тріску, він то злітав на гребінь хвилі, то упірнав в безодню, і тоді бурхлива хвиля захльостувала його тужливо скриплячі снасті. У такі хвилини Дарвіну здавалося, що сама доля проти нього. Він жорстоко страждав від морської хвороби і гаряче розкаювався, що поїхав. Але відмовитися від подальшої подорожі він не міг. Думка досліджувати тропічну природу все сильніше захоплювала його уяву.

За весь час плавання ніхто не чув від нього сердитого слова і не бачив його в поганому настрої.

Коли “Бігль” кинув якір у берегів Бразилії, Дарвін потрапив в місця, повні таких спокус для допитливого натураліста, що відчував себе винагородженим за всі свої страждання. Йому здавалося, що він потрапив в чарівний край виконаних бажань.

Краса тропічного лісу уразила його. Безліч ліан, подібно до змій, обвивали дерева, повзли по землі і переплітали всі, створюючи дику плутанину, яка вражала око первісною красою. Дарвін милувався безладною, розкішною оранжереєю, створеною природою. Яке багатство видів! Який буйний ріст зелені під благотворним впливом тепла і вологи!

Дарвін стежив за польотом великих яскравих метеликів. Поволі і велично літали вони над квітками, а опустившись на землю, розпускали крила і бігали, проводячи тріск і шум. Ціла армія мурашок-листорізів неспішно простувала по тропіках, прикриваючись шматочками листя, немов парасольками. Оса полювала за павуком, готуючи корм для своїх личинок. Уривчасто чиркаючи, носилися серед колючих дерев крихітні колібрі. Час від часу вони підлітали до квітів, глибоко занурювали в них тонкий зігнутий дзьоб і висіли в повітрі на своїх невидимих крильцях.

Коли наступали сутінки, деревні жаби, цикади і цвіркуни піднімали неумолчный концерт і, прислухаючись до їх різноголосого хору, Дарвін стежив за комахами, що світяться...

Літом 1832 року “Бігль” підійшов до побережжя Уругваю.

...Гаснула вечірня зоря, за горизонтом тонув тьмяний рожевий блиск останньо світивши. Яскраво розгоралося вогнище, розведене тубільцями, і химерні тіні від танцюючих язиків полум'я кидалися по траві. Дарвін лежав на землі, поклавши під голову сідло замість подушки, і спостерігав, як місцеві жителі - гаучоси смажать м'ясо дикої корови, загорнувши його в шкури, щоб жодна крапля м'ясного соку не витекла. Якийсь гаучос зловив цю корову за допомогою ласо(аркана, сплетеного з сиром'ятних ременів). Дарвін бачив, як ловецький зробив велику петлю, покрутив її над головою і, прицілившись, вправно метнув вперед, накинувши на шию втікаючій тварині. І Дарвін зрозумів, чому цих місцях звірі боялися людини верхи на коні і не обертали уваги на постріли: вони не знали рушниці. Узявши ласо, він хотів пополює, але зловив свого власного коня, і гаучоси реготали до упаду, вперше побачивши, як вершник зловив самого себе.

В Уругваї піщані хвилясті рівнини місцями були покриті бляклою, спаленою сонцем травою. Дерев не було, лише по берегах річок росли чахлі безлистые кущики, вони безмовно оповідали про пекучу спеку, про пекучі вітри і досвідченому спекою землі.

Пригадавши розкішну рослинність тропіків, Дарвін подумав: яку велику роль грають умови життя в розвитку рослин і тварин.

У Бразилії і Уругваї Дарвін зібрав в колекцію 80 видів птахів і багато плазунів. Тут він знайшов крупну щелепу і зуб мегатерии - вимерлого лінивця. Стоячи на обривистому річковому березі, Дарвін із здивуванням розглядав знайдену щелепу. Судячи по її величині, стародавні лінивці були величезними тваринами, величиною із слона. Але як же вони харчувалися? Лазити по деревах, як це роблять сучасні лінивці, вони не могли (яка ж вітка витримала б слона?). Очевидно, спираючись на масивні задні кінцівки і хвіст, вони обхвачували дерево передніми кінцівками, пригинали його до себе і об'їдали листя. Але чому вони вимерли? Людина не могла їх знищити - тоді не було людей.

Можливо, причиною загибелі цих гігантів були катастрофи? Але якби це було так, лінивці взагалі зникли б з лиця землі, а не зменшилися б до в розмірах до величини сучасних лінивців. Дарвін не знаходив відповіді: чому вони вимерли? Чим пояснити їх схожість з сучасними тваринами?

Ще більш здивувався Дарвін, знайшовши зуб викопного коня. Дикий американський кінь! Але ж коней в Америці не було, поки їх не завезли туди європейці. Побачивши коней, привезених іспанцями, індійці шарахали убік. Звідки ж цей зуб? Кістки вимерлих тварин змусили задуматись Дарвіна про далеке минуле Землі. Кювье вважав, що тільки обличчя катастрофи міняють обличчя планети і її живий мир.

Дарвін знав, що вулканічні виверження, землетруси, повені - грізна сила. Одного разу він сам був свідком землетруси. Це трапилося в Південній Америці. Цього дня він лежав на березі моря і відпочивав. Раптом сильний поштовх підняв його на ноги. Земля глухо гуділа, стогнала, горбила, підземний гул і гуркіт каменів злилися в оглушливий рев руйнування загибелі. Дерева гойдалися, немов від сильного вітру, в море піднімалися величезні хвилі, вони обрушувалися на берег, викидаючи важкі камені. Два міста були зруйновані вщент, земля розтріскалася, береги помітно піднялися, і раковини, за якими жителі ще недавно упірнали на дно, тепер покривали прибережні скелі.

Дарвін був приголомшений видовищем перевороту, який здійснюється століттями, а тут відбувся в одну хвилину. Він знав, що страшні спустошення проводять і обвали, коли величезні маси густої грязі сповзають по трав'янистих схилах в долини і перетворюють квітучі місця на сіру, слабохвилясту, мляву поверхню. Іноді обвали перегроджали гірські долини, створюють запруди заввишки в декілька сот метрів і нові озера завдовжки в сотні кілометрів. Змінюють поверхню Землі і піщані бурі, і весняні повені, і зливи, які, стрімко стікаючи вниз по схилу, захоплюють за собою продукти руйнування гірських порід і мінералів, відкладаючи їх десь у іншому місці. Але ці сліпі сили руйнування діють не скрізь і не завжди, від випадку до випадку.

І у Дарвіна виникла інша ідея, чим у Кювье: окрім цих катастроф, є і інші сили.

Дарвін узяв з собою в подорож книгу відомого геолога Лайлеля, що тільки що вийшла, “Основні початки геології”. Лайлель затверджував нову у той час думку - вся зовнішність Землі міняється поступово, без катастроф, під дією вітру, води, коливань температури. Подрібнені в пісок і гальку, гірські породи змиваються в морі, де поступово осідають і утворюють відкладення у вигляді пластів. У одних місцях земна кора опускається і замість сухої безлісої рівнини з'являється широкий простір блакитної води. У інших - піднімається морське дно, і нові гірські складки виникають там, де колись бушував і пінився прибій...

Лайлель переоцінював значення “Малих сил” природи. Але для того часу книга, що говорить про поступові зміни, про еволюцію, була чудова.

Якщо змінюються умови життя, то і живі організми винні зміняться. Вперше у Дарвіна з'явився сумнів в створенні миру богом.

Особливо зацікавив Дарвіна тваринний і рослинний світ Галапагоських островів. Ці острови, розташовані в 700 кілометрах на захід від американського берега, покриті чорною вулканічною лавою, застиглою хвилями і посічену темно-коричневими тріщинами. Низький, худий чагарник місцями сухо шелестів своїми безлистими гілками, і лише по схилах гір після рясних дощів піднімалася яскрава сонячна зелень. На берегових скелях грілися на сонці крупні ящірки, вони тікали з-під самих ніг, шукаючи укриття в нерівних масах лави. На ногах у них були плавальні перетинки, вони могли чудово плавати і харчувалися морськими водоростями. Величезні слонячі черепахи поволі бродили серед каменів, опустивши голову, а побачивши ворога, ховалися в свій панцир і голосно шипіли.

Тут Дарвін збирав рослини, зразки мінералів, ловив комах і птахів. Птахи були дивно довірливі. Вони підходили до людини на таку відстань, що їх можна було прикрити капелюхом.

Колоністи розповідали, що раніше птаха сідали навіть на протягнуту руку, приймаючи її, очевидно, за вітку дерева.

Дарвін пояснював довірливість птахів тим, що вони ще не знали людини і не навчилися на своєму гіркому досвіді його боятися.

Рослинний і тваринний мир островів зацікавив Дарвіна своєю своєрідністю. Він зібрав тут 20 видів складноцвітих рослин і виявив 25 видів птахів, які зустрічалися тільки на архіпелазі, наприклад в'юрки, сови, пищухи.

Особливо чудовими були в'юрки. Дарвін налічив з 13 видів. У забарвленні оперення цих дрібних гороб'ячих птахів не було нічого примітного, зате дзьоби... У одних видів дзьоби були широкі, як у дубоноса, у інших - середні, як у зяблика, у третіх - тонкі, як у вільшанки. Одні полювали за комахами, інші збирали зерна. Порівняння їх дзьоба, хвоста, форми тіла і оперення приводило до думки, що всі ці 13 видів птахів відбулися від одного загального предка. На різних островах архіпелагу і черепахи були разные, і ящірки, і рослини...

Дарвін задумався. Відстань між островами невелика, всього декілька десятків кілометрів, але океан між ними дуже глибокий, течія швидка, тому перепливти з одного острова на іншій тварини не могли. Але, можливо, вітер переносив насіння і допомагав птахам долати протоки? Проте сильних вітрів, що дмуть з острова на острів, тут немає. До того ж ці голі скелясті острови ніколи не були одним шматком суші, вони так і з'явилися окремими островами багато тисяч років назад, коли морське дно стало підніматись і вулкани вийшли з води. Отже, про переміщення тварин між островами не могло бути і мови: їх життя обмежене водою, що омиває острів.

Так чому ж вони такі різні? Адже природні умови на островах схожі: один і той же клімат, однакової висоти скелі... Якщо вірити біблейським легендам, тварини і рослини були створені богом для того середовища, в якому вони живуть. Але не створив же бог для кожного острова свої види! І що особливо дивно: острівні види нагадують американські, хоча острови ніколи не були сполучені з материком Південної Америки. Залишається допустити, що колись рослини і тварини різними шляхами прилетіли, приплили або були завезені людиною на Галапагоські острова, а на кожному острові змінювалися самостійно, поки не утворили новий вигляд, відмінності між якими тим більше, чим далі отстоят один від одного острова і ніж протоки, що глибше розділяють їх.

Вивчення фауни Галапагських островів змусило Дарвіна задуматися над таємницею появи нового вигляду на Землі, про різноманіття життя, про складні взаємини між видами.

Дарвін прожив на “славному кораблику” 5 років. Він переплив Атлантичний, Тихий, Індійський і знову Атлантичний океани. Він бачив багату рослинність тропіків, безрадісні рівнини Патагонії, покриті лісом скелі Вогненної Землі.

Того дня, коли “Бігль” кинув якір у рідних берегів, лютувала буря. Густий морок покривав небо, поривами бив сирий, пронизливий вітер, лив дрібний косий дощ. З поштовим диліжансом Дарвін відправився в Шрусберрі. Отець, окинувши поглядом його змужнілу фігуру, із задоволенням вигукнув:

Ось ти який! Ну, що ж, мабуть, подорож пішла тобі на користь.

Дарвін почав розбирати ящики з колекціями. Чого там тільки не було! Гербарії рослин, кости вимерлих тварин, банки з равликами, коробки з комахами і ціла зв'язка списаних зошитів - його щоденник. Все це вимагало обробки.

Якийсь час Дарвін жив в Лондоні, потім одружився і переїхав з сім'єю в Даун - невелике відокремлене містечко недалеко від Лондона.

Тепер його цікавили вже не окремі види, а взаємні зв'язки між ними, їх пристосованість до навколишнього середовища. Раніше описували види такими, якими вони були, тепер потрібно було з'ясувати, як і чому вони стали такими. Ось викопні залишки. Чим далі углиб століть, тим менше вимерлі тварини схожі на сучасних. Як це пояснити? Мабуть, тварини змінювалися. Але як відбувався процес зміни? Це важливо було знати - в цьому був ключ до розгадки появи нового вигляду. Дарвін вже не вірив в божественне “та буде”, він визнавав “природний хід речей”.

Відповідь на питання, як виникає новий вигляд, Дарвін шукав практичної діяльності людини. Він вивчав роботу тваринників рослинників, сам займався розведенням курнув і блакитний, спостерігав за живленням комах і запиленням рослин, вів постійне листування з людьми науки і практики, читав безліч книг.

Вивчаючи історію виведення різних порід коней, курнув, овець, Дарвін встановив, що численні породи беруть початок від одного або небагатьох диких видів. Зміни їх пов'язані із зміною умов життю: живлення, клімату і так далі Людина відбирає тварин і рослини з корисними для нього змінами. Сама людина, як думав Дарвін, не може створювати ці зміни, їх викликає природа, а людина лише комбінує ці дари природи, відбирає їх. Завдяки відбору накопичуються і посилюються корисні людині зміни, а це приводить до вдосконалення старих порід і сортів і до виведення нових.

Але як виникає новий вигляд в природі? Відбір може йти не тільки по заздалегідь наміченому плану, але і без нього, без ясно усвідомленої мети. При цьому людина не тільки відбирає кращих, але і знищує тих, які не відповідають його потребам або смакам. Отже, не кожна істота, що з'явилася на світло, може уціліти і подарувати миру потомство.

А як же в природних умовах? Чи кожен паросток, що пробився із землі, розвинеться в рослину? Чи кожне пташеня, що з'явилося в гнізді, стане дорослим птахом? Немає. Але хто виживе? Очевидно, той, хто виявиться більш пристосованим до умов життя.

Відбір відбувається сам собою, природним чином. Так, слово знайдене: природний відбір.

У господарстві відбирає рука людини - це штучний відбір, в природі - рука часу - природний відбір. У природі тварини і рослини теж змінюються умов життя, що під тиском змінилися. Але не всі особини одного вигляду змінюються однаково, і ті з них, які мають хоч яке-небудь, хай незначне, перевага перед останніми, виживають в результаті природного відбору, залишають потомство і врешті-решт витісняють менш пристосованих. Природний відбір приводить до поступового накопичення і посилення корисних для організму змін, до вдосконалення організмів і пристосування їх до змінних умов середовища, а в результаті - до появи нового вигляду.

Нарешті пристосованість організмів і походження видів - те, що раніше здавалося загадкою, дивом, що представлялося багатьом проявом “премудрості творця”, - знайшли своє пояснення.

За переказами, одного разу побачивши, як впало на землю стигле яблуко, Ньютон відкрив закон усесвітнього тяжіння.

Господарська практика людини виявилася для Дарвіна тим “ньютоновим яблуком”, яке наштовхнуло його на вірне рішення великого питання, що хвилює неспокійний людський розум, - поява в природі нового виду.

У розумах великих ученных відбувся сміливий стрибок думки: у Ньютона - від падаючого яблука до планети, що мчить в нескінченних просторах Всесвіту; у Дарвіна - від прийомів скотарів - до законів, живим миром, що управляє.

Дарвін прийшов до висновку: види мінливі, і споріднені види походять від загального кореня. Він знайшов нове і просте пояснення загадкового явища. Для нього особисто питання про походження видів було вирішене, але як мало це означало! Він уявляв, з якими труднощами йому доведеться зустрінеться, доводячи свою теорію, але вона пояснювала дуже багато що, щоб бути помилковою.

Не так-то легко було пояснити, чому все живе пристосоване до життя. У 1858 році Дарвін отримав від англійського натураліста Уоллеса, що знаходився у той час на Малайському архіпелазі, нарис “Про прагнення різновидів нескінченно віддаляться від первинного типу”. У нарисі висловлювалася теорія, аналогічна теорії самого Дарвіна. Дарвіна уразило дивовижне збіги думок його і Уоллеса. 20 з гаком років Дарвін з незвичайною глибиною розробляв питання про походження видів, і ось... його випередили.

За порадою друзів Дарвін коротко виклав свої думки в статті, яка разом з нарисом Уоллеса була опублікована в працях Лінєєвського суспільства. Але ці роботи не привертали до себе уваги учених, і лише один професор написав відгук, в якому відмітив, що все нове в записках невірно, а все вірне - не ново.

У цьому ж році Дарвін написав стислий виклад своїй теорії, а наступного року, коли йому виповнилося 50 років, вийшов невеликий зелений том, озаглавлений “Походження видів шляхом природного відбору, або Збереження порід в боротьбі за життя”. Книга була розкуплена в один день. Успіх був величезний.

Одні учені порівнювали враження від книги із спалахом блискавки, яка що заблукав темною ніччю людині раптово освітлює дорогу. Інші - з бомбою, яку Дарвін кинув зі свого мирного сільського житла в табір супротивника.

У Франції учені віднеслися до теорії з презирством. Німецькі антидарвіністи випустили свинцеву медаль, на якій Дарвін був зображений в образливо-карикатурному вигляді з віслячими вухами.

Англійський геолог Седжвік з обуренням говорив, що ця теорія не більш як ланцюг мильних міхурів, і свій лист до Дарвіна закінчив так: “Нині - один з нащадків мавпи, у минулому - ваш старий друг”. Оскільки учення Дарвіна підривало засади релігії, реакційні учені нацьковували на нього духівництво. Про одного критика Дарвін писав друзям, що сам критик, мабуть, не почав би його палити на вогнищі, але воно принесло б хворосту і вказало б чорним бестіям, як його зловити. Католицькі священики організували особливу академію для боротьби з еволюційним ученням, назвавши його “скотинячою філософією”.

Лайка і презирство неосвічених людей засмучували Дарвіна, але він не відповідав їм. Він цінував лише думку людей, яких поважав.

Передові вчені зустріли теорію Дарвіна з великим піднесенням. Німецький біолог Е. Геккель писав, що, прочитавши цю геніальну книгу, він відчув, як “завіса впала з його очей”. Молодий професор Гекслі готовий був “зійти на вогнище” за нову ідею. Стежка, по якій Дарвін пропонував слідувати за собою, здавалися йому не повітрям шляхом з ниток павутини, а широким мостом, по якому можна пройти через багато пропасти.

Ф. Енгельс відзначив, що Дарвін завдав сильного удару ідеалістичним уявленням про природу, довівши, що сучасний органічний мир є продуктом історичного розвитку, що тривав мільйони років. Він порівнював заслуги Дарвіна у відкритті законів розвитку природи із заслугами Маркса, що відкрив закони розвитку суспільства.

Російський переклад “Походження видів” з'явився в 1864 році. Розповсюдження дарвінізму в Росії співпало з підйомом революційного руху, з пробудженням суспільної свідомості після Кримської війни, з розповсюдженням ідей великих російських демократів Н. Р. Чернишевського, А. І. Герцена, Д. І. Пісарева. І хоча і тут не обійшлося без спроб перетворити теорію на “незв'язну купу сміття”, але за допомогою численних популяризаторів учення Дарвіна стало надбанням широких кругів, що читають, і було зустрінуте співчутливо. Д. І. Пісарев називав Дарвіна геніальним мислителем і писав, що Дарвін розповідає про закони органічної природи так просто і доводить так неспростовно, що всякий, хто прочитає його книгу, дивується, як це він сам не додумався давним-давно до таких ясних виводів. Але головним бійцем в цій битві ідей була сама книга Дарвіна.

Пройшли роки, і учення Дарвіна розлилося бурхливим потоком, що змітає на шляху всі перешкоди. Дарвіну пощастило за життя побачити торжество своїх дітей: не проходило і року, щоб він не отримував якої-небудь нагороди.

Останніми роками життя Дарвін відчував себе особливо погано: не міг ходити, все його стомлювало. У ніч на 18 квітня 1882 року у Дарвіна трапився серцевий припадок, він знепритомнів, а опам'ятавшись, розбудив дружину і тихо сказав:

Я зовсім не боюся померти.

19 квітня 1882 року Дарвіна не стало. Його поховали в Лондоні у Вестмінстерському абатстві - усипальні великих людей країни.