Релігія як суспільно-функціонуючий феномен

Доводиться, що цінності, як певна система, мають свою структуровану ієрархію. В практичному житті кожній особистості притаманне своє розуміння такої ієрархії цінностей, які постають з'єднувальним елементом індивідуального і суспільного буття. В цій ієрархії найвищою постає цінність, яка визначає сенс життя особи, оскільки зумовлює всю мотивацію її існування. Потреба в сенсі життя - це потреба в інтегральному розумінні світу, в універсальному пояснювальному принципі. Без цього людина не може відчути, усвідомити власні цінності, не може займатися творенням себе як особистості. Така цінність є структуруючим елементом будь-яких систем цінностей, “пронизує” цінності нижчого порядку й надає їм відповідного світоглядного змісту.

Показано, що релігія має безпосереднє відношення до цінностей, більше того, може сама виступати як специфічна ціннісна система. Подвоєння нею світу дозволяє сформувати новий світ буття - буття потойбічного, яке має трансцендентний характер. Через те в основі системи релігійних цінностей лежить поділ світу на сакральне (священне) і профанне (мирське). Сакральне постає універсальним явищем, оскільки виходить за межі трансцендентного і може проявлятися у різних сферах буденного життя. Але в релігії воно формує відчуття залежності людського буття від священного й орієнтує на діяльність щодо його досягнення. Тому в більшості конфесій найвищою цінністю проголошується Бог.

Зазначається, що у релігійній аксіології не існує однозначного підходу до визначення структурних елементів в самій системі релігійних цінностей. В першу чергу це пояснюється тим, що релігії як такої взагалі немає. Історично існували й існують лише конкретні її конфесійні різновиди, яких зараз у світі нараховується більше п'яти тисяч. Через те розуміння суті цінностей, їх ієрархії, скажімо, в буддизмі принципово відрізняється від їх тлумачення християнством, оскільки в них зовсім інший зміст закладається в розуміння головного поняття “Бог”.

Висновується, що релігійна система цінностей постає ієрархічною структурою, основу якої складає перехід від найбільш загальної цінності до порівняно часткових цінностей. Останні в свою чергу слугують забезпеченню функціонування цінностей більш вищого рівня. Найвищою цінністю системи, її системоутворюючим фактором у більшості конфесій є Бог (християнство, іслам), який постає для віруючих як абсолютна цінність. Більш нижчого рівня є цінності, які постають для них як цінності-цілі (безсмертя, рай, царство Боже та ін.). Наступним рівнем виступають цінності-засоби (Біблія, Коран, релігії, релігійні інституції та організації, релігійні обряди, ритуали). Останній рівень складають цінності самого земного життя (праця, шлюб, сім'я, складові здорового способу життя, держава та ін.). Зазначається, що під впливом реалій сучасного життя у середовищі віруючих відбувається перегляд, переосмислення змісту й значення релігійних цінностей, їх значущості для життя людини. Все більшу роль відіграють цінності нижчого рівня (цінності праці, шлюбу, сім'ї, держави тощо), які в загальній ієрархії релігійних цінностей починають заміщувати, відтісняти цінності більш високого рівня. Нинішня пересічна віруюча людина здебільшого орієнтується на особисту систему цінностей, виявляє активність й ініціативу у вирішенні житейських проблем.

В роботі доводиться, що в системі функціональності релігії ціннісно-регулятивна підсистема виконує надзвичайно важливу роль. По-перше, вона сприяє об'єднанню на певних світоглядних засадах всіх структурних елементів системи функціонування в одне ціле. По-друге, цінності, що зумовлюються релігійним баченням світу, формують відповідне релігійне ціннісне відношення до предметів чи явищ життя і тим самим зумовлюють релігійну діяльність щодо їх реалізації. Такий вплив можливий в результаті того, що ціннісно-регулятивна підсистема, маючи певне світоглядно-конфесійне наповнення, пронизує всі інші структурні елементи функціональності релігії (соціально-організаційну та комунікативно-транслюючу підсистеми. В підсумку вона надає їм цілісності, змушує їх реалізовуватися в конфесійній площині розуміння “добро - зло”, тобто надає моральності релігійного спрямування.

У третьому підрозділі - “Соціально-організаційна функціональність релігії як вияв та реалізація її суспільної природи” - розглядається релігійний феномен, який постаючи як всезагальність, створює людям можливість для їх сумісного проживання, оскільки на основі утвердження пріоритету цілого над його частинами упорядковує взаємовідносини між членами колективу. Цей пріоритет набуває сакрального характеру, а тому стає неперехідною цінністю для людської спільноти.

Доведено, що релігія є одним із специфічних засобів “винесення” буття особистості за межі природного буття, яке характерне для тварин. Цим самим вона виконує функцію світоглядно-духовного засобу об'єднання окремих людей у спільноту. На практиці це реалізується через те, що людям за їх природою притаманне обожнювання, сакралізація трансцендентного буття. Сакральні речі, маючи неперехідне значення для віруючих людей, набувають здатності виконувати функцію об'єднання окремих індивідів в єдину спільноту. А тому релігійний комплекс виконує свою найважливішу функцію у соціумі - функцію організації, упорядкування, нормалізації і гармонізації суспільних відносин.

З'ясовано, що механізм такого впливу полягає в тому, що релігія має чітко визначене ціннісне вираження, яке орієнтоване на те, щоб показати індивіду, що означають його ті чи інші надії й сподівання в контексті кінцевих цілей і прагнень людства. Цю функцію релігійний комплекс може реалізувати тільки тоді, коли виведе людину за межі індивідуально-психологічного рівня на рівень колективної ідентичності. Релігійна картина світу дає віруючим людям розуміння того, хто вони є, значення колективу, до якого вони належать.

Встановлено, що соціально-організаційна підсистема функціональності постає історично необхідною у процесі досягнення єдності світу і зміцнення солідарності людей на засадах, визначених кінцевих сенсів існування природи, суспільства, і, відповідно, людини. Її суспільна реалізація відбувається через сукупність інтегративної, стабілізаційної, легітимної, регулятивної та інших функцій, які забезпечують, в першу чергу, певну стабільність і стійкість системи релігійної діяльності, єдності волевиявлення й дій віруючих людей, що входять до різних релігійних груп, чітку структурну упорядкованість різних видів і рівней релігійної діяльності, їх регулювання.

Доводиться, що сама релігія за своєю природою може бути не тільки фактором суспільної інтеграції, а й, навпаки - дезинтеграції. Відтак, вона може бути в цьому контексті не тільки функціональною, але й дисфункціональною. Амбівалентний характер самої інтегративної функції полягає в тому, що будь-яка інтеграція в одне спільне обов'язково передбачає попередній процес дезінтеграції, тобто руйнування структур старої спільноти, яка до того була органічною цілісністю. Тільки на руїнах її складових частин можна утворити нове ціле. Підкреслюється, що нині ця релігійна функція втрачає для суспільства свою актуальність, оскільки в ньому відбувається переосмислення тематичних і концептуальних орієнтацій релігійних інституцій й організацій. Через те релігія часто розглядається як явище домашньої і почасти громадської сфери.

У четвертому підрозділі - “Специфіка комунікативно-трансляційної функціональності релігії” - доводиться, що комунікативно-трансляційна функціональність релігії у своїх конкретних виявах відіграє важливу роль у процесі соціалізації індивіда, включення його в соціальну діяльність, оскільки специфічними методами адаптує його до конкретно-історичного, соціокультурного середовища, виступає засобом збереження і трансляції життєво-необхідної інформації від покоління до покоління, сприяє формуванню специфічного культурного середовища, забезпечує збереження й подальший розвиток цінностей релігійної культури.

З'ясовується, що зміст комунікативно-трансляційної підсистеми функціональності релігії як складової загальної системи значною мірою зумовлюється змістом світоглядно-сенсотвірної функції. Це пояснюється тим, що саме світобачення формує розуміння особистістю сенсу власного життя і тим самим в загальному підсумку зумовлює як сам зміст спілкування, так і форми його реалізації на всіх рівнях. Тому релігійне подвоєння світу кардинальним чином впливає на зміст і форми спілкування людини, оскільки створює нове предметне поле комунікації - трансцендентний світ, а також нові дійові особи - Бог та інші надприродні істоти. Цим самим задається спрямованість на вказаний світ як абсолютне начало, що може реально виповнювати буттєві стани особистості. В цьому контексті конфесійна комунікація, на відміну від світської, має свою специфіку, оскільки здійснюється у двох вимірах - “вертикальному” (з надприродним світом) та “горизонтальному”.

Показано, що релігія як суспільно-функціонуючий феномен тією чи іншою мірою причетна до всіх форм матеріальної й духовної культури. Цей його вплив на явища культури може мати безпосередній або опосередкований характер і виявлятися у сукупності таких соціальних функцій як культуроформуюча, культурозберігаюча, етноформуюча, просвітницько-освітня, благодійницька і т. д.

У третьому розділі - “Функціональність релігійного комплексу як форма реалізації суспільної сутності релігії” - розглядається механізм реалізації функціональності релігійного комплексу в контексті виявлення суспільної сутності самого релігійного феномена.

У першому підрозділі - “Взаємозв'язок та специфіка функціонування структурних елементів релігійного комплексу в житті соціуму” - розкривається внутрішня структура релігійного комплексу. Доводиться, що він, як специфічна підсистема суспільства, має свою визначену загальну функціональність. При цьому вона значною мірою постає як відображення функціональностей його основних структурних елементів. Тому за певних умов функціональність того чи іншого структурного елемента може бути домінуючою і характеризувати всю систему, або визначати чи обмежувати вияви функціональності інших структурних частин. Встановлено, що означені структурні елементи взаємопов'язані і взаємозумовлені як частини одного цілого, через це вони в процесі реалізації можуть доповнювати одна іншу, більше того, підсилювати, а то й підміняти. Так, ціннісно-регулятивна функціональність виконує певною мірою і функції соціально-організаційної та комунікативно-трансляційної функціональностей, оскільки сакральні цінності й норми “включають” індивіда в колектив, де він стає повноправним членом. Зазначається, що на конкретних ціннісних орієнтирах та засадах згуртовується сам людський колектив, забезпечується його функціональна цілісність і єдність, успадковуються й засвоюються як життєво-необхідні цінності традиції й звичаї. Показано, що вияви функціональності релігійного комплексу різноманітні. Це зумовлюється, по-перше, складною внутрішньою структурою і рівнями його складових компонентів, а по-друге, специфікою тих суспільних сфер суспільного життя, в яких релігія постає як мотиваційний фактор. Функціональність релігійного комплексу в більшості випадків має конфесійну визначеність і направленість. Тому домінування релігійного фактору у житті суспільства зумовлювало зміст і повноту реалізації всієї сукупності функціональності у світоглядно-сенсотвірній, особистісноформуючий, компенсаційній, інтегративній, легітимній, аксіологічній та інших функціях. Встановлено, що втрата релігією монопольного становища у суспільному житті зумовила істотне звуження реалізації всієї системи її функціональності взагалі, кожного з його складових елементів зокрема.

В роботі виокремлюються три рівні вияву функціональності релігійного комплексу, котрий зумовлюється його місцем в житті суспільства. Перший рівень характеризується тим, що через ряд об'єктивних причин релігійна свідомість посідає головне місце у суспільній свідомості у тих цивілізаціях, де релігія є домінуючою духовною силою (наприклад, середньовіччя). У цьому випадку провідною в системі суспільної діяльності постає саме релігійна. Тому релігійні структури та їх кадрове забезпечення (священнослужителі) займають особливе положення в суспільстві. Всі проблеми в державі і соціумі (політичні, соціальні, економічні тощо) вирішуються, як правило, в контексті конфесійних вчень. Тому релігійні відносини можуть підміняти загальні суспільні відносини. За таких умов соціальні інституції можуть поєднувати в собі релігійну і світську владу, а діяльність останньої може мати релігійний характер. В цій ситуації діяльність носить релігійний характер і прямо використовується для вирішення наявних релігійних проблем. Другий рівень - зумовлюється тим, що в процесі прогресивного розвитку суспільства релігійна свідомість позбавляється свого монопольного становища у сфері суспільної свідомості. Відповідно в системі суспільної діяльності втрачає своє сакральне значення і релігійна діяльність. Соціальні інституції більшою мірою стають виконавцями світських функцій. За таких умов функціональність як всього релігійного комплексу, так і його структурних елементів істотно звужується, втрачає своє як суспільне, так і індивідуальне значення. Третій рівень - зумовлюється процесом секуляризації у суспільстві, який слугує звільненню суспільної свідомості від релігійних елементів. За таких умов провідною виступає світська свідомість, яка має самодостатній характер, оскільки не потребує “освячення” або підтримки з боку релігійних структур. Через те світська й духовна влада чітко розмежовані і належать різним інституціям та організаціям, що має законодавче забезпечення. За умов секулярного суспільства реалізація функціональності всього релігійного комплексу різко звужується, поле вияву часто обмежене сферою побуту.

У другому підрозділі - “Релігійні інституції та організації як основна форма реалізації суспільної сутності релігійного комплексу” - розкривається процес інституалізації релігії, який пов'язаний з її історичним розвитком, розробкою і кодифікацією релігійної доктрини, становленням і ускладненням культу, розбудовою самої релігійної організації. Доводиться, що в об'єктивному вимірі інституалізація релігії постає певним етапом розвитку всього релігійного комплексу, а на суб'єктивному рівні цей процес постає як оцерковлена релігійність.

Встановлено, що в загальній структурі релігійного комплексу релігійні організації та інституції мають власне змістовне наповнення, реалізація якого дозволяє ідеальну діяльність інших його структурних елементів (релігійна свідомість, релігійні відносини) “перевести” в площину предметної, практичної діяльності. Функціональність зазначених структурних складових реалізується саме через діяльність релігійних організацій та інституцій. Але релігійний характер такої діяльності зумовлюється релігійною свідомістю, релігійними відносинами. Через те функціональність релігійних організацій та інституцій в повному обсязі не можна зрозуміти без врахування взаємозв'язку, взаємовпливу всіх структурних елементів релігійного феномену. Так, церква, як соціальна інституція, актуалізує, переводить в практичну площину світоглядну функціональність, зміст якої продукується конфесійною свідомістю. Встановлено, що функції релігійних організацій досить різноманітні і охоплюють тією чи іншою мірою всі сфери соціального життя, де вони виступають в ролі рушійної сили. Водночас, історія існування релігійних організацій засвідчує, що їх соціальний вплив на суспільство, віруючих неоднозначний. Доводиться, що він може бути позитивним в цілому як для соціуму, так і особистості, або й негативним.

Показується, що процес інституалізації релігії пов'язаний з її історичним розвитком, розробкою й кодифікацією релігійної доктрини, становленням і ускладненням культу, розбудовою самої релігійної організації. В об'єктивному вимірі інституалізація релігії постає певним етапом розвитку всього релігійного комплексу, а на суб'єктивному рівні цей процес постає як оцерковлена релігійність.

Висновується, що суспільна функціональність релігії реалізується насамперед через діяльність релігійних інституцій та організацій. Загалом функції релігійних організацій досить різноманітні і охоплюють тією чи іншою мірою всі сфери соціального життя, де вони можуть виступати в ролі рушійної сили. Водночас, історія діяльності релігійних організацій засвідчує, що соціальний ефект їх функціонального впливу на суспільство, віруючих неоднозначний. Він може бути позитивним в цілому як для соціуму, так і особистості, або й негативним.

У третьому підрозділі - “Змирщення” функцій релігійних організацій як закономірний результат відображення процесу “входження людини у світ” - розглядається потенційна здатність релігії (в певних межах) пристосовуватися до конкретних матеріальних умов життя соціуму і особистості. Доводиться, що під впливом секуляризованого світу функціональність релігії, яка на практиці реалізується через діяльність релігійних організацій та віруючих людей, все більшій мірою здійснюється у суспільстві у “світсько-мирському варіанті”. Така потенційна здатність закладена в самій релігії, адже вона є такою формою суспільної свідомості, яка може заповнюватися різноманітним конкретно-історичним змістом, якій відображає реальний стан речей та явищ. Через те релігійні організації змінювали і продовжують змінювати своє ставлення до оцінки всіх виявів матеріального світу. За сучасних умов у своїй діяльності вони змушені все більше виходити за межі того, що характеризує їх як власне релігійні. Тому нині вони прагнуть мати справу з політикою, бізнесом, культурою, освітою, спортом і т. д. Це свідчить про поглиблення процесу нарощення в загальній системи функцій релігійного комплексу таких елементів, які мають світське спрямування, переорієнтації його на вирішення реальних проблем суспільства і людини.

У четвертому розділі - “Еволюція змісту і форм функціональності релігії в процесі соціогенезу” - розкриваються причини та сутність процесу еволюції змісту і форм функціональності релігії в історії людства.

У першому підрозділі - “Синкретичний характер функціонування релігії в умовах первісного суспільства” - доводиться, що в умовах організаційно нерозчленованого первісного суспільства функціонування релігійних вірувань об'єктивно носило синкретичний характер, оскільки релігія ще не мала власного змісту і через це ще не була окремою структурою суспільної свідомості та діяльності спільноти. Загальним для первісних вірувань було те, що індивід в той час жив в контексті природного життя, яке для нього мало характер священного. Тому не міг осмислювати світ як щось існуюче поза ним, оскільки жив у ньому, будучи його невід'ємною частиною. Саме через це всі сфери діяльності роду чи племені були для неї “соціальним полем” виявлення власної функціональності. Свої специфічні функції релігія реалізовувала через ритуали та обряди, які засобом сакралізації явищ та речей світу мали соціально значуще значення для життя первісного суспільства, для кожного його члена.

Встановлено, що за умов ранньородового суспільства релігійно-обрядова діяльність по суті була розчинена в усій сукупності суспільно-корисної діяльності як окремих членів первісного колективу, так і всієї спільноти. Тому в загальній структурі діяльності первісного суспільства вона не могла мати власного організаційного оформлення. Із-за цього релігійні вірування реалізовувалися в сукупності діяльності ранньородової спільноти, оскільки об'єктивно виступали її якісною ознакою.

У другому підрозділі - “Сакралізація як фактор розширення “соціального простору” та сфер функціонування релігії” - розкривається роль процесу сакралізації як чинника суттєвого розширення сфери функціонального впливу релігії, її інституалізованих форм на людину і суспільство. Доводиться, що такий процес реалізується через поширення релігійного санкціонування на соціальні інституції, відносини, форми суспільної та індивідуальної свідомості, поведінку та діяльність людей, що істотно розширює “соціальне поле” функціонування релігійного феномену.

Висновується, що вплив процесу сакралізації на таке розширення функціонування релігійного комплексу в першу чергу пояснюється тим, що саме феномен священного є основним фактором виникнення і діяльності самих релігійних інституцій та організацій. Вони оголошують себе місцем знаходження, зосередження сакрального, а також беруть на себе функцію посередника між ним і віруючими людьми. Завдяки сакралізації релігія виконує свою основну функціональну роль в суспільстві, оскільки освячує фундаментальні соціальні зв'язки - зв'язки, які надають групам цілісність.

Показано, що сакралізація, надаючи істотам, явищам, предметам, діям, нормам поведінки та іншому святості, вводить їх у сферу релігійного санкціонування соціальних відносин та інститутів. Релігія тією чи іншою мірою прагне освятити практично всі сфери суспільної діяльності - духовну, політичну, економічну, сімейну та інші - і тим самим включити їх у сферу власної культової діяльності.

У третьому підрозділі - “Секуляризація як історичний чинник звуження сфер функціонування релігії” - доводиться, що секуляризація постає насамперед як процес витіснення релігії з суспільного життя в приватну сферу. При цьому в практичному житті вона виконує в соціумі одночасно як конструктивні, так і деструктивні функції. Це пояснюється тим, що, з одного боку, секуляризація руйнує традиційні форми сакральності і, в принципі, зумовлює їх десакралізацію, а з іншого - тим самим готує соціальний і духовних грунт для виникнення нових форм сакральності, в яких абсолютні цінності та норми життя набувають такого вигляду, який найбільше відповідає новим соціально-історичним умовам. Через те секуляризація тих чи інших явищ релігійного життя, спонукаючи їх до еволюційних змін, може в принципі сприяти збереженню ядра релігії як такої. При цьому чим інтенсивніше відбувається процес секуляризації, тобто чим енергійніше здійснюється руйнування у сфері ієрархічної піраміди релігійних цінностей та норм, тим гострішою є потреба в становленні і розвитку тих соціальних інститутів, які покликані утримувати стихію людських взаємовідносин в руслі цивілізованої нормативності.

Встановлено, що секуляризація слугує наданню відносної свободи як суспільству, так і окремий особистості від релігійного впливу і санкцій. Проте зміст цього процесу не можна зводити тільки до простого звуження функціонування релігійного феномена у суспільстві. Він постає як складний процес внутрішньої якісної трансформації самої релігії, в ході якого відбувається розмивання межі між нею самою і тим, що нею, власне, не є. Показано, що такий процес має форму звільнення сфер соціуму від впливу релігії і це виражається в наступному: звужені кола тих суспільних функцій, які вона виконує; переходу деяких з них до юрикдикції інших соціальних інститутів; звільнення від релігійного санкціонування державно-правових відносин; звільнення освіти з під опіки церкви; розвиток світської культури, моралі, мистецтва і т.д.; відчуження церковної власності на користь держави чи громад.

У четвертому підрозділі - “Постмодерн як суттєвий фактор трансформації форм та змісту функціонування релігійного комплексу в сучасних умовах” - розкривається сутність соціального постмодерну, який постає суттєвим чинником трансформації форм реалізації функціональності релігійного комплексу, оскільки базується на принципах відсутності універсальної істини, світоглядного плюралізму, толерантності взаємовідносин, позиції взаємозбагачення різних конфесійних деномінацій на основі зацікавлених зв'язків і діалогів між ними. В контексті постмодерну кожна з сфер життєдіяльності людства, в тому числі й релігійна, розуміється як особливий дискурс, тобто як жива соціокультурна практика, де стикаються й взаємодіють як рівноправні представники найрізноманітніших професійних, конфесійних, мовних та інших співтовариств. Тому природним станом такого дискурсу виступає не консенсус (згода, однодумство), а дисенсус (агональний стан). Для постмодерну однодумство означає не що інакше, як стагнацію, летаргію, припинення будь-якого розвитку. Тому з таких методологічних позицій консенсус не може бути кінцевою метою культури, релігії, політики, економіки, філософії тощо.

Встановлено, що соціальний постмодерн, з одного боку, слугує перегляду багатьох моментів віровчення, особливо християнського, спонукає адаптації їх до умов сучасної людини. З іншого - сприяє переорієнтації функціональної ролі релігійного комплексу в суспільстві через включення у сферу власної діяльності економічних, політичних, правових, медико-біологічних, духовно-моральних, благодійницьких, екологічних та інших аспектів. При цьому, поглиблюючи процес переорієнтації з притаманних для релігії вертикальних відносин “Бог - людина ” до горизонтальних “Людина - людина”, він тим самим веде, з одного боку, до зникнення деяких функцій, а з іншого - до появи нових функції (миротворчої, комерційної тощо), а також перехід з неосновних функцій в основні (благодійницька, просвітницько-освітня тощо). Висновується, що в умовах секуляризованого світу Церква змушена не уникати його, а, навпаки, йти до нього, що в підсумку поглиблює процес урізноманітнення інституалізованих виявів релігійного життя.

У “Висновках” підводяться підсумки здійсненого дослідження і узагальнюються отримані результати, домінантою яких є наступні положення:

У житті суспільства релігія постає в першу чергу як суспільно-функціонуючий феномен. Складна і багаторівнева структура релігійного комплексу, а також особливість тих сфер суспільного життя, в яких він реалізується в якості рушійних сил або умов, зумовлює різноманітні вияви і сфері реалізації його функціональності. Вона, залежно від місця і ролі самого релігійного фактора у соціумі, може здійснюватися в різних суспільних ситуаціях. Функціонування релігії може сприяти розвитку, стабільності чи, навпаки - нестабільності життя людської спільноти. В практичному житті це відбувається через релігійні ідеї, концепції, систему цінностей, які лежать в основі діяльності релігійних інституцій та організацій. Цьому слугують соціальні та політичні позиції різних груп духовенства, релігійність мас.

Ступінь і повнота реалізації функціональності релігійного комплексу залежить від місця, яке він посідає в структурі конкретно-історичного суспільства. За умов домінування в житті останнього релігійного фактора створюються умови, коли наявні соціальні інститути, поєднуючи релігійну і світську владу, створюють максимальне “соціальне поле” для реалізації функціональності релігії через виконання нею сукупності притаманних їй соціальних функцій. Проте таке поле значно звужується у випадку існування у соціумі поряд з релігійною свідомістю світської, що зумовлює виконання релігійних функцій у певному місці й часі, а це, зрозуміло, зменшує обсяг їх реалізації. У випадку домінування у житті суспільства світської свідомості і, відповідно, секуляризованої діяльності, обсяг реалізації функціональності релігії суттєво звужується. Тож на різних етапах історії людства, в різних типах суспільств, у різних регіонах функціональність релігії має своє “соціальне поле”, де й відбувається її реалізація.

Функціональність релігії, її вплив на суспільне життя не є раз і назавжди дані. В історії людства еволюція функціональності релігії є плавним і поступовим процесом витіснення простих вірувань та обрядів більш складними. Загалом така зміна мала і має прогресивний характер, оскільки дозволяє релігійному комплексу адаптуватися до вимог часу і продовжувати виконувати у суспільстві цілий ряд соціально значимих функцій.

В історії людства, яке постійно прогресує у своєму розвитку, функціонування релігії з часом об'єктивно перестає відповідати потребам конкретного суспільства. Через це розвиток первісного суспільства на певному етапі, з одного боку, зумовив втрату у потребі тих соціальних функцій, які реалізовувалися у релігійній формі. Але, з іншого, об'єктивно призвів до виокремлення релігії, точніше її інституалізованих форм, у специфічну сферу діяльності людей. Відтоді Церква почала функціонувати як специфічне автономне утворення, що в підсумку зумовило існування її власних інтересів, які вже досить часто за своїм характером не збігалися із суспільними, оскільки відображали в основному інтереси кліру, який зайняв монопольне становище в релігійному середовищі.

За умов секуляризованого суспільства Церква почала втрачати риси сакральності. Цьому слугувало і те, що держава не тільки відокремилася від Церкви, але й при цьому перебрала на себе ті соціальні функції, які раніш відносилися до релігійної сфери. Отож, остання втратила монополію на реалізацію основних соціальних функцій (світоглядну, особистісно-формуючу, інтегративну, легітимну, регулятивну, компенсаційну, культуро-транслюючу і т. д.). Більше того, сама держава постала як інституція, яка законодавчо регулює діяльність релігійних організацій, що саме по собі суттєво звужує сферу реалізації їх функціональності. За таких умов її реалізація об'єктивно витісняється із сфери суспільного життя у сферу приватного життя.

Упорядкування життя суспільства зумовило створення реального механізму соціального захисту найменш захищених людей. За таких умов “захисна” функція релігії суттєво втрачається, оскільки жодна Церква не може дати своїм прибічникам, скажімо, здоров'я. Звідси масове звернення до цілителів, язичництва і т.д. Через те вона змушена йти в сферу побуту і моралі, хоча й тут релігійні цінності та норми продовжують втрачати свою сакральність.

Частина конфесій в результаті “консервування” основних форм свого функціонування продовжує втрачати суспільні функції, зокрема регулятивну. Цьому об'єктивно слугує і те, що в умовах урбанізованого суспільства церква не має тієї суспільної значимості, яку мала раніш. Так, у містах вона перестає виконувати комунікативну функцію спілкування, оскільки їх перебирають на себе сумісна праця, клуби, дискотеки, електронні засоби зв'язку і т. д. Більше того, церква втрачає статус сімейної. Про це свідчать випадки, коли члени однієї сім'ї є віруючими різних конфесій. Тому значна частина населення розглядає релігію вже просто як етнографічний фактор. А тому до релігійних обрядів ставиться як до відгомону давнини.

Основна причина поширення релігійності в сучасних умовах полягає в тому, що перехід до ринкових умов господарювання порушив засади стабільності соціуму, оскільки зумовив його велику соціальну і майнову диференціацію, що створює досить сприятливі умови для функціонування релігійних організацій.

В секулярному світі релігія і Церква з метою виживання змушені “шукати себе”, тобто віднаходити ту соціальну нішу, де вони ще здатні в тому чи іншому обсязі функціонально реалізуватися. Через те Церква, з одного боку, прагне стати структурною частиною громадянського суспільства, щоб через віруючих впливати на діяльність державних органів, а з іншого - поширює благодійну, комерційну та інші форми діяльності. Зокрема, здійснюється спроба певною мірою повернути собі просвітницько-освітню діяльність, що виявляється у відкритті недільних шкіл, вищих навчальних закладів тощо.

Створенню такої ситуації слугує і те, що певні конфесії не бажають відмовлятися від середньовічного догматизму, не змінюють систему обрядів (тижневий, річний), що об'єктивно не відповідає потребам і інтересам більшості урбанізованого населення. Цьому сприяє і те, що частина священиків не хочуть йти до людей, оскільки продовжують жити спогадами про пільгове становище державної Церкви. Звідси й вимоги підтримки автохтонної церкви з боку державних структур.

За умов глобалізації і поширення світогляду постмодерну відбувається трансформація функціональності релігійного комплексу, яка зумовлює перегляд багатьох елементів віровчення (особливо християнського) з метою адаптації їх до потреб реального життя. В результаті відбувається переорієнтація функціональної ролі релігійного комплексу в суспільстві через включення у релігійну діяльність економічних, політичних, правових, медико-біологічних, духовно-моральних, благодійницьких, екологічних та інших сфер. Продовжує поглиблюватися процес приватизації релігійної справи, що отримало своє виявлення в існуванні “домашньої церкви”, “електронної церкви”.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія:

1. Виговський Л.А. Функціональність релігії: природа і вияви. - Київ-Хмельницький, 2004. - 340 с. (15,4 д.а.).

Статті в наукових збірниках і часописах:

2. Виговський Л.А. Релігія як історичний засіб подолання двоїстості буття людини // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. - Вип. 163-164. Філософія. - Чернівці, 2002. - С. 61-62. (0,4 д.а.).

3. Виговський Л.А. Функціональність релігії та основні рівні її реалізації // Українське релігієзнавство. - 2003. - № 26. - С. 55-64. (0,5 д.а.).

4. Виговський Л.А. Свобода совісті як чинник переорієнтації функціональної ролі релігійних інституцій та організацій // Релігійна свобода: функціонування релігії в умовах свободи її буття. Науковий щорічник. За загальною редакцією д.філос.н А.Колодного і к.філос.н. М.Бабія. - Київ, 2003. - С.43-47. (0,5 д.а.).

5. Виговський Л.А. Система функціональності релігії та рівні її вияву // Українське релігієзнавство. - 2003. - № 27-28. - С. 4-13. (0,5 д.а.).

6. Виговський Л.А. Ціннісно-регулятивна функціональність релігійного комплексу // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: філософія. Філософські перипетії. - 2003. - № 618. - С. 32-37. (0,5 д. а.).

7. Виговський Л.А. Синкретична форма функціонування релігії в умовах первісного суспільства // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Серія № 7. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія: Зб. наукових праць. - К.: НПУ імені М.П.Драгоманова, 2003. - № 2 (15). - С. 76-86. (0,5 д. а.).6.

8. Виговський Л.А. Роль релігійного фактору у процесі формування громадянського суспільства в Україні // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. - Вип. 203-204. Філософія. - Чернівці, 2004. - С. 165-170. (0,5 д.а.).

9. Виговський Л.А. Комунікативно-трансляційна функціональність релігії та основні форми її вияву // Українське релігієзнавство. - 2004. - № 1 (29). - С. 29-39. (0,5 д. а.).

10. Виговський Л.А. Церква як фактор формування громадянського суспільства в Україні // Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк, 2004. - № 2. - С.187-192. (0,5 д.а.).

11. Виговський Л.А. Релігійні інституції та організації як основні форми вияву суспільної функціональності релігії // Філософські обрії. Науково-теоретичний часопис Інституту філософії НАН України та Полтавського державного педагогічного університету. - Випуск 11. - Київ-Полтава, 2004. - С. 259-270. (0,5 д. а.).

12. Виговський Л.А. Вплив постмодернізму на характер функціонування релігійного комплексу в сучасних умовах // Українське релігієзнавство. - 2004. - № 2 (30). - С. 4-12. (0,5 д. а.).

13. Виговський Л.А. Проблема визначення поняття “релігія” у сучасному релігієзнавстві // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: філософія. Філософські перипетії. - 2004. - № 623. - С. 69-75. (0,5 д. а.).

14. Виговський Л.А. “Змирщення” функцій релігійних організацій як закономірний результат засвоєння людиною світу // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.В. Лях. - Вип. 41. - К.: Український центр духовної культури, 2003. - С. 125-133. (0,5 д. а.).

15. Выговский Л.А. Субъекты и объекты общественной функциональности религиозного комплекса // Вестник Полоцкого государственного университета. Серия А. Гуманитарные науки. - 2003. - № 10. - С. 23-27. (0,5 д. а.).

16. Виговський Л.А. Релігійні організації як основна форма реалізації суспільної функціональності релігійного комплексу // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наукових праць. - Вип. 13. - К.: Видавничий центр КНЛУ. - 2004. - С. 150-155. (0,5 д. а.).

17. Виговський Л.А. Постмодерн як чинник трансформації функціональності релігійного комплексу // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.В. Лях. - Вип. 42. - К.: Український центр духовної культури, 2004. - С. 134-142. (0,5 д. а.).

18. Виговський Л.А. Сутність соціально-організаційної функціональності релігії та форми її вияву // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наукових праць. - Вип. 14. - К.: Віпол, 2004. - С. 150-155. (0,5 д. а.).

19. Виговський Л.А. Сакралізація та секуляризація як чинники змін сфер функціонування релігійного комплексу // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.В. Лях. - Вип. 43. - К.: Український центр духовної культури, 2004. - С. 129-137. (0,5 д. а.).

29. Выговский Л.А. Специфика функциональности структурных элементов религиозного комплекса // Палітычная сфера. Науковы часопіс. - № 3. - Мінск, 2004. - С. 107-110. (0,5 д.а.).

21. Виговський Л.А. Система та рівні функціонування релігійних цінностей // Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк, 2004. - № 4. - С. 137-143. (0,5 д.а.).

22. Виговський Л.А. Сутність суб'єктів і об'єктів в системі функціонування релігії // Нова парадигма: Журнал наукових праць / Гол. ред. В.П. Бех. - Вип. 38. - К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2004. - С. 31-37. (0,5 д.а.).

23. Виговський Л.А. Соціально-організаційна функціональність релігії // Актуальні питання соціально значущої діяльності церков і релігійних організацій в Україні. Збірник матеріалів за загальною редакцією В.Бондаренка та А.Колодного. - Київ, 2004. - С. 27-34. (0,5 д. а.).

24. Виговський Л.А. Секуляризація як фактор звуження сфери функціонування релігійного комплексу // Державно-церковні відносини в Україні у контексті сучасного європейського досвіду. Зб. наук праць Редколегія: відп. ред. Бондаренко В.Д., члени редколегії: Волинка Г.І., Єленський В.Є., Закович М.М., Колодний А.М. та ін. - К.: “ВІП”, 2004. - С. 305-311. (0,5 д.а.).

25. Виговський Л.А. Вплив християнського світогляду на формування духовних потреб особистості // Християнство і культура. Науковий збірник. - Київ-Тернопіль, 1998. - С. 38-40. (0,3 д. а.).

26. Виговський Л.А., Чорний Л.І. Християнський світогляд як засіб розвитку духовних потреб особистості // Історія релігій в Україні. - Львів, “Логос”, 1999. - Кн. I. - С. 79-81. (0,3 д. а.).

27. Виговський Л.А. Християнський світогляд як історичний засіб гуманізації та гармонізації духовних потреб особистості // Історія релігій в Україні. - Львів: “Логос”, 2000. - Кн. II . - С. 89-91. (0,4 д. а.).

28. Виговський Л.А. Благодійна функціональність релігії // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. - 2001. - № 3. - С. 226-230. (0,5 д. а.).

29. Виговський Л.А. До питання визначення поняття “релігія” // Вісник Технологічного університету Поділля. - Ч. 2. Соціально-гуманітарні науки. - 2002. - № 2. - С. 90-92. (0,4 д. а.).

30. Виговський Л.А. Благодійництво як прояв функціональності релігії (на прикладі участі конфесій Хмельниччини у проведенні Всеукраїнської благодійної акції “Милосердя”) // Релігія і Церква в Подільському регіоні : історія та сучасність. Науковий збірник / За заг. ред. В.М. Олуйка, А.М. Колодного. - Хмельницький: Видавництво Хмельницького інституту регіонального управління та права, 2002. - С. 80-85. (0,5 д.а.).

31. Виговський Л.А. Просвітницько-освітня функціональність релігії (на прикладі Подільського регіону) // Державно-церковні відносини в Україні: регіональні аспекти. Науковий збірник / За заг. ред. В.М. Олуйка та А.М. Колодного. - Хмельницький: Видавництво Хмельницького інституту регіонального управління та права, 2003. - С. 80-83. (0,5 д. а.).

32. Виговський Л.А., Волкотруб С.Г. Державно-церковні відносини в Україні: регіональні аспекти // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. - 2003. - № 2 (6). - С. 326-327. (0,2 д. а.).

33. Виговський Л.А. Функціональність структурних елементів релігійного комплексу: взаємозв'язок та специфіка // Історія релігій в Україні. - Львів: Логос, 2004. - Кн. 1. - С. 43-49. (0,4 д. а.).

34. Виговський Л.А. Функціональна роль релігійного комплексу у суспільстві // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. - 2004. - № 3 (11). - С. 332-337. (0,5 д. а.).

35. Виговський Л.А. Релігійні інституції як важливий чинник становлення і розвитку громадянського суспільства в Україні // Суспільство: історія, методологія дослідження, практика. - Тернопіль, 2004. - С. 88-89. (0,2 д. а.).

Размещено на Allbest.ru