Особливості зарубіжних національних банків

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни "Основи економічної теорії"

на тему

"Особливості зарубіжних національних банків"

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ, ТИПИ, ФУНКЦІЇ ЦЕНТРАЛЬНИХ БАНКІВ

1.1 Історія становлення і сутність центральних банків

1.2 Статус та функції центральних банків

1.3 Основні інструменти центральних банків

1.3.1 Механізм безготівкового та готівкового емісійно-касового регулювання грошової маси центральними банками

1.3.2 Причини і значення рефінансування комерційних банків центральними банками

1.3.3 Значення організації центральним банком платіжно-розрахункових відносин, моделі платіжних систем

1.3.4 Регулювання діяльності комерційних банків та банківський нагляд центральними банками

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ СТРУКТУРИ ТА ФУНКЦІЙ ЦЕНТРАЛЬНИХ НАЦІОНАЛЬНИХ БАНКІВ В РОЗВИНУТИХ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВАХ

2.1 Центральний банк США (Федеральна резервна система)

2.2 Центральний банк Великобританії

2.3 Центральний банк Франції

2.4 Центральний банк Італії

РОЗДІЛ 3. ФУНКЦІЇ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ ЯК НЕЗАЛЕЖНОГО ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ БС УКРАЇНИ

3.1 Правова основа діяльності та функції Національного банку України

3.2 Грошово-кредитна політика Національного банку України

3.3 Забезпечення стабільності національної валюти

3.4 Управління монетарними агрегатами М0-М3 та золотовалютним державним резервом

3.5 Управління діяльністю банківської системи України

ВИСНОВКИ

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми курсової роботи полягає в тому, що зі створенням в країнах ЄС єдиної валютної системи (ЕВС) виникла необхідність розробки загальних принципів роботи центральних банків країн Єдиної Європи.

До створення ЕВС за видами грошової політики країни можна поділити на три групи, зокрема:

1) перша група країн намагалася досягти цінової стабільності шляхом регулювання зростання монетарних агрегатів (монетарний цільовий орієнтир, monetary target), виходячи з того, що регулювання обсягу грошової пропозиції за достатньо стабільного попиту на гроші відповідним чином впливатиме на рівень цін і відсоткових ставок.

2) друга група країн віддавала перевагу прив'язці національної валюти до більш стабільної іноземної валюти (країни “блоку німецької марки” та ін.) (цільовий орієнтир у сфері валютного курсу, exchange rate target).

3) третя група країн обрала шлях прямого регулювання інфляції (цільовий орієнтир інфляції, inflation targeting) без офіційного встановлення проміжних цілей. Такий метод більше підходив для країн, де внаслідок нестабільного грошового попиту було ускладнено регулювання грошової маси та відсоткових ставок.

Предметом курсової роботи є законодавчі основи, структура та функції центральних банків країн світу.

Об'єктом курсової роботи є центральні банки країн світу.

Метою курсової роботи є узагальнення сутності структур та функцій центральних банків країн світу та аналіз відповідності законодавчої основи, структури та функцій Національного банку України світовим моделям цент-ральних банків в банківських системах ринкових країн світу.

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ, ТИПИ, ФУНКЦІЇ ЦЕНТРАЛЬНИХ БАНКІВ

1.1 Історія становлення і сутність центральних банків

Світова система центральних банків у їхньому сучасному вигляді створена відносно недавно. До середини XVIII ст. комерційні і центральні банки не розрізнялися. Усі банки виконували функції комерційних та емісійних. У створенні емісійних банків ще не було гострої потреби, бо банкноти у грошовому обігу відігравали незначну роль. З розвитком кредитної системи відбувається процес централізації банкнотної емісії в окремих великих комерційних банках. При цьому монопольне право на випуск грошових знаків (банкнот) поступово закріплюється лише за одним банком. Такий банк у різні часи називався по-різному. Спочатку - емісійним або національним, а згодом - центральним, що відповідало його керівній ролі у кредитній системі тієї чи іншої країни [4].

Уперше у світовій практиці центральний банк було створено у Швеції (Риксбанк) у 1668 р. Дещо пізніше, у 1694 р., засновано Банк Англії. Проте на той час центральні банки ще не мали виключного права на емісію грошових знаків, їхні функції відрізнялися від функцій сучасних центральних банків. Так, призначенням Банку Англії спочатку було фінансувати торгівлю і промисловість, Банку Нідерландів - внутрішню і зовнішню торгівлю. Центральні банки сучасного типу виникли лише в XIX ст. Нині майже в усіх країнах світу функціонують центральні банки. Однак між ними є суттєві відмінності, які пояснюються особливостями політичного та фінансово-економічного розвитку окремих країн.

Історичне виникнення центральних банків переслідувало відмінні від сучасних цілі, що обумовлювалось як іншими уявленнями про можливості держави, так і конкретно-історичними особливостями еволюції грошей та банківництва.

Функції Центрального банку поділяють на макроекономічні (створення монетарних умов для економіки) та мікроекономічні (створення умов для індивідуальних членів банківської системи).

Первісною функцією Центрального банку було обслуговування уряду. Вже згодом він стає банком банків (або кредитором останньої інстанції), тобто функції центрального банку розвиваються з його відносин з урядом та банками.

Така ситуація пов'язувалась з наступним:

- по-перше, бюджетні дефіцити (або брак коштів у державній чи королівській казні) були звичайним явищем, яке супроводжувало війни та обумовлювало потреби у фінансуванні зростаючих витрат;

- по-друге, існуюча на той час система металевого обігу мала досить стаціонарні обсяги. Вона хоч і сприяла автоматичному балансуванню попиту на товари та гроші, проте не могла еластично задовольняти масштабні урядові потреби у фінансуванні військових витрат;

- по-третє, обмеженість обсягів банкнотної емісії "вільної банківської системи" обов'язковою умовою розмінності паперових грошей на золото. При цьому, будь-які значні зсуви у пропозиції банкнот так чи інакше відображались на динаміці товарних цін, створюючи серйозні проблеми для функціонування тогочасної торгівлі та виробництва;

- по-четверте, низька кредитоспроможність уряду як позичальника. Внаслідок цього відбулася централізація емісійної діяльності за активної участі держави, яка, з рештою, привела до появи центральних банків.

Емісійні банки створювалися на основі спеціальних банківських законів двома шляхами. Згідно з першим переважне право банкнотної емісії законом надавалося найпотужнішому комерційному банку країни, унаслідок чого він поступово перетворювався на центральний емісійний банк. Другий шлях передбачав створення банку як емісійного центру країни з самого початку його організації. Таким шляхом створені центральні банки у більшості країн. За формою організації емісійні банки можуть бути акціонерними та державними, причому держава часто є одним з акціонерів. В одних країнах ці банки з самого початку створювалися як державні, в інших - вони ставали державними внаслідок їх націоналізації шляхом викупу державою акцій на сприятливих для акціонерів умовах.

Саме монополія емісійної діяльності послужила тим джерелом, з якого сучасні центральні банки почерпнули свої другорядні функції і відмінні риси. Проблема політичної централізації та об'єднання країн створили передумови для того, що єдина централізована емісійна система почала розглядатись як один з символів цілісності держави.

Центральні банки пройшли три стадії розвитку:

перша, - вони розпочали як банки уряду, оскільки уряди домінували при визначенні їх завдань та безпосередньої політики,

друга - центральні банки перестають бути комерційно зацікавленими і переходять до вирішення проблем забезпечення стабільності фінансово-банківської системи;

третя - вони поступово отримують автономію від уряду і здобувають незалежність при визначенні завдань та вибору інструментів їх досягнення.

Отже, можна виділити п'ять історичних типів центральних банків [9]:

1) тип епохи золотого стандарту й економічного лібералізму;

2) акомодативний (кейнсіанський) тип;

3) монетаристський тип;

4) етатичний тип;

5) сучасний тип.

1.2 Статус та функції центральних банків

Центральний банк - це банк першого рівня в дворівневій банківській системі.

Центральні банки є юридичними особами, що мають відособлене від держави майно. Формально це майно знаходиться, як правило, у державній власності, але центральний банк наділений правом розпоряджатися їм як власник.

Правовий статут центральних банків розвинутих країн закріплений у правових актах: законах про центральні банки і їхніх статутах, законах про банківську і кредитну діяльність, у валютному законодавстві.

Як правило, у Законі про центральний банк визначаються його організаційно-правовий статус, функції, процедура призначення вищого керівного складу, взаємовідносини з державою і національною банківською системою, повноваження центрального банку як емісійного інституту країни.

Центральний банк сполучає у собі окремі риси комерційного банківського заснування і державного відомства, що має деякі владні повноваження в сфері регулювання кредитної системи.

З точки зору власності на капітал центральні банки поділяються на [10]:

- державні, капітал яких належить державі (наприклад, центральні банки в Великобританії, Німеччині, Франції, Канаді, Росії, Україні);

- акціонерні (наприклад, США);

- змішані - акціонерні товариства, частина капіталу яких належить державі (в Японії - 55 %, в Бельгії - 50 %).

Деякі центральні банки були зразу створені як державні (в Німеччині, Росії); інші створювались як акціонерні, а потім націоналізувались (в Великобританії, Франції). Але незалежно від цього, належить чи не належить капітал центрального банка державі, історично між банком і урядом склались тісні зв'язки, особливо посилившись на сучасному етапі.

Уряд зацікавлений в надійності центрального банку в силу особливої ролі останнього в кредитній системі країни, в проведенні економічної політики уряду.

Однак тісні зв'язки з державою не означають, що вона може безмежно впливати на політику центрального банку. Незалежно від природи капіталу центральний банк є юридично самостійним. Частіше всього він підзвітний або законодавчому органу, або спеціальній банківській комісії, створеній парламентом. Керуючий банком, якого може призначити парламент, президент, уряд, не входить до складу уряду. Істотна ступінь незалежності центрального банку є необхідною умовою ефективності його діяльності, яка нерідко вступає в протиріччя з короткостроковими цілями уряду, обтяженого, наприклад, наближенням чергових виборів. Це особливо важливо в плані обмеження можливостей уряду використовувати ресурси центрального банку для покриття бюджетного дефіциту.

Держава грає головну роль у формуванні органів управління центрального банку. Взаємодії центральних банків з органами державної влади можуть бути умовно подані у вигляді моделей [7]:

1. центральний банк - агент міністерства фінансів і провідник його грошово-кредитної політики;

2. центральний банк незалежний від уряду, що самостійно проводить грошово-кредитну політику;

3. проміжна модель, у рамках якої використовуються принципи взаємодії виконавчої влади з центральним банком при визначеному ступені його незалежності.

Здатність центрального банку ефективно виконувати одне зі своїх основних завдань - підтримувати цінову стабільність - безпосередньо залежить від рівня його незалежності. З огляду на неприпустимість негативного впливу політики уряду на загальну фінансову стабільність держави суттєвого значення нині набуває спосіб взаємодії нейтрального банку та органів державної влади. Важливою складовою незалежності Центробанку є встановлена на законодавчому рівні заборона на отримання ним будь-яких вказівок від державних органів.

Порядок призначення голови, статус центральних банків. їх функції та основна мета діяльності у багатьох країнах майже не відрізняються. Основна відмінність полягає у ступені незалежності цих установ.

Інституціональна незалежність полягає у закріпленні на законодавчому рівні положення, згідно з яким центральний банк є самостійним і незалежним державним органом (визначення статусу банку). Відповідно до статті 9 Статуту Європейської системи центральних банків і Європейського центрального банку (Статут), який с додатком до Договору, Європейський центральний банк (ЄЦБ) с юридичною особою і повинен мати в кожній із держав-членів найширшу правоздатність, яка налається юридичним особам відповідно до законодавства цих країн. Зокрема, він може набувати и відчужувати рухоме і нерухоме майно та бути стороною в судовому процесі. Статтею 109 Договору зобов'язано кожну державу-члена забезпечити найпізніше до лати створення Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) сумісність її національного законодавства, у тому числі статуту центрального банку, із цим Договором та Статутом ЄСЦБ. Згідно зі статтею 116 Договору кожна держава - член ЄС повинна гарантувати незалежність центрального банку відповідно до вимог статті 109.

Функціональна незалежність полягає у виконанні центральними банками своїх функцій самостійно без втручання будь-яких органів державної влади і зокрема уряду. Якщо політика уряду загрожує виконанню основного завдання центрального банку, він не повинен її підтримувати.

Фінансова незалежність центральних банків визначається достатністю власних фінансових ресурсів, необхідних для виконання їх функцій, реалізації відповідних програм і забезпечення високого рівня заробітної плати працівників. До фінансової незалежності відносять право на перевірку банку незалежними аудиторами і право самостійно формувати власний кошторис. Згідно зі статтею 27 Статуту незалежні аудитори, рекомендовані Керуючою радою і схвалені Радою, мають проводити аудиторську перевірку бухгалтерської звітності ЄЦБ і національних центральних банків. Аудиторам належить мати найширші повноваження перевіряти всі бухгалтерські книги та рахунки ЄЦБ та національних центральних банків і діставати повну інформацію про їхні операції. Статтею 33 Статуту визначається, що чистий прибуток ЄЦБ має розподілятися таким чином: сума, визначена Керуючою радою (але не більше 20 % від чистого прибутку), переводиться до загального резервного фонду з урахуванням ліміту, що дорівнює 100 % капіталу, решту чистого прибутку належить розподілити між учасниками ЄЦБ пропорційно до їхніх оплачених часток. У випадку, якщо ЄЦБ зазнає збитків, недостача може компенсуватися за рахунок загального резервного фонду ЄЦБ, а при необхідності (за рішенням Керуючої ради) - й за рахунок грошового прибутку відповідного фінансового року - в тій же пропорції і не в більшому розмірі, ніж розподілено між національними центральними банками. Фінансовою незалежністю передбачається заборона надання кредитів уряду. Відповідно до статті 101 Договору та статті 21 Статуту заборонено надавати кредит на покриття дефіциту чи будь-які інші кредити ЄЦБ чи центральних банків держав-членів інституціям чи органам Спільноти, центральним урядам, регіональним, місцевим чи іншим державним органам та органам, чию діяльність регулює публічне право, чи державним підприємствам держав-членів. ЄЦБ та національним центральним банкам заборонено купувати безпосередньо в них боргові зобов'язання. Слід зазначити, що ЄСЦБ діє відповідно до принципів відкритої ринкової економіки та вільної конкуренції, що сприяє ефективному розподілу ресурсів, стійкості державних фінансів і валюти, стабільності платіжного балансу.

Визначені у Договорі принципи відобразилися у законодавстві, яке регулює діяльність центральних банків багатьох країн. Це можна продемонструвати на прикладі Монетарно-фінансового кодексу Франції, Закону Республіки Польша "Про Національний банк Польші" та Закону Республіки Чехія "Про Національний банк Республіки Чехії" [ ].

Таким чином, можна виділити економічну та політичну складові автономності центрального банку, які поєднують у собі встановлені Договором інституціональну, особисту, функціональну та фінансову незалежність центрального банку.

Економічна самостійність визначається здатністю центрального банку контролювати власний бюджет і розподіляти отриманий прибуток, тобто бути економічно незалежним. Політична незаангажованість забезпечується спеціальним порядком призначення Голови та членів Правління центрального банку, терміном виконання службових обов'язків (чим довший період перебування на посаді - тим більша незалежність" і методами виконання основного завдання центрального банку - підтримки цінової стабільності (залежно від того, втручаються органи державної влади у діяльність Центробанку чи ні).

Важливу роль в ефективній діяльності центрального банку відіграє злагоджена співпраця керівних органів, оскільки саме завдяки їх ефективній роботі досягається високий ступінь його економічної самостійності і незалежності.

По значимості усі функції центрального банку поділяють на основні і додаткові. Основні функції здійснюються усіма без винятку центральними банками і розділяються на регулюючі, контрольні й обслуговуючі. До регулюючих функцій відносяться [16]:

1. Розробка і проведення грошово-кредитної політики. її характер залежить від ступеня незалежності центрального банку від уряду.

Розробка грошово-кредитної політики містить у собі:

- визначення напрямків розвитку грошово-кредитної політики; вибір основних інструментів грошово-кредитної політики;

- створення і ведення статистичної бази даних по грошовій масі, кредитам і заощадженням;

- проведення досліджень із проблем економіки і грошово-кредитної сфери даної країни й інших держав;

- упорядкування грошових програм і контроль за їхнім виконанням.

2. Регулювання попиту і пропозиції на кредит і іноземну валюту здійснюється за допомогою проведення інтервенційних операцій на грошовому і валютному ринках.

З метою стримування кредитної експансії центральні банки вживають заходів по зниженню рівня ліквідності кредитно - банківських інститутів, а для розширення кредитної експансії здійснюють протилежні заходи. Аналогічний характер мають інтервенційні операції на валютному ринку.

Контрольні функції містять у собі:

1. Здійснення контролю над функціонуванням кредитно - банківської системи - обумовлена необхідністю підтримки її стабільності для довіри до національної грошової одиниці.

Можливі такі форми реалізації цієї функції:

A) нагляд здійснюють безпосередньо центральні банки,

Б) органи нагляду відділені від центрального банку, але він пов'язаний із ними, приймаючи участь у їхній діяльності або роблячи консультаційні послуги ( Бельгії, Німеччини, Швейцарії і Японії);

B) центральний банк контролює діяльність кредитно - банківських установ разом з іншими інститутами (ФРС США здійснює наглядову діяльність разом із Федеральною корпорацією страхування депозитів, Службою контролера грошового обігу, уповноваженими органами штатів).

2. Проведення валютного контролю. Ступінь його жорсткості залежить насамперед від загального валютно-економічного положення країни. Так, у країнах, що розвиваються, контролю звичайно підлягає дуже широке коло операцій по зовнішніх платежах і розрахункам, найбільше розвинуті йдуть по шляху лібералізації валютного контролю.

Обслуговуючі функції:

1. Організація платіжних-розрахункових відношень комерційних банків: випуск в обіг паперово-грошових знаків, організація безготівкових розрахунків. Центральні банки можуть бути безпосередніми учасниками платіжних систем або обмежитися контролем за їхньою діяльністю.

2. Кредитування кредитно - банківських інститутів і уряду.

Як кредитор останньої інстанції, центральні банки надають позички кредитно - банківським заснуванням, що відчувають тимчасові хиби у фінансових ресурсах.

За допомогою кредитування уряду центральні банки здійснюють фінансування державного боргу і дефіциту державного бюджету. Це особливо широко використовується в країнах, що розвиваються, у яких позички центрального банку уряду складають значну частину їхніх активів. Напроти, розвинуті держави уникають подібну практику. У зв'язку з цим дана функція в даний час відноситься не до основних, а до додаткових.

3. Виконання центральним банком ролі фінансового агенту уряду - ведення урядових рахунків і управління активами різноманітних урядових відомств. У деяких країнах, наприклад у СІЛА, центральні банки виконують цю функцію разом із комерційними банками. У інших державах, наприклад в Італії, центральні банки є практично бухгалтерами державних установ.

Додаткові функції центрального банку не пов'язані безпосередньо з його головною задачею (зберігання стабільності національної грошової одиниці), але сприяють її реалізації.

До числа цих функцій відносяться:

1. Управління державним боргом,

2. Проведення аналітичних досліджень і ведення статистичної бази даних. Ця функція може бути дуже неоднакова і нерівнозначна в центральних банках різноманітних країн:

A) делегування центральному банку функції збору й аналізу даних платіжних балансів (Бельгія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Японія)

Б) дослідження економічної кон'юнктури в реальному секторі економіки, публікація їхніх докладних результатів (Федеральні резервні банки США, Банк Японії, Національний банк Бельгії, Німецький федеральний банк, Банк Франції, Бань Англії і інші).

B) вивчення фінансового положення підприємств і створення централізованих служб по банківських ризиках (Національний банк Бельгії, Німецький федеральний банк, Банк Франції, Банк Італії; Банк Іспанії). Крім того, у центральних банках Німеччини, Бельгії, Іспанії, Італії існують централізовані бази даних балансів підприємств.

3. Випуск в обіг банкнот і забезпечення їхнього циркулювання на території країни.

4. Здійснення зв'язку з небанківською клієнтурою і надання суспільних послуг. Центральні банки підтримують кореспондентські відносини із фінансовими установами своєї країни, іншими центральними банками і міжнародними фінансовими організаціями. Проте комерційні відношення з небанківською клієнтурою завжди є другорядними.

Центральні банки можуть надавати визначений набір послуг колективного користування - це створення централізованих служб по банківських ризиках, контроль неоплачених векселів тощо.

1.3 Основні інструменти центральних банків

1.3.1 Механізм безготівкового та готівкового емісійно - касового регулювання грошової маси центральними банками

Первинна емісія національної валюти у безготівковій формі здійснюється через три канали [19]:

- валютний (купівля валюти на міжбанківському ринку з метою згладжування коливань курсу національної валюти та поповнення міжнародних резервів);

- кредитний (рефінансування банків з метою підтримки їх ліквідності);

- фондовий (здійснення операцій з купівлі-продажу державних цінних паперів на вторинному ринку з метою збалансування попиту та пропозиції на грошово-кредитному ринку).

Для забезпечення організації готівкового грошового обігу центральний банк здійснює:

1) виготовлення та зберігання банкнот і монет;

2) створення резервних фондів банкнот і монет;

3) встановлення номіналів, систем захисту, платіжних ознак та дизайну грошових знаків;

4) встановлення порядку заміни пошкоджених банкнот і монет;

5) встановлення правил випуску в обіг, зберігання, перевезення, вилучення та інкасації готівки;

6) визначення порядку ведення касових операцій для банків, інших фінансових установ, підприємств і організацій;

7) визначення вимог стосовно технічного стану і організації охорони приміщень банківських установ.

Механізм емісійно-касового регулювання грошової маси передбачає порядок введення та вилучення грошей з обігу, а також їх перерозподіл між територіями і регіонами країни залежно від потреб економіки.

Випуск грошей в обіг є комплексом заходів, який складається з таких основних етапів:

1) прогнозування потреби у готівковій масі;

2) виготовлення грошей;

3) створення резервного фонду готівки у центральному сховищі;

4) власне введення грошей в обіг.

Готівка, як правило, використовується при одержанні населенням своїх доходів та їх використанні (виплата заробітної плати, пенсій, стипендій, придбання товарів і послуг, розміщення коштів у банківських внесках тощо).

У країнах Євросоюзу частка розрахунків готівкою в сукупному грошовому обороті в останні роки не перевищує 3-8 %. Це досягається переведенням заробітної плати працівників на банківські рахунки та широким запровадженням систем електронних платежів і розрахунків. Тенденції останніх років засвідчили, що в країнах із перехідною економікою, де рівень заробітної плати є низьким, обсяг готівки на душу населення майже дорівнює розміру середньої зарплати. Натомість у країнах із розвинутою ринковою економікою, де лише незначна частина населення отримує заробітну плату готівкою, її обсяг на душу населення істотно менший.

Проблема емісійних операцій і забезпечення найефективнішого їх впливу на розвиток економіки є однією з головних у діяльності центральних банків усіх країн. На сьогодні для світової практики характерні дві основні моделі центрального емісійного банку: англосаксонська (типові представники - Великобританія та США) і континентальна (більшість європейських країн).

В англосаксонській моделі грошова емісія здійснюється окремим від центрального банку органом, який передає потім емісійні банківські білети банківським установам. У США це відбувається в рамках Федеральної резервної системи. Водночас у континентальній моделі рішення про грошову емісію приймається безпосередньо центральним банком у межах, визначених правовими нормами.

Процеси світової глобалізації вносять свої корективи у формування готівкової маси. Створення Європейського монетарного союзу, зокрема введення в обіг єдиної валюти, поставило нові завдання перед Європейським центральним банком щодо ефективного формування готівки в обігу. Питання емісії готівкового евро та його транспортування в усі країни єврозони було вирішено з урахуванням досвіду Федеральної резервної системи СІНА - право емітувати готівку розподілено між центральними банками країн єврозони.

1.3.2 Причини і значення рефінансування комерційних банків центральними банками

Політика рефінансування - це один із поширених інструментів грошово-кредитної політики, який використовується центральними банками різних країн. Під рефінансуванням розуміють забезпечення центральним банком комерційних банків додатковими резервами на кредитній основі, тобто запозиченими резервами. Ініціаторами рефінансування виступають комерційні банки. Вони звертаються до центрального банку у разі вичерпання можливостей поповнити свої резерви з інших джерел. Рефінансування можна розглядати як процес відновлення ресурсів комерційних банків, які були вкладені в позички, боргові цінні папери та інші активи [19].

Для комерційних банків рефінансування в центральному банку - це останній спосіб (остання надія) регулювання їхньої ліквідності, і центральний банк виступає для них у ролі кредитора останньої інстанції. Для центральних банків рефінансування комерційних банків - це, по-перше, канал безготівкової емісії, а по-друге, - спосіб запобігання банківській паніці. У випадку кризової ситуації на грошовому ринку центральний банк надає негайно додаткові резерви на кредитній основі тим банкам, котрі потребують їх найбільше. Слід при цьому відзначити, що центральні банки мають право, але не зобов'язані рефінансувати (кредитувати) комерційні банки, тому і комерційні банки повинні розуміти отримання кредитів як привілей, а не право.

Сутність політики рефінансування у широкому розумінні полягає у зміні центральним банком умов рефінансування комерційних банків і в регулюванні у такий спосіб попиту з їхнього боку на додаткові резерви, тобто на кредити центрального банку. Основною умовою рефінансування, безумовно, виступає його ціна, тобто процентна ставка, яку визначає центральний банк і за якою він забезпечує банки додатковими резервами, що дає підставу, з певною натяжкою, розглядати процентну політику як окремий інструмент грошово-кредитної політики, але нерозривно пов'язаний з політикою рефінансування.

Сутність політики рефінансування у вузькому розумінні - це визначення і зміна центральним банком усіх інших, крім ціни, умов рефінансування. способів рефінансування, цільового спрямування кредитів центрального банку, їх тривалості, характеру забезпечення, лімітування обсягів рефінансування, а також обсягів надання окремих позичок тощо. Таким чином, у вузькому розумінні політика рефінансування передбачає вплив центрального банку на обсяг рефінансування комерційних банків не ціновими методами, а через управління процесом рефінансування.

1.3.3 Значення організації центральним банком платіжно-розрахункових відносин, моделі платіжних систем

Будь-яка платіжна система покликана забезпечувати обертання грошей між економічними агентами з метою своєчасного, точного і у повному обсязі виконання платіжних зобов'язань.

Запобігання системним ризикам входить у число найважливіших задач центральних банків. У зв'язку з цим вони значну увагу приділяють стандартам і нормативам, які дозволяють учасникам платіжної системи контролювати свій ризик, а також заходам для запобігання поширення локальних криз платежів на всю систему [17].

Платіжна система - це набір платіжних інструментів, банківських процедур і, як правило, міжбанківських систем переказу коштів, поєднання яких забезпечує грошовий обіг разом з інституційними та організаційними правилами та процедурами, що регламентують використання цих інструментів та механізмів.

Платіж означає погашення зобов'язання шляхом оплати готівкою або переводом коштів по рахунках у банках. Міжбанківські розрахунки провадяться за допомогою дебетування або кредитування рахунків у центральному банку або кореспондентських рахунків комерційних банків. Здійснення розрахунків через центральний банк вигідно і кредитору, і дебітору, оскільки для обох такий варіант означає додаткові гарантії здійснення розрахунків. Платіж припускає передачу боржником кредитору вимоги, обов'язкового для тієї особи, якому воно виставлено.

Центральних банки прагнуть підтримувати суспільну довіру до систем платежів. Деякі з них обмежують свою діяльність - окрім розрахунків - співпрацею з провайдерами приватних платіжних систем, сприяючи надійності, ефективності і міжопераційній сумісності шляхом розробки загальних стандартів. Інші центральні банки самі надають клірингові послуги як альтернативу приватним системам.

Ступінь операційної участі центральних банків в роздрібних платіжних системах різний. У таких країнах, як Японія, Нідерланди, Швейцарія або Швеція, центральні банки не здійснюють ніяких функцій в системах роздрібних платежів, окрім надання розрахункових послуг. У Австралії або Великобританії центральний банк є акціонером деяких приватних клірингових систем і, таким чином, здатний робити певний вплив на ці системи. У Канаді центральний банк є учасником приватних клірингових систем. У Бельгії приватна акціонерна клірингова палата (АКП) функціонує в приміщеннях центрального банку і використовує його ресурси. У деяких країнах центральні банки пропонують обмежені або навіть повномасштабні клірингові послуги банківському сектору. Центральний банк Італії безпосередньо управляє кліринговими палатами, в яких обробляються чеки на крупні суми, а також інші паперові інструменти. У Франції і СІНА центральні банки управляють національними чековими кліринговими операціями. У Франції центральний банк є також акціонером АКП, а центральний банк СІНА володіє і управляє найбільшою системою АКП. Керована німецьким Бундесбанком система роздрібного клірингу ІІРБ забезпечує загальнонаціональний кліринг всіх платіжних інструментів. У той же час через систему центрального банку здійснюється кліринг менше 20 % всіх роздрібних платежів в Германії.

У деяких країнах центральні банки також проводять обробку, кліринг і розрахунок трансграничних роздрібних операцій через кореспондентські рахунки (в деяких випадках, але не завжди, з іншими центральними банками). Ця діяльність зазвичай включає державні платежі, наприклад пенсійні, а також виконання доручень фінансових інститутів, зарубіжних центральних банків або міжнародних інститутів.

Розрахункові послуги. Роздрібні платежі через систему валових розрахунків в режимі реального часу ВРРЧ проводяться індивідуально, спочатку обчислюються клірингові залишки (позиції), а потім проводиться розрахунок. Той факт, що центральні банки пропонують національним міжбанківським кліринговим системам розрахункові послуги зі своїх рахунків, дозволяє фінансовим інститутам понизити їх кредитні ризики і уникнути проведення розрахунків через конкурентів. Проведенню розрахунків сприяють механізми надання ліквідності протягом дня і овернайт. Роздрібні платіжні системи проводять розрахунки на нетто-основі, прагнучи зберегти ліквідність. Хоча в деяких країнах, включаючи Німеччину і Швейцарію, проведення роздрібних платежів виконується на валовій основі з накопиченням. У США здійснення розрахунків на валовій або нетто-основі часто залежить від інституційної взаємодії. Зазвичай платежі через клірингові палати розраховуються на нетто-основі, тоді як платежі з двостороннім клірингом і оброблювані ФРС - на валовій основі.

Функція спостереження. Багато центральних банків мають в своєму розпорядженні правові повноваження відносно платіжних і розрахункових систем. Закони про центральний банк країни або інші національні закони часто містять загальне положення про те, що центральний банк повинен сприяти безперебійному функціонуванню платіжної системи (наприклад, в Австралії, Бельгії, Франції, Германії, Італії, Японії, Нідерландах, Швеції і Швейцарії). На основі цих положень центральні банки спостерігають за платіжними системами для крупних сум і роздрібними платіжними системами. У Бельгії, Франції, Німеччині, Італії і Нідерландах ведеться спостереження за платіжною системою в цілому, включаючи роздрібні платежі. Європейський центральний банк (ЄЦБ) і національні центральні банки повинні надати засоби, а ЄЦБ - прийняти регулюючі нормативи для створення ефективних і надійних клірингових і платіжних систем як усередині Співтовариства, так і з іншими країнами. ФРС, навпаки, спостерігає за платіжною системою на базі норм, що уповноважили її надавати платіжні послуги інститутам, що приймають внески, і виконувати нагляд і регулювати діяльність банківських організацій.

1.3.4 Регулювання діяльності комерційних банків та банківський нагляд центральними банками

Банківське регулювання - одна із функцій центральних банків, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства [22].

Банківське рулювання як одна з форм державного управління є системою заходів, за допомогою яких держава через центральний банк (або інший уповноважений орган) забезпечує стабільне й безпечне функціонування банків, попереджає дестабілізаційні процеси в банківському секторі.

При цьому банківське регулювання як функція державного управління покликане сприяти забезпеченню:

1) стійкості роботи і зміцненню фінансового стану банківської установи;

2) орієнтації та стимулюванню діяльності банку в галузі кредитування на виконання пріоритетних завдань розвитку економіки та підвищення добробуту суспільства;

3) наукової організації грошового обігу в народному господарстві;

4) створенню системи гарантій захисту інтересів вкладників, в першу чергу фізичних осіб.

Пруденційне регулювання - це антиризикове регулювання фінансових інституцій.

Вплив центрального банку на діяльність інших банків здійснюється за такими основними напрямами:

1) створення законодавчих та інших умов, які б дозволили банками реалізувати свої економічні інтереси (організаційно-правовий напрям);

2) встановлення законодавчих нормативів та нагляд за їх дотриманням з метою забезпечення ліквідності банківської діяльності (напрям опосередкованого економічного впливу).

Кінцевими цілями банківського регулювання є:

- підтримання стабільності й довіри до банківської системи шляхом забезпечення платоспроможності банківських структур, відвернення системного ризику (тобто ризику того, що банкрутство одного або кількох банків спричинить кризу всієї банківської системи);

- захист вкладників та інших клієнтів банківської системи від надмірного ризику збитків та інших видів шкоди, що виникає внаслідок банкрутства, шахрайства, зловживань, маніпуляцій та інших видів посадових правопорушень з боку постачальників фінансових послуг (індивідуальний ризик);

- забезпечення безперебійного ефективного, надійного та результативного функціонування фінансових ринків, включаючи правильну роботу конкурентних ринкових сил (стимулювання ефективності системи).

Методи банківського регулювання матеріалізуються через систему заходів, які умовно поділяють на превентивні, що застосовуються для уникнення можливих негативних наслідків за тієї чи іншої економічної ситуації, та протекційні, що вживаються для захисту від уже існуючої ситуації.

До превентивних заходів, зокрема, можна віднести:

- вимоги щодо розміру та структури власного капіталу банку;

- вимоги щодо ліквідності;

- диверсифікацію банківських ризиків;

- обмеження виконуваних операцій. До протекційних заходів належать:

- створення системи гарантування вкладів;

- формування банками резервів на покриття кредитних та інших ризиків;

- рефінансування центральним банком комерційних банків;

- допомога інших державних органів.

Методи банківського регулювання поділяються також на економічні та адміністративні.

Економічні методи включають нормативні (встановлення кількісних нормативів або розмірів обмежень чи пільг) та коригуючі (застосування впливу для конкретної ситуації).

Суть адміністративних методів (а саме вони посідають чільне місце в організації банківського регулювання) може бути виражена в такому: встановлення певного порядку дії у сфері державного управління (приписи); заборона певних дій (заборони).

Велике значення для ефективності банківського регулювання має нормотворча функція центральних банків.

Центральний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади й місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб.

Банківське регулювання, банківський нагляд і банківський контроль - це різні види діяльності, спрямовані на забезпечення надійного та стабільного функціонування банків, які доповнюють один одного.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ СТРУКТУРИ ТА ФУНКЦІЙ ЦЕНТРАЛЬНИХ НАЦІОНАЛЬНИХ БАНКІВ В РОЗВИНУТИХ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВАХ

2.1 Центральний банк США (Федеральна резервна система)

Майже не існує країн, що мають таку складну структуру центрального банку, яка характерна для Федеральної резервної системи (ФРС) у США. Організація ФРС стала результатом політичної боротьби між прихильниками міцних економічних інститутів і тими, хто лякав великими та могутніми економічними інтересами, яка й дала США розрізнену банківську систему [9].

Згідно із законом «Про Федеральну резервну систему», 1913 р. було ство-рено центральний банк США -- Федеральну резервну систему (ФРС). Закон передбачав систему заходів з контролю та звітності для розподілу економічної влади на три частини: між інтересами банкірів та підприємців, між штатами і регіонами та між урядом і приватним сектором. Закон «Про Федеральну резерв-ну систему» і наступні нормативні акти створили чотири групи в системі, кож-на з яких теоретично уповноважена виконувати певні обов'язки: федеральні резервні банки (ФРБ), банки-учасники ФРС, Рада керуючих (РК) і Комітет з операцій на відкритому ринку (FOMC). Повноваження, що були надані кожній групі, відображають початкову мету закону 1913 р. -- надати центральному банку контроль над кількістю грошей в обігу і величиною дисконтних позик банкам-членам ФРС (функція кредитора останньої інстанції). Теоретично пре-зидент і конгрес не передбачали, що ФРС контролюватиме проведення моне-тарної політики у таких широко окреслених межах. Проте з часом ФРС прак-тично перебрала на себе провідну роль у розробці такої політики.

Банківська система США сформувалася під впливом багато разів уточнюваного Закону про Федеральну резервну систему і прийнятого в 1980 році Закону про дерегулювання депозитних установі і монетарному контролі (DIDMCA).

На початку ХХ століття в США було не менше 5 тисяч емісійних (національних) банків, кожний з яких володів правом випускати в звернення банкноти на суму свого основного капіталу. При цьому кожний з національних банків був зобов'язаний приймати в сплату квитки всієї решти банків (не дивлячись на те, що вони не були законними платіжними засобами).

Сьогодні банківська система США складається з [14]:

Федеральної резервної системи;

Комерційних банків;

Інвестиційних банків;

Ощадних банків;

Позиково-ощадних асоціацій.

Банки в США роздільного підпорядкування. Це означає, що для частини комерційних банків (національних банків) ліцензування, контроль, нагляд і регулювання їх діяльності здійснюється федеральним урядом, а для іншої частини - властями окремих штатів. З урахуванням регулювання всі американські банки можна розділити на чотири групи:

Національні банки;

Банки штатів - члени ФРС;

Банки - не члени ФРС, вхідні у Федеральну корпорацію страхування депозитів (ФКСД);

Банки - не члени ФРС, чиї внески не застраховані у ФКСД.

Національні банки підкоряються Контролеру грошового обороту (служба Міністерства фінансів) і потрапляють під дію всіх федеральних банківських законів, а також правил і інструкцій ФРС і ФКСД. Банки штатів - члени ФРС підкоряються законам і правилам того штату, де вони зареєстровані і здійснюють свої операції, і відповідним федеральним законам, оскільки вони є членами ФРС і ФКСД.

Закон «Про Федеральну резервну систему» поділив територію США на дванадцять федеральних резервних округів, кожен з яких має свій федеральний резервний банк в одному (головному) місті (і у більшості випадків -- додаткові відділення в інших містах округу) для надання дисконтних позик. На рис. 2.1 показано федеральні резервні округи і місцезнаходження федеральних резервних банків. Мапа може здатися дивною на перший погляд: жоден штат (навіть Каліфорнія чи Нью-Йорк) не є федеральним резервним округом. Деякі штати розділені відповідно до кордонів округів, а економічно несхожі штати згруповані в один округ. Більшість федеральних резервних округів охоплюють одночасно урбанізовані та сільські місцевості, які представляють промислові, аграрні інте-реси та інтереси сфери послуг. Таке групування зроблено спеціально, щоб запо-бігти будь-якому преференційному трактуванню з боку Федерального резервно-го банку якоїсь групи інтересів чи штату. Так само округ не може функціонувати за рахунок інших округів, оскільки за ним наглядає Рада керуючих і Комітет з операцій на відкритому ринку (FOMC). Якщо в одному окрузі спостерігається спад, то він не може в односторонньому порядку змінити грошову і кредитну політику ФРС, щоб задовольнити свої потреби. Деякі міста (Нью-Йорк, Чикаґо, Сан-Франциско), зрозуміло, були великими населеними пунктами у 1914 р., і саме тому були обрані місцем розташування федеральних резервних банків. Інші міста були обрані внаслідок політичного тиску під час дебатів навколо закону «Про Федеральну резервну систему». (Наприклад, Річмонд, штат Вірґінія, бать-ківщина Картера Ґласа, одного з правових архітекторів ФРС).

Кожен федеральний резервний банк є спільним приватно-державним під-приємством. Банки-учасники отримують дивіденди (максимум 6 %) на свої частки акцій, якими вони володіють в окружному банку.

Дванадцять федеральних резервних банків виконують обов'язки відповід-но до ролі ФРС у платіжній системі, монетарному контролі та фінансовому регулюванні. Зокрема, окружні банки:

управляють безготівковими чековими розрахунками у платіжній системі;

керують обігом готівки, випускаючи нові й вилучаючи з обігу зношені федеральні банкноти;

проводять дисконтне кредитування, надаючи і управляючи дисконтними позиками банків у межах округу;

виконують наглядові й регулятивні функції, такі, як перевірка банків-учасників у штаті та розгляд заяв на злиття банків;

надають послуги підприємствам, збираючи і представляючи дані про ділову активність в окрузі, а також публікуючи статті на монетарні та банківські теми, написані професійними економістами, які працюють у банках.

Банки федерального резервного округу залучені до процесу проведення монетарної політики як прямо (через дисконтні позики), так і опосередковано (через членство у федеральних резервних комітетах). Теоретично федеральні резервні банки встановлюють дисконтну ставку і визначають суми, які окремим банкам (членам і нечленам) дозволено позичати На практиці дисконтна ставка переглядається і коригується Радою керуючих ФРС (Вашингтон, округ Колумбія) для кожного федерального резервного округу.. Окружні банки опосередко-вано впливають на політику через своїх представників у FOMC, який встанов-лює правила проведення операцій на відкритому ринку (купуючи аби продаючи цінні папери через ФРС, аби вплинути на грошову базу), і в Федеральній кон-сультаційній раді, дорадчому органі, що складається з представників банків округу.

Центром організації Федеральної резервної системи є Рада керівників у Вашингтоні. Основною функцією Ради є формування кредитно-грошової політики. Крім того, Рада регулює і контролює діяльність банківських установ і операцій Федеральних резервних банків. У Ради є функції у області національного платіжного механізму і федерального регулювання споживчого кредиту Рада складається з 7 чоловік тих, що призначаються президентом і затверджуваних Сенатом Повний термін роботи члена Ради - 14 років. І сім термінів організовані так, що термін одного члена закінчується в кожен парний рік. Не можна бути повторно призначеним після повного терміну роботи

Голова і віце-голова Ради призначаються президентом США на 4 роки з числа членів. Вони можуть бути призначені повторно, якщо термін їх роботи як члени Ради не закінчився. Такі повторні призначення також повинні бути затверджені Сенатом

Члени Ради складають більшість в Комітеті з операцій на відкритому ринку, який керує операціями ФРС і загальним курсом фінансової і кредитно-грошової політики. У Комітеті Рада розглядає і затверджує діяльність Федеральних резервних банків по дисконтуванню і видає ухвали по управлінню "дисконтним вікном" в цих банках Рада може також використовувати резервні вимоги як інструмент кредитно-грошової політики за допомогою здійснення свого права зміни деяких резервних норм депозитних установ в межах, що наказують законом

Рада виконує широку контролюючу функцію над операціями 12 Федеральних резервних банків. Ця функція включає контроль за їх діяльністю по обслуговуванню депозитних установ, а також перевірку і контроль деяких банківських установ Кожен банк зобов'язаний представити Раді свій бюджет для затвердження. Деякі статті витрат (наприклад, на будівництво або реконструкцію будівель банку, виплату заробітної платні президентом і першим віце-президентом) підлягають спеціальному твердженню з боку Ради. Призначення президента і першого віце-президента кожного федерального резервного банку затверджує Раду

Рада виконує контролюючу і регулюючу функцію по відношенню до банків - членам ФРС до банківських холдингових компаній банківським об'єднанням міжнародним банківським утворенням в США по відношенню до зарубіжної діяльності банків членів ФРС і до діяльності філіалів іноземних банків в США Рада встановлює межі використання кредитів для покупки і продажу цінних паперів.

Рада виконує основні Федеральні закони, регулюючі діяльність по кредитуванню споживача (Закон про приватне кредитування, Закон про рівні кредитні можливості, Закон про відкриту інформацію по житлових іпотеках

Рада надає Конгресу щорічну доповідь про його операції і двічі в рік - доповіді про стан економіки і дії Системи по зростанню грошової маси і кредитів Щомісячний Бюлетень ФРС публікує статистичні дані і іншу інформацію про діяльність системи. Матеріали, що відносяться до регулюючих функцій Ради, представлені в іншому друкарському органі - Регулююча діяльність ФРС. Рада оплачує витрати на виконання своїх обов'язків не з фондів, що виділяються Конгресом, а з сум обкладень на Федеральні резервні банки. Щороку суспільна аудиторська фірма ревізує фінансові звіти Ради. Дані звіту також підлягають ревізії із сторони Головного бухгалтерського - контрольного управління.

Операції на відкритому ринку є головним інструментом, використовуваним ФРС здійсненні національної кредитно-грошової політики. Комітет з операцій несе відповідальність за операції, що проводяться ФРС. Операції з цінними паперами уряду і федеральних відомств, збільшують або скорочують резервні фонди депозитних установ. Комітет також дає дозвіл на операції і керує ними на зарубіжних ринках іноземних валют.

У комітет входять 7 членів Ради керівників і президенти 5 резервних банків, один з яких є президентом Федерального резервного банку Нью-Йорка. Президенти інших банків працюють в комітеті протягом одного року на умовах ротації. Комітет обирає своїм головою голови Ради керівників, а віце-головою президента ФРБ Нью-Йорка.

Інший важлива складник американської банківської системи - це дванадцять федеральних резервних банків, які є:

а) центральними банками;

б) квазісуспільними банками;

в) банками банкірів.

Кожен резервний банк має свою власну Раду, що складається з 9 директорів із сторони, що не є службовцями даного банку. Згідно із законом 3 директори класу А, що представляють банки-члени ФРС, і 3 директори класу Б, що представляють громадськість, обираються в кожному районі банками-членами ФРС. Рада керівників призначає трьох директорів класу З, які теж представляють громадськість.

ФРБ одержують прибуток в основному з відсотків відповідних довше внесків Системи в цінні папери і, у меншій мірі, з доходів від відсотків на валюту, що є у Системи, а також від відсотків по позиках депозитним установам і про валютний контроль.

Дванадцять федеральних резервних банків є квазісуспільними. Вони відображають симбіоз приватної власності і суспільного контролю. Їх власник - комерційні банки відповідного округу. Для вступу до Федеральної резервної системи комерційні банки зобов'язані придбати частку участі в акціонерному капіталі федерального резервного банку свого району. Але принципи політики, що проводиться федеральними резервними банками, встановлюються державним органом - Радою керівників. Центральні банки американської капіталістичної економіки знаходяться в приватній власності, але управляються державою. Вони керуються не прагненням до прибутку, а слідують політиці, яка з погляду Ради керівників покращує стан економіки в цілому.

Федеральні резервні банки роблять для депозитних установі теж саме, що депозитні установи роблять для людей . Вони приймають внески банків і ощадних установі і надають їм позики. Таким чином федеральні резервні банки є "банками банкірів".