Теорія і методика тренування спортсменів високої кваліфікації

Спеціалізованість - міра подібності певного тренувального засобу зі змагальною вправою.

Спрямованість - проявляється у впливі тренувальної вправи на розвиток тої чи іншої рухової якості.

До специфічних (спеціально-підготовчих) відносяться всі вправи, схожі за своєю структурою зі змагальними вправами.

До неспецифічних відносяться вправи, які спрямовані на розвиток загальної фізичної підготовки спортсменів.

Ще більш конкретний підхід до класифікації засобів підготовки хокеїстів застосував В.П. Савин [16], який класифікує всі вправи у хокеї на два розділи: допоміжні та основні (рис. 5.3).

Фізичні вправи

Допоміжні

Основні

Загальнопідготовчі

Спеціально-підготовчі

Підвідні

З техніки

З тактики

Зі спеціальної фізичної підготовки

Комбіновані вправи

Рис. 5.3. Класифікація фізичних вправ у спортивних іграх

Допоміжні вправи підрозділяють на загально-підготовчі, спеціально-підготовчі та підвідні. До загально-підготовчих відносяться загально-розвиваючі вправи типу зарядки, вправ з партнером і вправ з інших видів спорту.

До спеціально-підготовчих відносяться вправи на розвиток основних фізичних якостей - силових, швидкісних, витривалості, спритності та гнучкості - відповідно до специфіки змагальної діяльності хокеїста.

До групи підвідних вправ відносяться вправи, які за формою і змістом адекватні основним - змагальним. До них відносяться різні імітаційні вправи, вправи на спеціальних тренажерних пристроях, модернізовані під хокей різні спортивні ігри й ін.

Розділ основних (змагальних) вправ містить у собі вправи з техніки, тактики, спеціальної фізичної підготовки і комбіновані вправи [16].

Побудова мікроциклів

Тренувальні заняття протягом декількох днів, об'єднані загальним завданням було названо мікроциклом.

Тренувальним мікроциклом прийнято називати серію занять, що забезпечують комплексне вирішення завдань, що виникають на даному етапі підготовки. Тривалість мікроциклів від 3-4 до 10-14 днів. Однак найбільш поширені 7-денні мікроцикли, що, збігаючись за тривалістю з календарним тижнем, добре погоджуються із загальним режимом життя спортсменів. Мікроцикли іншої тривалості звичайно плануються в змагальному періоді, що часто пов'язано з необхідністю зміни режиму діяльності і формування специфічного ритму працездатності у зв'язку з конкретними умовами майбутніх відповідальних змагань [14].

Зовнішніми ознаками мікроциклу є:

наявність двох фаз у його структурі;

наявність стимуляційної фази (кумулятивної) і відновлювальної фази (розвантаження і відпочинок). До того ж рівні сполучення (за часом) цих фаз зустрічаються лише у тренуванні спортсменів-початківців. У підготовчому періоді стимуляційна фаза значно перевищує відновлювальну, а у змагальному їх співвідношення стає більш варіативним;

часто закінчення мікроциклу пов'язано з відновлювальною фазою, хоча вона зустрічається й у середині його;

регулярна повторюваність в оптимальній послідовності занять різної інтенсивності [18].

У практиці спортивного тренування фахівці розрізняють від чотирьох до десяти різних типів мікроциклів.

У своїх фундаментальних працях В.М. Платонов [12, 13, 14], виходячи зі спрямованості тренувальної роботи, у підготовці спортсменів розрізняє: втягуючі, ударні, підвідні, змагальні та відновлювальні мікроцикли.

Л.П. Матвєєв [10] розподіляє мікроцикли на власно-тренувальні, підвідні, змагальні та відновлювальні.

Ж.К. Холодов та В.С. Кузнєцов [18] пропонують будувати тренувальний процес на основі втягуючих, базових (загально-підготовчих), контрольно-підготовчих, підвідних, відновлювальних та змагальних мікроциклів.

Н.Г. Озолін [15] класифікує мікроцикли в такий спосіб:

МЦ-1 - базовий, або ЗФП, в якому розв'язуються завдання переважно ЗФП; проводиться зазвичай у підготовчому періоді.

МЦ-2 - втягуючий, призначений для поступового збільшення навантаження й обережного підходу до необхідних тренувальних величин.

МЦ-3 - навчально-тренувальний, у якому має місце навчання і тренування, частіше за все у заняттях з менш підготовленими спортсменами; проводиться зазвичай на другому етапі підготовчого періоду.

МЦ-4 - тренувальний, який має найбільше місце у річній підготовці; оскільки представляє собою сукупність засобів, методів, навантажень, спрямованих на укріплення фізичних якостей, підвищення психологічної підготовленості, удосконалення спортивної майстерності.

МЦ-5 - тренувальний, (спеціальний); призначений для застосування на спеціально-підготовчому етапі, а також у всіх випадках посиленого розвитку спеціальних компонентів підготовленості.

МЦ-6 - тренувальний (ударний), у якому створюються найвищі наванатження, для того, щоб викликати найбільші адаптаційні зрушення в обраному виді спорту або в окремому компоненті підготовленості.

МЦ-7 - передзмагальний (підвідний), що забезпечує найкращий стан і високу працездатність спортсмена до дня змагань.

МЦ-8 - модельний, в якому розподіл тренувальної роботи і навантаження за днями тижня, а також зовнішні умови відповідають тому, що буде потрібно у змаганнях.

МЦ-9 - змагальний, у якому передбачається відповідний режим тренування й участі у змаганнях.

МЦ-10 - відновлювальний, спрямований на відновлення від значного навантаження і психічних напруг засобами активного відпочинку.

Перераховані типи мікроциклів Н.Г. Озолін пропонує застосовувати в основному для побудови тренування спортсменів у циклічних видах спорту.

Для побудови тренувальної роботи в спортивних іграх, наприклад у футболі, з урахуванням спрямованості їхньої підготовки і специфіки календаря змагань найбільш прийнятними є наступні типи мікроциклів: втягуючі, ударні, ординарні, підвідні, змагальні, міжігрові та відновлювальні (табл. 5.5).

Таблиця 5.5. Типи мікроциклів, що використовують у тренувальному процесі футболістів високої кваліфікації у річному циклі підготовки

№ п/п	Типи мікроциклів	Характерні риси
1.	Втягуючі	Характеризуються невисоким обсягом й інтенсивністю занять. Застосовуються на початку підготовчого етапу до основних змагань.
2.	Ударні	Характеризуються значними (ударними) обсягами навантажень і високою інтенсивністю. Застосовуються в основному на загально-підготовчому і спеціально-підготовчому етапах тренування футболістів у річному циклі підготовки.
3.	Ординарні	Відрізняються рівномірним зростанням тренувальних навантажень, значному їхньому обсягу, але неграничним рівнем інтенсивності. Застосовується в основному в підготовчому періоді підготовки футболістів.
4.	Підвідні	Спрямовані на безпосередню реалізацію підготовки футболістів до змагань. Застосовуються в заключній частині передзмагального етапу річного циклу підготовки футболістів.
5.	Змагальні (відновлювально-підвідні)	Структура й тривалість цих мікроциклів залежить від календаря змагань. Характерною рисою типових змагальних мікроциклів є те, що вони починаються відразу після ігрового дня й закінчуються ігровим днем.
6.	Змагальні (підвідні)	Відрізняються від змагальних (відновлювально-підвідних) тим, що вони починаються або після закінчення передзмагального етапу або після відновлювального мікроциклу.
7.	Міжігрові (підвідні)	Спрямовані на підготовку футболістів у змагальному періоді у випадку досить тривалої перерви між черговими змаганнями (іграми). Починаються після відновлювального мікроциклу.
8.	Міжігрові (відновлювально-підтримаючі)	Відрізняються від міжігрових (підвідних) мікроциклів менш значними обсягами тренувальних навантажень. Звичайно такі мікроцикли починаються відразу після ігор.
9.	Відновлювальні	Проводяться після ударних мікроциклів, певного етапу підготовки футболістів або серії ігор у змагальному періоді. Також застосовуються у перехідному періоді річного циклу підготовки футболістів.

Побудова мезоциклів

Тренувальний мезоцикл являє собою відносно цілісний етап тренувального процесу [12].

Один мезоцикл включає як мінімум 2 мікроцикли. В існуючій практиці найчастіше мезоцикли складаються з 3-6 мікроциклів [10].

Зовнішніми ознаками мезоциклу є:

1) повторне відтворення ряду мікроциклів у єдиній послідовності або чергування різних мікроциклів у визначеній послідовності. При цьому, в підготовчому періоді вони частіше повторюються, а у змагальному частіше чергуються;

2) зміна однієї спрямованості мікроциклів іншими характеризує і зміну мезоциклу;

3) закінчується мезоцикл відновлювальним (розвантажувальним) мікроциклом, змаганнями чи контрольними іспитами [18].

Розрізняють втягуючі, базові, контрольно-підготовчі, передзмагальні, змагальні мезоцикли.

У спортивних іграх В.П. Савин [16] рекомендують розрізняти втягуючі, базові розвиваючі, базові стабілізуючі, передзмагальні, змагальні і відновлювальні мезоцикли.

Основним завданням втягуючого мезоцикла у тренувальному процесі є забезпечення поступового впрацювання всіх систем організму спортсменів і підвищення їхнього функціонального стану після відносно тривалого відпочинку. Це забезпечується використанням широкого кола засобів, у першу чергу загально-розвиваючих вправ.

У цьому мезоциклі проводяться два втягуючих мікроцикла. Спрямованість тренувальних занять у цих мікроциклах з позиції біоенергетики в основному аеробна. У першому з них не варто практикувати швидкісні вправи (виконання таких вправ викликає граничну напругу м'язів, до яких спортсмени на цей час ще не готові). Вправи анаеробної спрямованості плануються лише наприкінці другого втягуючого мікроциклу.

Основним завданням базового розвиваючого мезоциклу є підвищення функціональних можливостей основних систем організму, удосконалення фізичної, технічної, тактичної і психологічної підготовленості спортсменів.

Побудова тренувальних занять в базовому розвиваючому мезоциклі відрізняється від втягуючого мезоцикла головним чином обсягом і змістом тренувальних навантажень. Зміст мікроциклів набуває більш виражений специфічний характер за рахунок включення засобів і методів підготовки, більш адекватних ОВС. Базовий розвиваючий мезоцикл складається з 2-3 мікроциклів. Зазвичай це два ударних і один відновлювальний мікроцикли.

Базовим стабілізуючим мезоциклом починається спеціально-підготовчий етап підготовки спортсменів. Обсяг та інтенсивність тренувальних занять характеризується широким використанням спеціально-підготовчих вправ. Значно більше занять, ніж у попередніх мезоциклах, присвячується техніко-тактичній та ігровій підготовці. Техніко-тактична підготовка проводиться у вигляді адаптаційних тренувальних завдань в єдності зі спеціальною фізичною підготовкою. Цей мезоцикл зазвичай складається з двох ударних і одного відновлювального мікроциклів.

Передзмагальний мезоцикл завершує підготовку спортсменів до змагального періоду. Підготовка у цьому мезоциклі набуває виражений «інтегральний» характер. У цьому мезоциклі не варто забувати про збереження досягнутого рівня спеціальної фізичної підготовленості. Підтримання його протягом всього мезоциклу є однією з важливих передумов неухильного росту тренованості, однак склад засобів значно змінюється за рахунок підвищення питомої ваги спеціальних техніко-тактичних вправ. У цьому мезоциклі проводиться найбільша кількість контрольних ігор, стартів, змагань тощо.

Особливе місце у передзмагальному мезоциклі набуває тактична і психологічна підготовка. Зростає також питома вага теоретчної підготовки.

Зазвичай передзмагальний мезоцикл складається з трьох мікроциклів: ординарного, підвідного і відновлювального. Динаміка навантаження в мікроциклах хвилеподібна. Основною умовою, як і в попередніх мезоциклах є чергування стимуляційних і відновлювальних фаз у навантажувальних мікроциклах.

Кількість і структура змагальних мезоциклів залежить від календаря змагань. Змагальні мезоцикли зазвичай складаються з 4-8 мікроциклів: змагальних, міжігрових, відновлювальних.

У змагальних мезоциклах вирішуються наступні завдання:

розвиток і підтримання досягнутого рівня працездатності гравців;

удосконалення техніки і тактики шляхом підвищення ефективності дій кожного спортсмена, а також розвиток спеціальних навичок і творчих здібностей спортсменів;

3) підвищення рівня психологічної підготовки шляхом систематичного впливу на моральні та вольові якості спортсменів.

Змагальний етап досить тривалий, тому виокремлення з нього окремих змагальних мезоциклів носить в деякій мірі умовний характер. Як правило, один змагальний мезоцикл відокремлюється від іншого відновлювальним мікроциклом.

Побудова річного циклу підготовки спортсменів

У підготовці спортсменів високої кваліфікації протягом року розрізняють як одноциклове, так і багатоциклове планування [10, 13, 14]. Кожний з циклів підготовки включає три періоди підготовки спортсменів: підготовчий, змагальний, перехідний (рис. 5.6).

Підготовчий період спрямований на становлення спортивної форми ? створення міцного фундаменту підготовки до основних змагань, удосконалення різних сторін підготовленості спортсменів. У змагальному періоді здійснюється стабілізація спортивної форми за рахунок інтегральної підготовки. Перехідний період спрямований на відновлення фізичного і психічного потенціалу після напружених тренувальних і змагальних навантажень [18].

Одноциклова

І	ІІ	ІІІ

Двохциклова

I	II	III	I	II	III

Трициклова

I	II	III	I	II	III	I	II	I

Подвійний цикл

I	II	I	II	III

Потрійний цикл

I	II	I	II	I	II	III

Рис. 5.4. Варіанти побудови річного циклу підготовки спортсменів високої кваліфікації [13]: I - підготовчий період; II - змагальний період; III - перехідний період.

У залежності від виду спорту і календаря змагань застосовуються різні підходи до побудови тренувального процесу протягом року. Наприклад, для футболу, хокею на траві та інших ігрових видів спорту характерна як одноциклова, так і двохциклова система.

Орієнтовна спрямованість тренувальної роботи за засобами підготовки у мікроциклах підготовчого періоду може бути представлена у вигляді висхідних сходинок (рис. 5.5).

Спрямованість роботи	Спеціальна витривалість
	Швидкісна витривалість
	Швидкість
	Швидкісно-силові якості
	Атлетична підготовка
	Спеціальна витривалість
Мікроцикли	1	2	3	4	5	6	7	8	9	10

Рис. 5.5. Спрямованість тренувальної роботи за засобами підготовки у мікроциклах підготовчого періоду футболістів високої кваліфікації:

1,2 - мікроцикли втягуючого мезоцикла;

3-5 - мікроцикли базового розвиваючого мезоцикла;

6-8 - мікроцикли базового стабілізуючого мезоцикла;

9,10 - мікроцикли передзмагалъного мезоцикла.

Двохциклова побудова тренувального процесу спортсменів

Двохциклова система побудови тренувального процесу характерна для проведення змагань (чемпіонатів і першостей країни) за системою осінь-весна. Підготовка спортсменів протягом року розбивається на два цикли. Кожен з циклів складається з визначених періодів: до першого циклу відносяться підготовчий і змагальний, до другому - реабілітаційно-підготовчий, змагальний і перехідний періоди.

6. Моделювання в системі підготовки спортсменів високої кваліфікації

6.1 Загальні поняття

В останні роки керування підготовкою спортсменів у багатьох випадках базується на використанні моделювання, яке застосовується як у плануванні та побудові тренувального процесу, так і в контролі за підготовленістю спортсменів.

Процес моделювання визначає такі поняття як «модель», «модельні характеристики», «модельні показники». У літературі однозначного визначення терміну «модель» немає. Модель - це сукупність різних параметрів, які обумовлюють досягнення певного рівня спортивної майстерності та прогнозованих результатів [25].

Б.Н. Шустин [41] характеризує «модель» як представлену у думці або матеріально реалізовану систему, яка, під час відбиття або відтворення об'єкту дослідження, здатна заміщувати його так, що її вивчення надає нову інформацію про цей об'єкт. Більш лаконічно термін «модель» визначає В.М. Платонов [32], який розглядає модель як зразок (стандарт, еталон) в більш широкому сенсі - будь-який зразок (уявний або умовний) того чи іншого об'єкту, процесу або явища.

Під моделлю можна розглядати певну структуру, яка складається з різних показників й віддзеркалює спортивну або іншу діяльність людини.

У залежності від мети керування розрізняють базові, перспективні, теоретичні й математичні моделі [17, 25].

Базові моделі розробляються з урахуванням досягнень певних показників на різних етапах тренувального процесу та носять інформаційний характер. На основі динаміки спортивних досягнень будують перспективну модель.

За допомогою теоретичних моделей описуються та пояснюються певні сторони підготовленості спортсменів. Математичні моделі представляють собою графіки, рівняння, алгоритми тощо.

В ієрархічній побудові основну роль грає базова модель, яка в процесі керування підготовкою спортсменів високої кваліфікації на певному етапі, наприклад у річному тренувальному циклі, буде основною моделлю. Базова модель включає у себе показники змагальної діяльності, фізичної та техніко-тактичної підготовленості, а також функціональної готовності. Ці модельні показники характеризують спортсмена високої кваліфікації за трьома рівнями. Найбільш значущим є рівень змагальної моделі, у підпорядкуванні до якого знаходяться рівні моделей майстерності й спортивних можливостей (табл. 6.1.).

Структуру кожної моделі складають модельні характеристики та модельні показники.

Модельні характеристики розглядаються як ідеальні характеристики стану спортсмена, в якому він може показати рекордні результати [37] або, як показники (тести), підвищення результатів в яких веде до покращення змагальних досягнень [8] або, як окремі показники, які входять у склад моделі [38].

Для оцінки певної моделі спеціалістами використовуються як модельні характеристики [12, 19, 20] так і модельні показники [11, 18, 38].

Таблиця 6.1. Блок-схема моделі спортсменів високої кваліфікації [17]

Рівень	Вид моделі	Модельні характеристики
І	Змагальна модель	Найхарактерніші показники змагальної діяльності в конкретному виді спорту
ІІ	Модель майстерності	Спеціальна фізична підготовленість Технічна підготовленість. Тактична підготовленість.
ІІІ	Модель спортивних можливостей	Функціональна підготовленість. Психологічна підготовленість. Морфологічні особливості, вік та спортивний стаж.

Під модельними показниками слід розуміти показники, які відбивають кількісну та якісну міру оцінки певної рухової специфічної діяльності спортсмена, а також його морфофункціонального стану.

Модельні показники знаходяться в упорядкованому значенні у відношенні до модельних характеристик й за ними конкретніше орієнтуються під час оцінки рівня підготовленості й змагальної діяльності спортсменів.

6.2 Моделювання тренувальних занять спортсменів високої кваліфікації

У спортивному тренуванні використовуються найрізноманітніші моделі, які відносяться до двох великих груп [38, 40]. До першої групи входять:

1. Моделі, що характеризують структуру змагальної діяльності, необхідні для досягнення заданого результату.

2. Моделі, що характеризують основні сторони підготовленості спортсменів і забезпечують ефективну змагальну діяльність.

3. Морфо-функціональні моделі, що відображають морфологічні особливості організму та можливості окремих систем і їх частин, що забезпечують відповідний рівень підготовленості та змагальної діяльності.

До другої групи відносяться:

1. Моделі крупних структурних утворень тренувального процесу - етапів багаторічного тренування.

2. Моделі тренувальних етапів, мезо- і мікроциклів.

3. Моделі тренувальних занять і їх частин.

4. Моделі окремих тренувальних вправ і їх комплексів.

Певною мірою перша група моделей розглянута в 5-му розділі цього посібника. Що стосується моделей другої групи, то, виходячи з основної мети цього розділу, актуальним є розгляд моделей тренувальних вправ і їх комплексів.

Моделювання тренувальних занять спортсменів припускає таку побудову занять, за якої кожна вправа виконується, з одного боку, з урахуванням регламентації всіх його компонентів (тривалості, інтенсивності, координаційної складності і т. ін.) і з іншого - на підставі логічного взаємозв'язку всіх вправ, які входять в певне тренувальне заняття.

Моделювання тренувальних занять може ґрунтуватися на двох блоках - організаційному і методичному (рис. 6.1).

Тренувальне заняття

Організаційний блок

Методичний блок

Підготовча частина

Основна частина

Завершальна частина

Загальна фізична підготовка

Спеціальна фізична підготовка

Техніко-тактична підготовка

Ігрова підготовка

Змагальна підготовка

Рис. 6.1. Блок-схема тренувального заняття

В організаційний блок входять всі складові частини тренувального заняття - підготовча, основна і завершальна. Складовими методичного блоку є види тренувальної роботи - загальна фізична, спеціальна фізична, техніко-тактична, ігрова і змагальна підготовка. До того ж методичний блок моделі тренувального заняття знаходиться в супідрядності до організаційного блоку. Тобто, для кожної частини тренувального заняття необхідна розробка окремих модельних тренувальних завдань. Для підготовчої частини це будуть комплекси розминки, для основної - навчальні і тренувальні завдання, для завершальної частини - комплекси відновлювального характеру.

Варто уточнити, що у процесі розробки комплексів розминки і завершальної частини заняття, а також тренувальних завдань необхідно виходити, в першу чергу, із спрямованості тренувального навантаження, а також завдань, які розв'язуються в основній частині заняття.

6.3 Модельні комплекси вправ для підготовчої частини тренувального заняття

Модельні комплекси вправ для підготовчої частини тренувального заняття (розминки) розробляються з урахуванням положень:

· спрямованості і величини тренувального навантаження в основній частині заняття;

· поступового зростання інтенсивності вправи;

· взаємозв'язки вправ загально-розвиваючого і спеціально-розвиваючого характеру;

· тривалості розминки;

· спрямованості і величини попереднього тренувального заняття;

· особливостей ігрової спеціалізації (для ігрових видів спорту).

Варто також відзначити, що незалежно від тривалості розминки, вправи аеробного характеру повинні складати не менше 12 хвилин. При чому перші 8-10 хвилин розминки в обов'язковому порядку.

Виходячи з вищеперерахованих положень, кожен комплекс розминки може мати певний код, наприклад: КР: ААГн - ВН - ПГ + В. Цей код розшифровується як комплекс розминки для роботи анаеробної гліколітичної неспецифічної спрямованості з великим навантаженням для польових гравців і воротарів.

У цілому модельні комплекси підготовчої частини тренувального заняття (розминки) можуть бути складені за наступною схемою:

· назва комплексу (код);

· номер вправи;

· назва і зміст вправи;

· тривалість вправи;

· інтенсивність вправи;

· ЧСС (на початку і в кінці вправи);

· КВН (коефіцієнт величини навантаження).

6.4 Модельні тренувальні завдання для основної частини тренувального заняття

Модельне тренувальне завдання (МТЗ) розглядається як досягнення певної мети за допомогою вправи (вправ), яка регламентується тимчасовими, просторовими, фізіологічними і біомеханічними параметрами [14]. Основним критерієм МТЗ є його спрямованість, як в педагогічному, так і у фізіологічному аспектах. У цьому плані МТЗ можуть класифікуватися з трьох позицій:

· залежно від структури тренувального заняття, тобто для якої частини тренувального заняття повинні бути розроблені МТЗ;

· з урахуванням вирішення педагогічних завдань у тренувальному занятті, а саме, вдосконалення техніко-тактичної майстерності і освоєння нового матеріалу;

· розвиток і вдосконалення фізичної і функціональної підготовленості.

Якщо виходити із загальноприйнятої структури тренувального заняття, то для підготовчої частини необхідні модельні тренувальні завдання у вигляді комплексів розминки (див. 6.1), для завершальної частини - комплекси вправ для оперативного відновлення фізичної працездатності. Набагато складніше стоїть питання про розробку МТЗ для основної частини тренувального заняття. Це пов'язано, по-перше, з тим, що в основній частині заняття, як правило, розв'язуються основні завдання тренування - освоїти, удосконалювати, розвивати тощо, і, по-друге - облік тренувального навантаження з погляду його спрямованості та величини.

Виходячи з цього, модель основної частини тренувального заняття складається з трьох блоків - навчальних програм, тренувальних програм і власне модельних тренувальних завдань.

6.5 Алгоритмізовані навчальні програми

Модельні тренувальні завдання у вигляді навчальних програм необхідні для освоєння нових прийомів техніки або тактики гри. Безумовно, коли йдеться, наприклад про футболістів високої кваліфікації, то, як правило, всі вони володіють основними прийомами техніки гри.

В той же час, завжди є ігрові прийоми, якими не володіють ті або інші футболісти. Наприклад, удар по м'ячу «ножицями» через себе або «коронні» прийоми якогось відомого футболіста. Чому би його не освоїти гравцям вашої команди? В цьому випадку дуже ефективними є алгоритмізовані навчальні програми (табл. 6.4) [13].

Таблиця 6.4. Алгоритмізована навчальна програма технічним прийомам (ТП) у футболі

Етапи освоєння ТП	Алгоритм освоєння	Організаційно-методичні дії тренера	Зміст дій футболіста	Рівень виконання вправ
І	1-й крок	Розповісти про значення ТП для гри. Проілюструвати матеріал.	Сприйняття і осмислення матеріалу	Переконатися в сприйнятті і осмисленні матеріалу футболістами
ІІ	2-й крок	Показати біомеханічну структуру виконання ТП	Імітація виконання ТП без м'яча	Узгоджені дії рук, ніг і тулуба
	3-й крок и т.д.	Навчання виконанню ТП в простих (полегшених) умовах, освоєння техніки ігрового прийому.
ІІІ	n-й крок и т.д.	Навчання виконанню ТП в умовах наближених до гри. Варіативне виконання і вдосконалення ТП.
ІV	n-й крок и т.д.	Закріплення виконання ТП в процесі ігрової і змагання діяльності.

Завдання, які вирішує тренер на кожному етапі освоєння технічного прийому:

І етап. Ознайомити футболістів із значенням технічного прийому для гри, розповісти про переваги і недоліки певного технічного прийому, показати взаємодії гравців в процесі гри, в яких найчастіше виконується такий технічний прийом.

ІІ етап. Розповісти (і показати) біомеханічну структуру виконання ТП: попередня фаза-підготовча фаза-робоча (основна, виконавча) фаза-завершальна фаза; простежити за правильним виконанням імітаційних рухів; звернути увагу на помилки, які допускають футболісти під час виконання ТП; вимагати узгоджених дій від гравців у процесі виконання ТП; підібрати підготовчі вправи і вправи, які сприяють раціональному формуванню умінь і навичок під час виконання ТП. Упродовж усього етапу необхідно дотримуватися дидактичних принципів: активності і свідомості, послідовності, наочності, поступовості, індивідуального підходу.

ІІІ етап. Підібрати вправи для варіативного виконання ТП і визначити просторово-часові параметри їх виконання; визначити необхідний об'єм (кількість повторень) і темп (інтенсивність) виконання вправ за умови дотримання послідовності і поступовості; визначити інтервали відпочинку між вправами. Вимагати, щоб у різних варіантах виконання ігрового прийому не мінялися основи техніки.

ІV етап. Підібрати ігрові вправи для вдосконалення ТП (квадрати, естафети, двобічні ігри тощо) і визначити їх тривалість і інтенсивність; визначити рівень освоєння ТП, ефективність його виконання в процесі ігрової вправи; зробити коректувальні загальні й індивідуальні вказівки щодо чіткішого виконання ТП в ігрових умовах.

6.6 Тренувальні програми

Тренувальні програми спрямовані в першу чергу на розвиток і вдосконалення фізичних якостей спортсменів.

Основними фізичними якостями є витривалість, швидкість, спритність, сила і гнучкість.

Отже, комплексна тренувальна програма фізичної підготовки спортсменів може мати наступний вигляд (рис. 6.3).

Що стосується безпосередньо тренувальних програм з розвитку і вдосконалення тієї або іншої фізичної якості, то доцільним вбачається такий підхід, за якого тренувальна програма складається з двох складових. У першій з них характеризуються загальні поняття, що визначають чинники прояву якості, методика розвитку, засоби, за допомогою яких розвивається фізична якість. Другою складовою програми є комплекс вправ, стандартизованих такими компонентами, як тривалість, інтенсивність, спрямованість тощо.

Розробка тренувальних програм для спортсменів високої кваліфікації основується на режимах чергування навантаження і відпочинку, що рекомендуються в дослідженнях В.В. Петровського [26, 27, 28], В.М. Волкова [5], М.А. Годіка [7, 8, 9], В.М. Платонова [29, 30, 32, 33], Н.Г. Озоліна [24]. Тренувальне заняття розглядається цими авторами як комплексний подразник, вплив якого в цілому на організм в плані вдосконалення рухових якостей визначається наступними компонентами:

· характером вправ;

· інтенсивністю роботи при їх виконанні;

· тривалістю роботи;

· тривалістю і характером інтервалів відпочинку між окремими вправами;

· кількістю повторень вправ.

Тренувальні вправи складаються з урахуванням спеціалізованості, спрямованості, координаційної складності тренуючих дій на організм спортсменів [8, 9, 22, 33].

Під час класифікації тренувальних засобів з розділу «спеціалізованість» за основу прийнятий ступінь збігу за структурою тренувальної і змагальної вправи [21].

За спрямованістю класифікують навантаження таким чином: переважно аеробної дії, змішаної аеробно-анаеробної дії, анаеробно-гліколітичної дії, анаеробно-алактатного дії [3, 8, 31, 36].

За координаційною складністю розрізняють вправи з малим ступенем (1-й режим координаційної складності), середнім (2-й режим координаційної складності), підвищеним ступенем (3-й режим координаційної складності) [13, 15].

Для визначення величини навантаження тренувальної вправи застосовувався коефіцієнт величини навантаження, який визначається за формулою:

КВН = t_i I_i,

де: КВН - коефіцієнт величини навантаження певної вправи;

t_i - тривалість виконання вправи;

I_i - інтенсивність виконання вправи в балах.

Під час визначення коефіцієнту величини навантаження кожної вправи і тренувального заняття в цілому необхідно виходити з того, що величина адаптаційних змін, що відбуваються в організмі, залежить від часу дії подразника. Тому, тривалість дії фізичного навантаження складається з трьох компонентів: часу виконання вправи, часу відпочинку між повтореннями вправи і часу, що витрачається на відновлення після закінчення навантаження [6].

КВН кожної вправи визначався в наступній послідовності:

Ш фіксація ЧСС під час виконання вправи (удхв.^-1). ЧСС визначається пальпаторно за 10 с протягом 5 с після закінчення вправи або за допомогою спорттестерів і пульсотахометрів. Під час навантажень циклічного характеру тривалістю більше трьох хвилин ЧСС може визначатися за формулою [8]:

f = 30 V + 52

де f - ЧСС, V - швидкість бігу (м/с);

Ш визначення за шкалою В.Н. Сорванова показника інтенсивності виконання вправи в балах (I_i);

Ш визначення тривалості виконання вправи (t_p);

Ш визначення інтервалу відновлення ЧСС до певного показника (t_b);

Ш визначення КВН вправи, що виконується: КВН = (t_p + t_b) ?I_i

Безумовно, цей метод визначення величини тренувального навантаження не є абсолютно точним. Для цього необхідно використовувати прямі методи вимірювання дій тренувальних засобів на організм спортсмена. Проте, в польових умовах проведення тренувальної роботи, наприклад, у футболі застосування лабораторних методів є досить складною процедурою.

У практичній роботі з ігровими командами можна використовувати також ще один спосіб визначення коефіцієнта величини тренувальної вправи. КВН визначався за формулою:

,

У теорії спортивного тренування всі тренувальні вправи, що виконуються добре підготовленими спортсменами, підрозділяються на відновлюючі (ЧСС до 132 удхв.^-1), підтримуючі (ЧСС 138-150 уд хв.^-1) і розвиваючі (ЧСС 156 і більше за уд хв.^-1). Спрямованість навантаження: аеробна (ЧСС до 150 удхв.^-1), аеробно-анаеробна (150-180 уд хв.^-1), анаеробна (ЧСС понад 180 уд хв.^-1) [8, 9].

Виходячи з вищевикладеного і користуючись формулою, визначається КВН тренувальних вправ. У процесі визначення ЧСС під час відносного спокою необхідно виходили з того, що у середньому у здорових тренованих людей ЧСС складає 60 уд хв.^-1. Звідси: КВН відновлюючих вправ - до 2,2 (навантаження малої величини), наприклад, аеробний біг впродовж 15 хв. при ЧСС 132 уд хв.^-1

(умовних одиниць)

КВН підтримуючих вправ від 2,3 до 2,5 (навантаження між малою і середньою величиною);

КВН розвиваючих вправ ---від 2,6 до 3 (навантаження від середньої до великої величини);

КВН розвиваючих вправ - більше 3 (навантаження від великої до максимальної величини).

Цей спосіб визначення величини тренувальної вправи простіший під час обчислення, проте він не зовсім ефективний для визначення величини тренувального навантаження заняття в цілому.

Для визначення величини тренувального заняття використовується формула:

,

КВН до 240 балів - мале навантаження відновлюючого характеру;

КВН від 241 до 420 - мале навантаження підтримуючого характеру;

КВН від 421 до 525 - середнє навантаження підтримуючого характеру;

КВН від 526 до 765 - середнє навантаження розвиваючого характеру;

КВН від 766 до 1020 - велике навантаження розвиваючого характеру;

КВН від 1021 і більше - навантаження від великого до максимального (змагальне навантаження).

Під час побудови режимів роботи і відпочинку варто керуватися наявними літературними даними з цього питання [6, 8, 30, 32, 39].

Інтенсивність навантаження у вправі визначається: як низька (ЧСС до 132 уд/хв.); середня - ЧСС від 132 до 156 уд/хв.; велика - ЧСС від 156 до 174 уд/хв.; висока від 174 і вище уд/хв.; максимальна - надкритична потужність [25].

6.7 Модельні тренувальні завдання

Модельні тренувальні завдання (МТЗ) відрізняються від тренувальних програм, як метою, так і змістом. В першу чергу це обумовлено завданнями, які розв'язуються в тренувальному занятті. Так, якщо за допомогою тренувальних програм розв'язуються завдання фізичної підготовки і кожна тренувальна програма спрямована на розвиток якоїсь певної фізичної якості, наприклад, витривалості, то за допомогою МТЗ можна вирішити комплексне завдання в підготовці спортсменів, тобто або розвиток одночасно декількох фізичних якостей або комплексне вирішення завдань фізичної і техніко-тактичної підготовки.

Тренувальне завдання як перший «блок» в структурі тренувального процесу [1] розглядається як частина плану тренувального заняття, що складається з однієї вправи або комплексу фізичних вправ, що виконуються для вирішення певних педагогічних завдань тренувального процесу. Найімовірніше, вперше позначив термін «тренувальне завдання» Д.А. Аросьев [1]: «Тренувальне завдання - це призначена для тренування вправа зі всіма можливими умовами його виконання і зокрема різного роду установками, що формуються у спортсмена». На думку В.П. Попова [34] тренувальне завдання - це фізична вправа зі всіма необхідними умовами його виконання, що дозволяють вирішувати певне педагогічне завдання.

Ю.В. Верхошанській [3] тренувальне завдання розглядає як структурний елемент моделювання тренувального процесу. Про необхідність використання тренувальних завдань у підготовці спортсменів указується в роботах Б.А. Шустіна [41], В.А. Романенко [35], Е.В. Федотової [38], В.М. Платонова [29, 32, 33].

Отже, фахівцями теорії і практики спорту протягом останніх десятиліть приділяється достатньо велика увага використанню тренувальних завдань в процесі підготовки спортсменів. У той же час, використання модельних тренувальних завдань у підготовці спортсменів, вбачається достатньо перспективним і ефективним. Необхідно позначити основні відмінності між тренувальним завданням (ТЗ) і модельним тренувальним завданням (МТЗ).

По-перше, ТЗ характеризує в цілому зміст вправ і їх спрямованість. МТЗ включає не тільки зміст тренувальної роботи, але й її спрямованість згідно основної мети тренувального навантаження (об'єму, інтенсивності, координаційної складності тощо).

По-друге, на відміну від ТЗ, яке спрямоване на розв'язання, як правило, одного вибіркового завдання. Наприклад, вдосконалення швидкісних якостей спортсменів, МТЗ сприяє вирішенню комплексного завдання.

По-третє, головною особливістю МТЗ на відміну від ТЗ є суворо розписаний алгоритм виконання тренувальної роботи.

Виходячи з вищевикладеного, модельне тренувальне завдання повинне відповідати таким вимогам:

- основній меті тренувального процесу;

- конкретному змісту рухової діяльності;

- урахуванню основних компонентів тренувального навантаження;

- суворої (алгоритмізованої) послідовності виконання тренувальної роботи.

Таким чином, модельне тренувальне завдання є суворо регламентованим змістом рухової діяльності спортсменів з урахуванням контролю компонентів тренувального навантаження, що відповідає основній меті, та спрямованості тренувального процесу.

7. Засоби відновлення спортивної працездатності

Оптимізація тренувального процесу спортсменів передбачає ефективне використання засобів відновлення спортивної працездатності. Серед основних засобів відновлення розрізняють педагогічні, медико-біологічні та психологічні.

Студенти мають володіти знаннями не лише як спланувати програму тренувальних і змагальних навантажень, але й яким чином можна здійснювати процес відновлення затраченої енергії, фізичних і нервових сил. В цьому плані в нагоді має стати даний навчально-методичний посібник. В посібнику характеризуються основні засоби відновлення. Найбільша увага приділяється педагогічним засобам відновлення, що обумовлено майбутньою професійною діяльністю випускників інституту фізичного виховання і спорту. В посібнику, також, в достатній мірі висвітлені медико-біологічні засоби відновлення, особливо таких форм відновлення як масаж, гідро процедури, сауна, ванни. Досить детально в посібнику описана система і методика харчування. Що стосується психологічних засобів відновлення, то враховуючи складність психічних процесів та певною мірою керуючись тим, що ці засоби в основному мають використовуватися більш вузькими спеціалістами, вони викладені в посібнику лише як ознайомчий варіант. Більш детально психологічні засоби відновлення описані в спеціальній літературі.

Загалом зміст навчально-методичного посібника дозволить збагатити знання студентів з проблем теорії і методики тренувального процесу спортсменів.

7.1 Проблема відновлення спортивної працездатності

Оптимізація тренувального процесу спортсменів високої кваліфікації неможлива без ефективного використання засобів відновлення спортивної працездатності. Це обумовлено тим, що при великих навантаженнях повторне тренування відбувається на фоні загального і локального недовідновлення функціональних можливостей організму спортсмена. Тому перед спеціалістами постійно виникає проблема максимально можливого відновлення працездатності спортсменів після попереднього навантаження перед наступним тренуванням чи змаганням. Ця проблема вирішується у двох напрямках 10, 16, 22:

1) в оптимальному плануванні тренувальних навантажень і структурних одиниць тренувального процесу;

2) в цілеспрямованому плануванні та використанні різних засобів відновлення.

Виходячи з цього в сучасній практиці спорту використовуються різні засоби відновлення спортивної працездатності, які спрямовані на вирішення питань оптимального планування тренувального процесу, так і розробки засобів відновлення.

Відновлення - це процес, що спрямований на відновлення порушеного гомеостазу і працездатності. Відновлення це реакція на стомлення.

Під стомленням розуміють особливий вид функціонального стану людини, що виникає під впливом тривалої чи інтенсивної роботи і призводить до зниження її ефективності 26.

Необхідно розрізняти такі поняття як стомлення та втома. Якщо стомлення - об'єктивний процес, що викликаний реакцією організму на тривалу роботу, то втома - суб'єктивне відчуття спортсмена відносно виконуваної роботи. Завдячуючи відчуттю втоми відбувається попередження організму від перевтоми.

Перевтома - сукупність стійких функціональних порушень в організмі людини, що виникають в результаті багаторазового повторення стану стомлення.

Основною метою відновлення є не лише повернення організму до попереднього стану перед навантаженням, але й понадвідновлення (суперкомпенсація), що й лежить в основі адаптації спортсмена до навантажень і забезпечує підвищення результатів у спортивній діяльності (рис. 7.1).

Рис. 7.1. Схема розвитку процесу стомлення та відновлення 26: 1 - стомлення; 2 - відновлення; 3 - суперкомпенсація; 4 - стабілізація

7.2 Характеристика засобів відновлення спортивної працездатності

Всі засоби відновлення спортивної працездатності, що використовуються в практиці підготовки спортсменів, умовно поділяють на три групи: педагогічні, медико-біологічні та психологічні (рис. 7.2). Всі ці три групи засобів відновлення використовуються в процесі окремих тренувальних занять, змагань, в інтервалах між заняттями і змаганнями, на окремих етапах річного циклу підготовки.

Окрім педагогічних, медико-біологічних, психологічних засобів відновлення в практиці спорту є важливою реабілітація після травм та захворювань.

У проблемі відновлення центральне місце відводиться педагогічним засобам.



	Засоби відновлення спортивної працездатності
	Педагогічні		Управління працездатністю спортсменів і відновлювальними процесами завдяки доцільно організованій м'язовій діяльності на основі урахування кількісних характеристик режимів навантаження і відпочинку.
	Медико-біологічні		Сприяння підвищення резистентності організму до навантажень, більш швидкому зніманню гострих форм загального і місцевого стомлення, відтворенню енергетичних ресурсів, прискоренню адаптаційних процесів, підвищенню працездатності, стійкості до специфічних стресових впливів.
	Психологічні		Зменшення нервово-психічної напруги, стану психічної пригніченості, швидке відновлення затраченої енергії, формування чіткої установки на ефективне виконання тренувальних і змагальних програм, доведення до меж індивідуальних можливостей напруги функціональних систем, які приймають участь в роботі.

Рис. 7.2. Класифікація засобів відновлення спортивної працездатності (за В.П. Зотовим, 1990)

7.3 Педагогічні засоби відновлення спортивної працездатності

Педагогічні засоби є основними засобами відновлення в процесі підготовки спортсменів. Це обумовлено раціональним підходом до планування та проведення тренувального процесу (рис. 7.3).

	Педагогічні засоби відновлення
	Планування навантаження і побудова процесу підготовки		Режим життя і спортивної діяльності
	Відповідність навантажень можливостям тих, що займаються		Умови для тренування
	Відповідність змісту підготовки етапу багаторічної підготовки, періоду макроцикла тощо		Умови для відпочинку
	Раціональна динаміка навантаження в різних структурних утвореннях		Поєднання постійного часу тренувальних занять, навчання, роботи, відпочинку
	Планування вправ, занять, мікроциклів відновлювального характеру		Раціональне використання індивідуальних і колективних форм роботи
	Рухові переключення в програмах занять і мікроциклів		Недопущення тренувань і змагань при наявності симптомів захворювання, гострих та хронічних травм.
	Раціональна розминка в заняттях і під час змагань
	Раціональна побудова заключних частин занять		Врахування індивідуальних особливостей тих, що займаються спортом

Рис. 7.3. Педагогічні засоби відновлення (за В.М. Платоновим, 2004)

Педагогічні засоби і методи відновлення допомагають оптимально планувати тренувальні і змагальні навантаження як в процесі окремого тренувального заняття так і протягом мікро-, мезо- і макроциклів 18. Виходячи з цього розрізняють оперативне, поточне та етапне відновлення спортивної працездатності 16 (рис. 7.4).

	Відновлення спортивної працездатності педагогічними засобами
	Оперативне		Оперативне відновлення здійснюється з урахуванням: - тривалості та інтенсивності вправ; - інтервалів та характеру відпочинку між вправами; - послідовності та спрямованості вправ; - величини і спрямованості попереднього навантаження; - емоційного фону в процесі тренувального заняття та після його завершення; - структури та змісту тренувального заняття.
	Поточне		Поточне відновлення здійснюється з урахуванням: - величини і спрямованості попереднього і наступного навантаження; - нерівномірності за тривалістю відновлення різних компонентів рухових здібностей спортсменів; - чергування мікроциклів різної спрямованості.
	Етапне		Планування етапного відновлення передбачає: - проведення відновлювальних мікроциклів протягом певних етапів; - проведенням відновлювальних мезоциклів протягом макроциклів етапів); - побудова раціональної структури та змісту етапів підготовки спортсменів в річному тренувальному циклі.

Рис. 7.4. Відновлення спортивної працездатності педагогічними засобами

Оперативне відновлення

Оперативне відновлення здійснюється безпосередньо в процесі проведення та після закінчення тренувального заняття.

Для здійснення оперативного відновлення необхідно враховувати:

· тривалість та інтенсивність вправ;

· інтервал та характер відпочинку між вправами;

· послідовність та спрямованість попереднього навантаження;

· емоційний фон в процесі тренувального заняття та після його завершення;

· структуру та зміст тренувального заняття.

Тривалість вправ визначається спрямованістю навантаження, а також специфічними особливостями виду спорту.

Так для розвитку швидкості та швидкісно-силових якостей тривалість вправ не повинна перевищувати 10-15 с. Для розвитку швидкісної витривалості тривалість вправ коливається в межах від 20 с до 5 хв. Підвищення рівня загальної витривалості здійснюється з використанням вправ тривалістю від 30 хв. до 2-3 год. 6, 8, 12, 26.

Інтенсивність вправ обумовлюється їх тривалістю та спрямованістю навантаження. Вправи, тривалість яких не перевищує 20 с виконуються з максимальною інтенсивністю. Субмаксимальна інтенсивність характерна для вправ, що спрямовані на розвиток швидкісної витривалості. Підвищення рівня загальної витривалості реалізується за рахунок вправ, що виконуються великою і помірною інтенсивністю 8, 36.

Одним із основних компонентів оперативного відновлення спортивної працездатності є тривалість і характер відпочинку між вправами. При плануванні інтервалів відпочинку між вправами необхідно враховувати такі особливості:

1) швидкість відновлювальних процесів неоднакова і характеризується трьома фазами: фазою швидкого зниження ЧСС, фазою повільного зниження ЧСС, фазою стабілізації (рис. 7.5). У фазі швидкого зниження ЧСС зменшується на 27,7% за 1 хв., у фазі повільного зниження - на 11,5%, у фазі стабілізації - на 9,5% за 1 хв.;

Рис. 7.5. Крива відновлення ЧСС після фізичної вправи (за В.В. Петровським, 1964) 24. А-Б - фаза швидкого зниження ЧСС; В-Г - фаза стабілізації ЧСС

2) показники, що характеризують ті чи інші функції організму відновлюються через різний час;

3) процес відновлення обумовлюється кваліфікацією спортсмена та рівнем його тренованості 12, 20, 24.

Рівень оперативного відновлення та оперативної адаптації може визначатись за такими показниками як індекс оперативного відновлення (ІОВ) та індекс оперативної адаптації (ІОА).

Враховуючи нерівномірність за часовим інтервалом відновлення різних функціональних систем організму спортсменів спеціалістами були виділені три характерних режими чергування навантаження та відпочинку: А, В, Д Лейник, Петровський.

Критерієм для визначення оптимальної тривалості інтервалів відпочинку між вправами в тренувальному занятті `частота серцевих скорочень. Повторна робота в режимі А виконується при ЧСС 125-130 уд/хв., в режимі В - 105-120 уд/хв., в режимі Д - 90-100 уд/хв. 16, 19, 20. В режимі А вирішуються завдання розвитку та удосконалення швидкісної, стрибкової та загальної витривалості, в режимі В - швидкості, сили стрибучості, координації, в режимі Д - підтримання досягнутого функціонального рівня 14, 16, 25, 33.

Характеристика режимів А, В, Д перекликається з класифікацією інтервалів за повнотою відновлення. За показниками працездатності розрізняють такі типи інтервалів 8, 12, 26:

· повні інтервали - відновлюється працездатність до початку наступної вправи;

· неповні інтервали - наступна вправа починається на 60-70% часу, необхідного для повного інтервалу;

· скорочені інтервали - повторна робота починається в фазі зниженої працездатності;

· продовжені інтервали - вправа повторюється через проміжок часу в 1,5 - 2 рази, що перевершує тривалість відновлення працездатності.

Скорочені і неповні інтервали використовуються під час розвитку спеціальної витривалості, а також під час удосконалення спортивної майстерності в умовах змагальної боротьби.

Розвиток швидкості та швидкісно-силових якостей, а також засвоєння нових прийомів техніки використання повних та продовжених інтервалів.

Для оперативного відновлення працездатності важливим є не лише тривалість, але й їх характер.

Характер відпочинку між вправами в певній мірі впливає на відновлювальні процеси. Він може бути пасивним і активним. Під час пасивного відпочинку спортсмен не виконує ніякої роботи, активний відпочинок передбачає мало інтенсивну діяльність спортсмена, наприклад, ходьба, стретчинг, повільний біг тощо.

При плануванні оперативного відновлення дуже важливим є взаємодія вправ різної спрямованості.

Розрізняють три типи взаємодій, при яких навантаження попередньої вправи впливає на зрушення, що викликані попереднім навантаженням 8:

а) позитивні (підсилює зрушення);

б) негативні (зменшує зрушення);

в) нейтральні (мало впливає на зрушення).

Позитивні взаємодії проявляються у випадку коли виконуються вправи:

· спочатку на розвиток швидкості та швидкісно-силових якостей, а потім на швидкісну витривалість;

· спочатку на розвиток швидкості та швидкісно-силових якостей, а потім на загальну витривалість (у невеликому обсязі), а потім на загальну витривалість 6, 8, 12, 26.

Важливим в оперативному відновленні є врахування величини попереднього навантаження. Якщо попереднє тренувальне заняття було з великим навантаженням, то в наступному занятті планується більше повних та продовжених інтервалів.

Слід, також, враховувати емоційний фон в якому спортсмени виконують тренувальну роботу. Позитивні емоції більш активно сприяють відновлювальним процесам.

Поточне відновлення

Поточне відновлення спрямовано на забезпечення оптимального функціонального стану організму спортсмена в період після попереднього до наступного навантаження 16, 17. Поточне відновлення планується з урахуванням таких чинників:

1) величини і спрямованості попереднього і наступного навантаження;

2) нерівнозначності за тривалістю відновлення різних компонентів рухових здібностей спортсменів (силових, швидкісно-силових, витривалості);