Ідентифікаційні кризи як стимулятори насильства й свідомісних стереотипів

Першочерговим завданням української держави є вироблення такої моделі соціокультурної політики, в якій “різниця потенціалів” всередині українського соціуму розглядатиметься не лише як джерело ризиків і загроз. але й як неперехідна цінність. Стратегія інтеграції на базі децентралізації потребуватиме адаптації всіх соціальних інститутів до потреб полікультурного соціуму. Важливо продовжити зусилля у напрямі проведення адміністративно-територіальної реформи, відмовившись від своєрідного “двовладдя” на регіональному рівні. Дальшій активізації локалізму можна запобігти лише на шляхах вибудови чіткої управлінської системи, в якій регіонам будуть створені всі умови для самоорганізації й саморозвитку.

Налаштованість на модернізацію у сучасному баченні останньої вимагає не лише коригування технологій управління, але й створення адекватної вимогам часу ціннісної системи із пріоритетами ефективності, ініціативи, конкурентоздатності, новими мотиваціямий критеріями успіху. Гадати, що в українських умовах розв'язати ці завдання можливо без серйозного реформування соціальної сфери, освітньої системи, демографічної політики, адміністративно-тери-торіального устрою і багатьох інших підвалин суспільного життя значить не розуміти суті викликів ХХІ століття. А для того, щоб бодай приступити до пошуку відповідей на ці виклики, необхідно пе-реконати соціум у тому, що іншого шляху немає і що успіх досяжний лише на шляхах самоорганізації, піднесення продуктивності праці, розумного самообмеження у потребах.

Політичний вплив на конструювання ідентичностей складний і тривалий у часі когнітивний процес, в якому беруть участь сотні політичних акторів від владних верхів до голови сільської громади. Забезпечити односпрямованість зусиль у цьому потоці непросто. Але кожен учасник політичного процесу має розуміти, що ресурс ідентичності і її емоційний вплив прямо залежить від міри здорового глузду і налаштованості на конструктивну взаємодію. Категоричних оціночних суджень, а тим більше зведення неперехідних бар'єрів, тут слід уникати.

У фундамент національної ідентичності можуть закладатися в різних пропорціях і ліберальні ідеї, і християнські цінності, і елементи націоналістичної ідеології ті, які підтримують каркас патріотизму. Але оскільки у такому поєднанні можуть бути небезпечні пастки, важливо прагнути до того, щоб рамки ідентичності були рухомі, а сама вона не “забронзовіла” до стану категоричного несприйняття “інакшості”. Інтерпретативні схеми (фрейми, якщо застосовувати термін Д.Сноу і Р.Бенфорда), мають бути так підігнані одна до одної, щоб створювати цілісність і водночас залишати простір для маневру. Вони повинні резонувати з колективними спогадами, але неприпустимо політизувати їх до такої міри, щоб вони ставали додатковим джерелом суспільної поляризації. “Проективна ідентичність”, яка на цій основі має вибудовуватися, здатна створювати ефективну противагу і т.зв. легітимізуючій, створюваній у процесі владного дискурсу, і протестній ідентичності опору .

Вибудовувана при цьому система цінностей повинна виходити із реалій і викликів постіндустріального світу, у якому панують жорсткі правила гри, підпорядковані логіці конкурентоспроможності. Очевидно, що інтегративна здатність національної ідентичності безпо-середньо залежатиме від того співвідношення загальногромадянських і етнонаціональних пріоритетів, яке у неї буде закладено. І ще від здатності соціуму до саморефлексії й самокритики з відмовою від крайнього радикалізму й національної мегаломанії.

Размещено на Allbest.ru