Історично склалося так, що рівень розвитку продуктивних сил і матеріально-технічної бази промисловості випереджав відповідні рівні агропромислового виробництва (АПВ). Це зумовлювалося головним чином практичною передбачуваністю впровадження розроблених заходів. На основі такої переваги у промисловості створювалися фінансові резерви для інвестування сільського господарства. Оскільки технологічний рівень АПВ також значно залежить від промислового, то об'єктивно виходить, що впевненого поліпшення економічної ситуації слід очікувати спочатку саме у промисловості, а не в сільському господарстві. Україна у цьому плані не становить і навряд чи становитиме виняток із загальновідомої закономірності.

Створення АПК зумовлене розвитком продуктивних сил народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження досягнень НТР у сільське господарство зумовлює скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва.

Економічна ефективність та доцільність функціонування аграрної сфери визначаються, поряд із загальними закономірностями, також і рядом особливостей, що виникають саме як наслідок залежності виробництва в АПК від грунтово-кліматичних умов. Важливе значення має статистика сільськогосподарської продукції, саме вона і буде розглянута в даній роботі.

І. Сільське господарство та особливості його розвитку в сучасних умовах

1.1 Аграрно-промисловий комплекс

Аграрно-промисловий комплекс -- сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції.

До складу АПК входять такі основні сфери: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції.

Так, якщо в середині XVIII ст. частка продукції сільського господарства у валовій продукції країн Заходу становила майже 85%, то нині у США та Англії -- до 3%, Франції, Італії -- до 7, в Японії -- 11%. Це зумовлює перехід деяких процесів до промисловості та торгівлі, до виділення з сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його.

До першої сфери АПК входять галузі й підприємства, які виготовляють для сільського господарства техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти тощо.

Важливе місце у складі АПК посідають галузі виробничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти. Невід'ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультаційні фірми, страхові компанії, експортні об'єднання та ін.

В АПК розвинутих країн Заходу працюють від 20 до 30% всього працездатного населення. Кінцева продукція АПК -- це результат взаємодії галузей усіх трьох сфер міжгалузевої кооперації. Оптимальне співвідношення вартості продукції цих сфер АПК становить 25-30%:10-15%:50-55%.

Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до крупних капіталістичних ферм, аграрно-промислових об'єднань та агрокорпорацій, набуває поширення також кооперація фермерських господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи для забезпечення виробничих послуг, спільного використання й ремонту техніки та ін.

Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським коопераціям придбати всю необхідну техніку неможливо, а часто й економічно невигідно, в розвинутих країнах світу набуло поширення сервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів крупних машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які економічно або юридичне незалежні). До послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм виробників сільськогосподарської продукції.

Найрентабельнішими в діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. В Німеччині, Швеції та скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії, Великобританії та інших країнах поширені кооперативи для спільного використання сільськогосподарської техніки. В аграрно-промисловому комплексі розвинутих країн світу практикується продаж фермерам машинобудівними фірмами техніки у кредит і постачання фермерами сільськогосподарської продукції у магазини.

Враховуючи це, при виробленні й проведенні аграрної політики в Україні недоцільно орієнтуватися лише на створення фермерських господарств. Адже аграрно-промислові об'єднання (як основна форма економічних зв'язків в АПК) здійснюють спеціалізований випуск продукції рослинництва і тваринництва, займаються її первинною обробкою і зберіганням, вступають у виробничу кооперацію з постачальниками промислової продукції для сільського господарства.

Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, через заохочення експорту сільськогосподарської продукції та ін. Слід звернути особливу увагу на зберігання, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції (в Україні через погане зберігання втрачається до 25% всієї продукції). Крім того, на одиницю національного продукту в сфері АПК України витрачають у 2--3 рази більше сировини, електроенергії, ніж у більшості країн світу,

У 90-х роках в Україні поступово наростала технологічна деградація аграрного сектора (наприклад, тракторний парк в середині 90-х років поповнювався менше, ніж на 2% від рівня технологічної потреби, а його зношування в 1997 р. становило майже 80%), дезінтеграція АПК (яка виявилася у створенні багатьма господарствами своїх переробних господарств тощо), що є ознаками ослаблення продовольчої безпеки України. Цьому значною мірою сприяє поступова втрата внутрішнього ринку збуту сільськогосподарської продукції внаслідок засилля імпортних товарів, причому нерідко сумнівної якості, що, у свою чергу, є наслідком хибної політики надмірної лібералізації зовнішньої торгівлі, яку проводить уряд.

Трудові ресурси сільського господарства -- це сукупність статево-вікових і професійних груп працездатного населення у працездатному віці, які відповідно до Закону України "Про зайнятість населення" спроможні до праці у сільському господарстві. В останні роки в економічній літературі вживають категорії "економічно активне населення", "населення, зайняте в усіх сферах економічної діяльності" і "населення, зайняте в галузях економіки" (сюди віднесені працівники сільськогосподарських підприємств, особи, зайняті в особистому підсобному господарстві, зайняті у малих, приватних підприємствах, міжнародних організаціях; фермерських господарствах).

Перехід економіки сільського господарства на ринкові відносини поки що супроводжується помітним погіршенням зайнятості сільських трудових ресурсів, що насамперед зумовлено тотальним згортанням сільськогосподарського виробництва Якщо у 1990 році обсяг валової продукції сільського господарства (у порівнянних цінах 1996 року) в Україні становив 48,6 млрд. грн., то у 1999-му він знизився до 23,9 млрд. грн. і дорівнював лише 49% від рівня 1990 року. Особливо значний спад виробництва відбувся у тваринницьких галузях, які порівняно з галузями рослинництва менш механізовані і тому вимагають більших затрат ручної праці. Динаміку кількісних змін в економіці тваринництва України характеризують дані табл. 1.

Таблиця 1.

Показники розвитку тваринництва України

Катастрофічне зменшення поголів'я та обсягів виробництва валової продукції тваринництва супроводжується рядом негативних наслідків, зокрема посиленням сезонного характеру сільськогосподарського виробництва, внаслідок чого обмежуються можливості більш рівномірного використання живої та уречевленої праці протягом року і отримання грошових надходжень від реалізації тваринницької продукції. Якщо до цього додати гострий дефіцит з органічними добривами, то вказані наслідки позначатимуться і на подальшій перспективі розвитку економіки всього сільського господарства. Разючі зміни кількісних економічних показників з негативними проявами мають місце не тільки у тваринництві, а й у рослинницьких галузях (табл. 2).

Згортання виробництва трудомістких культур і багаторічних насаджень, а також обмежені можливості для внесення мінеральних і органічних добрив означає екстенсивний розвиток рослинництва, що супроводжується значним зменшенням робочих місць. Хоча у 2000--2001 роках порівняно з 1999-м і відбулось збільшення продукції сільського господарства в усіх категоріях агроформувань України, але в цілому ситуація на сільському ринку праці не поліпшилася -- пропозиція на робочу силу перевищує попит У 2000 році у сільському господарстві тільки офіційно зареєстрованих безробітних налічувалось 458,1 тис осіб. Отже, сільське господарство України не тільки не відчуває дефіциту робочої сили, а й тут виникла проблема прогресуючого безробіття, яка створює напружену кон'юнктуру на ринку праці.

Таблиця 2.

Показники виробництва трудомісткої продукції рослинництва в Україні

Таким чином, сільське господарство втратило можливість забезпечувати робочими місцями всіх, хто не має роботи і готовий приступити до праці. У 2000 році рівень безробіття серед економічно активного населення віком 15--70 років у цілому по Україні становив 6,8%, а у таких областях, як Кіровоградська, Сумська, Тернопільська, Херсонська, Чернівецька -- від 10,2 до 15,4%. Тому Указом Президента України "Про основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року" від З серпня 1999 року визначено, що метою державної політики розвитку трудового потенціалу є здійснення повної продуктивної зайнятості і запобігання масовому безробіттю. Сучасне сільське господарство України характеризується достатньою наявністю трудових ресурсів, але ефективне використання їх праці потребує механізації, електрифікації та автоматизації виробничих процесів на основі збільшення і одночасно якісного вдосконалення матеріально-технічних ресурсів.

2.3 Матеріально-технічні ресурси

Матеріально-технічні ресурси являють собою комплекс засобів сільськогосподарського виробництва (трактори, комбайни, вантажні автомобілі, робоча і продуктивна худоба, будівлі і споруди тощо) і предметів праці (добрива, корми, насіння, паливно-мастильні матеріали та ін) Багаторічна історія розвитку світового сільського господарства, в тому числі і України свідчить про загальну тенденцію скорочення земельних і трудових ресурсів Однак потреба у виробництві все більшого обсягу валової продукції сільського господарства не втрачає своєї актуальності, особливо на сучасному етапі розвитку економіки України. Така парадоксальна ситуація у будь-якій країні вирішується за допомогою кількісного й якісного нагромадження та ефективного використання матеріально-технічних ресурсів. У статті аналізуються переважно енергетичні ресурси -- найбільш активна складова матеріально-технічної бази сільського господарства, яка певною мірою дозволяє компенсувати зменшення площі землі в обробітку і скорочення чисельності працівників.

Наявність енергоресурсів у товаровиробників всіх природно-економічних зон і адміністративних регіонів України, як свідчить аналіз за досить тривалий період, характеризується протилежною динамікою. Якщо до 1990 року потужність енергоресурсів у сільському господарстві України зростала, то протягом останнього десятиліття відбувається стрімке зменшення. Тому в подальшому аналізі всі показники порівнюються з 1990 роком як базовим. Зокрема, в табл. 3 наведена динаміка наявності у сільському господарстві України тракторів, комбайнів і вантажних автомобілів, що дозволяє достатньою мірою характеризувати технічну оснащеність сільського господарства.

Таблиця 3.

Кількісні зміни провідних видів техніки у сільськогосподарських підприємствах України

Як видно з даних таблиці, після 1990 року за досить короткий період кількість тракторів зменшилась на 36%, зернозбиральних комбайнів -- на 39, вантажних автомобілів -- на 23%. Аналогічна тенденція характерна для всіх регіонів України. Крім значного зменшення наявна техніка вичерпала свій амортизаційний ресурс, що послабило її експлуатаційну надійність, а це негативно позначається на якісних показниках виконуваних робіт, строках їх проведення та продуктивності праці.

Кількісне зменшення техніки призвело до відповідного скорочення у сільському господарстві найбільш кваліфікованих робітників і вимушений їх перехід до виконання низькопродуктивної ручної праці з негативними економічними наслідками щодо зростання собівартості продукції, зниження рівня рентабельності, підвищення збитковості тощо. У складі енергетичних ресурсів сільського господарства значну питому вагу становлять джерела електроенергії. Динаміка споживання електроенергії у сільському господарстві України аналізується в табл. 4.

Таке суттєве скорочення споживання електроенергії у сільському господарстві зумовлене декількома обставинами, зокрема значним подорожчанням електроресурсів та згортанням галузі тваринництва - головного споживача цих ресурсів. Надзвичайне скорочення поголів'я всіх видів тварин і птиці, руйнація тваринницьких комплексів і спустошення значної кількості тваринницьких приміщень зменшили потребу електроенергії на виконання всіх технологічних процесів - доїння корів, подавання води на ферми, приготування і роздавання кормів, видалення гною тощо.

Таблиця 4. Тенденції кількісних змін споживання електроенергії у сільському господарстві України

Негативні наслідки спаду енергетичного потенціалу сільського господарства України проявилися також у підвищенні трудомісткості виробництва сільськогосподарської продукції (табл. 5).

Таблиця 5.

Зміни трудомісткості виробництва продукції України

Дані табл. 5 свідчать, що за аналізований період трудомісткість виробництва продукції характеризується двома протилежними тенденціями. Якщо до 1990 року прямі затрати праці на одиницю продукції систематично скорочувались, то після 1990-го вони значно зросли. Як відомо, розмір затрат праці на 1 ц продукції формується під впливом як механізації виробничих процесів, так і урожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тварин, а саме ці показники з 1990 року суттєво знизились. За прогнозами вчених економістів-аграрників, навіть у 2010 році показники трудомісткості основних видів продукції можуть перевищувати рівень 1988-1990 років, враховуючи при цьому поступове подолання тенденції до деіндустріалізації сільського господарства та можливості підвищення врожайності сільськогосподарських культур, продуктивності тварин і птиці.

Таким чином, короткий огляд основних ресурсів сільськогосподарського виробництва (земельних, трудових і матеріально-технічних) свідчить, що на сучасному етапі реформування сільського господарства стримуючим ресурсом розвитку його економіки є обмеженість матеріально-технічних ресурсів, особливо енергетичних. Тому для переважної більшості агро формувань вирішення проблеми енергетичних ресурсів набуває стратегічного характеру і визначає подальшу перспективу економіки сільськогосподарського виробництва.

ІІІ. Удосконалення державної політики у галузі сільського господарства

Доленосний грудневий Указ Президента України 1999 року, червневі його укази 2000 року, підтримка їх селянами, всім населенням, а також значна робота, проведена в центрі і регіонах, дозволили в небачене короткі строки перевести аграрне виробництво на рейки приватного господарювання, створити ринкову інфраструктуру.

Перший рік роботи в умовах приватної власності на землю і майно дав обнадійливі результати. Наприклад, виробничі, особливо економічні, показники минулого року суттєво вищі від 1999-го (див. табл. 6).

Дані таблиці 6 свідчать про те, що за рік (з 1999 по 2000р.) рівень рентабельності суттєво збільшився, а в центральному економічному районі - навіть додатний рівень.

Реформовані господарства успішно завершили підготовку до весняних робіт, які також проведені краще від минулорічних. Основа закладена, спад позаду, а попереду -- велика робота щодо подальшого розвитку та удосконалення реформування, виконання намічених важливих програм. І тут одне з найважливіших питань -- фінансово-кредитне та ресурсне забезпечення нових приватних сільськогосподарських товаровиробників. Ще кілька років тому вирішенням цих питань в основному займалися владні органи -- від Уряду до районних державних адміністрацій. І це було нормально. Сільськогосподарські підприємства були державними або одержавленими.. Єдиний господар -- призначений керівник, на якого й покладалось вирішення усіх питань господарської діяльності.

З докорінною зміною форми власності на землю і майно, становленням приватного господаря, починаючи з 2000 року, держава практично припинила пряме втручання в сільськогосподарське виробництво. Здійснено формування принципово нової моделі аграрної політики, в основі якої не жорсткі регуляторні, адміністративні, управлінські чи розподільні функції, а постійне опрацювання зрозумілих, ефективних «правил гри» на аграрному ринку.

Шість фундаментальних указів Президента України, 14 визначальних законів, близько 20 постанов Уряду результативно супроводжували аграрну реформу, зламали споживацьку психологію, поклали початок виховання персоніфікованого відповідального власника. Майже усі укази й закони ініціювалися і розроблялися вченими-аграрниками Української аграрної академії наук, зокрема Інституту аграрної економіки. Практично вся методична література з актуальних питань аграрної реформи готується науковцями за участю фахівців Мінагрополітики, інших міністерств та відомств економічного блоку, регіональних органів управління.

Спільними зусиллями Президента України, Верховної Ради та Уряду України здійснено енергійні і широкомасштабні заходи щодо підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. При цьому сумарний ефект економічної підтримки селян у минулому році перевищив зроблене за попереднє десятиліття.

По-перше, на державному рівні списано або реструктуризовано боргів в АПК на суму близько 10 млрд. грн.

По-друге, завдяки скоординованим заходам усіх гілок влади здійснена небачена лібералізація цін на сільськогосподарську продукцію. Селянин вперше за 100 останніх років має реальну ціну своєї праці зерно подорожчало втричі, продукти тваринництва -- в 2-3 рази. І це дуже важливо. Адже встановлення реальної ціни на сільськогосподарську продукцію -- рішучий крок до подолання диспаритету цін та збитковості. Неприбуткових галузей на селі не повинно бути. Час, коли за рахунок селян регулювались споживчі ціни, назавжди відійшов у минуле.

По-третє, майже в 3 млрд. грн., збережених для селян, оцінюються запровадження фіксованого податку, відшкодування ПДВ у тваринництві, нульової ставки в рослинництві та ряду інших підтримуючих заходів. Можна впевнено сказати, що нині в сільському господарстві найбільш вигідна і сприятлива податкова система не тільки порівняно з країнами СНД, а й Європи Так, із 100 грн. виручки село сплачує лише 7 грн. податків. Для порівняння, російський селянин сплачує 22%, наша харчова промисловість -- близько 30%. Тобто, реальне податкове навантаження на українського аграрія у 4-5 разів нижче, ніж на промисловця.

По-четверте, відновлено банківське кредитування. Незважаючи на труднощі, більш як 10 тис. підприємств АПК отримали за компенсаційною схемою 818 млн. грн. пільгових кредитів, що надавалися 56 банками. А всього в 2000 році через різні канали кредитування в сільське господарство було спрямовано 1,9 млрд. грн. кредитів, що в 4,6 раза більше, ніж у 1999-му. Кредити у визначеному обсязі в належний термін повернули 92% сільськогосподарських товаровиробників.

У 2000 році намітилася тенденція скорочення збитковості сільськогосподарського виробництва (мал.1).

В цілому маса збитків зменшилася від 3,4 млрд. грн. в 1999 році до 328 млн. грн. у 2000-му, або більш як у 10 разів. Обсяги сплачених до державного бюджету податкових платежів досягли у 2000 році 4,6 млрд. грн., що на 1 млрд. грн. більше, ніж в 1999-му Якщо в попередні роки сплачувалось лише 47-55% до нарахувань, то в 2000-му - майже 108% (табл. 6).

Таблиця 6. Загальна характеристика діяльності прибуткових сільськогосподарських підприємств у 1999 р. і 2000 р.

Протягом січня 2001 року виробництво валової продукції сільського господарства зросло проти аналогічного періоду 2000-го на 0,5%, а в господарствах населення -- на 2,5%, обсяги виробництва молока -- на 2,7, яєць -- на 2,4%.

Уряд практично відійшов від постачальницьких функцій, вони виконуються регіонами з максимальним використанням місцевих фінансових ресурсів. Держава бере на себе лише часткову підтримку виробництва мінімального обсягу матеріально-технічних ресурсів та їх реалізації споживачам На відміну від минулих років ці ресурси реалізовуватимуться лише за кошти, в тому числі через біржі.

Урядом вживаються заходи для насичення внутрішнього ринку мінеральними добривами, засобами захисту рослин та паливом.

З метою створення прозорого механізму ціноутворення, розвитку конкурентних засад і підвищення платіжної дисципліни на ринку енергоресурсів запроваджено аукціони з продажу нафти, газового конденсату, скрапленого газу та вугілля.

Щодо техніки, то тут поки що найбільш прийнятним для товаровиробників джерелом поставки залишається державний лізинговий фонд, за три роки діяльності якого селу поставлено 8,6 тис. одиниць техніки на суму 4512 млн. грн. Реформовано підприємства й організації інженерно-технічного та матеріального забезпечення.

3.2 Основні напрями піднесення сільськогосподарського виробництва

Отже, необхідність державного регулювання розвитком сільського господарства є очевидною, а забезпечення на цій основі продовольчої безпеки країни слід розглядати як найважливішу умову її суверенітету, економічної незалежності та соціальної стабільності в ринкових відносинах і глобалізаційних процесах.

Для успішного проведення земельної реформи важливим є також використання світового досвіду. У країнах із розвинутою соціальне орієнтованою економікою кожний підприємець вишукує свою нішу господарської діяльності, яка б вдало вписувалася в загальний бізнес. У сучасних умовах формування АПК альтернативними сегментами діяльності сільськогосподарських колективних підприємств можуть бути такі, які доповнюють основне виробництво, що склалося в них раніше: переробка сільськогосподарської продукції, матеріально-технічне постачання, реалізація продукції, виробництво будівельних матеріалів і т. ін. Подібна система організації основного виробництва і допоміжних виробництв, у тому числі через спеціалізацію та кооперування в системі АПК, як колективних, так і фермерських господарств, безумовно, усуває багато суперечностей, що виникають між окремими суб'єктами в аграрному секторі економіки. При цьому ринкова економіка розкриває широкі можливості для розвитку підприємництва. Однак було б неправомірним зводити його до малого і середнього бізнесу. Доцільно використати колективні сільськогосподарські підприємства, надавши їм можливість реформуватися в умовах демократичної ринкової економіки, за широкої господарської автономії і належних конкурентних механізмів між різними економічними устроями.

Список використаної літератури