Поява туризму та розвиток системи гостинності в ХVІІ–ХVІІІ століттях

Регулярні рейси між європейськими столицями з 1884 р. почала здійснювати компанія International Company of Wagons Lit and Gramd Express of Europ'e. Найбільш відомим туром цієї компанії став Orient Express, (організований вперше у 1883 р.). Поїздку на цьому “Східному експресі” описала у своєму відомому романі Агата Крісті.

В наш час розкішний “Східний експрес” здійснює перевезення між Лондоном і Венецією з зупинками в Парижі, Цюриху, Інзбруці, Зальцбурзі. Потяг складається з 11 спальних вагонів та 3-х вагонів-ресторанів.

Інші тури цієї компанії, зокрема Trans-Siberan, організований вперше в 1898 р., також користувалися великою популярністю у мандрівників.

Починаючи з 1920-х рр., серйозним конкурентом залізниці став автомобіль. З 1920 р. по 1929 р. кількість зареєстрованих автомобілів у США зросла втричі, і в результаті цього обсяг залізничних міжміських перевезень впав на 18%. Проте поширення дизельних потягів, які рухалися швидше за парові, посилило позиції залізниць, забезпечило нове значне збільшення кількості пасажирських перевезень.

На початку XX ст. сталася справжня революція в сфері транспорту. Головним досягненням цієї революції було народження авіації. Повітряні апарати блискавично модернізувалися, авіація за чотири десятиліття від першого польоту братів Райт у 1903 р. до перших реактивних літаків 1943 р. пройшла величезний шлях.

Вже у 1919 р. була створена Міжнародна асоціація повітряних перевізників, засновниками якої стали Англія, Данія, Німеччина, Швеція і Норвегія. Одними з перших європейських авіакомпаній були відомі й сьогодні “Люфтганза”, “Ер Франс”.

У 1930-і рр. в Європі та США пасажирські авіаперевезення стали вже потужною індустрією. В одних лише внутрішніх авіаперевезеннях США в 1930 р. експлуатувалося близько 500 літаків.

Вдосконалення гідропланів (“летючих човнів”) підвищило безпеку і дальність польотів над морем, збільшуючи кількість авіа-церевезень над Атлантикою. У США такі літаки успішно проектував, наприклад, талановитий киянин І.Сікорський, який емігрував за океан внаслідок російської революції.

З літаками конкурували дирижаблі (різновид повітряної кулі з двигуном і стерновими пристроями, які дають можливість керувати польотом), або, як їх ще називали, цеппеліни (на честь винахідника - німця графа Цеппеліна). Дирижаблі здійснювали регулярні міжміські та міжнародні рейси, літали над Атлантикою з Європи до СІЛА і в зворотнім напрямку. Салони дирижаблів були більш просторими, ніж у тодішніх літаках, ці апарати цінували за комфорт. Багато хто вважав, що за дирижаблями майбутнє. Але рівень безпеки польотів дирижаблів виявився нижчим, ніж у літаків. Низка катастроф, головною з яких стала загибель розкішного трансатлантичного пасажирського повітряного судна “Гінденбург” (на очах численних свідків він розвалився, охоплений полум'ям), змусила відмовитися від застосування дирижаблів у перевезенні пасажирів.

Підвищення якості та надійності транспортних перевезень, в сукупності з їхнім здешевленням, а також поступове скорочення робочого часу обумовили істотне збільшення потоків людей, що подорожували. У зв'язку з цим, розвивався бізнес, що спеціалізувався на обслуговуванні тимчасових відвідувачів. Дедалі більше готелів приходило на зміну скромним пансіонам і «кімнатам для гостей», які в попередні роки влаштовувалися в будинках священнослужителів, у монастирях і релігійних місіях. Прочани та інші подорожуючі вже не могли розраховувати на безкоштовне розміщення при монастирях. Благодійність поступалась новим законам бізнесу в сфері гостинності.

У 1801 р. в Німеччині було відкрито першокласний готель “Бадиш Хоф” у Баден-Бадені, у 1859 р. в Швейцарії - гранд-готель “Швайцер-Хоф” в місті Інтерлаххені.

Що стосується формування готельної системи, то в XIX ст. тут з'явилось більше нововведень, ніж за всю історію цієї індустрії. В XIX ст. почалося будівництво фешенебельних готелів з ресторанами, де панувала вишукана французька кухня, було введено меню, або, інакше кажучи, список всього,

що може запропонувати кухня ресторану. Апогеєм розвитку розкішних ресторанів можна вважати ресторан “Савой”, який був складовою частиною однойменного готелю, відкритого в 1898 р. в Лондоні; його управляючим був Цезар Рітц, а шеф-поваром Огюст Ескоф'є, які зробили справжню революцію в організації ресторанів при готелях. Ескоф'є вважають одним із найвидатніших кулінарів свого часу. Широку популярність йому приніс “Довідник з кулінарії”. Ескоф'є, крім цього, започаткував бригадний метод роботи в ресторанах. Прізвище ж Рітц стало синонімом розкоші та назвою одного з популярних готельних ланцюгів. В період з 1870 р. по 1907 р. був сформований один із перших готельних ланцюгів, які були ліцензовані для подальшої діяльності під назвою Ritz.

Значні успіхи були і в готельній індустрії США, де почався справжній бум “гігантоманії”. У 1829 р. в Бостоні побудовали готель “Ремонт” на 170 номерів. В Америці не було власних монарших родин, але деякі американські готелі були справжніми палацами. Серед них виділялися Palmer House в Чикаго, St. Charles і St. Louis у Новому Орлеані, Planter's Hotel в Сент-Луїсі. До 1852 р. кожен першокласний готель мав свого французького шеф-кухаря. Більшість таких готелів були справжніми архітектурними шедеврами з великими холами, залами, ресторанами, з чудесами сантехніки, а деякі навіть з ліфтами, перший з яких було змонтовано на П'ятій авеню в 1858 році. Першим готелем з електричним освітленням став Everett на Парк-роуд, теж у Нью-Йорку, який відкрився у 1859 році.

Бурхливий розвиток автотранспорту став причиною появи нової категорії готелів. Ці заклади для автомобілістів, розташовані біля автодоріг, стали називати мотелями (motel - скорочення від motor hotel). Перші мотелі були зазвичай купками будиночків-кабінок, які розташовувалися навколо будинку господаря закладу.

У 1925 р. в Каліфорнії був побудований перший великий мотель (в античному стилі, архітектором Артуром Хаинеманом в 200 милях від Лос-Анджелеса).

З 1939 р. до 1960 р. у США було побудовано 35 тис. мотелів. Значну частину клієнтів мотелів складали закохані пари та сім'ї, які проводили відпустку, подорожуючи на власному авто. Ще однією великою категорією клієнтів були подорожуючі торговці.

У 1927 р. Конрад Хілтон заснував знаменитий готельний ланцюг Hilton.

Америка вважається країною, яка зробила значний внесок у розвиток системи фешенебельних готелів. А сучасний готель вважається специфічно американським винаходом. Європейці також брали активну участь в розвитку готельних послуг. Наприклад, так званий “європейський план” - це організація оплати за послуги готелю, згідно якій гості (клієнти) оплачують по кімнату плюс харчування, а тільки розраховуються за кімнату, щоб мати можливість харчуватись там, де їм більше подобається або вигідніше.

З появою залізничного транспорту збільшилась мобільність населення, що спонукало до розвитку системи готелів та закладів харчування для подорожуючих на вокзалах та залізничних станціях.

У 1876 р. Фред Харвей відкрив свій перший ресторан на вокзалі м. Топіка (адміністративний центр штату Канзас), який відрізнявся від усіх закладів такого типу доброю, апетитною їжею, чистотою і ввічливим обслуговуванням. Адже в інших закладах харчування на вокзалах їх господарі вступали в зговір з машиністами потягів, щоб ті раніше давали сигнали відправлення, коли пасажири щойно починали їсти. Таким чином, одна й та ж їжа, підігріта, знову подавалась пасажирам декількох потягів. Ось чому бізнес Харвея мав успіх і зростав рік за роком. В період з 1880 р. по 1890 р. через колені 100 миль по залізничних дорогах Канзасу відкривалися нові “Будинки Харвея”.

В XIX ст. були винайдені засоби збереження їжі шляхом консервації та вакуумної упаковки, що дозволяло готувати різноманітні якісні страви незалежно від сезону і перевозити їх на далекі відстані, що було зручно використовувати під час подорожі.

До цього важливого винаходу має відношення Наполеон Бона-парт, який виплатив у 1809 р. Ніколя Арпету винагороду в сумі 12 тис. франків за даний спосіб зберігання продуктів, потрібний для військових походів.

В середині XIX ст. у Нью-Йорку вже існувала система пунктів громадського харчування. У самому низу цієї піраміди знаходились “шестипенсові обжиралівки” Даніеля Суїні, які в основному розміщувалися на Енн-стріт. Якість їжі в цих закладах була дуже сумнівною.

Вищий ранг займали заклади харчування Брауна, де були нормальні умови обслуговування, якість їжі, певний асортимент, там офіціанти пропонували клієнтам меню з назвами страв та цінами на них.

Престижними, з високим рівнем обслуговування, доброю якістю та асортиментом страв були ресторани, які належали сімейству Дельмоніко. Саме в цих ресторанах вперше було започатковано двомовне меню.

У 1921 р. Уолтер Ендерсон і Біллі Інгрем заснували у США мережу гамбургерних закусочних White Castle. А в 1927 р. Дж. Марріот відкрив першу придорожню закусочну швидкого обслуговування Drive-in, що поклало початок історії ресторанів швидкого обслуговування, і в подальшому ця система обслуговування стала традиційною для США.

У Швейцарії велике значення мали виникнення і діяльність фірми “Отельплан”, що в даний час є одним з найбільших виробників послуг у цій країні. В основі утворення фірми в 1935 р. лежала ідея її творця Г.Дуттвайлера про те, що залучення “маленької людини” до туризму зробило б неоціненну користь готельному господарству, збільшивши попит. “Варто звернутися до публіки, дотепер не залученої до туризму і не звиклої до подорожі”, - відзначав він. Масові дешеві турпоїздки стали основним продуктом фірми. “Народний туризм” мав успіх: вже в першому фінансовому році фірма реалізувала 52 648 туристичних поїздок.

В Німеччині імпульс розвитку масового туризму дав, як не дивно, націонал-соціалізм. Здійснюючи ідею “єдності нації”, керівництво країни стимулювало масовий організований туризм з метою відпочинку; цю діяльність спрямовувала спеціальна організація націонал-соціалістів “Сила через радість”. В 1933 р. був заснований Імперський комітет по туризму, що підпорядковувався міністру народного просвітництва та пропаганди. Загальну ідеологічну установку в цій області сформулював особисто Адольф Гітлер: “Я хочу, щоб робітнику була забезпечена достатня відпустка, і щоб ця відпустка, а також вільний час в цілому, стали дійсним відпочинком для нього. Я бажаю цього тому, що хочу мати народ із сильними нервами, тому що тільки з таким народом можна робити велику політику”.

Історія вже винесла обвинувачувальний вирок “великій політиці” Гітлера, а для нас в даному випадку цікавий той факт, що нацистський режим, приділяючи настільки велику увагу організації масового відпочинку трудящих і залучаючи до туризму все нові прошарки населення, тим самим розширював соціальну базу не лише своєї політики, але й туристичної індустрії. Німецька держава сприяла організації групових поїздок на відпочинок - круїзів, залізничних турів, туристичних походів. Помірні ціни сприяли першому “туристичному буму” в Німеччині: кількість туристичних поїздок зросла з 2,3 млн. у 1934 р. до 5 млн. у 1935 р., 9,6 млн. - у 1937, 10,3 млн. - у 1938 році. Туризм одинаків поступався місцем груповому туризму великих мас людей.

Для розширення географії туристичних подорожей важливе значення мало освоєння відкритих земель. Найбільшу цікавість викликала у мореплавців Антарктида, про існування якої знали, але на землю якої до XIX ст. ще не ступала нога так званої цивілізованої людини.

На початку 30-х рр. XIX ст. члени експедиції, яку очолював Джон Біско, бачили окремі ділянки узбережжя Антарктиди, але підійти до неї не вдавалося через шторм. Дж. Біско, не знаючи про відкриття росіянами у 1819-1822 рр. Антарктиди, “відкрив” острів Олександра І, назвавши його Аделейд. Джеймс Росе прославився своїми сімома полярними експедиціями у 1830-40-х рр., ним був відкритий найбільш зручний шлях до Антарктиди, яким стали користуватися мореплавці.

6 квітня 1909 р. на Північному полюсі Землі Робертом Пірі було встановлено американський прапор. Хоча його слава оскаржується іншим підкорювачем Північного полюса Фредеріком Куком, який стверджував, що він побував там ще 21 квітня 1908 року.

Першим, хто досяг Південного полюса Землі, був норвезький дослідник Руал Амундсен. Він мріяв досягти Північного полюса, але під час підготовки експедиції дізнався, що там вже побував Р.Пірі, тому Амундсен вирушив до Південного полюсу. 17 грудня 1911 р. на Південному полюсі Землі було встановлено норвезький прапор. У 1926 р. Амундсен здійснив політ на дирижаблі над Північним полюсом разом з італійським дослідником, конструктором дирижаблів Умберто Нобіле.

Досвід полярних дослідників XIX - першої половини XX ст. став у нагоді тисячам туристів-екстремалів у другій половині XX ст. і залишається актуальним у наш час.

Загалом, характеризуючи період XIX - першої половини XX ст., варто виділити такі риси.

Розвиток техніки та технологій сприяв, з одного боку, збільшенню навантажень, а з іншого, - вивільненню частини часу, який раніше витрачався на роботу. Все це створювало передумови для розвитку потреби населення в туризмі. Дедалі більша кількість людей мала потреби в організованому, активному відпочинку та отримувала можливості для цього, оскільки життєвий рівень певних категорій населення підвищився.

У період між першою і другою світовими війнами туристичні поїздки, як всередині країн, так і зарубіжні, поступово набули якісно нового характеру. Вони вже не тільки розважали, але й часто-густо містили елементи пізнавальності. До маршрутів дедалі частіше включалися історичні пам'ятки.

Основними чинниками розвитку туризму в світі в другій половині XIX - першій половині XX ст. були:

Ш стрімкий розвиток науково-технічного прогресу (вдосконалювалися традиційні та з'явилися нові види транспорту і зв'язку);

Ш інтенсивне освоєння світового географічного простору;

Ш збільшення добробуту населення та частки вільного часу;

Ш розвиток туристичної інфраструктури;

Ш підтримка туризму з боку держави, найбільш, сильна у тоталітарних та авторитарних державах);

Ш підвищення культурного рівня населення.

Основними видами туризму були:

Ш пізнавальний;

Ш рекреаційний;

Ш оздоровчий;

Ш спортивний (відновилося проведення Олімпійських ігор, поширилися міжміські спортивні змагання);

Ш релігійний;

Ш дачний;

Ш пригодницький (в якості окремого виду можна було б виділити сафарі);

Ш круїзи;

Ш альпінізм.

Засоби пересування, які використовувались в туризмі в цей період: залізничний транспорт; автомобільний транспорт; велосипеди; повітряний транспорт (літаки, дирижаблі, повітряні кулі), певні види тварин.

Характер подорожей був як організований, так і неорганізований, але туристи стали надавати перевагу подорожам, які пропонували туристичні фірми.

За сезонністю подорожі здебільшого поділялися на літні та зимові; за терміном - на короткотермінові (уїк-енди), середньої тривалості та довгострокові.

2.2 Створення перших туристичних об'єднань і міжнародних організацій

Розширення туристичних потоків потребувало, в свою чергу, розвитку засобів розміщення і засобів пересування. Ініціаторами будівництва готелів у тих місцях, де їх або не було взагалі, або вони не відповідали туристичним потребам, були часто залізничні компанії, що використовували для цього свій капітал. Вони також брали на себе фінансування реклами та інших заходів, пов'язаних з подальшим розвитком туризму.

Туризм приносив значний прибуток у тих регіонах, де отримував найбільший розвиток, підтримувався владою, що справедливо вбачала в ньому засіб стимулювання розвитку економіки.

Однак, своєрідність комплексу туристичних проблем виявилася дуже складною для місцевих органів влади. Це обумовило необхідність створення самостійних спеціалізованих організацій у сфері туризму. За функціями та діяльністю вони відповідали нашим сучасним туристичним товариствам і союзам. Спочатку ці організації називалися по-різному: “товариство благоустрою”, “товариство прийому іноземців” і т.д. Початок заснування подібних організацій припав на середину XIX ст., але більш широкого поширення вони набули після 70-х рр. XIX ст., головним чином в країнах Західної та Центральної Європи (насамперед, Швейцарія, Німеччина, Австрія).

Місцеві органи влади були зацікавлені в діяльності подібних товариств і надавали їм підтримку. Разом із зростанням та інтенсифікацією туристичного життя зростала роль туристичних товариств. Туристичні організації створювалися також любителями подорожей та відпочинку, шанувальниками природи (наприклад, товариство альпіністів, товариство друзів природи, товариство велосипедистів і т. д.). Усі ці організації брали участь в різноманітній діяльності з розвитку туризму. Перше в світі об'єднання любителів подорожей в горах - Англійський альпійський клуб - виникло в Лондоні в 1857 році. Вслід за ним в 1862 р. з'явилися Австрійський альпійський клуб і клуб в Туріні (пізніше перетворений в Італійський); в 1863 р. створено Швейцарський клуб. Європейські альпійські клуби, взаємодіючи один з одним, сприяли організації подорожей в гірських районах, а також займалися вивченням туристичних ресурсів цих районів.

У 1895 р. у Відні, а потім у Німеччині та Швейцарії було створено для робітників спеціальну організацію “Друзі природи”, яка влаштовувала “поїздки вихідного дня”. Такі сімейні подорожі були яскравим туристичним заходом для робітників. Таким чином, в європейських країнах на початку XX ст. з'явились паростки масового туризму для “маленької людини”. Здебільшого, туризм для робітників був за метою подорожі пізнавальним, краєзнавчим та рекреаційним.

У кожній країні процес створення туристичних товариств і організацій мав свої специфічні риси. Саме це і є однією з причин існування в світі в цей час великої строкатості в організаційних формах туризму.

Протягом першої половини XX ст. міжнародний туризм продовжував розвиватися, залучаючи до своєї орбіти все нові країни.

У цей період створені перші міжнародні туристичні організації:

Ш 1898 - Міжнародна ліга туристичних асоціацій зі штаб-квартирою в Люксембурзі; у 1919 р. вона була перетворена в Міжнародний туристичний альянс, який існує по сьогоднішній час та включає більше 140 національних асоціацій туризму;

Ш 1926 - Міжнародний конгрес міжнародних асоціацій пропаганди туризму;

Ш 1927 - Міжнародний конгрес офіційних туристичних організацій;

Ш 1930 - Міжнародний союз офіційних організацій і пропаганди туризму.

У 1925 р. в Гаазі відбувся Конгрес з туризму, де були окреслені основні напрямки діяльності міжнародних і національних туристичних організацій, основними з яких були:

Ш популяризація туризму;

Ш сприяння розвитку туризму на міжнародному та національному рівнях;

Ш координація діяльності туристичних організацій;

На гаазькому конгресі з туризму були також окреслені деякі права та обов'язки туристів.

Все це свідчить, що туризм став важливою складовою не лише національних господарств та культурного життя окремих країн, але й частиною міжнародних відносин.

Туризм став новою популярною формою пересування людей, завдяки зробленим у попередні віки відкриттям, здійсненим географами, істориками, мореплавцями, дослідниками, представниками ділового світу, які нагромадили і зробили надбанням сучасності численні наукові дослідження, звіти і щоденники.

Питання для самоперевірки

Які чинники позитивно вплинули на розвиток туризму в першій половині XIX століття?

У чому полягало значення морського транспорту в історії туризму XIX - першої половини XX століття?

Як позначився розвиток автотранспорту на особливостях сфери гостинності?

В яких країнах виникли перші національні об'єднання любителів подорожей?

Які основні напрямки діяльності міжнародних і національних туристичних організацій були визначені на конгресі в Гаазі в 1925 році?

3. Розвиток туризму в світі у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст.

3.1 Соціально-економічні чинники розвитку туризму в світі в другій половині XX століття

1950-1960-і рр. в західноєвропейських країнах були періодом активного розвитку туристичних фірм, масового будівництва готелів, мотелів, різного роду розважальних закладів. Європейський туризм 1950-х рр. мав орієнтацію переважно на прийом американських туристів і був джерелом доларових надходжень для країни, що приймає. У 60-х - першій половині 70-х рр. XX ст. спостерігався швидкий екстенсивний ріст, як в'їзного, так і виїзного туризму, а також збільшення числа туристичних підприємств і обсягів їхньої діяльності. Визначальним мотивом поведінки споживача туристичних послуг до середини 1960-х років був рекреаційний аспект туризму: відпочинок як засіб відновлення фізичних сил після повсякденної важкої праці. Почав формуватися так званий “конвеєрний масовий туризм”.

Найважливішим показником завершення процесу формування масового туризму вважається інтенсивність туризму в тій або іншій країні. Інтенсивність туризму показує, яка частина населення країни (у відсотках) щорічно здійснює хоча б одну туристичну поїздку (нетто-інтенсивність). Коли інтенсивність туризму перевищує 50%, то можна стверджувати, що масовий туризм сформувався.

У 1980-і рр. темпи росту в туристичній галузі сповільнилися, але залишилися стійкими при високому рівні обсягів виробництва. Після Другої світової війни в попиті і пропозиції на ринку туризму відбулися докорінні зміни, які дали підставу говорити про те, що масовий конвеєрний туризм трансформувався в масовий диференційований.

Насамперед відзначимо, що і в першому, і в другому випадках мова йде про масовий туризм, у якому бере участь не тільки еліта, але й середній клас, а починаючи з 1980-х рр. - і населення з низьким рівнем прибутків.

Конвеєрний туризм припускає відносний примітивізм та однорідність потреб і мотивації туристів і, відповідно, знеособлений конвеєрний характер вироблених послуг.

Диференційований туризм відрізняє різноманітність потреб і мотивації туристів, множинність вузькоспеціалізованих сегментів у туристичному попиті, розмаїтість запропонованих послуг і яскраво виражена спеціалізація туристичної пропозиції. Для диференційованого туризму характерний не стільки широкий, скільки глибокий асортимент послуг. Перехід від конвеєрного до диференційованого туризму відбувався одночасно з переходом від ринку виробників до ринку споживачів.

Підвищення рівня добробуту масового споживача змінило мотивацію і пріоритети в психології споживання. На рубежі 60-70-х років формувалося “суспільство споживання матеріальних благ”. Ринок виробників замінювався ринком споживачів. Ускладнювалася мотивація туристичного попиту: поряд із рекреаційним значенням, що зростало, посилювалися творчий, комунікативний та інвестиційний аспекти туризму.

З другої половини 1970-х рр., одночасно з диференціацією туристичного попиту, в пропозиції посилилися тенденції до спеціалізації і диверсифікації. Насичення ринків товарів і послуг, уповільнення темпів економічного росту, економічна і соціальна криза середини 70-х рр. стимулювали формування диференційованого туризму і домінування останнього в 80-і рр. XX століття.

Періоду 50-90-х рр. XX ст. були притаманні гуманізація, соціалізація і екологізація економіки, в цілому, і туристичної індустрії, зокрема. Відбувалися якісні зміни в системі потреб, йшов процес диверсифікації потреб і попиту, відхід від стандартизації. Більше уваги приділялося орієнтації на задоволення потреб окремої особистості, її різноманітних запитів, а не стандартним, «середньостатистичним» потребам..

Найважливіші чинники розвитку туризму другої половини XX ст.:

Ш Зростання суспільного добробуту і прибутків населення, що в повоєнні роки істотно вплинуло на структуру споживчих витрат.

Ш Скорочення робочого часу і ріст вільного часу. Наприклад, середньостатистична відпустка у ФРН з 12 днів (у 1950 р.) зросла до 31 дня (у 1987 р.).

Ш Стрімкий розвиток науково-технічного прогресу. Успіхи в розвитку автомобільного транспорту, авіабудування, засобів комунікації, інформаційних технологій спричинили до автомобільного буму, стрімкого збільшення кількості авто, внаслідок зниження їх ціни та безпеки, дали поштовх до вдосконалення повітряного сполучення і зменшення цін на авіаквитки, до підвищення безпеки морських перевезень.

Ш Урбанізація. Не знаходячи задоволення в роботі, людина другої половини XX ст. мала дедалі менше можливостей для повноцінного оздоровлюючого відпочинку вдома. Більша частина населення в розвинутих країнах з другої пол. XX ст. мешкала в містах. Міський стиль життя відрізняють, на думку західних авторів, стрес і метушня, анонімність життя, відсутність контактів з людьми, стерильність міських пейзажів, відрив від природи. Життя людини в сучасному суспільстві чітко розділилось на 3 фази - робота, будинок, вільний час. Саме вільний час, і в першу чергу туризм, є для багатьох людей можливістю тимчасової втечі з відчуженого світу великих міст і засобом повернення до природи.

Ш Трансформація суспільної свідомості. У 1950-1990-і рр. в західноєвропейських країнах відбулись істотні зміни в структурі духовних цінностей суспільства. В.Фрейєр називає цей процес переходом “від суспільства робочого часу до суспільства вільного часу”. Трансформація суспільної свідомості має наступні тенденції:

· зміна в системі духовних цінностей споживача;

· зміна в теоретичній концепції вільного часу.

У 1950-і рр. домінувала орієнтація на вільний час як засіб відновлення фізичних і розумових сил для продовження продуктивної праці. У 60-70-і рр. вільний час використовувався на споживання матеріальних благ, що забезпечувало добробут суспільства, що зростало. Це проявлялося в придбанні нерухомості, товарів тривалого користування, предметів розкоші і т. ін. У 80-і роки явною стала тенденція до гедонизації вільного часу, тобто споживання матеріальних благ не як самоцілі, а заради насолоди життям. У контексті даних змін психології вільного часу змінилися місце і роль туризму в структурі потреб суспільства. Туризм став насущною і досяжною потребою більшості, а не привілеєм нечисленної верхівки суспільства. Наприклад, якщо у 1950 р. тільки 21% населення ФРН здійснили поїздку за кордон, то в 1984 р. - вже 60% . Змінювався характер туристичних потреб: від примітивних до більш різнобічних, від засобу відновлення життєвої сили - до засобу реалізації людиною своїх спроможностей і задоволення інтелектуальних запитів.

3.2 Особливості світової туристичної індустрії та основні види туризму в світі в другій половині XX століття

Після Другої світової війни швидко розвивалася потужна індустрія туризму зі своїми інститутами, масовим виробництвом туристичних послуг, різноманітними методами організації та управління.

Продовжувався розвиток та вдосконалення світової транспортної системи. В кінці XX ст. найбільш розповсюдженим видом туристичного транспорту був автотранспорт (80%). Популярним залишався, особливо в Західній Європі, залізничний транспорт; вкрай важливим він був у СРСР (в 1990-і рр. - в країнах СНД), адже саме залізничним транспортом здійснювалося близько 75 % всіх перевезень в цьому регіоні. До 1940 р. подорожі на і інші континенти здійснювалися, здебільшого, водним транспортом, де пасажирам І і II класів пропонувалась вишукана кухня і різноманітні розважальні програми. У другій половині XX ст. для подорожей на далекі відстані використовувався, найчастіше, повітряний транспорт. Попит на авіатранспорт був і залишається, порівняно з іншими регіонами, найбільш високим у Північній Америці, Європі та Японії, а також в окремих регіонах Азії. Міжнародний авіазв'язок між цими регіонами складає 75% всесвітніх авіаперевезень. При аеропортах сконцентровано більшість представництв фірм з прокату автомобілів; як правило, вони належать до відомих у цій сфері мереж, найбільшою з яких є фірма Hertz. Загалом у світі наприкінці XX ст. компаній з прокату авто налічувалось більше п'яти тисяч.

Регулювання міжнародних авіаперевезень здійснювали дві організації. Міжнародна організація цивільної авіації була створена в 1944 р. в Чикаго, у зв'язку з підписанням 52 країнами Конвенції з міжнародної цивільної авіації. В наш час до цієї організації входить більше 180 країн, а її діяльність координується ООН.

З 1945 р. на міжнародній арені діє Всесвітня асоціація повітряного транспорту, яка виникла ще в 1919 р. для регулювання міжнародного комерційного зв'язку та впровадження єдиних правил і процедур запровадження узгоджених тарифів на міжнародні пасажирські авіаперевезення.

В авіаперевезеннях в міжнародному туризмі в другій половині XX ст. активно став використовуватись чартер, згідно якого туристичні фірми стали укладати контракти на оренду літака або частини його місць атлантичних маршрутах в 1930-і роки (блок-чартер), що спричинило здешевлення турів. У другій половині XX ст. в індустрії гостинності спостерігалися незаперечні успіхи. Сьогодні світова мережа готелів представлена багатьма засобами розміщення, які можуть задовольнити різні смаки. Тут є свої рекорди. Наприклад, в Амстердамі функціонує найвищий в світі “плавучий готель”, він переміщується між причалами міста і створює ілюзію морської подорожі; найвищий наземний готель, у 73 поверхи, побудовано в Сінгапурі; підводний готель функціонує на дні Перської затоки; популярними стали бунгало на деревах і т.п.

Пожвавлення економіки в другій пол. XX ст. викликало трансформацію готельної справи та індустрії приватних готелів в сучасну індустрію з різними формами власності та управління. Прикладом концентрації виробництва в готельній індустрії є виникнення готельних ланцюгів. В організаційній структурі управління готелями у світовій готельній індустрії у 1950-і рр. сформувались дві основні моделі організації готельної справи. Перша - модель Рітца, названа на честь швейцарського підприємця Цезаря Рітца. Готелі цієї моделі, здебільшого, були орієнтовані на європейські традиції вишуканості та аристократизму. На межі XX і XXI ст. ця модель в Західній Європі переживала кризу. За останню чверть минулого століття зі світового ринку готельних послуг зникло більше 2 млн. готелів у стилі “палас”.

Друга модель, -- реалізована в готельному ланцюзі, -- Holiday Inn пов'язана з іменем американського підприємця Кемонса Уільсона. Один із перших готелів Holiday Inn було побудовано в 1952 р. у СІЛА. В цій моделі робиться ставка на велику гнучкість в задоволенні потреб клієнта та стандартизацію послуг, незалежно від того, в якій в країні знаходиться готель. На межі XX і XXI ст. під контролем цього ланцюга перебувало більше 50% готельних номерів світу.

Найбільша концентрація готелів зафіксована у СІЛА та Західній Європі (70%). За концентрацією готелів в одному місті має перше місце Лас-Вегас (США). Більшість готельних ланцюгів у світі також американські. Найвідоміші з них -West Inn і Hilton, які відносяться до класу “люкс”. До ланцюгів середнього класу відносять Marriott, Holiday Inn, Sheraton.

Світовий простір, зокрема територію колишнього СРСР, освоюють не тільки американські готельні ланцюги, але й австрійський Marco Polo Hotels and Resorts, французький Accor, британський Inter Continental Hotels, гонконзький New World/Renaissanse Hotels тощо.

В будівництві деяких готельних ланцюгів (наприклад, Hilton, Inter Continental) беруть участь авіакомпанії, що дає їм можливість вигідно вкладати капітал та збільшувати сфери впливу.

Для захисту професійних інтересів працівників готельної індустрії в ряді країн створені національні асоціації. Вони входять до Міжнародної готельної асоціації (МГА), яка координує розвиток готельної індустрії на міжнародному рівні. Важливим внеском МГА в розвиток міжнародного туризму було прийняття в 1981 р. міжнародних готельних правил, які визначили принципи взаємовідносин клієнта і адміністрації готелю, що не втратило своєї актуальності і в наш час.

Відбулися зміни і в ресторанному бізнесі. Зокрема, якщо на рубежі ХІХ - ХХ ст. престижні ресторани пропонували, здебільшого, французьку кухню, то в другій половині XX ст. з'явились розкішні ресторани, які стали пропонувати національні кухні. У 1959 р. в США відкрився перший ресторан, який запровадив нові традиції в ресторанному бізнесі, називався він “Чотири пори року” (“Four seasons”), відрізнявся своїм сезонним меню, славився сучасною архітектурою та інтер'єром.

Важливою зміною у сфері харчування туристів було створення ресторанів швидкого обслуговування. Одним із засновників цієї системи став Рей Крок, який в 1955 р. уклав контракт з братами Макдональдами, власниками ресторану гамбургерів у Каліфорнії, в результаті чого була створена мережа ресторанів швидкого обслуговування McDonald's. З початку 90-х рр. збільшився ринок піцерій, які на межі XX і XXI ст. були сконцентровані в 3-х основних ланцюгах: Pizza Hut, Domino Pizza, Little Caesar. Ресторани швидкого обслуговування, що утворюють відомі ресторанні ланцюги, стали до смаку багатьом туристам. В країнах на території колишнього СРСР функціонують, крім перелічених вище, такі відомі мережі ресторанів швидкого обслуговування, як японська “Фудзі” та китайська “Золотий дракон”.

Туризм у другій половині XX ст. у розвинених країнах став масовим і організованим. В деяких країнах поширені дві форми туризму: стихійна і організована. Більшість турів мала індивідуально спрямований характер. Асортимент видів туризму з кожним роком збільшувався і орієнтувався на широкий спектр попиту різних категорій населення. І хоча протягом XX ст., в цілому, першість була за культурно-пізнавальними видами туризму, в другій половині XX ст. помітно збільшився попит на комфортабельні круїзи, пригодницькі тури та екологічний туризм.

Особливим і дуже цікавим явищем туристичного бізнесу другої половини XX ст. став таймшер.

Принцип таймшеру полягає у тому, що ті, хто бажає регулярно відпочивати в розкішних умовах, можуть придбати право перебування у дорогих апартаментах протягом 1-3 тижнів на рік. Це вигідніше, ніж придбати у повну власність будинок біля моря. Власник таймшеру може не турбуватися про ремонт, охорону та комунальні платежі; крім того, ті, хто сплатив за таймшер, отримують можливість обмінюватися такими будинками (квартирами), відпочивати кожний сезон в іншому будинку. Таким чином, власники таймшеру стають членами своєрідного великого клубу.

Перша таймшерна система була створена в 1974 р. у США - це RСІ. Вона, не володіючи жодним курортом, контролювала обмін відпочивальників та певні послуги. Наприкінці XX ст. в її базі даних налічувалося близько 300 курортів у 81 країні світу; до системи RСІ входили авторитетні клуби: Beverly Hills Club, Holliwood Mirage, The Santa Barbara Club (Канарські острови), The Allen House Club (Великобританія) тощо.

В 1990-і рр. з таймшером було пов'язано багато гучних скандалів, надійшло безліч скарг про недобросовісність роботи фірм, які продавали таймшери. Шляхом психологічного тиску під час презентацій, підробки документів та підкупу посадових осіб численні шахраї обманювали довірливих представників заможної частини населення. Особливо поширеними такі шахрайства були в Росії в середині 1990-х, а в останні роки XX ст. вони набули розповсюдження й в Україні.

Тим не менш, таймшер до кінця XX ст. залишався однією з популярних форм проведення дозвілля представниками “середнього класу” країн Європи та Америки. У 1999 р. кількість родин-власників таймшеру сягнула 3,5 млн. Найбільша кількість таймшерних курортів (понад 40% від загальносвітової кількості) і кількість власників (1,4 млн. чол.) у 1999 р. була зафіксована у США.

У другій половині XX ст. будувалися 8-палубні круїзні гіганти, які можуть одночасно приймати до 6200 туристів. Наприкінці XX ст. на ринку круїзів домінували грецькі, італійські, норвезькі, датські та британські компанії. Географія круїзних турів постійно розширюється. Розроблено круїзні тури по акваторіях всіх океанів і великих морів, не кажучи про навколосвітні круїзи. Щоб утриматись на ринку круїзів, компанії повинні бути інтернаціональними і мати матеріальну базу в багатьох регіонах. Наприклад, круїзні туроператори Р&О і Royal Carriban. Останній з цих двох компаній навіть належить острів у Карибському морі, який використовується для зупинок під час круїзу. На межі ХХ - ХХІ ст. стали будувати вже 14-палубні круїзні лайнери.

В останні десятиліття XX ст. поширилися круїзи на підводних човнах. Наприкінці минулого століття в експлуатації знаходилося близько 50 підводних човнів. Про їх популярність свідчить такий факт: тільки в 1996 р. подорожі на підводних човнах здійснили більше 2 млн. пасажирів, а прибуток від цього виду подорожі склав близько 150 млн. дол. США. У зв'язку зі збільшенням уваги громадськості до збереження природного середовища, у другій половині XX ст. стали більш популярними всі підвиди екологічного туризму.

Святкування 2000-річчя Різдва Христового привернуло велику кількість туристів до релігійних центрів християнства - Єрусалима, Віфлеєма, Риму та інших.

Наприкінці XX ст. більшість туристичних компаній розвинених країн світу працювали за принципом: “Ми можемо вам запропонувати все, що ви побажаєте”. Хоч подорож до Антарктиди, хоч політ у космос. Першим космічним туристом став у 2001 р. американець Деніс Тіто, він заплатив за цей тур 20 млн. дол. США.

Новинкою для туристів у другій половині XX ст. стали тематичні парки. Перший такий великий парк - Діснейленд - був побудований у 1954 р. в Анахаймі (Каліфорнія, США). У 1971 р. Діснейленд відвідали 100 млн. туристів, для яких у Каліфорнії було побудовано 26 готелів. В цьому ж році був побудований ще один Діснейленд - в Орландо (Флорида, США), потім у 1983 р. в Токіо і в 1992 р. під Парижем. Власником усіх названих парків є супергігант шоу-індустрії компанія Walt Disney Co.

В останній чверті XX ст. відбулися великі зміни в обсязі туристично-рекреаційних потоків, а також менш значні, але все ж таки суттєві зміни в їх спрямуванні. Лідируючими країнами-реципієнтами залишалися країни Європи, насамперед Західної. У 1989-1996 рр. кількість туристів, які відвідали європейські держави, збільшилася з 274 до 347 млн. чоловік. При цьому близько 90% міжнародних туристів у Європі складали туристи з європейських країн - німці (близько 20%), британці (10 %) та інші. Єдиною неєвропейською країною серед перших десяти туристо-утворюючих для Європи були США.

Серед головних причин такого високого рівня внутрішньорегіонального туризму були існування великої кількості країн і державних кордонів на відносно невеликій площі та першокласна мережа комунікацій. Рекреаційно-туристичні потоки в європейському макрорегіоні спрямовувалися, в основному, до центрів відпочинку Західної та Південної Європи (64,5% усіх прибуттів до Європи). Такі особливості концентрації туристично-рекреаційних потоків були спричинені звичкою європейців проводити літні канікули та відпустки на середземноморських та атлантичних пляжах. Найбільшими туристично-рекреаційними центрами (за кількістю людей, які до них приїжджали) були Франція (60 млн. туристів у 1995 р.), Іспанія (близько 45 млн.), Італія (близько 30 млн.). Ненабагато менше туристів відвідали Великобританію, яка відома як центр насамперед освітнього, пізнавального туризму. На “зеленому туризмі” в Європі спеціалізувалися скандинавські країни та Ірландія.

Рекреаційно-туристичні потоки до Центральної та Східної Європи складали в 1995 р. лише 22% загальної кількості європейських прибуттів.

Другим за масовістю рекреаційно-туристичних потоків, що прибували у середині 1990-х рр., був макрорегіон Америка, до якого, за визначенням ВТО, входять Північна Америка, Центральна Америка, Південна Америка і острови Карибського басейну. У 1996 р. Америку відвідали 115,5 млн. чол., що склало 19,5% загальносвітових прибуттів. У межах цього регіону лідирували з великим відривом від інших країн США (44% прибуттів), багато людей їздили з рекреаційно-туристичними цілями також до Канади та Мексики. У Північній Америці був чудово розвинутий і внутрішній туризм. Лідерство СІЛА у прийомі рекреаційно-туристичних потоків пояснюється не лише великою кількістю та високою якістю в цій країні унікальних природних та історико-культурних об'єктів, але й високорозвинутою інфраструктурою, наявністю найбільшої у світі готельної та транспортної індустрії.

В регіоні Америка друге місце по прийняттю рекреаційно-туристичних потоків посідав Карибський район. Карибські острови в 1990-і рр. приймали близько 12 млн. чол. щорічно.

До країн Південної Америки спрямовувалися дуже невеликі рекреаційно-туристичні потоки. Доля прибуттів сюди складала в середині 1990-х рр. лише 10% від загальної кількості прибуттів до Америки. Така низька популярність Південної Америки пояснюється політичною нестабільністю в багатьох країнах регіону і низьким рівнем їхнього економічного розвитку, слабкістю матеріально-технічної бази.

Наступними регіонами, за чисельністю осіб, що прибували з рекреаційно-туристичними цілями, були Східна Азія та Тихоокеанський регіон. Країни цього регіону стали значними рекреаційно-туристичними центрами, здебільшого, зовсім нещодавно, у 1980-і роки. Це, як правило, нові індустріальні країни, в яких у 1980-і рр. відбувалося стрімке економічне зростання: Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Південна Корея, Таїланд, Індонезія і Тайвань. Розвиток туризму був щільно пов'язаний з експортом товарів та послуг цими країнами. Експорт товарів сприяв збільшенню ділових подорожей до цих країн, а бізнес-туризм, у свою чергу, стимулював розвиток готельного бізнесу та індустрії розваг, одним словом - в'їзного туризму.

У 1996 р. Східну Азію та Тихоокеанський регіон відвідали понад 90 млн. туристів. За період з 1980 р. по 1996 р. кількість прибуттів зросла більше, ніж у чотири рази. 78% рекреаційно-туристичних потоків у регіоні в першій половині 90-х рр. складали представники країн цього ж регіону, найбільше з них було японців - близько 15% від загального попиту на туристичні послуги в Східній Азії та Тихоокеанському регіоні. Така велика частка японців пояснюється не лише заможністю мешканців Японії, але й дією спеціальної програми японського уряду, за якою стимулювалося проведення канікул та відпусток японцями за кордоном. Наступними за кількістю тих, хто від'їжджав з цих країн для відпочинку та лікування в межах регіону, були Сінгапур (9% усіх туристів в регіоні) і Тайвань (близько 7%). З інших основних регіонів світу найбільшу кількість туристів до Східної Азії та Тихоокеанського регіону постачали Європа і Америка (у приблизно рівних кількостях).

Основними чинниками формування рекреаційно-туристичних потоків до Східної Азії і Тихоокеанського регіону були:

Ш екзотична тропічна природа, велика кількість унікальних природних об'єктів;

Ш привабливість ділових поїздок в ці країни;

Ш розвинутість розважального туризму, індустрії розваг (японська індустрія розваг посідала друге місце у світі після США);

Ш першокласний шопінг-туризм пропонували Гонконг і Сінгапур.

У 1990-і рр. у Тихоокеанському регіоні туризм особливо інтенсивно розвивався в Австралії та Новій Зеландії (6% гостей регіону). Чималі рекреаційно-туристичні потоки спрямовувалися до країн Меланезії (Фіджі, Нова Каледонія, Вануату, Соломонові острови тощо), Мікронезії (Гуам, Маршаллові острови, Маріанські острови тощо) і Полінезії (острови Кука, Французька Полінезія тощо), частка яких складала 4%. Важливим фактором привабливості тихоокеанських островів була близькість австралійського та новозеландського ринків, але головне - ці острови здавна і стабільно мали чудовий імідж в усьому світі як еталон безтурботного життя, “земний рай”.

На Близькому Сході (до цього регіону входять: Бахрейн, Єгипет, Ірак, Йорданія, Кувейт, Лівія, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Сирія, Об'єднані Арабські Емірати і Йемен) час від часу спалахували політичні конфлікти, у тому числі повномасштабні бойові дії. Тому й кількість тих, хто їхав сюди для відпочинку та лікування, значно коливалася залежно від політичної ситуації. Наприклад, у 1991 р. кількість прибуттів до країн Близького Сходу зменшилася на 10,3%; головна причина - війна у Перські затоці.

Близько половини країн формування рекреаційно-туристичних потоків до країн Близького Сходу належали до цього ж регіону. 19% туристів складали європейці, 18% - мешканці Східної Азії і Тихоокеанського регіону. Якщо проаналізувати потоки за країнами походження, то статистика вказує на лідерство в цьому аспекті Саудівської Аравії та Єгипту (разом ці країни забезпечували в середині 90-х рр. майже 22% прибуттів до країн Близького Сходу). З інших регіонів основні туристичні потоки йшли з Великобританії, Німеччини, Франції та США.

У Єгипті в 1993 р. кількість прибуттів знизилася на 33% у порівнянні з попереднім роком, що пов'язується експертами з фактами нападів на іноземних туристів у цій країні. Подібна ситуація в 1990-і рр. спостерігалася в Йорданії.

Тим не менш, Єгипет та Йорданія залишалися серед основних рекреаційно-туристичних регіонів Близького Сходу. Єгипет пропонував туристам, здебільшого, пізнавальні продукти, а в Саудівській Аравії процвітав релігійний, паломницький туризм, тому що в цій країні знаходяться найважливіші мусульманські святині, до яких здійснюють хадж мусульмани з усіх куточків світу.

До країн Африки спрямовувалися дуже незначні рекреацій-по-туристичні потоки - 3,3% загальносвітових у середині 1990-х років. Головними факторами гальмування збільшення кількості прибуттів до регіону були і залишаються високі ціни африканського туристичного продукту на туристоутворюючих ринках. Проте країни Північної Африки в 1990-і рр. успішно розвивали недорогий масовий туризм, особливо на південному узбережжі Середземного моря.

Більшість країн-донорів рекреаційно-туристичних потоків в Африці належала до того ж континенту - Африки. У 1992 р. частка внутрішнього туризму зросла до 56% загальної кількості іноземних гостей, які прибували до країн “чорного континенту”. Важливими туристоутворюючими країнами для регіону були Франція, Німеччина і Великобританія, громадяни яких складали в середині 1990-х рр. майже 20 % кількості всіх іноземних туристів в регіоні. Одним з головних чинників формування цих потоків з Європи до Африки було те, що вищеназвані країни колись володіли африканськими колоніями, і тому спільні епізоди в історії, спільні елементи у культурі, торгові та особисті (в тому числі родинні) зв'язки, які залишилися від колоніальної епохи, сприяли підтримуванню значної кількості поїздок з колишніх метрополій до колишніх колоній.

45% туристів в Африці приймали в середині 90-х рр. Марокко і Туніс. Ще близько 10% - решта країн Північної Африки. У Східній Африці лідируючі позиції в цьому відношенні посідали Кенія, Мавританія, Танзанія, Сейшельські острови та Зімбабве, які успішно використовували свої природні ресурси. Мавританія і Сейшели, наприклад, спеціалізувалися на пляжному туризмі і створили першокласну готельну індустрію. На півдні Африки важливим туристичним центром була ПАР, завдяки високорозвинутій готельній індустрії та транспортній системі. В 1990-і рр. популярність турів до ПАР зростала.

Головним недоліком Африки, який гальмував збільшення до неї рекреаційно-туристичних потоків, був низький загальний рівень розвитку економіки, брак фінансових коштів, нерозвиненість інфраструктури.

Що стосується Південної Азії (Афганістан, Бангладеш, Бутан, Індія, Іран, Мальдивська Республіка, М'янма, Непал, Пакистан і Шрі-Ланка), то в цьому регіоні рекреаційно-туристична індустрія в останнє десятиліття хоча й розвивалася, але значно повільніше, ніж, наприклад, у Східній Азії та Тихоокеанському регіоні. Хоча за період з 1970 р. по 1996 р. кількість прибуттів до регіону з метою відпочинку збільшилася в п'ять разів (з 900 тис. до 4,5 млн. чол.), частка прибуттів, від загальної кількості їх у світі, коливалася в регіоні у цей період навколо 0,7%. Важливою причиною такої низької популярності були збройні конфлікти, політична нестабільність (наприклад, у деяких провінціях Індії та Пакистану, у Шрі-Ланці тощо).

Найбільшим туристоутворюючим ринком для Східної Азії була в 1980-1990-і рр. Європа. З окремих країн найбільшу кількість прибуттів до Східної Азії забезпечувала Великобританія. 34 % туристів до країн Східної Азії прибували в середині 1990-х рр. з СІЛА. 28 % складав внутрішньорегіональний туризм. Регіональними лідерами з прийому іноземних гостей були Індія та Пакістан (дві третини прибуттів до Східної Азії). В цих країнах добре розвивався пізнавальний туризм. Шрі-Ланка, Мальдивська Республіка та деякі інші країни успішно спеціалізувалися на пляжному туризмі. Значно розвинулося надання послуг любителям гірськолижного спорту в Непалі, не кажучи про використання пізнавального туризму в цій країні, пов'язане з модою на буддизм у країнах Європи та Північної Америки. Як і в Африканському регіоні, у Східній Азії гальмували розвиток туризму недостатня розвинутість рекреаційно-туристичної інфраструктури, слабка транспортна система.

Основні тенденції розвитку туризму в другій половині XX століття.

Ш Орієнтація на задоволення потреб окремої особистості через посередництво туризму, спеціалізація та індивідулізація попиту в туризмі.

Ш Розширення географії туристичних подорожей. У цьому відношенні позитивну роль відіграють процеси спрощення прикордонного контролю та відміна візових режимів для громадян певних країн. Прикладом цього може бути Шенгенська угода 1985 р. про поступову відміну контролю на спільних кордонах королівства Бельгія, ФРН, Франції, Великого Герцогства Люксембург і Королівства Нідерланди. У 1990 р. вищеназваними країнами була підписана Конвенція, згідно якої запроваджувались єдина віза для цих країн, єдиний візовий режим для третіх країн, скасовувались перевірки на внутрішніх кордонах Шенгенської зони, почалося обговорювання Шенгенської інформаційної системи.

Ш Інтенсифікація відпочинку (активний відпочинок, самореалізація особистості під час туристичної подорожі).

Ш Розщеплення основної відпустки.

Ш Екологізація мислення, як у споживачів, так і виробників туристичних послуг.

Ш Експансія виїзного туризму.

Ш Глобалізація міжнародного туризму.

3.3 Створення та діяльність міжнародних туристичних організацій у другій половині XX століття

Після Другої світової війни ООН прийняла низку документів про політичні та громадянські права людей. Серед них і право кожного на відпочинок і свободу переміщення, що було дуже важливо для розвитку міжнародного туризму на цивілізованому рівні.

Зараз регулюють розвиток туризму на міжнародному рівні близько двохсот міжнародних туристичних організацій.

У 1947 р. більшість міжнародних туристичних організацій, які функціонували в першій половині XX ст., були ліквідовані, і на їх основі створено одну - Міжнародний союз офіційних туристичних організацій (МСОТО). Союз став видавати міжнародний календар, де розміщувалась інформація про визначні дати туристичних подій. Раз на два місяці почав виходити журнал “Всесвітній турист”. З'явилось також спільне з ЮНЕСКО видання - довідник “Подорож за кордон - прикордонні формальності”. МСОТО створив велику бібліотеку, де зібрані видання, що стосуються міжнародного туризму, регулярно видавались бібліографічні збірки.