Християнська наративна традиція: філософсько-релігієзнавчий аналіз

- історичний аналіз дискурсів (М. Фуко);

- деконструкція (Ж. Дерріда);

- теорія системи, точніше - інспірований дослідженням когнітивності конструктивізм.

Аналізуються спроби протестантських теологів (перш за все американських) 80-х рр. ХХ ст., асимілювати в своїй екзегезі пост структуралістські концепції, попри те, що досить довго їх ігнорували християнські екзегети як непридатні до релігійних текстів. Доводиться, що пост структурні стратегії здебільшого не виробляють методів дослідження окремих текстів. Окремий текст може бути об'єктом їх уваги за двох умов: існування можливості показати у ньому типи дискурсів і з'ясування того, як вони показують ці дискурси: в якому значенні репродукують або підривають текст.

У четвертому параграфі “Сучасні богословські герменевтичні школи і напрямки” проаналізовано найавторитетніші протестантські герменевтичні школи: “Деміфологізацію” Р. Бультмана, “Неоортодоксію”, “Нову Герменевтику”, “Біблійну Теологію”.

Оскільки богословський доробок Р. Бультмана став невід'ємною частиною історико-культурної спадщини християнства ХХ ст., докладно висвітлюються три рівні деміфологізації й екзистенціальна інтерпретація як складові герменевтичної концепції Р. Бультмана.

Ортодоксію розглянуто як узагальнену тенденцію в поглядах деяких протестантських мислителів у період духовної кризи в Європі після Першої світової війни. Заради донесення євангельської звістки до сучасників ці мислителі спробували повернутися до вихідних принципів Реформації і навіть до вчення ранньої Церкви. Проаналізовано богословські концепції К. Барта, Ф. Гогартена, Е. Бруннера, братів Нібурів, П. Тілліха, Д. Бонхеффера та ін., методологічний підхід неоортодоксії (діалектична теологія, теологія парадоксу й теологія кризи). Схарактеризовано основні “діалектичні дихотомічні пари”, характерні для теологічних побудов представників ортодоксії.

Школа “Нової герменевтики” розглядається в дисертації як напрям дослідження функцій мовлення й слова на основі Гайдеггерівської герменевтичної теорії мови. Її представники (Дж. Кобб, Е. Фукс, Р. Грюенлер) намагалися створити “мовну подію”, у якій автентична мова Біблії має зустріти сучасного читача й спонукатиме його до відповідального рішення - увірувати. Згідно з методологією цієї школи, адекватний підхід до слів і справ Ісуса має ґрунтуватися на описовій феноменології, яка розглядає мовця і його самостійного розуміння як дещо, що відбувається всередині й виявляється в тому, що каже і робить людина.

“Біблійна теологія”, на думку автора. є спробою реформувати ліберальну теологію зсередини з метою усвідомити Біблію як людський витвір і досліджувати її на основі історично-критичного методу, а також як прагнення критично переосмислити теологічні постулати у світлі досягнень біблеїстики. Відзначаються типові особливості цього руху як в Америці, так і в Європі.

З'ясовується, що оскільки в останню чверть ХХ ст., філософська герменевтика під тиском захоплення пост структуралістськими концепціями зазнавала кризи, християнська біблійна герменевтика, котра розвивається в її фарватері, не спромоглася створити оригінальних автентичних методологічних підходів до тлумачення й розуміння християнських сакральних текстів, які б відповідали викликам сучасності.

У п'ятому параграфі “Практичні методики історично-критичного літературознавчого аналізу сакральних текстів у сучасному християнському богослов'ї” розглядаються основні герменевтичні методи сучасного християнства, якими користуються богослови більшості християнських конфесій у герменевтичній, екзегетичній та гомілетичній практиці.

Богословські герменевтичні підходи поділяються на дві групи за ознакою сакральності інтерпретованих текстів: ліберальні та консервативні. Ліберали. які вважають Біблію текстом, написаним людьми, намагаються позбавити її міфологічних висловів, які є недостовірними для сьогоднішньої людини і зруйнувати ідолів, проектованих у сакральному Слові. Консерватори-ортодокси виходять із непогрішності тексту й неможливості його повноцінної інтерпретації науковими методами. Обидва підходи прагнуть очищення тексту від авторських, часових або конфесійних нашарувань. Розглянуто методи сучасної християнської герменевтики, що визначають прийоми екзегези богословських шкіл (зокрема - метод історії форм, метод історії редакцій, історично-критичний метод, синтаксично-теологічний метод, метод доказового тексту та метод читацької реакції). В них проглядається вплив сучасних концепцій філософської герменевтики і альтернативних концепцій пост структуралізму. Ці методи класифікуються відповідно до авторського і читацького підходів. Хоча будь-яка герменевтика споконвічно орієнтується на сучасного читача, тобто приводить до задуму й послання автора, другий підхід частіше, аніж перший, ігнорує авторські посилки. Читацький підхід пропускає й трансформує біблійне послання через свідомість і культуру герменевта, а далі й читача. Однак і центричний підхід, який герменевтичну значущість контексту зрівнює з герменевтичною значущістю тексту, спричинює істотні перекручування змісту інтерпретованого тексту. Підсумок досліджень залежить від ставлення інтерпретатора до думки автора тексту: чи орієнтується він на цю думку, чи використовує її для порівняльного аналізу, чи намагається препарувати її так, щоб вона збігалася з його власною думкою.

Виникнення великої кількості нових методів вивчення й інтерпретації Нового Завіту вважається наслідком розвитку християнської герменевтики “вшир” за відсутності нової магістральної герменевтичної концепції.

У третьому розділі “Християнська наративна традиція в семіосфері релігії” аналізується процес становлення та розгортання християнського метанаративу як “домінантного коду” християнської культури та цивілізації. Наративна традиція християнства є основою семіосфери християнської релігії. Отже, об'єктом філософсько-релігієзнавчого розгляду в розділі виступає християнський наратив, тобто наративна традиція християнства як складова сфери християнської релігії. Предметом розгляду є християнська наративна традиція як спосіб організації християнських текстів у класичному структуралістському розумінні тексту, який постає певною сукупністю культурних кодів, у відповідності з якою організується знакове різноманіття культури.

У першому параграфі “Християнська наративна традиція як складова семіотичного простору християнської культури” об'єктом аналізу є семіотичний простір (“семіосфера”) християнства, в якому реалізуються комунікаційні процеси і виробляється нова інформація. Обґрунтовується доцільність застосування концепції семіосфери (Московсько-Тартуська школа) до аналізу наративної системи християнства.

Релігію дослідник розглядає як семіотичну систему, в котрій кожен віруючий володіє певним “знаковим кодом” свого релігійного співтовариства. Ця система включає культові речі, у яких опредмечується спільний релігійний зміст певної системи вірувань (“знаки першого порядку”), явища, події, за допомогою яких можна вказувати на зміст інтелектуальної сфери віруючих. Будь-яка реальність, охоплена сферою релігійної культури, починає функціонувати як знакова, а якщо вона вже мала знаковий (або квазізнаковий) характер, то стає знаком знака (за Ю. Лотманом - вторинною моделюючою системою). Лише знання всієї культової системи, елементом якої є знак, зумовлює його значення і застосування. Специфічне ставлення до знака й знаковості становить одну з основних типологічних характеристик християнської культури.

Аналізується специфіка релігійних знаків, їх значущість як атрибутів культу.

Створення релігійних знаків, їх вдосконалення, виявлення нових способів їх використання - важлива мета функціонування релігійної культури. Важливо, щоб релігійні символи не тільки вказували на явища трансцендентні й абсолютні, (щодо яких реальні предмети або явища виступають у ролі знаків), але й безпосередньо засвідчували власне існування. Чим вище рівень розвитку релігійної культури, тим більшого значення набуває функція самостійного подання її знакових систем.

Тло релігійного спілкування є “семіотичним простором” релігії, оскільки зумовлене наявністю різних релігійних знакових систем, складною взаємодією між ними і їх впливом на інші форми соціальної комунікації. Ці системи істотно регулюють як індивідуально-особистісну, так і соціально-масову активність людей. Тому найважливішою функцією семіотичного простору християнства вважається забезпечення подібності в інтерпретації знаків взаємного спілкування різних релігійних культур. Складний, динамічний семіотичний простір релігії поєднує смисли, які не поєднуються поза ним. З розвитком суспільства сфера релігії не стільки забезпечує взаєморозуміння якісно різних між собою релігійно-культурних систем, скільки збільшує ступінь власної організованості, оптимізує власне функціонування, вдосконалює змістові знакові структури й блокує розуміння зовнішніх щодо неї феноменів як якісно інших шляхом їх асиміляції, не поєднуючи різні релігійно-культурні традиції.

Безліч комунікативних актів, що постійно виникають і розпадаються, становить спільну структуру внутрішньої конфесійної та міжконфесійної взаємодії віруючих, здійснюються як фрагменти загального діалогу. З цього погляду семіотичний простір християнства є безліччю активізованих сфер, які взаємодіють на різних рівнях релігійно-соціальної комунікації. Цим пояснюється неоднорідний характер загальнокультурного фону християнства попри його догматичну цілісність.

Ситуація, коли в християнстві простір спілкування людства з Богом не охоплюється жодною богослужбовою мовою окремо, а лише їх сукупністю, є умовою існування християнської мови й культури, тому що диктує необхідність присутності іншої людини, мови, культури. Історія християнства демонструє періодичну зміну взаємно перехресних фаз: “утилітарної”, коли зберігаються існуючі знаки, що регулюють поведінку віруючих, та “символічної”, коли створюються нові знакові системи християнства задля вираження нових релігійно-соціальних цілей і орієнтирів, якщо традиційні релігійно-культурні смисли втрачають ефективність.

Семіосфера християнства - це концентрична система. Її ядро (“міфотворчий механізм”) репрезентується об'єднуючою семіотичною структурою, яка забезпечує реалізацію структур нижчих рівнів, подає світ упорядкованим і наділеним вищим сакральним змістом. Рух до периферії підвищує ступінь невизначеності й дезінтеграції, властивих зовнішньому щодо семіосфери християнства світу, і значущість межі семіосфери. Остання є місцем прискорених семіотичних процесів, які згодом спрямовуються в ядерні структури, щоб витиснути їх. Запровадження альтернативних структурних принципів надає динамізму пропонованому механізму семіосфери християнства.

У другому параграфі “Наративна традиція як вияв християнського релігійного дискурсу” досліджуються християнський “тип дискурсії”, “дискурсивна сфера” і дискурсивні епістемічні трансформації, принципові для аналізу християнського наративу, дається їх релігієзнавча дефініція через порівняння змістового наповнення понять “наратив”, “дискурс”, “мова” й “текст” в релігієзнавчому аспекті.

Оскільки дискурс - це мова, занурена в соціальний контекст, значно більшого значення в його рамках набуває лінгвістичний супровід мови, який виконує низку функцій (ритмічну, референтну, семантичну, емоційно-оцінну та ін.) і відіграє принципову роль у релігійній комунікації. Ця думка підкреслює узагальнюючий характер поняття дискурс, знімає обмеженість ознаками монологічний, діалогічний, усний, писемний.

У дослідженні автор розуміє поняття дискурс широко - як мовну діяльність, що є водночас і мовним матеріалом в звуковій чи графічній його репрезентації. Текст у вузькому сенсі - це “мовний матеріал, фіксований на матеріальному носії за допомогою графічного письма. Християнський наратив репрезентується як текстова традиція (вербальна й невербальна, усна та писемна), цілісна сукупність текстів певної жанрової структури, пов'язаних спільним способом вживання мови. Абстрактну модель такого вживання мови можна назвати метамовою християнства. Наративна традиція - це спосіб оформлення релігійної традиції у конкретні тексти. Наратив - властивість дискурсу, один із засобів його існування, який виконує щодо дискурсу структурну функцію. Дискурс релігії - один, в його рамках формуються, реалізуються та взаємодіють наративні традиції різних релігій і конфесій.

З позицій іманентно-лінгвістичного підходу релігійний дискурс дослідниця аналізує в аспекті повноти, правильності, логічності висловлень, що складають його тексти. У рамках соціолінгвістичного підходу всі види релігійного дискурсу розпадаються на орієнтовані. Особисті орієнтований дискурс відбувається в двох основних сферах спілкування - побутовому й буттєвому. При цьому побутове (повсякденне) спілкування є генетично вихідним його типом, а буттєве спілкування набуває вигляду теологічного діалогу. Статусний орієнтований релігійний дискурс може мати інституціональний і не інституціональний характер залежно від того, які релігійні інститути функціонують у соціумі в певний історичний проміжок часу. В рамках прагматично-лінгвістичних концепцій дискурсу протиставляються такі види спілкування, як серйозне - несерйозне, ритуальне - неритуальне, інформативне - фасцинативне, фатичне - нефатичне, пряме - непряме.

Аналізуються всі ці види спілкування в релігійній комунікації. Зазначені характеристики типів релігійного дискурсу взаємно-перехрещуються.

У релігійному дискурсі ступінь ритуальності є найвищим. В параграфі докладно розглядаються специфіка і функції ритуального релігійного дискурсу, в якому вербально-невербальний текстовий синтез становить своєрідний сценарій культового релігійного дійства. Виокремлюються специфічні змістові (знання як Одкровення, релігійна віра, трансцендентне як факт) та формальні (ритуалізованість: релігійний етикет, релігійна церемонія та релігійний обряд; тяжіння до клішованості та повторюваності виявів) ознаки релігійного дискурсу. Розглядається специфіка процедури верифікації - через зіставлення з Одкровенням і відсилання до нього, оцінювання тексту через “ступінь віри” його автора тощо.

У третьому параграфі “Мова й метамова релігії: християнський контекст” висвітлюється “мовна ситуація” в християнстві, коли мова християнства як загальна мова найпоширенішої світової релігії існує, але не є тотожною жодній із богослужбових мов християнських конфесій і народів, що сповідують християнство. Процеси формування й трансформації релігійного дискурсу розглядаються як такі що утверджують мови, які його формують. Пояснюється принцип розрізнення конкретних (об'єктних) богослужбових мов християнства, якими створюються багатожанрові тексти християнської традиції, і єдиної “мови християнської релігії” як абстрактного терміна (метамова), який позначає певну специфіку християнської релігійної мови, сукупність її специфічних рис. Вона створює мовну єдність розмаїття сучасних і мертвих мов християнських текстів. Саме ця “загальна християнська мова”, під якою розуміють певний спосіб мовлення, вважається мовою християнського наративу.

Метамова є засобом аналізу об'єктної мови. Метамова християнства є динамічною семіотичною системою, специфічним і універсальним засобом об'єктивації релігійного змісту індивідуальної свідомості і християнської релігійно-культурної традиції. Вона забезпечує можливість інтерсуб'єктивності, процесуального розгортання цього змісту в просторово-часових формах і рефлексивному осмисленні. Виокремлюються функції мови християнства в суспільній системі: експресивна, когнітивна, інформаційно-трансляційна, комунікативна та характеризуються їх специфічні ознаки.

Семіотичний простір християнської культури, поєднуючи в собі безліч різних мов і соціальних кодів, забезпечує збереження особливостей кожного із них можливість оцінювання ефективності їх застосування в життєдіяльності християнського співтовариства. В такий спосіб цей простір виконує функцію метамови стосовно кожного окремого рівня спілкування в сфері релігії.

Аналізуються об'єктні мови християнства, репрезентовані богослужбовими мовами різного етнічно-конфесійного походження, які утворюють певну ієрархію відповідно до приписуваного їм рівня “сакральності”. Формування богослужбових мов християнства розглядається як процес сакралізації, або де сакралізації мовних знаків, адже рівень релігійного тексту визначає його авторитетність в християнській культурі. Описуються процеси формування та сакралізації етичних (пророчих) та апостольських (посланницьких) мов, які зумовили винятковий авторитет цих мов у християнській культурі, розширення їх комунікативних функцій. Надзвичайна стабільність етичних мов зумовлює особливий тип культурної двомовності - функціональний. Розглядаються форми впливу конфесійних мов на етнічні мови християнських країн, вплив релігійних факторів на мовну культуру християнських народів, а також ті зворотні процеси впливу національних (етнічних) мов на конфесійні мови, що мають місце на всіх етапах розвитку конфесійних і етнічних мов.

Отже, християнський наратив має досліджуватися не лише як сукупність текстів конфесійного середовища, а також як абстрактна наукова конструкція, співвідносна з концепціями дискурсу, сфери, тексту. Адже на рівні цієї абстракції він постає формою реалізації метамови християнської релігії. Запровадження поняття “метамова християнської релігії” уможливлює загальний аналіз специфіки мовних виявів християнського наративу. Проаналізований у параграфі шлях від абстрактної метамови християнського наративу до конкретної мови конфесійного тексту демонструє можливості цієї моделі в аналізі конфесійних богослужбових мов.

У четвертому параграфі “Система християнської релігійної комунікації” розглядаються специфіка християнської релігійної комунікації, комунікативна природа та функції християнської наративної традиції. Визначальними факторами організації структури загального семіотичного простору релігії є не тільки зміст і спосіб подання інформації в комунікативних актах. Християнський наратив має передавати зміст Благої Звістки в просторі та часі якомога більшій кількості людей. Специфіка релігійної комунікації забезпечує однакові способи інтерпретації знакових систем і розуміння культурних смислів, що визначають поведінкові програми християнської спільноти.

Характеризуються специфічні риси комунікативної природи християнського наративу. Особливостями фідеїстичного спілкування є драматизм і напруженість комунікації, зумовлена протистоянням земному, “міжлюдському” спілкуванню.

Канонічним текстам, значущі елементи котрих є елементами наперед заданої канонічної системи, притаманна відсутність неминучої в таких випадках для секулярних текстів “автоматизації плану висловлення” (Ю. Лотман). Коли йдеться про релігійні тексти, спостерігаємо систему з фіксованою сферою змісту і механізмом, що зберігає автоматичність сприйняття тексту. Це доводить, що паралель між загальномовними типами комунікації і комунікативною схемою християнського наративу не схоплює деяких суттєвих форм організації цих типів словесної творчості.

Автор доходить висновку про наявність у християнських релігійних текстах специфічних структурних механізмів деавтоматизації тексту в свідомості слухачів. Здійснено докладний аналізу цих механізмів, адже за їх допомогою християнська наративна традиція, складена з обмеженої кількості близьких до канону елементів (текстових форм, жанрів) з тенденцією до граничної стабілізації і з жорсткими правилами поєднання зберігає інформативність як таку. Текст постає як джерело інформації, а канонічний - як її збудник.

Розглядаються основні етапи розвитку християнської релігійної комунікації в її зв'язку з функціонуванням християнства як соціального інституту. Відзначаються властивості, притаманні релігійній комунікації як спеціальній комунікації.

Стереотипність і нормативність текстових форм, жанрових структур, мовних кліше є специфічною ознакою всіх рівнів і структур християнської наративної традиції, яку визнано як засіб трансляції християнських світоглядних стереотипів шляхом утворення нормованих стереотипних текстових форм. Доводиться, що рівень християнської наративної традиції вищий, ніж будь-якої іншої складової релігійного дискурсу.

Проте міжособистісна, спеціальна і масова комунікації характеризують лише один шар релігійної комунікації - людське спілкування, а тим часом для кожної без винятку релігійної системи більш значущим є так звана “вертикальна” площина релігійної комунікації - спілкування з Богом. В аналізі процесів молитви або читання канонічних тексів як комунікативних явищ застосовано концепцію комунікації Ю. Лотмана. Комунікація розуміється як тип інформаційного процесу в ситуації збігу адресата й адресанта, коли передавання інформації забезпечується її зміною. Ця зміна досягається завдяки ситуативному привнесенню додаткового, або нового коду, “зрушенню контексту”. Важливою характеристикою артикульованого в комунікації релігійного тексту є редукція формалізму застосовуваних у ньому мовних засобів: “можливість читання тільки за умови знання напам'ять”, або коли “читач розуміє текст лише тому, що знає його заздалегідь”. Тексти автокомунікативного спрямування можна вважати серцевиною християнської наративної традиції, адже вони забезпечують спілкування людини з Богом.

Християнська культура, орієнтована як на комунікативні, так і на комунікативні процеси, є культурою усного мовлення і культурою Книги. У різних християнських конфесіях співвідношення цих тенденцій неоднакове. Так православ'я з його ідеалом бога пізнання тяжіє до комунікації, протестантизм з його гаслом “Sola scriptura” - до комунікативної моделі культури Книги. Католицизм займає проміжну ланку, намагаючись синтезувати ці тенденції. В параграфі стверджується, що залежно від моделі (комунікативного чи комунікативного спрямування) конфесійні вияви християнської наративної традиції актуалізують певні форми та жанрові структури наративних текстів. Зміни в системі релігійної комунікації є рушієм змін наративної систем християнства.

Автор доводить, що постмодерне тлумачення системи комунікації “автор - читач” через посередництво культурних текстів орієнтоване на комунікацію принципово іншої природи, ніж структурно-семіотичне осмислення християнської системи комунікації “Бог - людина” через посередництво сакральних текстів. Отже, релігієзнавча методологія аналізу релігійних текстів християнської традиції має орієнтуватися на концептуальні підходи Ю. Лотмана.

У четвертому розділі “Системний аналіз християнської наративної традиції” аналізується система християнських текстових утворень. Християнська наративна традиція є неоднорідною за ступенем сакральності, авторитету, вживаності та поширеності її складових, існує в писемних і усних, фольклорних та літературних, конфесійних і етнічно-національних формах. Проте безліч наративних виявів підпорядковується дії певних закономірностей та тенденцій, що визначають напрями її розгортання на тлі християнської культури.

У першому параграфі “Структурна основа християнського наративу” розглядається проблема співвідношення Святого Письма та Святого Переказу. Простежується прихований внутрішній зв'язок між становленням, розвитком у свідомості й розумінні християн двох форм біблійної історичної традиції - усної та писемної. З'ясовується, яким чином у Переказах Ізраїлю та Апостольської Церкви формується й усталюється поняття Канонів книг Святого Письма. Докладно аналізується питання визначення найавторитетнішої з двох форм Одкровення.

Адже християнський наратив існує в двох традиційних формах - усного й писемного переказу, що забезпечує розвиток релігійної оповіді, яка не терпить статики. Усний переказ - живе явище, яке охороняє Одкровення. Писемне оповідання становить основу й зберігає ортодоксальний, теоретичний характер релігійної традиції. У релігійній комунікації формуються спеціальні механізми захисту Одкровення, здатні забезпечити максимально високий авторитет заповідей Одкровення в соціумі, створюються засоби смислового збереження християнських заповідей в просторі й часі.

У параграфі порівнюються традиції Старозавітного та Новозавітного переказів у християнстві. Доводиться відмінність між Переказом та Писанням, яка виявляється глибшою, ніж відмінність між усною й писемною проповіддю. Якщо Писання й те, що може бути виявлене літургічними зображеннями, або ж іншими символами - різні способи вираження релігійної Істини, то Святий Переказ - єдиний спосіб її сприйняття.

Аналізуються критерії оцінювання авторитетності й дієвості християнських священних текстів:

- бога натхненність як головний змістовий критерій;

- поширеність як формальний критерій, сформульований Св. Вікентієм Ліринським - quod semper, quod ubique, quod ab omnibus (те, що завжди, скрізь і всіма сприймається).

З'ясовується специфіка розвитку християнської догматики як складової Святого Переказу. Святе Письмо є незмінною частиною християнської наративної традиції, а Святий Переказ - змінюється, забезпечує зв'язок Церкви з суспільством, яке розвивається. Догмати Церкви, незважаючи на “святість” слів, що їх складають, не можуть не розвиватися. Їх оновлення має специфіку, яка не дає змоги відкидати нагромаджене, заміняючи, як у науці, новими гіпотезами гіпотези непрацюючі або непідтверджені старі. Церква відштовхується від існуючих догматів, які є правилами віри як для неї, так і для її супротивників. Про “догматичний розвиток” може йтися тією мірою, якою Церква, яка формулює новий догмат, розширює правила віри, спираючись у нових визначеннях на незмінні попередні.

Доводиться, що Святий Переказ і “догматичний переказ” співвідносяться, як Переказ і Писання: не можна ні змішувати їх, ні розділяти. Так само як і в Писанні, догмати живуть у Переказі, але з тією відмінністю, що канон Святого Письма становить незмінний завершений корпус, а “догматичний переказ”, зберігаючи незмінність “правил віри”, може розширюватися, вміщувати нові вираження Богоодкровенної Істини як відповіді на зовнішні впливи. Механізм формулювання та оновлення християнських догматів як основи Святого Переказу - засіб реагування християнських церков на зміну соціальних обставин їх етнічно-конфесійного існування. Адже догматичні визначення церков (енцикліки римських пап, заяви православних патріархів, соціальні доктрини тощо) є нормативними текстами щодо інших структурних елементів Святого Переказу. У другому параграфі “Канонічні тексти як ядро християнської наративної системи” докладно аналізується Канон Святого Письма як незмінна, здебільшого “богонадхненна” частина християнської наративної традиції в усіх її конфесійних та етнічних виявах. За допомогою порівняльного аналізу Старозавітного канону у євреїв та християн розкриваються джерела конфесійних розбіжностей щодо складу християнського Канону. Розглядається формування поняття “канон” у патристиці, а також визначення християнського канону на Вселенських Соборах. Аналізуються термінологічні розбіжності у позначенні канонічних книг у католицизмі (protocanonici і deuterocanonici) та православ'ї (omolegoumenoi і amphiballomenoi), а також критерії канонічності, різне розуміння яких лежить в основі конфесійних розбіжностей у визначенні християнського Канону.

Окремо розглядаються формування та склад канону Старого Завіту в іудейській традиції, висвітлюється християнський канон Нового Завіту. Аналіз формування католицького канону здійснюється на основі енцикліки Другого Ватиканського Собору Dei Verbum як документа, що підсумовує богословську концепцію католицизму з питань Канону. Характеризується специфіка тлумачення канону східними церквами. Аналізується протестантська тенденція до звуження канону християнської Біблії. Розгляд історії формування, складу й структури канону Старого й Нового Завітів підтверджує, що основною метою нормативної канонізації найавторитетнішого корпусу християнських сакральних текстів є збереження й трансляція всієї повноти Божественного Одкровення.

У третьому параграфі “Християнська писемна словесність як сукупність жанрових форм християнського наративу” аналізується символічна система вербальних і невербальних текстів християнства. Святе Письмо визначає ієрархію текстів, що циркулюють у культурі. Будучи носієм головних смислів, воно є вершиною цієї ієрархії. Усні та писемні твори, в яких виражене священне знання, є смисловим центром, що породжує похідні смисли (тексти). Ці смисли наповнюють інформаційний простір християнської культури. Еволюція релігійного змісту та своєрідність релігійної комунікації постають головними визначальними факторами історії сформованих християнством фольклорних жанрів і книжково-писемних культур. Поступова де сакралізація священного знання зумовлює розвиток творів художньої словесності християнських народів. Літературний процес, що породжується Святим Письмом і існує в його сфері, вважається виявом саморозвитку релігійної комунікації.

Основні закономірності цього процесу:

- внутрішня структура релігійного вчення: ієрархія смислів і текстів (жанрів), при цьому змістовне ядро вчення догматизується, усвідомлюється як незмінне й загальнообов'язкове, тим часом як інші смисли і жанри сприймаються в їх відношенні до смислового центра вчення;

- утворення релігійного канону - особливо шанованого корпусу текстів, в якому міститься змістове ядро вчення;

- формування комунікативних механізмів поширення вчення вшир зі збереженням незмінності його основних смислів (передання вчення підростаючим поколінням, популярний виклад, спеціальне коментування);

- виникнення механізмів контролю за релігійною комунікацією (церковна цензура, спеціальне редагування, правила циркуляції конфесійних текстів у соціумі).

З'ясовується, що логіка розвитку найбільшої за обсягом та найрізноманітнішої за формами структурної частини християнського наративу - християнської писемності - відповідає процесам історичного утвердження християнства в світі. Визначаються специфічні риси християнської писемності як писемності релігійної, розкриваються принципи її класифікації. Розглядаються етапи формування жанрової структури християнської наративної традиції. Наголошується, що фідеїзм релігійної мови зумовлює специфічні риси композиції та образно-мовних засобів найкращих текстів християнської писемності, дає змогу угледіти в конфесійно-релігійних текстах “наджанрову” спільність, яка пов'язується з наявністю в кожній системі релігійних вірувань релігійної метамови.

Аналізується трансформація релігійної метамови християнства, яка призвела до утворення системи християнської словесності, її жанрової структури, котра відтворює основні літературні прийоми й жанрові форми античної словесності, дублює її двома взаємозалежними лініями словесності: духовною та світською. Ця здвоєна система словесності ієрархії: вирізняються роди й види найбільш значущих творів, і найменш значущих, ледь терпимих, а також нетерпимих у християнській культурі. Докладно розглядається жанрова структура християнської писемної словесності, специфічні риси кожного її жанру. Наведена типологія християнської словесності відображає конфесійне (православне) бачення жанрового складу християнської літератури. На основі загальної типології книжкових жанрів у релігіях Писання (Н. Мечковська) розглядається структура вербальних текстів християнського наративу в послідовності їх формування в християнській писемній культурі.

Християнський наратив є органічно вписаним у культуру християнського світу. Він не є замкнутою системою з чіткими межами. Тому в четвертому параграфі “Периферійні структури християнської наративної системи” аналізуються маргінальні структури християнського наративу, які забезпечують повільний перехід від сакральних фідеїстичних текстів християнської писемності до світської літератури християнської тематики.

Виокремлюються літературна та фольклорна форми існування периферійних структур християнської наративної системи. Літературні тексти, які є маргінальними щодо Святого Письма та Переказу, - це проповіді, житія святих, релігійна “масова література” та медійні тексти. Фольклорні форми християнського наративу представлені духовними віршами, молитвами, оповідями про чудеса та іншими текстами так званого “прихрамового середовища”. Між ядерними та периферійними структурами християнської наративної системи існують міцний взаємозв'язок та розподіл функцій. Святе Письмо та Святий Переказ зберігають зміст Одкровення незмінним, їх форма і зміст строго кодифіковано. А периферійні структури християнської наративної системи є гнучкими, трансформуються відповідно до “викликів часу”, етнокультурного та соціального середовища.

У параграфі розглядаються процеси взаємодії християнської наративної традиції з іншими типами релігійних та культурних дискурсів, яка здійснюється за допомогою її периферійних структур.

Фольклор християнського канонічного текстового матеріалу є розгортанням двох зустрічних тенденцій. З одного боку, євангельські мотиви в процесі перекодування на мову етнічно-культурного середовища “апокрифізувалися” і “фольклоризувалися”. З іншого боку, традиційні етнічні фольклорні форми й жанри з прийняттям ними християнства активно залучали в себе євангельський зміст і образи.

Вперше в релігієзнавстві досліджується сучасна християнська фольклорна творчість так званого “прихрамового середовища” віруючих, які підпорядкували своє життя церковній громаді й намагаються обмежити коло свого спілкування й сферу діяльності церковними інтересами. Такі особливі маргінальні групи “воцерковлених” людей християнських конфесій, різнорідні за соціальним складом й освітнім рівнем учасників, виробили тверді канони поведінки, ієрархічну структуру і мають єдиний комунікативний дискурс. Автор аналізує комунікативну стратегію храмового середовища та генеровані ним специфічні фольклорні тексти. якими є:

- “духовна бесіда” (житія, перекази тощо), есхатологічні оповідання, анекдот;

- ситуативне спілкування (“свідчення”, “випадки з життя”);

- молитва (езотерична і магічна).

Ці функціональні групи текстів характеризують культурні запити християнської спільноти: протиставлення себе “невіруючому” світу й доказ своєї правоти (“свідчення”), самоідентифікація, утвердження себе в соціумі однодумців (“випадки з життя”) і злиття “горнього” та “дольного” світів, “контакт” з Божественними силами (молитва).

Дослідження показує, що християнська наративна традиція розвивається внаслідок переходу нових смислів і форм, що виникають і “зазнають апробації” на периферії системи, в ближчі до ядерних наративні структури, а згодом входять у Переказ. В такий спосіб християнський наратив оберігає себе від остаточної догматизації та формально-змістової кристалізації текстових структур, забезпечує загальне “прирощення інформації” в замкнутій системі смислів християнської наративної традиції.

У п'ятому параграфі “Конфесійні особливості християнської наративної традиції” доводиться, що конфесійні розбіжності наративних традицій основних християнських конфесій - православ'я, католицизму та протестантизму - концентруються в площині двох спірних фундаментальних проблем християнства: канону Святого Письма та співвідношення Писання й Переказу.

Суперечки щодо складу Нового Завіту протестантів з католиками становлять одну з визначальних рис протестантизму як християнської конфесії. Автор докладно аналізує діалог між католиками та протестантами стосовно цих двох проблем, а також богословську полеміку з проблеми Католицизму й Канону в каноні і ті уроки для обох конфесій, які є наслідком тривалого богословського протистояння. Наголошується, що Канон Нового Завіту в його гетерогенності хоча й є передумовою й приводом для розгалуження конфесій, не є його причиною. Так, розбіжності між католицизмом та православ'ям лежать поза проблемою Канону, і конфесійні розбіжності в його розумінні ніколи не визнавалися церквами як головні. Канонічні розходження не є також причиною плюралізму конфесій. Тому спроби такого тлумачення конфесійного розділення церков визнаються такими, що не мають під собою підґрунтя.

У Висновках підбиваються підсумки здійсненого дослідження і узагальнюються здобуті автором результати, наведені далі:

Вивчення сучасних тенденцій розвитку дисциплінарної структури вітчизняного та світового релігієзнавства дало змогу обґрунтувати як основу методології дослідження християнської наративної традиції дослідницькі принципи лінгвістичного релігієзнавства - новітнього релігієзнавчого напрямку, предметне поле якого вперше у вітчизняній науці окреслено в дисертації. Предметом дисертаційного дослідження християнської наративної традиції постає умовна послідовність такого порядку: релігійна мова - релігійний текст - корпус релігійних текстів - писемна (наративна) традиція, розглянута в контексті процесів релігійної комунікації на певному конфесійному та соціокультурному тлі.

На основі компаративного аналізу релігієзнавчої ефективності методів дослідження текстів сучасної гуманітаристики (дискурс-аналіз, семіотика, теорія комунікації, наратологія, етнічно-лінгвістична культурологія, соціологія масової комунікації тощо) аналіз християнської наративної традиції здійснювався як дослідження специфічного вияву релігійного дискурсу християнства, складової семіотичного простору християнської культури.

У процесі розкриття механізму прирощення інформації, яке відбувається під час передавання сакральних текстів, інформаційний зміст котрих в християнстві є передбачуваним, з'ясувалося, що принциповим для розуміння специфіки цих текстів є те, що вони належать до ширшого класу оповідей. В цих оповідях інформація зберігається не в кожному тексті та із нього одержується адресатом, а поза пересічним текстом, але при цьому потребує наявності головного тексту (базової оповіді) - Одкровення, як обов'язкової умови своєї появи. У християнській релігійній комунікації ззовні надходить лише певна частина інформації, яка відіграє роль збудника, що викликає зростання інформації в свідомості одержувача. Це зростання інформації спричинює те, що аморфне в свідомості одержувача стає структурно організованим. Отже, адресат виконує значно активнішу роль, ніж в інших комунікативних процесах.

У дисертації вперше в вітчизняному релігієзнавстві проаналізовано взаємозв'язок понять “семіосфера релігії”, “християнський релігійний дискурс”, “релігійний текст”, “релігійна мова”, розроблено їх релігієзнавчі дефініції. Терміни “мова” і “текст” в контексті дослідження виявилися видовими щодо об'єднувального родового терміну “дискурс”. Поняття “християнський наратив”, “християнська наративна традиція” визначено як такі, що займають проміжну ланку між поняттями “мова” та “текст”. Християнський наратив подається як певна текстова традиція (вербальна й невербальна, усна та писемна), цілісна сукупність текстів певної жанрової структури, пов'язаних спільним способом вживання мови, абстрактну модель якого можна назвати метамовою християнства. Розглянуті терміни не утворюють опозицій та виражених дихотомій.

Доведено, що наративна традиція - це спосіб оформлення релігійної традиції у конкретні тексти. Наратив - властивість дискурсу, один із засобів його існування та структуризації. Дискурс релігії - один, у його рамках формуються, реалізуються та взаємодіють наративні традиції різних релігій (наприклад, іудаїзму, християнства та ісламу), різних конфесій (для християнства - православна, католицька та протестантська наративні традиції, християнський наратив тощо). Отже, наративна традиція є виявом християнського релігійного дискурсу.

Християнська наративна традиція є складовою семіотичного простору християнської культури. Цей простір можна розглядати як безліч активізованих семіосфер, що вступають у складну взаємодію між собою на різних рівнях релігійно-соціальної комунікації. Цим пояснюється неоднорідний характер загальнокультурного фону християнства попри всю його цілісність. З розвитком суспільства дедалі більшу увагу релігійна система християнства приділяє підвищенню організованості згаданого простору й оптимізації його функціонування за допомогою періодичного вдосконалювання знакових структур, які становлять зміст семіотичного простору християнства й забезпечують його зовнішні прояви. Історія християнства демонструє періодичну зміну двох взаємно-перехресних фаз. Одна з них - “утилітарна”, пов'язана зі збереженням і постійним відтворенням вже наявних знаків, які регулюють поведінку віруючих на різних рівнях і в різних сферах релігійного буття. Зміст “символічної” фази становлять процеси створення нових знакових систем християнства і вираження в них нових релігійно-соціальних цілей і орієнтирів, коли традиційні релігійно-культурні смисли перестають бути ефективними.

Головна мета християнської наративної традиції - мультиплікація певної релігійної інформації, трансляція в суспільство християнських релігійних цінностей. Зміст переданої інформації, спосіб і форма її організації в комунікативних актах є факторами, що визначають структуру семіотичного простору релігії. Ці фактори впливають на способи інтерпретації використовуваних знакових систем і розуміння культурних смислів, що визначають поведінкові програми релігійної спільноти.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ І ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Богачевская И.В. Язык религии в контексте национального самосознания: Монография. - К., 1999. - 180 с. (10.1.д.а.)

2. Богачевська І.В. Християнська наративна традиція: методологія філософсько-релігієзнавчого аналізу:Монографія. - К.: Світ знань, 2005. - 236 с. (14,6 д.а.).

3. Богачевська І.В. Лінгвістичне релігієзнавство // Академічне релігієзнавство. Підручник / За наук. ред. проф. А.Колодного. - К.: Світ знань, 2000. - С. 166-173.

4. Богачевская И.В. Методологические аспекты лингвистического религиоведения // Вестник СевГТУ: Сб. науч. тр. - Севастополь, 1999. - Вып. 20: Философия. - С. 76-83.

5. Богачевська І.В. Релігійна мова українського православ'я як чинник формування національної духовності // Українське релігієзнавство. - 2000. - №13. - С. 26-33.

6. Богачевська І.В. Методологічні аспекти побудови семіотичної моделі релігії // Українське релігієзнавство. - 2001. - № 20. - С. 32-40.

7. Богачевська І.В. Католицьке аджорнаменто - вияв часу // Українське релігієзнавство. - 2002. - № 24. - С. 20-30.

8. Богачевська І.В. Сакралізація і десакралізація мови релігії чи виклик New Age традиційним релігіям // Людина і світ. - 2002. - №3. - С. 16-19.

9. Богачевська І.В. Мова християнства і мова християнських церков в Україні // Релігійна свобода. Релігія і церква в Україні: уроки минулого і проблеми сьогодення: Науковий щорічник. - 2003. - №7. - С. 16-20.

10. Богачевська І.В. Проблеми модернізації православної наративної традиції // Православні духовні цінності в контексті формування сучасного світу: Матер. 2 Міжнар. наук.-практ. конф., Київ, 26 березня 2004 р. - К., 2005. - С. 125-128. традиція релігійний церковний

11. Богачевская И.В. Христианский нарратив как объект лингвистического религиоведения // Південний архів. Філологічні науки: Зб. наук. праць. Випуск 24. - Херсон, 2004. - С. 164-170.

12. Богачевская И.В. Христианский нарратив в диалоге религий и культур // Религия и гражданское общество: между национализмом и глобализмом” Матер. 4 междунар. семинара 9-11.11.2004, Ялта. - Симферополь, 2005. - С. 43-46.

Размещено на Allbest.ru