Соціологія марксизму

Засновником цього соціологічного напрямку був австро-американський філософ і соціолог Альфред Шюц (1899 - 1959 pp.), який розробив своєрідний різновид "розуміючої" соціології. Остаточно цей напрямок склався в 50-х і одержав широке розповсюдження уже в 60 - 70-х роках. Вважаючи, що позитивізм спотворював природу соціальних явищ, ототожнюючи їх з явищами природи, А. Шюц розробив концепцію "інтерсуб'єктивного світу" повсякденного життя і діяльності, "соціологію повсякденного знання", суть якої полягає в тому, що соціальна реальність представлена нам як суб'єктам дії у вигляді "інтерсуб'єктивного світу, який існував до нас," -- сформованого способу розуміння один одного і формування загального сприйняття і загального уявлення про світ.

Кожна людина, за А. Шюцем, має унікальну біографію і тому сприймає світ по-своєму. Тільки завдяки вихованню і навчанню в сім'ї і школі, нагромадженню власного досвіду взаємодії з людьми, що нас оточують, ми в можемо долучитися до цього світу, який дозволяє нам ставити перед собою реальні цілі й досягати їх.

Він вважав, що феноменології немає справи до самих об'єктів; її цікавлять їхні значення, сконструйовані діяльністю нашого розуму. Таким чином, найбільш цінною і специфічною стороною феноменологічної соціології А. Шюца стало вчення про пізнання соціальної реальності через аналіз побутового, повсякденного знання і діяльності.

До феноменологічної соціології безпосередньо приєднується і навіть розглядається як її різновид соціологічна етнометодологія. її основоположником вважається Гарольд Гарфинкель (1917 р. н.) -- американський соціолог, який опублікував у 1967 р. "Дослідження з етнометодології".

Етнометодологія -- це сформований в 70-х роках соціологічний напрямок, суть якого у виробленні методів перетворення повсякденних дій людей в безсумнівно розумні і практично з'ясовні на основі використання методів етнографії і соціальної антропології.

Головне в етнометодології -- це вивчення повсякденних норм, правил поведінки, змісту мови спілкування, які регулюють взаємини між людьми, дослідження процедур інтерпретацій і схованих, неусвідомлюваних механізмів міжособистісних взаємодій.

Етнометодологія принципово заперечує існування суспільства як об'єктивної реальності, зводячи його до пояснюючої (інтерпретуючої) діяльності людей. У зв'язку з цим відкидається і можливість одержання об'єктивного наукового знання про суспільство, оскільки будь-яке знання похідне від повсякденного спілкування. Усякий соціальний факт феноменолог зводить, по суті, до його інтерпретації. Г. Гарфинкель критикує методологію традиційної соціології за штучне накладення готових схем і норм на реальну людську поведінку. З його позиції, завдання соціології полягає в з'ясуванні іманентної раціональності повсякденного життя.

Останні десятиліття в розвитку сучасної соціології відзначені, з одного боку, появою нових соціологічних концепцій, подальшим посиленням їхнього розмаїття, а з іншого боку -- усе що ясніше проявляється прагненням так чи інакше перебороти давно сформований, традиційний розрив макро- і мікросоціології, теоретичного й емпіричного, об'єктивного і суб'єктивного підходів до вивчення і розуміння соціальної реальності.

Інтегралістичні, об'єднавчі тенденції в сучасній соціології рельєфно проявилися, зокрема, у новітніх концепціях комунікативної дії" Ю. Хабермаса, "структуралістського конструктивізму" П. Бурдьє, "структурації" Е. Гідденса, "неофункціоналізму" Дж. Александера та ін.

Німецький соціальний філософ і соціолог, представник франкфуртської школи неомарксизму Юрген Хабермас (1929 р. н.) у роботах "Теорія комунікативної дії" (1981), "Моральна свідомість і комунікативна дія" (1990), "Фактичність і значимість" (1992) та ін., зробив спробу поєднати (на основі переосмислення марксистської соціальної теорії) концепції структурного функціоналізму і концепції феноменології, домогтися "інтеграції теорії дії і теорії систем".

Відомий французький соціолог, засновник Центру європейської соціології П'ср Бурдьє (1930 р. н.) створив концепцію "структуралістського конструктивізму", у якій спробував поєднати об'єктивне (вплив соціальної структури) і суб'єктивне (конструювання особистістю об'єктів) у соціологічному пізнанні, подолати однобічність як об'єктивізму, так і суб'єктивізму. Поєднуючи у своєму вченні принципи структуралізму і конструктивізму, він використовує два центральних у його концепції поняття -- "соціальне поле" і "габітус".

Соціальне поле -- це соціальний простір, середовище, у якому здійснюється різна взаємодія людей, що включає цілий ряд різних полів -- політичного, економічного, культурного, наукового, релігійного та ін.

Під габітусом він розуміє "систему міцних набутих схильностей" індивідів, що формуються під впливом об'єктивного соціального середовища і використовуються ними у своїх діях як вихідні установки. На цій основі П. Бурдьє прагне зробити свій внесок і в подолання протиставлення макро- і мікросоціології.

Найбільший сучасний англійський соціолог і політолог, професор Кембріджського університету, автор одного з найпопулярніших підручників з соціології та багатьох наукових праць. Гідденс висунув "теорію структуризації", також спрямовану на інтеграцію макро- і мікропідходів до дослідження соціальної реальності.

Теорія структурації Е. Гідденса виходить з того, що в суспільному житті дії і структури нерозривно пов'язані і не існують одна без одної. Саме соціальні дії створюють і відтворюють соціальні структури, а ці останні багато в чому обумовлюють соціальні дії. Тому соціологія, як і інші соціальні науки, повинна мати справу не з досвідом індивіда і не з загальними, універсальними соціальними формами; а з "соціальним досвідом, упорядкованим у часі і просторі", в основі якого лежить людська діяльність.

Чималий інтерес викликають і погляди американського соціолога, професора Каліфорнійського університету, одного з засновників неофункціоналізму Джеффрі Александера. Його інтегральна "багатомірна соціологія", що спирається на використання багатьох положень попередніх теорій Маркса, Дюркгейма, Вебера, Парсонса та ін., особливо чітко спрямована на синтез макро- і мікросоціології, структурного функціоналізму і феноменології, конфліктного і системного, упорядкованого, індивідуального і колективного підходів у соціології. У центрі його уваги -- соціальні дії і соціальний порядок, що у його концепції цілком сумісні. Д. Александер частково визнає справедливість критики ортодоксального структурного функціоналізму і необхідність його реконструкції, алё в цілому залишається на його принципових позиціях (звідси -- "неофункціоналізм"). Його нова теоретична логіка в соціології спрямована на поєднання "колективістського" (системного) методу з мікросоціологічним дослідженням мотивацій соціальної дії. Намічаючи майбутнє в розвитку сучасної соціології, він виступає проти індивідуалістичної, за колективістичну перспективу.

Додаткова література з теми

1. Американская социологическая мысль. -- М., /996.

2. Ансар П. Современная социология // СОЦИС. -- 1995, -- N912; 1996,--№1.

3. Аром Р. Этапы развития социологической мысли. -- М., 1993.

4. Громов Й.А., Мецкович А.Ю., Семенов В.А. Западная теоретическая социология. -- СПб., 1996.

5. Голосенка И.Л, Козловский В.В. История русской социологии ХІХ-ХХ вв. -- М., 1995.

6. История социологии в Западной Европе и США. -- М., 1993.

7. Кравченко С. А., Мнацаканян Л.Ю., Покровский Н.Е. Социология: парадигмы и темы. -- М.. 1996. в.

8. Монсон Пер. Современная западная социология - СПб.. 1992

9. Погорілий О.І. Соціологічна думка XX ст. -- К.. 1996

10. Ручка А.О., Танчер В.В. Очерки истории социологической мысли. -- К., 1992.

11. Современная американская социология. -- М., 1994.

12. Шаповал М. Загальна соціологія. Видання трете. -- К.. 1996.

Размещено на Allbest.ru