Запровадження обов’язкового медичного страхування в Україні: проблеми та перспективи

Медичне страхування за формами проведення поділяється на обов'язкове і добровільне. Провідна роль у зв'язку «страхова медицина» - «медичне страхування» належить обов'язковому медичному страхуванню. Його об'єктом є пов'язані зі здоров'ям і працездатністю майнові інтереси суспільства з відшкодування витрат на організацію, розвиток і здійснення медичної допомоги населенню в обсягах, передбачених відповідними гарантованими державою страховими програмами. Принцип обов'язкового страхування діє у Франції, Канаді, ФРН, Нідерландах, Швеції, Бельгії та інших країнах. В Ізраїлі і Швейцарії переважає добровільне страхування здоров'я, а обов'язкове державне страхування існує лише для військовослужбовців і поліцейських. Обов'язкова форма використовується, як правило, у тих країнах, де переважне значення має суспільна охорона здоров'я, а добровільна - у тих країнах, де поширені приватні страхові програми.

У Міністерстві охорони здоров`я України наполягають на тому, щоб в Україні до 2012 року було запроваджено обов'язкове медичне страхування. Метою загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування визначено встановлення гарантій щодо захисту прав громадян на отримання безоплатної медичної допомоги на засадах соціальної рівності і доступності незалежно від віку, статі, стану здоров'я за рахунок коштів загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування в обсягах, визначених у програмах загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування.

Але в Україні з цим питанням пов'язані певні проблеми, основною з яких є визначення органу, який відповідав би за акумуляцію та розподіл страхових коштів. Тому не дивно, що певна група зацікавлених осіб лобіює залучення до обов'язкового медичного страхування приватних страхових компаній, які виступатимуть «посередником» між страхувальниками, застрахованими особами та закладами охорони здоров'я. Варто зауважити, що кількість таких «посередників» може сягати кількох сотень, тобто дієвий контроль за їхньою діяльністю саме щодо здійснення обов'язкового медичного страхування буде відсутній.

Конституцією України передбачено, що громадяни України мають право вільного вибору лікаря та вільного вибору закладу охорони здоров'я. Це означає, що особа може звернутися за медичною допомогою в будь-який заклад охорони здоров'я, розташований на території України, звичайно, якщо зазначений заклад охорони здоров'я має право та можливості надавати таку допомогу, що визначається відповідною акредитацією та ліцензуванням. Таким чином, приватний страховий «посередник» повинен укладати договори про медичне обслуговування практично з усіма закладами охорони здоров'я України з метою забезпечення законних конституційних прав застрахованих осіб. А на практиці все це робиться приблизно таким чином: приватний страховий «посередник» укладає страховий договір з роботодавцем (страхувальником) щодо обов'язкового медичного страхування, і роботодавець сплачує на рахунок «посередника» визначену законом суму. Також приватний страховий «посередник» укладає договір з певним закладом охорони здоров'я щодо надання медичних послуг працівникам страхувальника. Ще добре, якщо заклад охорони здоров'я буде багатопрофільним, на зразок центральних міських або районних лікарень. А якщо ні? А чи запитають у застрахованої особи, які вона має побажання? Очевидно, що замість людей усі питання вирішать «на трьох» керівник підприємства (роботодавець), керівник страхового «посередника» та керівник закладу охорони здоров'я. Хочеться вірити, що все буде чесно і прозоро, але утриматися зазначеним особам від зловживань при такій схемі буде ой як не легко. А як же конституційні права особи щодо вільного вибору лікаря та закладу охорони здоров'я? А ніяк. Лікуватиметься там, де визначить його начальство.

Ще одним важливим аспектом запровадження ОМС в Україні є наявність наступного протиріччя: передмовами практично всіх законопроектів щодо запровадження загальнообов'язкового державного медичного страхування як основний пріоритет та основна мета визначалося забезпечення громадян України безкоштовною, доступною та якісною медичною допомогою (медичними послугами). Відповідно до цього постає запитання: а хто саме зможе здійснювати контроль за якістю та достатністю медичної допомоги? Річ у тому, що хтось повинен бути зацікавленим, щоб особа якомога скоріше вилікувалася та повернулася до праці, навчання тощо. Без державного контролю не обійтися, а покладатися лише на державні органи охорони здоров'я на чолі з Міністерством охорони здоров'я не варто: з одного боку, в них і без цього клопоту багато, з іншого -- вони зацікавлені, нехай не безпосередньо, у максимальній кількості коштів, які можуть бути отримані державним або комунальним закладом охорони здоров'я від страховика за надання медичної допомоги застрахованим особам.

Також актуальним і для України є питання про співіснування державних і приватних систем фінансування охорони здоров'я, яке в різних країнах вирішується по-різному. Наприклад, у Німеччині передбачена можливість виходу певної категорії населення із державної системи та її участь у приватному страхуванні за умови контролю держави за його якістю. У Франції державна система не забезпечує повного відшкодування вартості лікування, що спонукає населення брати участь у приватному страхуванні. У Великій Британії поряд із тим, що все населення застраховане державою, у випадках, коли державна система не влаштовує громадян, з метою поліпшення обслуговування вони мають змогу взяти участь у приватному страхуванні.

У США фінансування охорони здоров'я базується майже виключно на платній основі, але певна частина населення, чиї доходи нижчі за межу бідності (пенсіонери, бідняки, інваліди), обслуговуються за державними програмами «Медікер» і «Медікейд».

Організація охорони здоров'я, яка забезпечує право кожного громадянина на одержання медичної допомоги, може бути забезпечена системою страхової медицини. За допомогою страхової медицини вирішуються питання гарантованості і доступності медичних послуг для широких верств населення, залучення додаткових ресурсів у сферу охорони здоров'я.

Щодо Законопроекту України "Про загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування", який набирає силу Закону з 1 січня 2010 року, то в ньому джерелами формування коштів загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування є: суми страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування, що сплачуються страхувальниками на умовах та в порядку, передбачених цим Законом; асигнування з Державного бюджету України та місцевих бюджетів; суми штрафів, накладених за порушення норм цього Закону; суми благодійних та добровільних внесків підприємств, установ, організацій та фізичних осіб; прибуток, одержаний від тимчасово вільних коштів Фонду медичного страхування України, у тому числі резерву страхових коштів цього Фонду на депозитному рахунку; інші надходження, не заборонені законодавством.

Законопроект також містить перелік осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному медичному страхуванню. Страхувальниками автори законопроекту називають роботодавців, державу через спеціально уповноважений Кабміном центральний орган, Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, а також Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття.