Агропромисловий комплекс, його функції та структура

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

«Агропромисловий комплекс, його функції та структура»

Вступ

земельний рента інтеграція агропромисловий

Аграрний сектор посідає важливе місце в економіці суспільства. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства країни й добробут людей. Розвиток же самого аграрного сектора залежить від тієї гами економічних (виробничих) відносин, які складаються в ньому.

Економічні (виробничі) відносини в аграрному секторі це: відносини, які виникають з приводу, по-перше, привласнення й використання землі та інших засобів сільськогосподарського виробництва; по-друге, виробництва, розподілу, обміну й споживання сільськогосподарської продукції та послуг.

Сільське господарство, як галузь, розвивається не відокремлено, а в тісному зв'язку з іншими галузями народногосподарського комплексу.

Аграрна сфера є складовою частиною народногосподарського комплексу. Тому її розвиток повинен здійснюватися на основі спільних з іншими сферами об'єктивних економічних законів. Водночас сільське господарство відрізняється від інших галузей народного господарства рядом особливостей, які визначають специфіку функціонування організаційно-економічних і соціально-економічних відносин цієї галузі.

Я вважаю, що тема «Агропромисловий комплекс, його функції та структура» є досить актуальною. Так як поряд з іншими сферами вивчення економічного, політичного і соціального життя, агропромисловий комплекс є також суттєво вагомою складовою нашого суспільства.

Тому на сьогоднішній день дуже важливо вдосконалювати та модифікувати агропромисловий комплекс, поглиблювати знання у різних його сферах. Треба завжди пам'ятати, що від розвитку сільського господарства залежать не лише інші галузі промисловості, а й соціально-економічне життя тих громадян України, які проживають у селах та селищах.

1. Продуктивні сили та еволюція власності у сільському господарстві

1.1 Суб'єкти і об'єкти агробізнесу

Підприємницьку діяльність в аграрному секторі можуть здійснювати як окрема людина, так і група людей. Закон України «Про підприємства в Україні» встановлює, що суб'єктами економічних відносин в аграрному секторі виступає: а) суспільство в цілому в особі держави; б) виробничі колективи, представлені в Україні сільськогосподарськими кооперативами, селянськими спілками, колгоспами й держгоспами (де вони ще збереглися), підрядними та орендними формуваннями; в)індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції (фермери, сімейно-індивідуальні господарства, колгоспники, робітники держгоспів, службовці і т.д.).

Взаємодія перерахованих суб'єктів складає основу економічних відносин в аграрному секторі. [3]

Організаційно-правові форми підприємництва в сільському господарстві можуть бути різні - від одноосібних фермерських господарств до великих акціонерних товариств, що обумовлюється не тільки формами власності, але й об'єктами, які використовуються в сільськогосподарському виробництві.

До об'єктів підприємницької діяльності в аграрній сфері відносять засоби виробництва у вигляді будівель, споруд, сільськогосподарської техніки, транспортних засобів, землі, одно- і багаторічних насаджень, продуктивної і робочої худоби, насіння, кормів, органічних та мінеральних добрив, отрутохімікатів, виробничої та соціальної інфраструктури, грошей, цінних паперів тощо.

Відносини економічної власності в аграрному секторі виникають між різними суб'єктами з приводу привласнення різноманітних об'єктів у всіх сферах суспільного відтворення - у безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні.

Під селянським (фермерським) господарством слід розуміти відособленого виробника, який здійснює підприємницьку діяльність на власний або на власній і орендованій земельній ділянці землі, має у власності інші необхідні засоби виробництва, самостійно визначає виробничу програму, реалізує продукцію на основі договірних цін, що визначаються на основі попиту і пропонування.

Підприємницька діяльність у сільському господарстві породжує певні відносини між державою, землевласниками і підприємцями з приводу розподілу, привласнення і використання отриманого доходу.

Підприємницька діяльність у сільському господарстві здійснюється за загальними принципами. Але слід враховувати використання сил природи, а також життєвих функцій рослин і тварин. У процесі своєї діяльності працівники сільського господарства мають справу з такими факторами, як клімат, погода, родючість ґрунтів, енергія росту й розвитку живих організмів. В цій галузі технологія виробництва ґрунтується на використанні закономірностей життєвого циклу і розвитку рослин та тварин.

Всезростаючий вплив на результати підприємницької діяльності мають екологічні аспекти сільськогосподарського виробництва.

Основним фактором виробництва у аграрному секторі є земля, оскільки вона є всезагальною умовою матеріального виробництва, предметом праці, загальним для всіх галузей засобом виробництва. [1]

Світовий досвід економічного розвитку свідчить про те, що відмінність у суспільних устроях обумовлюється передусім ступенем впливу на нього держави.
Конституція України дає права кожному громадянину володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, здійснювати підприємницьку діяльність, не заборонену законом. Держава забезпечує захист цих прав, прав конкуренції в підприємницькій діяльності. Однак вона не допускає зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції і недобросовісну конкуренцію. Держава здійснює контроль за якістю продукції, робіт і послуг, за тим, щоб використання власності не завдавало шкоди правам і свободам інших громадян, інтересам суспільства (статті 41, 42). Отже, державне регулювання відносин у сфері виробничої, господарської діяльності в умовах переходу до ринкової економіки, з одного боку, виходить із принципів невтручання державних органів безпосередньо в діяльність суб'єктів господарювання, крім випадків, передбачених законодавством, а з другого - держава не може стояти осторонь організації, упорядкування господарської діяльності та контролю за нею. Теоретичні розробки видатних економістів і практика функціонування ринкової економіки розвинених країн світу підтверджує цю тезу.

Таким чином, під державним регулюванням господарських відносин у цілому і аграрних зокрема розуміють цілеспрямований вплив держави на ці відносини шляхом видання нормативно-правових актів, організації діяльності державних органів, які здійснюють це регулювання переважно економічними методами.

Законодавство України встановлює, що втручання в господарську та іншу діяльність підприємств і підприємців, зокрема сільськогосподарських підприємств і селянських (фермерських) господарств, з боку державних чи інших органів, а також посадових осіб не допускається. Збитки, заподіяні суб'єктам господарювання неправомірним втручанням у їхню діяльність, підлягають відшкодуванню за рахунок винних.

Але ці положення не обмежують прав державних органів щодо здійснення контролю за діяльністю суб'єктів господарювання (ст. З Закону «Про селянське (фермерське) господарство», ст. 26 Закону «Про колективне сільськогосподарське підприємство»).

Органи державного управління у своїх відносинах з суб'єктами господарювання в умовах ринку впливають на їхні інтереси завдяки податковим і фінансово-кредитним важелям, коли встановлюють ставки відсотків за державними кредитами, податкові пільги, цільові дотації, розміри економічних санкцій; систему резервів, ліцензій, лізингу, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; програми економічного і соціального розвитку та інші загальнодержавні і регіональні програми; державні замовлення на виконання робіт і поставок для державних потреб.

Держава забезпечує суб'єктам господарювання (незалежно від форм власності) однакові правові та економічні умови; сприяє розвитку ринку, здійснює його регулювання, використовуючи економічні важелі і стимули, реалізує антимонопольні заходи; забезпечує пільгові умови підприємствам, які застосовують прогресивні технології, створюють нові робочі місця; стимулює розвиток малих підприємств (ст. З Закону «Про підприємства в Україні», ст. 15 Закону «Про підприємництво»). [12]

1.2 Земельна власність

Земля - це комплекс економічних відносин і передусім відносин економічної власності між власниками землі та суб'єктами її господарського використання й привласнення результатів праці у всіх сферах суспільного відтворення. [2]

З приводу використання землі в сільському господарстві виникають певні відносини. Земельні відносини - це відносини, які складаються між суб'єктами підприємницької діяльності з приводу використання землі як основного засобу виробництва. Основою останніх є земельна власність.

Земельна власність - це певна історична форма відчуження-привласнення землі як предмета природи, що виражає економічні відносини між людьми з приводу її використання як необхідної умови будь-якої підприємницької діяльності і головного засобу виробництва у сільському і лісовому господарстві. Земельна власність проявляється у формі землеволодіння, землекористування і розпорядження землею.

Землеволодіння - це не повне, а часткове привласнення конкретної ділянки землі окремою особою, групою осіб або державою. Володар є персоніфікованим представником власника. Володіння - це функціонуюча власність за умов, які визначаються власником. Володар даної ділянки землі може не бути її власником, але він, за визначеними власником умовами, набув монопольного права на її використання і отримання доходу. [1]

Землекористування - це фактичне використання даної ділянки землі окремою особою, кооперативом, громадською організацією, державою відповідно до найдоцільнішого використання її корисних властивостей.

Землекористування включає право власності на вироблену продукцію і на доход від її реалізації. Якщо користувач не є власником ділянки землі, він укладає угоду з власником, якою обумовлюються терміни та інші умови щодо користування землею. Землекористування фактично забезпечує поєднання інтересів власника і не власника. Користувач стає власником виробленого в процесі використання землі продукту і доходу, а власник - привласнює частину доходу, отриманого внаслідок надання права користування об'єктом власності. [4]

Розпорядження - це прийняття рішення власником даної ділянки землі з приводу її функціонування. Якщо володіти і користуватися даною ділянкою землі може не власник, то розпоряджатися нею може тільки її власник. Іншими словами, розпорядження - це права, які дають можливість власнику використовувати властивості ділянки землі або здійснювати повне чи неповне відчуження. Повне відчуження може здійснюватися шляхом продажу, дарування, передачі у спадок, обміну. Неповне відчуження - це відчуження на певний час. Воно здійснюється за допомогою оренди. [5]

Зв'язок між складовими власності такий: розпорядження визначається користуванням, користування визначається володінням, володіння визначається формами власності. На кожному етапі розвитку людства формуються різноманітні види великого, середнього і дрібного землеволодіння та землекористування відповідно до притаманних їм форм земельної власності та рівня розвитку продуктивних сил. Серед цих форм виділяються державні, колективні, групові, індивідуальні та сімейні види землекористування. Нині практично в усіх країнах світу спостерігається співіснування різних форм власності на землю і відповідних їм форм землеволодіння і землекористування. [2]

2. Рентні відносини

2.1 Сутність і форми земельної ренти

Сільськогосподарське виробництво характеризують специфічні умови підприємницької діяльності, праці, розселення людей, їх соціально-культурного розвитку, задоволення виробничих і особистих потреб.

Економічні відносини, що складаються між суб 'єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну і використання сільськогосподарської продукції, називаються аграрними відносинами. Аграрні відносини - це відносини, які відображають особливості формування витрат і доходів, їх розподіл і використання сільськогосподарськими підприємствами. Важливою складовою аграрних відносин є рентні відносини. [6]

Рентні відносини - це відносини між суб'єктами з приводу створення, розподілу і привласнення надлишкового над середнім прибутку.

Рентні відносини формуються і розвиваються передусім з приводу використання землі і природних ресурсів та плати за них. Так, в Україні земельний фонд становить 60,4 млн. га, в тому числі 41,8 млн. га сільськогосподарських угідь, 10,8 млн. га лісів, близько 8 тис. родовищ із 97 видами мінеральної сировини промислового призначення, а також понад 60 тис. річок, 7 тис. озер. У зв'язку з цим логічно виокремлювати, з одного боку, земельну ренту, а з іншого - ренту природних ресурсів, які в сукупності формують рентні відносини.

Крім таких форм рентних відносин, у деяких країнах рентою називають плату наймачем за будинок або квартиру, яку він віддає домовласнику; державну ренту як один з видів державної позики, що надається на невизначений термін. Проте надалі йдеться лише про земельну ренту і ренту природних ресурсів.

В Україні рентні відносини доволі недосконалі, виявом чого є надмірно низька плата за користування землею та природними ресурсами, а отже, мізерна величина рентних доходів. Так, питома вага плати за землю у ВВП у 2003 р. становила 0,78%, а за користування природними ресурсами - 1,06%, тоді як у більшості країн світу така плата є в десятки разів більшою. Така недосконала рентна політика має місце і в інших країнах СНД. [8]

Земельна рента - економічна форма реалізації власності на землю, яка виражає відносини економічної власності між: власниками землі і найманими працівниками з привиду створення сільськогосподарської продукції та привласнення її певної частини у різних формах.

На відміну від інших речових факторів виробництва, земля має необмежений термін використання і не відтворюється за бажанням. За своїм походженням вона - природний фактор, а не продукт праці людини. Земельні ділянки не можна вільно переводити з однієї галузі виробництва в іншу, не можна переміщувати з одного місця в інше від одного підприємства до іншого.

Особливості землі як головного засобу виробництва у сільському господарстві породжують переплетіння економічного процесу відтворення з природними, біологічними процесами. Це зумовлює неспівпадання часу виробництва з робочим періодом і, в свою чергу, виступає причиною сезонності виробництва та значного розриву в часі між витратами на виробництво сільськогосподарської продукції і доходами від її реалізації. Це обумовлює суттєву роль кредитних відносин у організації агробізнесу.

Головною особливістю землі як засобу виробництва, що визначає її споживну вартість, є її родючість. Розрізняють природну і економічну (створену людьми) родючість. Специфічною особливістю землі є те, що в процесі раціонального використання її споживна вартість, на відміну від усіх інших засобів виробництва, не тільки не зменшується, а, навпаки, зростає.

Крім того, кількість землі, що придатна для використання, обмежена. Існують відміни у природній і економічній родючості землі та їх місцерозташуванні відносно транспортних шляхів, центрів споживання тощо. Тобто існують більш сприятливі і гірші умови для виробництва сільськогосподарської продукції, а продуктивна сила аграрної праці є неоднаковою за різних умов: якщо умови сприятливі, продуктивність вища, а за несприятливих - менша. [7]

В процесі використання землі існує розмежування землі як об'єкта підприємницької діяльності і як об'єкта власності.

Підприємець-фермер (повний і не повний господар, орендар) намагається отримати від використання земельної ділянки якомога більший доход. Але не весь отриманий доход він може присвоїти. Певну його частину підприємець (неповний господар, орендар) має віддати власнику землі, який дозволив йому вести на ній підприємницьку діяльність. Частина прибутку, створеного в процесі підприємницької діяльності, передається власнику землі за надане право користуватися нею, називається земельною рентою. Вона регулярно привласнюється власником землі.

Рента виступає економічною формою реалізації права власності на землю (і її природні ресурси), це доход безпосередньо не пов'язаний з підприємницькою діяльністю. [5]

Оренда землі - це форма землекористування, за якої власник землі передає свою земельну ділянку на певний строк іншій особі (орендареві) для ведення підприємницької діяльності за відповідну плату.

Власник землі привласнює земельну ренту у вигляді орендної плати. Орендна плата може співпадати, але може і не співпадати з величиною земельної ренти. Орендна плата буде більша від земельної ренти тоді, коли до її складу, крім останньої, входять і такі елементи як відсоток на раніше вкладений у землю капітал, амортизація основного капіталу вкладеного в будівлі, споруди тощо. Співпадає орендна плата з земельною рентою тоді, коли в оренду здається ділянка, у яку не вкладались кошти (цілинна земля).

Джерела земельної ренти

Підприємці, які орендують землю, щоб створити на ній сільськогосподарське підприємство, розраховують отримати від вкладених коштів середній прибуток, як і кожен інший підприємець. В іншому випадку вони вкладали б свої кошти в інші види підприємницької діяльності. Тому джерелом ренти не може бути середній прибуток. Її джерелом може бути надлишок над середнім прибутком. Цей надлишок має бути не тимчасовим, як в інших галузях економіки, а постійним. Можливості його виникнення та існування пов'язані з різною якістю земельних ділянок, з різною їх родючістю.

Земля як головний засіб виробництва в сільському господарстві має різну родючість. Деякі ділянки землі відзначаються високою родючістю, інші - дещо меншою, а треті - низькою. Всю землю сільськогосподарського призначення можна поділити за родючістю на три види: 1) з високою родючістю; 2) з середньою родючістю; 3) з низькою родючістю.

За однакових затрат праці і капіталу на рівновеликих ділянках землі буде отримано різну кількість продукції: на землях високої родючості більше, чим на землях середньої родючості та на малородючих землях. Тобто умови підприємницької діяльності для різних підприємців є різними: для одних більш сприятливі, для інших - менше. Ці відмінності зумовлені не різною якістю праці, засобів виробництва, чи підприємницькими здібностями, а природними властивостями різних земельних ділянок.

Земля як головний засіб виробництва в сільському господарстві кількісно обмежена. Обмеженою є площа земель високої родючості. В силу цього пропозиція землі є абсолютно нееластичною. Попит на землю є більший від пропозиції високородючих земель. Урівноваження попиту і пропозиції землі для потреб підприємницької діяльності в сільському господарстві здійснюється за рахунок земель середньої і низької родючості.

Проте вся продукція вироблена на землях різної родючості реалізується за ціною, яка складаються на ринку в процесі купівлі-продажу. Конкуренція споживачів за вироблену продукцію зумовлює встановлення цін виходячи з гірших умов виробництва, тобто з умов підприємницької діяльності на землях низької родючості, оскільки інакше на цих землях було б не вигідно організовувати виробництво, оскільки підприємці не отримували б середнього (нормального) прибутку.

Це призвело б до зменшення обсягу виробництва сільськогосподарської продукції і до появи на ринку дефіциту. Перевищення попиту на сільськогосподарську продукцію порівняно з її пропонуванням призведе до підвищення цін і дасть можливість залучити в сільськогосподарський оборот земель нижчої родючості.

Те ж саме стосується і земельних ділянок з різним місце розташуванням. Дефіцитом земельних ділянок вигідного місцерозташування стимулює використання земель менш зручно розташованих. Обробіток цих ділянок можливий за умови, що вкладання капіталу на гірших землях забезпечить підприємцям-орендаторам отримання середнього прибутку. Це стає можливим лише тоді, коли ринкова ціна сільськогосподарської продукції визначається умовами її виробництва на гірших за родючістю і місцеположенням ділянках землі.

Оскільки витрати капіталу на виробництво одиниці продукції на землях високої і середньої родючості є менші, чим на землях низької родючості, то підприємці, які їх використовують, від реалізації кожної одиниці продукції отримують прибуток більший від нормального. Різниця між отриманим і середнім прибутком є земельною рентою. [1]

2.2 Диференційна рента

Прибуток від реалізації продукції з середніх і кращих ділянок землі (як за родючістю, так і за місцем знаходження) буде більшим від середнього. Цей надлишок над середнім прибутком і складе земельну ренту, яка отримала назву диференціальної. Диференціальною вона називається тому, що виникає як різниця між суспільною (вищою) і індивідуальною (нижчою) вартістю продукції землеробства. [1]

Рента, яка виникає внаслідок диференціації земельних ділянок за родючістю або за місцем розташування, називається диференціальною рентою І. Поряд з диференціальною рентою І за певних економічних умов утворюється й диференціальна рента II. Остання є однією з форм надлишкового додаткового продукту, якай одержують внаслідок різної продуктивності затрат, що послідовно робляться на одній і тій самій ділянці землі, тобто внаслідок інтенсифікації землеробства. Отже, маємо справу з двома видами диференціальної ренти: рента І і рента II.

Форми прояву диференціальної ренти теж різноманітні. Вони залежать: а) від умов, у яких відбувається її розподіл; б) від виду ренти (І або II).

Диференціальна рента І, як дар природи (вища родючість; краще місцезнаходження) по ідеї повинна потрапляти власнику землі. За умови приватної власності на землю вона в формі орендної плати сплачується земельному власнику користувачем землі (фермером, кооперативом, селянською спілкою тощо) і таким чином вилучається з суспільного користування. Такий розподіл диференціальної ренти І, зумовлений приватною власністю на землю, не є соціально справедливим тому, що земля є даром природи й повинна надходити в розпорядження всього суспільства, а фактично йде на збагачення окремих приватних осіб. [2]

Для утворення диференціальної ренти І необхідні такі умови:

відмінності у родючості окремих ділянок землі;

відмінності у розташуванні ділянок землі відносно місць збуту

продукції; [3]

За умови загальнонародної власності на землю диференціальна рента в формі плати за землю через систему зональної диференціації цін на продукцію сільського господарства вилучається в розпорядження держави, яка централізовано використовує її для підвищення родючості грунтів у господарствах, де земля має низьку природну продуктивність, для боротьби з сільськогосподарськими шкідниками, розробки високоефективних технологій, вирішення соціальних проблем у сільській місцевості тощо. В такий спосіб реалізується право власності народу на землю. І це є соціально справедливим розподілом природного дару. Збільшення обсягу виробництва сільськогосподарської продукції можливе також за рахунок підвищення родючості уже залучених земель. Підвищення родючості досягається завдяки додатковим вкладенням капіталу, внаслідок застосування нової більш продуктивної техніки, впровадження нових районованих високоврожайних, стійких до шкідників і хвороб сортів насіння, внесення в оптимальних розмірах і співвідношеннях органічних і мінеральних добрив, використання прогресивних технологій. [10]

Диференціальна рента II, як результат додаткових капіталовкладень, скерованих на підвищення родючості землі, по ідеї повинна залишатися в користувача землею. Це повинно забезпечуватися податковою системою, умовами орендних договорів, системою ціноутворення.

Сучасний стан аграрних відносин в Україні характерний тим, що стара система розподілу диференціальної ренти зруйнована, а нова поки що не сформована. Тому проблема рентних платежів законодавчо не врегульована. Хоча Закон «Про плату за землю» прийнятий уже давно, механізм його дії ще не відрегульований, що вкрай негативно відбивається на розвитку аграрного сектора в цілому.

На сьогоднішній день диференціальна рента в Україні повинна раціонально вилучатись через механізм рентних платежів, єдиного сільськогосподарського податку, розмір яких залежатиме від якості землі, проте держава майже втратила контроль над ними. Такий податок у 2004 р. становив в Україні 13%. [2]

2.3 Монопольна рента

Серед великої різноманітності земель виділяються такі, що розташовані у винятково сприятливих грунтово-кліматичних умовах. Господарства, розташовані в таких районах, завдяки виключним умовам, створеним природою, мають можливість вирощувати рідкісні продукти: цитрусові, виноград особливих сортів, чай, екзотичні фрукти, овочі. Попит на цю продукцію, як правило, вищий за пропозицію, що створює умови для реалізації її за цінами, що стабільно перевищують витрати по вирощуванню такої продукції (вартість). Такі ціни називаються монопольними.

У результаті виникає різниця між монопольною ціною, верхня межа якої визначається лише платоспроможним попитом, і вартістю рідкісного землеробського продукту у вигляді надприбутку. Цей надлишок і є монопольною рентою, яка привласнюється власником землі, що знаходиться у виняткових умовах. Джерелом існування такої ренти є доходи тієї частини населення, яка купує на ринку ці дефіцитні землеробські продукти. А джерелом названих доходів, як правило, є додаткова вартість, створена в інших галузях матеріального виробництва.

Користувачі такою землею (орендарі) сплачують монопольну ренту в формі вищої орендної плати або вищого земельного податку.

Отже, монопольна земельна рента є формою економічної реалізації власності на унікальні за родючістю землі, джерелом якого є праця як найманих працівників, так і частина доходів покупців такої продукції, що потрапляють до землевласника через механізм монопольних цін.

Частина коштів від плати за землю зосереджується у бюджетах сільських, селищних, міських радах народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки, а частина в обласному і республіканському бюджетах. Отримані рентні платежі та податки повинні використовуватись для поліпшення якості земель, їх охорони, для виконання робіт із землеустрою, ведення земельного кадастру та на інші цілі, пов'язані із землекористуванням та землеволодінням. [7]

2.4 Абсолютна рента

Абсолютна рента - форма земельної ренти за капіталізму, яку необхідно сплачувати власникові за будь-яку ділянку землі (звідси назва «абсолютна»), незалежно від її родючості й місця розташування.

Аналізуючи сутність земельної ренти, ми встановили, що її розмір диференціюється залежно від родючості, місцеположення до ринків збуту, унікальності різних ділянок землі та продуктивності додаткових затрат капіталу. Фіксований характер пропозиції землі означає, що попит на землю є єдиним чинником, що визначає величину земельної ренти, яку орендатори сплачують їх власникам за надане право користування. Тому земельна рента має сплачується за всі орендовані землі незалежно від їх родючості. [6]

Абсолютна рента є економічною формою реалізації монополії приватної капіталістичної власності на землю. її джерелом є створений працею надлишок додаткової вартості над середнім прибутком (різниця між ринковою вартістю сільськогосподарської продукції і суспільною ціною виробництва), а умовою виникнення - значно нижча органічна будова капіталу в сільському господарстві. Коли фермер або капіталіст-фермер сам є власником землі, зникає причина існування абсолютної земельної ренти.

У кількісному аспекті абсолютна рента означає надлишок над середньою нормою прибутку, яка виникає в сільському господарстві, порівняно з нормою прибутку у промисловості і вилучається через механізм цін. Якщо ціни на сільськогосподарську продукцію внаслідок певних причин знижуються, абсолютна рента зменшується. Зниженню цін у цій сфері, незважаючи на зростання продуктивності праці, перешкоджає проникнення монополій.

Характер динаміки абсолютної ренти визначається попитом на землі нижчої родючості.

Землі, які відносяться до групи з низькою родючістю, можна підрозділити на відносно нижчої, середньої і вищої родючості. Якщо попит на землю зменшується, то це означає, що з обробітку вилучаються землі нижчої родючості. Суспільно необхідні витрати (ринкова ціна) визначаються умовами виробництва продукції на землях, які відзначаються відносно нижчою родючістю. Оскільки попит на землю нижчої родючості зменшується, то рента також зменшується. Вона зменшується на всіх ділянках землі. Якби з обробітку були вилучені всі землі низької і середньої родючості, то плата за право користування землями високої родючості дорівнювала б величині, яка сплачувалась за землю низької родючості. [4]

В економічній літературі з приводу існування земельної ренти є дві точки зору: класична і марксистська.

Цей двосторонній контроль за ефективністю використання всіх, в тому числі і земельних, ресурсів здійснюється як з боку землевласника, оскільки він хоче отримати максимально можливу ренту, так і з боку орендатора землі, оскільки він також хоче отримати максимально можливий прибуток. Результатом такої взаємної зацікавленості є зростання продуктивності факторів сільськогосподарського виробництва, що дає можливість вилучати з обробітку землі низької продуктивності (родючості). В підсумку витрати виробництва в розрахунку на одиницю продукції рослинництва і тваринництва знижуються і їх ринкова ціна також знижується.

Також складаються конкурентні відносини між промисловістю й сільським господарством. Приватна власність на землю (а вона існує практично в усіх країнах світу і фактично вже узаконена в Україні) певною мірою перешкоджає вільному переливу капіталів з промисловості в землеробство. Тому ринкові ціни на продукцію землеробства (через високий попит на неї) формуються не на основі середніх затрат, як у промисловості, і не на основі затрат праці на гірших земельних ділянках, як це було показано в попередньому питанні, а на основі індивідуальної вартості товару. В результаті надлишок додаткової вартості над середнім прибутком не потрапляє в розподіл між підприємцями різних галузей, а реалізується в цінах на продукцію землеробства у вигляді абсолютної ренти. Отже, абсолютну ренту приносять всі земельні ділянки, як кращі й середні, так і гірші. А якщо це буде продукція з середньої або кращої ділянки, то тут буде й диференціальна рента. Причиною цього є монополія приватної власності на землю. Основною формою вилучення абсолютної ренти виступає орендна плата, хоча в наших сучасних умовах держава може вилучати її і за допомогою податку на землю. [9]

Ціна землі.

Ринкові відносини передбачають не тільки відносини оренди, але й купівлі-продажу земельних ділянок. Земля при цьому не стає товаром в класичному розумінні слова. Вона є об'єктом купівлі-продажу. Ціна землі визначається граничним продуктом праці, тобто рентою. Землі, які приносять більшу ренту, продаються за вищу ціну. І навпаки. Ціна землі - це капіталізована рента, тобто це така сума грошей, яка, будучи покладена в банк, дозволить її власнику отримати доход у формі відсотка, що дорівнює земельній ренті. Ціна землі відноситься до ірраціональних форм, тобто таких об'єктів ринку, ціна на які ґрунтуються не на витратах, а на доході. Вона прямо пропорційна розміру ренти і обернено пропорційна ставці позичкового відсотка. Ціну землі можна визначити за формулою:

Цз = R/Z*100%,

де Цз - ціна землі; R. - рента; Z - ставка відсотка за депозитними вкладами комерційних банків. [1]

Загалом процес перетворення землі на товар має позитивні та негативні особливості. Позитивним є формування повноцінного господаря землі, реальної приватної власності на землю (у такому разі фермер не боятиметься споруджувати сільськогосподарські будівлі на землі; намагатиметься поліпшувати її якість а не маючи спадкоємців, зможе її продати); створення додаткових стимулів для іноземних інвестицій в економіку України тощо. Ці позитивні риси значною мірою зберігаються за довготермінової оренди.

Негативними наслідками перетворення землі на товар в Україні є можливість концентрації значної частини землі в руках мафіозно-тіньових структур і навіть іноземного капіталу (через підставних осіб), які спекулюватимуть земельними ділянками, що призведе до зниження життєвого простору народу. [8]

3. Агропромислова інтеграція як складова розвитку агропромислового комплексу

Під впливом науково-технічної прогресу у сільському господарстві кількісно і якісно змінюється матеріально-технічна база внаслідок широкого використання системи машин, біотехнологїї, комп'ютерної техніки. Зростає професійний рівень працівників, виникають і отримують широке розповсюдження нові форми організації виробництва.

Серед новітніх процесів в аграрній сфері є подальше поглиблення спеціалізації галузей, появою нових видів послуг. Спеціалізація - це одна сторона виробничого процесу, а друга - об'єднання (інтеграція) різноманітних видів трудової діяльності. Спеціалізація та інтеграція праці утворюють органічну єдність.

Агропромислова інтеграція - це об'єктивний процес об'єднання спеціалізованого, пов'язаного спільним виробничим циклом сільськогосподарського і промислового виробництва у єдину систему відтворення. [1]

Сутність агропромислової інтеграції та її форми.

Агропромислова інтеграція розпочинається з процесу переливу капіталу мій промисловістю і сільським господарством, проникнення гігантських промислових монополій у сферу агробізнесу, а крупних сільськогосподарських підприємств - в окремі галузі промисловості з метою власного виробництва мінеральних добрив, засобів захисту рослин та ін. Взаємопроникнення промисловості та сільського господарства та їх об'єднання утворює агропромислова інтеграцію. Остання, у свою чергу, розвивається у формі вертикальної та горизонтальної інтеграції.

Вертикальна інтеграція означає процес кооперування між підприємствами різних галузей народного господарства, які технологічно та організаційно пов'язані між собою. Організаційно-господарськими формами таких підприємств є агропромислові об'єднання, комбінати, агропромислові фірми та ін. Так, в агропромислових комбінатах здійснюється ефективна інтеграція сільського господарства, переробної промисловості і обслуговуючих галузей в межах певних територіальних, формувань, а агропромислове виробництво включає цілий виробничо-організаційний цикл безпосереднвого виробництва, заготівлі, переробки, зберігання і збуту кінцевої товарної продукції.

Агропромислові об'єднання включають самостійні сільськогосподарські колективні підприємства, фермерські господарства, промислові фірми та обслуговуючі підприємства, що здійснюють ремонт техніки, будівництво об'єктів економічної інфраструктури, тощо.

Агропромислові фірми - це потужні сільськогосподарські капіталістичні підприємства, які підпорядковують переробні підприємства і самі займаються реалізацією виготовленої продукції.

Горизонтальна інтеграція означає процес посилення техніко-економічних зв'язків (спеціалізація, кооперування тощо) між підприємствами окремої галузі.

Аграрно-промисловий комплекс. Його виникнення зумовлене розвитком продуктивних сил народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження її досягнень у сільське господарство призводить до скорочення кількості зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва. Це зумовлює перехід деяких процесів до промисловості і торгівлі, до виокремлення із сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його.

Аграрно-промисловий комплекс - сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції, та система економічних відносин, які виникають при цьому. До складу АПК входять такі основні сфери:

виготовлення засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування;

власне сільське господарство;

заготівля, переробка, зберігання, транспортування і збирання сільськогосподарської продукції. [2]

Найважливішу роль серед цих сфер відіграє сільське господарство, незважаючи на те, що у ньому у розвинутих країнах зайнята незначна кількість працездатного населення.

До першої сфери АПК належать галузі та підприємства, фірми й компанії, які виготовляють для сільського господарства техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти тощо. Важливе місце у складі агропромислового комплексу займають галузі виробничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти. Невід'ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультативні фірми, страхові компанії, експортні об'єднання та ін. [6]

В Україні проведення економічних реформ призвело до агропромислової дезінтеграції:

1. катастрофічне скорочення випуску і реалізації селу техніки, різних матеріалів і хімічних та органічних добрив, спричинене величезним диспаритетом цін, нераціональною урядовою політикою тощо. Внаслідок цього знижується попит на товари галузі виробництва засоби виробництва для сільського господарства та його виробниче обслуговування, тобто перша сфера АПК;

2. намагання сільськогосподарських виробників створювати власну переробну базу, що призводить до поступової руйнації переробної промисловості, зумовлене штучним заниженням цін на сільськогосподарську сировину переробними підприємствами-монополістами, низьким рівнем їх техніко-технологічного оснащення, відсутністю сформованої інфраструктури ринку, кризою неплатежів тощо;

3. руйнування продуктивних сил АПК у формі виснаження землі, значного зменшення чисельності продуктивної худоби, сільськогосподарських машин і механізмів, катастрофічного старіння села (нині кожен третій житель села - пенсіонер, тоді як у 70-ті роки пенсіонери становили 20% сільського населення), збільшення площ еродованих земель та ін. [7]

Індустріалізація сільського господарства відіграє ключову роль в якісних перетвореннях АПК. Вона веде до скорочення чисельності зайнятих в сільському господарстві; зменшенню нетоварної частки споживання сільським населенням продовольства; збільшенню частки міського і несільськогосподарського населення.

Важливою сферою підприємницької діяльності в АПК є виробнича і соціальна інфраструктура: дорожньо-транспортне господарство, зв'язок, система зберігання продукції, інформаційне, консультативне забезпечення. Об'єкти інфраструктури функціонують у кожній із його сфер. Розвиток підприємств соціальної інфраструктури разом із створенням малих і середніх підприємств по переробці продукції рослинництва і тваринництва забезпечує перетворення сільських населених пунктів у різновид міст.

Загальною передумовою успішної підприємницької діяльності в умовах агропромислової інтеграції є наявність відповідних ринкових інститутів. Із розвитком ринкових відносин формується ринок продовольчих товарів та засобів виробництва сільськогосподарського призначення. Суб'єкти підприємницької діяльності повинні мати можливість самостійно або з участю посередників виходити зі своєю продукцією на постійно діючі ярмарки, аграрні біржі, де буде здійснюватися оптовий продаж продукції за цінами, які визначаються співвідношенням попиту і пропонування.

Складовою частиною ринкових інститутів АПК є система виробничого обслуговування суб'єктів підприємництва за угодами з існуючими агросервісними підприємствами. [1]

Макроекономічні тенденції та економічні показники:

? Валова додана вартість (ВДВ), створена у сільському господарстві, мисливстві та лісовому господарстві у січні-вересні 2007 року становила 95,3% до відповідного періоду 2006 року, валовий внутрішній продукт (ВВП) України - 107,3%.

? Обсяг виробництва валової продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств становив 94,9% порівняно з відповідним періодом 2006 року, в тому числі у сільськогосподарських підприємствах - 93,6%, господарствах населення - 95,6%. Валова продукція галузі тваринництва зросла на 0,2%, рослинництва - зменшилася на 8,9%.

? Приріст промислового виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів проти відповідного періоду 2006 року становив 13,3%.

? Ціни на продукти харчування та безалкогольні напої на споживчому ринку з початку поточного року зросли на 12,7%, у вересні - на 3,1% (протягом січня-вересня 2006 року ціни зросли на 0,3%). На алкогольні напої та тютюнові вироби ціни підвищилися відповідно на 7,1 та 0,8%.

? За 8 місяців 2007 року експортовано сільськогосподарської продукції на суму 4179,9 млн. дол. США, що на 34% більше відповідного періоду минулого року, імпортовано - на 2599,4 млн. дол. США (більше на 26%). Зовнішньоторговельне сальдо позитивне і дорівнює 1580,4 млн. дол. США.

ІІ. Поточна ситуація:

? Чисельність поголів'я великої рогатої худоби в усіх категоріях господарств проти відповідного періоду 2006 року скоротилася на 8,3%, в тому числі корів - на 8,7%, поголів`я овець та кіз - на 0,1%. Збільшилася чисельність поголів'я свиней на 2%, птиці - на 0,1%.

? У поточному році підприємствами харчової галузі вироблено в натуральному виразі більше відповідного періоду 2006 року м'ясних напівфабрикатів в 1,6 раза, дитячого харчування на молочній основі - в 1,5 раза, соків фруктових та овочевих, нектарів - на 44 відс., вина «Шампанського» - на 27, свинини - на 25, яловичини і телятини - на 20, пива, коньяку - на 18, напоїв безалкогольних, риби копченої - на 15, сирів жирних - на 14, вина виноградного - на 13, консервів плодоовочевих і фруктових для дитячого харчування - на 12, олій нерафінованих - на 11, ковбасних виробів, кормів готових для сільськогосподарських тварин, шоколаду та інших продуктів з вмістом какао - на 10, сиру свіжого неферментованого та сиру кисломолочного, продуктів кисломолочних, борошна - на 5, горілки та інших міцних спиртових напоїв - на 4, молока обробленого рідкого - на 3, вершків - на 1%. та іншої продукції.

? Протягом 2007 року в аграрний сектор економіки залучено 10,3 млрд. гривень кредитних ресурсів (на 12.10.07), що на 29%. більше, ніж було залучено у відповідному періоді попереднього року, з них короткострокових - 5,6 млрд. грн., середньострокових - 4,7 млрд. гривень. Із загального обсягу залучено пільгових кредитів 5,55 млрд. гривень, в тому числі короткострокових - 4,2 млрд. грн., середньострокових - 1,35 млрд. гривень.

? До Зведеного бюджету станом на 01.10.07 від підприємств агропромислового комплексу надійшло 8,8 млрд. грн. податкових платежів, що на 24%. більше, ніж було сплачено у відповідному періоді 2006 року. Податковий борг становив 256,8 млн. грн. і зменшився протягом поточного року на 84 млн. грн. (на 25%).

? До Державного бюджету надійшло від підприємств агропромислового комплексу 6,7 млрд. грн. податкових платежів, що на 20% більше, ніж у відповідному періоді 2006 року. Податковий борг становив 204,7 млн. грн. і зменшився протягом поточного року на 59 млн. грн. (на 22%). [12]

Висновки і пропозиції

Розглянувши тему «Агропромисловий комплекс, його функції та структура» можна сказати, що Україна має непоганий шлях до розвитку у цій сфері. Маючи такий великий природно-ресурсний потенціал, держава повинна постійно вдосконалювати правові відносини між суб'єктами та об'єктами господарювання. В Україні існує система різноманітних рентних відносин, які безперечно треба постійно покращувати, щоб суспільство мало можливості для прогресивного розвитку. Але не слід забувати, що за роки незалежності сільське господарство держави зазнало значного занепаду. Так на початку 1991 р. в Україні нараховувалось 8,5 тис. колгоспів і 2,7 тис. радгоспів. У них було зосереджено 95% ріллі, вироблялось 73% валової сільськогосподарської продукції. На одне господарство припадало близько 4 тис. сільськогосподарських угідь. За 1991-1999 рр. в Україні виробництво продовольства скоротилось більше ніж удвічі, майже повністю були знищені окремі галузі тваринництва.

Основною причиною аграрної кризи в Україні є насамперед хибна аграрна політика, виявом якої стало порушення закону вартості у сільському господарстві - відсутність паритету цін на сільськогосподарську продукцію і промислові вироби для аграрного виробництва. Так, ціни на промислові товари, що купує село, зросли за 1991-2001 рр. у 8,5 разів, а ціни на сільськогосподарські продукти - лише в 1,6 рази.

Отже можна зробити висновок і сказати, що одним із шляхів покращення агропромислового комплексу є негайне проведення аграрних реформ. Агропромислова політика повинна спрямовуватися на забезпечення потреб агропромислового комплексу вітчизняною промисловістю, закупівлею сільськогосподарської техніки, високоякісних сортів посадкового матеріалу, високопродуктивної худоби, хімічних добрив та інше, а також на покращення соціальних програм, що стосуються проблем аграрного сектора.

Список використаної літератури

1. Ю.В. Ніколенко, «Політична економія»; Київ 2009 - 412 с.

2. С.В. Мочерний, В.Г. Скотний, «Основи економічної теорії»; Львів: «Новий світ - 2012». 2011 - 600 с.

3. Г.І. Башнянін, П.Ю. Лазур, В.С. Медвєдєв, «Політична економія»; «Київ 2012», 2009 - 530 с.

4. О.С. Степури, «Політична економія», Київ: «Кондор» 2011 р. - 560 с.

5. Г.А. Оганяна, «Політична економія», Київ: «Урожай» 2011 р.-520 с.

6. К.Т. Кривенка «Політична економія», «Київ 2000», 2011 р. - 475 с.

7. С.В. Мочерний, «Політична економія»; Київ 2009 р. - 600 с.

8. С.К. Задоя, «Основи економічної теорії»; Київ 2009 р. - 500 с.

9. Р.П. Рибалкін, «Основи економічної теорії»; Видавничий центр «Академія»; 2009 р. - 543 с.

10. А.Т. Базидевич, «Економічна теорія та політекономія»; Київ 2009 р.

11. Мельникова В.І., Яременко В.Г., «Мікроекономіка»; Навчальний посібник, Київ. Видавничий професіонал, 2009 р. - 400 с.

12. Сайт http:// www.minagro.ua

Размещено на Allbest.ru