Розвиток соціологічної думки в Україні

4. Соціологія радянського періоду

Соціологія радянського періоду, її криза у становленні та розвитку соціологічної думки безпосередньо в Україні в післяреволюційний час можна виділити чотири періоди. І після 1917 р. до початку 30-х років ІІ 30-50-ми , ІІІ -- 50-80, ІV -- із сер 80-х до наших днів. Укр соціологічна думка в післяреволюційний період розвивалася під впливом ідей марксизму. Перший в історії України спеціалізований соціологічний заклад Міжнародний інститут соціології і права було організовано в 1919 р., але він проіснував лише рік.

Становлення вітчизняної соціології стимулювалося й логікою розвитку самої соціологічної думки. Нова державна система породжувала й нові соціальні явища, тлумачення сутності та природи яких не було й не могло бути в зарубіжній соціології. Відчувалася гостра потреба в практичних рекомендаціях щодо розв'язання багатьох економічних, організаційних та соціальних проблем. З'явилася цілком нова галузь науки -- соціотехніка, орієнтована на запровадження інноваційних заходів з наукової організації праці, які мали замінити популярні на той час за рубежем «тейлоризм» і «фордизм».

Виникає соціальна інженерія -- один із різновидів прикладної соціології на підприємстві. Ця наука мала на меті раціональне «поєднання» людини із засобами виробництва та раціональну взаємодію людей у трудовому процесі.

в 20-х роках у СРСР було зроблено спробу створити нову соц науку. Зокрема, було покладено початок формуванню соціології праці як самостійної науки зі своїм об'єктом, предметом, дослідницьким завданням. Було зібрано певний фактичний матеріал з проблем праці. однак як самостійна наука соціологія так і не інституювалася. Розвиток соціологічної науки стримувався насамперед через політичні обставини. Дореволюційний досвід соціологічної роботи повністю відкидався. Теорії зарубіжних соціологів, їхні рекомендації піддавалися нещадній та часто несправедливій критиці. У теоретичних дискусіях соціологію почали співвідносити з марксизмом, а її теорію ототожнювати з історичним матеріалізмом.

Особливістю розвитку української соціологічної думки є те, що він за часів колишнього СРСР відбувався під сильним ідеологічним тиском і за свідомого гальмування дослідницької думки, штучного роз'єднання дослідників на тих, хто працював на батьківщині, і тих, хто вимушений був перебувати в еміграції.

У 30-ті роки -- період репресій і терору -- марксизм остаточно став єдиною ідеологічною основою нашого суспільства, а історичний матеріалізм -- соціологією марксизму. Відтак соціологічні дослідження вже не вкладалися в рамки філософської теорії і були винесені за її межі. Це й стало теоретичною передумовою розгрому і повного занепаду соціології в СРСР. Тоталітарному режиму не потрібні були соціологічні дослідження, бо вони, спираючись на точні факти, суперечили пропаганді так званих соціалістичних досягнень. Ініціаторів і прихильників спроб започаткувати відповідні соціологічні інституції піддавали репресіям, а саму ідею засуджували як вияв буржуазного націоналізму. Період 30-х - кінця 50-х років характеризувався браком інтересу до проблем соціології, особливо теоретичних і методологічних. Майже не було спроб систематизувати дослідження, спрямовані на формування соціології як науки. Причинами цього була, як уже зазначалося, невдала спроба створити особливу, «марксистську» соціологію, а також недостатній зв'язок соціологічних знань із сусп практикою.Вітчизняна соціологія в цей час була в цілковитій ізоляції від світової науки..

За «хрущовської відлиги» в кінці 50-х на початку 60-х pp. роз починається відродження соціології: У цей час проводяться соціо логічні дослідження впливу НТП на соціально-професійний склад робітників, їх ставлення до праці. Широкого розвитку набуло соц планування. Це сприяло вдосконаленню методики соціологічних досліджень.

Від 1968 року соціологія розвивається в Україні як окрема наука. У складі Інституту філософії Академії наук почав функціонувати підрозділ соціології, широко друкуються соціологічні розвідки, поновлюється видання часопису «Філософська та соціологічна думка», який був започаткований 1927 року.

У середині 80-х років з початком революційного оновлення суспільства усвідомлюється нагальна потреба в соціологічних дослідженнях, змінюється ставлення до соціології, суттєво переглядається багато усталених у радянській науці поглядів на суспільство. Це зумовлювалося передовсім необхідністю наукового осмислювання сучасних трансформаційних соціальних процесів. 90-ті роки в розвитку української соціології позначені інституціалізацією її як однієї з провідних суспільних наук.

5. Соціологічні студії українських вчених в еміграції

Початий розвитку української соціології в еміграції.

До специфічних особливостей розвитку української соціології потрібно віднести ту обставину, що соціологічні дослідження радянського періоду поступово втрачають наукову значущість і об'єктивність, тоді як можливість достатньо вільного розвитку соціологічної думки в еміграції породжує появу великої кількості серйозних соціологічних праць, які становлять нині класику української соціології. Після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. багато провідних українських науковців, особливо суспільствознавців, були змушені емігрувати. Вони опинилися за межами батьківщини, передусім у країнах, близьких до кордонів України, де й розгорнули працю зі створення українських навчальних та науково-дослідних закладів. У складних умовах перебування на чужині не припинилися їхні студії у площині соціогуманітарних наук, надто соціології. Можна навіть сказати, що саме на початку 20-х років XX ст. за кордоном починається швидкий розвиток української соціології та виокремлення її деяких дослідницьких напрямів. Не скута жорсткими межами однієї панівної ідеології соціологічна думка українських учених охоплює різноманітні явища суспільного життя і в Україні, і за її межами. Незважаючи на відносну відірваність від досліджень на батьківщині, українські соціологи дістали можливість ширшого ознайомлення з надбаннями західної класичної соціологічної спадщини й модерними науковими розвідками у площині соціології, що стає вагомою підставою входження української соціології у світовий науковий процес як його органічної частки. Тому навіть на чужині українські соціологи не почувалися провінційними, гідно репрезентуючи свої надбання поряд із зарубіжними вченими.

Створення Українського соціологічного інституту у Відні

На початку 20-х років XX ст. серед української політичної та наукової еміграції виникає природне бажання і конкретний план організації соціологічних студій і дослідів, включно із заснуванням спеціальної української інституції за кордоном, у якій би знайшов вияв широко розвинений тоді світовий рух соціологічної думки. Відбувається це передусім за ініціативи великого історика України та громадсько-політичного діяча М. Грушевського, який добре розумів вагу наукового синтезу суспільних наук загалом і соціології зокрема, будучи переконаним у необхідності наукового вивчення суспільства, його аналізу для закладання наукових підвалин української визвольної та державотворчої політики.

Основні напрями діяльності УСІ

М. Грушевський ставить собі за мету організувати Український соціологічний інститут (УСІ) у Женеві, щоб у такий спосіб відзначити спадковість праці М. Драгоманова та його колег у 70-80-х роках XIX ст. Однак цього досягнути не вдалося, і осередком УСІ з 1919 р. стає Відень. Початковий період його діяльності обмежується трьома напрямами: влаштуванням публічних лекцій, організацією бібліотеки і, що найважливіше, видавничою справою. Серед найпомітніших публікацій УСІ у Відні назвемо такі: М. Грушевський ("Початий громадянства. Генетична соціологія" (1921)), В. Старосольський ("Теорія нації" (1919)), М. Шраґ ("Держава і соціалістичне суспільство" (1923)), М. Лозинський ("Галичина в 1918-1920 рр." (1922)) тощо.

Створення Українського інституту громадознавства та напрями його діяльності УСІ у Відні існує і діє до повернення М. Грушевського та його найближчих співробітників до України в березні 1924 р. Далі українські соціологічні студії в еміграції жваво розвиваються у Чехословаччині, в Празі. Саме "празький період" української соціології можна вважати найбільш плідним в її історії. Він розпочинається зібранням кращих сил українських соціологів під егідою Соціологічного товариства, заснованого у Празі 1 жовтня 1923 р. з ініціативи голови Українського громадського комітету, колишнього міністра земельних справ в уряді УНР Микити Шаповала. Після річного організаційного етапу 1 листопада 1924 р. у Празі було засновано очолюваний М. Шаповалом Український інститут громадознавства (УІГ), який упродовж восьми років свого існування розгортає активну наукову діяльність у галузі соціології. І хоча після смерті керівника 1932 р. його активність відчутно знижується, все ж УІГ продовжує діяти в Празі аж до 1945 р. Основними напрямами його діяльності були:

- видання шести чисел першого і єдиного тоді українського соціологічного часопису "Суспільство" (1925-1927);

- публікації книг українських соціологів, серед яких варто особливо відзначити такі: М. Шаповал ("Українська соціологія", "Соціологія українського відродження" (1927), "Загальна соціологія" (1929), "Соціологія України" (1933), "Соціологія і політика: Підручник соціотехніки" (без року видання)) тощо, М. Мандрик ("Соціологія і проблема соціального виховання у Сп. Шт. Америки" (1925)), В. Петрів ("Суспільство і армія", "Нова Україна" (1924)) тощо;

- читання лекцій і підготовка рефератів з найактуальніших проблем української та зарубіжної соціології;

- залучення до співпраці з УІГ відомих представників західної соціологічної думки та видання їхніх найцікавіших доробків: І. Блага ("Сучасна чеська соціологія"), Р. Міхельс ("Соціологія в Італії"), Візе Л. фон ("Начерк вибудування науки про суспільні відносини"), Е. Росе ("Індустріальний дуалізм"), А. Еллвуд ("Група і суспільство"), Е. Богардус ("Зміни соціальної дистанції"), П. Сорокін ("Російська соціологія у XX ст.") тощо.

Перший український підручник із соціології

Окремо варто зупинитися на першому українському підручнику із соціології М. Шаповала (1929) "Загальна соціологія". У ньому автор визначає суспільство як суму всіх відносин між людьми. Інше визначення суспільства становить його опис у складі чотирьох основних складових елементів:

1) прості скупчення;

2) складні скупчення;

3) агрегати (комбінація простих і складних скупчень);

4) громади (спільноти).

Суспільство та його структура

Уміти робити соціологічний аналіз, на його думку, означає практично вміти відшукувати, яке сполучення перед нами, за якими лініями індивіди об'єднані, яка перед нами кумуляція (від лат. - скупчення) - подвійна, потрійна тощо. Для нього клас, наприклад, є потрійною кумуляцією: професійно-одномаєтково-однакоправною, а нація, також із зв'язками потрійної кумуляції, - це мовно-територіально-державна спільнота, або складна верства. М. Шаповал наголошує, що більше ліній об'єднання, то соціально міцнішим є скупчення, солідарнішими є людські типи, які до нього входять. Він також визначає соціологію як теорію суспільних чинників і критикує марксизм за те, що він визнає вирішальну роль лише одного фактора - економічного, до якого зводяться і від якого залежать усі інші другорядні чинники. На думку М. Шаповала, всі чинники поділяються на 4 великі групи, взаємодія між якими визначає поведінку людини, тому соціологів цікавлять насамперед можливі комбінації чинників та їхня якість. Отже, знайомство із "Загальною соціологією" М. Шаповала дозволяє побачити певну цілісну соціологічну концепцію у стилі структурного функціоналізму, вона може слугувати прикладом синтезу західних соціологічних учень з українським соціологічним матеріалом, особливо коли йдеться про соціологічний аналіз суто українських соціальних феноменів.

Кафедри соціології в українських вищих школах Чехословаччини

Реальною спробою організації і поширення соціологічної освіти й навичок соціологічних досліджень серед української молоді в еміграції було відкриття і діяльність спеціальних кафедр соціології в українських вищих навчальних закладах у Чехословаччині. 1922 р. засновується Українська господарська академія у Подєбрадах, на економічно-кооперативному відділенні якої створюється кафедра соціології. Соціологію, а також соціологічну теорію нації викладає О.-І. Бочковський. У Вищому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова, відкритому 1923 р. у Празі, також засновується кафедра соціології, яку очолює С. Ріпецький, а соціологію або суміжні з нею науки з використанням соціологічного матеріалу викладають О. Ейхельман, Л. Білецький, С. Русова. В Українському вільному університеті у Празі кафедрою соціології керує О. Ейхельман, пізніше В. Доманицький; її співробітником е також відомий український соціолог і правник професор В. Старосольський. Більш детальний аналіз соціологічної спадщини О.-І. Бочковського та В. Старосольського буде вміщено у темі "Етносоціологія і соціологія нації".

Основні соціологічні праці вчених "празького гурту"

Серед найважливіших праць, які з'являються у цьому "празькому гурті" між двома світовими війнами, треба назвати: О.-І. Бочковський ("Націологія й націографія як спеціальні дисципліни для наукового досліду нації" (1927), "Національне пробудження, відродження, самоозначення" (1931), "Боротьба народів за національне визволення: Націологічні нариси" (1932)), В. Доманицький ("Засади українського рурбанізму" (1940), "Напрямні упромисловлення українського села" (1942)); В. Старосольський ("Внутрішня форма слова в соціологічній термінології" (1923)); М. Шаповал ("Військо й революція: Соціологічний нарис" (1923), "Місто й село" (1926), "Система суспільних наук і соціографія" (1931), "Суспільна будова" (1936)); О. Ейхельман ("Реформа місцевого самоврядування на підставі демократично-республіканської державності" (1923)) та багато інших. На жаль, переважна більшість цих праць вилучена з бібліотек та архівів Чехословаччини 1945 р. з приходом радянської армії та перевезена у спецсховища на території України. Лише тепер з'являється можливість ретельно ознайомитися з класичними творами українських соціологів у еміграції, творчо переосмислити їхню багатющу теоретичну спадщину.

Соціологічні студії в еміграції після Другої світової війни

Після Другої світової війни соціологічні студії в еміграції не велися планово й зосереджено; досі систематичних соціологічних досліджень про українську західну діаспору майже немає. Зацікавлення українських учених у діаспорі були більше спрямовані на соціальні процеси в радянській Україні, менше - на доступні для їхнього безпосереднього спостереження явища й соціальні факти життя діаспори, переоцінку цінностей громадянського життя, людських взаємин, динаміку соціальних груп, чинників, що впливають на їхню еволюцію й нову класифікацію. Відчувається брак систематичного матеріалу для таких досліджень, складність урахування прикмет різних поколінь української еміграції (так, наприклад, Канада або США нараховують уже чотири хвилі української еміграції), необхідність складання двомовних питальників-анкет (бо молодші генерації канадських та американських українців практично не володіють українською мовою), небажання представників молодшого покоління нових емігрантів давати відверті відповіді тощо.

Основні об'єкти соціологічних досліджень

Разом із тим у середовищі української наукової громади в еміграції зростає розуміння необхідності так званого соціологічного дзеркала, в якому можна було б чіткіше побачити себе, свій кількісний і якісний образ, стан і розвиток, тенденції в українській спільноті тощо. Нині вважається, що об'єктами соціологічних досліджень серед української діаспори могли б бути три основні сфери:

1) процеси асиміляції, соціальної мобільності й процеси збереження етнічної (етичної та культурної) ідентичності серед українських емігрантів;

2) структура українських інституцій, груп і громад та їхньої діяльності;

3) типологія особистостей і способів їх поведінки у західних суспільствах.

Старше покоління українських соціологів у еміграції

Так чи інакше ці питання та їх окремі аспекти у повоєнні роки вивчають двоє фахових соціологів, професорів американських університетів С. Мамчур та І. Задорожний, а також канадці українського походження В. Кисілевський, П. Юзик, О. Войценко, І. Тесля, М. Марунчак. Свою соціологічну працю в давньому публіцистичному стилі продовжують Д. Донцов (проблема традицій та інстинкту боротьби в українців), М. Шлемкевич (роль інтелігенції в українському суспільному житті, спроби соціологічного дослідження психічної структури українського характеру на підставі методів, розроблених західною соціологічною думкою, та власних студій), Р. Рахманний (соціологічний аналіз основних вартостей українців під час національно-визвольних змагань та їхня боротьба за збереження власної ідентичності й духовних цінностей в еміграції). Соціологічні студії здійснюють також Ю. Бойко, Ю. Дивнич-Лавриненко, І. Майстренко.

Молодша генерація

З молодшої генерації українських дослідників, котрі мають дослідження з українського матеріалу, варто згадати В. Нагірного (соціологія ідеологічних груп та етнічної ідентифікації емігрантів у США), В. Ісаїва (процеси асиміляції й акультурації українців у США та Канаді), І. Зелика, О. Симиренка, М. Савицьку, А. Винар, Р. Шаран-Олеярчик та інших.

Існує велика група українських дослідників в еміграції, наукові інтереси яких тісно пов'язані з аналітичними розвідками соціологічного характеру тих процесів, що відбувалися й відбуваються в Україні. Серед дослідників соціально-економічних проблем та економічних відносин у сучасній Україні вирізняються Є. Гловінський, Є. Кованько-Кованьківський, А. Поплюйко, Б. Винар, з молодших - В. Голубничий, Б. Кравченко. Для соціології комуністичної партії в Україні важливі також праці Ю. Бориса, Б. Левиць-кого, І. Майстренка, М. Стахова та інших. Матеріали до соціології культурних процесів е у працях Ю. Шевельова (Шереха), П. Коваліва, В. Чапленка; про розвиток літературних процесів і віддзеркалення в них суспільних відносин - у працях Ю. Луцького, Ю. Дивнича-Лавриненка, Г. Костюка, І. Кошелівця, Б. Кравціва. Широка тема національного питання в колишньому СРСР привертає увагу таких дослідників, як В. Маркусь, Я. Пеленський, В. Кравченко, П. Потічний, Б. Чайківський. Знані в еміграції праці І. Лисяка-Рудницького, О. Мотиля, Р. Шпорлюка нині знаходять свій шлях до українського читача в Україні. Різнобічні дослідження соціологічного характеру провадять В. Янів ("Психологія в'язня", "Психологічні основи окциденталізму"), О. Кульчицький ("Світовідчування українця". "Геопсихічний аспект у характерології української людини", "Риси характерології українського народу", "Український персоналізм: філософська і етнографічна синтеза"), Є. Онацький ("Українська емоційність", "Імперіалізм духа", "Основи суспільного ладу"), Б. Цимбалістий ("Родина і душа народу"), М. Шлемкевич ("Загублена українська людина", "Галичанство", "Фронт української правди") та багато інших.

Труднощі розвитку соціології в умовах еміграції

Водночас потрібно зазначити, що в еміграції дотепер не існує поважної соціологічної інституції, яка об'єднувала б українських дослідників старшого та молодшого покоління та впорядковувала їхні студії. Немає й спеціального видання соціологічного характеру, а видрукувані праці й джерельні матеріали зі сфери соціологічних студій доводиться шукати в багатьох наукових напрямах. Нині, тому ми й подаємо численні прізвища українських дослідників, праці яких безпосередньо чи опосередковано стосуються соціологічної проблематики. Нині, коли відкриваються широкі можливості для навчання та наукового стажування української молоді за кордоном, така інформація може слугувати певним дороговказом у морі західної соціологічної літератури. Нарешті, вперше за довгі часи відкриваються відділи зарубіжної україністики у наших бібліотеках та фонди "репресованої" літератури, недоступні раніше для дослідників, що дозволить усім зацікавленим зазирнути у світ наукових пошуків наших співвітчизників під час перебування в еміграції.

Національне відродження України і соціологія

На закінчення потрібно наголосити, що своєрідний шлях розвитку української соціологічної думки, на жаль, не завершився й дотепер ні у краї, ні на чужині виробленням сучасного потужного, категоріально синтезованого компендіуму, з якого починалася б сучасна українська соціологія. В Україні упродовж радянської доби було втрачено традиції української протосоціологічної думки та української дорадянської соціології, а здобутки українських соціологів в еміграції довший час залишалися невідомими на батьківщині. Відтак нині, як зазначають київські соціологи К. Грищенко та А. Малюк, доводиться відбудовувати соціологію у нашій країні наново, до того ж за умов соціальної непевності та деградації багатьох сфер громадського життя, відсутності надійних та адекватних теоретичних і методологічних орієнтирів, засобів, захитаності усталених парадигм і стилів мислення. Класична соціологічна теорія була спробою пояснення становлення соціуму капіталістичного індустріального суспільства, переходу від спільноти до суспільства, від традиційної до дедалі більш раціональної соціальної дії, від механічної солідарності до органічної. Сучасний же світ вступає у період нової великої трансформації, формування постіндустріального (посткапіталістичного, постмодерного, інформаційного) суспільства, адекватне розуміння причин якої, її суті та спрямованості поки відсутнє. В цих умовах завданням соціології є участь в осмисленні перетворень як у нашій країні, так і в глобалізованому світі, а для цього необхідні нові теоретичні ідеї, новий концептуальний апарат, що відображає трансформаційну соціальну реальність.

Водночас не можна не помітити суттєвих перетворень, що їх зазнала вітчизняна соціологія за досить недовгий час свого існування за часів незалежності. Президент Соціологічної асоціації України, ректор Харківського національного університету В. Бакіров до найвідчутніших із них відносить:

- теоретичну та методологічну переорієнтацію наукових досліджень переважно шляхом опанування західного інтелектуального досвіду;

- різке зростання інтенсивності та масштабів емпіричних і прикладних досліджень;

- бурхливу інституціоналізацію соціології: появу безлічі всеукраїнських та регіональних центрів і служб, відкриття десятків кафедр та факультетів, включення соціології до обов'язкових навчальних дисциплін;

- активні міжнародні контакти українських соціологів, аж до великих спільних проектів із західними партнерами та участі в європейських порівняльних соціологічних дослідженнях;

- зростання престижу і популярності соціології, помітне посилення її соціального та політичного впливу;

- виникло і сформувалося нове покоління соціологів, по-новому соціалізоване і по-новому освічене, з новим мисленням, іншими ментальними структурами.

Тому мета створення самобутньої та разом із тим сучасної української соціологічної науки, здатної принести велику користь своєму народові у важкий і щасливий час державотворення, виглядає доволі реалістично.

Размещено на Allbest.ru