Історія світового туризму від найдавніших часів до ХVІІ ст.

В Іспанії їх порти розташовувались на добре освоєних місцях, в тому числі на Атлантичному узбережжі. Особливе значення у арабів мала військово-морська база Альмерія, флот якої тримав під контролем все західне Середземномор'я - від Гібралтара до Сицилії. Араби освоїлись не тільки у внутрішньому морі, але й на берегах Атлантики - від Марокко до півночі Піренеїв, і упродовж століть володіли цими землями.

Здавалося, настав зручний час для подальшого пересування на Захід, щоб закріпити за мусульманською імперією всі острови і території, що могли б трапитися на їх шляху. Але араби щиро вірили, що Аллах забороняє плавати по Атлантичному океану, тобто в західному напрямі. Якщо не знати про цю релігійну заборону, то буде незрозуміло, чому араби - відважні мореплавці, які добре освоїли моря Індійського океану, - майже нічого не знали про Атлантику, на берегах якої вони жили па протязі декількох століть.

Якщо оцінювати діяльність арабських мореплавців з вивчення Атлантики, то їх результати слід вважати більш ніж скромними - один-єдиний відображений в письмових джерелах морський похід до Канарських островів. Але не будемо забувати, що нашу планету люди відкривали спільно, тобто майже всі народи стародавнього світу і Середньовіччя внесли свою частку в підготовку та в кінцевий успіх Великих географічних відкриттів європейців. Відомо, що християнські мореплавці навіть у XV ст. отримували від арабів багато цінних знань (карти, лоції, технічні пристосування), які забезпечили португальцям успішне відкриття морського шляху до Індії навколо Африки, а іспанцям - до Нового Світу. Серед найважливіших морських подорожей арабів слід назвати:

Ш VIII ст. -- подорож Сулеймана з Басри до Китаю;

Ш 921-922 рр. - подорож Ібн-Фадлана до булгарів на Волзі;

Ш Х - ХІ ст. - здійснив свої подорожі арабський письменник Ібн Даста, в результаті яких з'явилась історико-географічна енциклопедія “Книга дорогоцінних коштовностей”;

Ш з найбільш відомих арабських мандрівників X ст. можна назвати Аль-Масуді з Багдада, який залишив про свої подорожі книги “Золоті пояси та розсипи коштовностей” та “Повідомлення і спостереження”, в яких він описав усі країни Близького і Середнього Сходу, Середню Азію, Кавказ, Східну Європу, Північну і Східну Африку.

Подорожі в арабському світі були таким розповсюдженим явищем, що відомий нам арабський лікар Авіцена, який жив на межі Х - ХІ ст., у своєму “Медичному каноні” помістив спеціальний розділ, який був присвячений режиму подорожуючих. В цьому трактаті вміщувалось 7 параграфів, де даються рекомендації з режиму харчування, профілактики здоров'я, наданню допомоги подорожуючим у різних кліматичних зонах, а також поради для подорожуючих морем.

У XII ст. відомий арабський мандрівник Аль-Ідрісі був запрошений королем Сицилії у Палермо для складання географічних карт. У 1154 р. з'явилася його книга “Географічні розваги “, результатом його багатолітньої роботи стали карти світу на семидесяти сторінках.

Послідовником Аль-Ідрісі слід вважати арабського картографа Ібн-аль-Варді, який у XIII ст. склав “Кругову карту світу”.

Ґрунтуючись в значній мірі на географічних знаннях арабів, в XIII ст. був складений багатотомний “Географічний словник”. Його автор - візантієць, мусульманин Якут (1179-1229).

Самим відомим арабським мандрівником вважають Абу Абдалах Ібн Батута із Танжера (Марокко), який у XIV ст. побував майже в усіх країнах тодішньої Азії та написав про них книгу “Подарунок спостерігаючим чудеса міст і подорожей”, більш відому як “Подорожі Ібн Батути”, яка вміщувала великий історичний, географічний та етнографічний матеріал і була перекладена на декілька європейських мов.

Араби відіграли важливу роль в розвитку мореплавства та географічних досліджень. Крім понять “зеніт” та “надир”, європейці засвоїли 210 арабських назв зірок. До нашого часу арабські терміни використовуються європейцями в морській науці.

3.3 Подорожі вікінгів у VШ - ХІІ століттях

Субцивілізація вікінгів існувала з середини VIII до початку XII століття. Вікінгами (назва давньонорвезького походження, у перекладі означає “воїн”, “пірат”, “морський розбійник, який мешкає в бухтах”) називали жителів-язичників Північної Європи, які здійснювали військові походи на Європейські країни в VІІІ - ХІ століттях. Кожне плем'я вікінгів мало свій напрямок завоювань. Шведи йшли, в основному, на Схід та на землі Русі (їх у нас називали варягами), данці - на узбережжя Англії та Франції. Один шлях, відносно географічного розташування, залишався виключно норвезьким - це шлях на Захід через північну Атлантику.

Нормани мали чудові кораблі типу “річка-море”, на яких вони здійснювали плавання, як в океані, так і в мілководних річках. Навігаційних приборів вікінги не знали. У відкритому морі вони орієнтувались по сонцю, зірках і по морських теплих та холодних течіях, або ж через косяки тих чи інших видів риб.

Для Європи вікінги були справжнім лихом. В церквах навіть з'явилась спеціальна молитва: “Боже, спаси нас від норманів...”. Відкупитись від вікінгів було майже неможливо; вони з задоволенням брали викуп, але потім поверталися знов.

На півдні Європи вікінги створили дві держави: герцогство Апулію та королівство Сицилію. Правляча ж на Русі династія Рюриковичів, засновником якої був варяг Рюрик, проіснувала і 862 до 1598 року.

Попри усі провини вікінгів, їм належать і заслуги. Вони змогли вивести європейську торгівлю з кризи, яка була викликана арабськими завоюваннями і захопленням арабами основних міжконтинентальних торгових шляхів.

Заслугою вікінгів були й важливі географічні відкриття.

Спочатку норвежці ходили до Шетландських та Гебридських островів, до острову Мен, потім до Фарерських островів, а в середині IX ст. досягли Ісландії. Самий ризикований і довгий шлях був в Гренландію. Перший, хто дослідив туди шлях, був відомий авантюрист Ерік Рудий. Здійснив він свою подорож приблизно в 983-985 рр. і заснував на південно-західному узбережжі норманські колонії, які відокремлювала від Північної Америки протока Дейвіха, перетнути яку не було складним для тих, хто мав досвід пересування в океанських просторах. І це зробив його син Лейф Еріксон у 1000 році. На старому, але міцному судні він відправився на захід, перетнув останній короткий відрізок відстані, і щастя посміхнулося йому, він досяг узбережжя Північної Америки. Недаремно Лейф Еріксон відомий в історії як Лейф Щасливий. Потім вікінги здійснили ще декілька експедицій до берегів Північної Америки, десь 5 або 6 на протязі 20 років, тобто до 1020 року. Про цю довгу та ризиковану подорож розповідають скандинавські саги (“Сага про Еріка Рудого”, “Сага про Гіслі”).

З кінця VIII до початку ХП ст. Скандинавія була наймогутнішим морським регіоном Європи. В той час, коли англійці, франки та жителі південних європейських країн майже не віддалялись від берегів внутрішнього (Середземного) або близьких морів, вікінги сміливо виходили у відкритий океан і зробили ряд важливих географічних відкриттів.

3.4 Розвиток інфраструктури для подорожуючих в епоху Середньовіччя

Початок розвитку системи гостинності у середньовічній Європі пов'язаний з заснуванням так званих “странноприимных домов” (притулків для богомольців), які влаштовувались при монастирях і лицарських орденах. Саме тут бідні мандрівники і пілігрими могли отримати безкоштовно хліб і ночівлю. Особливим заступництвом церкви користувались прочани. Ще у VIII ст. Карл Великий дозволив облаштовувати будинки для відпочинку прочан. Один із таких будинків у абатстві Ронсельванської ущелини пропонував пілігримам безкоштовний хліб, послуги цирульника і чоботяра, фрукти і горіхи зі своїх погребів, два шпиталі для безнадійно хворих і навіть освячене місце поховання. Часто пілігримам і бродягам жилось при монастирях краще, ніж деяким дворянам у себе вдома. Адже монастирські традиції відрізнялись чесністю, привітністю, порядком, певними вимогами до н кості їжі та санітарії.

Найбільш відомим закладом, де подорожуючі могли отримати ночівлю та їжу, був Оспіс-де-Бон в Бургундії, відомий також під назвою Отель Д'є, що означає “Будинок Бога”. Він був заснований у 1443 р. Ніколя Роленом, канцлером казначейства Бургундії, як благочинна лікарня і притулок для бідняків.

Сучасники важали Н. Ролена найжорстокішим збирачем податків в історії Бургундії. З цього приводу король Людовік XI зауважив на рахунок благочиності Н. Ролена: є певна справедливість, що саме Ролєн відкрив будинок для бідняків, оскільки вони збідніли з його вини.

Оспіс-де-Бон знаходиться в одному з мальовничих куточків Франції в Кот-де-Бон. Ця будівля має чудову архітектуру, прикрашена камінним різьбленням, з внутрішніми подвір'ями. Середньовічному фасаду відповідав стиль інтер'єру з картинною галереєю. Оспіс-де-Бон не змінив свого призначення і в наш час. Утримувати заклад допомагають виноградники, отримані в спадщину від бургундських землевласників за його багатовікову історію.

Коли пізніше, у 1539 р. Генріх VIII намагався заборонити монастирі, він, фактично, загальмував розвиток системи гостинності при монастирях, внаслідок чого виникла потреба у появі нової - світської - системи розміщення подорожуючих.

Одним з найзручніших для подорожей регіонів середньовічної Європи був Південь, де відроджувалися давньоримські міста, засновувалися та розросталися нові поселення; гостинність тут, в Італії, поступово ставала прибутковим бізнесом, і створені “Союзи господарів готелів” почали складати правила для себе і своїх гостей. У 1282 р. керуючі готелями міста Флоренції в Італії заснували професійну гільдію - асоціацію, метою якої було надання допомоги їх бізнесу. Готелі належали місту, яке здавало їх в оренду тому, хто запропонує більшу платню. Вибір здійснювався у формі аукціону. Вочевидь, належати до гільдії було вигідно, оскільки в 1290 р. вона нараховувала 86 членів.

З ХІV - ХV ст. по всій Європі почали створюватись постоялі двори і таверни; тут мандрівникам надавали мінімум бажаних послуг, умови проживання були малокомфортними; проте існування цих закладів на шляхах не лише було наслідком збільшення кількості подорожуючих, але й, у свою чергу, сприяло подальшому збільшенню людей, що вирушали в дорогу, оскільки зменшувало ризик загинути чи захворіти під час мандрівки.

Типові дорожні готелі мали на першому поверсі таверну і стайню, службові та господарчі приміщення, а на верхніх поверхах кімнати для гостей, вікна яких виходили на внутрішнє подвір'я, де проводились театральні вистави.

Притулки на гірських дорогах ставили в обов'язки наглядачів дзвонити в дзвони під час снігопадів і туманів, таким чином вказуючи дорогу мандрівникам до житла. Часто наглядачі притулків виконували функції провідників.

У ранньому Середньовіччі зберігались, ще з часів Римської епохи, традиції подорожей з метою оздоровлення. Відомими курортами того часу були Пломб'єр-ле-Бен (Франція) і Ахен (Земля Північний Рейн-Вестфалія, ФРН) - улюблене місце відпочинку імператора Карла Великого, де він мав свою резиденцію. З XIII ст. почала відроджуватися популярність відомих з давнини мінеральних джерел Абано-Терме (Італія), Спа (сучасна Бельгія), Котре (Франція), які поступово переходили у власність монастирів. З середини XIV ст. стали функціонувати курорти Карлсбад (сучасні Карлові Вари, Чеська Республіка), який став популярним завдяки підтримці королів і вельмож, а також Бадон (сучасний Баден-Баден, Земля Баден-Вюртемберг, ФРН).

Розвиткові системи гостинності сприяли в Середні віки чисельні ярмарки, свята, карнавали. Кожний університет, цех (об'єднання ремісників), соціальна верства мали свої свята, деякі з яких перетворювалися на пишні багатолюдні шоу, що привертало увагу не лише земляків, але й іноземців. До числа таких популярних видовищ відносились і лицарські турніри, які з'явилися у ІХ - Х ст., - ритуалізовані поєдинки лицарів, які з часом все більше перетворювалися на театралізовані вистави, і на які збиралися люди з різних міст та регіонів для участі та спостереження за учасниками.

Ще у XI ст. був створений перший з уславлених згодом університетів Європи - Болонський (Італія). У XII ст. засновані Оксфорд (Великобританія) і Сорбонна (Франція). Останній отримав назву від імені духівника Людовіка IX Святого - Роберта де Сорбона, який заснував спочатку богословську школу, на базі якої і виник університет. В ХШ ст. Париж називали “містом науки”, “Новими Афінами”.

В XIII ст. з'явилися університети в Кембриджі, Падуї, Неаполі, Лісабоні, Тулузі; у XIV ст. у Кельні, Римі, Відні, Празі, Кракові, і до кінця століття їх кількість у Європі сягнула сорока.

Практично в усіх країнах Європи офіційною мовою була латина, нею ж велося й викладання в університетах, що спрощувало спілкування між студентами і викладачами з різних країн. Студенти часто-густо переходили з одного університету до іншого, ставлячи за мету прослухати курс лекцій ще одного відомого вченого або богослова. Так стали звичайним явищем на дорогах Європи “мандрівні студенти”. Поява університетів сприяла відродженню та розвиткові освітніх подорожей.

Майже в усій Європі в університетах формувалися структури факультетів і “націй”. Молодший факультет мав “нації”, тобто земляцтва, що об'єднували студентів, які прибули в даний університет з одного міста або країни.

Три старші факультети - технологічний, права і медичний - “націй” не мали, оскільки студентів там навчалось небагато.

Найкращим медичним навчальним закладом вважалась медична школа в Салєрно (Сицилія). Побутувала версія, що засновниками Салєрнського університету були латинянин, грек, араб та іудей, що підкреслювало інтернаціональний характер цього навчального закладу. Саме тут була написана середньовічна медична енциклопедія “Салєрнський кодекс” Арнольдом да Вілановою.

Найпопулярнішим в Європі був Болонський університет, саме він першим почав називатися Alma mater studiorum (мати - годувальниця знань). В цьому університеті завершив свою освіту, отримав ступінь доктора філософських наук, а потім став його ректором в 1481-1482 рр. наш земляк Юрій Дрогобич. Він був родом зі Львова, спочатку закінчив Краківський університет, потім вдосконалював свою освіту в Угорщині, далі вивчав медицину і астрономію в Падуанському університеті, де зустрічав своїх земляків, що свідчило про космополітичність студентського життя в середньовічній Європі, поширеність освітніх подорожей, навіть на дуже великі відстані (з Русі до Італії, за тодішнього рівня розвитку інфраструктури подорожей!).

Завдяки поширенню з кінця XIV ст. латинських шкіл на українських землях (насамперед, у Галичині), кількість студентів-вихідців з цих земель швидко зростала у наступні століття в університетах Європи -- в Празі, Падуї, Болоньї, Віттенберзі, Базелі, Лейдені. Звичайно, одним з улюблених місць навчання руських студентів був Краків, резиденція короля Польщі і Великого князя Литовського, місто, яке знаходилось недалеко від руських земель. Протягом XV ст. у знаменитому Краківському університеті було 73 слухачі зі Львова, 28 - з Перемишля, 21 - з Ярослава, 21 - з Сянока, 18 - з Преворська, 6 - з Самбора, 3 - з Бучача, З - з Мостиськ. Є згадки про те, що в європейських університетах того часу навчалися також студенти з Коломиї, Галича, Дрогобича, Городка та інших руських міст. Темпи зростання кількості студентів з Русі були дуже великими: у Краківському університеті зафіксовано лише 11 таких слухачів між 400-1410 рр., і вже 75 чоловік між 1490-1500 роками.

80% руських студентів походили з великих міст і, як правило, з сімей ремісників.

Університети присуджували вчені ступені незалежно від церковної та світської влади, що гарантувало науково-педагогічній діяльності певну свободу, якої не знали ані Візантія, ані арабський Схід.

У Візантії середня школа створювалась самими вчителями і була рідкістю навіть у великих містах. Бажаючі оволодіти певними науками відправлялись до вчених-ерудитів. Паралельно з приватними школами існували вищі навчальні заклади, які організовувались імператорами або від їх імені регентами. Навчання в них було безкоштовним, а отже доступним широкому колу осіб. Випускників, як правило, чекала кар'єра чиновників. Ці вищі державні школи носили світський характер. Перший подібний «університет» був створений в другій половині IX ст. при кесарі Варді. В середині XI ст. Костянтином IX Мономахом була створена ще одна вища школа, а в кінці XI ст. - “Патріарша академія”, яка готувала вищих церковних ієрархів.

Таким чином, у Європі поступово формувались центри науки, культури і мистецтва.

На Близькому Сході знаходились центри прочанства двох світових релігій - християнства та ісламу. А Єрусалим був вже тоді центром прочанства трьох релігій; крім згаданих вище - це центр іудейської релігії. Святинями іудеїв з V ст. є Стіна плачу, на місці зруйнованого храму Соломона. Святині християн - побудований над печерами у VI ст. храм Різдва Христового у Віфлеємі і побудований в Єрусалимі у IV ст. храм Гробу Господнього. Найшанованішими святинями мусульман в Єрусалимі були і є знамениті мечеті Омара (або мечеть Скелі) і Аль-Акса, в північному крилі якої знаходиться місце Маком Азіз - місце, де, згідно переказам, пророк Мухамед вознісся на небо. Головними центрами прочанства мусульман стали Мекка, (місто, де знаходиться Кааба, і кожен прочанин повинен обійти її сім разів і торкнутися чорного каменя) та Медіна (місто Пророка, де знаходиться Гробниця пророка Мухамеда).

У Візантії перші путівники для прочан грецькою мовою відносять до другої пол. VIII століття. Самий ранній з них - “Повість Єпіфанія Агіополіта про Сірію і Святий Град”, який був написаний автором завдяки власному досвіду подорожей по святих місцях.

У XII ст. візантійський прочанин Іоан Фока склав ще один путівник, під назвою: “Коротке сказання про міста і країни від Антіохії до Єрусалима, а також до Сірії, Фінікії та святих місць Палестини”.

Путівники складались не тільки для прочан, але й для усіх мандрівників. Перший з них був складений ще у VI ст., надрукований латинською мовою і носив назву “Град Константинополь - Новий Рим”. На рубежі Х-ХІ ст. вийшов більш докладний путівник - “Батьківщина Константинополь”, який складався з трьох частин. В першій було вміщено історію міста, в другій - топографію Константинополя, а в третій надавалась інформація про визначні місця, церкви, монастирі, шпиталі, лазні і т. ін.

Для здійснення подорожі до святих місць прочанам видавались паспорти, в яких церковна парафія, що відправляла прочанина, рекомендувала духовній та світській владі, а також усім християнам надати йому допомогу і прийняти його як гостя, щоб він повернувся живим і здоровим у свій дім. Такий документ слугував своєрідною охоронною грамотою.

В Центральній Європі перша дорога державного значення, дорога нового типу, була побудована між Майнцем і Кобленцем, завширшки 6 м. Всю Центральну Європу перетинала добра ґрунтова дорога “Виндобонська стріла”. Нею пролягав Бурштиновий шлях, яким із Прибалтики до гирла Німану і далі до Віндобони (Відня) везли бурштин.

Найкращі дороги у Візантійській імперії були на Балканах, вони йшли вздовж гірських хребтів від Дунаю до Чорного моря і далі до Константинополя.

На цих магістральних дорогах скрізь були караван-сараї, де мандрівники могли заночувати, поїсти, а також здійснити торгові операції. Як правило, вони розміщувалися один від одного на відстані одного дня їзди. Своїм виглядом караван-сараї нагадували великі комори. Люди розміщувались на ярусах, розташованих вздовж внутрішнього двору.

Що стосується розвитку транспортних засобів, то крім повозок для подорожей використовували портшези - комфортабельні закриті ноші, які несли слуги, а на далекі відстані в портшези впрягали по одному коню зпереду та позаду. Колесні кінні екіпажі були елітним транспортом. Про це свідчить, наприклад, наказ французького короля Філіпа Красивого (1294 р.) про надання права користування екіпажами жінкам князівського походження.

3.5 Традиції гостинності та розвиток подорожей на Русі в Х - ХV століттях

Розглядаючи внесок різних країн у розвиток подорожей, необхідно згадати й Русь.

У ІХ - ХV ст. Русь, внаслідок свого географічного положення, була центром перетину торгових шляхів із Сходу на Захід та з Півдня на Північ, через її територію пролягали “Волзький великий торговий шлях”, “Шлях з варяг в греки”. Особливо тісними були зв'язки Русі з Візантією. З прийняттям християнства з Візантії на Русь потягнулися служителі церкви, перекладачі, переписувачі книг, ремісники. У середньовічній Русі аж до XVI ст. центральною фігурою у встановленні та зміцненні зв'язків з іншими країнами був “гість”. На Русі було прийнято надавати гостям шану, показувати все найкраще, добре годувати, підносити дари. Традиції гостинності були закріплені у пам'ятках побутової культури Русі, зокрема, у “Домострої”, перша редакція якого була складена в Новгороді на рубежі ХV - ХVІ століть. Вже пізніше в Російській державі у ХVІ - ХVІІ ст. “гістьми” називали багатих купців, які мали царські жалувані грамоти на особливі привілеї та почесті.

У другій половині XIII ст. російські мореплавці досягли Кольського півострова і приєднали його до складу новгородських володінь. Російським поморам належить заслуга відкриття Шпіцбергену і Нової Землі.

Серед подорожей з метою прочанства слід згадати “Хождение игумена Даниила в Святие места”, яке датується початком XII століття. Ігумен Даніїл побував у Царгороді, в Палестині, на Криті, Родосі, Кіпрі. Він описав не тільки християнські храми і святині, але й природу та побут місцевого населення. Його “Хождение” є пам'яткою історії та давньоруської літератури.

Прочанство до Єрусалиму здійснювали не лише чоловіки, але й жінки стародавньої Русі, зокрема ігуменя Єфросинія Полоцька (XII ст.), яка причислена до лику православних святих.

Дуже багато російських прочан відвідували Палестину, вздовж їхніх маршрутів з'являлися колонії руських монахів, православні монастирі.

Одним із найвідоміших руських монастирів за межами Русі був Афонський Пантелеймонівський, заснований у 1080 р. вихідцями з Русі. Він знаходиться на південно-західному боці гори Афон в Греції. В роки свого піднесення монастир представляв собою величний комплекс із 70 скитів, 25 церков, інших будівель і земельних володінь. В його бібліотеці зберігалось більше 25 тисяч рукописів. Монастир упродовж всієї своєї історії підтримував тісні зв'язки з Руссю.

Паралельно з “хождєніями” з метою прочанства здійснювались і “хождєнія” з торговою метою. До нас дійшло більше 20 описів подібних “хождєній”, але найбільш відоме “Хождение за три моря” Афанасія Нікітіна. Опис цей знайшов М.М. Карамзін на початку XIX ст., коли працював над фундаментальним твором “История государства Российского”.

Слід зазначити, що мандри не мали широкої популярності серед мешканців руських земель. У свідомості селян та городян далекі краї були чимось ворожим, дуже небезпечним, і чужинець становив потенційну загрозу, тому ставилися до мандрівників хоча й з цікавістю, але, як правило, також із підозрою. Прочани, мандрівні торгівці та учасники військових походів складали меншість населення, решта ж не подорожувала на далекі відстані. Серед людей Давньої Русі було поширеним уявлення про подорожі як про примусове блукання на чужині, як про суворе покарання.

Питання для самоперевірки