Порядок створення і реєстрації комерційних банків. Ліквідність банку і регулюючи її нормативи. Етапи банківського кредитування

Зміст

1. Порядок створення і реєстрації комерційних банків

2. Ліквідність банку і регулюючи її нормативи

3. Етапи банківського кредитування

Список літератури

1 Порядок створення і реєстрації комерційних банків

Механізм створення та функціонування комерційних банків, як і інших суб'єктів підприємництва, діяльність яких заснована на комерційному розрахунку, визначається чинним законодавством. Основними законодавчими актами з цього питання виступають Закони України "Про банки і банківську діяльність", "Про господарські товариства", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про підприємництво", "Про аудит", "Про іноземні інвестиції", "Про заставу", ? Про обмеження монополізму та недобросовісної конкуренції у підприємницької діяльності ? і іншими, а також Тимчасовим положенням про порядок створення, реєстрації комерційних банків і здійснення наглядом над їхньою діяльністю, затвердженим Правлінням Національного банку України 17 липня 1992 року. Разом з тим до комерційних банків як унікальних установ, що працюють зі специфічним товаром - грошовими ресурсами, висуваються особливі вимоги щодо порядку їх створення, які значною мірою відрізняються від умов заснування та організації інших господарюючих суб'єктів. Спеціальні вимоги та умови створення і реєстрації банків визначено Законом України "Про банки і банківську діяльність" та відповідними нормативними актами НБУ.

Засновниками, акціонерами комерційних банків можуть бути українські й іноземні юридичні і фізичні особи, за винятком Рад народних депутатів усіх рівнів, їхніх виконавчих органів, політичних і профспілкових організацій, союзів і партій, суспільних фондів, комерційних банків. Ними також не можуть бути громадяни наступних категорій: військовослужбовці, посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, арбітражного суду, державного нотаріату, органів державної влади і управління, покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Засновниками банків не можуть бути особи, яким заборонено займатися підприємницькою діяльністю до закінчення терміну, встановленого вироком суду, особи, що мають судимість за грабіжництво, хабарництво й інші корисливі злочини.

Необхідно забезпечити банк приміщеннями з обладнаним касовим вузлом, пристроєм охоронної і пожежної сигналізації, спеціальних каналів зв'язку, постом міліції, обчислювальною й іншою банківською технікою і так далі.

Товариство вважається відкритим, якщо його акції поширюються шляхом відкритої підписки чи купівлі-продажу на фондових біржах чи у позабіржовому обороті. Акції банку у виді закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками і не можуть поширюватись шляхом підписки і купуватися чи продаватися на біржі чи в позабіржовому обороті. Після реєстрації із закритого акціонерного товариства він може бути реорганізований у встановленому законом порядку у відкрите акціонерне товариство. При цьому необхідно мати на увазі, що в перші два роки існування банку у виді акціонерного товариства, його засновники зобов'язані бути власниками акцій на суму не менш 25 % статутного фонду.

Засновники банку (незалежно від того, у виді якого товариства він організується) повинні укласти між собою договір, що визначає порядок здійснення ними спільної діяльності, відповідальності перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами. Засновники також несуть відповідальність по зобов'язаннях, що виникло до реєстрації банку Національним банком України.

Якщо банк створюється у виді акціонерного товариства відкритого типу, то засновники повинні зареєструвати інформацію про випуск акцій у Міністерстві фінансів України. При цьому необхідно представити наступні документи: а) заява на реєстрацію інформації; б) копію платіжного доручення на суму держмита в розмірі 0,1% від загальної суми емісії акцій; в) проспект емісії. Крім реєстрації, інформація про випуск акцій підлягає обов'язкової публікації в органах друку Верховної Ради України (газета "Голос України"), Кабінету Міністрів України (газета "Урядовий кур'єр") і офіційному виданні фондової біржі (газета "Факт" (не менш ніж за 10 днів до початку підписки на акції).

Установчі збори затверджують установчі документи банку (установчий договір і устав), обирає раду і правління банку, їхніх голів, ревізійну комісію, затверджує регламенти роботи ради і правління, розробляє положення про неї. Збори можуть частину функцій, що відносяться відповідно до чинного законодавства до компетенції загальних зборів акціонерів, покласти на раду чи правління банку.

Для реєстрації комерційного банку його рада представляє в двотижневий термін після перевірки фінансового стану засновників у регіональне управління Національного банку України наступні документи: заява про реєстрацію статуту банку за підписом голови ради; установчий договір, підписаний засновниками банку і завірений їх печатками (для юридичних осіб) чи нотаріально (для фізичних); устав банку, затверджений установчими зборами і підписаний головою ради; протокол установчих зборів; економічне обґрунтування створення банку, включаючи розрахунковий баланс і розрахунок плану доходів, витрат, прибутку на кінець першого року його діяльності; бухгалтерські баланси засновників, акціонерів; висновок аудиторської організації, що має ліцензію Національного банку України, про фінансовий стан засновників; інформацію про професійну придатність голови правління і головного бухгалтера, рекомендованих засновниками; копії платіжного документа про внесення плати за реєстрацію; копію звіту про проведення відкритої підписки на акції зі списком акціонерів; довідку про наявність необхідного приміщення для банку (якщо воно орендовано, те і договір оренди на термін не менш 5 років). Зміст кожного з документів визначено Тимчасовим положенням про порядок створення, реєстрації комерційних банків і здійснення нагляду за їхньою діяльністю.

Отриманий від регіонального керування висновок із зазначеними вище документами представляється в Національний банк України для реєстрації, що повинна бути здійснена в місячний термін з моменту одержання заяви.

Комерційні банки можуть відкривати свої філії і представництва як на території України, так і за її межами на підставі письмової згоди регіонального управління Національного банку України. Необхідною умовою їхнього відкриття є повна оплата заявленого статутного фонду банку. І філія, і представництво не є юридичними особами. Це відособлені підрозділи банку, що виступають від його імені і діють на підставі своїх положень, затверджених відповідно до порядку, передбаченим статутом банку.

Реєстрація філії виробляється регіональним управлінням Національного банку України протягом місяця з дня одержання всіх необхідних документів. Зареєстрованій філії регіональне управління Національного банку України привласнює шестизначний номер по МФО (код банку), а якщо він обслуговується однієї і тією ж розрахунковою палатою, що і головний банк, то філія може користатися номером МФО, привласненим банку, з додаванням ще одного знака.

Державна реєстрацiя банкiв.

Державна реєстрацiя банкiв здiйснюється Нацiональним банком України вiдповiдно до вимог цього Закону та нормативно-правових актiв Нацiонального банку України.

Уповноваженi засновниками банку особи подають Нацiональному банку України для державної реєстрацiї такi документи:

1) заяву про реєстрацiю банку;

2) установчий договiр (крiм державного банку);

3) статут банку;

4) рішення про створення банку (протокол установчих зборiв) або Постанову Кабiнету Мiнiстрiв України про створення державного банку;

5) бізнес-план, що визначає види діяльності, якi банк планує здійснювати на найближчий рiк, та стратегiю дiяльностi банку на найближчi три роки згiдно iз встановленими Нацiональним банком України вимогами;

6) інформацію про фiнансовий стан учасникiв, якi матимуть iстотну участь у банку. У разi коли засновником банку є юридична особа, надається iнформацiя про членiв ради директорiв i осiб, якi мають iстотну участь у цiй юридичнiй особi;

7) бухгалтерську i фiнансову звiтнiсть за останнi чотири звiтних перiоди (квартали) - для учасникiв - юридичних осiб, якi матимуть iстотну участь у банку, довiдку Державної податкової адмiнiстрацiї України про доходи за останнiй звiтний перiод (рiк) - для учасникiв - фiзичних осiб, якi матимуть iстотну участь у банку;

8) вiдомостi про кiлькiсний склад спостережної ради, правлiння (ради директорiв), ревiзiйної комiсiї;

9) копiю платiжного документа про внесення плати за реєстрацiю банку, що встановлюється Нацiональним банком України;

10) нотарiально завiренi копiї установчих документiв учасникiв, якi є юридичними особами та матимуть iстотну участь у банку;

11) копiї звiту про проведення вiдкритої пiдписки на акцiї - для банку, який створюється у формi вiдкритого акцiонерного товариства;

12) вiдомостi про професiйну придатнiсть та дiлову репутацiю голови та членiв правлiння (ради директорiв) i головного бухгалтера банку.

Нацiональний банк України у тижневий термiн з дати подання документiв для державної реєстрацiї банку вiдкриває тимчасовий рахунок для накопичення пiдписних внескiв засновникiв та iнших учасникiв банку.

Рiшення про державну реєстрацiю банку або про вiдмову в державнiй реєстрацiї банку приймається Нацiональним банком України не пiзнiше тримiсячного строку з моменту подання повного пакета документiв, зазначених у цiй статтi.

Нацiональний банк України може вимагати вiд заявника виправлення недолiкiв у поданих документах.

Реєстрацiя банкiв здiйснюється шляхом внесення вiдповiдного запису до Державного реєстру банкiв, пiсля чого банк набуває статусу юридичної особи.

Нацiональний банк України видає банку свiдоцтво про його державну реєстрацiю за встановленою ним формою.

Пiдстави для вiдмови в державнiй реєстрацiї.

Нацiональний банк України може вiдмовити в державнiй реєстрацiї банку у разi, якщо:

1) порушено порядок створення банку;

2) установчi документи банку не вiдповiдають законодавству України;

3) подано неповний пакет документiв, необхiдних для державної реєстрацiї банку, або цi документи не вiдповiдають вимогам цього Закону чи нормативно-правових актiв Нацiонального банку України;

4) у Нацiонального банку України є докази, що пiдтверджують вiдсутнiсть бездоганної дiлової репутацiї чи вiдсутнiсть задовiльного фiнансового стану принаймнi одного iз засновникiв, що мають iстотну участь у банку;

5) професiйна придатнiсть та дiлова репутацiя голови виконавчого органу i головного бухгалтера банку, а також членiв виконавчого органу банку не вiдповiдають вимогам Нацiонального банку України.

Про неповноту поданого пакета документiв та/або про невiдповiднiсть професiйної придатностi та дiлової репутацiї голови правлiння (ради директорiв) та головного бухгалтера Нацiональний банк України зобов'язаний повiдомити уповноваженим особам банку не пiзнiше мiсячного строку з дати подання документiв.

Про вiдмову у державнiй реєстрацiї банку Нацiональний банк України приймає мотивоване рiшення. Засвiдчена Нацiональним банком України копiя рiшення про вiдмову в реєстрацiї банку надсилається уповноваженiй особi банку рекомендованим листом або вручається пiд розпис.

Вiдмова у державнiй реєстрації банку не може бути здiйснена з iнших пiдстав, крiм зазначених у цiй статтi.

Особливостi державної реєстрацiї банкiв з iноземним капiталом.

При будь-якому набуттi банком статусу банку з iноземним капiталом, за умови, що iноземний iнвестор набуває iстотної участi, для державної реєстрацiї банку з iноземним капiталом додатково до зазначених у статтi 17 цього Закону документiв iноземний iнвестор або за його дорученням банк - емiтент акцiй, андеррайтер чи будь-яка iнша юридична або фiзична особа, що має доручення вiд iноземного iнвестора, подає такi документи:

1) нотарiально засвiдчену за мiсцем видачi копiю рiшення уповноваженого органу управлiння iноземного iнвестора про участь у банку в Українi;

2) письмову згоду на участь iноземного iнвестора у банку в Українi, видану державним або iншим уповноваженим контролюючим органом країни, в якiй зареєстровано головний офiс iноземного iнвестора, якщо законодавством такої країни вимагається одержання зазначеного дозволу, або письмове запевнення iноземного iнвестора про вiдсутнiсть вимог щодо попередньої згоди на здiйснення iнвестицiї за кордон;

3) нотарiально засвiдчений за мiсцем видачi витяг з торгового (банкiвського) реєстру або iнший офiцiйний документ, що пiдтверджує реєстрацiю iноземного учасника в країнi, в якiй зареєстровано головний офiс iноземного iнвестора;

4) нотарiально засвiдчену за мiсцем видачi копiю висновку iноземної аудиторської органiзацiї про фiнансовий стан iноземного iнвестора на кiнець останнього повного календарного року. Якщо визначений висновок надається iноземною аудиторською органiзацiєю, яка не входить до перелiку iноземних аудиторських органiзацiй, визнаних Нацiональним банком України, то такий висновок має бути пiдтвердженим українською аудиторською органiзацiєю.

Документи, зазначенi в пунктах 1, 2 (крiм письмового запевнення iноземного iнвестора), 3, 4 частини першої цiєї статтi, повиннi бути легалiзованi в установленому порядку, якщо iнше не передбачено мiжнародними договорами, згода на обов'язковiсть яких надана Верховною Радою України.

У разi, якщо iноземний iнвестор є фiзичною особою, вiн подає:

1) письмову згоду на участь iноземного iнвестора у банку в Українi, видану державним або iншим уповноваженим контролюючим органом країни, якщо законодавством такої країни вимагається отримання зазначеного дозволу, або письмове запевнення іноземного інвестора про вiдсутнiсть вимог законодавства країни його перебування щодо попередньої згоди на здійснення інвестиції за кордон. Письмова згода має бути легалізована в консульській установі України, якщо iнше не передбачено чинним міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

2) анкету, яка повинна мiстити, зокрема, інформацію про вiдсутнiсть судимостi.

Якщо документи, зазначенi в цiй статтi, складенi iноземною мовою, вони повиннi супроводжуватися нотарiально завiреним перекладом українською мовою.

Нацiональний банк України має право вiдмовити у державнiй реєстрацiї банку з iстотною iноземною участю за умови вiдсутностi принаймнi одного з документiв, визначених цiєю статтею, або неналежного оформлення будь-якого з них. Вiдмова надається в письмовiй формi iз зазначенням вiдповiдних пiдстав.

2 Ліквідність банку і регулюючи її нормативи

Термін «ліквідність» (від лат «liquidus»- рідкий, текучий) в буквальному розумінні означає легкість реалізації, продажу, перетворення матеріальних цінностей і інших активів у грошові кошти. Ліквідність банку нерідко визначається як здатність купувати готівкові кошти в НБУ чи банках-кореспондентах за розумною ціною. В цілому ліквідність банку передбачає можливість продавати ліквідні активи, купувати грошові кошти в НБУ і здійснювати емісію акцій, облігацій, депозитних і ощадних сертифікатів, інших боргових інструментів.

Ліквідність для комерційного банку виступає як здатність банку забезпечити своєчасне виконання в грошовій формі своїх зобов'язань по пасиву. Ліквідність банку визначається збалансованістю активів і пасивів балансу банку, ступенем відповідності строків розміщених активів і залучених банком пасивів.

Норми ліквідності банку звичайно встановлюються як відношення різних статей активів балансу до всієї суми чи до визначених статей пасивів, або навпаки, пасивів до активів. Ліквідність банку лежить в основі його платоспроможності.

У сучасній літературі існує два підходи до характеристики ліквідності. Ліквідність можна розуміти як запас чи як потік. Запас характеризує ліквідність банку на визначений момент, його здатність відповісти за своїми поточними зобов'язаннями, особливо за рахунками до запитання. Як потік ліквідність оцінюється за певний період чи на перспективу. При цьому ліквідність з точки зору запасу характеризується як досить вузький підхід. При розгляді ліквідності як потоку більша увага приділяється можливості забезпечення перетворення менш ліквідних активів у більш ліквідні, а також притоку додаткових засобів, включаючи одержання позик. Таким чином найбільшого значення набуває не тільки оцінка ліквідності-«потоку», але і оцінка ліквідності-«прогнозу».

Для оцінки сукупної ліквідності комерційних банків слід розглядати в системі стаціонарну ліквідність («запас»), поточну ліквідність («потік») і перспективну ліквідність («прогноз»).

Банк, який має достатній запас ліквідних активів для підтримання миттєвої (поточної) ліквідності, може з часом її втратити в зв'язку з перевищенням потоку зобов'язань над потоком трансформації вкладень в ліквідні активи. Оцінка ліквідності-«прогнозу» є найбільш проблематичною, так як вона пов'язана з оцінкою ризику активних операцій банку. В українській практиці для цього служать економічні нормативи, які розраховуються комерційними банками згідно Інструкції №10 НБУ.

При такому підході характеристика ліквідності повинна враховувати не тільки дані звітних балансів про залишки по активу і пасиву, але і іншу різноманітну інформацію. Термін же «ліквідність балансу» несумісний з допуском розгляду ліквідності не як залишку, а як потоку. Крім того цілком очевидно, що ліквідність повинен підтримувати банк, а не баланс. В сучасних умовах нерідко стається, коли вимоги клієнта на готівку не можуть бути задоволені банком повністю, що характеризує порушення ліквідності. Однак подібна ситуація не може бути виявлена на основі даних балансу, оскільки в балансі відсутні дані про оцінку ліквідності як «потоку». Це окремий приклад, але він наочно показує необхідність оцінки всієї сукупності факторів, які характеризують ліквідність потоку.

Таким чином, повертаючись до розгляду дефініцій можна зробити висновок про те, що взаємозв'язок між поняттями «ліквідність балансу» і «ліквідність банку» полягає у наступному. По-перше, ліквідність балансу передбачає миттєву оцінку стану банку на визначену дату, а звідси випливає, що ліквідність балансу є складовою ліквідності банку. По-друге, баланс комерційного банку повинен забезпечити представлення даних аналітичного та синтетичного обліку у формі, яка підходить для розрахунку сукупної ліквідності банку. При недотриманні другої умови може виникнути ситуація, коли, володіючи достатньо ліквідним балансом на визначену дату, банк попри це повністю чи частково неліквідний. В даній ситуації виникає потреба визначити ризик незбалансованої ліквідності.

Ризик ліквідності визначають звичайно як ризик, який заставляє банк у визначений момент купувати готівку по вищій ціні чи втрачати вартість своїх активів. При цьому активи банку вважаються ліквідними лише в тому випадку, коли їх можна швидко продати без втрати вартості.

Пасиви банку вважаються ліквідними, якщо банк може одержати позику за ставкою, яка адекватна тій, по якій купують засоби банки-конкуренти. Підтримання стабільності банківської системи в цілому і кожного окремого банку зокрема - це завдання, яке лежить не тільки в площині фінансово-кредитної сфери, а безпосередньо пов'язане з політичною, економічною і соціальною ситуацією в країні.

Однією з умов ефективної діяльності комерційних банків є забезпечення високого рівня надійності та мінімального ризику здійснюваних операцій, в основі чого лежить ліквідність банківської установи, її здатність безперебійно виконувати свої зобов'язання перед клієнтами. Специфіка функціонування комерційного банку як інституту кредитної системи полягає у використанні залучених коштів, що належать іншим суб'єктам ринку. Основою ж організації господарювання підприємств не фінансового сектору економіки є власні ресурси. Зрозуміло, що банкрутство такого підприємства безпосередньо загрожує лише його власникам та обмеженому колу контрагентів. А неплатоспроможність банку може дестабілізувати всю грошово-кредитну систему країни через серію фінансових крахів кредитних установ, діяльність яких тісно пов'язана з численними операціями на міжбанківському ринку. Тому до ефективного управління ліквідністю комерційного банку слід ставитись Як до фундаментальної основи фінансового менеджменту в будь-якій кредитній установі.

В Україні ця проблема набуває особливої гостроти через загальний спад виробництва, платіжну кризу та незадовільний фінансовий стан багатьох підприємств різних галузей економіки. Неспроможність клієнтів кредитних установ виконувати свої грошові зобов'язання суттєво знижує рівень ліквідності комерційних банків. Знижує його також надмірно ризикова політика останніх, спрямована на забезпечення високих норм прибутку, внаслідок чого виникають структурні диспропорції у банківських активах і пасивах за сумами та строками розміщення.

Щоправда, НБУ регулює рівень ліквідності комерційних банків через систему нормативів, виконання яких є обов'язковим. Однак порушення, що регулярно фіксуються у даній сфері, запровадження режимів фінансового оздоровлення і навіть відкликання ліцензій на банківську діяльність свідчать про негаразди в управлінні комерційними банками своїми фінансами.

Нормативні коефіцієнти порівнюються з фактичними значеннями показників ліквідності, платоспроможності, максимального ризику на одного позичальника, на основі чого робиться висновок про можливість банку виконувати свої фінансові зобов'язання, пов'язані з активними, пасивними та іншими банківськими операціями. Однак просте констатування стану ліквідності комерційних банків та за необхідності залучення коштів на міжбанківському ринку ресурсів не може бути доброю основою для підтримання платоспроможності та доброго фінансового стану банківських установ у довгостроковому аспекті. Мається на увазі, що банк повинен бути спроможним не просто оперативно усувати проблеми, виявлені за показниками своєї ліквідності, залучаючи кошти інших кредитних установ, а й здійснювати стратегічне планування й управління ліквідністю на основі всебічного аналізу всіх факторів, які тією чи іншою мірою здатні впливати на можливість банку виконувати свої зобов'язання. При цьому комерційний банк повинен регулювати такий вплив шляхом внесення оперативних змін у проведення активно-пасивних та інших операцій.

Серед нормативів ліквідності розраховуються такі:

* норматив миттєвої ліквідності;

* норматив загальної ліквідності;

* норматив співвідношення високоліквідних активів (Ва) до робочих активів (Ра).

Миттєва ліквідність сигналізує про здатність установи банку покрити коштами в касі та на коррахунку частину залучених коштів в національній валюті. Норматив миттєвої ліквідності розраховується як співвідношення суми коштів на коррахунку (Ккр) та в касі (К) до розрахункових (Рп) і поточних (Пр) зобовязань:

Н6 = ( Ккр+К ) / ( Рп+Пр ) *100%

Нормативне значення має бути не менше 20%.

Загальна ліквідність характеризується відношенням зобов'язань банку незалежно від строку їх виконання до активів незалежно від строку їх надходження. Розраховується цей норматив як співвідношення загальних активів (А) до загальних зобов'язань банку (З) :

Н7 = А / З * 100%

Значення цього нормативу має бути не менше 100%.

Норматив співвідношення високоліквідних активів (Ва) до робочих активів (Ра) банку (Н8) характеризує питому вагу високоліквідних активів (Ва) у робочих активах (Ра) і розраховується за формулою:

Н8 = Ва / Ра * 100%

Нормативне значення показника Н8 має бути не менше 20%.

Таким чином, кожний комерційний банк повинний самостійно забезпечувати підтримку своєї ліквідності на заданому рівні на основі як аналізу її стану, що складається на конкретні періоди часу, так і прогнозування результатів діяльності і проведення в наступному науково обґрунтовані економічної політики в області формування статутного капіталу, фондів спеціального призначення і резервів, залучення позикових коштів сторонніх організацій, здійснення активних кредитних операцій.

3 Етапи банківського кредитування

Банківський кредит - це позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на засадах строковості, повернення, платності, забезпеченості та цільового використання.

Строковість кредиту означає, що позики підприємствам видаються на певний строк, по закінченні якого вони повинні бути повернені.

Повернення кредиту означає, що отримані підприємством залучені кошти повинні бути повернені через певний час. Повернення кредиту забезпечується безперервністю кругообігу коштів і переходом їх в завершальній стадії в грошову форму.

Платність кредиту полягає в тому, що кредити банк видає підприємствам за певну плату, яка називається процентом. Розмір процента встановлюється з таким розрахунком, щоб сума отриманих від позичальника відсотків покривала витрати банку по залученню коштів, необхідних для даного кредиту, витрат на ведення банківської справи і забезпечувала одержання певного доходу.

Ефективність кредитної діяльності комерційного банку безпосередньо залежить від того, наскільки якісно здійснена структуризація процесу банківського кредитування, наскільки чітко визначені завдання основних етапів цього процесу та функції працівників, що відповідають за проведення кредитних операцій. Найважливішими етапами кредитного процесу виступають:

а) отримання та розгляд кредитної заявки;

б) безпосередня співбесіда з потенційним позичальником;

в) оцінка кредитоспроможності;

г) підготовка до складання кредитного договору;

д) кредитна угода;

ж) моніторинг і контроль якості виданих кредитів.

Кредитні відносини між банком і клієнтом розпочинаються з отримання та розгляду кредитної заявки, в якій передусім містяться відомості щодо позики, якої потребує клієнт: мета, розмір, вид і термін позики, вид забезпечення тощо. Необхідною складовою заявки є пакет супровідних документів, ретельний аналіз яких здійснюється на наступних етапах процесу кредитування. До пакета входять, як правило, такі документи:

1) копія свідоцтва про державну реєстрацію підприємства;

2) копії установчих документів;

3) фінансова звітність, що включає баланс підприємства, звіт про фінансові результати та звіт про рух грошових коштів за останні 3 роки. Баланс показує структуру активів, зобов'язань і власного капіталу в динаміці. Звіт про фінансові результати повідомляє про доходи та витрати в структурному та по елементному розрізі, а також містить показники прибутковості цінних паперів власного боргу підприємства. Звіт про рух грошових коштів показує обсяги надходжень та видатків грошових ресурсів щодо окремих видів господарської діяльності;

4) матеріали аудиторських перевірок за попередні 3 роки;

5) бізнес-план. Цей документ повинен містити відомості про цілі проекту, методи ведення операцій та має включати, зокрема:

-- детальний опис товарів або послуг, які планується впровадити за допомогою кредиту;

-- галузевий та ринковий прогнози (опис ринків, інших компаній, що пропонують аналогічні товари та послуги, державне регулювання у відповідній галузі, переваги й слабкі сторони конкурентів);

-- план маркетингу (потреби споживачів, реклама, засоби просування товарів і послуг на ринок тощо);

-- план виробництва (потреба у виробничих потужностях та робочій силі, наявність обладнання, структура виробничого процесу, обсяги продукції);

-- план менеджменту (структура організації, керівні органи, штат консультантів тощо);

-- фінансовий план (прогноз інвестиційного та операційного бюджетів, прогноз руху грошових потоків, перспективний баланс на наступні періоди);

6) відомості про раніше отримані кредити та наявність (відсутність) заборгованості за ними;

7) документ про відсутність заборгованості перед бюджетом та державними цільовими фондами;

8) документація на предмет застави, гарантії або поручительства;

9) належним чином оформлені договори на постачання та реалізацію відповідних товарів (послуг).

Кредитна заявка разом із пакетом супровідних документів надходить до працівника відповідного кредитного підрозділу, який здійснює її ретельний розгляд. Після цього кредитний працівник проводить попереднє інтерв'ю з потенційним позичальником. Ця бесіда має велике значення для вирішення питання щодо позики: вона дозволяє не тільки з'ясувати окремі деталі кредитної заявки, але й скласти своєрідний психологічний портрет позичальника, оцінити професійну підготовленість керівництва фірми, ступінь реалістичності оцінок ним стану та перспектив розвитку підприємства.

У ході співбесіди кредитний працівник концентрує свою увагу на базових, ключових для банку питаннях, які можуть бути розподілені за такими групами:

1. Загальні відомості про позичальника:

-- форма власності та організаційна побудова підприємства;

-- термін активної діяльності підприємства;

-- основна продукція;

-- хто є власником;

-- рівень досвіду та кваліфікації менеджерів;

-- рівень доходності господарської діяльності;

-- хто є основним постачальником та споживачем продукції підприємства.

2. Питання щодо кредиту:

-- яку суму фірма планує отримати у позику;

-- на що і як буде витрачена ця сума;

-- чи вірно складено прогноз фінансових потреб;

-- чи враховано термін служби активів, що фінансуються за рахунок позики.

3. Питання, пов'язані з погашенням кредиту:

-- які вхідні грошові потоки отримує фірма в ході операційного циклу;

- які джерела надходження готівки фірма планує використати для погашення кредиту;

-- чи є особи, готові надати гарантію або поручительство, та який їх фінансовий стан.

4. Питання щодо забезпечення кредиту:

-- яке забезпечення може бути передано у заставу;

-- хто є власником забезпечення;

-- де воно зберігається;

-- чи знаходиться забезпечення під повним контролем позичальника;

-- як була зроблена оцінка майна, що пропонується як забезпечення;

- які витрати на зберігання забезпечення.

5. Питання щодо зв'язків клієнта з іншими банками:

-- з якими банками співпрацює клієнт;

-- чи отримував він кредити від інших банків;

-- чи є непогашені позики та який їх характер.

Після співбесіди кредитний працівник повинен прийняти дуже важливе рішення: продовжувати роботу з кредитною заявкою цього клієнта або вже на цьому етапі відмовити у видачі кредиту. Якщо пропозиції клієнта не відповідають в якихось аспектах принципам політики та стратегії банку в галузі кредитних операцій, то кредитна заявка має бути відхилена. При цьому необхідно пояснити заявнику, з яких причин кредит не може бути наданий. Якщо ж за результатами співбесіди кредитний працівник приймає рішення щодо продовження роботи з клієнтом, він заповнює відповідний кредитний формуляр та передає його разом із кредитною заявкою та пакетом супровідних документів до підрозділу кредитного аналізу для оцінки кредитоспроможності позичальника.

Кредитоспроможність -- це здатність позичальника повністю та у визначений термін розрахуватись за своїми борговими зобов'язаннями. У світовій практиці використовується багато методик оцінки кредитоспроможності, в основу яких покладено аналіз фінансового стану позичальника та його надійності з точки зору своєчасного погашення боргу банку. При цьому аналіз кредитної заявки клієнта та його кредитоспроможності базується на використанні різних джерел інформації, серед яких:

матеріали, отримані безпосередньо від позичальника;

матеріали, що знаходяться в архіві і базі даних самого банку;

відомості, отримані від кредиторів, покупців і постачальників позичальника та інших зовнішніх джерел.

Важливе значення мають архіви банку. Якщо клієнт вже отримував кредит у цьому банку, то в архіві містяться відомості про можливі затримки в погашенні боргу або інші порушення.

Із зовнішніх джерел найбільш важливим є відомості, отримані з інших банків, які обслуговують даного клієнта, та в його ділових партнерів.

Можна провести перевірку позичальника на місці. Дуже важливо з'ясувати рівень компетенції працівників, що очолюють бухгалтерську, фінансову, маркетингову служби, адміністративний апарат. Під час відвідування клієнта можна з'ясувати деякі питання, що не були розглянуті під час попередньої бесіди, а також скласти уявлення про стан майна, яким володіє підприємство.

Методика оцінки кредитоспроможності позичальника висвітлена у попередньому параграфі.

Третій етап. Полягає в розробці умов процесу кредитування, підготовці й укладанні кредитного договору. Цей етап називають ще структуруванням кредиту, в ході якого визначають основні умови кредитного договору.

Банк визначає параметри позички: вид кредиту, суму, строк, спосіб видачі і погашення кредиту, забезпечення, рівень процента, інші моменти. Банк повинен запропонувати клієнту той вид кредиту, який найбільшою мірою відповідає характеру кредитованого заходу.

Розробляється також графік погашення кредиту у відповідності зі строками оборотності того виду капіталу, на формування якого видається позичка.

Після закінчення роботи по структуруванню кредиту кредитний працівник банку переходить до переговорів про укладання кредитного договору з клієнтом. При цьому клієнту надаються пропозиції по умовах майбутньої кредитної угоди. Вони можуть суттєво відрізнятись від тих, що містяться в кредитній заявці. Зближення позицій банку і клієнті та досягнення компромісу є кінцевою метою переговорів.

Після досягнення згоди по всіх питаннях підписується кредитний договір.

Четвертий етап. Характеризується тим, що відбувається надання кредиту, а також здійснюється контроль за виконанням умов кредитного договору.

Після підписання кредитної угоди працівник кредитного відділу оформляє бухгалтерські документи, які містять вказівки щодо відкриття позичкового рахунку та видачі кредиту. Ці документи повинні містити дозвільні підписи керівника банку або уповноважених ним для виконання зазначених операцій посадових осіб.

Оформлені згідно банківських вимог документи передаються в обліково-операційний відділ для виконання. Перелік цих документів такий:

розпорядження кредитного відділу;

примірник кредитної угоди;

договір застави (або інша форма забезпечення);

строкове зобов'язання;

картка із взірцями підписів керівника і головного бухгалтера та відбитком печатки підприємства, посвідчена в установленому порядку.

У розпорядженні кредитного відділу повинен зазначатись наданий особовому позичковому рахунку позичальника номер рахунку, а також загальні рекомендовані й додаткові параметри, що характеризують позичальника та кредитну угоду і які необхідні для виконання аналітичного обліку. На основі даних розпорядження здійснюється реєстрація позичкового особового рахунку в книзі відкритих рахунків.

Строкове зобов'язання являє собою юридичний документ, який служить основою для погашення кредиту. Кількість примірників строкового зобов'язання залежить від способу погашення кредиту: водночас, по частинах або після обумовленого періоду.

З метою контролю за своєчасним погашенням кредиту та забезпечення нарахування процентів видача позичок може проводитись з окремих позичкових рахунків, в окремих випадках кредит може зараховуватись безпосередньо на поточний рахунок позичальника.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його погашенням. При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позичальником, зобов'язаний проводити перевірки стану збереження заставленого майна, що повинно бути передбачено в кредитному договорі.

Якщо в процесі кредитування змінились умови здійснення кредитованого проекту і це призвело до додаткової потреби в коштах, банк може задовольнити цю потребу на умовах укладання додаткової кредитної угоди.

У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов'язань позичальника за кредитним договором у встановленому чинним законодавством порядку.

П'ятий етап процесу банківського кредитування полягає в поверненні кредиту разом з відсотками. У відповідності з вимогами НБУ відсотки за користування кредитом нараховуються щомісяця. Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків здійснюється платіжним дорученням з поточного рахунку позичальника. Черговість сплати основного боргу та відсотків за кредитом регламентована ст. 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», згідно з якою передусім сплачуються відсотки, а потім гаситься основний борг. Погашення кредиту може здійснюватись одночасно або частинами.

Позичальник по узгодженні з банком може достроково повернути отриманий кредит.

У разі виникнення у позичальника тимчасових фінансових ускладнень сторони можуть подовжувати строк дії кредитного договору (пролонгація). При прийнятті рішення щодо пролонгування кредиту складається додаткова угода між банком та позичальником, яка є невід'ємною частиною кредитної угоди.

При настанні строку погашення кредиту і відсутності у клієнта достатньої суми коштів для його погашення банк починає проводити роботу з проблемними кредитами. У день визначеного строку погашення частина непогашеної або непогашена заборгованість за позичкою переноситься на рахунок прострочених позик.

Труднощі з погашенням позичок можуть виникати з різних причин. Найбільш поширеними з них є: помилки самого банку при розгляді кредитної заявки, при розробці умов кредитної угоди; нерентабельна робота клієнта, що отримав позичку; фактори, непідконтрольні банку, або форс-мажорні обставини.

Існує багато сигналів, що свідчать про погіршення фінансового стану позичальника, які працівник банку повинен вміти розпізнавати. Для цього використовуються аналіз фінансової звітності, особисті контакти з позичальником, повідомлення від третіх осіб.

Якщо банк виявляє проблемну позичку, він негайно повинен вжити заходів для забезпечення повного і своєчасного її повернення. Найдоцільнішим кроком буде розробка разом з позичальником заходів щодо покращення фінансового стану підприємства. Якщо цей спосіб не дасть результатів, банк повинен забезпечити свої інтереси шляхом реалізації забезпечення, пред'явлення претензії до гаранта і т. д. Крайній захід - це порушення питання про оголошення позичальника банкрутом.

У цілому якісне професійне та послідовне всіх необхідних процедур основних етапів банківського кредитування є необхідною та найважливішою умовою ефективної реалізації кредитної політики банку та забезпечення необхідного рівня доходності банківської діяльності.

Список літератури

1. Васюренко О.В. Банківські операції.: Навч. посіб. - К.: Т-во «Знання», КОО. 2002 - 243 с.

2. Закон України “Про банки і банківську діяльність (від 7 грудня 2000 р. №2121-ІІІ).

3. Постанова №77 від 27.03.96 "Про порядок створення і реєстрації комерційних банків"

4. Трикало Р. І. "Банківська справа" . : Навч. посіб - К.

5. О.Я. Стойко «Банківські операції». : Навч. посіб. - Х.