Історія розвитку соціологічної науки

Відповідаючи на питання про те, як виживають соціальні системи, Парсонс виокремлює механізми, які допомагають інтеграції індивіда до соціальної системи - це механізми соціалізації та соціального контролю.

Соціалізація забезпечує інтериорізацію системою особистості культурних взірців (мови, цінностей, норм, ідей, символів тощо) та засвоєння нею тих чи тих соціальних ролей. Завдяки механізмам соціального контролю у соціальних системах зменшуються напруження та відхилення. За Парсонсом, соціалізація та соціальний контроль вирішують інтегративні проблеми соціальних систем. В цілому американський соціолог зосереджував увагу на соціальному порядку, рівновазі, цінностях і нормах, які закріплювали соціальні системи, надаючи меншого значення аналізу соціальних змін. Тільки в останні роки своєї творчості Парсонс звертається до проблеми соціальної еволюції, розглядаючи її в контексті теорії дії та системної теорії. Еволюція, згідно Парсонсу, виявляється у збільшенні адаптаційної здатності суспільства, що досягається завдяки процесам диференціації та інтеграції. Диференціація обумовлена виникненням у суспільстві нових функцій та відповідних їм нових ролей і груп. У свою чергу, це створює проблеми координації, які вирішуються створенням нових систем цінностей, пристосованих до нових, більш складних відносин.

Парсонс виділяє три етапи еволюції і відповідно три типи суспільства: примітивне, перехідне та сучасне. На кожному етапі еволюції, підкреслює вчений, виникають нові проблеми інтеграції між суспільством і культурою. У процесі еволюції, за Парсонсом, підвищується роль та значення культури в збереженні та розвиткові різноманітних інституціональних взірців. Отже, соціальна еволюція, на думку американського соціолога, - це прогресуюче утвердження культури у соціальному житті людини. Структурно-функціональна теорія Парсонса, безперечно, й сьогодні допомагає дослідникам у аналізі складних і суперечливих соціальних проблем.

Основні праці Т. Парсонса: „Структура соціальної дії” (1937), „Соціальна система” (1951), „До створення загальної теорії дії” (1951, у співавторстві з Шилзом),”Економіка і суспільство” (1956, у співавторстві з Н. Смелзером) „Соціальна структура і особистість” (1964), „Суспільство: еволюційні і порівняльні перспективи” (1966), „Соціальна система і еволюція теорії дії” (1977), „Теорія дії і умови людського існування” (1978).

Ще одним видатним представником структурно-функціонального напрямку у соціології цього періоду є Роберт Кінг Мертон (1910-2003). Учень П. Сорокіна та Т. Парсонса, він вважає, що функціоналізм є основним, якщо не єдиним способом мислення, який може бути застосованим у соціології як самостійній галузі знання.

Головною темою майже всіх його робіт є тема соціальної структури та її впливу на соціальну дію. На відміну від Парсонса, Мертон приділяв значно більше уваги емпіричному вивченню соціальної реальності. Лише після цього, вважав він, необхідно займатися теоретизуванням. Критикуючи свого вчителя за абстрактний характер його теорії, Мертон наполягає на необхідності розробки так званих „теорій середнього рівня”, які б відігравали роль своєрідного „з'єднувального мосту” між емпіричними дослідженнями та теоретичними абстракціями на зразок концепції Парсонса.

Мертон піддавав критиці положення Парсонса про функціональну єдність соціальної системи та запропонував ввести до наукового обігу поняття ”дисфункції”, яке відображує негативні наслідки впливу однієї частини системи на іншу, а також демонструє ступінь інтегрованості тієї чи тієї соціальної системи. Крім того, Мертон вводить поняття „явної” та „прихованої” (латентної) функцій.

Проте критика Мертоном попереднього функціонального аналізу не заважає йому поділяти основні положення класиків соціології, в тому числі Парсонса, щодо, наприклад, сутності суспільства, яке він визнає як специфічний вид об'єктивної реальності.

Соціальні явища він розглядає перш за все як структури, які визначають поведінку людей, обмежують їх раціональний вибір. Доповненням Мертона до функціонального аналізу парсонівського типу є його розуміння того, що соціальні структури, будучи диференційовані, можуть спричиняти соціальні конфлікти, водночас вони сприяють як змінам елементів структури, та й її самої. Дослідженню дисфункціональних явищ, які виникають внаслідок напруженості і протиріч у соціальній структурі, присвячена робота Мертона „Соціальна структура і аномія”, де він аналізує різні типи поведінкових реакцій на деформації соціальної структури: „конформізм”, „інновація”, „ритуалізм”, „ретритизм”, „заколот”.

Заслугою Мертона є розробка основ соціологічного аналізу науки як соціального інституту з притаманними йому ціннісно-нормативними регулятивами: „універсалізмом”, „загальністю”, „безкорисністю” та „організованим скептицизмом”. У 40-60 роки минулого сторіччя під керівництвом Мертона були здійснені чисельні емпіричні дослідження у галузі соціології науки, соціології засобів масової комунікації, міжособистісних відносин, соціології медицини, соціальної стратифікації, бюрократії, соціології професій тощо.

Основні праці Р. Мертона: "Соціальна теорія та соціальна структура" (1957, 1968), "Про теоретичну соціологію" (1967), "Соціологія науки" (1973), "Структурний аналіз у соціології" (1975), "Підходи до вивчення соціальної структури" (1975).

Як вже підкреслювалось, третій етап розвитку соціології характеризувався жорстоким протистоянням структурного функціоналізму та марксизму. Принципові положення першого напрямку (структурно-функціонального аналізу) найбільш повною мірою представлені у творчості Т. Парсонса та Р. Мертона. Основні положення їх теоретичних розробок були викладенні нами вище.

Тепер з'ясуємо, які постаті визначали розвиток марксистської соціології у означений період (від закінчення другої світової війни до 70-х років ХХ сторіччя).

Перш за все зазначимо, що вчення Маркса справило величезний вплив на соціальні науки минулого сторіччя. Саме Марксова соціологічна теорія протягом цього етапу в історії людства була джерелом численних концептуальних підходів у поясненні суспільних процесів.

Одним із таких концептуальних напрямків був розвиток „критичної теорії”. Прибічники цієї традиції, виходячи з положень Маркса, піддавали критиці різні сторони соціального життя сучасного їм капіталістичного суспільства, перш за все таких його рис, як технократизм, раціоналізм, духовна маніпуляція людиною, дегуманізація суспільного буття тощо. До них належить відомий німецький соціолог та соціальний філософ Юрген Хабермас (1929). У 60 роки минулого сторіччя Хабермас був одним із головних ідеологів західнонімецьких „нових лівих”. Головною темою його оригінальної концепції, яку сам Хабермас називає „теорією комунікативної дії”, є проблема активної „політично функціонуючої” громадськості.

Відповідаючи на питання, чи можливо вивести сучасну західноєвропейську „громадськість” із стану глибокої кризи, чи може вона виконувати роль носія структурних змін у „пізньокапіталістичному” суспільстві, Хабермас звертається до проблематики міжособистісної взаємодії - „інтеракції”. При цьому особливу увагу він приділяє питанню про відмінність „істинної” комунікації від „помилкової” та фактори, що забезпечують „істинну” комунікацію. У цьому контексті Хабермас виокремлює три види інтересу, які обумовлюють комунікативну дію: „технічний” (пізнавальний) інтерес, який притаманний природничим та технічним наукам; „практичний” інтерес, сферою якого є міжособистісна інтеграція, де продукуються ідеали та цілі, які визначають загальний напрямок використання та розвитку науки та техніки; нарешті, „визвольний” („емансипаційний”) інтерес, який відображує прагнення людини до звільнення від всіляких форм „відчуження” і пригнічення, що виникають, за Хабермасом, у зв'язку з перенесенням технічних засобів і методів на сферу власно людських взаємин.

Ю. Хабермас доходить висновку, що для виявлення соціальних патологій, які існують у вигляді перекручених, помилкових комунікацій, соціолог перш за все повинен дослідити ґенезу та розвиток систем економічної та політичної дії, які є зовнішніми чинниками „життєвого світу” людини

Размещено на Allbest