Екуменізм митрополита Андрея Шептицького

Однак, як видно з вищенаведеного, Митрополит Андрей Шептицький навіть у цій ситуації не залишав поза своєю увагою екуменічні питання, хоча умови для практичної реалізації його унійних задумів значно погіршилися.

Великий суспільний резонанс викликав і мав позитивні наслідки пастирський лист Митрополита А. Шептицького від 2 серпня 1938 р. “У справі Холмщини”, у якому йшлося про захист православної церкви на українських землях, що входили до складу Польщі. У цьому листі, зверненому до греко-католицького духовенства, Митрополит гостро засуджує брутальну акцію польського уряду, який за допомогою адміністративних і поліцейських чинників проводив політику заборони православних церков на Холмщині та примушував православних переходити у католицизм.

Нищення православних церков під проводом повітових старост і польської державної поліції почалося взимку 1937 р. і набуло широких розмірів навесні - влітку 1938 року. Проходило воно під гаслами “вирівняння історичних несправедливостей” і “нищення слідів неволі”. На Холмщині і в Підляшші з 389 православних церков поляки перетворили на римо-католицькі костьоли 149, а 189 - знищили повністю. Між знищеними церквами були й унікальні пам'ятники церковної архітектури. При цьому часто нищили і цвинтарі біля церкви, викидали з могил з найбільшою наругою тлінні останки православних, висміювали релігійні і національні почуття православних вірних.

У своєму посланні Митрополит Андрей став на захист “переслідуваних наших братів нез'єдинених православних християн Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся” (Науковий збірник, 1992: 49). Після перерахування руйнацій, яких завдала ця акція, Львівський і Галицький Митрополит стверджує: “Ціле православне населення Польщі затривожене. Населення Холмщини зранене у найсвятіших і найблагородніших почуваннях. А всі з'єдинені з Вселенською Церквою восточні вболівають над ударом, завданим самому ділу з'єдинення...

Події на Холмщині нищать в душах православних, нез' єднаних наших братів, саму гадку про можливість з'єдинення, представляють Вселенську церкву ворожою і небезпечною для православного народу. В очах кількамільйонового населення Польщі Апостольська Столиця представлена співвинною діла знищення. Отворяється нова пропасть поміж Сходом і Заходом” (Науковий збірник, 1992: 49).

Антихристиянські вчинки та факти релігійного переслідування, на думку автора послання, - це тріумф ворогів Церкви - масонів, які завдали “моральний удар самій ідеї з'єдинення Церков та авторитетові Вселенської Церкви й Апостольської Столиці” (Науковий збірник, 1992: 50).

Послання було опубліковано на першій сторінці газети “Діло” (від 23 серпня 1938 р.) і відразу було заборонене польською цензурою. Однак польська поліція не змогла конфіскувати тираж газети: передбачаючи такий перебіг подій, працівники друкарні та редакції зуміли випередити поліцію, винести і розповсюдити увесь тираж номера. Протест Шептицького став широко відомим не лише в Польщі, а й у цілій Європі. У справу втрутився Ватікан і насильницька католизація православного українського населення була припинена.

Початок Другої світової війни, приєднання Західної України і Західної Білорусії до складу СРСР, згідно з пактом Ріббентропа-Молотова, відродили надії А. Шептицького на здійснення екуменічної акції на теренах усього Сходу. Уже 17 вересня 1939 р. він скликав таємну нараду екзархів для обговорення своїх унійних планів. Користуючись повноваженнями, наданими йому Папою Пієм X і підтвердженими його наступниками, Митрополит Шептицький 9 жовтня 1939 р. створює чотири нові екзархати, які охоплювали територію усього Радянського Союзу, а саме: екзархат Волині і Холмщини на чолі з єпископом Миколою Чернецьким; екзархат для Білорусії (отець Антоній Неманцевич); екзархат Великої Росії і Сибіру (отець ігумен Клементій Шептицький); екзархат для “Великої України” (Наддніпрянщини) (архиепископ Иосиф Сліпий) (Артикули для започаткування, 1958: 26). Одночасно 10 жовтня 1939 р. Митрополит пише листа до Папи Пія XII і просить його про підтвердження повновластей, даних йому Папою Пієм X і дозвіл на висвячення архиепископа о. Йосипа Сліпого на свого коад'ютора з правом наступництва. Через два тижні Конгрегація для Східної Церкви виконала прохання митрополита. Однак його нові повноваження анулювали попередні. Тому Митрополит Андрей 12 жовтня 1940 р. повідомив чотирьох екзархів, що він не має вже навіть влади, щоб прийняти їхнє звільнення від обов'язків і залишає їх сумлінню вибір подальшого напрямку дій.

Певні нові перспективи для своєї традиційної праці по з'єдиненню Церков А. Шептицький пов'язує з наступом німецьких військ і окупацією України, Білорусії, частки Росії. Однак він швидко переконався, що окупаційна політика Третього Райху на Сході не дасть змоги здійснити унійну акцію в повному обсязі. Німці забороняли місіонерську діяльність католицьких священиків, було заарештовано і розстріляно екзарха Неманцевича та багатьох духовних осіб нижчого рангу...

Тому з кінця 1941 р. починається новий етап унійної діяльності А. Шептицького: відтепер його християнська “ойкумена” обмежується теренами України. Усі свої зусилля він спрямовує на зближення, а в майбутньому і з'єднання українських православної і католицької церков, бо “ніякий нарід в освіті не терпів стільки від нещасного роз'єднання Церков, що український нарід” (Шептицький, 1991: 76). Церковна єдність, на думку А. Шептицького, є кінечно необхідною, виходячи з трьох головних міркувань. По-перше, така єдність, вважав він, стане важливим чинником злуки України з Заходом, бо в культурно-духовному розумінні українці належать до європейського, а не до євро-азійського (або азіопського, за влучним виразом відомого поета М. Бродського), континенту. Тому, пише А. Шептицький, з давніх часів “в Україні, так як і сьогодні, розумніші люди бачили.., що будучність народу в злуці зі заходом, бо тільки ця злука всилі відмежити достаточно нарід від сусідів з півночі та північного заходу. Вони розуміли, що тільки релігійна зв'язь може забезпечити на майбутнє зв'язь з культурою Заходу, бо Захід не признає нас як своїх, як довго будемо у віросповіданні зв'язані з Азією. І не маємо іншого способу нав'язати зв'язі з західною культурою, як тільки за помічю якогось безпосереднього зв'язку, що перескочив би найближчих сусідів зі Заходу. А таким зв'язком може бути тільки релігійна зв'язь” (Шептицький, 1991: 356).

По-друге, унія з Вселенською Церквою стала б взірцем для віками вимріяної українським народом національної єдності. “В церковній єдности, - відзначав А. Шептицький, - будемо мати не тільки силу, але і приклад, як повинна виглядати національна єдність. З будови одної, святої, вселенської апостольської Церкви, будемо могти вчитися і засвідчувати, яка повинна бути суверенна провідна могутня єдність українського народу” (Гриньох, 1961: 198).

Нарешті, по-третє, релігійний і національний процеси єднання народу є взаємопов'язаними і взаємообумовлюючими, не існують один без одного. На думку А. Шептицького, “українці поставлені перед такою безумовною кінечністю робити все, що тільки в силі для осягнення національної єдности, без якої розвіються всі наші ідеали та праці для церковної єдности, що є знову одною з найважливіших условии національної єдности” (Шептицький, 1991: 163).

Однак реальний стан речей, який склався на той час, був невтішним: війна різко загострила релігійні, національні, політичні суперечності. “Не треба Україні інших ворогів, - з болем і гіркотою констатує А. Шептицький, - коли самі українці українцям є ворогами, що себе взаємно ненавидять і навіть не стидаються вже тої ненавісти!.. Як довго не буде між нами християнської єдности, так довго і найслабший противник буде від нас сильніший! Як довго у національних справах більше пам'ятати будуть українці за власне індивідуальне добро, так довго загальна справа не буде могти успішно розвиватися. Бо тої загальної справи просто не буде, бо не буде її в свідомості і в совісті людей!” (Шептицький, 1991: 230).

Звідси - головне завдання, яке Митрополит ставить перед духовенством і вірниками: “нема сьогодні для нашого народу більшої прикмети, як єдність й нема для нашого Духовенства важнішої праці, як праця над національною і християнською єдністю народу. дві праці взаємно доповнюються”

(Шептицький, 1991: 408). Така діяльність, на думку А. Шептицького, повинна не лише вважатись за один з головних проявів морального обов'язку любові Бога, що знаходить втілення у християнській любові до ближнього, але й розглядатись як найважливіший констатуючий елемент християнського патріотизму. Це не політичний, не поганський патріотизм, у якому “любов своїх получена з ненавистю всіх прочих” (Шептицький, 1991: 413). Сутність християнського патріотизму, згідно з А. Шептицьким, полягає в тому, що, люблячи всі народи світу любов'ю ближнього, свій народ, народ український треба любити християнською любов'ю більше від інших народів і бути напоготові віддати для нього працю цілого життя, а як треба - той саме життя.

Свою діяльність, спрямовану на утворення єдиної української Церкви, Митрополит Андрей Шептицький веде в двох напрямках. З одного боку, він не втрачає надії на більш ґрунтовну підтримку своїх унійних планів з боку Апостольського Престолу. З цією метою 29 жовтня 1941 р. А. Шептицький пише лист-звідомлення до Папи. У листі, писаному французькою мовою, він подає аналіз становища Церкви в Україні під більшовицькою, а згодом і німецькою окупаціями і порушує питання про “повернення в лоно церкви Христа мільйонів східних вірних, відлучених досі від єдности” (Kozlevskij, 1964: 375). Для того потрібні священики, однак німці забороняють як греко-католикам, так і православним з Волині і Холмщини вести місійну роботу на Наддніпрянщині. Серед інтелігенції в Україні також є люди, що прихильно ставляться до Греко- католицької церкви, їм потрібен тільки єпископ, який був би згідний поширювати церковну єдність. “Якщо б нам було можливо вислати до Києва одного єпископа, - пише А. Шептицький, - здається, що при його працьовитості і осторожності він міг би взяти провід руху і привів би принаймні здорову більшість цілого народу до католицької єдности. Ми не можемо вислати нікого через формальну заборону німців, але якщо б знайшовся між православними українцями хтось досить побожний і досить розумний для сповнення цього завдання поширення церковної єдности в цілому краю, католицька церква могла б нацьому виграти” (Жуковський, 1992: 54).

Тому Митрополит ще раз просить Папу Пія XII підтвердити повноваження, яке йому надав Папа Пій X, пітвердити вже поіменованих екзархів, що йому допоможе в роботі на Сході. 22 листопада 1941 р. Папа пітвердив екзархів і іменував Митрополита Андрея як делегата Апостольського Престолу. Однак Папа не наважився задовільнити прохання Митрополита про висвячення декількох єпископів з-поміж навернених православних.

З другого боку, одночасно з листом до Папи Пія XII Митрополит Шептицький звернувся безпосередньо до православних архієреїв, а пізніше - і до української віруючої православної інтелігенції, з листами із закликом до церковної і національної єдності. Ці листи частково були видруковані в тодішній українській пресі, а потім видані з передмовою Митрополита, відгуками на його листи і відповідями самого А. Шептицького своїм опонентам, склали збірку документів “У справі порозуміння” (залишилася незавершеною). У хронологічному порядку йдеться про такі документи:

Лист Митрополита Шептицького до І. Огієнка, архієпископа Холмського, від 21 жовтня 1941 р.;

Відкритий лист А. Шептицького до Варшавського православного митрополита Діонісія від ЗО грудня 1941 р.;

Лист Митрополита Андрея до православних Архієреїв в Україні і українських землях від ЗО грудня 1941 р.;

Лист Митрополита до української віруючої православної інтелігенції від З березня 1942 р.

З професором І. Огієнком, відомим фахівцем із питань історії української культури і церкви, міністром освіти в складі уряду УНР (з січня по травень 1919 р.), засновником і першим ректором Кам'янець-Подільського університету А. Шептицький був знайомий з 20-х років, коли той у складі еміграції прибув до Львова і знайшов притулок у митрополичих приміщеннях. Нагадуючи про давнє знайомство, приязнь, Митрополит привітав Іларіона з його недавньою хіротонією, побажав йому відновити “віру св. Володимира і митрополита Іларіона” (Баран, 1947: 123); прохав очистити Українську Православну церкву від неканонічних, шкідливих, насильно введених установ чи законів, а передусім від тієї московської нетерпимості і тісноти, якими відзначалося усе московське православіє.

Архієпископ Іларіон відповів Митрополитові листом від 14 листопада 1941 р. Головною в ньому є думка про те, що зближення між двома українськими Церквами стане можливим, коли не тільки Українська Православна церква очиститься від московських впливів, але також Греко-католицька церква позбудеться чужих латинських додатків. Тоді “обидві Українські Церкви наблизяться одна до одної, як дві рідні сестри” (Баран, 1947: 126).

Відкритий лист А. Шептицького до Варшавського православного митрополита Діонісія був надрукований, незважаючи на заборону німецької окупаційної влади, у “Краківських Вістях” від 15 лютого 1942 р. У ньому Митрополит запропонував широку програму дій по зближенню Церков. Відповідь на цього листа, а також на звернення А. Шептицького до православних архієрств, про яке мова буде далі, дав Собор Православної церкви Генерал- Губернаторства, який відбувся 27 травня 1942 р. і висловився однозначно: “З радістю приймемо до своєї Православної церкви братів греко-католиків” (Ленцик, 1971: 175-201). Цю ухвалу підготував Іларіон Огієнко, а в складі Собору брали ще участь митрополит Діонісій Валединський і архієпископ Палладій Видибіда-Руденко, причому останній вважав цю ухвалу зарізкою. Природньо, що на такому рівні і таким тоном екуменічного діалогу вийти не могло.

Центральне місце в акції Митрополита Андрея по зближенню українських Церков займає відкритий лист “До всіх Високопреосвященних і Преосвященних Православних Архієреїв в Україні і на українських землях”, який був написаний ЗО грудня 1941 р. і надрукований у щоденнику “Краківські Вісті” 15 лютого 1942 р. У цьому невеличкому за обсягом посланні А. Шептицький тісно пов'язує релігійні справи з українськими національними справами. “До осягнення наших національних ідеалів, - пише він, - треба нам єдности... Між роздорами, що ділять українців, не останнє місце занимають релігійні справи, в яких ми такі поділені. А, безперечно, релігійна єдність була би могутнім товчком в осягненні національної єдности. Тому думаю, що кожний український патріот повинен зробити все, що може, до здійснення такої релігійної єдности” (Шептицький, 1991: 339). Така єдність, за переконанням А. Шептицького, є можливою, бо справи, що роз'єднують Церкви сталися дуже давно. Це були суперечки між греками і латинянами, між традиціями, перейнятими від грецької і московської церков. Однак існують і деякі передумови поєднання, а саме: загальне бажання примирення, щоб за єдність молився весь народ і, нарешті, з обох боків потрібні уступки, усунення всього того, що перешкоджає єднанню. “Тому, безумовно, треба буде, щоб ми взаємно щиро висказували свої думки і, щиро обговорюючи усі життєві і богословські справи, злучені з поєднанням Церков, шукали дорогу до поєднання” (Шептицький, 1991: 340). Запрошенням до такого відкритого і об'єктивного діалогу і був цей лист.

Відгуки на послання Митрополита були нечисленними. Архієпископ Краківський і Лемківський Палладій у своєму листі від 1 березня 1942 р. зазначає, що звернення А. Шептицького “до Православної Української Ієрархії є те, чого більше як 300 років очікувала наша Церква... Роздор, що в кінці 16 віку був у значній мірі штучно впроваджений неприятелями Української Церкви та Українського Народу, мусить бути закінчений” (Шептицький, 1991: 340). Однак при цьому він пропонує своє бачення шляху до поєднання Церков: “3 відома свого Кіріарха маю честь повідомити, що з боку Православної церкви, ми намагатимемось усунути всі перешкоди на шляху великої справи поєднання, що опиратиметься на поверненні до стану з перед офіційною, у 16 в. розпаду Православної Української Церкви” (Шептицький, 1991: 343). Вочевидь, що це фактично був заклик до ліквідації Греко-католицької церкви і повернення до передунійного стану.

Олексій (Алексій) Громадський, митрополит Волинський і Житомирський, екзарх Української Автономної Православної Церкви, що залишалася в юрисдикції Московської патріархії, у листі від квітня 1942 р. в принципі погоджується з викладеною митрополитом Андреем ідеєю єдності Церков, однак висловлює сумнів щодо можливості її реалізації. “... Теоретично я цілком допускаю наше поєднання, - пише він, - бо ніщо не може перешкодити тому у думках, але практично це поєднання могло би здійснитися тільки тоді, коли не буде гріху і ушкодження людської природи” (Шептицький, 1991: 345). На його думку, перешкоди до поєднання не лише криються у віках, але й знаходять поживу у сучасності, є вічними. “Історія, політика, егоїзм, індивідуалізм і багато усяких ізмів, від котрих стільки нещастя на землі, от ці перешкоди, що не будуть, напевно, ізжиті до кінця світу, а вони то і не дадуть можливості поєднання християн між собою на землі” (Шептицький, 1991: 344). Вказуючи на ті труднощі, які виникли в нього при спробі налагодити співробітництво між Автономною Православною Церквою і Українською Автокефальною Православною Церквою, о. Олексій вважав, що “... може і потрібна на землі ота різноголосиця і в релігійних поглядах, бо ж не дармо кажуть, що красота заключається в різноманітности” (Шептицький, 1991: 344).

Болючою для Митрополита А. Шептицького була мовчанка єпископів Української Автокефальної Православної Церкви, яка оформила себе під проводом митрополита Полікарпа Сікорського і поширювала свою діяльність на території Наддніпрянщини, у так званому Райхскомісаріаті України.

Доповненням до митрополичого послання до православних архієреїв став відкритий лист А. Шептицького до української віруючої православної інтелігенції від 3 березня 1942 р. У ньому Митрополит звертається до представників української науки, літератури, мистецтва, суспільних діячів, а також до патріотичного духовенства, яких вважає за провідну верству суспільства, що має вагомий голос і в церковних справах.

Лист до інтелігенції уточнює об'єднуючі плани Митрополита і вказує, якими шляхами прямувати до повної злуки. Насамперед А. Шептицький пояснює свій особистий стан: він як греко-католик не може стати Київським Митрополитом. Крім того, він не має до цього ні бажання, ні фізичної змоги через вік і хворобу. За його переконанням, “Київський Митрополит мусить бути вибраний із православних або автокефальних Архієреїв чи священиків. Коли б він був з'единений із Вселенською Церквою, всі ми, греко-католики, підлягали б йому і я перший радо піддався б його верховній владі” (Шептицький, 1991: 341). Отже, підкреслює А. Шептицький, пишучи цього листа, він не має ніякого особистого інтересу і тільки виконає обов'язок українського патріота. Митрополит свідомий того, що повна злука греко-католицького і українських православних віросповідань - це справа хіба що далекого майбутнього. Така єдність стала б можливою тільки після довгих зусиль по зближенню і взаємопізнанню Церков, що, у свою чергу, необхідне для досягнення національної єдності. До майбутньої єдності слід йти через примирення, усуваючи взаємні непорозуміння між українцями, між українськими конфесіями. А. Шептицький особливо наголошує на тому, що поєднання із Вселенською Церквою не потребує відречення від звичаїв, передання чи обряду Української Православної Церкви, бо різниця між греко-католиками і українськими православними в цих справах якщо і існує, то вельми незначна. Закликаючи українську віруючу інтелігенцію до активної праці над міжконфесійним поширенням, А. Шептицький зазначає, що навіть у тому випадку, коли ця праця й не доведе до повного з'єднання, все одно вона принесе велику користь українському народові, бо спричиниться до національної єдності.

Лист Митрополита до української інтелігенції мав більше відгуків, аніж його звернення до православних архієреїв. Деякі з них були позитивні, інші полемічні й з негативним ставленням до унійних пропозицій, із звинуваченнями Апостольського Престолу у нещирому ставленні не лише до Православної, а й до Греко-католицької церкви. Як доказ останнього наводився навіть такий факт, що сам А. Шептицький, незважаючи на незаперечні заслуги перед Церквою, так і не був проголошений кардиналом. Надрукований був тільки “Одвертий лист до Його Високопреосвященства Митрополита Андрея Шептицького” від квітня 1942 р. деяких українських діячів з Праги і Варшави, старих емігрантів. Цей лист, написаний у полемічному тоні, гостро засуджує в історичному аспекті Унію й католицьку церкву. Автори одвертого листа оцінюють церковну Унію як одну з найсумніших діб української минувшини, яку можна порівняти хіба що з часами панщини. Свідченням цього, на їх погляд, є уся українська епічна та історична література, де у тій чи іншій ролі фігурує Запорізька Січ. На думку авторів цього листа, усі унійні спроби спрямовані не на з'єднання Греко- католицької і Православної церкви, а на приєднання української Православної церкви до римо-католицької, експонентом якої на Сході Європи завжди було польське католицтво. “Як воно репрезентувало римську церкву, - пишуть вони, - цього свідками є безліч пам'яток подвигів христолюбивого польського духовенства - зруйнованих, замкнених та перероблених на польські костьоли православних церков на Холмщині та Волині рр. 1937-38” (Шептицький, 1991: 346). Причому ця руйнація здійснювалася за толерантністю римської курії, яка через варшавського нунція навіть порадила Митрополиту А. Шептицькому гамувати оборону нез'єднаних православних.

Захищаючись від закидів, що “українське православіє має забагато московського намулу”, автори листа стверджують, що від нього буде легше позбутися, ніж Греко-католицькій церкві від впливів римо-католицьких, наприклад, від целібату. Але “це зрештою внутрішня справа обох церков і суттєвого значіння для унійної акції не матиме” (Шептицький, 1991: 347).

Багато місця у листі присвячено загально-традиційним догматичним суперечкам про примат Папи Римського та роль східних патріархів. Стверджується, що у X ст. саме римський патріарх, до того рівний серед інших патріархів, відколовся від соборної Церкви, представленої чотирма вселенськими патріархами, і допустив цілий ряд нововведень, як обрядових, так і догматичних. Тому “в розумінні всіх православних вселенською церквою є та більшість (чотири вселенських патріярхи), яка лишилась вірною усім постановам вселенських соборів, а не та меншість (один римський патріарх), що не хотіла бути рівною з останніми в духу соборів і від них відійшла як в догматах, так і церковній практиці” (Шептицький, 1991: 347). Отже, навіть при збереженні традиційної східної обрядовості, психологія православних не зможе погодитись з багатьма найновішими догматами Римської церкви.

Проголошуючи бажання працювати для якнайбільшого порозуміння і згоди між Греко-католицькою і Православною церквами в дусі християнської любові, автори листа, разом з тим, вважають, що з'єднання церков було б шкідливим для українського народу, а тому пропонують звести міжконфесійну співпрацю лише до допомоги у відродженні зруйнованої більшовиками Православної церкви. Щодо іншого, то, на їхню думку, “вирішувати питання взаємовідносин нашої Православної церкви з іншими церквами або лише їх обмірковувати можуть... лише наші православні ієрархи” (Шептицький, 1991: 349).

Незважаючи на таке відверто деструктивне ставлення до своїх пропозицій, Митрополит Андрей Шептицький не полишає спроб досягти взаєморозуміння. Він ще раз намагається пояснити інтелігенції, про що йшлося в його унійній акції 1941-1942 рр. З цією метою А. Шептицький друкує свої відповіді на листи у збірці документів “У справі порозуміння”.

У вступному слові Митрополит зазначає, що “відповіді випали такі негативні, що лише з доброю волею можна доглянути гадки, що все-таки бодай якесь порозуміння можливе. А в багатьох відповідях цілком виразно висказано обурення, що хтось може таке припустити. Та все ж таки відповіді ці є таким обільним матеріалом до дискусії, що неможливо їх мовчки проминути” (Шептицький, 1991: 344). Розпочинаючи дискусію, Митрополит Андрей

висловлює кілька попередніх зауважень. По-перше, підкреслює А. Шептицький, що цілковита єдність, тобто утворення одного віросповідання, може бути досягнена лише після низки порозумінь. Тому, поки що утворення єдиної церкви - це скоріше питання теорії, а не практики. Реально ж йдеться про досягнення порозуміння між різними українськими віросповіданнями з метою досягнення національної єдності.

По-друге, зауважує А. Шептицький, його запрошення до співпраці по зближенню Церков усі зрозуміли тільки як заклик до цілковитої злуки православних з греко-католиками, а через неї - прийняття всіма православними Унії з Апостольським Престолом. Між тим, на думку Митрополита, можна вести мову про різні способи порозуміння, без зливання в одно віросповідання. “Можна було подумати й про злуку православних віросповідань з гр. католицьким, при якій повстало б нове віросповідання зі злучених обох, яке не було б ні давнім православ'ям, ні давною гр. кат. Церквою” (Шептицький, 1991: 334). Про можливість такої поліваріантності міжконфесійних відносин ніхто навіть не думав, бо ідею поєднання Церков грубо звели лише до Унії.

Відповідаючи на питання, яким може бути з'єднання, Митрополит рішуче відкидає звинувачення у намірі цілковито підпорядкувати українські Церкви римо-католицькій. “Поодинокі церкви, - пише він, - лишаючися у зв'язку зі всіма іншими церквами Заходу, можуть заховувати далеко йдучу автономію, яку можна назвати автокефалією...” (Шептицький, 1991: 349). Більше того,

стверджує А. Шептицький, греко-католики готові, навіть із втратою для себе, віддатися під владу київського митрополита, за умови прийняття ним Вселенської віри.

Цікаво, що представники православної інтелігенції, які у своєму ставленні до А. Шептицького завжди намагалися твердо триматися історичного ґрунту, у полемічному запалі навіть не помітили, наскільки погляди Митрополита Андрея близькі до проекту єдності Церков, запропонованого ще за триста років до цього іншим великим митрополитом, причому не греко-католицьким, а православним,

Петром Могилою... (Жуковський, 1969: 121, 264; Історія церкви, 1994: 62-69).

Андрей Шептицький спростовує твердження своїх опонентів про причетність Римської церкви до руйнації Православних церков і переслідування віруючих у Холмщині і на Волині, вважаючи їх бездоказовими. Поява таких негативних суджень пов'язана, на його думку, з тим, що “нераз судите про поступування Рим. Церкви під вражінням того, що про Неї говорять або пишуть вороги християнства.., а не приймаєте того, що про Рим. Церкву і її вплив на нас говорять Вам українці, яким не можете нічого закинути зі становища українського патріотизму” (Шептицький, 1991: 351).

Не міг залишити поза своєю увагою А. Шептицький і поле історії, до якого зводили справу порозуміння представники православної інтелігенції, хоча, як він сам зазначає, робить це нерадо. “Мені знається, - пише Митрополит, - що коли бажаємо порозуміння і згоди поміж різними укр.віроісповіданнями, ліпше було б лишати на боці аргументи з історії. При кожному примиренні, навіть тоді, коли мова не йде про злуку і приєднання, муситься на першому місці сказати з обох сторін: “Забудьмо!” А Панове воліли б сказати: “Ми вам не забудемо!” (Шептицький, 1991: 351). Такий підхід, вважає А. Шептицький, при якому греко- католики XX століття проголошуються відповідальними за події XVI-XVII ст. і навіть Х-ХІ ст., не є конструктивним, унеможливлює релігійне і національне порозуміння.

Митрополит, однак, не уникає історичної дискусії, висуваючи їй два зауваження. По-перше, на його думку, історію Берестейської Унії та її наслідків православна інтелігенція знає з праць істориків, які всі, або майже всі, були не тільки ворогами з'єднання Церков, але й ворогами українського народу. Тому їхні описи вимагають ретельної перевірки. По-друге, у ході дискусії слід уживати лише такі історичні факти, яких ніхто не може заперечити.

У своїх відповідях А. Шептицький ґрунтовно аналізує основні аргументи опонентів і подає власне бачення історичних процесів. Насамперед він звертається до подій 1596 р., тобто до Берестейської Унії. “Фактом є, - пише він,

що Берестейську унію заключили усі єпископи київської церковної провінції, до якої належала і Біла Русь. Двоє єпископів, львівський і перемиський, цофнули відтак своє Слово” (Шептицький, 1991: 354-355). Тому, якщо слідувати логіці представників православної інтелігенції, які проголосили, що вирішувати питання міжцерковних відносин компетентні лише православні ієрархи, а вірні повинні їм слідувати, то вже з XVI ст. історія з'єдинення Церков пішла б іншими шляхами. Отже, констатує А. Шептицький, тут мав місце своєрідний подвійний стандарт: те, що добре у XX ст. проголошується суцільним злом для XVI- XVII ст.

Інший закид, який роблять Митрополиту його опоненти, стосується історичних подій X ст., тобто розколу Церков. Аргументи, які вони наводять, згідно з Шептицьким, “не є ноторійними історичними фактами” (Шептицький, 1991: 352), і він не визнає їх за такі. У листі православної віруючої інтелігенції був запропонований кількісний підхід до вирішення питання про те, якою ж є правдива Вселенська Церква - царгородською чи римською, Митрополит Андрей пропонує поглянути на справу з іншого, якісного боку. Коротко суть його аргументації зводиться до наступного: по-перше, жоден з Римських Архієреїв не визнавав зверхності царгородських патріархів, між тим, як принаймні кільканадцять царгородських патріархів визнавали зверхність Римського Престолу. По-друге, не існує текстів св. Отців, які доводили б, що Царгород здійснював якесь судовладдя над Римом, тоді як зворотне зафіксоване у декількох сотнях текстів. По-третє, саме Римські Архієреї зложили щонайменше п'ятьох царгородських патріархів і жодного випадку не було навпаки. Ці та інші факти, які наводить Митрополит у своїх відповідях, за його переконанням, незаперечно засвідчують право Апостольського Престолу бути на чолі Вселенської Церкви.

Нарешті, ще одне звинувачення опонентів А. Шептицького полягає у тому, що Римські Архієреї “допустилися цілого ряду новацій так догматичних, як й обрядових, не питаючи думки інших патріархів...” (Шептицький, 1991: 358). Однак, зауважує Шептицький, московський патріарх Нікон і київський митрополит Петро Могила, ці великі реформатори обряду і церковного життя, також вводили новації, не питаючи згоди не лише Римського Архієрея, а й східних патріархів. Але їхня правомочність щодо цього чомусь не піддається православними сумніву. Що ж стосується догматичних новацій, то жодна з них, переконаний Митрополит Андрей, не суперечить ученню Церкви перших 10 століть. Усі вони спрямовані на те, “щоби науку Божого Об'явлення оборонити перед новим фальшивим її розумінням через усталення богословських і філософічних термінів, які новим словом описували б і поясняли б стару незмінну віру” (Шептицький, 1991: 405).

На жаль, ця дискусія не мала продовження. Недоброзичливе ставлення з боку православних архієреїв і віруючої інтелігенції до екуменічних ідей Митрополита Андрея Шептицького, заборона німецької окупаційної влади публікувати будь- які матеріали в справі об'єднання українських Церков, унеможливили наступні унійні змагання.



Висновки

Підсумовуючи багаторічну діяльність А. Шептицького зі зближення і об'єднання Церков, православної і католицької, слід ще раз підкреслити, що справу єдності Митрополит вважав за пріоритетну над усіма своїми заняттями, за неї він був готовий віддати своє життя. Ца нашу думку, не можна погодитись з висновком одного з найбільш знаних дослідників його життя і творчості С. Барана: “На практиці з великих релігійних плянів митрополита вийшло дуже мало, чи властиве нічого” (Баран, 1947: 353). Якщо Великому Митрополитові не вдалося реалізувати мрію свого життя, то проведена ним підготовка не пройшла намарно, стала цінною спадщиною, що може послужити дороговказом для розв'язання не менш складних проблем відносин між двома традиційними українськими віросповіданнями в сучасній Україні.



Список використаних джерел

Артикули для започаткування, 1958 - Артикули для започаткування процесу беатифікації і канонізації Слуги Божого Андрея Шептицького. Рим, 1958.

Баран, 1947 - Баран С. Митрополит Андрей Шептицький. Життя і творчість. Мюнхен, 1947.151 с.

Баран, 1994 - Баран О. Митрополит Андрей Шептицький і його екуменічні ідеї. Український Історик. 1-4 (120-123). Т. 31. Нью-Йорк - Торонто - Київ - Львів - Мюнхен, 1994. С. 183-184.

Басараб, 2017 - Басараб В. Проблема єдності Церков у світлі екуменічних ідей митрополита

А.Шептицького. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції Волинської православної богословської академії УПЦ КП “Державотворення і помісність Церкви: історичні процеси та сучасні реалії” (18.05.2017). Луцьк: Видавництво Волинської православної богословської академії EIK'ON, 2017. С. 27-34 Басараб, 2019 - Басараб В. Державотворча концепція та національно-патріотичні ідеї митрополита Андрея Шептицького. Ужгород: Гражда, 2019. 232 с.

Білас, 1999 - Білас Я. І. Екуменізм Андрея Шептицького і проблема суверенності нації. Історія релігій в Україні. Кн. 1. Львів, 1999. С. 45-48

Бистрицька, 2002 - Бистрицька Е. Українське православ'я та екуменічна діяльність митрополита Андрея Шептицького в роки Другої світової війни. Українське релігієзнавство. 2002. № 23. С. 45-55.

Філософія політики, 2002 - Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Автор-упорядник Андрущенко В. П. та ін. К.: Знання України, 2002. С. 213.

Гладка, 1996а - Гладка Г. Л. Берестейська унія й екуменічний процес в оцінках та діяльності

Шептицького. Обрії. Часопис Івано-Франківського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників. Івано-Франківськ, 1996. №1(3). С.43-47.

Гладка, 19966 - Гладка Г. Л. Екуменічна діяльність митрополита Андрея Шептицького. Добрий пастир. Часопис, присвячений церковним і богословським справам. Івано-Франківськ, 1996. 4.1. С. 99-101.

Гладка, 1999 - Гладка Г.Л. Проблема релігійної єдності України в унійно-екуменічній діяльності митрополита Андрея Шептицького. Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім.

Гнатюка, Серія: Історія. Тернопіль, 1999. Вип.ІХ. С. 37-40.

Греко-Католицька, 1934 - Греко-Католицька Богословська Академія у Львові в другомутрьохліттю свого існування (1931 -1934). Львів,_ 1934. С. 28.

Гринів, 1994- Гринів О. Иосиф Сліпий як історик, філософ, педагог. Львів, 1994. С. 28.

Гриньох, 1961 - Гриньох І. Слуга Божий Андрей. Благовісник Єдности. Мюнхен, 1961.220 с.

Гузар, 2015 - Гузар Любомир. Андрей Шептицький Митрополит Галицький (1901-1944) провісник екуменізму / Видання друге. Жовква: Місіонер, 2015. 496 с.

Історія церкви, 1994 - Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3-х книгах. Кн. 3. Кінець XVI - середина XIX століття. К., 1994. С. 62-69.

Королевський, 2016 - Королевський Кирило. Митрополит Андрей Шептицький (1865-1944) / пр. з фр. Я. Кравець / Вид. 2-ге, випр. Львів: Свічадо, 2016. С. 239.

Кравченко, 1963 - Кравченко О. Велетень з Святоюрської гори. Йорктаун, 1963. С. 16-20.

Крупа, 2000 - Крупа Л. Спроби митрополита Андрея Шептицького через ідеї екуменізму досягти фізичного та духовного об'єднання України. Наш голос. / видає Асоціація Українців Америки, 2000. Вересень-жовтень, ч. 9-10.

Ленцик, 1971 - Ленцик В. Ідея Церковної Єдности у Митрополита Шептицького. Богословія. Рим, 1971. Т. 35. С. 175-201.

Ленцик, 2004-Ленцик В. Визначні постаті Української Церкви: Митрополит Андрей Шептицький і Патріярх Йосиф Сліпий. Львів: Свічадо, 2004. 608 с.

Маринович, 2019 - Маринович М. Митрополит Андрей Шептицький і принцип “позитивної суми” / передмова Адріана Сливоцького. Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. 248 с.

Матеріяли до історії, 2009 - Матеріяли до історії українського патріархального руху / Упор. А. Сороковський. Львів: Свічадо, 2009. 364 с.

Молодість і покликання, 2015 - Молодість і покликання о. Романа Шептицького. Львів: Свічадо, 2015. С.

119.

Morality and Reality, 1989 - Morality and Reality. (1989). The life and times of Andrei Sheptytskyi / Paul Robert Magocsi, editor with the assistance of Andrii Krawchuk. Canadian Institute of Ukrainian Studies University of Alberta Edmonton.

Науковий збірник, 1992 - Науковий збірник УВУ. Т. 15. Мюнхен, 1992. С. 49.

Політологічний енциклопедичний, 2004 - Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко; За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. 2-ге видання, доповнене і перероблене. К.: Генеза, 2004. С. 181-182.

Шептицький, 1952 - Шептицький Андрей. За одність Церкви. Логос. 1952. Т. 3. № 3. С. 163.

Шептицький, 1991 - Шептицький Андрей. Листи-поспання (1939-1944). 454 с.

Шеремета, 2007 - Шеремета О. Ю. Екуменізм як етична ідея Шептицького. Філософська думка. №1.2007.

60-68.

Сліпий, 2017 - Сліпий Йосиф. Спомини / ред. Іван Дацько, Марія Горяча, вид. 3-тє, виправлене й доповнене. Львів - Рим: Видавництво УКУ, 2017. С. 114-115.

Смирнов, 2017 - Смирнов А. Митрополит Андрей Шептицький і православ'я: від екуменізму до національної єдності. Наукові записки Національного університету “Острозька академія”. Серія “Історичні науки”. 2017. Вип. 26. С. 40-44.

Сурмач, 2000- Сурмач О. Екуменічна діяльність УГКЦ в роки німецької окупації Галичини (1941-1944 рр.). Київська Церква. Київ-Львів, 2000. №4 (10). С. 72-78

Світильник Істини, 1976 - Світильник Істини. Торонто - Чикаго, 1976. Т. 2. С. 133-134.

Тожецький, 1993 - Тожецький Р. Митрополит Андрей Шептицький. Ковчег: Збірник статей з церковної історії. Львів, 1993. С. 101-112.

Український прапор, 1921 - Український прапор. 1921.21 лютого.

Вегеш, Хоменко, 2001 - Вегеш М. М., Хоменко О. В. Екуменічні ідеї митрополита Андрея Шептицького та діяльність по їх реалізації. Carpatica-Карпатика: Актуальні проблеми політичного та етнокультурного розвитку Карпатського регіону в ХІХ-ХХ століттях. Ужгород: Вид-во “Два кольори”, 2001. Вип.10. С. 278-312.

Владика, 1991 - Владика Андрей. Альманах “Гомону України” на рік 1994. Торонто, 1991. С. 47.

Задоровський, 1995 - Задоровський Я. Ю. Митрополит Андрей Шептицький. Нарис про життя і служіння церкві та народові (1865-1944 рр.). Івано-Франківськ, 1995. 64 с.

Жуковський, 1969-Жуковський А. Петро Могила й питанняєдности Церков. Париж, 1969. 283с.

Жуковський, 1992 - Жуковський А. Митрополит Андрей Шептицький і православ'я. Науковий збірник УВУ. Мюнхен, 1992. С. 37-38.

References

Artykuly dlia zapochatkuvannia, 1958 - Artykuly dlia zapochatkuvannia protsesu beatyfikatsii і kanonizatsii Sluhy Bozhoho Andreia Sheptytskoho (Articles for the initiation of the process of beatification and canonization of the Servant of God Andrey Sheptytsky). Rym, 1958. [in Ukrainian],

Baran, 1947 - Baran S. Mytropolyt Andrei Sheptytskyi. Zhyttia і tvorchist (Metropolitan Andrey Sheptytskyi. Life and creativity). Miunkhen. 1947. [in Ukrainian],

Baran, 1994- Baran O. Mytropolyt Andrei Sheptytskyi і yoho ekumenichni idei (Metropolitan Andrey Sheptytskyi and his ecumenical ideas) // Ukrainskyi Istoryk. 1-4 (120-123). T. 31. Niu-York-Toronto-Kyiv-Lviv-Miunkhen. [in Ukrainian],

Basarab, 2017 - Basarab V. Problema yednosti Tserkov u svitli ekumenichnykh idei mytropolyta A.Sheptytskoho (The problem of the unity of the Churches in the light of the ecumenical ideas of Metropolitan A. Sheptytskyi) // Materialy mizhnarodnoi naukovo-praktychnoi konferentsii Volynskoi pravoslavnoi bohoslovskoi akademii UPTs KP “Derzhavotvorennia і pomisnist Tserkvy: istorychni protsesy ta suchasni realii”. Lutsk: Vydavnytstvo Volynskoi pravoslavnoi bohoslovskoi akademii ЕІКШ. S. 27-34. [in Ukrainian],

Basarab, 2019 - Basarab V. Derzhavotvorcha kontseptsiia ta natsionalno-patriotychni idei mytropolyta Andreia Sheptytskoho (Concept of statehood and national patriotic ideas of Metropolitan Andrey Sheptytsky's). Uzhhorod: Hrazhda. [in Ukrainian],

Bilas, 1999 - Bilas Ya. Ekumenizm Andreia Sheptytskoho і problems suverennosti natsii (The ecumenism of Andrey Sheptytskyi and the problem of the sovereignty of the nation) // Istoriia relihii v Ukraini. Kn. 1. Lviv. S. 45-48. [in Ukrainian],

Bystrytska, 2002 - Bystrytska E. Ukrainske pravoslavia ta ekumenichna diialnist mytropolyta Andreia Sheptytskoho v roky Druhoi svitovoi viiny (Ukrainian Orthodoxy and the Ecumenical Activity of Metropolitan Andrey Sheptytskyi during the Second World War) // Ukrainske relihiieznavstvo. № 23. S. 45-55. [in Ukrainian],

Filosofiia polityky, 2002 - Filosofiia polityky: Korotkyi entsyklopedychnyi slovnyk (Philosophy policy: a short encyclopedic dictionary) / Avtor-uporiadnyk Andrushchenko V. P. ta in. K.: Znannia Ukrainy, 2002. S. 213. [in Ukrainian],

Hladka, 1996a - Hladka H. Beresteiska uniia y ekumenichnyi protses v otsinkakh ta diialnosti A.Sheptytskoho (The union of Brest and the ecumenical process in A. Sheptytsky's assessments and activities.) // Obrii. Chasopys Ivano-Frankivskoho oblasnoho instytutu pisliadyplomnoi osvity pedahohichnykh pratsivnykiv. Ivano-Frankivsk. №1 (3). 43-47. [in Ukrainian],

Hladka, 1996b - Hladka H. Ekumenichna diialnist mytropolyta Andreia Sheptytskoho (Ecumenical activity of Metropolitan Andrey Sheptytskyi) // Dobryi pastyr. Chasopys, prysviachenyi tserkovnym і bohoslovskym spravam. Ivano-Frankivsk. Ch.1.99-101. [in Ukrainian],

Hladka, 1999 - Hladka H. Problema relihiinoi yednosti Ukrainy v uniino-ekumenichnii diialnosti mytropolyta Andreia Sheptytskoho (The problem of religious unity of Ukraine in the uniquely-ecumenical activity of Metropolitan Andrey Sheptytskyi) // Naukovi zapysky Temopilskoho derzhavnoho pedahohichnoho universytetu im.V.Hnatiuka, Seriia: Istoriia. Ternopil. Vyp. IX. 37-40. [in Ukrainian],

Hreko-Katolytska, 1934 - Hreko-Katolytska Bohoslovska Akademiia u Lvovi v druhomu trokhlittiu svoho isnuvannia (1931-1934) (Greek Catholic Theological Academy in Lviv in the second of the three years of its existence (1931-1934)). Lviv, 1934. [in Ukrainian],

Hryniv, 1994 - Hryniv O. Yosyf Slipyi yak istoryk, filosof, pedahoh (Yozef Slipyi as a historian, philosopher, educator). Lviv, [in Ukrainian],

Hrynokh, 1961 - Hrynokh I. Sluha Bozhyi Andrei (Servant of God Andrey). Blahovisnyk Yednosty. Miunkhen [in Ukrainian],

Huzar, 2015 - Huzar L. Andrei Sheptytskyi Mytropolyt Halytskyi (1901-1944) provisnyk ekumenizmu (Andrey Sheptytskyi Metropolitan Halytskyi (1901-1944) a harbinger of ecumenism) / Vydannia druhe. Zhovkva: Misioner [in Ukrainian],

Istoriia tserkvy, 1994 - Istoriia tserkvy ta relihiinoi dumky v Ukraini (History of church and religious thought in Ukraine): U 3-kh knyhakh. Kn. 3. KinetsXVI - seredyna XIX stolittia. K., 1994 [in Ukrainian],

Korolevskyi, 2016 - Korolevskyi К. Mytropolyt Andrei Sheptytskyi (1865-1944) (Metropolitan Andrey Sheptytskyi (1865-1944)) / pr. z fr. Ya. Kravets/ Vyd. 2-he, vypr. Lviv: Svichado. [in Ukrainian],

Kravchenko, 1963 - Kravchenko O. Veleten z Sviatoiurskoi hory (Giant from the Svyatoyurska Mountain). Yorktaun. [in Ukrainian],

Krupa, 2000 - Krupa L. Sproby mytropolyta Andreia Sheptytskoho cherez idei ekumenizmu dosiahty fizychnoho ta dukhovnoho obiednannia Ukrainy (Metropolitan Andrey Sheptytsky's attempts through the ecumenism to achieve physical and spiritual unification of Ukraine) // Nash holos / vydaie Asotsiatsiia Ukraintsiv Ameryky. Veresen-zhovten, ch. 9-10. [in Ukrainian],

Lentsyk, 1971 - Lentsyk V. Ideia Tserkovnoi Yednosty u Mytropolyta Sheptytskoho (The idea of Church Unity in Metropolitan Sheptytskyi). Bohosloviia. Rym, 1971. T. 35. [in Ukrainian],

Lentsyk, 2004 - Lentsyk V. Vyznachni postati Ukrainskoi Tserkvy: Mytropolyt Andrei Sheptytskyi і Patriiarkh Yosyf Slipyi (Prominent figures of the Ukrainian Church: Metropolitan Andrey Sheptytskyi and Patriarch Yozef Slipyi). Lviv: Svichado. [in Ukrainian],

Marynovych, 2019 - Marynovych M. Mytropolyt Andrei Sheptytskyi і pryntsyp “pozytyvnoi sumy” (Metropolitan Andrey Sheptytskyi and the principle of “positive sum”) / peredmova Adriana Slyvotskoho. Lviv: Vydavnytstvo Staroho Leva, [in Ukrainian],

Materiialy do istorii, 2009 - Materiialy do istorii ukrainskoho patriarkhalnoho rukhu (Materials on the history of the Ukrainian patriarchal movement) / Upor. A. Sorokovskyi. Lviv: Svichado, 2009. 364 s. [in Ukrainian],

Molodist і poklykannia, 2015 - Molodist і poklykannia o. Romana Sheptytskoho (Youth and vocation Roman Sheptytskyi). Lviv: Svichado, 2015. [in Ukrainian],

Morality and Reality, 1989 - Morality and Reality. The life and times of Andrei Sheptytskyi / Paul Robert Magocsi, editor with the assistance of Andrii Krawchuk. Canadian Institute of Ukrainian Studies University of Alberta Edmonton, [in English],

Naukovyi zbirnyk, 1992 - Naukovyi zbirnyk UVU (Scientific Collection of Ukrainian Free University). T. 15. Miunkhen, 1992. [in Ukrainian],

Politolohichnyi entsyklopedychnyi, 2004 - Politolohichnyi entsyklopedychnyi slovnyk (Political science encyclopedic dictionary) / Uporiadnyk V. P. Horbatenko; Za red. Yu. S. Shemshuchenka, V. D. Babkina, V. P. Horbatenka. 2-he vydannia, dopovnene і pereroblene. K.: Heneza, 2004. [in Ukrainian],

Sheptytskyi, 1952 - Sheptytskyi A. Za odnist Tserkvy (For the unity of the Church) // Lohos. 1952. T. 3. № 3. S. 163. [in Ukrainian],

Sheptytskyi, 1991 - Sheptytskyi A. Lysty-poslannia (1939-1944) (Sheptytskyi Andrey. Letters of Message (19391944)). Lviv, [in Ukrainian],

Sheremeta, 2007 - Sheremeta O. Ekumenizm yak etychna ideia A. Sheptytskoho (Ecumenism as the ethical idea of A. Sheptytskyi) // Filosof. dumka. № 1.60-69. [in Ukrainian],

Slipyi, 2017 - Slipyi Yo. Spomyny (Memories) / red. Ivan Datsko, Mariia Horiacha, vyd. З-tie, vypravlene у dopovnene. Lviv-Rym: Vydavnytstvo UKU, 2017. [in Ukrainian],

Smyrnov, 2017 - Smyrnov A. Mytropolyt Andrei Sheptytskyi і pravoslavia: vid ekumenizmu do natsionalnoi yednosti (Metropolitan Andrey Sheptytskyi and Orthodoxy: from ecumenism to national unity) // Naukovi zapysky Natsionalnoho universytetu “Ostrozka akademiia”. Seriia “Istorychni nauky”. Vyp. 26. 40-44. [in Ukrainian],

Surmach, 2000 - Surmach O. Ekumenichna diialnist UHKTs v roky nimetskoi okupatsii Halychyny (1941 -1944 rr.) (Ecumenical activity of the UGCC during the German occupation of Galychyna (1941-1944)) // Kyivska Tserkva. Kyiv- Lviv. №4(10). 72-78. [in Ukrainian],

Svitylnyk Istyny, 1976 - Svitylnyk Istyny (The lamp of truth). Toronto-Chykaho, 1976. T. 2. S. 133-134. [in Ukrainian],

Tozhetskyi, 1993 - Tozhetskyi R. Mytropolyt Andrei Sheptytskyi (Metropolitan Andrey Sheptytskyi). Kovcheh: Zbirnyk statei z tserkovnoi istorii. Lviv, [in Ukrainian],

Ukrainskyi prapor, 1921 - Ukrainskyi prapor (Ukrainian flag). 1921.21 liutoho. [in Ukrainian],

Vehesh, Khomenko, 2001 - Vehesh M., Khomenko O. Ekumenichni idei mytropolyta Andreia Sheptytskoho ta diialnist po yikh realizatsii (The ecumenism of Andrey Sheptytskyi and the problem of the sovereignty of the nation) // Carpatica-Karpatyka: Aktualni problemy politychnoho ta etnokulturnoho rozvytku Karpatskoho rehionu v XIX-XX stolittiakh. Uzhhorod: Vyd-vo “Dva kolory”. Vyp.10. 278-312. [in Ukrainian],

Vladyka, 1994 - Vladyka A. Almanakh “Homonu Ukrainy” na rik 1994 (The “Homons of Ukraine” almanac for the year 1994). Toronto, 1991. S. 47. [in Ukrainian],

Zadorovskyi, 1995 - Zadorovskyi Ya. Mytropolyt Andrei Sheptytskyi. Narys pro zhyttia і sluzhinnia tserkvi ta narodovi (1865-1944 rr.) (Metropolitan Andrey Sheptytskyi. Essay on the life and service of the church and the people (1865-1944)). Ivano-Frankivsk. [in Ukrainian],

Zhukovskyi, 1969 - Zhukovskyi A. Petro Mohyla y pytannia yednosty Tserkov (Petro Mogyla and the question of the unity of the Churches). Paryzh. [in Ukrainian],

Zhukovskyi, 1992 - Zhukovskyi A. Mytropolyt Andrei Sheptytskyi і pravoslavia (Metropolitan Andrey Sheptytskyi and Orthodoxy) // Naukovyi zbirnyk UVU. Miunkhen. [in Ukrainian],

Размещено на Allbest.ru