Видова структура кредитiв комерцiйних банкiв

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Суть та значення кредитних операцій комерційних банків

1.1 Поняття про банківський кредит і принципи кредитування

1.2 Джерела формування кредитних ресурсів комерційних банків

2. Класифікація та види кредитів комерційних банків.

3. Проблеми та перспективи застосування різноманітних видів кредиту в Україні

Висновки

Використана література

Вступ

“Основою успішного проведення всіх економічних реформ є добре функціонуючий устрій грошового обігу. Саме він дозволяє реалізувати взаємозв'язки між усіма учасниками і складовими частинами господарчого організму” граф Честерфілд XVІІІ ст.

Банки - це центри де в основному починається і завершується ділове партнерство. Від чіткої, розумної діяльності банків залежить здоров'я економіки. Без розвинутої мержи банків, діючих саме на комерційній основі, прагнення до побудови реального і ефективного ринкового механізму залишиться лише побажанням. А так як кредитування є однією з найголовніших функцій банків, то річ піде саме про цей вид їх діяльності, а точніше - про види кредитів комерційних банків.

Наявність товарного виробництва і грошей об'єктивно зумовлює існування та функціонування кредиту. З розвитком товарного виробництва кредит стає обов'язковим атрибутом господарювання. Кредит співдіє закріпленню господарсько-фінансовій діяльності підприємства, так як він є необхідною умовою кругообігу виробничих фондів та фондів обертання в умовах розширеного відтворення, дає можливість безперервно здійснювати процес обертання і, як наслідок, сприяє виробництву і реалізації продукції. Виробництво продуктів як товарів означає, що в процесі відтворення відбувається відрив моменту відчуження товару від одержання грошового еквівалента, відносно відокремлення руху грошової форми вартості від товарної форми, виконання грішми функції засобу платежу і виникають кредитні відносини. Якщо рух товарних потоків випереджає грошові, тоді споживачі матеріальних цінностей на момент їх оплати не мають достатніх грошових коштів, що може зупинити нормальний рух процесу відтворення. Коли ж рух грошових потоків випереджає товарні, то в учасників виробничого процесу нагромаджуються тимчасово вільні грошові кошти. Виникає суперечність між безперервним вивільненням грошей у кругообігу обігових коштів і потребою у постійному використанні матеріальних і грошових ресурсів в інтересах прискорення процесу відтворення. Ця суперечність може бути усунена за допомогою кредиту, котрий дає можливість отримувати кредитоодержувачам грошові кошти, потрібні для оплати матеріальних цінностей та послуг, або придбати їх з розстрочкою платежу.

Отже, кредит є об'єктивною вартісною категорією, складовою частиною товарно-грошових відносин, а його необхідність викликана існуванням товарно-грошових відносин.

Кредит відіграє важливу роль в економіці України, особливо у період становлення в ній ринкової інфраструктури та здійснення структурної перебудови народного господарства. Він сприяє прискоренню роздержавлення власності, допомагає швидкому перерозподілу грошових коштів, що дає можливість у стислі строки здійснити переорієнтацію виробництва і оздоровити економіку.

Перехід до регульованого ринку - основне направлення подальшого вдосконалення економічних відносин в нашій країні. Криза, що охопила нашу країну, згубно вплинула на всі сфери економічного життя. Падіння виробництва, безробіття, інфляція - це далеко не всі явища, з якими доводиться зіткатися економіці України. Щоб вийти із кризи, доводиться вирішувати всі ці питання. І банківській системі відводиться в цьому вирішальна роль.

З прийняттям Закону України “Про банки та банківську діяльність ” наша країна перейшла до дворівневої банківської системи, що розповсюджена в країнах з розвинутою ринковою економікою. І тому сьогодні необхідно звернутися до вивчення практики іноземної банківської справи.

Побудова нового банківського механізму можлива лише шляхом відновлення втрачених раціональних принципів функціонування кредитних установ, що прийняті у цивілізованому світі і спираються на багатовіковий досвід ринкових фінансових структур. Тому таке велике значення має вдумливе і послідовне вивчення іноземної практики, прийомів і форм акумуляції грошових ресурсів, кредитування і розрахунків, які є продуктом тривалого історичного відбору в жорстких умовах конкурентної боротьби, і які продемонстрували свою високу ефективність.

Необхідно відмітити, що в теперішній час особливу актуальність набуває розгляд і всебічне вивчення питань, що стосуються класифікації кредитів комерційних банків, аналізу їх видової структури з метою більш ефективного вирішення питань організації і управління своєю діяльністю і найбільш повного задоволення своїх інтересів і інтересів суспільства, отримання якомога більшого прибутку. Ефективне вкладення кредитних ресурсів повинно вплинути не тільки на банківський прибуток, але й на економічний стан заходів, що кредитуються, та на економіку всієї країни.

Мета даної курсової роботи - характеристика видової структури кредитів комерційних банків, аналіз сучасного стану кредитування в Україні, пропозиції шляхів реформування системи надання кредитів комерційними банками фізичним і юридичним особам.

Предметом дослідження роботи є ті економічні відносини, що виникають між суб`єктами господарювання, населенням та комерційними банками з приводу надання кредитів на принципах повернення, строковості і платності.

Об`єкт дослідження - саме види кредитів, що надають комерційні банки своїм клієнтам і які знаходять своє місце в кредитних портфелях банків України.

Наприкінці роботи розглядаються проблеми, пов`язані з практикою надання комерційними банками України деяких видів кредитів, вказані заходи, впровадження яких допоможе вітчизняним банкам уникнути “небажаних” видів кредитів і підвищити частку кредитів, які сприяють зростанню прибутковості кредитної діяльності банків, покращують їх фінансовий стан.

1. Сутність кредитних операцій комерційних банків

1.1 Поняття про банківський кредит і принципи кредитування

До цього часу в економічній літературі немає єдиної думки щодо визначення суті кредиту. Це пояснюється складністю економічних відносин, що виникають з приводу кредиту.

В світовій економічній науці теорія кредиту розвивалася за двома основними напрямками. Натуралістична концепція трактувала кредит як засіб перерозподілу існуючих цінностей. Її представники вважали, що кредит не може створювати капітал, він тільки переносить його від кредитора до позичальника.

Пасивну роль кредиту заперечують представники капіталотворчої теорії. Вони вважають, що кредит не тільки переносить, але й утворює капітал .

Основні положення даної концепції: акумуляція вільних коштів як кредитних ресурсів необов'язкова, банки можуть утворювати кредит за допомогою депозитно-чекової емісії. Кредит - це економічні відносини між юридичними та фізичними особами і державами з приводу перерозподілу вартості на засадах повернення і, як правило, з виплатою процента.

За суб'єктами кредитної угоди та їх комбінацією можна виділити декілька типів кредитних відносин. Це кредитні відносини між банками, з одного боку, та підприємствами, господарськими організаціями і товариствами - з іншого, між банками і державою, кредитні відносини між підприємствами, організаціями та товариствами, між банками та населенням, кредитні відносини між підприємствами, організаціями, товариствами, з одного боку, та населенням - з іншого та інші. В ринкових умовах господарювання основною формою кредиту є банківський кредит, тобто кредит, що надається комерційними банками різноманітних типів і видів.

Надання грошових коштів на строк під письмове зобов'язання клієнта є вузловою сферою діяльності комерційних банків. Кредитування клієнтів комерційними банками є основним джерелом їх доходів. За статистикою комерційні банки отримують від кредитних операцій від 60% до 90% свого доходу [21, с. 6].

Банківські операції повинні орієнтуватися на високій дохід. За рядом позицій, в тому числі за прибутковістю, кредитні операції можуть претендувати на провідне місце серед активних банківських операцій.

Банківський кредит - це економічні відносини, в процесі яких банки надають фізичним або юридичним особам грошові кошти з умовою їх повернення. Ці відносини характеризуються рухом вартості (позичкового капіталу) від банка (кредитора) до позичальника (дебітора) і в протилежному напрямку. Економічні відносини між сторонами кредитної угоди виникають під час одержання позички, користування нею та її повернення.

Суб'єкт кредитної угоди - це учасник конкретних економічних відносин з приводу надання позики. До них відносяться кредитор, позичальник, гарант чи поручитель. Учасником (суб'єктом) кредитної угоди можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи; резиденти та нерезиденти. У кредитних відносинах завжди бере участь не менше ніж дві сторони: позичальник і кредитор. Кредитор та позичальник утворюють елементи структури кредиту в тому випадку, якщо вони протистоять один одному як учасники кредитної угоди, яка вже відбулась.

Кредитором слід вважати суб'єкт, що добровільно надав кредит позичальнику за певних умов. Кредитор у своїх інтересах може визначати умови користування позикою, дуже часто ризикуючи. В свою чергу позичальник є стороною кредитних відносин, яка отримала кредит та зобов'язана його повернути, сплативши кредитору відповідну винагороду за його надання. З цього виходить, що позичальник не є власником коштів, що надаються у позику, а виступає їх тимчасовим користувачем.

Таким чином, економічні обов'язки позичальника розширюються: він повинен не тільки забезпечити завершення обігу позикових коштів, але й використати запозичені ресурси з метою отримання доходу, достатнього для повного розрахунку з кредитором й виплати йому позичкового проценту. З цього виходить, що по відношенню до кредитора позичальник знаходиться у залежному положенні, тому що використовує не свій капітал, а капітал кредитора.

Суб'єктами кредитних відносин в сфері банківського кредиту виступають господарюючі органи, населення, держава і банки. Комерційні банки можуть надавати кредити усім суб'єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої належності, форм власності, але тільки у разі наявності у них реальних можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків (комісійних) за користування кредитом.

В умовах ринкової економіки об'єктом кредитних відносин переважно є гроші як загальний ресурс, за допомогою якого можна придбати всі інші ресурси - матеріальні, технічні, трудові, природні тощо. Мобілізовані банками ресурси спрямовуються на три укрупнені об'єкти кредитування: на формування основних коштів суб'єктів господарювання та інші інвестиційні цілі, на формування їх оборотних коштів та на споживчі цілі. Забороняється надання кредитів на покриття збитків господарської діяльності позичальника, на формування та збільшення статутного фонду комерційних банків та інших господарських товариств, на придбання цінних паперів будь-яких підприємств.

Банківське кредитування фізичних і юридичних осіб здійснюється за жорсткими принципами кредитування. Останні являють собою основу, головний елемент системи кредитування, оскільки відображають сутність і зміст кредиту, а також вимоги об'єктивних економічних законів, в тому числі і в галузі кредитних відносин.

Банківська система кредитування, що склалася в Україні сьогодні, являє собою кредитну систему, в який зберігалися окремі риси старої схеми і вводяться принципово нові елементи, притаманні сучасному етапу розвитку економіки. При цьому перелік принципів банківського кредитування залишився таким самим, як і до перебудови, але зміст кожного з них набув суттєвих змін.

Принципи кредитування можна розділити на дві групи :

1)загальноекономічні принципи, що відповідають всім економічним категоріям (цілеспрямованість, диференційованість);

2)принципи, що відображають сутність функції кредиту (строковість, забезпеченість, платність).

У Положенні НБК “Про кредитування” перелічені принципи трактуються як умови, що передбачаються кредитним договором, порушення яких розглядається як недоліки кредитної діяльності.

Принцип цілеспрямованості.

Суть принципу цілеспрямованості або цільового використання кредиту полягає в тому, що він має видаватися лише на визначені цілі - на задоволення тимчасової потреби позичальника в додаткових коштах. У цьому відмінність кредитування від фінансування, оскільки останньою такої конкретної мети не має. Якщо ж припустити, що позичкою покриватимуться потреби, які не мають тимчасового характеру, то позичені кошти не повернуться до кредитора і кредитування перетвориться на безповоротне фінансування. На практиці цей принцип здійснюється шляхом надання кредиту на конкретні цілі (об'єкта) і знаходить відбиття у відповідному розділі кредитного договору, що встановлює конкретну мету позики і дозволяє здійснювати банківськй контроль за дотриманням цієї умови позичальником.

Порушення принципу цільового використання кредиту з боку позичальника може бути підставою для дострокового повернення кредиту або застосування штрафного позичкового процента. В умовах ринкової економіки зміст принципу цілеспрямованості дещо змінився - комерційні банки надаюь кредити на нових умовах у нетрадеційній формі. Якщо за централізованої адміністративно-командної системи господарювання мало місце кредитування сукупного об'єкта, що в ході банківської реформи привело до певної уніфікації використання кредиту, то тепер поступово складається система багатоваріантного кредитування, коли підприємства і банки застосовують ту його форму, яка, на їх думку, є найдоцільнішою.

Принцип диференційованості.

Диференційованість кредиту - це принцип, який означає зважений підхід з боку комерційного банку до різних категорій потенційних позичальників. Кредит має надаватися тим суб'єктам господарювання, які спроможні своєчасно його повернути. Ще до недавнього часу застосування диференційованого підходу при кредитуванні означало оцінку підприємств за рівнем виконання ними основних планових показників. Тепер диференційованість кредитування здійснюється на основі показників кредитоспроможності позичальника, які дають змогу оцінити фінансовий стан підприємства і бути впевненим у здатності і готовності позичальника повернути на дану позику в обумовлений договором строк. Ці якості потенційних позичальників визначаються шляхом аналізу їх балансів з точки зору забезпеченості господарства власними джерелами коштів, ліквідності, рівня рентабельності не тільки на дату оформлення кредитної угоди, але й у подальшій діяльності. Такий аналіз оцінки кредитоспроможності позичальника , що здійснюються банками заздалегідь (до укладання кредитного договору), дозволяють певною мірою знизити ризик несвоєчасного повернення позички.

Практична реалізація цього принципу залежить від особистих інтересів конкретного комерційного банку і загальної централізованої політики держави. Суттєвою ознакою принципу диференційованості кредитування в сучасних умовах є перехід від кредитування об'єкта до кредитування суб'єкта.

Принцип строковості.

Принцип строковості повернення кредиту відображає необхідність повернення отриманої від кредитора позик у визначений строк, обумовлений кредитною угодою.

У зв'язку з тим, що обіг коштів на кожному підприємстві індивідуальний і залежить від багатьох факторів, здійснювати діловий контроль за поверненням кредиту можна лише за допомогою встановлених строків його погашення. Термін кредитування є граничним часом знаходження позичкових коштів у господарстві позичальника і виражає ту міру за межею якої кількісні зміни у часі переходять у якісні, якщо порушується строк користування позичкою. В цьому разі кредит втрачає своє дійсне призначення, що негативно позначається на стані грошового обігу в державі.

Принцип строковості повернення кредиту знаходить соє практичне втілення у погашенні конкретної позички шляхом перерахунку відповідної суми коштів на рахунок кредиток і забезпечує поновлення його кредитних ресурсів. В умовах централізованої планової економіки існувала позичка, яка не поверталася. Ця форма кредитування була поширена в аграрному секторі господарства, коли державні кредитні установи надавали позички, повернення яких не передбачалося у зв'язку з кризовим становищем позичальника і які за своєю сутністю були додатковою формою бюджетних асигнувань, що здійснювалися через державний банк і, безумовно, ускладнювали кредитний механізм.

В ринкових умовах господарювання принципу строковості повернення кредиту надається особливе значення. Порушення його є для кредитора підставою для застосування до позичальника економічних санкцій у вигляді збільшення процента за кредит, а при подальшій несплаті - пред'явлення фінансових вимог у судовому порядку. Крім того, додержання зазначеного принципу необхідне для забезпечення ліквідності самих комерційних банків, організація діяльності яких не дозволяє вкладати залучені кредитні ресурси у безнадійні договори. Від дотримання принципу строковості повернення кредиту залежить нормальне забезпечення коштами суспільного відтворення і, відповідно, його обсягів і темпів зростання.

Принципи забезпеченості і платності.

З принципом строковості повернення кредиту пов'язані принципи забезпеченості і платності. Забезпеченість кредиту виражає необхідність забезпечення майнових інтересів кредитора при можливому порушенні позичальником взятих на себе зобов'язань. Боргові зобов'язання, які забезпечують повернення кредиту, оформляються разом з кредитним договором і є додатком до нього. Необхідно підкреслити, що в умовах планової економіки цей принцип трактувався досить вузко - вважалося, що забезпеченістю кредиту є наднормативний оплачений залишок товарно-матеріальних цінностей. Однак практичний досвід показує, що наявність такого матеріального забезпечення ще не дає впевненості у своєчасності повернення кредиту в зв'язку з тим, що підприємство може мати матеріальні запаси, які обертаються досить повільно. З точки зору світової банківської практики надійнішими є заставне право, порука і гарантії, а також в цілому система страхування.

Вибір форм юридичних зобов'язань (однієї чи кількох) забезпечення кредиту передбачається сторонами кредитної угоди і обумовлюється в кредитному договорі. Це дає можливість банку зміцнити свою незалежність і тим самим знизити кредитний ризик, що є досить актуальним у період загальної економічної нестабільності.

Згідно з чинним законодавством України в практиці комерційних банків може використовуватися кілька видів забезпечення виконання зобов'язань у кредитних відносинах. Це - застава, порука та гарантія, штраф (пеня), страхування. Без забезпечення кредит може надаватися лише у тих випадках, коли джерело погашення позики високонадійне. В інших випадках при виборі виду забезпечення по кожній конкретній кредитній угоді необхідний економічний та юридичний аналіз операції, стану і можливостей позичальника.

Зважаючи на світовий досвід банківської діяльності, слід зазначити, що в Україні не застосовуються такі види забезпечення, як земля, іпотека, закладна (через відсутність чинного законодавства), за рахунок яких можна було б розширити структуру кредитів. Крім того, на сьогоднішній день існує проблема практичної реалізації принципу забезпеченості, що зумовлена недосконалістю правової бази. Це стосується відсутності єдиного реєстру заставленого майна та відпрацьованого механізму його реалізації у разі визнання клієнта неспроможним повернути позичку.

Принцип забезпеченості тісно пов'язав з принципом платності. Цей принцип виражає необхідність прямого повернення позичальником отриманих від банку кредитних ресурсів, але й оплати права на їх використання. Реалізація цього принципу здійснюється через механізм позичкового процента, ставка (норма) якого визначається співвідношенням суми річного доходу, отриманого на позичковий капітал, та суми наданого кредиту, і за своєю економічною суттю являє собою ціну кредитних ресурсів. Банківський позичковий процент виконує три основні функції: по-перше, економічна суть плати за кредит відображає фактичний перерозподіл між кредитором і позичальником додатково отриманого прибутку; по-друге, з його допомогою здійснюється регулювання виробництва і обігу шляхом розподілу позичкових капіталів на галузевому, міжгалузевому і міжнародному рівнях, і, по-третє, в процесі встановлення розміру банківського процента здійснюється певною міроюантиінфляційний захист грошових нагромаджень клієнта банку в період кризового стану економіки держави.

Платність кредиту має стимулюючий вплив на комерційний розрахунок підприємств, примушуючи їх збільшувати власні кошти і ефективно використовувати позичені. Саме ця стимулююча функція в умовах планової економіки не використовувалася достатньою мірою, оскільки значна частина кредитних ресурсів надавалася державними банками за порівняно низьку плату або на безпроцентній основі. У свою чергу принцип платності кредиту забезпечує банку покриття його витрат і є однією з основних складових прибутку.

Формування ціни на кредит принципово відрізняється від традеційного механізму ціноутворення, в основі якого - суспільно необхідні затрати праці на виробництво продукту. При встановленні процента за кредит комерційні банки враховують цілий ряд факторів. Ці фактори умовно можна розділити на дві групи - зовнішні, що не залежать від комерційного банку, і фактори, які безпосередньо пов'язані з його діяльністю і діяльністю позичальника (див. таб№1).

Як видно з переліку, на розмір позичкового процента впливає досить багато факторів, перед усім кон'юнктурного характеру, що потребує зваженого підходу до управління кредитними ресурсами.

Необхідно наголосити, що процентна політика банків спрямована на поступове зниження дисконтної ставки, і це забезпечує стабільність національної валюти, сприяє розвитку підприємництва за рахунок банківських кредитів. Однак така ситуація має й іншу сторону - водночас із зниженням рівня середньої процентної ставки за кредитами банків з метою підтримання рентабельності змушені також зменшувати рівень сплати по депозитах, що, в свою чергу, негативно впливає на можливість залучення коштів для формування кредитних ресурсів з метою подальших вкладень у народне господарство. Цей приклад свідчить, що реалізація принципу платності являє собою досить складний механізм не тільки кредитної політики окремого комерційного банку, але й загального грошово-кредитного ринку.

Таб. № 1 Фактори, які визначають розмір плати за кредит комерційного банку.

Зовнішні	Пов'язані з діяльністю комерційного банку і позичальника
1. Циклічність розвитку ринкової економіки	1. Середня ставка, що сплачується банком за депозитними рахунками
2. Темпи інфляційного процесу	2. Структура кредитних ресурсів у банку
3. Ефективність державного кредитного регулювання	3. Вид кредиту, що надається банком
4. Середня процентна ставка по міжбанківському кредиту	4. Строковісь кредиту
5. Ситуація на міжнародному кредитному ринку	5. Суть ризику банку в залежності від забезпечення кредиту
6. Динаміка грошових нагромаджень фізичних і юридичних осіб	6. Зміст проекту, що фінансується
7. Динаміка виробництва і обігу	7. Кількість партнерів, які беруть участь у здійсненні проекту, що кредитується
8. Сезонність виробництва	8. Платоспроможність, надійність і високий імідж позичальника
9. Динаміка внутрішнього державного боргу

1.2 Джерела формування кредитних ресурсів комерційних банків

Специфіка банківського закладу як одного з видів комерційних підприємств міститься в тому, що переважна частина його ресурсів формується не за рахунок власних, а за рахунок позикових коштів.

Пасиви комерційних банків є основою для здійснення ним активних операцій і визначають масштаби їх розвитку. Одночасно структура і якість активів обумовлюють структуру пасивів і різноманітність депозитних інструментів.

До останнього часу вітчизняна банківська система мала певну своєрідність, що зв'язана з монополією спочатку Держбанка, а потім спеціалізованих банків на кредитні ресурси. Ця монополія виражалася у вольовому розподіленні клієнтури між банками, а відповідно й закріплення коштів за тим чи іншим банком. Банки були не зацікавлені у залученні вільних грошових коштів на свої рахунки, оскільки розміри їх активних операцій визначалися лімітами кредитних вкладень, а не реально залученими на рахунки коштами.

В умовах використання на цілі технічного переоснащення, розширення, реконструкцію виробництва, нового будівництва переважно бюджетних коштів, а не довгострокових чи середньострокових кредитів банків була відсутня потреба в акумуляції строкових вкладів як джерела середньострокових і довгострокових кредитних вкладень. Перехід до дворівневої банківської системи, створення економічно самостійних комерційних банків, переведення господарства на принципи самофінансування визначили проблему формування пасивів як одну з найактуальніших у роботі банків.

Банки сприяють перетворенню тимчасово вільних грошових заощаджень у позиковий капітал. На основі депозитних операцій формується більша частина кредитних ресурсів банків.

Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки на розрахункових та поточних (валютних) рахунках, залучені кошти юридичних та фізичних осіб на депозитні рахунки до запитання та строкові, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів.

Для оперативного залучення необхідних додаткових коштів комерційні банки використовують можливості міжбанківського ринку ресурсів, на якому здійснюється продаж грошових коштів, що були мобілізовані іншими кредитними установами.

Цьому оперативному за способом залучення коштів джерелу притаманний короткостроковий характер. В банківський практиці міжбанківські кредити рідко виступають як джерело кредитних ресурсів, тому що вони дуже дорогі. Міжбанківський кредит доцільно залучати, коли є необхідність прокредитувати дуже вигідну угоду чи важливого крупного клієнта.

Комерційні банки також з метою залучення додаткових кредитних ресурсів можуть випускати різноманітні види цінних паперів: акції, облігації, ощадні сертифікати.

Депозити - основне джерело формування банківських кредитних та інвестиційних ресурсів. У сукупному капіталі комерційних банків деяких розвинутих країн запозичені кошти в 10-100 разів перевищують власний капітал.

Депозит вигідний не тільки вкладнику, але й банку. Велика кількість депозитів здатна створити банку позиковий капітал, котрий він потім розмістить на вигідних умовах у будь-який галузі господарства. Різниця в процентах за депозитами і процентах, що банк отримує від позичальників капіталу, являється винагородою банку за проведену ним роботу по залученню вільних грошових коштів і розміщенню позикового капіталу. Прагнення банків збільшити обсяги цієї винагороди обумовлює їх бажання розширити свою ресурсну базу шляхом утворення "уявних вкладень", ґрунтом для появи яких являються рахунки до запитання.

Під депозитом розуміють записи у банківських книгах, що свідчать про наявність певних вимог клієнтів до банка, чи кошти клієнтів в банках у формі вкладів за депозитними угодами і договорами.

В теперішній час джерела коштів, що розміщуються у вклади, дуже різноманітні. Це кошти на рахунках підприємств, рахунках заробітної плати робітників і службовців, рахунках державних установ і підприємств, які тимчасово не використовуються, але повинні знаходитися на рахунку. З точки зору банківської техніки вклади можна розділити на три групи: безстрокові (до запитання), строкові та ощадні вклади.

Вклади до запитання являють собою кошти на поточних, розрахункових, бюджетних та інших рахунках. За вкладами до запитання виплачується досить низький процент, а нерідко за ними зовсім не виплачується винагорода. Депозити до запитання призначені в першу чергу для здійснення поточних розрахунків. Щоденне ведення платіжних операцій підприємств в банках потребує великих витрат. Щоденне за рахунками підприємств робиться безліч бухгалтерських проводок. Однак ці витрати банків в більшій або меншій мірі компенсуються тим, що при загальному розгляді клієнти, що володіють рахунками до запитання, не в повній мірі використовують грошові кошти, що знаходяться на рахунках. Залишається так званий твердий залишок, який використовується банком для своїх комерційних цілей, тобто він може бути наданий у позику з метою отримання прибутку. В середньому цей залишок є визначеною очікуваною величиною. Він утворюється внаслідок того, що багато клієнтів банка регулярно знімають кошти зі своїх поточних рахунків і поповнюють їх через кілька днів чи тижнів. Але більшість клієнтів для оплати своїх зобов'язань не зникає всієї суми вкладка. Навіть тоді, коли компанії щоденно використовують свої кошти, на рахунках залишаються певні грошові залишки. Такий залишок коштів може бути використаний для розширення активних операцій і, отже, для отримання прибутку. Банк без особливих труднощів може видавати за рахунок цих коштів у певному обсязі короткострокові кредити, наприклад позики під векселі на 90, 120 днів, чи контокорентний кредит.

З точки зору управління банківською ліквідністю більш вигідними для банків є поточні та бюджетні рахунки, рахунки по фінансуванню капітальних вкладень, рахунки спеціального призначення, оскільки характер руху коштів за ними (суми, строки, періодичність здійснення) може бути наперед відомі банку.

Вклади до запитання можуть бути розміщені на депозитні чи контокорентні рахунки. В разі депозитного рахунку клієнт може зняти з рахунку тільки суму фактичного залишку на ньому. Навпаки, на контокорентному рахунку можливий як від'ємний, так й позитивний залишок. Клієнт в будь-який час може не тільки отримати свій вклад, але й отримати на певний строк кредит. За кредитовим сальдо банк нараховує проценти на користь клієнта, а за дебетовим - стягує процент на свою користь як за наданою позикою. Причому процент на користь банку нараховується за більш високою ставкою. Контокорентний рахунок відкривається надійним клієнтам, першокласним позичальникам. Тобто контокорентні рахунки суб'єктам господарювання не відкриваються.

Певну подібність з контокорентним рахунком має поточний рахунок з овердрафтом. Це рахунок, за яким на основі угоди між клієнтом і банком припускається в певному розмірі перевищення суми списання за рахунком над величиною залишків коштів. Але при овердрафті на відміну від контокоренту такі запозичення відбуваються нерегулярно. Крім того, договір про овердрафт укладається кожний раз окремо, а наявність поточного рахунку з овердрафтом не виключає відкриття клієнту для проведення окремих операцій додатково депозитних чи позикових рахунків, в той час як на контокорентному рахунку зосереджуються всі операції, що проводяться банком по відношенню до клієнта. Контокорентні рахунки відкриваються юридичним особам, а рахунок з овердрафтом може бути відкритий і неюридичній особі, а також фізичній для покриття тимчасових розривів у надходженні й використання коштів.

До депозитів до запитання відносяться кореспондентські рахунки банків, що відкриті в НБУ чи банках-кореспондентах з метою здійснення платежів та розрахунків в односторонньому порядку чи за дорученням один одного. Кореспондентські рахунки, відкриті в інших банках-кореспондентах, називаються ностро-рахунками, навпаки, кореспондентські рахунки, відкриті банками-кореспондентами в даному банку, називаються лоро-рахунками. Як правило, при встановленні кореспондентських відносин між банками сторони передбачають можливість утворення овердрафту за цими рахунками. Утворення на лоро-рахунку пасивного (кредитового) сальдо означає наявність в обороті банка додаткових ресурсів, залучених із банку-кореспондента, а активного (дебетового) сальдо - виникнення овердрафту, тобто надання банку-кореспонденту кредиту. Навпаки, за ностро-рахунком кредитовий залишок означає залучення в оборот коштів іншого банку, а дебетовий - розміщення частини своїх коштів в цьому банку-кореспонденті. Таким чином, кредитове сальдо за рахунками ностро та лоро відображає в балансі банка ресурси, що надійшли в його користування від банків-кореспондентів.

Основний недолік депозитів до запитання для банка - необхідність мати більш високий оперативний резерв для підтримки ліквідності (через потенційну можливість вилучення грошей з рахунків до запитання. У більшості комерційних банків вклади до запитання займають найбільшу питому вагу в структурі залучених коштів. Це, як правило, саме дешеве джерело утворення банківських ресурсів. У зв'язку з високою мобільністю коштів залишок на рахунках до запитання не постійний. Можливість власника рахунку в будь-який момент вилучити кошти потребує наявності в обороті банка підвищеної долі високоліквідних активів (залишку коштів в касі, на кореспондентському рахунку та інш.) за рахунок скорочення частки менш ліквідних активів, які приносять значні доходи. Через ці причини за залишками на рахунках до запитання банки виплачують власникам досить низький процент чи зовсім не нараховують за ними ніякого доходу.

Відносно строкових вкладів, то ці депозити, на відміну від поточних вкладів, мають більш тривалі строки. Як правило, вони приймаються на строк не менше одного місяця. Для вкладника перевага довгострокового вкладання грошей міститься в отриманні більш високих процентів. Банк, зі свого боку, також може розраховувати на ці кошти більш тривалий час і відповідно збільшити доходи від процентів. В основному строкові вклади не використовуються для здійснення платежів, як це відбувається з коштами на поточних рахунках.

Строкові вклади поділяються на саме строкові вклади й строкові вклади з попереднім повідомленням про їх вилучення. Саме строкові вклади повертаються власнику у заздалегідь визначений термін, до цього моменту вони "заблоковані", не можуть бути вилучені з банку і банк може повністю розпоряджатися ними. Якщо сума, спочатку вкладена як строковий вклад, не вилучається власником у встановлений термін, то в майбутньому він може розпоряджатися нею аналогічно поточному рахунку. Як правило, по вкладах з більшим строком зберігання виплачують більш високий процент.

Якщо у випадку саме строкових вкладів після закінчення договірних строків клієнту автоматично надається право їх вилучення в будь-який з наступних днів, то строкові вклади з попереднім повідомленням потребують надходження в банк спеціальної заяви вкладника. Строк надання такої заяви заздалегідь обумовлюється і в залежності від нього встановлюється величина процентів за вкладом.

Строкові вклади займають проміжне положення між вкладами до запитання й ощадними вкладами. Вони відрізняються від ощадних депозитів тим, що мають відносно невеликий, чітко обумовлений строк, хоча він і більше, ніж за депозитами до запитання. Крім того, розмір строкових вкладів встановлюється круглими сумами. Той факт, що власник строкового вкладу може розпоряджатися ним тільки після проходження певного строку, не виключає, що клієнт в разі необхідності може достроково отримати у банка свої кошти. В даній ситуації банк може, наприклад, надати клієнту кредит, погашення якого відбудеться після закінчення терміну строкового кредиту. Банк може також повернути грошову суму, що знаходиться на строковому рахунку, але при цьому значно знижуються проценти.

Різновидом строкових вкладів є депозитні сертифікати. Сертифікати - це цінні папери, які свідчать, що їх власник вніс кошти в банк на визначений строк з нарахуванням певного проценту. Вони поділяються на такі, які можна передавати іншим особам, і без права передавання. Сертифікати з правом обігу на вторинному ринку мають суттєві переваги перед строковими вкладами, що оформлені простими депозитними угодами, так як через велику кількість можливих фінансових посередників у розповсюдженні й обігу сертифікатів розширюється коло потенційних інвесторів; на вторинному ринку сертифікат може бути достроково проданий іншій особі з отриманням певного доходу й без зміни при цьому обсягів ресурсів банка, в той час як дострокове вилучення власником строкового вкладу означає для нього втрату дохода, а для банка - частини ресурсів.

Отже, перевагою строкових депозитних рахунків для клієнтів є отримання високого проценту, а для банку - можливість підтримки ліквідності з меншим оперативним резервом. В той же час для банка недолік строкових вкладів полягає в необхідності виплати підвищених процентів за вкладами й зниження таким чином маржі, тобто різниці між процентами за активними і пасивними операціями.

Ощадні депозити застосовують для накопичення чи вкладання грошових заощаджень. Для них характерним є повільне зростання й те, що використання коштів часто відбувається через кілька років. При цьому слід відмітити, що грошові суми, поміщені на рахунки, які призначені для здійснення платежів чи на заздалегідь визначений строк, не відносяться до ощадних вкладів. Ощадні депозити мають стійкий характер у довгостроковому періоді, тому вони перетворилися зараз в одну з найважливіших операцій. Ці кошти безпосередньо використовуються для фінансування великих промислових та торгівельних компаній, для надання довгострокових позик, у тому числі і державі. Ощадні вклади вигідні банкам тим, що вони, як правило, носять довгостроковий характер і, отже, можуть використовуватися як джерело довгострокових вкладень. Недоліком їх є підвладність цих вкладів різноманітним факторам (політичним, економічним, психологічним), що підвищує загрозу швидкого відтоку коштів з цих вкладів.

До останнього часу у вітчизняній банківський практиці питанням управління депозитами не приділялася увага. Перед установами банків на місцях не ставилася задача забезпечення надання коротко- і довгострокових позик в залежності від розмірів і специфіки мобілізованих ними кредитних ресурсів. Подібне положення було викликано надмірною централізацією управління процесами формування і використання позикового фонду держави.

Активи і пасиви банка тісно пов'язані між собою. Виходячи на ринки кредиту, банки постійно контролюють стан своїх пасивів, слідкують за наявністю вільних ресурсів, строками запитання депозитів, вартістю залучених капіталів і заощаджень. Якщо приток ресурсів в банк уповільнюється й не може бути забезпечений на припустимих умовах, банк буде вимушений переглянути свою політику в області активних операцій, відмовитися від вигідних пропозицій, погасити частину раніше наданих кредитів.

Таким чином, визначення обсягів, строків, ціни мобілізованих ресурсів торкається усього спектру відносин в області управління активними операціями.

Основу ресурсної бази банка складають залучені кошти. За фіксованістю строків залучені ресурси можна поділити на дві групи: ресурси, якими можна управляти, та поточні пасиви. До першої групи відносяться строкові депозити, та міжбанківські кредити. До другої групи включаються залишки на розрахункових, поточних рахунках й на кореспондентських рахунках. "Золоте" банківське правило говорить, що розмір і строки фінансових вимог банка повинні відповідати розмірам та строкам його зобов'язань. Кожної групі пасивів повинен відповідати свій тип активів за розмірами і строками розміщення. Так, пасиви, якими можна управляти, формують базу для цільового, програмного кредитування, а поточні пасиви є основою для операцій на ринку "коротких грошей". Підтримання цього відношення між джерелами ресурсів і їх розміщенням є основою фінансової стійкості банка. Таким чином, виходячи з принципу збалансованості структури джерел фінансування, необхідно формувати останні в залежності від економічної кон'юнктури ринку, об'єктів кредитування, прибутковості й обертання активів.

Реалізація другого напряму оптимізації структури пасивів (здешевлення ресурсної бази) пов'язана з якісним удосконаленням вже існуючих видів і впровадженням можливих варіантів модифікацій старих послуг не тільки для задоволення потреб вже існуючих клієнтів, але й для залучення нових, а також з пошуком банком принципово нових операцій, які раніше не проводилися, на користь клієнтів. Це буде сприяти залученню дешевих ресурсів - коштів на розрахункові рахунки.

Комерційні банки в умовах конкурентної боротьби на ринку кредитних ресурсів повинні постійно турбуватися як про кількісне, так і про якісне покращення своїх депозитів.

При цьому банки дотримуються таких основних принципів організації депозитних операцій:

1) депозитні операції повинні сприяти отриманню прибутку чи створювати умови для отримання прибутку в майбутньому;

2) особливу увагу в процесі організації депозитних операцій слід приділяти строковим вкладам;

3) організую чи депозитні та кредитні операції, банк повинен намагатися мінімізувати свої вільні ресурси;

4) банку слід приймати заходи щодо розвитку банківських послуг, що сприяють залученню депозитів.

Сектор кредитування був першим сектором, який швидко зріс в Україні за умов інфляції та неконкурентності. Інфляція в тисячі процентів викликала попит на кредитні ресурси ціною в 300 - 400% річних.

У 1991-1993 роках комерційні банки активно надавали позики, але, через свою недосвідченість, дуже мало турбувалися про забезпечення наданих кредитів. Банк припиняв операції лише тоді, коли борги визнавалися безнадійними. Проблема безнадійних боргів загострювалася через недосконале законодавство про заставу майна, зокрема у зв'язку з браком централізованої системи реєстрації фактів застави майна та арешту майна за борги.

Допускалася практика надання кредитів і зовсім без забезпечення, а також кредитів під страхування чи гарантію без належної перевірки статутних документів та фінансового стану фірм-гарантів.

Все це спричинило різке зростання безнадійних кредитів в “кредитних портфелях” комерційних банків, багато з них опинилися на межі банкрутства. Одним з фінансових факторів, який природно компенсував високий рівень ризику в кредитній діяльності комерційних банків, була надзвичайно висока маржа процентних ставок, що частково допомагало покривати значні збитки від прострочених позик.

Таким чином, кредитна діяльність комерційних банків за останні роки стала більш зваженою, але ймовірність збитковості кредитних операцій ще досить значна, і тому важливого значення набуває формування банками в необхідних обсягах резервних фондів з метою підтримання ліквідності і платоспроможності банку на необхідному рівні.

банк кредит економічний

2. Класифікація та види кредитів комерційних банків

Розглянемо основні види кредитів, що надаються вітчизняними банками.

Положенням Національного банку України "Про кредитування" передбачено класифікацію кредитів, що надаються комерційними банками, за такими ознаками:

- за строками користування;

- за забезпеченням;

- за ступенем ризику;

- за методами надання;

- за строками погашення.

За строками користування кредити поділяються на:

1) строкові, тобто кредити, надані на визначений у договорі строк. В свою чергу вони поділяються на короткострокові (до 1 року включно), середньострокові (до 3 років) та довгострокові (понад 3 роки). Строк кредиту, а також відсотки за його користування (якщо інше не передбачено умовами кредитного договору) розраховуються з моменту отримання (зарахування на рахунок позичальника або сплати платіжних документів з позичкового рахунку позичальника) до повного погашення кредиту та відсотків за його користування. Короткострокові кредити можуть надаватися банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв'язку із витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженнями коштів у відповідному періоді. Середньострокові кредити можуть надаватись на оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень. Довгострокові кредити можуть надаватись для формування основних фондів. Об'єктами кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію та інше.

2) кредити до запитання - кредити, що видаються на невизначений строк і які на вимогу кредитодавця повинні бути повернені у визначений ним час. Якщо кредитодавець не вимагає повернення, то кредит погашається позичальником у строк, визначений ним самостійно.

3) прострочені - це кредити, щодо яких строк погашення, встановлений кредитним договором, минув.

4) відстрочені - кредити, стосовно яких на основі клопотання позичальника строки погашення були перенесені на більш пінний строк.

Конкретні строки користування позичками визначаються в кредитному договорі, виходячи з строків проведення заходу, що кредитується, його окупності та інших умов.

У разі неможливості погашення позичальником заборгованості по позичці і процентів по ній у строки, встановлені кредитним договором, якщо вжиті заходи по своєчасному погашенню кредиту виявилися без результатними, банк може надати позичальнику в окремих випадках відстрочку погашення боргу за письмовим клопотанням позичальника. Одночасно з клопотанням позичальник подає до банку конкретні заходи щодо погашення кредиту із зазначенням сум і строків здійснення. Якщо відповідною установою банку прийняте рішення про відстрочку погашення кредиту, то укладається додаткова кредитна угода, переоформлюються строки дії гарантії, поручительства, переглядається реальність реалізації застави і т.і. Процентна ставка по відстрочених кредитах збільшується відповідно до кредитного договору. Якщо клієнт звертається в банк з клопотанням про надання повторної пролонгації погашення кредиту, то установі банку слід здійснити поглиблений аналіз його господарсько-фінансової діяльності, за результатами якого визначити доцільність цього заходу (як правило, звертання позичальника за додатковою пролонгацією погашення кредиту свідчить про суттєві прорахунки у його фінансовій діяльності і може задовольнятися лише у виняткових випадках).

При відмові банку в наданні відстрочки погашення кредиту банк реалізує своє право на стягнення кредиту і процентів по ньому з спрямуванням стягнення на забезпечення, прийняте при його видачі, в установленому законодавством порядку. При цьому на незабезпечену поверненням позичкову заборгованість установлюється підвищений процент. У разі відмови у сплаті боргів по позичках банк стягує борги в претензійно-позивному порядку. Якщо розроблені при наданні відстрочки погашення кредиту заходи не забезпечили погашення боргу, то його відносять на рахунок прострочених. У разі виникнення простроченої заборгованості установа банку в цей же день здійснює погашення боргу за рахунок коштів гаранта або поручителя. Якщо кредитною угодою не передбачалось надання гарантії чи поручительства, банк наступного дня пред'являє позичальнику претензію про погашення прострочених боргів і реалізацію застави. Одночасно банк повідомляє клієнта про щоденне стягнення пені за несвоєчасне повернення кредиту та відсотків в розмірі, передбаченому догоговором і діючим порядком, пропонує негайно (протягом п'яти днів) подати заходи щодо погашення прострочених боргів не пізніше ніж через 30 календарних днів і попереджає, що в разі непогашення боргу в цей строк матеріали буде передано в арбітражний суд.

Своєрідність сучасної ситуації в Україні полягає в тому, що багато які банки (навіть середні і великі) взагалі не надавали середньострокових (не кажучи вже про довгострокові) кредитів за весь період свого існування. Основні ресурси і найкваліфікованіші кадри були сконцентровані на розрахунково-касовому обслуговуванні клієнтів, операціях з купівлі-продажу валюти, на фондовій біржі - з облігаціями державної внутрішньої позики і короткостроковому кредитуванні. Досвід персоналу та інфраструктура, підпорядковані цим завданням, не зовсім відповідають роботі зі строковими депозитами і особливо по середньостроковому і довгостроковому інвестиційному кредитуванню.

Для більшості банків необхідним буде час і значні організаційні зусилля щодо розвитку інфраструктури, навчання персоналу, збору та обробки інформації, а також відпрацювання процедур підготовки, відбору інвестиційних проектів та їх контролю. На перших порах через брак необхідного досвіду й інфраструктури, а також загальної і структурної невизначеності в реальному підприємницькому секторі якість середньострокових кредитних портфелів у багатьох банках переважно буде досить низькою.

За українським законодавством кредит, наданий на строк більше трьох років, вважається довгостроковим і потребує наявності у банка залучених коштів в аналогічних обсягах і на аналогічний строк. Тенденція розвитку пасивів банку свідчить про те, що все більш менша кількість юридичних осіб розміщують в банках депозити навіть й на менш тривалий строк. Щодо власних коштів, то банки мають можливість вкласти їх в більш прибуткові й менш ризикові активи. У зв'язку з цим особливо важко отримати кредит для закупівлі обладнання зі строком окупності більше дев'яти місяців, під фінансування капітальних вкладень і формування основних фондів підприємства.

Розглянемо види кредитів, що надають комерційні банки України в залежності від забезпечення.

За забезпеченням розрізняють такі види кредитів:

1) забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами);

2) гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

3) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації);

4) незабезпечені (бланкові). Бланкові кредити надаються тільки під зобов'язання позичальника погасити позику із застосуванням підвищеної відсоткової ставки надійним позичальникам, які мають стабільні джерела погашення кредиту і перевірений авторитет у банківських колах.

Основними формами застави є застава майна, майнових прав, застава цінних паперів. Вся юридична сторона застави регулюється Законом України "Про заставу" .

Банки при роботі із заставою намагаються перестрахуватися, тому у заставу приймається майно:

- вартість якого можна оцінити;

- яке може довго зберігатися і його зберігання відносно недороге;

- ціни на яке стабільні;

- реалізувати яке можна у якомога менший строк.

Застава визнається як спосіб забезпечення повернення кредиту, коли банк-кредитор в разі невиконання позичальником зобов'язань по поверненню кредиту і сплаті процентів по ньому має право задовольнити свої вимоги з вартості заставного майна переважно перед іншими кредиторами, згідно з чинним законодавством. Угода про заставу повинна укладатися між банком-заставодержателем і заставодавцем у письмовій формі та передбачати: сутність забезпечення заставою вимоги, її розмір, строки виконання зобов'язання по поверненню кредиту і процентів по ньому, склад (опис) та вартість заставленого майна, вид застави (повинно бути передбачено, що заставлене майно залишається у заставодавця або передається у володіння заставодержателя, місце знаходження предмета застави, зобов'язання по страхуванню заставленого майна, а також інші умови).