Актуальність теми. В даний час економічні умови є несприятливими для України. Глобалізація, що відбувається в світі, вимагає подальшого нарощування адаптаційних механізмів для захисту від несприятливих дій. Розвинені країни формували ці якості сторіччями еволюційного розвитку. В Україні тільки в останні два десятки років розвивається ринкове інституційне середовище. Необхідні інструменти регулювання, що підтримували б економіку в стані динамічної рівноваги і забезпечували б її подальший стійкий розвиток.

На фоні постійних інституційних змін держава знаходилася у постійній боротьбі з вузькими місцями і має в своєму розпорядженні досить обмежений набір стабілізаційних інструментів. У даний час актуальним є розширення сфери макроекономічної стабілізаційної політики. Для цього необхідно розглянути підходи до визначення її цілей і сфери дії з боку держави.

У процесі аналізу існуючих проблем у реалізації політики макроекономічної стабілізації виявляється їх тісний взаємозв'язок з рівнем розвитку і ефективністю національної банківської сфери. Банківська сфера нині знаходиться в кризовому стані й характеризується рядом негативних тенденцій: зберігається підвищений рівень системних ризиків, пов'язаних з недостатньою капіталізацією, низьким рівнем забезпеченості регіонів країни банківськими послугами, перевагою короткострокових і нестійких пасивів (у т. ч. через недовіру населення й інвесторів до фінансових інститутів), дефіцитом першокласних позичальників, загрозою втрати ліквідності у зв'язку з нерозвиненістю фінансового ринку в цілому.

Для української фінансової системи взагалі і банківської сфери зокрема необхідні значні перетворення, оскільки вони все ще не є визначальним чинником подальшої стабілізації. Банківський сектор - дуже привабливий об'єкт для державного регулювання: банки як мікроекономічні агенти є залежними від макроекономічних умов, але при цьому самі є одними з найважливіших агентів, що визначають економічну ситуацію в країні.

Довгий час саме ця подвійність впливала на те, що в літературі банківська проблематика, як правило, розглядалася або з позиції вивчення операцій і фінансового стану банків, або з погляду макроекономічного аналізу. Останнім часом, під впливом глобальних фінансових криз, з'являється все більше досліджень, що стосуються фінансової стабільності, яка розглядається як сукупність макро- і мікрочинників. Така позиція приймається, перш за все, регулюючими фінансові ринки органами при проведенні макромоніторингу.

У дослідження проблем макроекономічної стабілізації трансформаційної економіки, підвищення ефективності грошово-кредитної політики значний доробок внесли такі вітчизняні та зарубіжні вчені: О. Білорус, Б. Гаврилишин, А. Гальчинський, В. Геєць, М. Долішній, З. Луцишин, Б. Кваснюк, С. Кірєєв, М. Корецький, В. Корнєєв, О. Ламфалузі, Д. Лук'яненко, М. Макаренко, Я. Міркін, О. Мозговий, С. Мочерний, В. Новицький, О. Плотніков, А. Поручник, О. Рогач, Є. Савельєв, В. Шелудько, І. Школа, Л. Абалкін, О. Богомолов, П. Бофінгер, Дж.М. Кейнс, Д. Норд, Е. Нікбахт, Р. Портер, М. Фрідман та інші.

У наукових працях вищеперелічених авторів висвітлено різні погляди на сутність макроекономічної стабілізації, принципи та методи її здійснення, а також охарактеризовано зарубіжну та українську специфіку тощо. Проте, незважаючи на велику кількість публікацій і значні досягнення в теорії та практиці державної політики реформування банківської сфери в умовах макроекономічної стабілізації, є частина питань, які залишаються дискусійними. До них слід віднести трактування поняття "макроекономічна стабілізація в банківські сфері”, її місце та роль у системі державного управління в реформуванні банківської сфери в умовах макроекономічної стабілізації. Окрім цього, вимагають подальшого удосконалення механізм державної політики в банківській сфері саме в умовах макроекономічної стабілізації. Необхідність вирішення окреслених проблем з урахуванням специфіки вітчизняної економіки та напрямів її реформування визначає тему дисертаційного дослідження, її мету та завдання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до наукової теми Академії муніципального управління "Удосконалення механізмів державного управління та місцевого самоврядування” (номер державної реєстрації 0108U008164). При цьому роль автора полягає у розробці теоретико-методичних засад державної політики реформування банківської системи в умовах макроекономічної стабілізації (розділ 1. "Теоретико-методичні засади політики макроекономічної стабілізації”, підрозділ 1.2 "Механізми саморегулювання і державної політики макроекономічної стабілізації”).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка теоретичних, методичних засад та практичних рекомендацій з удосконалення державної політики реформування банківської сфери для вирішення задач макроекономічної стабілізації.

Для досягнення цієї мети в роботі поставлено та розв'язано такі завдання:

- визначити понятійно-категорійний апарат, зокрема макроекономічної стабілізації в банківській сфері;

- здійснити класифікацію державної політики макроекономічної стабілізації;

- розробити напрями реформування державної стабілізаційної політики в Україні та виявити їх взаємозв'язок з моделями розвитку фінансового сектора;

- здійснити аналіз взаємодії банківської сфери з корпоративним сектором, фінансовою системою в умовах макроекономічної стабілізації;

- розробити методичні підходи до формування державної політики в банківській сфері та напрями щодо її удосконалення;

банківська валютний ризик державна політика

- розробити методичний підхід до поліпшення управління валютними ризиками в банківській сфері.

Об'єкт дослідження - процес реформування національної банківської сфери в умовах ринкових відносин.

Предметом дослідження є теоретичні, методичні, прикладні засади та практичні рекомендації щодо реформування та удосконалення державної політики реформування банківської сфери.

Методи дослідження. Для розв'язання поставлених завдань у роботі використовувались такі методи: порівняння, систематизації та узагальнення - для поглиблення сутності категорій змісту поняття "макроекономічна стабілізація”; історичний метод - при дослідженні передумов становлення та розвитку банківської сфери в Україні; методи аналізу і синтезу - при дослідженні механізму саморегулювання і державної політики макроекономічної стабілізації; метод порівняльного аналізу - при з'ясуванні наслідків запровадження стабілізаційних програм, графічні та ін.

Теоретичною базою дисертації є праці провідних вітчизняних та зарубіжних учених-економістів з проблем державної політики реформування банківської сфери в умовах макроекономічної стабілізації. Використано законодавчі та нормативні акти Верховної Ради України, постанови Кабінету Міністрів України, укази Президента України, які стосуються державної політики реформування банківської сфери в умовах макроекономічної стабілізації; статистичні джерела Держкомстату України та Національного банку України; опубліковані в періодичних виданнях матеріали, що стосуються окремих аспектів державної політики реформування банківської сфери в умовах макроекономічної стабілізації; матеріали, отримані автором у результаті проведених досліджень тощо.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у наступному:

удосконалено:

- науковий підхід до розуміння сутності державної політики макроекономічної стабілізації, що, на відміну від усталених, на перше місце висуває фінансову складову залежно від сфер застосування та її класифікації: за природою стабілізації (матеріально-відтворювальна (у т. ч. фінансова), інституціональна, соціальна); за термінами реалізації політики (короткострокова, довгострокова); за етапами життєвості циклу економіки (зона норми/рівноваги, зона патології і зона розпаду); за джерелами дестабілізації (внутрішні (бізнес-цикли), зовнішні (кон'юнктурні коливання світової економіки));

- методичні підходи до формування державної політики в банківській сфері, які включають три блоки, а саме: постановка цілей розвитку, виходячи з фактичних, прогнозованих макроекономічних умов і соціального замовлення суспільства та суб'єктів, які реалізують політику; завдання непрямого впливу на розвиток банківської сфери через існуючі й створювані інституціональні умови; завдання прямого впливу на банки через регулювання й нагляд, що, на відміну від існуючих, спираються на засадах "соціального замовлення”, яке постає перед банківською сферою;

набули подальшого розвитку:

- науково-методичні підходи до визначення ролі держави у процесах реформування банківської сфери, що, на відміну від усталених, спираються на принцип оптимізації управління банківської системи України в умовах макроекономічної стабілізації за пріоритетом реалізації аналітичної моделі соціально-політичної функції координації;

- методичні рекомендації щодо реалізації державної політики реформування банківської сфери, відмінність яких від усталених полягає у визначенні цільового пріоритету: реструктуризації промисловості, оптимізації моделей розвитку фінансової сфери; удосконалення грошово-кредитної, бюджетної та соціальної політики;

- напрями державної політики реформування банківської системи, що, на відміну від усталених, націлені на створення інституціональних умов її розвитку (в тому числі на розвиток кредитного та процентного каналів трансмісійного механізму) та на удосконалення системи регулювання банківської сфери для обмеження системних ризиків;

- методичний підхід до поліпшення управління валютними ризиками, шляхом визначення нормативу "адекватності капіталу" до загальних активів, який, на відміну від усталених, дозволяє досягти оптимальнішого розподілу активів та забезпечити кумулятивний ефект захисту від валютних ризиків не лише у поточному, а й майбутньому періоді.

Практичне значення одержаних результатів визначається актуальністю і новизною проблем, які розглядаються у дослідженні, а також шляхів їх вирішення. Практичні рекомендації автора використані Комітетом Верховної Ради України з питань економічної політики при вдосконаленні законодавства, акти якого регулюють складні відносини, що виникають у банківській діяльності й повинні враховувати досвід правового регулювання аналогічних відносин у країнах ЄС; при підготовці правової експертизи проекту Закону "Про внесення змін до Закону України "Про банки і банківську діяльність” (довідка № 8-003/5 від 15.11.2009р.). ПАТ "Сведбанк” використав у своїй діяльності імперативний метод фінансово-правового регулювання банківської діяльності. Пропозиції щодо створення системи комплексного управління банківськими ризиками використовуються ВАТ "АБ "Бізнес Стандарт".

Теоретичні розробки дисертаційної роботи використовуються в навчальному процесі Академії муніципального управління при розробці програм навчальних курсів з державного управління та державного регулювання економіки, економічної теорії, інституціональної економіки (дов. № 29 від 25.01.2009 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею. Усі наукові результати, викладені у дисертації, отримані автором особисто. Наукові положення, висновки і пропозиції, сформульовані в дисертації, викладені в опублікованих працях, що є особистим наробком автора.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дослідження було апробовано на всеукраїнських та міжнародних науково-практичних і науково-методичних конференціях: "Стратегія економічного розвитку країн в умовах глобалізації” (м. Київ, 2007р.) ”, "Проблеми формування нової економіки ХХІ століття" (м. Дніпропетровськ, 2009р.), "Проблеми й перспективи розвитку академічної та університетської науки" (м. Полтава, 2009р.), "Державне управління та місцеве самоврядування” (м. Харків, 2010р), "Фінансово-кредитний механізм активізації інвестиційного процесу" (м. Київ, 2010р.)

Публікації. Основні положення дисертації опубліковано у 9 наукових працях загальним обсягом 4 друк. арк., які належать особисто автору. У наукових фахових виданнях опубліковано 4 наукові праці.

Структура й обсяг роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 225 с., її основний зміст викладено на 184 с. комп'ютерного тексту, який включає 14 таблиць, 11 рисунків. Із загальної кількості таблиць та рисунків лише 11 займають всю площу сторінки. Список використаних джерел зі 225 найменувань викладено на 21 с., 6 додатків - на 20 с.

Основний зміст дисертаційного дослідження

У вступі розкрито сутність і стан проблеми, що вирішується; обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено мету й завдання дослідження, його наукову новизну, встановлено практичну корисність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі - "Теоретико-методичні засади політики макроекономічної стабілізації” - розглянуто суть, цілі та завдання політики макроекономічної стабілізації, роль механізмів саморегулювання та державної політики в цих процесах, узагальнено основні проблеми в реалізації політики макроекономічної стабілізації та їх взаємозв'язок з фінансовою сферою.

Класифікація підходів до визначення сутності макроекономічної стабілізації свідчить, що даний процес охоплює досить великий спектр питань, які нерозривно пов'язані з іншими аспектами макроекономічної політики.

У ході дослідження удосконалено принципи групування підходів до визначення сутності макроекономічної стабілізації, у яких, на відміну від усталених, на перше місце висувається фінансова складова залежно від сфер її застосування: за природою стабілізації (матеріально-відтворювальна (у т. ч. фінансова), інституціональна, соціальна); за термінами реалізації політики (короткострокова, довгострокова); за етапами життєвості циклу економіки (зона норми/рівноваги, зона патології і зона розпаду); за джерелами дестабілізації (внутрішні (бізнес-цикли), зовнішні (кон'юнктурні коливання світової економіки)).

З аналізу літературних джерел і практики проведених програм можна виділити визначення макроекономічної стабілізації в широкому й вузькому розумінні. В широкому розумінні, макроекономічна стабілізація - це процес досягнення й знаходження економічної системи близьку до певної бажаної зони рівноваги, яка реалізується за допомогою регулюючих, адаптаційних і захисних механізмів. Макроекономічна стабілізація, у широкому розумінні, включає наступні сфери:

1) матеріально-відтворювальну (у т. ч. фінансову): 2) інституціональну;

3) соціальну.

У вузькому розумінні, макроекономічну стабілізацію можна визначити як фінансову стабілізацію. В Україні досягнення фінансової стабілізації сприймається як проміжний етап на шляху до реальної (інфраструктурної) стабілізації, завдання якої набагато ширші та орієнтовані на стратегію довгострокового розвитку.

Макроекономічна політика вважається стабілізаційною, якщо її реалізація відновлює рівновагу системи, що була порушена внаслідок будь-яких причинин.

Так, зокрема, у банківській сфері загальними процесами макроекономічної стабілізації для всіх учасників управління є витрати на інвестиційні вкладення в інфраструктуру, а також створення резервних і страхових фондів. Витрати на стабілізацію забезпечують необхідний адаптаційний і захисний потенціал для адекватного реагування на швидку зміну зовнішнього середовища.

Для досягнення макроекономічної стабілізації у фінансовий сфері можуть бути використані наступні напрями державної політики:

1) грошово-кредитний;

2) бюджетно-податковий;

3) структурний (промисловий);

4) соціальний. Способи взаємодії між цими напрямами державної політики та їх ефективність багато в чому залежать від особливостей моделі розвитку банківської сфери.

Можна виділити два основних підходи до ролі держави в управлінні економічними процесами, а саме: лібералізм та монетаризм. Прихильники ліберальних ринкових реформ виступають за максимальне зниження ролі держави, вважаючи головним симптомом "державної хвороби" її величезні розміри, неефективність, корумпованість. У свою чергу, монетаризм передбачає регулювання грошової маси як основний інструмент впливу на економічну динаміку.

На сьогодні влада України перебуває в пошуку оптимального сполучення представлених вище підходів. Для обґрунтування вибору українською державою пріоритетів макроекономічної стабілізації, а отже, і засобів (інструментів) найчастіше недостатньо використовувати тільки критерії економічної раціональності та ефективності. Аналіз макроекономічних функцій держави, зокрема у банківській сфері, необхідно доповнити соціально-політичною складовою. Процеси трансформації в економіці породжують і підсилюють серйозні протиріччя й диспропорції, які перешкоджають ефективному здійсненню політики макроекономічної стабілізації, а отже, і подальшому розвитку економіки. Для проведення реформування банківської сфери необхідна координація всіх напрямів політики макроекономічної стабілізації.

Проведене дослідження наукової літератури з проблем реалізації державної політики реформування банківської сфери в умовах макроекономічної стабілізації в Україні дозволило уточнити та систематизувати завдання реалізації державної політики реформування банківської сфери за такими групами, як:

реструктуризація промисловості - досягнуті темпи росту економіки України з урахуванням сприятливої кон'юнктури останніх років на сировинних ринках, яких недостатньо для забезпечення розширеного відтворення, виконання поставленого завдання подвоєння ВВП. Вважаємо, що в нинішніх умовах домогтися стабільного зростання й забезпечення відтворювальних процесів можна тільки в поєднанні монетаристських методів зі структурною (промисловою) політикою;

оптимізація моделей розвитку фінансової сфери реформування грошово-кредитної, бюджетно-податкової та соціальної політики.

З певною часткою умовності можна виділити дві моделі взаємодії фінансового й нефінансового секторів: англо-американську й континентальну. Основні характеристики даних моделей представлені в табл. 1.

Таблиця 1

Основні характеристики моделей фінансового сектора

Ефективність реалізації основних напрямів державної стабілізаційної політики в Україні залежить від моделі розвитку фінансового сектора. Вважаємо, що в Україні фінансовий сектор розвивається за континентальною моделлю, відповідно підвищується значення реформування банківської сфери для забезпечення економіки інвестиційними ресурсами та надійними способами організації вкладень. Отже, необхідна координація грошово-кредитної та бюджетної політики для реалізації ефективної контрциклічної політики та пріоритетних завдань розвитку економіки.

У другому розділі - "Етапи розвитку банківської сфери України в умовах реалізації політики макроекономічної стабілізації” - виявлено взаємозв'язок між особливостями стабілізаційних програм, які здійснюються державою та характером розвитку банківської системи. Проведено оцінку сучасного стану банківської системи.

Якщо макроекономічну стабілізацію розглядати в широкому розумінні, то взаємозв'язок банківської сфери й макроекономічної стабілізації доцільно досліджувати за наступними напрямами:

1) банки й корпоративний сектор економіки;

2) банки й фінансова система;

3) банки й населення.

Дослідження взаємозв'язку банківської сфери та корпоративного сектора дозволило зробити наступні висновки, що у міру розвитку ринкової економіки України спостерігається взаємозв'язок банків і реального сектора економіки. Але з 2006 р., особливо в 2007-2008 рр., почала набувати сили нова тенденція (рис. 1). Спостерігається видача банками кредитів випереджальними темпами відносно темпів залучення. Цей фактор суттєво вплинув на проблему ліквідності банків, з якою вони зіткнулися наприкінці 2008 початку 2009 р.

Рис. 1. Відносні показники взаємозв'язку банківського та реального сектора України

На даний час в Україні відсутня стійка фінансова база для розвитку економіки, а масштаби української банківської системи не відповідають економічним потребам держави та є значно меншими за масштаби банківських систем країн, з якими Україна зіставна за геополітичним значенням. Відношення активів та капіталів банків до ВВП в Україні є нижчим, ніж у країнах з розвиненою економікою.

Таким чином, внаслідок слабкого розвитку української банківської системи (у порівнянні з розвиненими країнами) не можна говорити про визначений вплив банківської системи на темпи зростання економіки.

Більш очевидна взаємна зумовленість фінансової стабілізації й добробуту банківської системи: з одного боку, банки є частиною грошово-кредитної політики; з іншого боку, мікроекономічними агентами, що діють у сформованих макроекономічних умовах. Для банків стабільність - це такий стан економіки, що не впливає негативно на банківську систему в цілому. Внеском банків у макроекономічну стабільність є виконання своїх функцій, підтримка своєї фінансової стабільності.

Однією з найбільш серйозних проблем політики макроекономічної стабілізації і головною метою грошово-кредитної політики Національного банку України є зниження темпів інфляції. Результатом даних досліджень став висновок про те, що існує однозначний причинно-наслідковий зв'язок між розвиненістю фінансових ринків, інститутів і економічним зростом. Разом з тим, було встановлено, що максимальні темпи зростання економіки досягаються при помірних темпах інфляції.

Стабільна діяльність банків є однією з умов підтримки соціальної стабільності і, навпаки, соціальна сфера значно впливає на банківську систему.

Одним із найбільш динамічних сегментів банківського ринку України стає роздрібний напрям банківського бізнесу. Внески населення є найважливішим джерелом поповнення пасивної бази банків, а кредити фізичним особам - істотним джерелом як банківських доходів, так і банківських ризиків (рис.2).

Рис. 2. Динаміка внесків та кредитів фізичним особам в Україні

Проте, на практиці спостерігається тенденція зниження внесків фізичних осіб до банків, а видача кредитів - збільшується. Наслідком такої ситуації стало скрутне положення, в якому опинилася вся банківська сфера України.

Отже, одним із напрямів відновлення та посилення взаємозв'язку банківського сектора та населення має бути підвищення довіри до банківської системи. У цій сфері необхідні обмеження й регулювання існуючих ризиків, створення необхідних механізмів захисту інтересів населення, які довірили свої заощадження тим або іншим фінансовим інститутам. Тут важливий розвиток "культури заощаджень”.

У цілому, банківська сфера перебуває в процесі становлення й залежно від стадії розвитку змінюється характеристика її взаємозв'язку з тією або іншою сферою економічної системи.

Для розгляду впливу специфічних макроекономічних умов на банківську сферу виділено наступні етапи. На першому етапі (1991-1995 рр.) діяльність банків була зорієнтована на швидкий обіг коштів, зростання за рахунок інфляційних ресурсів, банки намагались розширити свою філіальну мережу. На другому етапі (1996-1998 рр. (до фінансової кризи)) першочергова увага банків акцентувалась на підвищенні рівня капіталізації (нарощуванні власного капіталу) та зниженні рівня банківських ризиків. На третьому етапі (1998-1999 рр. (після фінансової кризи)) банки намагалися підвищити якість своїх активів, знизити рівень проблемності та ризикованості власних операцій, збільшити рівень довіри до банків. На четвертому (2000-2005 рр.) - посилився акцент на маркетинг банківських послуг, динамічне зростання обсягів активних операцій, висока кредитна активність, управління ризиками. П'ятий етап (2005-2008рр.) характеризувався "процвітанням" банківської сфери. І на останньому етапі (2008р. - до нашого часу) спостерігається подолання наслідків світової фінансової кризи.

Дана періодизація в цілому відповідає етапам стабілізаційних програм, межами яких були кризи: перша мала місце у 1998 р., внаслідок якої відбулося суттєве зниження вартості національної валюти, друга - розпочалася у вересні 2008 року і досі триває.

Кризи характеризують невдачу попереднього стабілізаційного етапу (програми), викликають необхідність переосмислення політики й відповідно виникнення нових можливостей для проведення структурних реформ і політики макроекономічної стабілізації, для розвитку банківської системи.

Кожен з етапів характеризувався послідовним посиленням певних факторів дестабілізації, що були викликані специфічними макроекономічними умовами, які виникли під впливом проведених стабілізаційних програм. Проведені стабілізаційні програми викликали в економіці ті або інші фінансові дефіцити, які, у свою чергу, пускали в хід фактори, що дестабілізують стан банківської сфери країни.

У цілому, аналіз реалізації стабілізаційних програм свідчить, що практично жодна з них не була виконана в тому вигляді, в якому планувалася, ні за кількісними показниками, ні за структурними реформами.

Проведений аналіз сучасного стану банківської системи дозволив зробити наступні висновки. Протягом останніх років банківський сектор економіки був одним із найприбутковіших та розвивався найбільш динамічно порівняно з іншими галузями, про що свідчить ряд ключових тенденцій його розвитку: банки зростали більш швидкими темпами, ніж економіка в цілому; спостерігалась тенденція до зростання співвідношення показників банківського сектора до ВВП.

До кризи банки здійснювали адекватну економічній ситуації політику. У країні був економічний бум - банки вели бізнес згідно із ситуацією. Фінансова криза, яка розпочалась у жовтні 2008 р., вплинула на українську банківську сферу та виявила ті фундаментальні дисбаланси системи, які в умовах економічного підйому були не помітні або ж просто ігнорувалися.

До кризи в умовах бурхливого економічного піднесення банки здійснювали активне кредитування. Проте, як виявилося, обсяг виданих позик українськими банками перевищував акумульовані кошти на депозитах у 2,24 рази, при цьому кредитів у американській валюті видано у 2,8 рази більше, ніж залучено валютних ресурсів на депозитах. Диспропорції між активами та пасивами банків виявилися у превалюванні короткотермінових зобов'язань у структурі ресурсної бази та довготермінових кредитів у структурі активів.

Сьогодні фінансова система країни повертається до стану початку 2000-х років: банки займаються обслуговуванням компаній своїх акціонерів, поточних рахунків населення й бізнесу, а кредитуванням займаються лише одиниці. Але якщо в 2001-2003 рр. банки цілком непогано існували в таких умовах, то нинішня ситуація для них небезпечна. Разом зі скороченням кредитного портфеля зменшуються й доходи банків: позичальники поступово погашають свої борги і потік відсотків (велике джерело доходу для банків) всихає. При цьому навіть невеликий приплив депозитів у фінансову систему мало вплине на розміри кредитного портфеля банків: ставки за депозитами подолали позначку в 26% річних у гривні, при цьому сьогодні небагато позичальників готові кредитуватися під ринкові ставки (мінімум 28-30 %).

Участь держави у рекапіталізації банків підтримає банківську сферу ще на якийсь час. Однак для ефективнішого використання обмежених ресурсів уряду та НБУ варто було б: активніше спонукати власників банків до рекапіталізації установ власними силами. У цьому контексті вкрай неоднозначним є рішення НБУ рекомендувати уряду капіталізувати установи, за якими стоять потужні українські ФПГ; відмовитися від допомоги банкам, які не мають у структурі пасивів значної частки депозитів фізичних осіб і які створені для вирішення локальних завдань. Криза повинна очистити систему від таких структур; законодавчо обмежити участь держави у рекапіталізації банків з іноземним капіталом, материнські структури яких мають можливість самостійно підтримувати дочірні установи.

У третьому розділі - "Напрями вдосконалення державної політики реформування банківської сфери в умовах макроекономічної стабілізації” - узагальнено та систематизовано ключові питання альтернативної стратегії розвитку української банківської сфери.

З метою повного висвітлення досліджуваних питань було проаналізовано стратегії розвитку, що представляють інтереси різних сторін: НБУ та влади України.

Проведений аналіз дозволив зробити висновок, що більша кількість проблем розвитку та реформування банківської сфери залишаються невирішеними і лише частина пропозицій була реалізована. Як правило, в стратегіях розглядаються такі питання, як мета та завдання розвитку банківської сфери; макроекономічні умови розвитку банківської сфери, параметри грошово-кредитної та валютної політики; збільшення рентабельності та підвищення капіталізації банків; розвиток інструментів управління ліквідністю тощо.

На підставі розглянутих документів вимоги до формування державної політики щодо реформування банківської сфери можна розділити на три блоки: постановка цілей розвитку, виходячи з фактичних і прогнозованих макроекономічних умов, соціального замовлення суспільства та суб'єктів, які реалізують політику; завдання непрямого впливу на розвиток банківської системи через існуючі й створювані інституціональні умови; завдання прямого впливу на банки через регулювання й нагляд.

Успіх проведення реформ багато в чому залежить від наступних умов: якісна організація проведених реформ (швидкість проведених реформ, виконавці, ефективний контроль тощо); проведені реформи мають відповідати ринковим правилам; зацікавленість у проведенні реформ не тільки з боку держави, а і з боку провідних учасників ринку.

На нашу думку, для підтримки стабільності й диверсифікованості банківської галузі, забезпечення її адаптаційних можливостей на ринку мають працювати як великі, так і невеликі банки. Це необхідно враховувати при формуванні державної політики. Також важливим фактором підвищення ефективності їх діяльності має бути наявність конкуренції з боку учасників інших сегментів фінансового ринку (некредитних організацій, страхових компаній, пайових інвестиційних фондів, недержавних пенсійних фондів).

Показники розвитку української банківської сфери, які використовуються в державній стратегії, мають поступово наближатися до рівня банківських систем найбільш успішних країн з перехідною економікою.

Україна не може розвиватися бажаними темпами, доки вона не вирішить проблеми із джерелами залучення інвестицій, а грошово-кредитна система не зможе мати ефективного впливу на економіку, не будуть розвинені канали трансмісійного механізму. Причиною цих обмежень є невеликі масштаби української банківської системи. З іншого боку, для забезпечення фінансової стабільності на фінансових ринках, що активно розвиваються, необхідно визначити межі безпечного зростання показників банківської системи.

Для ефективного виконання банківською сферою макроекономічних функцій необхідне посилення взаємодії банків з нефінансовим сектором економіки, у т. ч. через участь у національних проектах; розширення кредитування; залучення великого обсягу коштів економічних агентів, у т. ч. довгострокових заощаджень домашніх господарств; підвищення ефективності функціонування банківського сектора шляхом його кількісного і якісного зростання, розвитку конкурентних умов. Дані тенденції підсилює дія кредитного й процентного каналів трансмісійного механізму.

Для прискореного зростання кредитування (з дотриманням припустимого рівня ризиків) необхідне створення розвинутої системи державних гарантій по кредитах, активної участі Банку розвитку (Європейського інвестиційного банку), місією якого є довгострокове фінансування проектів у важливих для економіки сферах за недостатньої привабливості проектів для приватних інвесторів.

Банківська система повинна брати участь у реалізації національних проектів за наступними напрямами: розширення іпотечного й сільськогосподарського кредитування, розвиток освітнього кредиту, підвищення доступності банківських послуг у регіонах, кредитування малого й середнього бізнесу, проведення комунікаційної політики, спрямованої на підвищення фінансової культури населення, підвищення якості обслуговування й менеджменту в банках.

Необхідно зберегти державну підтримку національних проектів у вигляді бюджетних субсидій або гарантій до того часу, доки в повному обсязі не почне функціонувати система рефінансування боргів. Даний напрям має бути скоординований з бюджетною політикою.

Завдання державної політики розвитку й макроекономічної стабілізації очікують від банківської сфери випереджальних темпів розвитку економіки. За таких умов зростають системні ризики та залишається ряд невирішених організаційних й інституціональних проблем, серед яких: низька капіталізація банківської сфери; допуск іноземних банків на вітчизняний банківський ринок; склад і структура власності банківської сфери; регіональний розвиток; питання створення саморегулюючих організацій.

Без вирішення даних проблем виникає ймовірність дестабілізації банківської сфери з подальшим негативним впливом на економіку країни, яка не відповідає критеріям підтримки макроекономічної фінансової стабільності.

Важливою умовою створення та збереження макроекономічної стабільності є розвиток контролю над системними ризиками банківської сфери.

До системних ризиків відносяться ті, яким піддаються не окремі банки в ході проведення своїх операцій, а вся банківська сфера, включаючи Національний банк, сукупність комерційних банків і банківської інфраструктури.

Системні ризики банків можна охарактеризувати як можливі втрати у банківській системі внаслідок дій регулюючих органів, зміни макроекономічних умов у державі. Банки не можуть управляти системними ризиками, а можуть лише враховувати їх при розробці стратегії, економічного моніторингу, аналітичної роботи.

Аналіз чинних законодавчих актів дозволяє банкам оцінювати ризик зміни нормативного середовища або його відсутності, щоб вживати превентивні заходи. Тому важливо мати відкритий доступ до проектів нормативних документів, враховувати строки адаптації банків до змін, які вводяться.

Системні ризики банків багато в чому пов'язані з довірою з боку кредиторів і вкладників. Падіння довіри до банківської системи є загальнодержавною проблемою. У цьому зв'язку, безсумнівно, позитивний вплив на зниження системного ризику має затверджене Положення про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. Але для відновлення довіри вкладників і кредиторів, на нашу думку, також необхідно розробити й впровадити кодекс корпоративної поведінки. Втрата репутації групою банків (або навіть одним великим банком) може негативно позначитися на всій банківській сфері.

Системні ризики несе й Національний банк України. Як регулюючий орган і в той же час елемент банківської сфери він може приймати рішення, які призводять до негативних наслідків не тільки для інших елементів цієї сфери, але й для нього самого.

На мінімізацію системних ризиків можуть і повинні впливати банківські об'єднання через участь у законотворчій діяльності для забезпечення сприятливих умов для банківського бізнесу. Вони вимагають максимальної відкритості законодавчих і регулюючих органів, виступають проти різних заяв і дій, що ганьблять репутацію банків і банківської системи в цілому. Об'єднання мають розробляти правила корпоративної поведінки банків, слідкувати за їх дотриманням.

Велику роль у зниженні системних ризиків мають відігравати наглядові органи. Треба зауважити, що в Україні дотепер існує розрізненість у діяльності регуляторів вітчизняного фінансового ринку, серед яких Національний банк України, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України, Фінмоніторинг, Держана комісія з цінних паперів та фондового ринку. Кожний формує власну систему й політику регулювання, що приводить до різночитань у трактуванні законів, встановлення різних вимог до подібних операцій.

Існують різні підходи до забезпечення фінансової стабільності, які використовуються на практиці органами регулювання. За останні роки спостерігається тенденція переходу до політики стимулювання ринкової дисципліни серед учасників ринку фінансових послуг.

Функціонування фінансової системи країни нерозривно пов'язане з поточним станом і динамікою розвитку економіки в цілому. Досить часто певні події на макроекономічному рівні передують фінансовим і банківським кризам. Це й зумовлює необхідність аналізу ряду макроекономічних індикаторів, які чинять прямий вплив на стабільність фінансового сектора.

У зв'язку із домінуванням банківського сектора у фінансовій системі України особливу увагу слід приділити вдосконаленню пруденційних норм банківського регулювання. Як переконує світовий досвід, потреба у пруденційному нагляді загострюється в ситуації, коли в країні проводиться стимулююча кредитна політика і банки не відчувають проблем з фінансуванням, а тому активно нарощують кредитний портфель.

Зміцнення ролі НБУ у пруденційному нагляді за банківськими ризиками може відбуватися за трьома сценаріями: перебирання на себе частини валютних ризиків шляхом фіксації ВК і активне виконання функції кредитора останньої інстанції; використання важелів, що стимулюють орієнтацію фінансових і нефінансових корпорацій на менш ризиковані операції, дотримання показників адекватності капіталу і закритих валютних позицій; визнання, що фінансові й нефінансові корпорації здатні самостійно управляти ризиками, і підтримання їх самостійності у процесі розвитку ризик-менеджменту.

У слабо диверсифікованій експортоорієнтованій економіці України одним з основних ризиків є валютний, це зумовлено посиленням непрямих каналів впливу коливань валютного курсу на банківські прибутки і витрати.

Відтак разом із розвитком заходів пруденційного нагляду і контролю у банківській сфері загострюється необхідність поліпшення управління валютними ризиками. На нашу думку, вирішення завдання ефективного захисту від валютних ризиків має лежати у площині не лише механічного застосування заходів страхування валютних ризиків, а й оптимальнішого розподілу активів із урахуванням впливу підвищених валютних ризиків на майбутні прибутки. Адже від ефективності використання коштів у економіці істотно залежить вразливість економіки в ситуації зростаючої динаміки зовнішнього корпоративного боргу. Тому в умовах високих валютних ризиків у методології визначення нормативу адекватності капіталу коригування ризику має застосовуватися як до обсягів капіталу, так і суми майбутнього доходу із використанням методу Value - at - risk (VаR), що адаптований Базельським комітетом до виміру адекватності капіталу. Для цього пропонуємо використовувати зворотний алгоритм оцінки адекватності капіталу: спочатку визначати величину капіталу, необхідну для покриття відповідного ризику, а потім - зважених за ризиком активів:

(1);

(2),

де Сapital t+1 - необхідний обсяг капіталу у майбутньому періоді;

CAR - норматив адекватності капіталу;

Gross profit t+1 - зважені за ризиком прибутки майбутнього періоду з урахуванням необхідних платежів;

Risk - weighet assets t+1 - еквівалент зважених за ризиком активів.

Вважаємо, що застосування такого підходу дозволить досягти оптимальнішого розподілу активів фінансових установ і організацій, забезпечити кумулятивний ефект захисту від валютних ризиків не лише у поточному, а й майбутньому періоді, а отже, послабити вірогідність кон'юнктурних сплесків попиту та пропозиції на валютному ринку, переорієнтувати валютні потоки з фінансування споживчих кредитів і спрямувати їх на підвищення конкурентоспроможності, економічне зростання і розвиток властивостей економіки безкризового поглинання зовнішніх валютних ризиків.

Необхідно відмітити, що НБУ поки що лише рекомендує у повсякденній діяльності банків враховувати міжнародні стандарти і принципи ризик-менеджменту без встановлення відповідальності за їх недотримання. Однак в найближчий період слід законодавчо закріпити ті з них, що зарекомендували себе як найбільш дієві. Такий підхід відповідає загальносвітовій практиці, коли окремі норми спочатку вводяться як інструкції, а потім підіймаються до рівня закону за умови отримання позитивного результату від їх запровадження.

Висновки

1. Понеділко О.В. Ризик-орієнтована стратегія державної політики в сфері банківської діяльності [Електронний ресурс] / О.В. Понеділко // Ефективна економіка. - 2009. - №4. - Режим доступу до журналу: http://www.economy. nayka.com.ua

2. Понеділко О.В. Розвиток державного регулювання та нагляду банківської системи / О.В. Понеділко // Економіка та держава. - 2009. - №11. - С.13-16.

3. Понеділко О.В. Державне регулювання банківського фінансового інвестування / О.В. Понеділко // Інвестиції: практика та досвід. - 2009. - №24. - С.15-19.

4. Понеділко О.В. Інституційно-правове середовище банківської сфери / О.В. Понеділко // Інвестиції: практика та досвід. - 2010. - №1. - С. 19-22.

Матеріали наукових конференцій: