Ренесансний гуманізм в Україні

Заслугою вітчизняних гуманістів було формування наукового понятійного апарату, намагання визначити місце України в історичному часі й просторі; розрізняння земного “часу” і “вічності” (“часове коло”) (А.Кальнофойський); обізнаність з циклічною і лінійною теоріями часу і прийняття ренесансної інтерпретації: циклічність, але не по колу, а по спіралі. Історія в них розглядається не як реалізація наперед визначеного Божественого припису, а як людська драма в дії. Властиві середньовічній історіографії провіденціалізм і фаталізм втрачають у творчості вітчизняних авторів свої домінуючі позиції. Натомість люди, насамперед політичні діячі розглядаються ними як активні і головні учасники історичного процесу. Як і представники західноєвропейської ренесансної думки, українські гуманісти вважали історію засобом пробудження самосвідомості народу, його історичної пам'яті, використовували її для виховання конфесійно-патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Останнє засвідчувало ренесансно-гуманістичну спрямованість їхнього мислення і контрастувало з середньовічним космополітизмом. Патріотизм вітчизняних гуманістів виявлявся у симпатіях до вітчизни України - Руси, у турботі про її долю, в заклику до відсічі турецько-татарській агресії.

У 2 - му параграфі “Розмисли про державу” викладаються роздуми українських гуманістів про державу. Певні підходи до розуміння людини як важливого чинника в утворенні держави помітні у С.Оріховського. Він, зокрема, пропонував “компромісну” версію її походження, називаючи внутрішніми чинниками виникнення держави розум і мову, які він уважав “Божим даром”, зреалізованим людиною в земному житті. Водночас мету побудови досконалої форми державного ладу мислитель вбачав у прагненні виправити “гріховну і злу людську натуру”, що засвідчувало етичний характер його осмислення проблеми виникнення держави.

Проте більшість українських гуманістів стояла на позиціях Божественного походження державної влади. Це пояснюється значною мірою реаліями суспільно-політичного життя України, яка не мала в той час своєї державності, освяченої “Божественим походженням”, як то було в сусідніх “державних” народів. Тому сповідувана тогочасними українськими мислителями ідея Божественного походження князівської влади набувала політичного змісту і мала прогресивний характер.

Розмірковуючи про ідеальну державу, українські гуманісти уявляли її вільною, незалежною, конституційною монархією, очолюваною виборним “філософом на троні” (С.Оріховський), який править справидливо, дотримуючись законів, і дбає про спільне благо; виступали за міжконфесійний мир і злагоду в суспільстві, де кожен стан знає своє місце ; розрізняли зовнішні війни і внутрішні (громадянські) , поділяючи їх на справедливі і несправедливі. Розмірковуючи про стосунки церкви і держави , одні з них виступали за підпорядкування церкви державі , інші - навпаки , ще інші закликали, щоб церква і держава не втручалися у справи одне одного.

Погляди українських гуманістів XVI - поч. XVII ст. на актуальні питання тогочасного державного, церковного і громадянського життя , далеко не завжди мають стрункий концептуальний виклад. Відтворені завдяки аналізу різних за своїм змістом пам'яток , ці погляди свідчать про перехід українських авторів від середньовічних державно-правових уявлень до ренесансного бачення зазначених проблем ; про осмислення останніх під кутом зору застосування державно-правових концепцій епохи Відродження до наявних вітчизняних суспільно-політичних і конфесійних реалій ; про створення на цій основі моделей можливого майбутнього державного устрою України з толерантним ставленням до неправославних конфесій.

У 3-му параграфі “Ідеї громадянського гуманізму” піддаються аналізу ідеї громадського гуманізму , як складники етико-політичної концепції , яка поставила на перше місце принцип спільного блага і з огляду на нього оцінювала будь-яку доброчесніть , людську діяльність , здобуту людиною славу і навіть отримані нею знання й освіту. В її межах осмислювалися ідеї справедливості , свободи , патріотизму , формувалися республіканські ідеали та етнічна , конфесійна, а загалом і національна самосвідомість. Ідеї громадянського гуманізму наявні у філософсько-етичних концепціях ідеологів братського руху (Ю.Рогатинець , К.Транквіліон-Ставровецький , Л.Зизаній ; у творах таких авторів , як С.Оріховський , С.Пекалід , С.Кленович , І.Домбровський , Й.Верещин-ський , Ш.Шимонович та ін.).

Найбільшою заслугою українських гуманістів є прагнення ідейно згуртувати український народ у націю, цю стійку історичну спільність людей, що визначається соціальними зв'язками , характеризується специфічними етнічними рисами , зумовленими особливостями економічного і культурного розвитку , спільністю території , мови , побуту , релігії, традицій і звичаїв. Головні ознаки національної приналежності, на думку англійського вченого Е.Д.Сміта, такі: 1/ історична територія, або рідний край; 2/ спільні міти та історична памґять; 3/ спільна масова громадська культура; 4/ єдині юридичні права та обовґязки для всіх; 5/ спільна економіка з можливістю пересуватися у межах національної території.

Виходячи з цього, українці мали всі передумови оформитися в націю і вони в ХVІІ ст. нею стали. При цьому еволюція від етнічної самосвідомості до самосвідомості національної відбувалася в Україні не тільки серед окремих суспільних станів і конфесій, але і в переконаннях окремих особистостей, імена яких ми вже називали. Високу національну самосвідомість цих авторів засвідчують часом не тільки зміст, але й самі назви їхніх творів: “Роксоланія” Кленовича, “Дума українна” Чагровського, “Дніпрові камени” Домбровського тощо. Що ж до змісту, то їхні автори вважають українців державним народом і доводять це розлогими екскурсами в історію.

Усе це розвивалося у руслі західноєвропейської гуманістичної думки, набуваючи щоправда відповідних модифікацій на українському грунті. Це виявилося зокрема у наданні переваги ідеї “спільного блага” над утвердженням індивідуальних свобод, хоча й обгрунтування останніх посідало чільне місце у їхній творчості. Твори українських ренесансних гуманістів та полемістів, незалежно від конфесійної приналежності, послужили згуртуванню українського народу у вирішальний період його національного становлення: вони сприяли ідеологічній підготовці майбутньої національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького.

У “Висновках” автор підводить підсумки здійсненого дослідження і узагальнює головні отримані резулшьтати.

Виявляється, що є підстави говорити про окремий, хоча й неповний ренесансний період в історико-філософському розвитку України.

- Ідеї гуманізму епохи Відродження, які розвивалися на вітчизняному грунті, були явищем, інтегрованим у загальноєвропейський процес.

- Для української філософської і релігійної думки розглядуваного періоду характерна “відкритість”, здатність до творчого синтезу різноманітних ідей, що складали зміст ренесансної творчості різних народів.

- Наша культура підійшла до творення власних форм гуманізму, який існував в Україні у двох різновидах: по-перше, як аналог західноєвропейського Відродження; по-друге, у власних, національних формах, як породження розвитку попередніх культурно-філософських і теологічних традицій.

- На розвиток і функціонування національних форм великий вплив мали потреби релігійного, культурного й політичного самоутвердження українського народу. Тому гуманізм, що існував на вітчизняному грунті, торкався не стільки проблем природи, світобудови, скільки проблем людини, її смисложиттєвих орієнтацій, нової моралі, а також питань нормування, розвитку і вживання рідної мови, громадянських свобод, релігійної толерантності, національної державості.

- В цей час відбувається переорінтація від богопізнання до пізнання природи і людини, від теоцентризму до антропоцентризму, визнання самоцінності людини, звеличення її гідності і творчих можливостей. Повернення людині її відчужених і пересаджених на небо сутнісних сил було одночсно рухом від переважання релігійних елементів у культурі до розквіту світських.

- Спираючись на етичні ідеї Платона, Арістотеля і переосмислюючи їх у дусі епохи Відродження, українські мислителі приходять до висновку, що щастя людина знаходить передусім у розумному і справедливо влаштованому земному житті, яке, на їхню думку, є прекрасним.

- Фундаментальною у тогочасній духовній культурі нашого народу була ідея служіння загальному добру, батьківщині, народу, готовність іти заради них на найбільші жертви. Знаковим є те, що всі українські ренесансні гуманісти незалежно від конфесії (православні, католики, протестанти, а згодом і уніати) дбали про все вище сказане. Це сприяло становленню національної самосвідомості українського народу, осмисленню його історичного минулого з метою пошуків шляхів власного державотворення, дбання про розвиток національної культури не лише задля її збереження, а й заради забезпечення їй належного місця в європейському духовному процесі.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ РОБІТ

1. Литвинов В.Д. Ренесансний гуманізм в Україні (Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії ХV - поч. ХVІІ ст.). - К.: 2000. - 472 с.

2. Литвинов В.Д. Ідеї раннього Просвітництва у філософській думці України. К.: Наукова думка, 1984. - 152 с.

3. Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні реформаційні ідеї на Україні (ХVІ - поч. ХVІІ ст.). - К.: Наукова думка, 1990. - 372 с.

4. Стратий Я.М., Литвинов В.Д., Андрушко В.А. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии. - К.: Наукова думка, 1982. -346 с.

Размещено на Allbest.ru