Людина і світ

Громадяни держави, що мають право брати участь у виборах, є виборцями. Коло виборців, що збирається голосувати чи голосує за певну політичну партію на парламентських, президентських чи місцевих виборах, називається електоратом (лат. elector -- виборець). Громадяни беруть участь у виборах на основі виборчого права.

Виборче право -- це система нормативно-правових актів, що встановлюють та регулюють права виборців у формуванні виборних органів державної влади на місцевого управління (самоврядування).

Типи виборчих систем:

мажоритарна система відносної більшості (наприклад, США, Великобританія, Канада, Індія);

мажоритарна система абсолютної більшості (наприклад, Франція), іноді у формі альтернативного голосування (наприклад, Австралія);

пропорційна виборча система (лат. proportіo -- співрозмірність) -- система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті.

Існує досить широкий спектр змішаних систем, які є поєднанням мажоритарної та пропорційної систем. Принаймні 20 країн світу застосовують їх. Змішані вибори системи застосовуються, як правило, в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або необхідно досягти компроміс між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільність сформованого ними уряду.

Іноді змішані системи запроваджуються в модифікованому вигляді з перевагою тієї чи іншої виборчої системи.

Виборча система в Україні. Президент обирається за системою абсолютної більшості. Якщо ніхто не набирає абсолютної більшості від числа тих, що голосували, призначається другий тур, у який виходять двоє кандидатів, що набрали найбільше голосів. Допускається також можливість, коли у другому турі бере участь лише один кандидат: якщо інший вибув пізніше, ніж за 10 днів до повторного голосування; у цьому випадку для перемоги цей єдиний кандидат має набрати абсолютну більшість голосів від числа тих, що голосували; якщо йому це не вдається, виборча кампанія починається з початку. Так само, передбачається повторна виборча кампанія, якщо у другому турі обидва кандидати набрали однакову кількість голосів. Народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Конституційний склад Верховної Ради України - 450 депутатів України. З них 225 обирається в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 - за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України. Народні депутати України можуть добровільно обєднуватися у депутатські групи (фракції) за умови, що до складу кожної з них входить не менш як 25 депутатів. Депутатські групи формуються як на партійній, так і на позапартійній основі. Депутатські групи, які сформовані на основі партійної належності депутатів, називаються депутатськими фракціями.

До складу депутатської фракції можуть входити й позапартійні де путати, які підтримують програмні документи відповідної партії. Депутатські групи, сформовані на позапартійній основі, обєднують депутатів, які поділяють однакові або схожі погляди з питань державного і соціально-економічного розвитку. Верховна Рада України обирається за пропорційною системою з прохідним бар'єром у 3 % від числа тих, що взяли участь у голосуванні. За такою ж системою і з таким самим прохідним бар'єром обираються половина Верховної Ради Автономної Республіки Крим і половина від кожної з усіх інших місцевих рад, крім селищних і сільських; інша половина кожної з цих рад обирається за мажоритарною системою відносної більшості. Селищні та сільські ради обираються повністю за мажоритарною системою. Міські, селищні та сільські голови обираються за системою відносної більшості: перемагає той, хто набрав найбільше голосів, але за умови, що за нього проголосувало більше виборців, ніж проти всіх. При цьому повторне голосування (тобто другий тур) передбачено лише для випадку однакового числа голосів, поданих за кількох найуспішніших кандидатів. Селищні та сільські ради обираються за мажоритарною системою з одномандатними округами, причому система визначення переможця в окрузі точно така ж, як і для міських, селищних і сільських голів.

Поняття громади. Територіальне громадське та місцеве самоврядування. Шкільне самоврядування. Політична діяльність та участь громадян в управління суспільством

Місцемве самоврядувамння - право та спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання й управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення. Місцева громада є базовою ланкою самоорганізації людей, які об'єднані спільними інтересами в межах певної території (будинок, вулиця, мікрорайон) та мають можливість регулярно особисто спілкуватися. Територіальна громада - це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Територіальна громада в Україні з її звичаями і традиціями має ознаки глибокої давнини.

Дослідник громади в Україні І.Черкаський слушно писав: “... про початок походження цієї установи ми не знаходим жодних відомостей ні в літописах, ні в писаних законодавчих пам'ятках. З великою ймовірністю можна думати, що сільські громади постали за тих часів, коли слов'янські племена, які заселяли теперішню південно-західну Русь, ще не були об'єднанні в державні спілки під зверхньою владою господарів”.

Еволюцію територіальної громади в період Київської Русі досліджував М.Грушевський. Він простежив процес розвитку територіальної громади, починаючи з родин та родів, і показав, як на певному етапі розвитку родинні зв'язки слабшали і зміцнювалися “мотиви територіальної близькості, сусідства, солідарності територіальної й економічної”, як внаслідок поділу родин “рідні осідали побіч себе групами, і пізніше, як розросталися й ділилися ширші родини, на старих займанщинах повставали нові родини, зв'язані спорідненням і творили громаду”. Еволюція територіальної громади в Україні тривала століттями. Роль та значення громади завжди були важливими в українському суспільстві. Наприкінці ХІХ ст. Іван Франко, розмірковуючи над значенням громад у політичному житті держави, писав: “… коли кожний повіт, кожний край, кожна держава складається з громад - сільських чи міських, то все одно перша і найголовніша задача тих, що управляють державою, краями, повітами, повинна би бути така, щоб добре упорядкувати і мудрими правами якнайліпше забезпечити ту найменшу, але основну одиницю. Бо коли громада зле впорядкована, бідна, темна і сама в собі розлазиться, то очевидно, ще й увесь побудований на ній порядок повітовий, крайовий і державний не може бути тривалий”.

Учнівське самоврядування - добровільна організація учнів навчального закладу, яка забезпечує право і надає можливість в межах Статуту здійснювати регулювання і управління справами, які належать до їхньої компетенції та в інтересах учнів навчального закладу. Учнівське самоврядування здійснює свою діяльність у співробітництві з адміністрацією та колективом вчителів, а також з батьківським комітетом. Учнівське самоврядування, колектив учителів та батьківський комітет складають разом так званий “трикутник”. Всі сторони цього трикутника, - вчителі, батьки, учні, - зацікавлені в тому, щоб діти успішно закінчили навчальний заклад.

Не плутайте учнівське самоврядування з самоврядуванням шкільним.

Шкільне самоврядування включає педагогічну раду (раду вчителів), раду батьківську та власне учнівське самоврядування. Щоб забезпечити реалізацію своїх прав, учні в навчальному закладі можуть створити свою організацію, яку називають “учнівське самоврядування”. Саме ця організація має допомогти у організації шкільного життя. Але організувати цікаве та ефективне шкільне життя можна тільки за умови налагодження взаємодії між всіма трьома сторонами “трикутника”: учнівським самоврядуванням, вчителями, батьками.

Студентське самоврядування -- форма управління, за якої студентство має право самостійно вирішувати питання внутрішнього управління, або виборна установа, що здійснює таке управління; право студентства самостійно вирішувати питання внутрішнього управління, а також мати свої керівні органи. Студентське самоврядування у вищому навчальному закладі -- невід'ємна частина громадського самоврядування, що забезпечує захист прав і інтересів осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі, й їхню участь в управлінні вищим навчальним закладом. Також його можна тлумачити як самостійну громадська діяльність студентів з реалізації функцій управління вищим навчальним закладом, яка визначається ректоратом (адміністрацією), деканатами (відділеннями) та здійснюється студентами згідно з метою й завданнями, які стоять перед студентськими колективами, функціонує з метою забезпечення виконання студентами своїх обов'язків і захисту їхніх прав й сприяє гармонійному розвитку особистості студента, формуванню у нього навичок майбутнього організатора, керівника. У студентському самоврядуванні беруть участь особи, які навчаються у вищому навчальному закладі. Усі такі особи мають рівне право на участь у студентському самоврядуванні. Воно здійснюється особами, які навчаються в вузі безпосередньо або через органи студентського самоврядування, що обираються шляхом таємного голосування. Органи студентського самоврядування можуть мати різноманітні форми (сенат, парламент, старостат, студентська навчальна (наукова) частина, студентські деканати, ради тощо).

Основними завданнями органів студентського самоврядування є:

забезпечення і захист прав та інтересів студентів, зокрема стосовно організації навчального процесу;

забезпечення виконання студентами своїх обов'язків;

сприяння навчальній, науковій та творчій діяльності студентів;

сприяння створенню відповідних умов для проживання і відпочинку студентів;

сприяння діяльності студентських гуртків, товариств, об'єднань, клубів за інтересами;

організація співробітництва зі студентами інших вищих навчальних закладів і молодіжними організаціями;

сприяння працевлаштуванню випускників;

участь у вирішенні питань міжнародного обміну студентами;

сприяння проведенню серед студентів соціологічних досліджень.

Протягом усього свого існування територіальна громада в Україні здійснювала низку важливих функцій, що забезпечували життєдіяльність села чи міста. Серед них найважливіші: забезпечення правопорядку на своїй території, безпека всіх членів громади та збереження рухомого і нерухомого майна, а також господарська, соціального захисту, культурно-просвітницька функції. Конституція України, прийнята 26 червня 1996 року, відновила територіальну громаду в Україні. Конституція України (ст.140) закріпила: “Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України”. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні”, прийнятий відповідно до Конституції України та Європейської Хартії про місцеве самоврядування 21 травня 1997 р. визначає територіальну громаду як жителів, об'єднаних постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно - територіаль-ними одиницями, або добровільне об'єднання жителів. кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому Конституцією України, Законом “Про місцеве самоврядування в Україні” як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Безпосередньо територіальні громади можуть здійснювати самоврядування, тобто вирішувати питання місцевого значення у формі місцевого референдуму, загальних зборів громадян, місцевих ініціатив, громадських слухань.

Важливе значення для активізації діяльності територіальної громади, удосконалення її діяльності та правового регулювання має Статут територіальної громади. Крім того що статут регулює безпосередньо діяльність громади у вищезгаданих формах, він сприятиме формуванню територіальної громади як суб'єкта самоврядування. Територіальні громади здійснюють місцеве самоврядування також і через відповідні органи самоврядування: ради як представницькі органи громади, виконавчі органи рад через сільського, селищного, міського голову. Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого, виборчого права шляхом таємного голосування обирають строком на 4 роки депутатів сільської, селищної, міської рад. Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їхнього імені та в їхніх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, законом “Про місцеве самоврядування в Україні”. Стаття 26 закону “Про місцеве самоврядування в Україні” визначає виключну компетенцію сільських, селищних, міських рад. Основною формою роботи сільської, селищної, міської ради є сесія. Сесія складається з пленарних засідань ради, а також засідань постійних комісій ради. Сесія ради скликається в міру необхідності, але не менш ніж один раз на квартал. Сесія ради є правомочною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більш ніж половина депутатів від загального складу ради. Важливу роль у громаді села, селища, міста відіграє депутат ради. Від діяльності депутатів у раді, її органах, у виборчих округах залежить ефективність функціонування ради, а також стан справ у громаді. Відповідно до закону “Про місцеве самоврядування в Україні” (ст.49) “депутат представляє інтереси всієї територіальної громади, має всю повноту прав, що забезпечує його активну участь у діяльності ради та утворюваних нею органів, несе обов'язки перед виборцями, радою та її органами, виконує їх доручення.

Депутат, крім секретаря ради, повинен входити до складу однієї з постійних комісій ради”. Очолює виконавчий комітет сільської, селищної, міської ради відповідно -сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті ради. До складу виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради входить також за посадою секретар відповідної ради. Відповідно до Конституції України (ст.7), закону “Про місцеве самоврядування в Україні” (ст.71) держава гарантує територіальній громаді право самостійно реалізувати свої повноваження. Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду з приводу визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Засоби масової інформації. Види та функції засобів масової інформації. ЗМІ як засіб формування громадської думки. ЗМІ в демократичному суспільстві. Участь ЗМІ у формуванні суспільної думки та громадянського суспільства. Свобода слова та цензура. Інформаційний простір в Україні.

Засоби масової інформації - це розгалужена мережа установ, що займаються збором, обробкою, поширенням інформації. У цю мережу входять телерадіопро-грами, газети, журнали, інформаційні агенства, кінодокумент-талістика. Сьогодні в українському політичному процесі активно починає використовуватися Інтернет, який дозволяє політикам встановити зворотний зв'язок зі своїми виборцями. Сучасні ЗМІ с установами, створеними для відкритої публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різноманітних відомостей будь-яким особам. Засоби масової інформації (ЗМІ) - це своєрідна система, що охоплює періодичні друковані видання, радіо-, теле-, відео-програми, кінохронікальні програми, інші форми періодичного поширення масової інформації. Згідно із законодавством України, друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса) - газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем; аудіо-візуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо. В епоху інформаційного споживання відбувається бурхливий розвиток системи ЗМІ. При цьому її ядро складають газетні і журнальні редакції, видавництва, студії радіо і телебачення з їх різноманітною продукцією. Але до ЗМІ по праву належать вже й інформаційні служби (телеграфні агентства, агентства преси, рекламні бюро, прес-служби, агентства паблік рілейшнз, професійні жур-налістські клуби і асоціації). Таким чином, система ЗМІ у структурному плані представлена кількома групами засобів інформації: преса, аудіовізуальні ЗМІ, інформаційні служби, різного роду «периферичні утворення» журналістики.

Характерні риси засобів масової інформації:

публічність (необмежене, неперсоніфіковане коло споживачів);

наявність спеціальних технічних засобів;

непряма, розділена в просторі та часі взаємодія комунікаційних партнерів;

непостійний характер аудиторії;

переважна односпрямованість впливу від комунікатора до реципієнта.

Функції засобів масової інформації:

1) інформаційна функція - отримання і розповсюдження відомостей про найбільш важливі для громадян і органів влади події. На основі отриманої інформації формується громадська думка про діяльність органів влади, об'єднань громадян, політичних лідерів тощо;2) освітня функція - донесення до громадян певних знань дозволяє адекватно оцінювати, упорядковувати відомості, отримані з різних джерел, правильно орієнтуватися у суперечливому потоці інформації;

3) функція соціалізації - засвоєння людиною політичних норм, цінностей, зразків поведінки дозволяє їй адаптуватися до соціальної дійсності;

4) функція критики і контролю. Критика ЗМ1 характеризується необмеженістю свого об'єкта. Їх контрольна функція засновується на авторитеті громадської думки. ЗМ1 не можуть застосовувати санкцій до правопорушників, але вони дають юридичну та моральну оцінку подій і осіб. У демократичному суспільстві у здійсненні контрольних функцій ЗМ1 опираються як на громадську думку, так і на закон;

5) мобілізаційна функція проявляється у спонуканні людей до певних політичних дій чи до соціальної бездіяльності;

6) оперативна функція - обслуговування ЗМІ політики певних об'єднань громадян.

ЗМІ забезпечують представникам різних суспільних груп можливість публічно виражати свої думки, знаходити та об'єднувати однодумців, чітко формулювати та представляти в громадській думці свої інтереси. Без преси, телебачення, радіомовлення жоден громадянин не може правильно зорієнтуватися у політичних процесах, визначити свою політичну орієнтацію, приймати відповідальні рішення. Наявність демократично організованих ЗМІ, здатних об'єктивно висвітлювати політичні події, одна із найважливіших гарантій стабільності демократичної держави. Проте історичний досвід свідчить, що ЗМІ можуть служити різним, не тільки демократичним, політичним цілям: як розвивати у людей прагнення до свободи, соціальної справедливості, допомагати їм у компетентній участі в політиці, так і духовно закріпачувати, дезінформувати, залякувати населення, сіяти недовіру і страх.

Політичне маніпулювання переважно ґрунтується на систематичному впровадженні у масову свідомість соціально-нолітичних міфів.

Способи політичного маніпулювання:

пряма підтасовка фактів;

замовчування невигідної інформації,

розповсюдження брехні та наклепів;

напівправда (висвітлення конкретних, незначущих деталей при одночасному замовчуванні більш важливих фактів);

навішування ярликів для компроментації політиків чи політичних ідей.

Журналістика - це система, що динамічно розвивається, маючи своєю кінцевою метою максимальне задоволення інформаційних потреб суспільства і наповнення інформаційного простору якісними, об'єктивними повідомленнями. Спочатку журналістика призвела до виникнення усередині кожної країни національних інформаційних просторів, які мало співвідносилися між собою. Останнім часом у слововжиток міцно увійшло поняття інформаційного простору, під яким розуміють сукупність територій, охоплених засобами масової інформації певної категорії (регіональними, національними, світовими). Найчастіше цей термін вживають у значенні національного інформаційного простору, який потребує законодавчого врегулювання й захисту, а його суб'єкти і державної підтримки. Під інформаційним простором ми розуміємо, перш за все, територію розповсюдження інформації за допомогою конкретних компонентів національної системи інформації за допомогою інформації і зв'язку, діяльність якої має гарантоване правове забезпечення (дотримуючись норм Закону України «Про інформацію»).

Свобода слова --право людини вільно висловлювати свої думки - розглядається прихильниками лібералізму лібералізму як одна з найважливішихгромадських свобод. В теперішній час охоплює свободу вираження поглядів як в усній, так і в письмовій формі (свобода преси і ЗМІhttp://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%9C%D0%86); в меншій мірі стосується до політичної і соціальної реклами (пропаганди). Ідеологія лібералізму ставить державну цензуру, або будь-яку іншу форму державного примусу до висловлення поглядів або відмови від них, поза законом. Свобода слова виписана в низці міжнародних і українських документів, серед яких «Загальна декларація прав людини» (ст. 19), «Конвеція про захист прав людини і основних свобод» (ст. 10) і Конституція України, ст. 34 якої стверджує: "Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших люде й, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя".

Згідно норм міжнародного права, обмеження на свободу слова повинні відповідати трьом умовам: вони повинні строго узгоджуватись з законом, мати праведну мету і повинні бути необхідними і адекватними для досягнення цієї мети. Закони, які вводять обмеження, повинні намагатися бути недвозначними і не давати можливості для різних тлумачень. Легітимними цілями вважаються захист репутації, гідності особи, національної безпеки, громадського порядку, авторського права, здоров'я і моралі. Конституція України забороняє пропаганду соціальної, расової, національної чи релігійної ворожнечі, а також розголос відомостей, які містять державну таємницю. Тимчасові або часткові обмеження також можуть впроваджуватися за рішенням суду.

Цензумра -- контроль держави організації чи групи людей над публічним виявом думок ітворчості. Як правило, проявляється у придушенні вияву певних ідей, торкання певних тем або вживання певних слів. Як привід до цензури часто називається намагання нібито стабілізувати суспільство, над яким уряд має контроль. Цензура буває відкритою, коли видаються спеціальні закони, які забороняють публікацію або оприлюднення певних ідей (наприклад, Китай, Австралія або Саудівська Аравія, де законом заборонено відвідування веб-сторінок певної тематики); або прихованою, у вигляді залякування, коли людям забороняють висловлювати або підтримувати певні ідеї під страхом втрати роботи, суспільної позиції, або загрозою їх життю.

Геополітичне положення України, перспектива перебування у найближчі десятиріччя в полі уваги владних еліт різних країн світу вимагає від національного інформаційного простору здатності продукувати власні, прагматично доцільні її національній спільноті сенси. Забезпечення стабільності, цілісності і самодостатності інформаційної системи потребує переосмислення інформаційної ролі України в світі, а також формування надзавдань, зокрема розгляду доцільності опанування в інформаційній площині доктрини «автаркії великих просторів».

Нація. Поняття нації. Нація як соціальний інститут. Нація етнічна та нація політична. Світовий досвід націєтворення. Нація і націоналізм. Формування політичної нації в Україні

У світі змагаються між собою дві концепції походження нації: Примордіалістська концепція вважає нації продуктами давнього походження, які змінювали уже сучасні віки, Модерністська концепція вважає нації продуктом останніх кількох сотень років, які формували економіка, війни, газети і телебачення.

Намція (лат. natio -- плем'я, народ) -- полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних значення терміну:

Політична спільнота громадян певної держави -- політична нація. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи.

Етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ.

Нації визначаються певним рядом характеристик (спільність походження, спільність мови, спільність релігії, волюнтаристський підхід - найвідомішим волюнтаристське обґрунтування нації подано в роботі Ернеста Ренана «Що таке нація?» (Його класичною відповіддю є «Щоденний референдум»), що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднуючу функцію -- спільнота людей, що не має між собою нічого спільного не може бути нацією, так і відокремлюючу -- що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в собі заперечення існування окремих націй.

У Стародавньому Римі «націями» називали групи чужинців з певного регіону, що не мали таких прав, якими були наділені громадяни Риму. Аналогічний термін існував в грецькій і давньоєврейській мовах. Характерне ксенофобське забарвлення терміну «нація». У Середньовіччя з розвитком знань про довколишній світ розвивається етнічне розуміння поняття. В тогочасних університетах визначником нації було географічне походження та мова. З кінця ХІІІ століття цим терміном об'єднувалися представники того чи іншого спрямування на церковних соборах. Таким чином термін набував вагомішого соціально-психологічного змісту, оскільки давав відчуття належності до престижної формальної групи, підвищував соціальний статус особистості, яка належала до такої «нації». З XVI -- XVII столітті в Англії, а пізніше Франції у ході розкладу старого династичного порядку, формування «національних» держав у Європі, розвитку «національних» мов, які заступили латину, і «націоналізації» церков поняття нації використовується як відповідник поняття «народ» і пов'язувався з такими категоріями, як «громадянство», «держава», означаючи належність до певної територіально-політичної спільноти. Д. Дідро, наприклад, у своїй «Енциклопедії» визначав «націю» як значну кількість людей, що живуть на певній території й управляються одним урядом. Поняття нації, як важливої ідеї з'явилося у XVIII столітті в роботах німецького філософа Йогана Готфріда Гернера, який доклав зусиль до формування поняття національної держави. В цей час тривала промислова революція, що дала початок індустріальному суспільству. Ці зміни спричинили до росту національної самосвідомості в Європі. Етнічне походження при цьому втрачає значення. Ототожнення нації і держави залишається характерним Західній Європі в XIX--XX ст. В той же час в німецькій мові поняття нації підкреслювало єдність німців, що були розпорошені по різних державах, за такими характеристиками, як спільність мови, культури, традицій. В XIX-XX століття з піднесенням національно-визвольної боротьби народів Східної Європи, а також, пізніше, Африки та Азії за браком міцних політичних та економічних еліт, власної державності чи, скажімо, територіальної єдності (чехи, українці, словенці, балканські народи та ін.) цим націям доводилось робити наголос на культурних, мовних та етнічних компонентах свого відродження. Окрім того, слово «нація» як синонім расовості, винятковості увійшло до арсеналу агресивної, шовіністичної, расистської риторики.

Націоналімзм -- специфічний стан свідомості частини етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також сполучені з ними ідеологія, теорія і соціальна практика.

Україна має всі передумови для повноцінного процесу націєтворення, оскільки суспільні дослідження вказують на визначення кожного члена цієї суспільної формації приналежним себе до цієї суспільної формації і визначають високий рівень довіри і розуміння одне до одного, як головний фактор націєтворення. Національна визначеність допоможе українському народу встановити власні національні пріоритети і визначити національний характер українців. Це допоможе Україні як великій державі встановлювати та вести власну політику побудови української державності на новому рівні, а іншим державам визначити та встановити прогноз на поведінку української спільноти у міжнародній політиці та економіці.

Полікультурність. Поняття полікультурності як добросусідства культур. Самобутність та рівноцінність різних культур. Міжнаціональні відносини і причини виникнення міжнаціональних конфліктів, шляхи їх розв'язання. Міжконфесійні стосунки та їх вплив на життя в полікультурному суспільстві

На перший погляд, Україна - майже етнічно однорідна країна (етнічні українці становлять близько трьох чвертей населення). Але соціологічні дослідження останніх років свідчать, що соціально- і етнокультурний склад населення нашої держави значно складніший. На думку деяких провідних українських соціологів населення України приблизно на 94% складається з трьох великих лінгво-етнічних груп: україномовних українців (близько 40%), російськомовних українців (33-34%), російськомовних росіян (21%). У багатьох місцевостях (переважно прикордонних) компактно проживає багато іноетнічних груп (росіяни, угорці, румуни, молдавани, гагаузи, болгари, греки, поляки, словаки, німці, караїми і ін.). Отже, українське суспільство - поліетнокультурне, з усіма проблемами, які породжує багатокультурність. Необхідно підкреслити, що термін "багатокультурність" відображає культурний устрій і практику саме в демократичних, соціальних, правових державах. Певною мірою він є показником демократичності суспільного устрою. Поняття "мультикультуралізм" та "полікультуралізм", а також близькі до них у змістовому відношенні "транскультурність" чи "інтеркультуралізм" з'явились у культурному дискурсі на Заході на початку 70-х рр.

Ці поняття не мають загальновизначених чітких дефініцій; їх використання визначається деякою умовністю, продиктованою певним контекстом. Використовуючи цю термінологію , слід відрізняти мультикультуралізм як теоретичний підхід у суспільствознавстві та засаду державної політики від фактичної полікультурності (багато культу-рності) суспільства. У найширшому сенсі термін "мультикультуралізм" ("культурний плюралізм") як ідеологія і як етнополітика означає не просто певну етнокультурну різноманітність, а містить поняття про принципи співжиття етнокультурних спільнот на засадах демократії, а саме: співіснування в межах однієї країни багатьох культур за умови, що жодна з них не є панівною.

Полікультурність - це такий принцип функціонування та співіснування в певному соціумі різноманітних етнокультурних спільнот, з притаманним їм усвідомленням власної ідентичності, що забезпечує їх рівноправність, толерантність та органічність зв'язку з широкою кроскультурною спільнотою, взаємозбагачення культур, а також наявність та визначення спільної загальнодержавної системи норм та цінностей. Але при цьому слід враховувати, що кожному етносу, нації притаманна самобутність, зокрема, у культурі. Повсюдне утвердження культурних досягнень потрібне задля повноцінного функціонування народу на кожному історичному етапі; це зберігає його, визначає ідентичність поміж іншими народами, що є своєрідною регуляцією соціокультурних процесів. Самобутня ідентичність завжди пов 'язана з культурною терпимістю до інших цивілізацій. Однак часто утвердження себе серед інших має агресивні тенденції, особливо у двох випадках: коли формується свідомість та коли етнос сходить з історичної арени чи його витісняє інший, пропонуючи натомість свою культуру чи продукт субкультури. Нині ця проблема гостро стоїть перед багатьма країнами. ЮНЕСКО наголошує, що життєве ядро культури -- це той динамічний принцип, через який суспільство, базуючись на минулому та спираючись на внутрішні можливості, засвоює зовнішні досягнення, що відповідають його потребам, постійно розвивається. Це дасть змогу зберегти особливості народів, підняти культурні характеристики та свідомість.

Проблематика міжнаціональних (міжетнічних) відносин - одна з головних тем етносоціологічних досліджень. Для України стан міжетнічних відносин взагалі можна розглядати у якості головного інтегруючого чи дезінтегруючого індикатору національних процесів, особливо в контексті консолідації українського народу в єдину політичну націю. Міжетнічні відносини - різновид соціальних зв'язків між структурними елементами суспільства, об'єктом і суб'єктом яких є етнічні групи.

Міжнаціональні конфлікти - це окрема форма міжгруппового конфлікту, у якому групи з протилежними інтересами розрізняються по етнічній (національній) ознаці. У повсякденній практиці під час обговорення міжнаціональних відносин чи ефективності, неефективності національної політики держави, звичайно, маються на увазі визначені нації. При цьому різні нечисленні етнічні групи особливо не виділяються, хоча їхня кількість, досить значна. Міжетнічна політика держави покликана регулювати соціально-політичні відносини з метою узгодження інтересів різних етнічних і національних груп і найбільш повного задоволення їхніх потреб.

Наявність стійкої сукупності конфліктних відносин у релігійній площині як успадкованих історично (наприклад, православно-греко-католицькі суперечності), так і посталих на тлі сучасних суспільно-політичних змін (православні розколи, християнсько-мусульманські суперечності, лінії напруженості між традиційними і нетрадиційними для України релігійними формуваннями) засвідчує вкоріненість у суспільстві потужних дезінтегруючих чинників. А тому із внутрішньоцерковної справи релігійні протистояння майже відразу перетворилися на загальнодержавну проблему, актуальну як з погляду внутрішньої стабілізації, так і з огляду на формування міжнародного іміджу України. У загальних рисах релігійні конфлікти являють собою зіткнення суб'єктів релігійно-церковної сфери в намірах реалізувати свої інтереси і цінності, досягти або перерозподілити владу, вплив, ресурси, статуси, привілеї тощо, внаслідок чого релігійно-конфесійні розбіжності стають чинником ідейної (а за певних умов політичної та етнічної) мобілізації віруючих. Наслідком гострої конкуренції і протиборства церковних формувань стає факт рішучого розподілу територій домінування, зокрема між православною та греко-католицькою конфесіями. Цілковито визначилися регіони, в яких домінує одна із церков, тоді як інші вимушені задовольнитися другорядним, а то й взагалі умовним представництвом. Конфліктні відносини в релігійному середовищі за умов надто високих рейтингів церковних інституцій у перші роки суверенності виявилися надзвичайно сприятливими для швидкого зрощення політичної й релігійної сфер соціуму. Міжрелігійні та міжконфесійні конфлікти, які відобразили у релігійній формі розбіжні внутрішньо- і зовнішньополітичні орієнтації великих груп населення, стали розмінною монетою у конкуренції владних та опозиційних політичних еліт та окремих політичних діячів, виказали потенційні можливості роздертого суперечностями релігійного середовища до підживлення політичної активності та творення політичних угруповань. Міжконфесійні конфлікти в Україні постали реальним віддзеркаленням складного, суперечливого, розшарованого українського соціуму; за кожним із конфліктуючих суб'єктів стоїть цілком певна соціальна сила, цілком усвідомлені геополітичні та геоконфесійні інтереси, власне бачення перспектив соціального розвитку, своя система цінностей, умонастроїв, симпатій та антипатій.

Україна і світ. Україна в структурі загальноцивілізаційного процесу. Геополітичне становище сучасної України. Місце України в інтеграційних процесах в Європі Толерантність, плюралізм, компроміс як основа спілкування світової спільноти. Глобальні проблеми сучасності, інтереси та цінності як основа єдності людства і співпраці між народами. Внесок українців у світову науку і культуру.

Цивілізація - це стан суспільства, якому притаманні державна система управління, соціальна стратифікація (елітарне суспільство на противагу первісному егалітарному), різні форми соціального й державного розвитку.

Історичне майбутнє нашої держави визначається, насамперед, унікальним гео політичним положенням України, а також, в майбутньому, багато в чому буде залежати від того, що держава має талановитий народ з високим духовним потенціалом, є терплячим, невибагливим, вільним від владних амбіцій. 1 листопада 1993 набув чинності Маастрихтський договір 1992 р. - міжнародно-правовий документ про утворення міжнародного політико-економічного об'єднання Європейських держав - Європейського Союзу (ЄС). 7 лютого 1992 р. у місті Маастрихті (Нідерланди) його підписали члени Європейських співтовариств - Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Франція. Цей Договір не лише істотно зміцнив інтеграційні процеси, а й сприяв поширенню та поглибленню профедеральних тенденцій у розвиту ЄС, зокрема введенням інституту єдиного громадянства. В умовах нової геополітичної картини світу, інтересам України відповідає політика добросусідських відносин як із ближнім, так і з далеким зарубіжжям. Геополітичні відносини проявляються на різних рівнях: міжнародному, регіональному, державному. Геополітика сучасності - це сукупність десятків, навіть сотень паралельних і пересічних процесів з властивостями, що відбивають взаємодію інтересів різних держав. В умовах нової геополітичної ситуації сучасна Україна має об'єктивні можливості для створення механізму реалізації своїх геополітичних інтересів на основі зваженої далекоглядної політики.

Українці сформувалися в окремий етнос набагато століть раніше, ніж щодо нього почала застосовуватися назва "український" в її етнічному значенні. У ті періоди, коли існувала українська державність або зберігалися її істотні елементи, культура українців була визначальною для формування загальнодержавної культури, яку збагачували також етнічні меншини, що сприяли налагодженню зв'язків культури українського народу з культурою інших народів. Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами. У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV -- XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX -- ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві -- народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI -- XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.

У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній. Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників -- К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. -- все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці. Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII -- XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним -- ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.

Размещено на Allbest.ru