Оцінка фітотоксичності природних розсолів Передкарпатського гірського прогину у лабораторному експерименті за життєвими показниками кукурудзи, жита озимого та ячменю ярого

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Природне й антропогенне засолення є одним із домінуючих чинників деградації ґрунтів і вагомим стресовим фактором для рослинних компоненті екосистем. Тому дослідження особливостей функціонування рослин за дії високих концентрацій солей у ґрунтовому субстраті є важливим, як для вивчення їх адаптивних можливостей, так і для з'ясування перспектив вирощування основних сільськогосподарських культур на засолених землях. Особливо актуальною ця проблема є для територій, геологічно приурочених до місць залягання соленосних порід.

На Івано-Франківщині до таких належить територія у межах Передкарпатського гірського прогину, який в неогені був виповнений потужними моласовими відкладами (від 2,5 до 4,0 км), серед яких домінують глинисто-піщані товщі, що містять окремі пласти та лінзи чистих натрієвих і калійних солей (адміністративно - с. Росільна Богородчанського району Івано-Франківської області).

З давніх часів ця територія славилась соляними джерелами високої мінералізації, які називали розсолами, ропою, сировицею, і з них випарювали кухонну сіль. Підземні води, циркулюючи по соленосних товщах, розчиняють солі і перетворюються у розсоли, а близькість їх до поверхні землі призводить до утворення сольових джерел. По капілярах у суху погоду розсоли можуть підніматися на поверхню ґрунту. Доказом цьому є локальне виникнення на поверхні ґрунту білих соляних вицвітів (нальотів).

Враховуючи наведене, метою даного дослідження було оцінити фітотоксичність природних розсолів Передкарпатського гірського прогину у лабораторному експерименті за життєвими показниками сільськогосподарських культур: кукурудзи (Zea mays L.), жита озимого (Secale сereale L.), ячменю ярого (Hordeum sativum J) та перспективність вирощування даних с/г культур на досліджуваній території.

Для досягнення мети були поставлені конкретні завдання:

· дослідити хімічний склад ропи, визначити її мінералізацію;

· дати морфолого-екологічну характеристику культур, її господарське значення;

· дослідити вплив природних розсолів на ростові процеси кукурудзи, жита озимого та ячменю ярого у лабораторному експерименті;

· оцінити перспективи використання даних злакових культур, як біотесторів токсичності сольового забруднення природних вод та ґрунтів;

· оцінити вплив природних розсолів Передкарпатського гірського прогину на засоленість ґрунтів в межах території в с. Росільни;

· обґрунтувати отримані результати, та зробити відповідні висновки.

Об'єкт дослідження - біотоксичний вплив розсолів на проростки злакових культур.

Предмет дослідження: зміна природних властивостей жита озимого, ячменю ярого та кукурудзи в результаті дії різної концентрації розсолів.

Матеріали дослідження: проби природних розсолів Передкарпатського гірського прогину відібраних із сольових джерел у с. Росільна на березі р. Луква; насіння кукурудзи, жита озимого та ячменю ярого, проби ґрунту відібрані в межах території с. Росільни; кринична питна вода с. Росільни.

Практичне значення одержаних результатів можна використовувати, для визначення засоленості ґрунтів та природних вод на основі зміни енергії проростання насіння та морфометричних параметри проростків S. Сereale, H. Sativum та Zea mays L, які чутливо реагують на зміну концентрації розсолів у середовищі і можуть слугувати тест-ознаками при біоекологічної оцінці засолених середовищ. Крім того отримані результати можна використовувати в сільському господарстві, вони дають змогу оцінити перспективи вирощування кукурудзи, жита озимого та ячменю ярого на ґрунтах із різною засоленістю.

Наукова новизна отриманих результатів. Вперше здійснено оцінку впливу засоленості ґрунтів даної території на проростання жита озимого, ячменю ярого та кукурудзи; визначали схожість та енергію проростання даних злакових культур за дії різної концентрації розсолів; складені рекомендаційні можливості вирощування кукурудзи, жита озимого та ячменю ярого на ґрунтах з різним ступенем засоленості досліджуваної території.

1. Огляд літератури

1.1 Проблема засолення ґрунтів

Ґрунт займає особливе становище в природних ландшафтах і в екосистемах. Він є найважливішим блоком екосистем, виступає як фактор родючості для рослин і як найбільш насичена організмами середовище існування.

Досліджуючи верхній, родючий шар ґрунту, можна виявити складне поєднання таких компонентів: мінерали; детрит, тобто мертве органічна речовина рослин і тварин, включаючи відходи їх життєдіяльності на різних стадіях розкладання; безліч живих організмів від редуцентів (грибів і бактерій) до більш великих детритофагів (дощових черв'яків, молюсків, комах), які формують складну харчову мережу.

Виключно важлива роль ґрунту як санітарного бар'єру. Остання властивість також пов'язано з високою насиченістю життям, за посередництвом якої речовини надходять в ланцюзі харчування, а згодом включаються в кругообіг. Ґрунт відрізняється високими буферними функціями, здатністю протистояти навантаженням, гасити їх.

Ґрунт - один з найважливіших компонентів навколишнього природного середовища. Всі основні її екологічні функції замикаються на одному узагальнюючому показнику - ґрунтовій родючості.

Засолення ґрунтів є однією із форм забруднення та деградації ґрунтів. Під засоленням розуміють надлишковий вміст у кореневмісному шарі ґрунту солей, які згубно діють на розвиток сільськогосподарських культур. Ґрунти вважаються засоленими при вмісті більш 0,1 % ваги токсичних для рослин солей або 0,25% солей у щільному залишку (для безгіпсових ґрунтів) (Реймерс, 1990). До токсичних солей, які мають отруйний вплив на рослинний організм, належать: NaCI, CaCI2, Na2SO4, MgSO 4, NaHCO3, Na2CO 3 і до нетоксичних - Са (НСО3)2, CaSO4, CaCO3.

Розрізняють два види засолення - первинне і вторинне. Первинне засолення ґрунтів проявляється у природних умовах та обумовлене такими чинниками, як глибина і мінералізація ґрунтових вод, гранулометричний склад, будова і складення ґрунту, водообмін, кліматичні умови та інше.

Вторинне засолення ґрунтів обумовлене виробничою діяльністю людини через ненормоване зрошення і відсутність природного або штучного дренажу. У випадку цього засолення ґрунтів спостерігається руйнування ґрунтових агрегатів та ущільнення ґрунту, підвищення рівня ґрунтових вод і підняття сольових розчинів до поверхні, еквапотранспірація (випаровування з поверхні ґрунту і транспірація) та відкладення солей у кореневмісному шарі ґрунту. Для уникнення або зменшення засолення ґрунтів необхідно застосовувати комплекс агротехнічних і гідромеліоративних заходів, які включають дренаж, планування, капілярну та експлуатаційну промивку ґрунтів, вирощування культур-освоювачів після капітального промивання тощо. В результаті як первинного так і вторинного засолення на поверхні ґрунту можуть виникати сольові вицвіти (нальоти) (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Сольові нальоти

До засолених ґрунтів належать солончаки і солонці. В Україні найбільші їх площі зустрічаються в сухому Степу, в зонах Степу та Лісостепу, незначні -- на Поліссі. У зв'язку з таким поширенням засолені ґрунти називають інтразональними, тобто такими, що не мають власної зони. Формування засолених ґрунтів пов'язане з нагромадженням солей у ґрунтових водах і породах та умовами, що сприяють їхній подальшій акумуляції в профілі ґрунтів.

Основне джерело утворення солей (хлоридів, сульфатів, нітратів, силікатів і карбонатів) -- це продукти вивітрювання гірських порід. Другим джерелом засолення ґрунтів є соленосні геологічні породи різного походження. Перенесення солей з цих порід у ґрунт відбувається за участю ґрунтових вод. Третє джерело -- це вулканічна діяльність. Четверте джерело засолення ґрунтів -- імпульверизація -- перенесення солей з моря на сушу. Уздовж Сиваша, Чорного та Азовського морів простяглась смуга низинних берегів -- приморських солончаків. Тут вітер піднімає соляний пил і переносить його в прилеглі райони. Дослідження вчених показали, що в районі Асканія-Нова (Херсонська обл.) кількість соляного пилу, що випадає з атмосфери, становить 319,3 кг/га на рік. Безпосереднім джерелом легкорозчинних солей у ґрунтах можуть бути підґрунтові води при близькому їх заляганні до поверхні (2-3 м). При фізичному випаровуванні по капілярній системі солі підтягуються до поверхневого шару ґрунту та акумулюються тут. У деяких випадках причиною нагромадження солей в ґрунті може бути рослинність. Окремі рослини в посушливих умовах мають кореневу систему, що проникає дуже глибоко, а тому такі рослини здатні «перекачувати» розчини солей з глибини до поверхні ґрунту.

Інтенсивність перерозподілу солей і нагромадження їх у ґрунтах залежать від клімату. За вологого клімату і промивного типу водного режиму солі вимиваються за межі профілю і не нагромаджуються.

Солончаки. До солончаків належать ґрунти, що містять у верхньому 15-сантиметровому шарі понад 1% легкорозчинних солей від маси ґрунту. Розрізняють поверхневі солончаки, в яких солі знаходяться у верхньому шарі ґрунту (0-30 см), та глибокопрофільні, в яких високі концентрації солей спостерігаються по всьому профілю ґрунту. Крім того, розрізняють солончаки за типами засолення, тобто за якісним та кількісним складом солей. Виділяють такі основні типи засолення: содове, хлоридне й сульфатне. Всі інші типи засолення -- це комбінації зазначених вище основних типів засолення. Від типу засолення залежать хімічні і фізичні властивості солончаків. Найшкідливіше для рослин содове засолення ґрунтів, найменш шкідливе -- сульфатне.

Морфологічно наявність солей у профілі ґрунту можна визначити лише тоді, коли ґрунт сухий, на його поверхні може бути сольова кірка, на стінці розрізу спостерігаються вицвіти солей. Якщо ґрунт вологий, то в польових умовах наявність у ньому солей можна визначити за допомогою аналізу водної витяжки з ґрунту.

Склад солей впливає на морфологічну будову засолених ґрунтів. За морфологічними ознаками солончаки поділяють на пухкі, мокрі, чорні та кіркові.

Пухкі солончаки -- ґрунти, в яких великий вміст сульфату натрію -- Nа2SO4 * 10Н 20. Зверху вони дуже сухі й пухкі.

Мокрі солончаки -- ґрунти, що містять гігроскопічні солі -- хлориди кальцію і магнію -- СаСІ2 і МgСІ2. Темний, майже чорний колір залежить від наявності у їх складі гігроскопічної вологи.

Чорні солончаки характеризуються наявністю соди Nа2С03. Її підвищений вміст сприяє розчинності органічної речовини, і профіль ґрунту набуває темного (чорного) забарвлення.

У кіркових солончаках на поверхні утворюється тонка сольова кірка хлориду натрію.

Солончаки поділяють на два типи: гідроморфні й автоморфні. Гідроморфні солончаки розвиваються в умовах близького залягання мінералізованих ґрунтових вод, а автоморфні -- на засолених ґрунтотворних породах при глибокому заляганні ґрунтових вод.

Більшість культурних рослин при наявності в ґрунті легкорозчинних солей розвиватись не можуть або дають дуже низькі врожаї. Проте не всі сільськогосподарські рослини однаково витримують засолення ґрунту. Так, цукрові буряки, капуста, бавовник, просо, люцерна витримують відносно високу концентрацію солей -- до 0,6%, кукурудза, озима пшениця, ячмінь, люцерна меншу -- 0,3-0,4%, соняшник, жито, льон, конюшина -- тільки до 0,2-0,3%.

Освоєння солончаків можливе тільки після проведення складних меліоративних заходів. Основний меліоративний прийом -- промивання солончаків прісною водою. Норми витрати води на промивання засолених земель залежать від ступеня їх засолення, вологості, гранулометричного складу і глибини залягання ґрунтових вод. Крім того, норми промивних вод не повинні бути занадто великими, щоб не зумовлювати піднімання по капілярах засолених ґрунтових вод. Перед промиванням ґрунт необхідно глибоко виорати, оскільки при глибокій оранці швидше виминаються солі, а пухкий верхній шар запобігає підніманню солей по капілярах.

1.2 Якість ґрунту як складова стійкої екосистеми

Сучасна концепція якості ґрунту розвинулась від розуміння різноманітних функцій, які виконує ґрунт в екосистемі. Якість ґрунту визначається як ключова у стійкості екосистеми. На відміну від функцій води та повітря, які прямо пов'язані із здоров'ям людини, функції ґрунту чинять опосередкований вплив.

Якість ґрунту - це здатність виконувати функції в межах природних чи керованих екосистем, щоб підтримувати біологічну продуктивність рослин і тварин, забезпечувати якість довкілля, сприяти здоров'ю людини.

Властивості ґрунту, які визначають його якість, можна поділити на постійні (мінеральна складова, гранулометричний склад) та динамічні (вміст гумусу, рН, мікробіота). Саме динамічні компоненти потребують постійного спостереження для спостерігання змін.

Визнано, що ґрунти є необхідними для нормального функціонування екосистем, що сприяють здатності системи витримувати несприятливі наслідки таких порушень, як посухи, шкідники, забруднення, експлуатація людиною, включаючи сільське господарство. Стійкість проти деградації та здатність відновитися після порушення є важливими показниками функціонування ґрунту.

Екологічний погляд на ґрунт розглядає вплив його функції на інші компоненти екосистеми (наприклад, воду, атмосферне повітря і біту), а також прилеглі до них екосистеми. Таким чином ґрунт змінює хімічний склад опадів і перерозподіляє воду в навколишньому середовищі, бере участь у підтриманні балансу води і тепла, газів атмосфери і служить в якості резервуара для біорізноманіття та генетичного матеріалу.

Існує кілька підходів до визначення функцій ґрунту в екосистемі:

1) Підтримання біологічної продуктивності, різноманітності; регулювання та розподіл води і розчинених потоком речовин; фільтрація, буферизація, іммобілізація і детоксикації органічних і неорганічних речовин; зберігання та включення в колообіг поживних речовин та інших елементів в біосфери Землі;

2) Виробництво біомаси; ґрунт як реактор (фільтри, буфери, перетворює матерію); ґрунт як середовище існування і депо генетичних резервів;

3) Утилізація та рециркуляція органічних матеріалів із вивільненням поживних речовин та енергії; розподіл опадів на поверхні ґрунту; підтримання стабільної структури для протистояння водної та вітрової ерозії; буферизація швидких змін температури і вологості, вмісту хімічних елементів; підтримання різноманітності місць проживання, створюючи широкий спектр розмірів пор та пустот у ґрунті; зберігання та поступове вивільнення поживних речовин і води; розподіл енергії на поверхні ґрунту.

Ґрунт, як одна із фундаментальних абіотичних складових екосистеми є важливим об'єктом екологічного моніторингу. Ця значущість випливає також із взаємозв'язку усіх компонентів екосистеми через кругообіг речовин. При деградації ґрунту негативному впливу піддаються й інші компоненти екосистем. Речовини, які є ґрунті, можуть включатися у трофічні ланцюги, які можуть закінчуватися людиною. Полютанти здатні мігрувати у ґрунтові води, які стають носіями токсичних речовин.

Для нормативної оцінки якості ґрунту визначають загальну концентрацію забруднюючих речовин, отриману за допомогою фізико-хімічних методів аналізу. Однак, для вивчення потенційного впливу на екосистему необхідною є оцінка через серію біотестів.

1.3 Оцінка якості ґрунту за допомогою тест-систем

Отримати інформацію про реакцію біологічних систем можна за допомогою методів біоіндикації та біотестування. Методи біоіндикації дозволяють отримати дані, що характеризують відгук біоценозів на антропогенний вплив. Характерно, що реакція формується протягом досить тривалого проміжку часу, тому може включати накладання різних чинників, їх коливання та адаптаційні механізми виду - індикатора. Біоіндикатори не можуть миттєво реагувати на зміну екологічних умов, тому що їх індикаторними властивостями є популяційні процеси та процеси угруповання в цілому. Методи біотестування, на відміну від біоіндикації, являють собою характеристику ступеня впливу на біоценози. За допомогою цих методів можна отримати дані про токсичність конкретної проби води, ґрунту, забрудненої хімічними речовинами - антропогенного чи природного походження в даний час. Таким чином, методи біотестування близькі до методів хімічного аналізу. У той же час, на відміну від хімічних методів, вони дозволяють дати реальну оцінку токсичних властивостей води або іншого середовища, обумовлених присутністю комплексу забруднюючих хімічних речовин та їх метаболітів.

Біотест - дослід, в якому зіставляються реакції певного організму в умовах токсичного забруднення і чистому середовищі (контроль). Під токсичністю розуміють властивість хімічних речовин проявляти пошкоджуючу або летальну дію на живі організми. Речовина, що має токсичну дію, називається токсикантом, а процес впливу токсиканта на організм - токсикація (на екосистему - токсифікація).

Основним показником в біотестуванні є тест-функція - функціональний показник, що реагує на токсичний вплив і може бути виміряний кількісно за допомогою певного методу. Тест-реакція - кількісний вираз зміни тест-функції.

Тест-фукнкціі, що використовуються в якості показників біотестування для різних об'єктів відмінні: для інфузорій, ракоподібних, ембріональних стадій молюсків, риб, комах ? виживання (смертність) тест-організмів; для ракоподібних, риб, молюсків ? плодючість, поява аномальних відхилень у ранньому ембріональному розвитку організму, ступінь синхронності дроблення яйцеклітин; для культур одноклітинних водоростей та інфузорій ? загибель клітин, зміна (приріст чи зменшення) чисельності клітин в культурі, коефіцієнт ділення клітин, середня швидкість росту, добовий приріст кореня та ін.

За Н.С. Строгановим, кількісно токсичність речовини для окремого організму визначається як величина, обернена до медіанної летальної концентрації: Т = 1/LC50. Проте LC50 можна визначити тільки для однієї речовини і тільки в експеремкнтальних умовах і для певного виду організму. Проте, усі ці показники токсичності є більш актуальними для гідробіонтів і використовуються для оцінки токсичності вод та ґрунтових витяжок.

Методи біотестування широкого використовуються при проведенні гідрологічного моніторингу якості вод. У розвинених країнах при контролі якості води, крім гідрохімічних аналізів, обов'язковим є токсикологічний контроль. Показник «токсичність» як норматив при контролі стічних вод та видачу дозволів на їх скидання в природні водойми застосовується в таких країнах, як Данія, Франція, Германя, Ірландія, Нідерланди, Великобританія, Норвегія, Бельгія, Швеція, Швейцарія, Канада, США, Австралія, Бразилія, Японія.

Існує безліч біологічних показників, за допомогою яких оцінюється стан та якість ґрунтів. Найбільш важливими для цілей ґрунтового моніторингу на промислових об'єктах є інтегральні показники біологічної активності: токсичність, «дихання», кількість вільних амінокислот і білків. Інтенсивність дихання ґрунту є виключно варіабельною величиною і залежить від великої кількості факторів (температурного режиму, вологість, стану фітоценозу та ін.) Для оцінки екологічного впливу забруднень необхідно проводити порівняння даних, отриманих на різних ділянках в максимально близьких умовах. Інформативними є й інші показники, наприклад, ферментативна активність.

Застосування мікроорганізмів для оцінки інтегральної токсичності ґрунту і створення на їх основі комплексної системи чутливих, достовірних і економічних біотестів є перспективним напрямком досліджень. Загальна кількість мікроорганізмів, як правило, досить чітко відображає мікробіологічну активність ґрунту, швидкість розкладання органічних речовин і кругообігу мінеральних елементів. На підставі даного показника можна не тільки судити про ступінь засолення ґрунту, а й про потенційну здатність до відновлення, Рослини можна вважати найбільш зручними об'єктами для біомоніторингу ґрунтів, оскільки вони є первинними ланками трофічних ланцюгів, виконують основну роль у поглинанні різноманітних забруднювачів і постійно зазнають їх впливу внаслідок закріплення на субстраті. Простота обліку ефектів та інтерпретації результатів, їх чутливість і відтворюваність робить доцільним застосування рослинних тест-систем для діагностування та оцінки токсичності засолених ґрунтів.

Оперативну інформацію про фітотоксичність забрудненого ґрунту можна отримати, використовуючи реакції тест-об'єктів насіння та проростки рослин. Для коректної постановки досліду на токсичність, насіння для тестування підбирають за розмірами і швидкістю проростання, наприклад: салат (Lactuca sativa L.), просо (Panicum miliaceum L.) редьку (Raphanus L.), червону конюшину (Trifolium pratense L.), пшеницю (Trifolium aestivum L.). В якості тест-функції виступають показники схожості насіння, дружність і час появи сходів, швидкість росту проростків, останній з яких вважається найбільш чутливим. У цьому відношенні рослинні тест-системи мають істотні переваги перед приладами: дешеві, легко відтворюються, швидко розмножуються, мають типову відповідну реакцію на вплив.

Біотестування на дафніях стало широко використовуватися в контролі забруднення вод. Популярність Daphnia magna як тест-об'єкта пов'язана з тим, що вона легко розводиться в культурі, досить стійка в штучних умовах, дає цілий комплекс тест-реакцій, та має короткий життєвий цикл, що дозволяє спостерігати токсичний вплив на наступні покоління. Біотестування ґрунтів із використанням дафній доцільно проводити лише на водних витяжках для гідрофільних речовин, тому для оцінки токсичності засолення цей метод не є ефективним.

Комплексне біотестування, яке включає наступні тест-об'єкти: насіння рослин, мікроорганізми, ґрунтові безхребетні та ферменти можна використовувати як в повному обсязі, так і частково, в залежності від цільового призначення досліджень і ступеня засолення ґрунту. Якщо проби з ґрунтовими ногохвістками і активність ферментів дають кількісну характеристику токсичності ґрунту при низькому та середньому ступені забруднення, то мікробіологічні тести зручні для опису стану сильно забруднених високотоксичних ґрунтів. Тестування водними організмами, як правило, здійснюється на витяжках із забрудненого ґрунту, досліджуючи короткострокові періоди впливу. Переваги такого методу полягають у низьких витратах і швидкій відповіді. Проте, з екологічної точки зору, оцінка гострої дії, є менш значущою та репрезентативною. Такі тести можуть бути використані, наприклад, для виявлення потенційного впливу хімічних забруднюючих речовин на функціонування фільтраційного механізму ґрунтів. Довготермінові методи біооцінки, що ґрунтуються на визначенні хронічного впливу, є більш значущим з екологічної точки зору і можуть надати інформацію про можливі наслідки зміни властивостей ґрунту як середовища існування. Тести гострої та хронічної дії відрізняються за тривалістю життя піддослідного організму, тобто періодом впливу.

Проте, лише комплексна оцінка, що враховує вплив на різні види організмів, різних трофічних рівнів може відображати ступінь екотоксичності ґрунту.

2. Екотопічна характеристика території села Розсільна

Адміністративне розташування. Село Росільна віддалене на 14 км від районного центру Богородчани, на 30 км від залізничної станції Івано- Франківськ (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Адміністративна карта Богородчанського району та територія земель сільської ради с. Росільни

Площа 9,1 км2. Кількість дворів - 1108. Кількість населення - 3234 особи. Має три присілки: Воронівка - 4 двори, Петрецький - 27 дворів, Рубань - 40 дворів. Площа сільськогосподарськх угідь - 741,2 га, зокрема: орних земель - 563,9 га, сінокосів - 43,1 га, пасовищ - 103,5 га , лісів - 26,46 га. Росільна межує з такими селами : Космач, Міжгір'я, Хмелівка, Солотвина, Дзвиняч.

Геологія.

Щоб зрозуміти звідки і чому в даному селі залягають поклади кухонних солей та їх розсолів, потрібно відкрити сторінку геологічного минулого. Дане село розташоване в зоні, яка припадає на внутрішній Передкарпатський гірський прогин (рис 2.2). Наприкінці палеогену геосинклінальна область Карпат піднялася i стала сушею. Перед їx північно-східним фронтом в міоцені сформувалися вузькі не глибокі морські водойми, які поклали початок Передкарпатсьсому прогину. Отже, Передкарпатськи крайовим прогином називають ту частину Карпатського гірського альпійського поясу, яка прилягає безпосередньо до складчастої гірської споруди Карпат i виповнена переважно потужною товщею так званих моласових відкладів міоценового віку (накопичувалися від 25 млн. до 10-8 млн. р. тому). Молосами називають не відсортовані продукти руйнування гір, складені пісковиками, конгломератами, глинами, вапняками, які інтенсивно зносились i нагромаджувались швидкими темпами у прилеглому морському лагунного типу басейні.

Рис. 2.2. Карта-схема розміщення Передкарпатського гірського прогину

В межах прогину виділяють три зони карпатського простягання (з південного заходу на північний схід): Бориславсько-Покутську, Самбірську i Більче-Волицьку.

Більша частина Передкарпатського прогину лежить на Західно-Європейській платформі, складчаста основа якої складена верхньопротерозойськими i нижньопалеозойськими відкладами перекритими мезозойським чохлом. Виняток становить Більче-Волицька зона, яка на кладена на окраїну древньої Східно-Європейської платформи, у фундаменті якої залягають нижньопротерозойські метаморфічні породи, а чохол складається з верхньопротерозойських, палеозойських та мезозойських відкладів.

Південно-західна частина Передкарпатського прогину лежить на до-неогеновій основі геосинклінальних утворень Карпатського крейдяно-палеогенового флішу.

Бориславсько-Покутсъка зона є південно-західною структурною одиницею Передкарпатського прогину i найшвидшою за часом свого формування. Вона розвинулася на фундаменті Карпатського палеогенового флішу, який у своїй фронтальній північно-східній частині Карпат по повздовжніх глибинних розломах наприкінці палеогену (25-24 млн. р. т.) зазнав коритоподібного опускання, куди відступило море, яке мало лагунну будову, i на дно його в нижньому міоцені інтенсивно почав зноситись з піднятих ділянок уламковий матеріал та відкладатись у вигляді молас. 3 часом відклади Бориславсько-Покутської зони (моласові разом з флішовою основою) були підняті, зім'яті в лінійно-витягнуті складки, шириною 2-4 км, ускладнені насувами. Такі складки насуваючись одна на одну в північно-східному напрямку утворюють ніби декілька поверхів. В свою чергу незначна частина Бориславсько-Покутської зони з південного заходу перекривається насувом Скибової зони складчастих Карпат. У півчно-східних складках цієї зони наймолодшими відкладами, якими, завершувався процес накопичення в межах Бориславсько-Покутської зони були відклади так званої воротищенської світи, представлені темно-сірими піщано-аргілітовими осадками, соленосними глинистими породами, часто сильно подрібненими i зцементовані кухонними i калійними солями. До цієї зони відносяться, також поклади нафтових родовищ в тому числі і Росільнянські нафтові і газоконденсатні родовища.

Самбірсъка зона. Вона зазнала максимального опускания i накопичення моласових відкладів на більш ранньому етапі формування прогину ніж Більче-Волицька. Розріз моласових відкладів Самбірської зони представлений в нижній частині потужними соленосними, зеленувато-сірими піщано-аргілітовими відкладами, глинами, часто дробленими i зцементованими кухонною сіллю, а також пластами кухонних i калійних солей. Їх виділяють у воротищенську світу. Найбільш поширений цей комплекс порід в районі Болехова - Рожнятіва - Солотвино. На південному сході області відклади воротищенської світи фаціально заміщаються так званими конгломератами екзотичного походження слобідської світи - внизу розрізу та чергуванням, досить ритмічним з прошарків cipиx глин i пісковиків добротівської світи, що заповнюють верхню частину розрізу.

На воротищенських відкладах залягає потужна товща (800-1000 м) строкатих (червоних, зеленуватих, cipиx, темно-сірих) глин, аргілітів, алевролітів i пісковиків стебницької світи, а на останніх комплекс (700-800 м) cipиx i зеленувато-cipих apгілітів, пісковиків i алевролітів балицької світи гельветського віку. Як серед перших так i серед других є лінзи i пласти кухонних i калійних солей. Загальна потужність міоценових відкладів коливається від 2,5 до 3,5-4,0 км. Накопичення їx відбувалося на протязі нижнього i середнього міоцену. Наступними тектонічними процесами дані відклади були зім'яті у лінійні вузькі, витягнуті складки карпатського простягання. Вони колись були зірвані з своєї основи i у вигляді покриву насунуті (більше 15 км) на Більче-Волицьку зону.

Ширина Самбірської зони на теренах нашої області по виходах її відкладів на денну поверхню в районі Болехова, Долини, Калуша складає 25-26 км, у межиріччі Бистриць - 10, Надвірни - 13, р. Прут - 7, р. Лючки - 2,5 км., а в Покутсько-Буковинських Карпатах взагалі ховаються під насув відкладів Бориславсько-Покутської зони. Саме з цією зоною пов'язані відклади росільнянських родовищ кухонних і калійних солей та виходу розсолів.

Клімат.

Територія, яку займає с. Росільна характеризується нижче описаними кліматичними умовами. Вона відноситься до гірського агрокліматичного району, головними кліматичними особливостями, якого слід вважати температурний режим і опади. Клімат помірно-континентальний, вологий. Найтеплішими місяцями року є липень і серпень. За температурними показниками цю територію можна назвати помірно теплою. Середньорічна температура повітря становить 4°С - 5°С. Періоди з середніми добовими температурами вище нуля настають в другій декаді березня і закінчуються в кінці листопада (240 - 255 днів). Середня тривалість без морозного періоду 176 днів, а вегетаційного - 180 днів, весняні приморозки припиняються в першій декаді травня, а починаються в третій декаді жовтня. В середньому тут випадає за рік 760 - 1060 мм атмосферних опадів, при чому на теплій період випадає близько 460 - 600 мм, що становить 60% від річної кількості. Тому в літку дощі випадають часто, у вигляді злив, а також мають затяжний характер. На протязі зими сніговий покрив не стійкий. Кліматичні умови району в цілому сприятливі для вирощування наступних сільськогосподарських культур: льону, жита, пшениці, ячменю та бобових культур.

Рельєф. Територія Росільнянської сільської ради розміщена в умовах передгірського та частково в умовах складного розчленованого гірського рельєфу, який відповідає абсолютним висотам вище 400 метрів. Рельєф передгірської місцевості відносно рівний з добре вираженим мікрорельєфом, який характеризується невеликим пониженням та заглибинами водного характеру. В гірській частині переважають еродовані положисті та складчасті схили різної крутизни та експозиції, які порізані ярами та балками. На схилах гір обробляють лише невеликі земельні ділянки. Вершини гір, як правило, зайняті лісом та сіножатими угіддями.

Ґрунти. Найбільш поширеними ґрунтами на території села Росільни є буроземно-підзолисті ґрунти, материнськими і ґрунтоутворюючими породами яких служать елювій та делювій різного складу, а також давній алювій. Ці ґрунти виникли внаслідок поєднання підзолистих та буроземних процесів ґрунтоутворення. Найпоширеніші серед них є буроземно-підзолисті поверхнево-оглеєні та буроземно-підзолисті (неоглеєні) ґрунти. Дані ґрунти поширені в південній і південно-східній частині села на вершинах вододілів та їх схилах. За механічним складом - це крупно пилувато-середньосуглинкові ґрунти, що характеризуються таким середнім розрізом: верхній ґумосо-елювіальний горизонт, товща якого 22-24 см (він же орний шар) - темно бурого забарвлення, неміцної, грудочкувато-пилуватої структури. Нижче, до глибини 25-40 см, залягає ясно-бурий світліший від верхнього, підзолистий горизонт з чітко виявленими ознаками оглеєння і пластинчастою структурою. Ще нижче, до глибини 95-120 см, залягає елювіальний горизонт, бурий, дуже ущільнений горіхувато-призматичної структури, а з глибиною 120 см - лежить материнська порода, делювіальний середній суглинок.

В наслідок незмінної розпорошеної структури в орному шарі ці ґрунти схильні до запливання після дощів та утворенні кірки при підсиханні. Слаба водопроникність ілювіального горизонту сприяє періодичному перезволоженню верхніх шарів ґрунту та їх оглеєнню. Використовуються дані ґрунти переважно під природними кормовими угіддями, а менша їх частина зайнята під ріллею.

За даними фізико-хімічного аналізу ґрунти мають невисокий вміст гумусу (1,2-3,3%), кількість якого з глибиною різко зменшується, малий ступінь насичення основами -57,1% та високу кислотність(рН - 4,7), яка обумовлена високим вмістом рухомого алюмінію. Сума відібраних основ цих ґрунтів становить 9,8 мг-екв на 100 г ґрунту.

На площах нижче 400 м над рівнем моря домінуюче поширення отримали дерново-підзолисті ґрунти. Вони залежно від ступеня вираженості підзолистого процесу поділяються на дерново-слабопідзолисті, дерново-середньо-підзолисті та дерново-сильно-підзолисті. За ступенем оглеєння дерново-підзолисті ґрунти бувають глеюваті (оглеєна материнська порода або нижня частина прилеглої до неї горизонту), глейові (оглеєний весь профіль починаючи з глибини 30-40 см і глибше) і поверхнево оглеєні (оглеєння спостерігається безпосередньо у верхніх горизонтах).

Дерново-середньо-підзолисті поверхнево-оглеєні ґрунти є тут найбільш поширенні. В основному це орні землі і природні кормові угіддя. Залягають в умовах рівнинного та слабохвилястого рельєфу. Гумусово-елювіальний горизонт їх - попелясто-сірий, завглибшки 18-25 см, грудучкувато-пилуватої структури, різко переходить у підзолистий, білясто-сірий елювіальний горизонт, безструктурний, з великою кількістю залізо-марганцевих бобовин. На глибині 39-45 см починається щільний, глибисто-призматичний майже водонепроникний бурий горизонт вмивання (ілювіальний), а глибше 135 см - щільна материнська порода. За механічного складу верхнього шару, ці ґрунти пилувато-легкосуглинкові, але в деяких місцях зрідка зустрічаються піщано-легкосуглинкові та пилувато-середньосуглинкові відміни. Внаслідок слабкого стоку поверхневих вод, особливо навесні та восени, ці ґрунти потребують поліпшення водопровідного режиму. Для чого використовують гончарний дренаж.

Водні ресурси.

Через село протікає ріка Саджавка, яка починається на східному схилі Між'гірського низькогір'я на висоті 680 м. над рівнем моря, двома витоками з невеликої заболоченої місцевості. По схилі течуть два ледь помітні струмки, що навіть важко визначити який з них головний.

В підніжжі хребта струмки зливаються і русло вже має біля одного метра ширини. Річка протікає через Росільну, Глибівку, Саджаву де впадає зліва в Бистрицю Солотвинську. Загальна довжина річки 28 км.

В центрі села долина ріки починає розширюватися симетричність порушується. Правий берег залишається високим, крутим, а лівий різко знижується. Заплава річки невелика, складена з піску, гравію, щебеню і протягом року часто затоплюється. Береги Саджавки задерновані, вкриті деревами, кущами. Переважає вільха, верба, лоза. Але більша їх частина зайнята сіножатями та пасовищами. Ріка має переважно дощове живлення. Зимою вкривається на два-три місяці кригою і живиться тільки підземними водами. Весняні повені невеликі, бо сніг тане довго. Літом бувають паводки, коли випадають зливові дощі і вода підіймається на два метри.

• 3. Об'єкти, методи та умови проведення досліджень
• 3.1 Об'єкт дослідження та його характеристика
• Жито озиме. Жито належить до роду Secale L., що містить 13 видів, зокрема 11 диких, 1 - сорнопольовой (S. Segetale Zhukk.) і 1 - культурний (S. Cereale L.). Озиме жито в нашій країні є другою важливою після пшениці культурою. Продовольча цінність його визначається значним вмістом в зерні білків (12,8%) та вуглеводів (69,1%). Наявність у житньому хлібі повноцінних білків, багатих на незамінні для людей амінокислоти, особливо на лізин, аргінін та ін., великої кількості легкозасвоюваних вуглеводів, а також дуже важливих вітамінів (А, В1, В2, В3, В6, РР, С), значна калорійність (1 кг житнього хліба забезпечує людину 2481,2 ккал) свідчать про його високу поживність як продукту харчування, особливо при виконанні людиною фізичної праці. Слід додати також, що з'їдаючи 500 г житнього хліба, людина повністю забезпечує себе залізом і фосфором та на 40% - кальцієм.
• У складі зерна жита є ненасичені жирні кислоти, що здатні розчиняти холестерин в кровоносній системі людини, який викликає важке захворювання - атеросклероз. Завдяки цьому лікарі рекомендують людям старшого віку вживати житній хліб як профілактичний засіб від можливого захворювання
• Жито (Secale cereale) - різновид вульгарне, до якого належить усі культурні форми жита. Солома й колосся білого або жовтого кольору, на відміну від диких форм, колос не розламується на окремі колоски. Колоскові луски і квіткові плівки гладенькі, не опушені, без горбків та волосків на поверхні. Зерно у квіткових луках сидить відкрито або на-пів відкрито і ніколи повністю не закривається. Листкова піхва і сам листочок часто вкриті волосками, горбками, рідше - голе. Нижня частина листка гола, рідше опушена. Між піхвою і дисковою пластинкою є плівчастий язичок - лігула, іноді конусоподібної форми. Суцвіття - колос чотирьох типів: призматичний, округлий, гранчастий, і не гранчастий. Колос складається з двох квіток, дуже рідко - з трьох і більше і двох колоскових лусок, які розміщенні по боках. Квітка двостатева, форма зерна овальна або видовжена. У жита, як і інших злаків, розрізняють наступні фази розвитку: проростання дрібочи, схід, кущення, вихід в трубку, цвітіння, дозрівання.
• Для проростання сім'я необхідно три чинники: вода, тепло і кисень. Насіння жита може поглинути до повного насичення в середньому 50 - 70% води від ваги сухого насіння. Воно може проростати при дуже низькій температурі, навіть при 0°С. Сходи озимої іржі зазвичай з'являються через 5 - 6 днів після посіву. Нирка, зростаючи, утворює так звану пір'їнку. Це - колеоптиль, усередині якого приховані зародкові листочки і конус наростання. Вихід першого зеленого листа вважається появою сходів. Підвищена температура сприяють появі над ґрунтом листа навіть раніше, ніж колеоптиль. При зниженій температурі лист і колеоптиль ростуть одночасно.
• Кущення іржи. Це біологічний процес має дуже важливе значення в житті рослин, оскільки у фазу кущення у рослин утворюється втечі і стеблове коріння, тобто закладаються органи, що визначає урожай. Фаза виходу в трубку. Витягування першої міжвузловини на 5 - 6 см і появи нижнього стеблового вузла на поверхні ґрунту прийнято вважати фазою виходу в трубку. З цієї миті починаються швидке зростання стебел і розвиток колоса, ув'язненого усередині трубки листових піхв. В цей час закінчується утворення основної маси листя.
• Цвітіння. До виходу тичинок з квітки зовнішня луска щільно прилягає до внутрішньої. При цьому викидаються тичинки і назовні виходить перисте рильце товкача. Цвітіння починається з квіток середньої частини колоса. Пилок, перенесений вітром на рильці іншої квітки, проростає, проникає через товкач і зливається з яйцеклітиною. На рильці своєї квітки пилок зазвичай погано проростає, і запліднення не відбувається.
• Дозрівання. Оскільки колосіння відбувається не одночасно, те зерно від різних втеч формується за різних погодних умов. Розрізняються три фази дозрівання зерна - молочну, воскову і повну.
• Ячмінь ярий . Ячмінь (Hordeum), рід рослин родини злакових. Одно- та багаторічні трав'янисті рослини з солом'яним стеблом 50 -- 110 см завдовжки. Плід -- зернівка (плівчаста або гола). Близько 30 видів (за різними даними 18 -- 50); поширені в Европі, Азії, Америці, Північній Африці. В Україні 7 видів, з них у культурі 2 види. В аґрономічній практиці культур ячмені належать до одного збірного виду -- Ячмінь посівний (Hordeum sativum). Існують та вирощуються озимі та ярі форми ячменю [25, 42].
• Зерно ячменю містить багато білку (9-12%), вуглеводів (70-75%). Вміст пентазонів 7-11%, сахарози -1,7--2%, клітковини -3,8-5,5%, жиру -1,6-2,0%, золи - 2-3%. Є також ферменти, вітаміни (групи В, D, Е, каротин). Протеїн ячменю помірної розчинності і задовільного амінокислотного складу (в 1 кг зерна міститься 5,5 г лізину, 1,7 г триптофану, 2 г метіоніну, 1,9 г цистину). Кормові властивості ячменю значно кращі, ніж пшениці. Якщо для нормальної годівлі тварин у білку ячменю не вистачає 20% лізину, то в білку пшениці - 43%.
• Ярий ячмінь (Hordeum Sativam J.) - невимоглива до тепла рослина. Мінімальна температура проростання насіння 1-2°С, оптимальна - 5-20°С. Сходи витримують приморозки - 3-4°С, а іноді й до -6°С. Біологічний мінімум для з'явлення сходів 4-5°С. Мінімальна температура для формування генеративних органів 10-12°С. Для швидкого розвитку кореневої системи, кущіння і формування колоса (від з'явлення сходів до виходу в трубку) необхідна помірна температура в межах 12-20°С. Оптимальна температура для росту і розвитку рослин у період вегетації 18°С.
• Ячмінь характеризується найвищою, серед ярих зернових першої групи, стійкістю проти високої температури (запалу), легко витримуючи підвищення її до 38-40°С. За такої температури продихи ячменю не паралізуються впродовж 25-35 год., тоді як у ярої пшениці вже через 10-17, а у вівса - навіть через 5 год., настає їх параліч. Саме тому посіви ярого ячменю поширені у південних регіонах України.
• Ярий ячмінь серед хлібів першої групи найбільш посухостійкий і відзначається високопродуктивною витратою вологи на створення одиниці органічної речовини. Проте на початку вегетації в ячменю недостатньо розвинена коренева система і рослини погано переносять весняні посухи. Тому запізнення з сівбою може спричинити недружне з'явлення сходів і сповільнення розвитку рослин на пізніших фазах росту. Під час виходу в трубку, колосіння, цвітіння і початку формування зерна ярий ячмінь вимогливий до вологи, але надлишок опадів за високих температур на багатих на поживні речовини ґрунтах викликає надмірне кущіння, інтенсивне наростання біомаси, що спричинює вилягання. Ячмінь має високу повітряну посухостійкість, порівняно з пшеницею та вівсом, і більшу стійкість до високих температур і запалів. Вищі урожаї формуються на ґрунтах з високою водо утримуючою здатністю, нижчі - на ґрунтах, що погано зв'язують вологу.
• Серед зернових культур це найбільш скоростигла культура, деякі сорти ячменю достигають за 75 днів, що сприяє його проникненню навіть у північні регіони.
• Hordeum Sativam J має слаборозвинену кореневу систему, тому краще росте на родючих, добре забезпечених поживними легкодоступними речовинами ґрунтах. Урожайність його різко знижується на заболочених ґрунтах, недостатньо розпушених, з близьким заляганням ґрунтових вод. Разом з тим погано росте на легких піщаних ґрунтах, дуже пригнічується на кислих торфовищах (при рН < 6), а в умовах надмірно кислої реакції ґрунтового розчину (рН 3,5) сходи не з'являються. При рН < 4,5 частина рослин гине після сходів. На кислих ґрунтах навіть за високого рівня удобрення рослина не здатна засвоїти елементи живлення з ґрунту. Оптимальне рН ґрунту для ячменю - 6,0-7,3. Ярий ячмінь - цінна продовольча, кормова і технічна культура. Із зерна скловидного і крупнозерного дворядного ячменю виготовляють перлову і ячмінну крупи. Ячмінне борошно добавляють (10-15%) при випіканні житнього і пшеничного хліба. Через низьку якість клейковини хліб з чистого ячмінного борошна малооб'ємний, слабопористий, швидко черствіє. Із зерна ячменю виготовляють сурогат кави, екстракти солоду.
• Найбільше ячмінь використовують на зернофуражні цілі. В 1 кг зерна міститься 1,2 кормові одиниці і 100 г перетравного протеїну. Зерно ячменю - високопоживний дієтичний корм з високим вмістом енергії для більшості тварин.
• Кукурудза. Кукурудза - теплолюбна культура. Мінімальна температура проростання насіння - 8-10°С, сходи з'являються за 10-12°С. При висіванні в холодний ґрунт (< 8°С) насіння проростає дуже повільно, набубнявіле насіння не сходить, різко знижується польова схожість. У фазі 2-3 листків витримує приморозки до -2°С. Сходи кукурудзи гинуть за -3°С. Небезпека повернення весняних приморозків в Україні існує і припадає один раз на 5-6 років. Якщо зниження температури (нижче -5°С) триває кілька годин, то кукурудза вимерзає незалежно від фази розвитку.
• Перспективними є виведені селекціонерами біотипи кукурудзи, що здатні проростати за температури 5-6°С. Найменші ранні осінні приморозки пошкоджують листки і рослину в цілому.
• Необхідно зазначити, що в останні роки, в зв'язку з поширенням кукурудзи у північні регіони, створено нові ранньостиглі гібриди. Вони відзначаються високою холодостійкістю. При зниженні температури інкрустоване насіння може лежати в ґрунті 25-30 днів і здатне прорости після потепління.
• У літній період вегетації за температури 14-15°С ріст рослин сповільнюється, а за 10°С вони не ростуть.
• У фазах сходи - викидання волотей оптимальна температура для росту і розвитку - 20-23°С. До появи генеративних органів підвищення температури до 25-30°С не шкодить кукурудзі. У фазі цвітіння підвищення температури понад 25°С негативно впливає на запліднення рослин. Максимальна температура, за якої припиняється ріст кукурудзи, становить 45-47°С.
• Сума активних температур, за яких достигають ранньостиглі гібриди, становить 2100-2200°, середньоранні і середньостиглі -2400-2600° і пізньостиглі - 2800-3200°. Є декілька варіантів поділу гібридів за групами стиглості.
• Вимоги до вологи. Кукурудза належить до посухостійких культур. Завдяки сильному розвиткові кореневої системи, вона використовує вологу з більшої площі і глибших горизонтів ґрунту. На формування одиниці сухої речовини вона витрачає води в два рази менше, ніж пшениця. Транспіраційний коефіцієнт 250. Проте високі врожаї зеленої маси і зерна, спричинюють більшу потребу у воді, ніж у зернових культур. За вегетаційний період кукурудза потребує 450-600 мм опадів. 1 мм опадів дає можливість одержати 20 кг зерна на 1 га.
• Кукурудза менш вимоглива до вологи у першій половині вегетації. До формування 7-8-го листка випадки нестачі вологи для росту кукурудзи майже не спостерігаються. Найбільше вологи для рослин потрібно за 10 днів до викидання волотей, коли йде інтенсивний ріст стебла (добовий приріст може досягати 10-14 см) і нагромаджуються сухі речовини. На цей критичний період припадає 40-50% загального водоспоживання. Через 20 днів після викидання волотей потреба у волозі зменшується.
• Багато води кукурудза використовує під час наливання зерна. Вона ефективно використовує опади у другій половині літа.
• Кукурудза погано переносить перезволоження ґрунту, різко зменшуючи врожайність. Через нестачу кисню у перезволоженому ґрунті сповільнюється надходження фосфору в корені, що погіршує білковий обмін.
• Вимоги до світла. Кукурудза - світлолюбна рослина короткого дня. Погано переносить затінення. У надмірно загущених посівах розвиток рослин затримується, зернова продуктивність зменшується.
• Рослини швидше вегетують при 8-9-годинному світловому дні. При тривалості дня 12-14 год. затягуються строки дозрівання кукурудзи. Вона потребує більше сонячної енергії, ніж інші зернові.
• Вимоги до ґрунту. Високі врожаї кукурудза дає на чистих, добре аерованих ґрунтах з глибоким гумусним шаром. Вона середньовимоглива до родючості ґрунту, за правильного обробітку ґрунту та удобрення добре росте на більшості типів ґрунтів.
• Оптимальна реакція ґрунтового розчину нейтральна або слабо-кисла (рН 5,5-7,0). Малопридатні для вирощування кукурудзи холодні, заболочені, кислі, важкі глинисті, засолені та торфові (де часто не вистачає міді) ґрунти.
• 3.2 Матеріали і методи дослідження
• Дослідження проводили протягом 2010 - 2013рр. у лабораторних факторостатних умовах у такі послідовні етапи.
• На першому етапі проводили низку хіміко-аналітичних досліджень із визначення хімічного складу й загальної мінералізації природних розсолів, відібраних із сольових джерел у с. Росільна на березі р. Луква. Загальну мінералізацію розсолів визначали методом випарювання. Вміст карбонітів та іонів Na+ i Ca2+ установлювали після прожарювання сухого залишку при температурі 700 - 800° С. Кількісний аналіз сульфатів і іонів К+ здійснювали гравіметрично; хлоридів - методом Мора.
• Фітотоксичність розсолів установлювали шляхом пророщування рослин-біотесторів (S. Сereale, H. Sativum та Zea mays L) у чашках Петрі на фільтрувальному папері, зволоженому водним розчином ропи із різним ступенем розведення: І - 100% ропи; ІІ - 75%; ІІІ - 50%; IV - 25%. У якості контрольного зразка (V) використовували чисту криничну воду. У кожну чашку Петрі висівали по 100 насінин жита озимого та ячменю ярого, а кукурудзу - 50 насінин, при 5-кратній повторності для кожного варіанту експерименту. Крім того, жито озиме і ячмінь ярий пророщували на ґрунтах, які зволожували різною концентрацєю розсолів (100% розсолів, 75%, 50%, 25%, контроль). Проби ґрунту відбирали на території с. Росільни, в якості контрольного зразка вважали ґрунт зволожений криничною водою. В кожному варіант експерименту висівали по 40 зернин. Досліди прводили в п'ятикратнй повторності.
• Ступень засоленості ґрунтів визначали шляхом пророщування кукурудзи (Zea mays L) на ґрунтах проби яких відбиралися в 3-х місцях: 1) безпосередньо біля джерела розсолів; 2) на відстані 7 км від сольового джерела в південно-східному напрямку ( ґрунт із городніх ділянок); 3) в якості контрольного зразка вважається з ґрунт відібраний у дендропарку м. Івано-Франківська.
• При дослідженні фітотоксичного ефекту ґрунтів нами використовувався метод «ростовий тест» (А.І. Горова, 2007). Даний метод ґрунтується на вивченні реакції тест-культур на забруднення ґрунту, що дозволяє виявити токсичну дію природніх розсолів на процес проростання.
• Тестування зразків ґрунту проводили в умовах термостату при tє = 25 єC, в пластмасових коробках, в які поміщали 200 г висушеного, подрібненого і просіяного ґрунту, добавляли 100 мл води із під крана та відбирали 40 насінин тест-культури. У якості тест-культури використовували кукурудзу (Zea mays L), сорт Солодка, насіння якої було попередньо оброблене КМпО4. Для кожної варіанта експерименту проводилось три повтори. На 8-й, 10-й, 14-й дні вимірювались: довжина кореневої системи, стебла, а на 14-й день визначалась волога і сира маса проростків.

Визначення тест-показників жита озимого (S. Сereale), ячменю ярого (H. Sativum) та кукурудзи (Zea mays).

Після проростання насіння злакових рослин аналізували наступні тест-показники: індекс схожості (ІС) на 3-тю добу, індекс кореня (ІК) та індекс пагона (ІП) на 7-ту добу, індекс проростання насіння (ІПН) (Teaca, 2008).

 (1)

(2)

(3)

де, KPND і KPNК - кількість пророслого насіння у дослідному і контрольному варіантах експерименту, відповідно; DKD і DKK - довжина первинного корінця у дослідному і контрольному варіантах; DPD і DPK - довжина первинного пагона у дослідному і контрольному варіантах.